Скачки

 
– Ма! Ти чуєш? Ма! Нас завтра на скачки викликають! – радо повідомив Толя. Мати злякано підвела очі. – Що це за  скачки, сину? Цур їм та пек.
– Побігаєм там трохи. Метання гранат. Пальнем кілька раз. Бойовими!
Мати схитнула головою: «Дитина ще, – подумала. Радіє. Чому радіє, дурачок? Дивись, доскакаєтесь...»
– Нічого, ма! Не бійся, – заспокоїв син. – Я побіг. Мені своїм треба передати. Андрій та Михайло теж їдуть.
Хлопець побіг. Мати сумно глянула йому вслід.  “Що за скачки придумали ще? Все на нашу голову,- гірко зітхнула. – Тоді, в ту прокляту Фінську, доскакались. І голови там десь, бідолахи, в сні-
гах розгубили...- й рясні сльози затуманили їй очі. Надто свіжа рана, ятриться, щемить. Та чи й заго-
їться колись? Мабуть ні. Бо й Андрій її там. Десь в снігах. “Безвісти пропав”- через рік відписали. 
А що воно за “безвісти?” Бог святий знає... Нещасна наша доля така. А казав: “ Шапками закидаєм!”-
все повторяв слова якогось дуркуватого маршала. Закидали, аякже... 
 
...Виїхали вдосвіта. Конячина, плюгавенька така, хоча й гучне ім”я носила: -  Громобой!- худа,
ледь ноги тягне. Вже й стьобали її. Куди тобі, лиш головою мотає. Курява за возом. Попереду-
Шарко. Маленьке, клишоноге собачя-норушка. Любого звіра з нори витягне. Зцапає, то вже не
вирветься. Як не відганяв його Толя, а  Шарко своєї. Ото прив”язався. Ніби й відстав уже був,
глядь – а він уже попереду.               
– Вже й запізнились, мабуть, – подав голос Михайло.- Бо сонце вже  он де, над лісом.
– А ти з Лідкою попрощався? – запитав раптом Толя.
     ­-  Я?- стрепенувся, ніби злякався чогось Михайло.- Я...- і лице його посвітлішало.- А для чого?-
посміхнувся.- Вечером повернемось – рідніша буде. Андрій посміхаючись слухав.
Далі їхали мовчки. Толя ще раз глянув на товариша, сум якого трохи розвіявся, й гірко родумав:
“Лідка! Гарненька така Лідка. Й мені подобалась, а вибрала Михайла. А мене ось візьмуть, то й по-
плакати нікому. Ну вже опісля,- заспокоїв він себе.- Опісля, потім, дівчат он скільки підросте! Виби -
рай  -   не хочу. А вернусь колись бравим сержантом, отоді…- він посміхнувся своїм мріям,- отоді,
всі мої будуть…
... Худий, довготелесий старшина вишикував їх коло військомату. – Нєгодяі! – вибухнув, вирячивши очі. – Дрихнєтє, собачьі душі! Та по законам воєнного врємєні... Знаєтє, разгільдяі? Под трибунал!
Хлопці стояли, похнюпившись. «Отакої тобі на!» Накричавшись, старшина видав по великій торбині кожному: – Ето вєщмєшок! – пояснив. Підвів до купи мокрого піску: – Набівай! – пролунала команда. Хлопці почали накидати важкий, навпіл з рудуватою глиною пісок. Старшина пильно стежив за їх рухами: – Ти чєво застил? – накинувся на якогось хлопця. Той розгублено розвів руками: – Дірка. Вилазить.
– Заткні! Лопухом, травой...Задніцєй, но заткні! – далі виригнув брудну лайку.
Хлопці мовчки нагрібають пісок. – Достаточно! – раптом зупиняє старшина. – Викладка двадцать кілограм. Для начала і десять хватіт, – змилувався. – Каші мало з“їли! – оскалився.
Їх знову вишикували. – Тєпєрь подгонім рємні! Штоб сідєл  мнє  на плєчах, как влітой!
– Ремні, – буркнув Андрій, розбираючи спутане мотузяччя. – Ще й затягни, чого захотів! Всі плечі обдере.
– Молчать! – визвірився старшина. – Провєрю – нє взищітє!
Почали ладнати. Позв'язували мотузки, почепили на плечі. Старшина прискіпливо оглядав кожного, за мотузки смикав, лишився нарешті задоволеним. – Разобрать оружиє!
«Оружіє» старі, незграбні рушниці дріб – затертого року. «Трьохлінійками» їх називали. Приладнали іржаві чотиригранні багнети. – А почєму чєтирегранніє? – запитав старшина, примруживши лукаво очі. – Для того, – сам і відповів, наче таємницю відкрив, – для того, щтоби рана рваной била, вот!
Хлопці переглянулись. «Умна голова, – подумав Андрій. А які страшні німецькі багнети, – пригадалась розповідь тих, котрі відвоювались уже. – Як полосоне, гад, так і розпустить тобі від бороди аж до... А ми своїми «граньонними» тик, тик. Тьфу!»
Видали «гранати». Важкі, незграбні болванки. По одній на брата.
Підійшов майор. Коротенький, весь кругленький. – Смірно! – на диво високим голосом верещить старшина.
 Майор байдуже поглянув на них: – Заданіє слєдующєє, – почав він, дивлячись кудись мимо. На лугу бліндаж, траншєя, ходи сообщєнія, всьо прочєє. Вчєра всьо ето послє внєзапной атакі, оказалось в руках протівника... Наша задача: подойті нєзамєтно, забросать єго гранатамі, добіть в рукопашной, закрєпіться на том бєрєгу. Должєн прєдупрєдіть: патронов нєт. Отсюда: основная надєжда на стрємітєльниий штиковой удар. Пуля дура, штик молодєц! – закінчив він і засміявся.
Старшина виструнчився: – Так точно! – підтвердив.
– Виполняйтє! – махнув рукою майор
– Слушай мою команду! – гукнув старшина. – За мной! – пустився підтюпцем. Хлопці слідом. Спочатку стежечкою через лісок, потім вибігли на дорогу. Босі ноги здіймають пилюку, і вона густою хмарою висить над їхніми головами. На путі хутірець. Тепер вони крокують. Попід тином, збоку йде старшина, хизуючись перед дівчатами, котрі висять на трухлявій лісяній огорожі. Сміються. Старшина підкручує вуса: – Запє-вай!
Що мають співати? Та й як, курява рот забиває. Але попереду хтось почав:
«Когда нас в бой пошльот товаріщ Сталін,
І первий маршал в бой нас повєдьот».
– Бєгом!
Якраз. Сонце пече, пилюка виїдає очі. А торби... Викладка, згорів би ти з нею. Нарешті звертають кудись на луки. Кози, що мирно дрімали, кинулись уростіч. – Воздух! волає старшина і падає в бур'ян. Всі падають ниць. Хлопцям цього й треба: полежати. Віддихатись трохи. Але старшина вже на ногах: – В укритіє! Ползком!
Хлопці повзуть. Підминають бур'ян, стебла торішнього деревію, що шматує одяг, обдирає руки, дряпає обличчя. А прокляті кізяки! На кожному кроці! Розмазують їх по траві. Лайка зліва, лайка справа. Повзуть.
– Ніжє голову, голову прячь, мерзавєц!
Час зупинився, загуск, наче розпечена смола, тягнеться. Рівчак. На дні бура смердюча твань. Тіла знесилено плюхаються і застигають. Приємно навіть: прохолода.
– Встать! Равняйсь!
Рівняються. Сяк-так. А хіба можна інакше? З-під лоба поглядають на свого мучителя, а він осміхається, підкручує вуса: – Што? О-о! Ето цвєточкі, а ягодкі... Ягодкі, я ска... Што? Чєм ти будєш стрєлять, нєгодяй! Оружиє в грязь утопіл, – визвіривсь. – Родіну защіщать, я тєбя спрашіваю? Задніцєй стрєлять будєшь? Разойтісь, почістіть оружіє!
Але як? Чим його чистити? Легко сказати. – Постріляли, – криво посміхнувся Михайло, згортаючи долонею багно.
– Вік не забуду, – буркнув Андрій, облизнувши сухі губи і сплюнув брудну, тягучу слину.
– Разговори! Стройся! Равняйсь!
Знову шеренга. Що далі? Мабуть оті ягідки, ой, ягідки!.. «А де ж Шарко?» – згадав раптом Толя, оглядаючись. Шарка ніде не було видно.
– Боєвая задача! Опрокіннуть противніка в рєку, закрєпіться на том бєрєгу! – рубонув рукою повітря. – Ложись!
Залягли. Попереду, на березі річки, темною смужкою – траншея. – Протівнік пріжал нас к зємлє! – чеканить старшина. – Короткімі пєрєбєжкамі! Справа пошол! Слєва пошол!
І почалось. Біжать. Падають. Маскуютться. Ціляться, клацають затворами. Наче скажені, схоплюються і знову вперед.
– Гранати к бою! В атаку! – лунає тепер уже десь зліва. – Ура!
-Ура-а! – стоголосо відгукнувся луг. Кілька стрибків – вони в траншеї. Колють, рвуть на шмаття солом'яні опудала. Крики, брудна лайка. – Колі! Колі! – піддає жару старшина. Але колоти гаразд нічого. Ті нещасні кілька опудал, уже перемолоті на потерть, змішані з грязюкою.
На бруствері, наче шаман в дикому танці, біснується майор: – Прєслєдуєм, добіваєм протівніка!
Високий крутий берег, широкий плес. Атакуючі збились у купу, топцюються на місці.
– Впєрьод! Впєрьод, шакали! – смалить з нагана майор.
– Ура! – лунає справа, де був старшина, й кілька постатей шубовснули у воду. Зліва затримка. Хлопці зацьковано озираються навкіл. – Впєрьод!
Хтось пливе, хтось борсається під берегом. – Закрєпіться на том бєрєгу!
...Толя пірнув з головою. Гвинтівку він випустив відразу, безпорадно замахав руками, хапнув повітря, виплюнув брудну смердючу воду...  А тут Шарко. Мертва звіряча хватка зубами за комір. Але проклятий мішок! – пронизала  мозок остання думка. – «Как влітой!», – каменем тягне обох на дно.
– Ма!..

– Й зараз не збагну, хоч минуло скільки років, не збагну... Витягни свіжої води. Вода в нас добра, пив би та й пив. Тут гуцули в село наїхали, в колгоспі роблять. Ото води коли витягнуть, самі нап'ються й мені лишиться. Так я вже їм дякую, так дякую. Та ти пий, пий. Правда ж добра вода в нас? Здоров, пив!
Жінка трохи помовчала, подалась вперед, ніби прислухаючись до чогось. – Почулося мені... Вже й нажилася я на білому світі. Всіх пережила. А Бог не дає, бач, смерті. Іще б хоч раз на кладовище додибуляти. Усі троє рядочком: Толя, Михайлик, Андрійко. Скачки поріднили. Охо-хо-х. Де та смерть моя ходить, де бариться...