VIII розділ: Битва
Ми з хлопцем попадали на землю. Зверху спалахнуло світло і поряд припала до пола Функа. Ми закрили вуха. Нас відкинуло вибуховою хвилею. Поряд розсипалися на порох птахи, які були у людській подобі, тільки шо з крилами. Краще б вони вже перетворилися на косметику від AVON. Дядяша зніс їх помахом газети. Ось зараз ми і правда бачили який він був потрібний, якби Темні напали на Світлих. І вони, здається, уже напали.
- Швидко! Сюди! – дядяша провів газетою по полу круг. Підлога засвітилася. – Стрибайте!
Меля запутався у своїй тозі і, спіткнувшись, полетів на підлогу. Спалахнуло світло і його затягнуло у круг на землі.
Поряд знову почали виникати птахи з луками в руках. Засвистіли стріли. Одна черкнула мені по плечу. Я заволала і стрибнула у дирку в полу, що начаклував дядяша. Мене закрутило у якесь торнадо різнокольорових вогнів. Яскраво все засяяло і мене ледь не вивернуло від такого світла. Я вилетіла з-за якогось розлогого дуба прямо на траву. На траву нашого рідного з Мельою світу. Поряд намагався виплутатись з тоги Мельник.
Не встигла я оговтатись, я позаду почулися крики і я обернулася.
Дирка тепер була прямо з землі і світилась трохи другим кольором. Довкола були дерева а недалечко виднілась наша школа! Певно, був якраз урок, бо на подвірї нікого не було, окрім заблукалої курки.
З дирки з криком вивались Темні Птахи. Вони спочатку шоковано дивились по сторонам. А потім з порталу вийшов дядяша і вилетіла Функа прямо на кущ роз.
Птахи натянули тятиви стріл.
Меля схопив одного за ногу.
Я схопила якусь деревяшку.
Дядяша замахнувся з газетою.
Функа простогнала, бо колючки роз вп'ялися їй в ногу.
Одночасно всі пішли в дію і все вибухнуло какофонією вибухів, криків та світла. Якийсь птах відлетів від газети. Я гахнула когось по голові, а поряд на Мелю впав один птах.
- Мій пісюнчик! – почувся крик Мелі, а з порталу вистрибували нові птахи…
Дядяша відкрив газету і щось крикнув. Портал спалахнув в останній раз виплюнувши останнього Темного Птаха. Стріли полетіли в різні сторони. Тятиви затріщали. Меля заорав. Я прочесала дубінкою в повітрі поваливши на землю двох птахів. Дядяша відкинув зразу п’ятьох кудись в сторону школи. А потім змахнув газетою, описавши ідеальне коло, щось вистрілило, як з Калашнікова, і час зупинився в буквальному сенсі.
Все довкола завмерло в таких самих позиціях, як і було. Стріли, що летіли, завмерли в повітрі. Листочок, який падав з дерева, застиг поміж усіма. Птахи здебільшого позавмирали з натянутими тятивами. Навіть я затихла і побачила, що мені в голову летить стріла, яка зараз застигла за метр від мене.
- Давайте швидко, поки це діє, - тяжко дихаючи, мовив дядяша, а з куща нарешті вилізла Функа. Ото ще!
Меля піднявся з землі.
- Ого! – тільки й мовив він.
- Вони пройшли в ваш світ, - мовив дядяша. Ніхто ні звука не зронив. Навіть я була не весела.
- Треба пройти повз птахів і дібратися до нашої аудиторії в школі, - озвалася Фанді.
- Це наш клас, - підтвердив Меля.
- Тоді ви знаєте туди шлях, - підморгнув дядяша.
Ми всі дружною толпою побігли до школи. Коридори були пусті. Я помітила часи, що висіли над входом в школу. Стрілки не рухались, бо дядяша зупинив час, але часи показували рівно десять годин ранку. Перерва через 10 минут.
Раптом в школі почувся звичний гул в класах і через вікно було видно, як захилиталися гілки дерев.
- Час пішов, - зронив дядяша.
Меля шоковано потер очі.
Ми побігли з усіх сил на другий поверх, збивши з ніг якусь тех. робітничку, вивалились в коридор та повернули направо. Добігли до класу. І увірвались туди.
Якісь певні чотири секунди все було, як у сні. Велентина Сергіївна, учителька з укр. мови та літератури сиділа за своїм учительським столом. А всі тихо гули і коли ми увірвалися в клас, у повній тиші впала на підлогу якась любовна записка.
Потім вікна класу розлетілися на друзки, почувся переляканий крик наших дівчат, совання парт, падання книжок та здивований вигук Валентини Сергіївни, а потім через вікна залетіли Темні птахи. Потянулись тятиви, вереск наших з Мельой однокласниць почав гучнішати. Фанді кинулась кудись в гущу класу, збиваючи стільці. Стріли полетіли, збиваючи вазони і черкаючи по учням. На диву, ще по нікому не попали.
Дядяша кинувся до отвору в кінці класу, стискаючи в руках яскраву фарфорову квітку. Але перечепився об чиюсь ногу і впав головою у відро з водою. Квітка полетіла кудись під вчительський стіл. Мелі уже не було поряд, але виразно чувся його крики: «По голові його!» з далечини класу.
На щастя, у всіх минув шок і всі пішли в атаку.
Шмельова і Котючка, дві повні протилежності (романтика і спорт) схопили якісь стільчики і гатили ними якихось двох птахів. Їм (птахам) дійсно не пощастило.
Владік намагався допомогти дівчатам, але через свою вагу (вагу, а не масу, вагу) не зміг встати з-за парти і тепер застряв між столом і стільцем.
Наша зірка Паценко Дмитро та Слободяник Євген втовкмачували голову ворога в стіну вже десь шістдесятий раз і ніяк не могли зупинитися.
Десь під партою Оксана цілувалася з Юрком… ну… я не роздивилася, взагалі-то.
Книжкова шафа за моєю спиною зі звуком «БАХ!» бахнулася на підлогу, забарикадувавши вхід в клас.
У всьому цьому ґвалті Валентина Сергіївна намагалася відбитися від стріл журналом, але стріл стало вже менше. Як і птахів, хоч вони ще й могли стріляти. Але їм просто було не до цього.
З вікна вивалився Глухенький Миколка з парочкою птахів.
Я намагалася попід батареями пробратися до дядяші у другому кінці класу. Поряд просвистіла стріла. І ось я вже біля нього і кинулася йому допомагати знімати з голови відро.
Поруч просвистів кактус. Десь крикнув Меля. Настя Юрчу і Носанчук Саша танцювали рок-н-рол на тілах птахів, поки ті не розбивалися на порох. Десь на люстрі застряг Бабанов.
Нарешті дядяша виліз із відра і дістав квітку. Потім глянув на мене, і раптом щось згадав. Дістав із кишені важелезну книгу – таку саму, яку ми несли Дундику.
- Тримай, - усміхнувся він і вставив її в отвір за класною доскою, яка вже валялася в протилежному конці класа. Квітка ідеально підійшла до отвору і засвітилася там. Потім все довкола завібрувало, спалахнуло світло і я упала в обморок.
Я відкрила очі. Дядяші поряд не було тільки розбитий вазон кактуса, книжка і земля. Виїмка для квітки тоже пропала.
Хитаючись, наче п’яна, я визирнула з-за вчительського стола. Було таке враження, наче класом пройшла хвиля ядерної війни. Скло, розбита люстра, обломки парт, стільчиків, столів, розтрощені вазони з квітками, поламані картини, розвалені підвіконники і це все в кучі, як вінігрет.
Кругом валялися (а по другому і не скажеш) мої однокласники, починая з Бабанова, що лежав поряд з Паценком і Слободяником і закінчуючи Мельою і Функою, що лежали на горі книжок та вирваних сторінками з-під них.
Стріл, як і самих птахів не залишилося, тільки кругом лежав порох. Світлі птахи зможуть тепер не боятися і вільно ходити по Середземному світі і навіть спускатись до ядра. Красота! І дядяша може спати спокійно.
Після такого шоку певно багато хто не зможе нормально говорити ще місяць, але потім всеравно остануться такими ж як і були. І возродиться баб-совет нашого 7-А, уже через кілька тижнів і 8. А Меля таким залишиться, як і був. Думаєте, він непритомний? Да щас. Він спить.
Через кілька хвилин за дверями щось загупало, потом почулися крики директора, зауча і Колі Глухенького: «Я все бачив! Я все бачив!»
Меля прокинувся:
- Що за?..
- Меля, квітка Миру на місці, ми це зробили! – я кинулася обнімати спантеличеного хлопця.
- Все кончилось? – усміхнулась Фанді, що вже прокинулася і…
БАХ!
Двері класі, м’яко кажучи, вивалились з завіс і на проході ми побачили величезну толпу школьників і руководство школи. Там стояв і нормальних розмірів Руслан Миколайович, що весело підморгнув нам, показавши в руках свою електричну кулю.
Ну, а я не буду розказувати все в подробностях, які пішли сварки, крики, визови батьків в школу, реставраційні роботи і сплетні по школі. Меля чув, як якась п’ятикласниця говорила своїй подрузі: «Туди напали терористи, а потім прилетіли інопланетяни і того тепер вони всі такі!». Але звісно на таку дребедєнь ніхто не обращав уваги. Почалися безкінечні підписи бумаг, плата за відновлення вікон та інше. На голову директора посипалися обурливі крики батьків, які боялися за життя своїх дітей. А я, Мелюша і Функа тільки всміхалися. І коли все вклалося… життя війшло в свою колію і ми доучувалися останні дні травня. Я, Фанді і Меля стали просто героями класу, принаймні на тиждень. Повернулися звичні бійки Котюк Дарини і Бабанова, крики Валентини Сергіївни на забудькуватість Владіка і на Мельника (да-да!), що той триндить безперестанку на уроках (а так це і було). Оксана вела себе так, наче вона нічого і не робила. Ми ні за чим не жалкували (тепер і вазони не треба поливать, бо їх нема) хіба що за спокоєм декількох учнів… Коля Глухенький і Владік уже вперто доказували всім, що врятували півкласу. І все.
P.S Коли я прийшла додому, то обнаружила, що замість жидких тєнєй я взяла сметану. Краще вам було цього б не чути. І не бачити.
Прийшовши додому після цих всих подій, ми обнаружили, що час просунувся назад на один день! Тобто, ще Функа не померла і ми тільки цього дня повинні були йти до неї додому, де я і побачила пташечок. Ну дядяша просто вирішив трішечки змінити хід подій… А ми побачили що було в книжці – та тож карта Серединного і Внутрішнього світу!
Стоячи біля вікна, ми говорили. Балакали до пізньої ночі, про все, що з нами було.
- Ну чого ж ти така сумна, - взяв Меля Функу за руку так, що якби тут була Іра Шельменко, то вона б їм і свадьбу назначила.
- Ну як, дядяши тепер не побачу, - зітхнула Фанді.
- Він повернеться до нас, - запевнила я дівчину.
- Желательно, щоб з птахами-зі-стрілами, - гигикнув Мельник.
- МЕЛЯ! – крикнули в один голос ми з Фанді.
- А що? Тоді цілий тиждень буде безлад і ми знову не будем ходити до школи, як зараз!
І ми одночасно засміялись, ну просто як коняки, в унісон з Амурчиком на вулиці.
Од тепер все!