III розділ: Із Печери Птахів до Середземного Світу
Тим часом у верхньому світі: Алла та Лілія прийшли до Функиної мами питатися де ми з Мелюшою ділися (ну це наші предки. Для тупих – батьки, точніше, матері). Вони думали, що ми просто залишилися ночувати у Фандіної мами (робить нам нема чого). Маму Фанді звали Елізабет (Лізабет, Ліза, Лізі, Лі :) і вона – хамло (слава Богу, Фанді не почує), розказала нашим матерям, що ми прийшли в будинок, все тут погромили, зламали їй ногу і швабру, та кудись зникли. Наші мамулі були шоковані і почали кричати «Що?! ХТО!?». Вони почали обшукувати увесь дім, думаючи, що ми граємося в хованки… і це в сьомому класі! Ну, я вам скажу, то ж була справа марна, тупа і безполєзна. А саме найстрашніше те, що наші матері у всьому звинувачують Лізу та хочуть вже до суду йти! O my God !
А у нас в підземеллі уже такі справи, що й не віриться! Ми собі спокійно спимо, і тут прокидаємося від якогось шуму. Над нами літають якісь пташки і перше слово, яке збрело мені в голову – сторожі…
Спросоння я нічого не тямила. Меля взагалі спав-хропів, а пташки-сторожи торсали його і намагалися розбудити. Зрозумівши, що це справа марна, пташки посідали на камені, що як і все, з'явилися нізвідки.
- Піднімайте свої зади, соньки! – крикнула велика темно-сіра пташка, - і взагалі не спіть у Середземному світі!
- Де нам не спати? – очуняв Меля і сів.
- Середземний світ починається там, - одна пташка вказала кігтем на стіну, куди полетіли чоловіки на літаючому коврі, - а ось тут, де ви спите – печера Світлих Птахів.
- На стіні? – тормознула я.
- За стіною, - спокійно мовили пташки.
- Світлих Птахів? – здивувався Меля.
- Так, оскільки є ще й Темні Птахи… саме тому не варто спати! Гаразд, раз ви вже сюди прийшли, - почала розказувати пташка, - ну, я не буду вам зачитувати триметровий список правил та того, чого вам не слід робити. Ми вам коє-шо доручаємо!
Одна із пташок взяла велику товстелезну книгу з підлоги (та сама книга, що була в кімнаті з кліткою у будинку Функи!).
- Отже, ви маєте віднести цю книгу Дундику Кривоносому, - бундючно сказала пташка.
- Кому!?
- Дундику Кривоносому. Він вам допоможе найти Функу і дядяшу з газетою. Ось ця книга.
- А що за книга і хто такий дядяша? – округлив очі Меля.
- А воно тобі треба? – гигикнула одна пташка. – Ви все що треба дізнаєтесь по дорозі.
Птичка кинула книжку в руки Мелі і той не встиг піднятися з землі, як знову впав під її вагою («Вагою, а не масою!» - це нам вперто доказує Руслан Миколайович).
- А тепер шо? – спитала я.
- Суп зі свиньою, - крикнула пташка, - Жарт. Тепер вам просто треба поцілуватися і тоді зможете пройти через стіну.
- НІ! – крикнули я і Меля одночасно.
Меля непомітно для пташок прошепотів:
- То он чому ті чоловіки цілувалися, пам’ятаєш?
Я нажахано ковтнула слину. Цілуватися з Мельою?
- Тоді можете залишатися в цій печері, - посміхнулись пташки. Потім вони залетіли в клітку (яка знову ж появилась нізвідки) і щезли. Без світла і спалаху. Просто були – і нема.
- Так, Меля, я не хочу з тобою цілу… - почала я.
- А може в щоку? – не встигла я оговтатись, як він це мовив, підійшов до мене і цмокнув у праву щоку.
- Нахал!
Проте, вже хоть поцілувалися. Ми підійшли до стіни, куди вилетіли чоловіки на килимі.
- Тепер ми пройдемо через стіну! – зраділа я і з усього розмаху пішла прямо на стіну.
БАХ!
Я гахнулася лобом об тверду стінку печери. Меля притулив руку до неї. Через стіну не можна пройти!
- Ну може тобі ще засоса!? – крикнула я до стіни.
- Ага, треба мабуть по-справжньому, - звабливо гигикнув Мельник (бабник)
- Дуля тобі з маком! – вигукнула я, проте чудово розуміла, що якщо ми хочемо вибратися з цієї печери, то прийдеться…
Тому я відкинула усі роздуми і кинулася йому на шию, обвивши його руками. Він притиснув мене до себе і ми міцно поцілувалися!
Тільки ми розійшлися в різні сторони, як стіна завібрувала і затряслася. Я взяла книгу обома руками і ми пройшли через стіну. За нею був невеличкий коридорчик з рівними кам’яними стінами. Ми йшли. Мелюша почервонів та йшов овечкою за мною. Що він собі думає? Господи, і про що тільки я думала? А як зустрінеться нам тут у печері огромний паук, то що тоді буде? У Мелі ж арахнофобія (боязнь пауків). Мені прийдеться його відкачувати.
Поки ми йшли, коридорчик нас вивів до ще меншого коридорчика. А той коридорчик у ще меншу пипирку і нам прийшлося рачкувати та йти на колінах, притискаючись боком один до одного та несучи книжку.
І коли здавалася, ми вийшли в такий коридорчик, що там уже й не проліземо, ми вивалились на покриту інеєм траву та на чисте морозне повітря. Печера закінчилася!
Ми тяжко підвелися на ноги, залишивши книгу на землі. Меля тяжко зітхнув і випростався. Ми озирнулися довкола і побачили, що опинилися на невеликій лісній галявині. Трава була замерзша і вся в інеї, а дерева стояли голі.
- Я вже змерзла, - мовила я, потираючи руки.
- Я теж, - неуважно пробурмотів Меля, граючись з травинкою.
Ми пройшлися до середини галявині. Щось тут було підозріло тихо… Я озирнулася по сторонам.
Раптом щось різко вилетіло з трави і кинулось прямо мені в лице! Я закричала, намагаючись віддерти з обличчя незрозумілий жах. Тварюка царапнула мені щоку (моя пудра!). Поряд почувся крик Мелі і глухий удар. Наступної секунди знову пролунав удар і тварюка відлетіла від мене на землю.
Я з жахом подивилася на Мелюшу. Той держав в руках якусь дерев'яну палицю. Його футболка була забризкана кров'ю.
Оце адреналін!
Роздивившись поранених тварюк ми побачили, що то птахи, наче орли, але там було погано видно... І вони враз перетворилися на тих чоловіків, що пролітали над нами на коврі!
Чоловіки кілька секунд стікали кров'ю, а потім розсипались на порох.
Сутеніло. Ми не хотіли нікуди рушати по темному, тому я вговорила Мелю залишитися на ночівлю. Ми дійшли спільного висновку (о, диво!), що це були Темні Птахи, про яких нас попереджували Світлі. Отож, ми вернулись назад до маленької печери-пипирки і там поснули з думками про Дундика і непонятного дядяшу, та нашу подругу Функу.
Перед сном стерла всю косметику. Взяла ж із собою сумочку з нею.
І, нарешті, ми заснули (тіпа того, бо Меля ще довго крутився з боку на бік). Але не встигли ми і поспати, як приблизно через годину нас розбудив якийсь галас. На поляні щось відбувалося і ми вилізли з печері надвір.
Було ще темно. На землі сиділи на землі по-турецьки і сперечалися три якихось гарних хлопців (такі блондинчики з голубими глазками…). Вони буди добре одягнені як для такої морозної погоди. Вони про щось жваво болтали, але, як тільки побачили нас, то зразу ж замовкли.
- Хто ви? – спитав один хлопець.
- Люди, - «вразумительно» пояснила я.
- Ви із Зовнішнього Світу?
- Е-е-е… what?
- Ну, там де їздять машини і все працює на еле… електиці?
- А! – вигукнув Меля – Так, на електриці. А наш світ називається Зовнішнім?
- Ага, - відповів один із хлопців – А зараз ми знаходимося в Середземному світі. Вам би карту (мапу, якщо чисто по-українськи, ги) показати.
Я вийшла вперед.
- А нас звати… тобто, мене звать Наталя, - я кокетливо поправила волосся – а мого друга…
- А мене звати Пушкін і я поляк, - гигикнув Меля.
- Приятно познайомиться, Наталя і Пушкін, - хлопці усміхнулися, подивившись на забризкану кров'ю футболку Мелі і мій «манікюр» – А ми Вася, Петя і Тарас. Ми друзі Функи у Серединних Землях.
- Хто ви!? – вигукнули ми в унісон.
Ми поняли по словам хлопців, що Фанді – дуже і дуже популярна особа в Серединних Землях. Хлопці нам розказали, що наш світ – Зовнішній, далі іде Серединний світ, в якому ми зараз подорожуємо (на свою голову…) і є ще Внутрішній Світ . Виходить, що Зовнішній світ знаходиться на поверхні Землі (планети), Серединний в її надрах, а Внутрішній майже в ядрі.
Напевно, Фанді часто заходила через ті двері у своїй кімнаті, бо ще ж не хотіла мені тоді розказувати що там! Вона товаришувала з птичками-охоронцями і вони її пропускали без поцілунку (вона ж не могла сама себе цілувати, як це робив Меля, коли спав). Але ось її викрали і посадили в в’язницю разом з дядяшею.
Хлопці надовго не задержались. Вони попрощались із нами і пішли кудись з поляни, в темноту, сказавши, що ще може зустрінуть нас, ну а ми, нарешті-таки, лягли нормально поспать.
Проснулись ми, коли вже, мабуть, був день. Тут узагалі час незрозуміло йде… дні дуже маленькі, прямо як Мелін пісю… ой, вибачте. Ми пішли по витоптаній доріжці подалі від поляни в ту сторону, куди й пішли Вася, Петя і Тарас. Під ногами хрустів іній. Коли він почав танути і трава зазеленіла, як фломастери, ми різко вийшли з лісу, ноги ступнули на пісок, а нос вдихнув запахи солоності. Ми вийшли на берег моря.
Як би ми не хотіли пити й їсти, але солону воду – фе! На таке здатен один тільки Мелюша, в нього аж слинка текла.
Сонця не було (тобто, воно сховалося за хмарами). Ми пішли вдоль берега. Попереду нам трапилась дерев'яна табличка з написом «Стережіться омарів».
- Таких маніпусіньких омарів з розмірами спічичної коробки? – засміявся Мелюша.
Проте трапилося так, як це завжди буває в американських фільмах. Почало щось клацати і з води на берег почали вилізати омари.
Вони були величезні, огидні, гидотні, рожеві і слизькі і набагато більші, ніж говорив Меля, щоб його чорти побра(и)ли!
Поки ми стояли, уже вкотре шоковані за останній день, кілька омарів кинулися вперед на м’ясисту ногу Мелі! Я верескнула, а омар вже потяг Мелю до води. Хлопець кричав, як навіжений:
- Якого Ганса Християна Андерсена воно мене тягне!? – крикнув Антоша, але омар не відпускав його (канєшно, делікатес!). Меля задригав ногою.
Оговтавшись, я схопила невеликий камінь з піску та кинула його в омарика. І я (чемпіон світу по метанню камнів) звичайно ж… промазала і попала Мелі в пі… одне дуже делікатне місце (та чого я тільки про це і думаю!) Меля ще більше заверещав аж до хрипоти (золотий голос України…).
Я вже не знала що робити, а підходити до наступаючих омарів боялася. Ось уже й другий омар кинувся гризти другу руку…
Але раптом з лісу вибігли «три веселих» Вася, Петя і Тарас! О, мої спасителі! Вони вибігли з палками, пробігли повз мене і кинулися спасать Мельку. Та на якого дідька він їм потрібен? А я? Я безразлічна? О-о-о…
Хлопці налетіли на омарів, гахкаючи по них палицями. Рожеве «желе» бризкало на всі сторони. Омари завищали і побігли назад до води. Меля упав в обморок.
Я і «три веселих» кинулися до Антона. У того були глибокі порізи на руці та нозі. Футболка, з якої ще не висохла кров була вся розірвана на клаптя.
Я бризнула йому в обличчя води з моря. Той чхнув і відкрив очі.
- Живий! – ледве не кинулась обіймати Мелю я.
- Живий, - гигикнув Меля у своєму репертуарі.
Хлопці тільки посміхалися. Дивно.
Через півгодини знову стемніло (вже вкотре!), але «три веселих» розпалили костьор і почали жарити там омара, бо іншого нічого не було. Вони розповіли нам, що у Серединному світі день іде 4 години, а у Внутрішньому взагалі дві. І чого вони постійно Внутрішній згадують… взагалі, вони якісь дивні. Не зря Меля трохи стримано з ними себе веде.
А взагалі… костьор горить, прибережні хвилі м’яко стукаються берега, я окружена трьома… ну, враховуючи Мелюшу, чотирма хлопцями… ех, красота!
І тут озвався Тарас.
- Ладно, - мовив він, доїдаючи свій шматок омара – ми прекрасно знаємо, що ви йдете до Дундика Кривоносого…
Меля вдавився шматком омара.
- Звідки ви знаєте? – вигукнула я.
- Про це багато хто знає, - уклонився від відповіді Тарас.
Я постукала Мелю по спині.
- Це класно!
- Це жахливо! – прохрипів мій друг.
Я не звернула на це уваги. А що, хоть якісь захисники будуть, не то що Мелюша, якого самого треба рятувати.Та й з ними якось понятніше йти по Серединному світі.
Ми полягали спати. І вже через час встали, бо сонце зійшло. В небі розступилися хмари і визирнуло сонце. Було дуже гарно – було прямо на очах видно, як сонце рухається по небу. А більше нема про що триндіть, не буду писати довго. Ми йшли, їли, спали, їли і знову спали, і знову йшли по березі Серединних земель та невідомого моря. Ми пройшли десь чотири – ні, три – серединних дні, або ж пів дня нашого світу.
Мелюша весь час ішов мовчки і тримав в руках книжку, яку нам дали птички і яку ми должні однести Дундику.
Не дивлячись на попередження Світлих пташок, які сказали не спати у цьому світі, ми дрихнули, як коняки, і нічого з нами не було.
Коли узбережжя закінчилося, ми вийшли на якийсь пагорб, куди нам пришлось лізти. Пагорб вищав, вищав і потрохи вже було зрозуміло, що ми ліземо на гору. Спочатку ми весело та швидко видиралися наверх, а потім тяжко рухалися нагору, оскільки гора ставала все більше вертикальнішою. Ми зупинялися кожні 20 хвилин. Мій манікюр здерся, а Меліна футболка вже повністю відірвалася від тіла і полетіла кудись униз.
І ось так, через кілька Середземних днів ми видерлися на якесь пласке узвишшя, де змогли зробити костьор. І тоді до нас прилетів якийсь голуб. Хлопці хотіли його вперто зажарити і навіть не показали нам його.
- Та давайте ми його зразу уб’ємо, це ж гарна їжа! – вигукнув Петя.
- Е ні, сначала давайте ми на нього подивимось. Він же не просто так прилетів, - Меля вперто наставав на своєму.
- Тарас, давай, тільки швидко, щоб йому було не боляче і зразу в багаття, - мовив Вася.
І тут я шоковано дивилася, як Меля вихватив голуба у Петі з рук.
- АГА! – тріумфально заволав він, - Записка!
- Що? – я скочила на ноги.
«Три веселих» накинулись на Мелю. Я схопила якусь обвуглену деревяшку з костра і кинула його наугад на хлопців, що борюкалися на землі. Деревяшка гахнула Петьку по голові і той знепритомнів. Тарас схопив записку і смикнув. Половина осталась у Мелі, а половина у Тараса. Я остовпіло стояла.
- «Я вас жду» - прочитав Меля і те, що в нього залишилося, вихватив Вася. Вони з Тарасом схопили Петьку під пахви, підбігли до краю плаского узвишшя і стрибнули з гори. Потім спалахнуло світло і вони перетворилися на орлів…
- Темні Птахи! – вигукнув Меля, кусаючи розбиту губу.
Я сказала таке слово, що моя мама мене в убила, якби почула. Потім підбігла до Мелюши.
- З тобою все добре?
- Да, - мугикнув Меля. – «Я вас жду…». Чорт, а остальна часть записки була у них! Хто ж це написав!?
- Може Дундик? – припустила я.
- Може, - озвався Меля.
- Чорт, вони нас просто зрадили, - у відчаї я копнула ногою якийсь камінь.
- Да, і по-моєму, вони нас не туди привели, - гаркнув Меля.
- Я так і думала! Просто взяли і втекли, а ми залишились одні, - я витерла очі від сльозей.
- А Господи, та яке там втекли! Вони нас надули ще з самого начала, як тільки побачили нас! Заміть, Темні Птахи постійно нас переслідують! Отже, вони не хочуть, щоб ми таки доперлися до Дундика і щоб ми йому отдали цю довбану книжку, і щоб врятували дядяшу з Функою.
Книжка валялась недалеко від костра.
- Чого ти ревеш? – спитав Меля.
- Бо нас підло обманули! – вибухнула плачем я, - і взагалі у мене вже голова розвалюється от такої кількості собитій…
- Так, хватить уже шмаркаться об мене і триндіть тут беліберду всяку, да краще давай подумаємо!
О, який герой! Прямо Робін Год. Чи Гуд. Неважно, проїхали.
- Да, давай. Куди ж іти дальше? Тут вище вже не полізеш.
Меля почав мацати руками гарячий на сонці камінь.
- Здурів? – склавши руки на грудях, фиркнула я.
- Я ж намагаюся знайти дорогу далі! Вони хотіли її від нас сховати! Значить… - він наткнувся на невеликий прохід, забитий всяким хламом.
- Ось воно! – вигукнула я і підбігла до Мелі. – Підемо ось цією маленькою такою стежечкою. Маладець, Меля! Не зря ми перлися стільки нагору…
Але Меля мовчав і скляними очима дивився через прохід на стежку. Там просто кишіло павуками.