IV розділ: Холіптахик
Ми неслися. Ми неслися, бо довкола клацали павуки – починаючи від маленьких, яких єлі видно на їхніх павутинках і кінчаючи справжніми тарантулами. Вже вчетверте мені довелося скидати з Мелі павука, бо той не міг сам, дриґаючись та трясучись від огиди. Ми бігли майже не перестаючи цілу ніч, боячись заснути. Стежка пішла круто вниз. Навіть дуже круто, бо ми впали і покотилися по ній. Це була сама жахливіша хвилина в Середземному світі. Павуки чвакались під нашою вагою (вагою, панове, вагою, а не масою, га-га).
Але стежка наконец-то випрямилася і ми вивалились на м’яку траву, розкидаючи по бокам останніх почавлених павуків. На заході зійшло сонце і торкнулося нас своїми променями…
Меля, хитаючись, встав.
- Яке гарне місце! – зіронізував він (гад), здираючи з косей павутину. Руки у нього трохи тряслися.
- Бе-бе-бе! – показал язик я. Нє, ну а шо?
- Бекають кози.
- Дуже смішно!
- Ги-ги!
- А Меля без ноги!
- Сама така!
- Що!?
- Зараза!
- Йолоп!
Це все длилося десь минуту (обично сварки в нас дляться по годинки 2, але в цьому світі тільки хвилинка), аж поки ми нарешті не озирнулися.
Ми оказались на якійсь поляні (мене від них уже тошнить) з величеньким двох етажним будинком. Тільки ми туди подивились, як двері дому відкрилися і я по звичці схватила Мелю за шкібарки і швирнула його за якесь розлоге дерево.
З дому вилетіли наші найкращі «друзі» Темні Птахи. Ну і ми знову послухали розмову цих двох чи трьох єхидних птахів-істот.
- Чув, наших двох розвідників ще біля Печери Птахів вбили!
- Жах! Це ті люди, що прийшли до нашого світу?
- Так, так, це вони. Хто ж іще!
- Це Васька, Тарас і Петя розказали?
- Еге ж, ледве встигли утекти…
І жваво обсмоктуючи це вбивство, вони відлетіли геть. Я зітхнула і повернулася до Мелі. Той валявся на землі без сознанія.
- Меля! – вигукнула я. – Ти чого?
Я кинулася до нього. Він лежав собі непритомний. Ех, а він все-таки не гад, і не раз мене рятував (як і я його). Хм…
- Ну лежи, лежи, мій друже, я пішла, - мовила я і хотіла вже йти, як…
- ЩО? Куди? Я з тобою! – кинувся на ноги Меля.
- Ага, проказник малий, хотів мене обманути, як маленька дитиночка? Не вийде!
- Ну, я просто… и-и… ги… Я не прикалувався! Чесно кажу!
- Да ну? Чесно кажучи, я від тебе скривала, але мушу признатись, я президент Укра…
Меля раптом ступив вперед і його одна нога провалилася кудись в траву. Мелюша верескнув.
- ААА!
- Чорт, твоя нога знову залізла не туди, куди треба! Під ноги дивись! – обурено засичала я.
- Це ти намікаєш на п…
- ЩО!? Ах ти ж збоченець неповнолітній! Краще давай думати, як витягнути твою ногу з цього лю… ЛЮК!
- Де?
- Там де гуде!
- А де гуде?
- Йолоп! Ти ж в люк ногу засунув! Ми знайшли шлях! – я кинулася цілувати Мелю (ах, які страсті… але це лише звичайний цьом для Мелюші)
- О, Ната, я знав що я геній! Я й був ним! Я геній, най-на-на-на…
- Господи, доскакався! Геній по люкам! Ногу як витягти!?
- Яма-а-а-айка! Яма-а-а…
- Та чого ти ореш, нас можуть почути! – зашипіла я, питаючись заткнуть Мелі рот.
- О, Наська, як я радий тебе бачити! Ах ти моє соне…
- ТА ЗАКРИЙ ТИ ВЖЕ НАРЕШТІ СВОЮ ДОБВАНУ ПЕЛЬКУ!!!
Запала глибока тиша.
- Кхе… ем… думаю, ногу можна витягнути ось цим, - я витягла з портфельчика жидкость для зняття лаку з нігтів.
- Давай, я розрішаю.
- А, ти ще шмакодявка мені накази давати будеш!? – я погрозливо підняла кулак.
- Мовчу, мовчу! – заскімлив Меля.
Я фиркнула і почала наливати до люку крізь щілину лак. Меля почав потрохи тягнути свою ногу.
- Господи, Мельник, забери від мене свої потняки ! – вигукнула я.- Боже, какая бредкость!
- Да в тебе не лутші!
- Ну-ну, поговори ще тут!
- Блін, осторожніше!
- Роблю як можу!
Меля почав триндіть знову:
- Ітак, іде операція Х в якій приймає участь знаменитий Антон Пушкін і його лаборантка тьотя Нася…
- Да японський городовий, цього дня ніколи не настане, щоб ти закрив свою ротяку!
- ААА!
- Не ори. Все, витягла наконець-то твою ногеру!
- Ой, ніженька моя, - кинувся обнімати ногу Меля.
- Та хватить уже!
Ми підняли такий крик, що нас мабуть і в Печері Птахів почули.
- Блін, потратила на тебе любимого півбанки лаку!
- Ото не треба лаки тоннами носить! – заржав Меля.
Покрутивши пальцем біля виска, я нахилилася і почала роздивлятися люк.
- Гм, доволі гарно. Шлях Холіптахика. Даже звучить! – пробурмотіла собі під носа я.
- Так шо вперед! – вигукнув Меля.
- Да, ходімо, - усміхнулася я і стрибнула в люк. За мною почувся стрибок Мелі.
Ми знову гупнулись на ту саму м’яку траву.
- Чорт, і знову тут темно. Світло!
- Де? – остовпів Меля – Тут же темно!
- Та то я бажання загадала, телепень!
- І воно не виповнилося.
- Бачу, не сліпа!
- Нась, я боюсь темноти…
- Про це треба було раньше думать! – вигукнула я, - і чого ти верепенишся постоянно!?
- Блін, ну це ж тунель, ту криси бігають під ногами!
- Я ще ні однієї не бачила.
- Дак тут темно!
- Не томи мене, Меля! – простогнала я.
Через кілька хвилин ми нарешті затихли і пішли навпомацки по очередному тунелю. На щастя, він уже не ставав меншим.
І на щастя, нам трапилось світло. Посеред коридору висіло пару десяток свічок, що горіли. Прямо в повітрі.
- Мать моя женщина…
Не звертаючи увагу, я взяла свічку і поманила Мелю.
- Давай, пішли.
Не пройшли ми і кілька метрів як з темряви виникла стіна.
- Чудово, шляху назад немає, вертаємося додому, - мовив Меля.
- Меля, яке додому? Ми вже стільки пройшли! Треба щось придумати.
Раптом на стіні з'явилися сяючі букви:
«Тільки давши в дар червоне, можна пройти до Внутрішнього Світу»
Наші щелепи повідпадали і покотилися кудись в печеру.
- Я таке вже бачив, тобто, читав у Гаррі Поттері ! – вигукнув Меля.
- Який Гаррі Поттер!? Меля, ну що ти за людина! – засміялась я. – Таке справді було?
- Да, - мовив Меля, - крові треба на стіну бризнути.
- Кого бризнути? – вжахнулась я..
- Знаю! – раптом вигукнув Меля.
- Що?
- Тут не сказано, що «крові». Давай «бризнем» помаду!
- Тільки не це! – крикнула я і схопилася за свій портфельчик.
Але Меля подивився на мене так, що я йому відразу дала помаду.
Хлопець відкинув ковпачок (моя психіка не витерпить цього!) і розквасив помаду по стіні. А та спалахнула червоним світлом і щезла.
- Га-га.
- Не гагакай, - відказав Мельник, - Не смій хамити українському роду Пушкінів!
- Меля, не починай!
Зі обичною сваркою ми нарешті таки доперли до якогось перехрестя доріг. Я освітила свічкою печеру. Нічого незвичного, аж дивно. Просто дві дороги.
- Ну і куда ж величай ший професор: в ліву чи праву доріжку? – гигикнула я.
- Ну, Сергій Олександрович Пушкін піде в... е-е-е… наліво! – відказав Меля.
- Наліво? Краще направо!
- А я сказав у ліву!
- Так, йдемо в праву і не спорь! – вигукнула я, задерла голову і поперла у правий прохід.
- Ну і йди в своє «право», а от я піду вліво! – фиркнув Меля.
- Бе-бе, а ти без свічки! – хахакнула я.
- А мені і не треба, ха-ха!
- Пфе! Прощавай, хай тебе там з’їсть вовк.
- А тебе хай укусить скорпіон!
- А тебе змія!
- Ой, не треба змій… - пробурмотіла я. Я ненавиджу цих слизьких гадів, як Мелюша павуків.
- Ага! – тріумфально вигукнув хлопець – Трусько! Боїшся!
Я зірвалась на крик. Достав уже!
- НУ І ЙДИ СВОЄЮ ДОВБАНОЮ ДОРОГОЮ! – закричала я, фиркнула… е-е, ні, пхикнула я і…
- І піду! – відказав Меля.
Господи, коли ми вже нарешті попрощалися, то розійшлися по дорогам. У мене була хоть свічка, а він у темноті.
«Цікаво, що він там робить ото?» не встигла я подумати, як з лівого коридору донеслися крики: «Ой, ай, йой, ААА!!!». Оце-то да… вляпалось наше Мелько! А може він там якусь дівчину зустрів?.. Ой, шо це я мелю! Він, навєрно…
- СПАСІ-І-І-ІТЬ!
Господи, що за страсті Господні? Куди він уже вперся? Ще чуть-чуть і я не виде…
- ААААААААА!
Да шо б ти всрався! Я кинулась бігти по коридору вперед. Свічка чуть не потухала. Ось якийсь поворот. Тільки б вписатися… та-а-ак, Меля, я йду…
Я вискочила наліво і врізалася просто в Мелю, який кричав не своїм голосом. Його руки були прищипнуті мишоловкою.
- Щоб мене з'їв індик! Шо ти робиш!? – зашипіла я, намагаючись зняти мишоловку. Для чого вони тут?
І майже зразу я получила відповідь. Спочатку почувся тупіт ніг,а потім з-за рогу трохи не вилетіла велика сіра миша.
- ЛЯГАЙ! – крикнула я.
- Га? Що? Де? Ко… - Миша побігла просто нам під ноги, збивши Мелю з ніг, який навіть не встиг договорити і впав на мене. Ми грохнулись на підлогу печери. Свічка кудись полетіла і згасла. Миша вернулась, пробіготіла по нашим спинам і побігла кудись вдаль.
- О, моя спинка! – застогнав Меля десь поруч.
- Радуйся, що вона вообщє тебе не задавила! – крикнула я, намагаючись встати на ноги.
- Да уж, радуюсь!
- Фух…
- Блін, моя голова… а мій мозок! Він уже розплавився і булькає всередині. Я не витерплю цього! – десь рядом Меля забився в істериці, - Де ми?!
- А я звідки знаю. Ми спочатку перлися на гору… чорт, але все ж таки потім спустилися через павуків до низу. Ну і через печеру ще нижче. Може ми вже у Внутрішньому світі? Задумайся, Меля, ми майже в ядрі Землі!
Дивно, але температура чомусь не зашкалює за 2000о С, як мало бути за підрахунками наших фізиків.
Раптом зверху почувся шелест крил і ми притихли. Очевидно, над нами пролетіли Птахи. Темні.
- Значить ми на правильному шляху, одне радує! – вигукнула я.
- Ох, мамочки, коли це все закінчиться…
- Меля, не ний, давай лутше думати про те, як нам викрутитися із ситуації.
- Ох, моя сестричко…
- Меля!
- Я хочу про свою сім’ю згадати!
- Так, я теж уже дуже скучила за всіма і взагалі за нашим світом, але все одно зараз треба подумати, Мелюша. Ми зараз в даний момент з тобою сім’я… Це не те, що ти подумав! Так що давай думати, ну і йти далі.
- О… давай! – Меля ікнув.
Ми йшли. І ми (невже? ) прийшли! Ранкове сонце засліпило нам очі, як ми видерлися з печери десь дуже незрозуміло де. Довкола були камені та скелі. Ставало жарко. То ми таки вже біля ядра Землі!
І ми зразу поснули.