VI розділ: Дім Руслана Миколайовича
- О, якби мене побачила моя мама, то повела б мене до стоматолога ставити нову щелепу. Мої бідні зуби! – стогнала я, намагаючись витерти зуби травою.
- О, моє обслинявлене хутро, - перекривляв мене Меля.
- Нам би б зараз теплу постіль, і хороший вкусний обід, чи вечерю, чи сніданок! – я подивилася на небо. Сонце, мабуть сідало, але його не було видно через дерева. Довкола сутеніло.
- Господи, коли ти вже наїсися? – закотив глаза Мельник, намагаючись відскубнути мох від якогось пенька.
- А я шо!? Я не помню коли я в останній раз ї-ї-їла! – заікаючись мовила я/
Раптом Меля подивився за мою спину. Не встиг навіть звука видати, як завалився в обморок.
- Да коли ти вже перестанеш це робити! – вигукнула я, і роздратовано озирнулася назад.
- Ме-ме… - тільки й змогла видавити я.
Ну і доексперементувався (оце словечко!) наш фізик. Переді мною стояв збільшений в кілька раз Руся Миколайович. Якого чорта він тут робить?
- Я не зробив домашньої роботи з фізики, - простогнав Меля, лежачи на землі, - не ставте 12 балів, поставте 11!
Я чуть не кинулася душити друга – знову нас видав!
- На біса мені твою контрольна і домашка разом узяті, - буркнув Руслан Миколайович, що тепер був на кілька метрів вищий від нас, - А чого це ви в такому виді? Невже пили сльози Темного Птаха?
- Але… - я шоковано підняла голову догори, - ми пили тільки сльози Дундика!
Руслан Миколайович поманив нас пальцем.
- Пішли, - шепнула я ослу.
- А може не треба? – засумнівався Меля, тупцяючи на місті.
- Блін, давай!
- А якщо…
- Тебе ніхто не питає, пішли!
Меля щось буркнув і ми вирушили. Не було смисла не йти за нашим любимим учителем Функи! В общім, ми пройшли трошки далі лісом і потім вийшли на галявину, де був великий дом, який був округлої форми та темного кольору. Фізик запросив нас всередину і ми зайшли, тримаючись один біля одного. Меля крутив хвостиком.
Всередині майже нічого не було тільки дуже велика кількість якихось кульок, що просто горами лежали довкола.
- Отож, - замекала я, стукаючи копитом, - ми пили сльози Дундика і…
- Так-так, ви попалися на його удочку, але не пішли додому! Ви просто молодці! Він зрадив Світлих Птахів і перейшов на бік Темних, а сльози Темних перетворюють усіх, хто їх вип'є на тварин. Ви схожі характерами на таких от бовтунів і ось стали овечкою і ослом. Просто не треба було пити сльози. Дундик захотів не дозволити вам дійти до дядяші, це була б велика підтримка для нього і ви зможете його визволити!
- Ми? – вигукнув Меля.
- Визволити? – скрикнула я.
- Дядяшу, - підтвердив Руслан Миколайович, - Адже він керує Світлими Птахами. Він не поганий. Вас хотіли вже запутать найближчі помічники Дундика – Вася, Петя і…
- А, ці придурки, - заігогокав Меля, перебивши вчителя.
- І ви молодці, що побили їх. Їм ще прийдеться довго відлежуватися в лікарні Середземного Світу. Але ми у Внутрішньому Світі і дядяша вже близько.
Запала мовчанка. Трохи постоявши в домі, ми знову вийшли в ліс. Він був просто пречудовий, хоч було вже й темно. Із землі вилазили білки, а по деревам стрибали сови, тікаючи від літаючих кротів.
- Що це робиться? – спитали ми з Мельою одночасно.
- Ой, Нася… - зітхнув Руслан Миколайович. Його голови в темряві вже не було видно, адже він став чогось таким великим! Так шо ми говорили до його ноги.
Руслан Миколайович продовжив:
- Зараз робиться щось страшне, очікується початок війни.
- Якої? – згіркнув Меля.
- Дуже страшної! Серединному світі грозить опасность, якщо станеться війна між Темними і Світлими птахами! Хоч добро і зло завжди ворогували, та все ж…
Всі гірко зітхнули. Довкола вже була цілковита темнота.
- А що це за дом? – раптом спитав Меля.
- Оце мій будинок у цьому світі, - відповів Руслан Миколайович.
- Що, оце? – вигукнув Меля, скривившись.
- Гарний будинок, скажи ж? – я наступила Мелі на ногу. Ну що за безстижий!
- Та нічого, - озвався зверху вчитель, - будинок і справді жахливий. Він не так виглядить, як повинен, але більше нічого нафізичити я не міг.
Ми заглянули знову всередину. Тут зразу загорілося світло, освітивши всі невеличкі кульки.
- Якесь бомбоубежище! – вигукнув Меля.
- Цс-с-с, тихіше! – гаркнув зверху Руся.
- Поняв!? Закрий свого рота! – крикнула я, тицяючи пальцем Мелі в груди.
- Та тихо! Я ж попросив! – крикнув Руслан Миколайович.
Шарики раптом затряслись і завібрували.
- Цс-с-с, - знову повторив Руся, щоб ми не почали знову, - в другий раз вони можуть піти в атаку.
- А що це таке і з чим його їдять? – здивовано зашипів Меля.
- Це секретна зброя, - підморгнув нам фізик. Він діставав головою до потолка будинку, - вона, як сигналізація, реагує на шум. Ця зброя не повинна попасти до Темних Птахів, тому я її стережу тут, інакше Темні Птахи нас просто пошматують. Не можна, щоб тут усе почало нищитися!
Ми знайшли серед завалу зброї два крісла, потративши на це хвилин десять і сіли слухати далі. Овечка і осел на кріслах – чи ж не гарно?
- Отож, - продовжував вчитель, - якщо квітка Миру не дістанеться до Зовнішнього Світу, то Темні і Світлі Птахи будуть продовжувати ворогувати і війни не минути…
- Квітка? – вигукнув Меля, махнувши хвостом.
- Миру? – прошепотіла я.
- Так, - усміхнувся Руся, - пам’ятаєте, у нашому світі у нашій школі є така дирка, яку не можна замазати цементом або покрасити в другий колір, оскільки цемент не ліпиться, а краска відпадає. І нічого не можна з тим отвором зробити. Ото і є замок, куди треба вставити Квітку-ключ. А от ключ знаходиться у одній кімнатці у Внутрішньому світі дуже недалеко звідси. Дивно, що поряд немає Темних птахів, адже це їхній світ. Можливо вони вже полетіли в атаку на Світлих, так що треба поквапитися! А у кімнатці з ключем і є він…
- Хто він? – спитала я нетерпляче, - Кажіть уже, бо скоро ми будемо плавати в Меліних... е-е-е…
Меля гучно висякався.
Руслан Миколайович похитав головою.
- Там сидить дядяша з Функою. Задача Функи – вставити Ключ і зробити мир у всіх світах. Але її там ув’язнили разом з дядяшою. Тобто, ми не можем ні зробити мир, ні битися з Темними птахами, адже без дядяші це важко, він же чарівник. Він буває висовує голову в Зовнішньому світі, щоб подивитись…
- Ми його бачили! – вигукнули ми, але зброя погрозливо завібрувала, тож ми замовкли.
Руся посміхнувся:
- Так шо вся надія на вас! Ви маєте визволити Функу і дядяшу. Нехай же стережуться Темні птахи!
Руслан Миколайович помахав нам рукою, потім дістав з кишені якусь кульку, зблиснув електричний спалах і він щез.
- Зачекайте! – ледве встигла вигукнути я і скочила на копита.
- Мда, ситуація… - зітхнув Меля.
- Ситуація!? Ситуація, кажеш? Да ми тут нічого, майже пусте місце, а нам таке завдання дали! Треба ж якусь зброю взять, треба ж щось зробити… - ледь не плакала я.
Меля тільки гигикнув. Чи то люди телепні?..
- Гаразд, не плач, - заспокоював мене він, - все буде хорошо. Іа.
- Чуєш, Мель, давай переночуємо тут, а вже вдень на свіжу голову підемо далі, - твердо сказала я, заспокоївшись.
Полягали ми в кріслах. І світло в кулях відразу зникло. А вже через годину через двері будинку пробивалося сонце, яке було єлі видно з-за гілок дерев.
Серед ранкової тиші раптом почулися дивні звуки:
- Цьом-цьом тебе, ведмедику…
- МЕЛЯ! Чого ти мене лижеш!? – скрикнула я, зриваючись на копита.
- Га! Що? Де? Коли?! – Меля проснувся і з переляку почав кричати, - Я що, тебе лизав?...
- Да, гад, ти мене ли… фу, навіть не хочеться такого слова говорити! У мене раніше… ну, е-е-е, не дуже давно, тобто, ну… корочє, була також любима іграшка! Чого ти свою не взяв?
Але Меля зовсім не це мав ввиду.
- Нась, ну ти розумієш, я…
- Да-да, я все прекрасно понімаю, не парься ти, давай краще вже вставати і йти далі, нам треба поспішити.
Ми виглянули в вікно. Поруч пролетів страус.
- Гаразд, пішли, - мовила я та взяла з полу якийсь старий ржавий ніж.
- О, то і я може з собою щось візьму на всякий случай. Он дивись, може, це? – Меля тицьнув копитом на якийсь дробовик.
- Ага, тоді я візьму автомат Калашнікова, - гигикнула я, подивившись на Мелю як на останнього ду-ду… дуже хорошого хлопчика.
- Блін, Ната, давай краще візьмемо все саме необхідне, а всю цю беліберду оставим.
- Ох, ну давай уже, - мовила я викинувши Калашнікова з рук. Тут стільки зброї! Навіть танк в углу хати стоїть он!
- Підемо тільки з двома розумами, цього хватить, - усміхнувся Мельник.
- Точніше з одним, - уїдливо кинула я.
- Поправка-повправка! Да, з одним Мельнико-Пушкінськовим розумом, - задрав хвоста хлопець.
- Так, а ну-ка давай довогоримся, що я права, а ти ні!
- Що? Да ти перша начала!
- Я перша? Опусти свого хвоста, осел! – крикнула я.
Шарики, що лежали поруч почали вібрувати, а потім піднялися в повітря і начали трястися.
- Меля, тікаємо! – пискнула я, і схватила його за шкібарки. Не встигла вискакати з дому, як позаду всі кулі в будинку вибухнули. Спалахнув вогонь і нас взривною хвильою знесло по землі на десяток метрів від будинку. А кулі все вибухали і вибухали і до цього звуку вливалися верески переляканих страусів що шугали зверху.
Стіни будинку фізика спалахнули вогнем. Ми кинулися скакати подалі від цього жаху в ліс. І коли вже звуку вибухів не було чутно, ми зупинилися відхекуючись.
- Мало не вбились, - мекекнула я.
- Да, канєшно, але ти перша почала…
- МЕЛЯ!
- Хорошо, хорошо, мовчу, - іакнув Меля.
Чорт! Я забула в будинку фізика свою ароматизовану помаду! Ото ще… ладно, бо Меля не переживе, якщо ми вернемось назад.