Квітень сорок п”ятого. Тяжкі бої за Відень. Сльози, кров, страждання... Що там говорити? Війна є війна...
Але й весняне небо, і земля, кожен подих вітерця, здавалось, дихали перемогою.
Ми на вулицях міста. Казка, а не місто. А Дунай! Голубий Дунай! І квіти, квіти, квіти. Бузок! Глянеш – серце заходиться. Ніби дома.
А вечером наказ: покинути місто. Недалеко, майже коло самого Відня, на березі мальовничої річечки Енс, притулилось невеличке, чепурненьке містечко. Тут ми й зупинились. Відіспались трохи, вимились, облатались, стоїмо. Тихо, тепло. Аж незвично якось. Ніби й війни ніякої на білому світі. Десь близько, кажуть, з того боку, ніби союзники підійшли. То може й війні кінець. І додому, може, скоро. Дай то Бог!
А тут ще одна звістка, як сніг на голлову. Не знаю, хто приніс її – зустріч із союзниками!
Приємно ніби, адже ми, не хтось, а ми зустрінемось! А з другого боку, як зустрічати тих союзників? Я особисто проти них не мав нічого. Люди, як люди, та ще й союзники. Воювали, кров проливали. Правда, не стільки, як нам хотілося. Але й за те спасибі. Коли ж діло до кінця підходить, розумники наші злякались. Інструктують, кому не ліньки. Ніби війна, пролита кров, так нас нічому й не навчили.
Настав ранок тринадцятого квітня. Сонячний, тихий. Сяк-так запили солдатську кашу чаєм – і на берег річки. Залягли там у кущах за якимсь муром, лежимо. Зі зброєю, звичайно. Чекаємо. Вже десята година. Дивлюсь на той бік. Там широкі, зелені луки, марево над лісом, сіра смужка шосе, обірвана на самому березі: міст зруйновано.
Лежимо. Дехто куняє. Знать би мені наперед, чим стане для мене цей день тринадцятого квітня...
Вітерець приніс десь із-за лісу, з тієї сторони, бурчання моторів. – Студера, – вгадує командир роти капітан Гречаний. Підіймаю трофейний бінокль. Їдуть. Один, два, три, – рахую машини. Через мить розглядаю їх уже без бінокля. Попереду джип, кілька офіцерів під полосатим прапором. Передній джип круто звернув убік і закляк на піску біля самої води. Офіцери, голосно перегукуючись, пробують руками воду, сміються. Під'їхали й інші машини. Солдати, хто в одязі, хто майже голий, біжать до води.
– Подуріли! – дивується старшина Голобородько. – Вода ще холодна.
– Як кому, – в тон йому командир роти. – Це нам холодна. А їм якраз.
Союзники купаються, лементують, наче діти, хлюпаються. Над критою машиною в'ється димок. – Хлопці, курятиною пахне, – нюхає повітря котрийсь з бійців. – Союзники перекусити рішили.
– Єрунда! – вставляє старшина. – Нічого не чути.
– Тобі нічого не чути, – сміється командир роти. – Після нашої каші... А вони, бач, курятинкою ласують. Та ще й віскі, чи що там у них.
– А як же, зустріч і без віскі? – відізвався хтось.
– Лишили б і нам, – жартує старшина.
– Переб'єшся, – суворо стримує капітан, що прибув зі штабу й мовчав до цього.
– Слухаю! – ніяковіє старшина.
Союзники знову сипнули до берега. Розгортають якісь сувої, кілька хвилин – на воді гойдаються три великих, гумових човна. Вантажать якісь ящики, пакунки. На першому кілька офіцерів під тим таки смугастим прапором. Гребуть до нашого берега.
– Пора виходить? – запитує командир роти капітана зі штабу.
– Можна, – буркнув той. Вигляд у нього був такий заклопотаний, переляканий навіть.
– Але ж вони без зброї, – говорить Гречаний.
– То вони! – відрізав штабіст. А союзники вже на нашому березі. Виносять ящики.
Ми поважно, як і належить переможцям, виходимо. Союзники зустріли нас радісними вигуками: – Рашен! Рашен! Окей!
Кілька солдат фотографують нас. Обійми, дружні потиски рук, ніби давні друзі зустрілись. Темношкірий сержант, вперше бачу такого, пригощає мене сигарою.
– Дякую, – говорю я
– Д'якую, д'якую! – сміється той, ляпаючи чорною рукою по моєму плечу. Я пробую заокеанську. Кріпка, матері їй біс. Закашлявся. Сміються гості, і я сміюся крізь сльози. Шум, гам. Союзники виявились такими ж веселими, простими хлопцями, як і ми. Я прикладаю руку до грудей, як це роблять на сході, гостям сподобалось, сміються, прикладають руки у відповідь. Нас пригощають дорогими цигарками, цукерками. Обмінюємось різними дрібничками. В хід пішли навіть гудзики. Сміх, гармидер, як на Сорочинській ярмарці. З'явились пляшки з ромом. З наших голів начисто вилетів інструктаж. Все забули. У нас зустріч. Відвоювались!
– Тихіше! – чується російською мовою. На ящику лейтенант союзної армії. Піднята рука, добродушна посмішка. – Увага,панове! Майор Стівенс говорити буде.
Майор, високий стрункий чоловік, років сорока, посміхнувся: – Окей! – окинув нас веселим поглядом і додав ще кілька слів.
– Майор Стівенс вітає доблесних вояків Третього українського фронту, – переклав лейтенант. Слава воякам Третього українського! Хай живе дружба!
– Дружба! Дружба! – підхопили союзники.
– Окей! – закінчив майор.
– Ура! Ура! Ура! – гримнули ми на все горло, піднявши догори автомати. Добре, що набоїв нам не видали, уявляю, яка б стрілянина піднялась, незважаючи на всі заборони.
Закусили курятиною, потім телятиною. Смачна така капіталістична телятина видалась.
Мене зацікавив перекладач. Сподобався мені лейтенант. Стрункий, кароокий, відверта, щира посмішка. Радісне збудження в ньому так і вирує, виливаючись через край: – Дружба! – повторює він, тискаючи мене за плечі.
– Дружба! – потрясаю його руку.
...Ми повернулись до своєї частини. Цигарки, все що лишилось, прихопили з собою, не пропадати ж добру. Кому не пощастило побувати на березі, відверто заздрили нам. А взагалі, про цю подію скоро всі забули...
...Служив зі мною Петро Осика. Веселий, відчаюга, ще й ровесник. Спільний день народження сподівались відзначити не де-небудь, а в самісінькому Берліні! Ніхто, звичайно, в ту зустріч не вірив: дуже далеко було тоді ще до Берліна. Ідея! – загорівся якось Осика. – Чим Відень гірший за Берлін? Чим? – питається. – Завтра випрошу «газика» в майора і гайда!
Якщо відверто, не дуже мені чомусь хотілось тоді у Відень. Душа ніби відчувала щось, біду якусь...
Відень зустрів нас вимитими нічним дощем вулицями, свіжістю та теплом. Походили, подивились, постояли на Імперському мосту, милуючись водами Дунаю. Голубого Дунаю! Краса! Не було щастя, та нещастя помогло. Коли б побачив я той Відень, якби не війна? Радісно мені і плакати хочеться. – Чого скис? – турсає мене Осика. – Веселись, твій день!
...Зупинились коло якогось ресторанчика. Заходим. Несміло так, оглядаючись. Білі скатертини, квіти на кожному столику, офіціанточки чепурненькі, туди-сюди, так і снують. Музика. Штраус! Кілька пар кружляє у вальсі... Якусь мить постояли коло дверей, ніби видивляючись когось в залі: – Рашен! Третій український! Окей!
Оглядаюсь, поряд той гарненький лейтенант з команди Стівенса, а з ним ще кілька, хапають нас під руки. Тягнуть до залу. Опиратися марне. Й не отямились ми гаразд, як уже й за столом опинились. Американці веселились тут. Вино, дівчата, квіти. Майор Стівенс підвівся, мовив уже знайоме «окей» і ще кілька слів. – За доблесних вояків! – переклав лейтенант.
– Ми іменинники! – не втримався Осика.
– Окей! – вітають нас з усіх боків. – За іменинників, за дружба! – виголосив майор по складах і розсміявся. – Окей!
Всі аплодують, весело, сміються. – А з яких країв? – цікавиться раптом лейтенант.
– З України ми! – гордо відповів Осика. – З Полтавщини.
– Полтавщина! Окей! Полтавщина. Ден, ти чув? Тут земляки! – гукнув він, хоча й з відчутним акцентом, але рідною українською мовою.
Знову обійми американців. Осику охопили відразу двоє: майор і Майкл, так звали перекладача. Мене тричі за звичаєм цілує Ден. – Гайда до нас! Ви наші гості. Ми ваші земляки! Їдьмо!
І ніяких «ні». Ніяких відмов. Хоч на годину, але їдьмо. Ми розгубились. Куди? Що за люди? Звідки такі земляки? Всяке в голову лізе. Тривожно якось...
Але нас уже ніхто не питає. Ден і Майкл опинились у нашому «газику». Наш шофер також налякався, але прямує за машиною союзників. Американці раптом забули свої імена: тепер вони Денис та Михайло. Так вони себе величають. По дорозі ми й дізнались, як вони стали Деном та Майклом.
...Десь перед переворотом у сімнадцятому, батьки лишили рідні місця, прихопили лиш дітей, та й опинились за океаном. Від чого тікали, від нужди чи від революцій, Бог їх знає. Але втекли. Виросли хлопці за океаном. По університету за плечима. А тут війна...
– То яка ж вона, наша Полтавщина? допитується Майкл.
– Така собі, гарна... – непевно тягну, бо й сам нічого не знав. Давно не був там. Батьків у Сибір вислали, я в безпритульниках опинився. Спочатку у Полтаві, потім під Харковом. Ім”я своє забув. Навмисне, так воно надійніше. Спокійніше на білому світі.
– Як і тут, – сміюся. – Весна саме там. Бузок, тюльпани...
– О, бузок! – радіє Майкл. – Зовсім як у нас, у штатах. Тюльпани! Чуєш, Ден? Тюльпани! – вигукнув Майкл, – дістаючи з нагрудної кишені кілька фотографій. – Отакі?
Я беру фото. На ньому тендітне дівча з кошиком квітів.
Квіти у великих кошелях круг неї, квіти на кузові автомобіля. – Тюльпани! Мій батько на своїй фермі ростить тюльпани. Ми постачаємо їх у Чикаго. Бачиш скільки? Це великі гроші. Це наш бізнес.
– А то його сестричка, – вказує пальцем Ден. Гарненька, чи не правда? Й не заручена ще...
Дівчина й справді була гарна, чорноока, рівненькі довгі ніжки...
Нарешті їх частина. Пригощали нас якимись дивними напоями. Я не знав нічого кращого від вишнівки чи слив'янки, а тут екзотика. Майкл дістає невеличкий шкіряний альбомчик, розгортає: – Це моя мама, – вказує на струнку вже немолоду жінку. Жінка стоїть у теплиці, а кругом квіти. Все ті ж тюльпани. – А це батько. Гляньте, чим не козак?
Вусатий статний чоловік порався коло машини. – А це наш дім. Невеличкий, але наш.
Двоповерховий будинок білів під осокорами. – Все кругом наше: земля, дім, машини. Грузовичок у нас і дві легкововушки. А це мої сестрички. Менша. Їй уже двадцять. Гарна?
– Гарна, – згоджуюсь я, вдивляючись в миловидне дівоче личко, шукаючи в ньому чогось українського.
– Заручена, – прикриває долонею Ден.
– Ревнивець! – сміється Майкл. – А це старша, ви вже з нею знайомі.
– Не заручена, – моргнув Ден, зиркнувши в мій бік.
– Нічого, така дівчина не засидиться, – мовив я тихо, й легкий сум заполонив мою душу. Вперше сподобалась мені дівчина. Досі був якось байдужий до них.
– То подобаються вам наші красуні? – сміючись, цікавиться Ден.
– Ще б пак! – Осика йому. – Окей!
– Окей! Окей! – підхопили американці. – То лишайтесь з нами, – випалив раптом Майкл, пильно дивлячись мені в очі.
Відверто кажучи, я трохи розгубився. Що це? Жарт? Чи можливо якась провокація готується?
– Як? – розкрив від здивування очі Осика.
– Дуже просто, – спокійно відповів Майкл. – Через годину будемо в штабі дивізії. Деякі формальності, незначні. А через день, від сили два ви за океаном. Літак відбуває щосереди. А сьогодні...
– Сьогодні неділя, – уточнив Ден.
Я поглянув на Осику. Той весело сміявся. Схоже пропозиція йому сподобалась. – Породичаємось? – звернувся він раптом до мене. Сам казав, гарна дівчина, – тут Осика підвівся і глянув у вікно.
«Як тут бути? – шпигнула мене думка. – Оце, мабуть, вона і є ота ворожа пропаганда в дії. Спокійно, спокійно. Якось треба викручуватись. А то, чого доброго, непереливки будуть».
– Присядь, – пропонує Ден, усаджуючи Осику за плечі. – Що тут думать? Про що? Спалена, сплюндрована більшовиками та фашистами земля. Повернетесь – одні попелища. Роки злиднів та нестатків. А життя всього одне. Нажаль...
«Гарно гад гне, ніби по писаному. Оце вляпались. Союзнички, – аж голова заболіла в мене. Що пропонують? Зраду. Зраду пропонують. А ми, дурні, вуха розвішали. Землячки...»
– До біса політику! То для дурнів. А вам жити треба, – добавив Майкл. Ми пропонуєм вам усе... усе, що потрібне людині для щастя. А ви... а ви маєте нас за провокаторів, груба робота, думаєте.
Ми мовчали. Американці чекали. Тиша. За вікном, чути, як перегукуються на чужій мові, мабуть вартові. «Пора тікать» – я підвіся. Осика також. – Окей! – сміються американці. – Ми трішечки пожартували. Вибачайте.
Повітря коло нашого пошарпаного «газика» було напрочуд п'янке. Я полегшено зітхнув. Сіли у машину. – Ми проведем вас трохи, – всідаються американці поряд.
Виїхали за ворота. Тепер ми на волі. Провокації минулись.
Їхали мовчки. На душі якось... Не бачу ні красоти вулиць, ні пам'ятників, ні квітів. – Зупини, – смикнув мене за рукав Ден. Зупинились. – Прощайте, хлопці, – ніяково посміхнувся. – Й подумайте гарненько, час ще є. Надумаєте, будем раді, – зняв свого шкіряного плаща, накинув мені на плечі. – Візьми, згадаєш колись.
Майкл зняв свою куртку й накинув на плечі Осиці. Потисли на прощання руки, посміхнулись востаннє.
...Коло штабу стояв командир роти, а з ним майор Чемоданов. Друга, ворога, самого сатану з пекла ладен був я бачити, але не Чемоданова.
Підійшли до нас. Оглянули, ніби вперше бачать. – Капітане, – звів брови Чемоданов, – ти який номер носиш?
Капітан щось буркнув у відповідь, мабуть не второпавши толком, що хоче енкаведешник. – Знімай! – це вже до мене.
Мовчки подаю подарунок Дена Чемоданову. – Одягай! – пропонує той капітану. Капітан неохоче придягає плащ. – Гарний! – причмокнув. – Завеликий тільки. Мені якраз буде. Льотчиська? – це вже до Осики. – Знімай! – Осика повільно зняв Майклову куртку. Чемоданов взяв, оглянув її, накинув собі на плечі. – Як на мене шита. Даруєш?
Ми мовчали. Щось зловісне відчувалось у цих жартах. Не перед добром все це. – Вона тобі вже не знадобиться, – процідив, глянувши спочатку на Осику, потім перевів погляд на мене. – Так-то!
То був вирок.
– Що далі? – підвів стомлені очі Петро Петрович. – Так, нічого цікавого. П'ять років снився мені в тайзі голубий Дунай. А потім ще п'ять... Скільки б воно ще так тяглося, не знаю. Хрущовська відлига відпустила з миром.
На моє обережне запитання, чи не жалкує він, що не прийняв тоді пропозиції союзників, Петро Петрович промовчав і лиш тяжко зітхнув...