V розділ: Дундик Кривоносий
Прокинулися ми знову під ранкову тишу та щебетання колібрі. Ми проспали аж 4 часа! Цілий день!.. Хоч трохи виспались.
- Де моя зубна паста? – спросоння пробурмотів Меля, намагаючись відмахнутися від колібрі.
- Мелюша, ми не вдома, - пояснила я.
- А, так... ой, мені щось погано… я вмираю!
- Ну-ну, іще скажи, що ти верблюд!
- А ти ослиця! Ну можна хоть троо-о-о-о-о-о-о-о-охи помріяти!? – Меля зробив між великим та вказівним пальцем маленький проміжок.
- Мріять багато будеш, то знову в мишоловку втрапиш!
- Шедевральна фраза.
- Так я взагалі геній, - гордо підняла груди я і ми рушили далі через скелі та проходи.
- Тобі не зрівнятись зі мною…
- Да ти шо?..
Ми не звернули увагу, що пішли на ускіс і грохнулися просто на каміння, покотовшись із ним все нижче і нижче. Я виразно почула, як у портфельчику тріснула остання помада.
БУМ-БАРАХ-ТРАХ-БАБАХ!
Сонячне світло пропало з поля зору і ми знову гепнулися в якусь печеру і тепер лежали, віддихуючись. Меля ікнув. Тільки тепер ми були вже не самі. Та й навіть не зовсім у печері…
- Вибачте, що змусив вас потрапити до мене таким шляхом, але вам інакше довелось би прокопувати прохід самим, - пролунав недалеко голос.
Меля грохнувся в обморок, хоч і так уже лежав на землі.
Я скочила на ноги. В портфельчику булькотіли залишки ацетону …
- А ви хто вообщє? – моя щелепа відпала до землі.
- Я… а я не відрекомендувався? О, я – Дундик. Дундик Кривоносий (Джеймс. Джеймс Бонд :).
- ЩО!? – верескнув Меля і намагався піднятись із землі.
- Ну, може вам легше буде сприймати мене як Дундика Фіст… е-е-е… неважливо…
- Що ви сказали?
- Коли?
- Тільки що!
- Я?
- Останню фразу! – обурилася я з Мелюшой.
- Ну, е-е-е… так. Фістач я. Справа в тому, що я взагалі-то з вашого світу, з верхнього. І у мене там є ще сім'я. Мати і дочка.
- А як дочку звати? – вжахнулася я. Не може бути!
- Ну, вона Фанді і її викрали пта…
- Фанді Фістач!? – ми з Мелюшой кинулися до Дундика.
Дундик почухав ногу.
- Так, е-е-е… вона. А що?
- Так ми ж йдемо до дядяші і до Функи!
І раптом Дундик вжахнувся:
- Не йдіть!
Запала тиша.
- Це чого ще? - Меля тицьнув пальцем в сторону Дундика .
- Він, е-е-е… він поганий! Він вас перетворить на…
- Перетворить? – Меля схватився за серце
- Краще вам цього не знати, - увильнув од відповіді Дундик.
- Та вже ж не треба тут так дріб’язково все казати. Сказали А, скажіть і Бе! Тим більше це ж ваша дочка! – вигукнула я.
Аж раптом Дундик кардинально змінив тему нашої розмови.
- А де книга? – спитав він.
Меля ще не встиг і осмислити фразу, як я вже побачила – книжки, яку нам дали пташки, немає!
- Яка книга? – спитав Меля і підняв брови. О, він уміє підняти брови! Колись він так підняв брови, подивившись на жінку за кермом, після чого та протаранила велосипедиста, який розлив банку сметани, на якій підсковзнулася стара бабуся і впала, придавивши якусь облізлу кицьку… - Е-е… нема книжки.
- Тільки не дай Боже ти її загубив, - прошепотів одними губами Дундик, а потім театрально приклав руку до лоба і грохнувся на підлогу в обмороці. Меля вжахнувся і впав поряд. Ну а мені що робить? Косметики нема, книжки нема, та й я ще хочу спати, бо тут же не можна нормально виспатися…
Я за компанію упала в обморок рядом.
Очуняла перша я. Замітила того, чого не замітила зразу – печера була гарно обставлена м'якими кріслами, а на підлозі був м'який килим. Інтерєр прикрашав Меля, що хропів, задравши ногу. Дундика поруч не було.
- Дивний він, цей Дундик… - вголос сказала я. І справді, веде себе підозріло. Ще й каже, що дядяша поганий! А там же його дочка! А нам же Світлі Птахи кажуть навпаки, що він нам допоможе… да ну їх усіх разом!
Тільки тепер помітила на невеличкому столику залишилась гарна кришталева тарілка. Всередині була якась вода. Я нахилилась, щоб понюхати – а раптом нові духи? Але рідина не мала запаху. Тоді я попробувала й на вкус – а вдруг новий ополіскувач для рота? На смак таке солоненьке… Сльози? Може Дундик поплакав і пішов од нас?
Таке враження, наче йому була потрібна більше книга, ніж ми. Хоча мабуть так і було. І де дядяшу шукати? А Функа?
Але поки я не переймалася такими дріб’язковими питаннями. Я знайшла ванну. О, так! ВАННА! Невеличка кімнатка, що була поряд з основної кімнатою.
Прийнявши душ і щось весело співаючи, я вийшла до основної кімнати. Меля вже не спав, а хлебтав солону воду.
- МЕЛЯ! – крикнула я.
Той захлебнувся і прийнявся кашляти. Потім підійшов до мене.
- Нам Дундик записку мені в роті залишив!
- Де залишив?
- Дивись! – Меля витягнув з кармана пожмакану мокру бумажку.
- Фе, - скривилася я , а потім нахилилася і почала читати округлий та нерівний почерк Дундика. До речі, чим вони пишуть записки?
«Вітаю вас, Пушкін і Наталя. Як не як, проте ви завдали сильного морального болю моїй тонкій на духовному рівні натурі та сприяли погіршенню мого становища у цілому, окрім того ви втратили певну повагу як до індивідуумів від моєї власної персони!»
- Це на якій мові написано? – спитав Меля.
- Я тоже нічого не поняла, - усміхнулася я і продовжила читати.
«Ви випили мої сльози, сподіваюсь…»
- То он що то за смачнюща вода! – вигукнув Мелюша.
- Е-е-е… ага, - мовила я.
«… а вони доволі лікувальні і загоять всі ваші ранки на тілі.»
Тільки у мене шрам на нозі від каменя при ударі залишився до сих пір… ;
«А ви ще ж і загубили книжку!»
- Я її не губила!
- А що було в книжці?..
«Так що я пішов до типографії Серединних Земель. Там мені надрукують нову. А ви ідіть з цього світу подалі від дядяші!»
Кілька секунд ми стояли у шоці.
- Тоді на якого Ганса Християна Андерсена ми сюди перлися!? – вибухнув криком Меля.
- Блін, щось мені цей Дундик зовсім не подобається… батько Фанді… але ж Фанді у дядяші! А він навіть не хоче її рятувати, хоча вона і його дочка!
- Да, странно…
- А птички ж казали, що нам Дундик поможе, - вигукнула обурливо я.
- Довіримося птичкам? – усміхнувся Мельник.
- Довіримося собі, - усміхнулася у відповідь я, - іди в ванну.
І після того, як Меля освіжився і ми вийняли його ногу з якоїсь дирки в стінах печери, ми почали шукати вихід. Він був зовсім рядом – з кімнати вели спіральні сходинки, що вивели нас на виложену каменем дорогу. І знову в печері, але вже з факелами. Печери ведуть у печери. Да їх тут тисячі!..
- О, якось і краще виглядить! – вигукнув Меля.
- І не кажи, рівна і чиста дорога, - усміхнулась я.
Та щастя не буває довгим і не встигли ми пройти кілька десятків метрів, як ми зустріли… та ми й не поняли, кого ми зустріли.
Чорне, брудне, метрове й худе створіння перегородило нам дорогу. Мене стошнило.
- Не пройдете, - на диво м’яким голосом сказало… воно – спочатку маєте загадати мені таку загадку, на яку я не зможу відповісти! Одна спроба. Скажете правду – пропущу. А якщо ж ні… то я вами покуштую.
- Жорстокі умови, - пробелькотів Меля. А потім підморгнув мені. – Гаразд, ось загадка… що лежить у мене у Зовнішньому Світі під ліжком.
Створіння заморгало очима. Я й сама не знаю, що у нього там! Худе лице сторожа стало кривитися і той забився в істериці. Ми швидко пройшли мимо, а позаду почули крики сторожа.
- Ого, - усміхнувся Меля.
- Він не вгадав і мучиться. То що у тебе під ліжком?
- Нічого.
- Тобто?
- У мене під ліжком нічого.
Ой! Умнічка, Мелюша!
А все ж ми повернулися на годину назад, бо я забула портфель з косметикою, хоч там уже все і побилося… а що?
І ми знову йшли. Дорога була рівна. Їли ми всяку рослинність, що стирчала по краям печери (інколи навіть клубніка попадалась!..). Все було добре. Поки колись не…
Пройшов десь середземний тиждень. Ми як завжди зупинилися, щоб нарвати ягід на їжу. Меля раптом вигукнув:
- Дивись, яка велика полуниця!
Я кинула скубати траву.
- Покажи! – підбігла до Мелі, і завмерла від жаху.
Замість Мелюші з полуницею в копиті стояв чотирьохногий осел! Видовжені вуха, сіра гладенька шерсть і короткий кумедний ослячий хвостик.
Меля, очевидно змін не помітив, але з ужасом дивився на мене.
- Е-е-е… Що з тобою? – запитав він.
Я подивилась на свої… копита! Я тепер мала білу кудряву шерсть і невеличкі помпезні копитця. Я овечка! Цікаво, як на мені виглядять залишки макіяжу?..
- Ме-е-е-е, - промекала я і почала в істериці ржать ;
- Іа! – вигукнув Меля і з радощів почав кружити і скакати довкола мене.
- Я умію іакать, - вигукнув він, - Я умію бить копитом! І взагалі, я – секс-машина!
Меля став на три копита, а одне переднє театрально підняв і заікав.
- Ти, секс-вояж, чому ми такі стали і що нам тепер…
ХРЯСЬ!
Моє копитце наступило на портфельчик, що валявся на підлозі печери і розквасило його повністю. Суміш косметики бризнула на всі сторони, забризкавши мене і Мелю.
- Моя косметика! – вигукнула я і повалилась в обморок.
Меля швидко мене розбудив і був уже «на взльоті». Ми ж все-таки не на екскурсію сюди приїхали. Раз ми вже вирішили йти до кінця, то маємо знайти дядяшу і Функу.
Ну, ми поскакали. Було необачно буть овечкой і найбільші труднощі в мене виникли, коли я ходила в туалет…
А пещера швидко закінчилася, і ми вийшли на яскраве сонце. Дорога спускалася по склону ще більше вниз і там знаходився великий базар. Над усім висіла пилюка. Стояла страшна спека. На базарі стояв ґвалт, всі метушилися і торгували. Ми туди спустилися. Тут було повно різних людей та тварин і нікого не здивували говорящий осел і овечка.
Над входом висіла вивіска:
Царство Торгівлі
І справді: всюди подавали різноманітні прилади, чорнильні ручки, тістечка, конфетки ті іншу беліберду. А за одним прилавком продавали…
О, ні!
Помада з полуничним ароматизатором! Я кинулася бігти до продавця.
Тим часом Меля роздивлявся базар і втримувався від спокуси поцупити солодкі помаранчеві конфетки або набір запасних копит. Аж раптом він побачив того, кого зовсім не ждав тут побачити.
«Три веселих» стояли поряд посеред базарної площі і про щось стиха розмовляли.
Я, купивши помаду (цікаво, що ж подумав продавець, коли у нього купила помаду овечка?), озирнулася і тоже побачила хлопців. Вони ж нас обманули і кинули! І ось ми бачимо їх тут…
Раптом Вася, Петя і Тарас побачили нас. Вони махнули руками і народ довкола перестав купувати товари і розступився, оточуючи нас і «веселих» величеньким колом. Очевидно, «веселі» були тут в пошані. Вася дістав великий меч прямо з повітря.
- Нарвалися, - подумала я, - Тільки щоб Меля не впав в обморок.
Але, на диво, Меля перший кинувся в атаку, заігогокавши і побігши тараном на Ваську. Вася махнув мечем, але прочесав Мелю тільки по шерсті.
- Звідки вони знають що це саме ми? – зашипіла я. Ми ж все-таки у вигляді тварин!
Васька замахнувся мечем ще раз, але Меля вивернувся і втовк його копитом в голову. Почувся голосний хрускіт зламаного носа і Васька впав, збивши хмару пилюки.
Якийсь продавець що стояв найближче до тих, що билися, зомлів. Народ, що стояв міцним кільцем і спостерігав, ойкнув.
Тарас і Петя кинулися до Мелюши та почали його в'язати якимись мотузками, що виникли просто серед повітря.
- Ви не маєте права! Ви не розказали мені про мої права, коли в’яжете! Я маю право «хранить молчание»!..
- Ти маєш право «хранить молчание»! Закрий пельку! Ми тебе узнали, Пушкін! У тебе ж шрам від омарів залишився, осел! – крикнув Тарас і заткнув Мелі рота кляпом.
Я оговталася. Шрам!..
- Ну, все… - я стала на дибки і під верески торгівців помчалася до Мелі. Я врізалася своїми маленькими ріжками в «двох веселих» і ті повідлітали від Мелі та попадали рядом з Васьой.
- М-м-м! – намагався щось крикнути через кляп Меля, а потім впав в обморок в очередний раз.
Я схватила його за шкібарки і побігла. Шерсть летіла на всі боки. Народ не розтупався, а навпаки – дехто перетворився у свою істинну подобу – Темні Птахи. І чого ж вони до нас причепились!? Я розігалась, махнула копитами і стрибнула, перелетівши толпу людей і птахів, та поправивши в польоті причоску і накрасивши губи купленною помадою за якихось 200 грам моєї шерсті.
Перестрибнувши народ, який здивовано охкав, я цокнула копитами об землю і обернулася. Темні Птахи полетіли на поміч «трьом веселим», люди навколо обсуждали, а я поскакала подалі від Царства Торгівлі, тягнучи Мелю за шкібарки зубами (ну не копитами ж). Чим далі я бігла, тим більше ставало дерев. Коли вже сідаюче сонце ледь-ледь протискалося через верхівки дерев, я зупинилася щоб перевезти дух.
- Ну от, - мовив Меля, піднявши голову і застогнавши – Знову ліс.