Пророк

 
Невтомно стрекоче косарка, хропуть від спеки й натуги коні, падають на суху, колючу, наче дріт, стерню, оберемки перестиглої пшениці. Дівчата, обливаючись потом, хапають пучки ламких пшеничних стебел, вправно в'ють перевесла, в'яжуть тугі снопи. Ще й устигають води ковтнуть й веселим словом перекинутись.
– Воду де брав, Стьопо? – розігнула спину Катерина. – Солодка, ніби з цукром.
Дівчина п'є, мружиться, на щоках виграють ямочки. Витерла губи засміялась. «Ото дівчина! Мені б таку...» – подумав я і сам злякався.
– Тр-р! Стоять! – це Василь, дотепний, розсудливий, кріпкий хлопець. Дівчата сохнуть за ним, а я заздрю. Коли вже я виросту?
Подаю кухлик. Василь п'є, високо задерши підборіддя. – Бочку б випив! Та іншим не лишиться, – моргнув мені. – З жару почманіють.
– Ой-ой! – у відповідь Катерина, взявшись у боки. Та Василь до мене: – Хлюпни кухлик, – підставляє широку спину.
– Ось я! – вихоплюється Катерина. – Ось тобі, ось! – бурхнула з усього маху повний кухлик на його суху сорочку.
– Так його, так! – заохочує Василь. – А то всі змокли, а я сухий. Ще кухлик! Ех, як гарно! Фр-р!
Катерина рада вилити хоч всю бочку, але Василь уже вхопився за віжки: – Н-но! – косарка замахала крилами, поторохтіла далі. – Сиплеться? – чути крізь торохтіння Василів бас.
– Потроху! Пора кінчать! – гукає котрась із в'язальниць. Перевесла не зв'яжеш, ламається, як костриця.
– Останній круг. Останній, Маринко!
«Нарешті!» – радію собі. Повертаю свого Чумака до дороги. Хутчій в затінок. Чумак пожвавішав, прискорив ходу. Німа скотина, а й та розуміє, каже, бувало, моя мати. Випрягаю, прив'язую до воза. В'яже своїх гнідих, наспівуючи: «...Я всю войну тєбя ждала», – й Василь. Але я знаю, ніхто не ждав його, бо навіть похоронка прийшла. А він, як з неба впав. «Козак ліхой...» Пісня тоді така по всіх усюдах ходила. Підійшли дівчата. Всідаються на траву, розв'язують вузлики, дістають, хто варене яйце, хто шматочок сала. Ріжуть хліб, ставлять пляшки з молоком.
– Ех, – потираючи руки, нахиляється Василь. – Ой, коли ми наїмося. Можна рядом з цією красунею? – всідається поряд з Женею. Дівчина червоніє від несподіванки, опускає очі, відсувається. Василь дістає з кошика нашу районку «За комунізм», кладе на траву, розправляє долонями: – Хоч пообідаєм при комунізмі, – з'являються дві з добрий кулак картоплини, двоє яєць, два великих сірих вареники та кусень хліба. – Всякої тварі по парі, – оглянув своє добро. – От тільки я один ходжу, – ніби ненароком пригорнув Женю. – Чарчину б сюди. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.
З обідом покінчили хутко, заїдали кислицями, запивали водою. – Ой-Ой! – репетує раптом Віра, молода дебела дівчина з ластовинням на щоках. – Дивіться!
По дорозі, здіймаючи хмарюку пилу, котилася до них легковичка. – Рятуйтеся! Душогубка! – всі кинулись, хто як може, рятувати залишок обіду. День, як рік, без полудника й ноги протягнеш. Дівчата прикривали платочками. Василь вмить зняв сорочку. – А щоб ти сказився! – відкашлюється Катерина. – Супостат!
Та мабуть цими словами й наврочила, бо машина, ледь проскочивши мимо, чхнула, потім бухнула, як з рушниці, й затихла. – Ов-ва! – обтрушується Василь. – Приїхали, – кивнув на закляклу серед дороги «Побєду». Коли пилюка трохи спала, відчинились дверці. Спритно вислизнув водій і до двигуна. Згодом відчинились дверці справа. Появилися в білих черевиках ноги, намацали землю. За ними з добрий лантух черевце. Потім налита, як не лусне, шия й солом'яний бриль. Відразу видно: якийсь великий начальник. Розім'явши закляклі ноги, накинувся на водія. Той, похнюпившись, вислухав, бо вочевидь не вперше, і понуро поплівся до нас. –  Здрастуйте! – привітався тихо.
– Здорові будьте! – дівчата хором у відповідь, розглядаючи літнього стомленого чоловіка.
– Вода є?
– А як же! Стьопо, націди чоловікові, бачиш, розпрігся, – радить хтось. Я зняв відро, що висіло під бочкою про всяк випадок, націдив майже вщерть.
– А кого ви возити? – цікавиться Віра. – Хто отой у брилі?
– О-о! – підняв догори пальця водій. – Сам! – взяв відро й пішов.
– Женю, що то за дивне ім'я таке «сам»? Чи ти чула таке?
– Та звідкіля ж! Ніколи не чула. От «Хам», у Біблії навіть є. А «сам» не чула.
Василь посміхнувся, кусаючи травинку: – Отакого б тобі, Віра, на одну ніч хоча б!
Ніздрі широкого Віриного носа ще дужче розширились: – Страмутнику! – вдавано сердячись. – Хлопця хоч би посоромився.
Хлопець це я. Соромитися мені аж ніяк не випадало. Про Віру й не таке говорили, й вона про це добре знала.
Шофер тим часом поставив відро й засунув голову під капот. «Сам» хвилину-другу постояв над ним, позіхнув й ліниво побрів у затінок. Там він дістав з кишені кілька газет, розіслав їх на траві, тяжко опустився, зняв бриля й заходився махати ним, як віялом.
– До косарки б його! – жартує хтось.
– З таким пузом?
– А чого? Й пузо спало б відразу. Он німому на поміч, вугли закошувать.
– А ну їх... Полуднуєм, дівчата, – пропонує Женя, кусаючи огірка.
Катерина змочила молоком житній сухар. – Люблю сухарики! – й почала гризти. – Стьопо, на й тобі сухарика, – подає мені, – чого боїшся?
– Зуби зламаєш. Його хоч об дорогу бий.
– Будь рада, що хоч такий є.
– Та тихіше ви, сороки! – обізвався Василь, – люди чужі поряд.
– Вони тут на тиждень розташувались, а ти сиди, зціпивши зуби.
– Стьопо, штовхни Йвана, ти там ближче. Нехай допоможе.
Іван, котрого всі звали «німим», сидів з заплющеними очима, притулившись спиною до колеса. Він був дуже охочий до всяких механізмів. Сьогодні ж сидів чомусь до всього байдужий. Його таки штовхнули. Німий уважно глянув на дорогу: – Ц-хе! – вигукнув у відповідь і заплющив очі.
На цьому розмови й притихли. Коні мирно жують сіно, люди, хто де міг примоститися, хто під деревом, хто в бур'яні приліг, дрімали. Один Василь сидів, наче на варті, похиливши голову. Але ось і його очі почали заплющуватись.
– О-о! – подала раптом голос Женя. – Гляньте, культура йде!
Справді, серед поля хилиталась невисока, сутула постать завклуба Миколи. Він не вмів ні грати, ні співати, обдарований був одним єдиним талантом: словесною скорострільністю. Тому в селі від малого до старого величався «Горохом». І наче підібрана йому до пари, дибала поряд невисока, тонконога бібліотекарка. В селі недавно. Прислали звідкись. В руках у дівчини стопка книжечок та газети.
– Не дадуть подрімати, – невдоволено буркнув хтось.
– А вам тільки дай! Ночі гуляєте, а вдень...
– Ой, заграйте мені, замузичте мені, – проспівала Віра назустріч гостям. – Нема в мене чоловіка, то позичте мені!..
Микола поважно привітався, поставив патефона. Що слухать будем? – кліпнув рудими віями.
– Давай запорожця, Карася давай! Став хутчій.
Горох поблажливо посміхається, ставить Карася – Ото дає! Ото Одарка! – ожили дівчата.
– Добре, добре, – увірвався раптом у дует глухуватий насмішкуватий голос. Оглянулися: Сам. Ніхто й не помітив, коли він підійшов. – От тільки старувато, оскому набило. У вас, товаришу, чогось інтернаціонального, світлішого, немає?
 Горох розгублено знизив плечима. Що-що, а розпізнавати начальство по голосу він навчився давно. – Улюблений танець товариша Сталіна, – продовжив. – Наприклад?
– На жаль, немає, – ніяковіє Горох.
– Н-да... Як він, між іншим, називається?
Горох напружено морщить лоба. Отак вшелевкаться! Обводить поглядом присутніх, благаючи, виручайте, мовляв, гину.
– Суліко, – шепнула непевно бібліотекарка й почервоніла.
– От-от! «Суліко», – підхопив завклуб, радіючи.
– А от і ні, – усміхнувся гість. – Близько, але... Ну? – війнуло холодком на присутніх.
Дівчата переглянулись. Бібліотекарка взялася розкладати книжки. Гість дістав довгу, тонку цигарку, чиркнув запальничкою: – Лезгінка! Осетинський народний танець, – підняв повчально пальця.
– Так-так, – заторохтів Горох. – Зовсім вилетіло з голови...
– Е-е-т! – відмахнувся невдоволено гість й повернувся до бібліотечки. – О-о! Я бачу, ідеологічне забеспечення жнив у вас, товаришко... – зупинився, високо звівши брови.
– Печена, – несміло вставила дівчина.
–...товаришко Печена, вище, ніж у товариша завклубом. В натурі, – глянув на нещасного Гороха. – Чудово! – перебирає книжечки. – А... стосовно передового досвіду?
– Немає, на жаль, – скрушно розводить руками Печена.
– Оце тобі й на! Товариші б почитали, скільки в Шполі героїв. Та яких героїв! Деякі в'язальниці видають по п'ять-шість тисяч снопів за зміну.
– Мамочко! – не втрималась Віра.
– А що? – дивується гість. – Буває й більше. В натурі. Це від свідомості й хисту залежить. Тому й герої.
– Ото хист! Хай йому грець, з таким хистом!
– Чому так? От би й вам, як вас звати?
– Вєркою.
– От-от, товаришу Віра. Ви ще молода, вродлива й при здоров'ї, – посміхнувся. – Візьміться по-справжньому. Вам зірочка героя була б саме до лиця. В натурі.
Ластовиння на широких Віриних щоках зробилося червоно-бурим.
– Всього якихось п'ять-шість тисяч, – вів далі гість
 Віра розгублено кліпала очима. Вона ніяк не могла взяти до тями, як це воно? Доросла людина й отакої.
– А справді, Віра, чого тобі, – виручив нарешті Василь. – Лишайся після обіду одна. Ви, дівчата, йдіть собі по домах. То до вечора ми з тобою всі дванадцять видамо.
– Та воно то можна, – ніби здалася нарешті Віра. – Але... Але не буду.
– Тю на тебе! Дурна якась, – встряє раптом Катерина. – Та під Лезгінку, з Василем все поле снопами завалите.
Віра повільно обвела поглядом присутніх. Чи всі тут з глузду зїхали, чи як? – А гроші де діватимемо? – підморгнула Василеві.
– Солитимете! – вигукнуло кілька голосів відразу.
Гість весь час уважно слухав, схвально киваючи головою. Але оте «солитимете» вибило його з колії. Підняв догори руку, вимагаючи уваги, ніби на загальних зборах. Всі притихли. Раптом різко скрикнув, зірвавшись на ноги, німий Іван. Волаючи на все горло, він розмахував руками, намагаючись щось доказати, в чомусь переконати, почав виписувати в повітрі якісь числа. На мить зупинився, протяжно засміявся, і покрутив у себе пальцем біля скроні. Повернувся і пішов геть. Дівчата не втримались, відвертаються, затискують роти долонями. Не відомо, що було б далі, чим би все скінчилось, та пролунав гудок легковички.
– Танці, дорогенькі товаришочки, різні бувають, – недобре посміхнувся «Сам», – так що ми з вами ще потанцюємо, – і непоспіхом, ніби на прогулянці, попрямував до машини.
– Виходить бабуся моя, царство їм небесне, збрехали, – посміхнувся невесело Василь, – Казали пророків немає. А він тут як тут... Постав, Миколо, що-небудь таке, щоб легше дихнулося.