II розділ: Нічна вилазка
Взявши всі необхідні речі (помада, дзеркало, туш, каталог Oriflame і тіні. А шо? І вночі треба виглядіти прекрасною французькою мадам ;), я тихенько вислизнула зі свого будинку і пішла до Функиного.
Ніч видалась прохолодною. Не вивчені уроки лізли в голову, наче комашня, бо ж завтра Руслан Миколайович як дасть! Навіть совість мучить, дожилася. Я підійшла до будинку і побачила, що в кущах сидить і труситься від холоду Мелюша.
- Твою дивізію! – вигукнув пошепки Меля, коли побачив мене і мій макіяж.
- А що?! Мені треба було підкрасити нігті, - насупилася я і Меля виліз із кущів (може він там пісяв?).
Ми тихенько вийшли на заднє подвір'я, де був прекрасний сад (20$ в час садовнику, як хвасталася Фанді).
- Я все придумав, - мовив Мелюша і витяг із кармана вірьовку. А в нього у футболці повно карманів то таки-и-их то отакісіньких.
Меля закрутив вірьовку як лассо і зачепив її за Функин балкон.
- Браво! – похлопала його по спині я і першою почала лізти. А кімната і балкон Функи на третьому (!) поверсі. І коли я долізла майже до другого поверху…
ХРЯСЬ! (Бам, хрусь, трах, бах, гуп, чмих, бдих)
Я полетіла на землю. Біля мене впав шматок балкону, який одірвався разом з вірьовкою. Шматок балкона тріснув і сухий бетон розлетівся по траві.
- Пронесло, - прошептав Мелюша.
- Це… це я тобі зараз запхну в горлянку проносне! – заверещала я. Нерви у мене на «прєдєлі» і все тіло боліло.
Я встала і подивилася наверх. Шматок балкона відірвався і хряснувся біля мене на землі, дивом не зачепивши моє тіло. Мелюша кусав нігті, аж клацало.
Я придумала кращий путь – ми пішли через головні двері і правильно зробили, бо двері були змазані і не скрипіли.
Коли ми тихенько зайшли то в будинку панувала темрява. Я навпомацки пішла направо, а Мелюшині нігті опять (двадцять п’ять) почали клацати.
- Не гризи нігті, - прошипіла я. Ну а у відповідь, канєшно, естественно, понятно шо Мелюша… не отозвався. Як, в принципі, і завжди.
- А чорти б тебе побрали! – розсердилася я і зірвалася з місця. Наткнулась на щось м'яке і клацаюче…
- МЕЛЯ! – крикнула я на весь голос – Піднімай свій зад і харош гризти нігті!
- А-а-а-а!!! – заверещав Меля і побіг… (як і завжди). Він наткнувся на мене. Я на нього. Вийшов такий бах що я і поняття зеленого не маю об що я вдарилась! Ми впали на підлогу і поряд щось гахнуло та розлетілося на друзки. Світло в кімнаті засвітилось (канєшно, засвітилось! Орать на всю глотку… жах, жах, жах)
Мама Функи стояла зі шваброю і націлилась нею на нас, наче револьвером. А Меля навалився на мене, що аж ліфчик пом’явся!
- Давай! - крикнула я і, вхопивши Мелюшу за шкібарки, побігла. Я збила з ніг маму Фанді (як потім оказалось, коли я її збила, то та зламала швабру і ногу) і ми побігли нагору, на третій поверх, до Фандіної кімнати.
- Ми з ума зійшли, - сказала я і Мелюша в один голос. Таке наробити!
Завищала сигналізація, освітлюючи червоними спалахами всі кімнати. Ми увірвалися у Функину кімнату і підбігли до дверей, звідки колись вибігли пташки-няньки.
Ну а тепер тут було тихо. Ні няньок, ні пташок. Тільки Фандіна мама щось кричала на першому поверсі.
Двері були дерев'яні і покриті лаком. Від них наче і віяло чимось таким… незбагненним.
Я взялася за ручку, глянула на захеканого Мелю і відчинила.
Я закрила собі очі, щоб не злякатися і, звичайно, закрила очі Мелюші, що аж ляскіт почувся.
Двері повільно відчинилися і ми вкотре застигли з жаху, бо ми побачили простеньку кімнатку із кліткою для птичок посередині. Клітка була пуста.
Великі і дуже високі стіни, що стеля десь притьмарювалася зверху, давали кімнаті візуального розширення.
- Галя… - прошепотів надоїдливий друг. Взагалі-то, я Наталія, або Наташа, або Гальчинчик, або Гальонась, або Галя, або Нась.
- Га? Шо? ДЕ!? – заметушилася я, але нічого особливого не відбулося, на жаль.
- Дивись, у кімнаті книжка лежить… - прошепотів Меля.
- Де?
- Та он…
І справді. На підлозі валялася велика і товста подерта книга, наче її хтось недбало кинув на землю (а так, мабуть, і було).
- Ну, то піди її візьми і принеси сюди, - мовила я.
- Ага, щас. Нашла крайнього.
- Ну, Мелюша… ну, Мельничок… ну, Меля, чорт би тебе побрав, іди бігом!
- Дівчатам місце уступають, так що…
І що ви думаєте? Коротше, я пхнула цього базіку у цю дурнувату кімнату.
І раптом там відкривається люк на підлозі, який просто так і не побачиш. Люк відкривається не просто десь там, а під ногами Мелі…
Тим часом, я стрибаю на Мелю і падаю разом із ним. Не можна описати словами це відчуття. Ми летіли крізь якийсь тоннель. Поряд горлопанив Меля. У вухах засвистіло.
БА-АХ!
Ми гупнулися на якусь холодну м’яку долівку. Це називається: «Здрастье, приехали, а вы не ждали нас, а мы припёрлися!».
Мельник:
- Кажеться, у мене пісюнчик зламався, коли ти на мене стрибнула…
- Так, хватить нить, треба роздивитись місцевість.
Тут було темно, хоч око виколи. А під ногами було щось мяке, наче желе. Щось, що трохи змягчило наше падіння.
- Добре, пішли, - озвався Меля – розвідаємо. Спочатку треба світло запалить.
І враз спалахнуло яскраве світло. Зверху висів смолоскип, де горів потужний вогонь.
- Але як?.. – спантеличено гукнула я.
- Оце друге діло! – вигукнув Меля і почервонів - Чуєш, а можна задати питання нескромного характеру?...
- Мельник! Ти що собі позволяєш!? А… чого ти голий? – Меля стояв голий-голісінький - До речі, я не думала, що у тебе такий гарний пісюнчик.
- А-а-а-а-а!!! Чорт! - Меля запанікував - Але… ти теж дуже обаятельна…
- НІ! – Я вжахнулася, подивишись, що я гола! - І я теж!? Коли це все скінчиться, я тобі всі пальці повіддьоргую! Що ти зробив?! – скрикнула я.
- Я нічого не робив! – гордо склав руки на грудях Антон.
- Де ти взяв корону!? – вжахнулася я, прикриваючись. На голові у Мелі засяяло світло і з’явилася корона.
- А де ти взяла плаття!?
Отпад!
- А я взяла? – здивувалася я. І справді. На мені красувалося голубеньке платтячко. Про що я і мріяла!
- Ага! Швидко кажи, а то я як голий король! – затремтів Меля. Стидиться мене. Ич, шо придумав!
- Але ж дивися. Ми захотіли світло – воно з'явилося! Ти був гордий, і у тебе з’явилася корона! А я захотіла одягу і…
- Алілуя, Нася! Нарешті ти порозумнішала і нарешті я перший раз у своєму житті чую розумні слова… Я знав що ти добра душа…
- Слухай, заткнись. Давай по ділу. Меля одягнений…
Я клацнула пальцем. Довкола хлопця засвітилося світло і вразу ж він одягнувся в велику королівську мантію...
- Ура! Гм…
Ми нарешті озирнулися довкола. Під ногами у нас була якась яскрава трава. Вона була дуже м'яка і слизька. А самі ми знаходилися у якійсь печері. Довкола звисали сталактити і сталагміти. Далі печера звужувалася і йшла далеко вперед, проте смолоскипів там не висіло.
І тут кілька пташечок нізвідки принесли стола(!!!) і почали накривати на стіл. А Меля якраз клацнув пальцем.
- Що ти робиш? – гаркнула я.
- Загадую собі поїсти, - усміхнувся хлопець і накинувся на фрукти, що принесли пташки. І знову вони кудись ділись.
- Ну, як завжди, тільки про їду й думаєш! – вигукнула я, - Зовсім не цікаво, чому пташки виконують наші бажання
- Гм.
- Дуже гарна фраза. «Гм». Геніально!..
Але Мелюша дійсно роздумував.
- Давай подумаємо логічно. Пташки – виконують бажання…
- Вони ще ж і принесли Фунці носовичка, коли вона плакала!
- Правильно! Отже, це якась печера. Може десь під будинком Фанді? І тут літають пташки!
- Шикарно…
- То чого ж їх в цій клітці нема? – задумливо мовив Мелюша.
- Чого, чого, тебе злякались!
- Ти ще скажи, що вони впісялись з переляку!
- Тебе і миша не боїться, що ж казати про пташечок!
- Ой, ладно, а тебе… а тебе…
- Закрийся, цить, ховаймося! – висловила я думку і, перш ніж оторопілий Меля встиг вимовити «Що, де, коли?», я затягла його за камінь. Камінь з'явився від ходу моїх думок про схованку. Чудасія!
А все це тому, що здалеку прийшли якісь два чоловіки. Вони кілька секунд роздивлялися смолоскип, а потім заговорили:
- Та дурнувата бджілка ще й упирається!
- Чого ти її не уб’єш, я не розумію?
- Вона нам ще знадобиться.
- І чого ти цим доб’єшся?
- Вона є любимицею дядяші.
- Ну і?
- Ну, ми її використаємо. Посадимо в тюрму. А поки що… килим.
Щолк!
У яскравому світлі з'явився килим. Чоловіки поцілувалися (ЖАХ!) і полетіли на коврі прямісінько у стіну, пролетівши над каменем і над нашими головами, ледве не зачепивши їх (голови).
- Фух, пронесло! – видихнув повітря Меля і виліз із-за каменя. Стіл з фруктами зник. Я вже потроху і звикла до речей, які самі з’являються і зникають.
- Господи, ну я і втомився. А чоловіки, що цілуються – це вже занадто, - знову видихнув Меля.
- Та і я теж. Скидаймо цей одяг королівський!
І тільки ми про це подумали, як замість плаття у мене з'явилися джинси і топік, а у Мелі якісь шорти і футболка.
- Фух, аж легше стало, - позіхнула я. Та-а-а-ак спати хочу…
Не говорячи ні слова ми лягли біля каміння і поснули, не бажаючи думати про пташок, бажання, що відразу виконуються, дядяшу та цілующихся мужичків. Саме в той момент на кілька кілометрів вище, у будинок Фанді заглянуло ранкове сонце.