Частина перша
I розділ: Авантюра починається
Пролунав шкільний дзвінок. Фанді сиділа за партою і щільно зубрила підручник з геометрії – сьогодні контрольна. Її піт на чолі став дуже мокріти і ставати слизьким, коли зайшов Михайло Богданович. Ну а після цього останній дзвоник – і все! Контрольна завершилась. Баб-совет шкільного класу (7-А) почав обговорювати завдання: легкі, дурні, тупі і заморочені. Але Фунці (так прозвав Фанді рідний клас. Цікаво, чому?) було не до того, вона спішила на свій улюблений предмет – фізику. Звичайно, у дівчини було багато улюблених уроків, але це саме той, який її найбільше вразив і який вона полюбила, як тільки прийшла перший раз до кабінету фізики.
Руслан Миколайович (учитель з фізики) у своєму репертуарі: перед початком уроку і смішить, і прикалується, і підгигочує (особливо він це любить робити на контрольній роботі). А от на уроці – у-у-у, вибачайте, він строгий, як бик, впертий, як осел і починає нову тему із самої найважчої сходинки.
Бо ж не поймеш цих веселунів! То вони добренькі, як мед, то гіркі, як червоноармійці (ги). Тобто, як червоні перці! Тобто, я мала на увазі… Стоп! Ми одірвались від теми. На чому це я зупинилась… а! О, ви б бачили очі Фанді, як вона уважно слухала, жодного слова не пропустила. Ось така вона Фанді (Функа).
О, та я ж про себе не сказала. Я – Президент України!
Шутка (дуже кумедна, так?), я просто дівчина, яка любить прикалуватися, біситися, дуріти і скакати або робити це все одночасно. Корочє, я не така, як ця Функа.
Ага, а ось і останній дзвоник на останній урок! По шкільним коридорам понеслись крики радощів і що ви думаєте? Разом з усіма закричав і Руслан Миколайович! Да, учителі, учителі…
А Фанді повільно пішла додому, перед цим взявши з шкільної бібліотеки кілька важелезних книг для легкого домашнього читання.
Отож. Сім’я Фістачів (Фанді Фістач – ім’я і прізвище) жила у великому трьохповерховому будинку. Цьому я завжди заздрила (бо ж у мене будинок одноповерховий). Да, красота, нічого не скажеш. Біля будинку був великий басейн в якому вода завжди була тепла (може, обігрівалася чимось?). А паркан (о, це справжній паркан, не то що стара перехняблена калітка у моєї сусідки), в якому не проліз би і наш злий і кусючий пес (а наший пес, повірте, міг пролізти в будь-яку дирку). А сад був у Фістачів, як у справжньому раю (тільки таблички з надписом «Едем» не вистачало). Скільки різноманітних квіток, дерев, кущів росло там. Я пам’ятаю, як ми з Фанді їли яблука з великої груши. Да, ви не повірите, ці груші дуже сильно схожі на яблука, і смак в них яблучний… (то може то яблуня?)
Отож, коли ми з Фанді прийшли додому, то побачили таке!... А-а, цікаво, я знаю, що вам цікаво, то ж читайте далі! А от на столі лежав… її улюблений кіт Амурчик (таке ім'я дати своєму котові це… жах). Звичайно, Фанді не взяла портфеля і не жбурнула його в кота, так, як це роблю я, прийшовши після школи! Вона спокійно, легким шагом підійшла до холодильника і взяла «Веселого молочника». Потім вона вилила (тихенько вилила) молочко у мисочку і покликала:
- Амурчик, молочко! Дивися, молочко! Кис-кис!
Щоб ви стояли біля нас двох, ви б ужахнулися. Кіт різко підстрибнув і кулею помчався на нас.
Я верескнула і заплющила очі. А як розплющила, то побачила невинного тихого і вуркотливого котика, який стояв біля улюбленої тарілочки і пив своє молочко!
- Це у Амурчика бувають такі глюки, - пояснила мені Фанді і я спокійно зітхнула.
Ми пішли і ішли довгенько до її кімнати, бо вона була геть на третьому поверсі. Сходи були мов довгий тунель, який ніяк не кінчався. І ось нарешті її сказана і звана кімната. Одкриваються двері і я… бачу таку красу, якої ще ніде не бачила.
У її кімнаті великі три вікна, які були схожі на зірки. Біля центрального вікна великий, превеликий телескоп, але чомусь відвернутий у іншу сторону. Але це не важно. Ви тільки подивіться: кроватка зроблена із самого кращого дерева якого я тільки знаю. Ковер на землі був схожий на велике розжарене сонце, яке ніби пекло в ноги. Ну що ще: комп’ютер, телевізор, DVD-програвач, шкільний стіл – все те, що є і в мене. О! Я мало не забула розказати про прекрасне піаніно і двері, які були схожі на місяць. Піаніно – це взагалі чарівна річ, бо коли на нього сідають, ллється чарівна музика . Да, у Функи це чудово получалося (грати на піаніно). В кінці кімнати були ще одні двері. А двері – я вам передати не можу, які вони були красиві! Вони відкривали шлях до якоїсь кімнати, чи може до кладовки, а може й до балкона.
- Що це за двері, Функа? – спитала, я вказуючи на них.
- Але як ти впізнала? – зашарілася і почервоніла Функа. Вона стала схожа на червоноармійця, тобто, на червоний перець.
Трохи подумавши і логічно розмисливши, я відповіла:
- Ну… е-е… вони ж є тут! Я їх впізнала як і звичайні двері. Ну, вони відрізняються інтер’єром у твоїй кімнаті, якщо ти про це. То що це?
- Я? Ну, це… я…
Раптом двері у Функину кімнату відчинилися і зайшла її мама. Вся така нафарбована: ногті накрашені, вії та очі підмальовані, тєні, волосся блискуче:
- Масінька, - сказала мама до Функи – я поїхала на зустріч по роботі, буду пізно, па-па.
Двері захлопнулись, не встигла Функа і рукою махнути.
Фанді, зітхнувши пару раз, підійшла до центрального вікна і дивилася на поцілунки якогось чоловіка та її мами.
Її мало замітні сльозинки все скапували і скапували з її очей. Я вже забула про ті двері і почала думати про те, як втішити її засмучене серце. Я навіть ніколи не задумувалась над тим, де батько Фанді? Раптом незвичайні двері відкрилися і з них вилетіли дві пташечки, які сіли їй на плече і просто взяли і перетворилися на якихось жінок, схожих на нянечок. Вони почали витирати Фандіні сльози, утішати її і розвеселяти.
Чесно кажу – мої очі підстрибнули і чуть не вилізли з орбіт, хотілося закричати, але чогось я не кричала, наче ковтнула язик. Все ж таки я дуже налякалася. Через декілька хвилин жіночки знову перетворилися на пташечок, і, як ні в чому не бувало, полетіли у чарівні двері. Функа спробувала мені щось пояснити, але це було марно, бо я перелякано побігла додому.
Цілу ніч я не могла заснути. Серце моє було переповнене якимось дивним страхом, гупало та тремтіло, але я ні з ким не ділилася цією пригодою, бо мені було дуже страшно.
На наступний день я пішла в школу. Мій найкращий друг Мелюша побачив щось не те у моєму вигляді і спробував допитати у мене, але я нічого не розповідала.
Коли почався перший урок, всі діти посідали за парти в очікуванні вчителя. Я була староста класу і тому повинна була ходити в учительську і відзначати кого не було в школі. Я помітила один пустий стілець, який належав Фунці.
В клас повільно зайшла заплакана класна керівничка. В руках вона тримала вже промоклий носовичок. Вона, схлипуючи, повідомила:
- Фанді… вона померла, діти.
І з голосним плачем вчителька вибігла з класу.
Всі, шоковані, завмерли, наче з них повиймали батарейки. Але я і Мелюша не могли просто так сидіти. Ми перелякано зірвались з парт і побігли до дому Функи.
Якраз був теплий і спокійний сонячний день. Ми пробігли пів міста і захекано зупинилися біля дому Функи і я вжахнулася уже втретє за останній день… ми побачили над її будинком велику голову чоловіка. З окулярами та ледь помітними зморшками біля очей. Чоловік (точніше його голова) плакав.
- Що це за!?... – вирячили ми з Мелюшою очі. Голова продовжувала висіти, не звертаючи на нас уваги. Ми озирнулися – на вулиці більше нікого не було.
- На рахунок «три» змиваємось, - схопив мене за руку Меля – бігом!
- Та яке «змиваємось»? – обурилася я – Помовч! Це… що взагалі відбувається!?
Коли я знову подивилася на дах, то голова пропала.
- Пішли зайдемо в дом, - сказала я, намагаючись себе опанувати – спитаємо в її мами, як померла Фанді. Тільки не строй коники, умоляю!
Але Мелюша був трохи переляканий і навряд чи зумів щось накоїти. Ми зайшли в дом через парадні двері.
Фандіна мама сиділа у великому м’якому кріслі. А сама зала у Функи була просто прекрасна, ще прекрасніша ніж її власна кімната. Просто пре-прекрасна. Просто пре-пре-прекрасна. Просто пре… (Ой, sorry, продолжаєм. Просто будинок у Фанді і справді гарний)
Мама поглянула на нас. Її накрашені губи були стерті. Тіні стікали чорними полосками і скапували на чорний траурний плащ, в який була одіта вона одягнена.
- Ви були її подругами? – тихо спитала мама, навіть не привітавшись.
- І другом, - вставив Антон (це самий Мелюша. Мельник Антон, вітайте)
- Турок! Їй і так зараз погано, а ти ще смієшся, - прошипіла я. Ох і дурак!
- Хто сміється? – Меля як завжди у своєму репертуарі - Хамло!
- То чого ж ти з хамлом ходиш? – зашипіла я.
- Бо дурний, то й ходжу біля тебе! – наступив мені ні ногу Меля.
- Ха! Сам визнав це!
- Хамкою була, хамкою і осталась!..
- Зараза…
- Ви щось хотіли запитати? – ледь буркнула мама, перериваючи наше шипіння.
- Е-е… так, ми… - я подивилася на Мелю в пошуках підтримки, але той заповзято видобував корисні копалини з носа і не зважав на мене - Як померла Функа?
Мама жалісно на нас подивилася.
- Я знайшла її мертвою вдома, - прошепотіла тихо жінка - а лікарі сказали, що в неї стався тромб. (Для тих турків, що не знають, що таке тромб, скажу - тромбом називається закупорка вени білками, що згустилися. А якщо ж ви не знаєте, що таке білки, то ви повний олень!)
- Коли похорон? – спитав Меля. (Не, ну не ёлки-палки, ну? Меля – сама тактовність!)
- Завтра, - сказала Функина мама і по ній стало видно, що у неї все «на прєдєлі» і скоро станеться депресія.
- То… то ми підемо, - сказала я і, коли ми опинилися на вулиці, подумала, що не могла Функа просто так померти здуру від тромба. Щось тут було не так. Цікаво, чи Меля щось запідозрив?
Мама Фанді вийшла на двір, щоб провести нас.
- Стоп, - нахмурилася я і зупинилася - А де було тіло Фанді? Де ви її знайшли?
- Біля дверей, які виходять на балкон. В її кімнаті, якщо тебе це цікавить, - відказала мама.
- І звідти часто прилітали птички? – роззявила рота я.
- Так, частенько, - вишмаркалася мама.
- Еврика!, - вигукнула я. Оказується, до цього моменту я була дура! ;. Та нє, шутка.
Швидко попрощавшись із мамою, я схопила Мелюшу за руку і швидко розповіла йому про птичок-няньок і про таємничі двері.
- Дивись! – вигукнув Мелюша, на диво зрозумівши все з першого разу – Таємничі двері, голова чоловіка над будинком і пташки-няньки! Все крутиться довкола Функи!
Треба узнать що за дверима – чи балкон, чи щось інше! – скрикнула я і на радощах обняла спантеличеного Мелю – Ми підемо сьогодні вночі до тих дверей! Всього-то-навсього!
- Але, - отупів Мелюша (та цей телепень завжди тупіє, коли не треба!).
- Ніяких «але», - крикнула я і перестала обнімати хлопця, а то ще засмущається
- Візьми все необхідне, - сказав Мелюша і (обнаглел!) спробував обняти мене (ні, ти бач яке хамство!).
ЛЯСК!
Мій ляпас пройшовся по щоці «Мелюшечки». Це двадцять перший ляпас за це півріччя. Щось Меля роспустився.
Ми розійшлися і договорилися зустрітися вночі біля Фандіного дому. «Може, це буде романтична ніч…», але на таке надіятися може тільки Меля!