VII розділ: Ядро
Здавалося, глибше падати вже нема куди, але ми ошибалися. Не встигли ми віддихатися від біготні, як…
- Наташ, - вигукнув Меля, дивлячись що мене нема, - Тільки не кажи, що ти пішла за пома…
Меля також став на те саме місце де стояла і я і провалився. Хляпнувшись біля мене на тій самій м'якій траві, він навіть вже не здивувався, тільки цокнув копитами.
- Ну от, - зітхнув Антоша.
Ми роззирнулися. На цей раз довкола горіли факели. Проте вся печера була завалена сірим пір'ям.
Було дуже жарко. Жар ішов десь з далечини печери. Ледве дихаючи, ми рушили вперед.
- Та-а-ак, пір'я. Це погано, адже це значить…
- … Що десь поруч Темні Птахи, ну а з цього випливає…
- … Дядяша поряд! – довершив Меля.
- І Фанді, - доповнила я.
- Да, я вже й скучив за нею, - усміхнувся осел.
- Скоро її побачиш, ми їх знайдемо! – блиснула зубом я.
Ми знову йшли. Пір'я під ногами вже заважало йти. Вони шо, линяють?
І тут:
- Нась, що це?.. – з висолопленим на підлогу (ну, майже) язиком спитав Меля.
- Ти у мене питаєш!? Я буцімто тут була!
- Але ж яка краса!..
- Ну, должна визнать, що гарно.
Попереду стояв водопад. З високого потолка до полу в печери лилася вода, що виблискувала наче сама по собі, а не під світлом факелів. Довкола росла яскрава зелена трава, маленькі фіалки. Водоспад закривав прохід уперед. Він і справді був дуже гарний.
Раптом поза нами затріпотіли крила. Меля нажахано впав в обморок. Я просто прикинулася мертвою. І нас, здається і не помітили в цьому пір'ї, адже над нами пролетіло з десяток Темних Птахів і кудись зникли.
Ми піднялися і підішли до водоспаду. Стіна води закривала прохід далі.
- Нась, може не треба? Вдруг там якийсь стражник, як це завжди буває…
- Ти ще скажи, що там бабай, - мекекнула я.
Меля фиркнув і вже хотів йти через водоспад, як раптом звідкись з'явилася фігура в балахоні. Тіла не було видно.
- Ти х-х-хто?.. – Меля був такий переляканий, наче в нього тільки шо стався напад епілепсії.
- Це знову загадку загадувати? – обурилася я.
- Я – бабай.
- Хто ти? – в два голоси мовили ми.
- Бабай. А вам тут нема чого робити.
Стало ще жарче, ніж було. Меля весь був мокрий від поту. Його трусило, наче Фанді, коли вона дізналася свою річну оцінку з фізики. Не дивно, що він зомлів. Можливо, навіть вперше по-настоящому.
- Що з ним? – стурбовано перепита бабай. Щось хороший бабай попався. Да тут мабуть бабаї найбабаїстіші бабаї!
- Та це в нього регулярно буває, - швидко виговорила я і пішла новою тактикою, - а ти мабуть так і не робиш, ти ж сміливий!
Не було видно, чи покраснів бабай, чи ні.
- Бабаюсику, - поманила я бабаїща, питаючись, не заржати, як остання африканська зебра.
- Овечечеко, та не треба… - муркнув бабай.
- А як щодо чмока в щічку? – підказала я.
Бабай нахилився і його вонючі, огидні, тошнотно-рвотні слизькі губи торкнулися моєї ніжної щічки.
- Фу, какая бредкость! – крикнула я. Я такого не витримаю!
Хрясь! БАМ! Удар копитом в голову, десятикратне сальто в повітрі і копитне айкідо знизу! Прямо The Matrix: Revolution!
Коли бабай валявся десь в пір'ї, я почала будити Мелю.
Меля смоктав пальця і – о, не повірите – спав!
- Харош дрихнуть! – верескнула я йому на вухо – Піднімай свій ослиний зад і пішли через водопад!
- Га!? Що?..
- ПОШЛИ УЖЕ!
- Дуже смішно, особливо, про мій зад, - задрав голову Меля і перший пройшов через стіну водопаду на ту сторону.
Я пішла за хлопцем.
Майже зразу за водопадом стояли ґрати а за ними прямо на землі сиділи Фанді та, очевидно, дядяша!
Високий зріст, темне коротке волосся та яскраві карі очі за окулярами, білосніжна усмішка та газетка в руках – дядяша стояв, як на параді.
- А чого рачки? – перше, що спитала Функа.
Ми подивились на низ, на свої копита… і не знайшли там їх! Там вже були руки, замурзані від постійної ходьби на землі. На моїх руках ще залишився лак для нігтів. Я подивилася нижче. Я була гола! І я знову побачила пісюнчик!
Ми з Мельой одночасно закричали і засміялися, кинувшись в темряву до різних кутків кімнати. Ну знову він мене побачив!
Антон найшов якісь дві обдерті тоги , надів собі і кинув в угол одну мені. Я обурливо на нього засичала, але другого не було шо вдівать, так що прийдеться радіти і з цього. Потім ми підбігли до ґрат.
- Я така рада, що ви йшли до кінця, ніде не розгубились і пішли просто шукать мене, - усміхнулась Функа – І взагалі, ви вже простіть, що я вам не сказала про ці всі світи…
- Та нічого, - усміхнулись ми з Мельою і перезирнулися.
- Оце дядяша, - Фанді недбало тицьнула рукою на дядяшу. Той радісно підстрибнув. Як оказалось, ключ-квітка і правда був у нього, тільки він не міг з ним нічого робити!
Стояла неймовірна спека. Меля закашляв.
- Та чого ж тут так жарко? – застогнав він.
- Бо ми майже в центрі Землі, - посміхнувся дядяша і показав нам на невелику дирку на полу. Ми з Мельою припали туди очима і нам їх обпекло трохи не вогньом! Через дирку можна побачити було те, що ніхто ще не бачив з Зовнішнього світу.
Яскрава велика і розжарена куля повільно оберталася довкола себе. Довкола неї пашіло. Вся пилюка яка була і навіть якийсь камінь печери летіли і притягувались до цьої розпеченої кулі. Це було ядро Землі. Всі ми тримаємось на ній завдяки йому. Я для перевірки плюнула в дирку. Слюна випарувалася, даже не встигши долетіти до ядра!
Надивившись на це чудо, ми з Мелюшой взяли ключ, що валявся на полу неподалік, і відчинили ґрати.
- Отак краще без них, - подмигнув дядяша, - я в них навіть чаклувати не зміг.
Але не встигли ми вийти на ту сторону по-настоящому Волшебного водоспаду, як дорогу нам перегородив бабай. Дядяша махнув газетою. Спалахнуло світло і той відлетів кудись у пір'я.
Довкола почали спалахувати яскраві постаті з крилами.
- Темні Птахи! – заволали ми з Мельою.
Після цього все, що з нами робилося пройшло в тумані суцільної битви, криків та спалахів світла. Меля перелякано на мене подивився, а потім на нас напали.