Хвилини мармеладних снiв

ГРЮ

Хвилини мармеладних снів.









Повість

«Но исполинские тебе мешают крылья
Внизу ходить, в толпе, средь шиканья глупцов»

Шарль Бодлер. Цветы зла
Альбатрос. Перевод П. Якубовича.

«Есть только два способа прожить свою жизнь.
Первый – так, будто никаких чудес не бывает.
Второй – так, будто все на свете является чудом.
Альберт Эйнштейн»

2006.
Вступ.
«Кто изваял тебя из темноты ночной,
Какой туземный Фауст, исчадие саванны?
Ты пахнешь мускусом и табаком Гаванны,
Полуночи дитя, мой идол роковой.

Ни опиум, ни хмель соперничать с тобой
Не смеют, демон мой; ты - край обетованный,
Где горестных моих желаний караваны
К колодцам глаз твоих идут на водопой.»

Шарль Бодлер. Цветы зла
Sed поп satiata. Перевод А. Эфрон

Він прийшов. Весь у сутані із білого шовку, та старим посохом в тремтячих руках. Він завжди приходить тихим вечором і ніким не помічений сідав на березі малого ставка. Його ноги багато сходили, а ще більше він втратив. Цілу вічність втрачав йдучи по гарячому піску який спікав йому шкіру бо Ноги вже давно були босі, вже стоптав своє взуття, залишивши його частинки на без планетній землі. Як і багато років тому, як кожен рік нового року він приходив. Його погляд скутого простору дивився, як малі качата плавають у воді. Водомірка пробіглася по ставковій гладі і похитнувся образ його хвилями води.
Кучері розсипались пшеничним полем і сутана розлетілась тисячею чорних метеликів. Один лише посох стояв на березі пустивши червонобурі квіти на тонких колючках, але це тривало лише мить і знову його образ погойдується на хвилях синьосірої води. Він приходить, щоб потім піти, піти, щоб знову прийти. Коли він знову прийде це не відомо, як і не відомо коли піде назад.
Він сів на берег ставка який сильно заріс рогозом і ряскою. Очерет скрутно схилив в страхові перед його постаттю голову, а іволги впали мертвими трояндами до його босих ніг. Природа вклонилась в смертельному поклоні перед ним, ним володарем вічного, реального і снів. На вербі від його подиху пожовкло листя, а сама земля від відчуття порожнечі, якби могла б, то втекла в далечінь, та його воля скувала все живе, все живе було для нього просто мармеладним сном який на сонці перетвориться в сироп від якого будуть злипатись вуста та серця...
А Він прийшов одягнутий у довгій сутані та з очима порожнечі, суцільної та неподільної…
Сівши на траву, яка так і втяглась в сіру землю він спрямував свій погляд на озеро де Водяна блакить була занадто рівна, занадто реальна…
Він опав, як сніг, що опадає в середині літа, як сум у темряві, як порожнеча…
і образ встав, і злетів на дно зарившись у ставковий намул… і утворився острів посеред озера і назвав Він його — Нарака1, а може Ін Чожоу2.
Що він має? Тепер острів, а так Ніщо, тому, що він, і сам не тут, і не там. Він порожнеча. Він занурив стоптані ноги в теплу воду піднімаючи із дна осаджені частинки мутності. Каламуть затуманила прозору воду. Він завжди любив каламутити образи. О, він любив мутність. Всі ці частинки перетворювались в демонів що злітались до світлого образу - Аваллона.
Він мовчав, як і тоді коли вперше сюди прийшов. Він не пам’ятав коли це було, але точно знав, що це було…
Він завжди приходить, щоб потім піти. Він не знав коли піде, і коли знову повернеться, але завжди повертався блукаючи світами, повертався, щоб знову піти і так цілу вічність його постать подорожує мармеладними світами… 
Та Він продовжував сидіти.
Одного разу до нього прийшов хлопчик і попросив, щоб повернулась до нього мама, і він виконав його бажання, тепер малий має маму, а він його внутрішній світ, тепер хлопчик став рабом мармеладних снів, але зате має калинову маму.
Він не любив цей світ, світ істин, хоч і допомагав його істотам руйнувати себе, руйнувати світ. Він дмухнув і від його подиху спалахнули дерева на острові і перетворились вони в демона Хо-син3. І нехай!
Ілюзіоніст, той, що мутить не існуючі образи ось ким був насправді Він, та казати ким він був доводить його існування, та це не так, тому що Він не існує, його ніколи не було і ніколи він не зникав, він є, і не є...
Тиха біла ваза на пергаменті немов біле простирадло з’явилась вона із гілкою вишні, яка була вкрита білорожевими квітами, яка чистота, яка досконалість! Він посміхнувся і образ розсипався немов пісок, а квіти злетіли чорними мухами в синє небо…
Як Він не любив цей світ, і як світ не любив його, та вони були народжені цілим, вони один одного створили, хоч і не бажали цього.
Та Він чекав, як і завжди. Він вмів чекати, що для нього день, рік чи навіть тисячоліття, коли сам є вічним, час для нього не існував, а може він для часу не існував, хто зна?
Його ліва рука Піднялась, і ніжно із його тонких пальців, як дим із поганського вогнища, до нього вийшла із синьо сірої води дивна темноока красуня. Її волосся розліталося чорними голубами, а можливо білими воронами, а губи, як сірі яблука просили: «покуштуй». Своєю стиглою красою вона могла о поїти кожного. Вона пішла повз нього коливаючи солодкими стегнами в гіркій німоті. Вона пішла, пішла в тополевий ліс. Вона мовчала, як і він. Його Лілея. Лише земля плакала. Він не знав коли піде і коли знову повернеться, але знав, що о та діва приведе до нього жертву і та жертва попросить вічності, і він створить із неї людину фенікса, а можливо і щось химерне, хто зна який буде в нього тоді настрій, хто зна?
Лише одна земля знала, бо Знала звідки він прийшов.
Він засміявся, а риба заплакала. Він сміявся, а світ плакав, плакав тому, що знав звідки він прийшов. Повз нього пропливали хмари і думки. Він вибирав найскладнішу із них, і розгортав наче аркуш паперу на своїх колінах, і читав. Читав думки тих хто думає, а можливо і тих хто не думав? А мріяв. Набравши в долоні гарячого піску він підніс до своїх губ і дмухнув. Повітря вирвалось із його вишневих губ і оздоблене мільйонами золотистих піщинок понеслось мармеладним снами до людей, створюючи ілюзію вибору і влади. Люди їх потім назвуть ракшами4, а вони лише його подих, подих смерті.
Пестити голубити, цілувати вустами найпотаємніші місця цнотливості, від їхнього смаку аж п'яніє серце і рветься струна в душі і падає мертвим півнем до ніг мантікори що стоїть над тобою і голубить твоє єство, а ти закривши очі смакуєш її перси… Можливо створити жінку собі? Подумав він, і думка його перетворилась в дівчину, в жінку…
А люди Ходили по темних дорогах і світили вогнем у темряві німій. І світло від їх слів народжувало величезні ідеї світла, та все що вийшло з темряви до неї потім і приводить так ідеї світла творили царство темряви на землі. А він лише посміхався
Море світла і темряви. Так думали вони потопаючи в хвилях морських. Гойдались їх крила згорілі в небі і сіра безлика йшла по слідах їхніх смерть.
Думки він знову згортав і відпускав. Він любив читати думки, і дописувати слова, і букви. Він любив викривляти істину, тому що сам нею ніколи не був.
Він завжди приходить, щоб погрітись біля берега і руйнувати, руйнувати світ істин…
Створювати свої омани долі, свої Карти5, і свої правила життя і смерті. Сніг прийшов, як і тоді, неначе тихий вечір. Він просто прийшов і все. Сніг падав на розпалений сонцем пісок і на його плечі, обпікаючи його своїм теплом. Все покривалось білими сніжинками сп'янілих ельфів6 що були як ті орки7, чи карлики. Та хто говорить погане про красиве, він, він все може на те він і тавтолог8, наука яку він сам створив щоб повторювала його не повторність і самобутність.
Тихо закрились повіки його стомлених очей. Руки опустились і полились із рук в холодну воду хмари червоної темряви. Народжуючи маленьких, чортиків9. Він прийшов кричали гори і трави. Його не любила природа і відторгала сама смерть бо був для них чужим. Чужим і ніким, слід на повітрі який залишає слово вирване із проклятих вуст, як сіроспяніла еротика що крилами розкинулась над вогнищем невинної діви що відьмою назвали смертні і в гріхах Содомських обвинуватили, прокляття ось хто він, шип на красивій троянді, Ангел, хоча ні  - Небуття Самотності…
Він пам’ятає, як колись до нього прийшла молода людина, а може він ще був зовсім маленьким? і попросила щастя і він їй його дав, дав, забравши маленьку частинку його душі, забрав його половину.
Він давав все, забираючи все.
Бо він був істинна порожнеча і породжував порожнечу. Картон із полотна й бензину, Насправді лиш душа німа, невинна Сидить, і плаче, і летить у низ, Як білий із Китаю рис. Лише сліди на сакурі і на слідах Немов на мертвих полечу птахах. Душа злетить, а я впаду, Хоч і кричу – Лечу! Насправді лиш троянди із картону \Змила\ І сіро-білі думки з бетону.
Куди йдемо? Куди не знаю і мовчу.
Хоч мертві крила та все одно кричу.
Він чекав, як і багато років тому назад. Завжди приходив, щоб потім піти. Він був старий, старий, як і світ. Хоча, що таке старість для неіснуючого? Що? Можливо це страх та і страху В ньому немає бо і його самого немає, а Ніч сплітала в одне ціле темні шматки неба, а він все ще чекав.
Хоча  хто знає що таке страх? Можливо він і був страхом. А може він просто крайній на якого можна все скинути?
Він знав, що до нього прийдуть, як і тоді. Він дасть їм все, все навіть самого себе. Просто знав, Що до нього прийдуть, як і тоді приповзуть немов ескулапові змії повитягавши свої довгі та брехливі язики. Вони в своїй жадобі будуть повзати перед ним у піску. Готові облизувати ВСЕ, лише, щоб він до них проговорив. Та він буде, як і тоді сміятись кидаючи в них шматки злоби із своєї торби. Вони будуть ґвалтувати один одного, розривати обличчя і рвати зубами тіла. Вони будуть немов ті шакали кусатись на шматку м’яса. Бо лише з одним він заговорить, а потім піде, щоб знову прийти…
Вони живуть літаючи в мріях і сили їм вистачає лише малювати образи та мрії, та жадоба до влади веде їх до слави і до життя. Життя у вічній порожнечі. Вони кусали і кров із рота капала на мокрий пісок, літають поміж хмар немов ті п’яні журавлі, і в порожнечі душі, шукають ту розраду. Та мертві, як і боги на дні своїх висот, ось друг, порада і любов для них…
А можливо до нього прийдуть, тихо із острахом та не розумінням, як та дівчина, що попросила для всіх людей щастя… Він тоді довго думав як виконати її бажання, можливо він і до тепер думає над цим побажанням…
Та тепер Він чекав на нову жертву, можливо із нього буде новий Гітлер, чи Сталін. Він для забави заговорив тоді із двома і дав обом одинакові дари, забравши їх серця. Вийшло весело, аж занадто....
Та що для нього безсмертного занадто? Ще один мармеладний сон чи чорнобіла калина, а можливо Чорнобильська Мадонна? Чи ядерна ніч? Хто зна, що для нього є що. А Він вмів чекати, бо знав, що до нього прийдуть. Бо він їм більше потрібен ніж світло, більше за істину. Бо він все їм віддасть. Все, навіть себе – цілковиту порожнечу.
Він є порожнеча порожнечі. Він старший за цей світ. Він вічний бо і порожнеча вічна…
Сніг перестав падати, але так і ніхто не прийшов, але його образ продовжував чекати там на березі. Він бачив, як сонце сідало у воду, і як кров тіла Божого розливається по небокрилу. Він міг дати їм все. Навіть себе. При цьому забираючи все…
Вони кусались і перегризали в своїй люті горло. Вони пили кров і плювались чорними згустками в темряву. І все це заради того, щоб заговорити із ним…
Він не мав нічого, бо сам був нічим. Його вічні супутниками були голодні мрії, заздрість і злоба, а в торбі за спиною він носив за плісняву злобу, та огризки заздрості. Він чекав і нашіптував поетам вірші ,а ті думали, що їхня муза до них повернулась. Вони писали рядки своєю душею, яку так жадібно він злизував своїм вогняним язиком з паперу. Блакитна ніч сидить і каву п’є. Ромашки чорні на столі Вона руками обрива, І попіл скидує мені. Без тілі ті вуста палкі, Торкаюсь я їх у вісні. Та твої губи мертві і вогкі лише Сміються в темряві, в пітьмі. На троні ж маври, і ромашки, і теж Сміються із моїх пісень. О ніч жадана і чужа, ти граєш в чорні шашки Міняючи світи на шахматних коней. Так я програв тебе в ночі, В ночі ж знайшов німі світила І ті ромашки у твоїй руці Чорніють, як твої нічні знамена…
Вони йшли.
Він знав, що до нього прийдуть. Їх жадоба до влади сюди їх прижене. Він чекав, а сонце сідало.
Почав знову падати сніг, а Він лише сміявся…
Він був вічним. Вічним злом і він міг лише руйнувати. І він любив руйнувати…
Та одне він не міг зруйнувати, і біль в очах спалахує вогнями, і рана на руках стікає Кафкою на світ. Всі життя поріжу я мечами, затоплю я в крові мертвій заповіт. Та на хресті висить душа спотіла, і пісок скрипить на потрісканих губах. А мертва тора, як рядок зотліла з писана, порізана залишилась в ногах, лежати журавлем, і співати гімни партизанам-комуністам, і лісам. Руки ж мої, губи ж мої, як із вати - Я помираю розіп’ятий на хресті - я сам. Сам себе я увінчаним горем і гвіздки в тіло забивав, і кров текла - солоно чорним морем...
Світ помер - померла і душа моя !
І людина прийде. Він бачив, як він йде. Він сміявся, а вода плакала. Він сміявся, а земля стогнала. Природа ридала і вітер перемовлявся із травою. Трава шептала, як їй боляче рости біля його тіла. Стогнала земля бо знала, що буде.
До нього завжди приходили, завжди. І він завжди приходив, щоб знову піти. Він дасть цій людині все: силу, жадобу, заздрість і вічну порожнечу.
Прийшла людина.
Яка вона була мізерна в його очах. Мізерна в свої гордості. І За нею бігли наче гієни мрії і летіла злоба несучи в дзьобі своїм заздрість. О, скільки в ній темряви. Він сміявся, а світ плакав. Він дивився на нового руйнівника. Ставок покрився льодом. Спів замовк і із сутани вилізла чорна порожнеча вона повзла до нього, до його тіла залишаючи за собою скривавлений простір. Все померкло від її подиху вона дійшла з'їдаючи його серце.
Він бачив, як правителі падають перед ним в поклоні, і, як горять міста, і на хрестах помирають люди. Він став НИМ. Став всесильним у своїй порожнечі. Він буде шукати тепла та лише знайде холодні жіночі тіла. Він буде руйнувати, буде шукати тепло в лонах жіночих і топитись у морських просторах спирту і крові. Він буде палити міста, але вогонь не торкнеться його тіла своїм теплом. Від нього буде втікати радість і самотність. Він буде чужим, навіть собі. Він буде любити та лише смерть зможе по дарити. Він буде пити кров та спрагу це не втамує. Він буде вбивати. Відбираючи в них тепло та о те тепло стане для нього зимою і буде він бажати відчути хоч мить цей жар, хоч мить… Щоб заповнити тим свою порожнечу, душевну порожнечу, о ту, що я йому дам, та не заповнить ніколи, бо порожнеча буде його вічна, як сам світ, як і Я
Він йому дав все…
А потім Він залишить його стояти на мокрому піску, на березі біля пожовклої верби. Залишить стояти немов спустошений сосуд, воду з якого вилили в море. Глек наповнений порожнечею…
І встане на амброзійні ноги. Легенько струсить піщинки і мокре листя із своєї червоної сутани і піде по мокрому піску, який висихати буде за ним, і тріскати немов биті глеки. Вітер розвіє його волосся немов житні поля в степу, а темна сутана вицвіте, як душа на сонці. Та він знав, що прийде колись знову. Коли прийде він не знав, як і не знав коли піде назад…

Він завжди приходив, щоб знову піти…

Всім тихо! Кричу лише мені у світі голосно капає на весняні бурштини померзла вода, і боляче холодно. І серце дратує крик голодної дитини, що рве зубами своєї мами тіло мертве, і Я волаю наче вовк в ночі на місяць білий від болі, від образ - ТИ ДЕ ДУША МОЯ?!!! та лиш звучить Бетховен сивий та німий. Гаразд, тоді закрию очі я свої і помолюсь своїм богам, хоч видумка, та боляче в тиші кричить дитинка мертва у багні, не дам спочити я своїм ногам, що вкрились досита дитячими сльозами і червоними краплинами. Втечу я в світ примар де є душа, де душа в душі мовчить...







десь там далеко - за небокрилом
летять маленькі журавлі






Розповідь 1. ОСТРІВ.

Аваллон (від ірл. abal, валлійск. afal, «яблуко»), в кельтській міфології «острів блаженних», потойбічний світ, що найчастіше поміщався на далеких «західних островах».
"Енциклопедія «Міфи народів Світу»"

КАЖУТЬ, ДЕСЬ, ТАМ, В ТИХОМУ ОКЕАНІ Є ОСТРІВ.
КАЖУТЬ, Є, ДЕ ТИ ЗНАХОДИШ ТЕ, ЩО ЗАГУБИВ.
КАЖУТЬ, Є ОСТРІВ ДЕ ЧАС СТОЇТЬ.
КАЖУТЬ Є ОСТРІВ, АЛЕ НІХТО НЕ ПОВЕРНУВСЯ ІЗ ТИХ, ХТО ЙШОВ ШУКАТИ ОСТРІВ.
МОЖЛИВО ОСТРІВ НЕ ІСНУЄ. МОЖЛИВО, ЙОГО НІХТО І НЕ ЗНАХОДИВ, І ЛИШЕ Я ЗНАЙШОВ ОСТРІВ.

Рівно місяць назад, я, на маленькій сірій яхті виплив в океан і почав шукати острів. Тоді я ще мріяв, і мав темно-каштанове волосся, а тепер я стара людина із сивими очима.

ОСТРІВ. ЛЮДИ ДУМАЮТЬ ЩО ОСТРІВ ЦЕ ПАНАЦЕЯ ВІД ВСІХ БІД. БУВ НЕЩАСНИЙ НА ЗЕМЛІ - БУДЕШ ЩАСЛИВИЙ НА ОСТРОВІ. АЛЕ ТОЙ ЧАС ЯКИЙ ТИ ПОТРАТИШ, ЩОБ ЗНАЙТИ ОСТРІВ СТАНЕ ДЛЯ ТЕБЕ ВСІМ ТВОЇМ ЖИТТЯМ. І КОЛИ ТИ ДОПЛИВЕШ ДО ОСТРОВА, ТО ЩАСЛИВИМ ТИ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕШ. ЯК І Я.

ОСТРiВ ЛАМАЄ ДУШІ. ДУШІ ЛАМАЄ Вітер. ДУШІ ЛАМАЄ МОРЕ. ДУШІ ЛАМАЄ ЛЮДИНА. ДУШІ ЛАМАЮТЬ У МОРІ.

Душу ламає самота…

Почав іти дощ. Зразу і не помічаєш, що щось не те. Це ніби жарина без соломи. Але все-таки дощ був реальність, як і я, як і ти. Я її кохав. Кохав найбільше в світі. Це була перша любов. Що ми тоді думали. Ми були щасливі і босоногі бігали по сонцю. Тоді я вперше відчув гіркоту ревності. До неї приїхав хлопець, який почав проводити більше часу із нею ніж я, а я не… я образився, і перестав до неї ходити. Витримав лише один день. Вона така красива…

Біля моєї яхти пливе чорна яхта. Звідси видно, що там робиться. Чоловік в чорному плащі із клейонки стоїть на кормі і дивиться через бінокль у далечінь. Там, де гаряче сонце закипає в блакиті моря, розливаючи вогняні хмари навколо горизонту. Я не бачу його обличчя та постать нагадую спаленого дерев'яного журавля що нависає над прірвою з водою. Він самотній і хворий – смертельно – він людина…

ЧИМ БЛИЩЕ ТИ ДО ОСТРОВА ТИМ БІЛЬШЕ ТИ РОЗУМІЄШ СКІЛЬКИ - ТИ ЗАГУБИВ У СВОЄМУ ЖИТТІ. ЧИМ БЛИЩЕ ТИ ДО ОСТРОВА ТИ БІЛЬШЕ СУМУЄШ І КАРТАЄШ СЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ВИПУСТИВ ЩАСТЯ.

Ми тоді помирились. Виявилося, що це був її двоюрідний брат. Цікавий все-таки світ. Деколи ти відчуваєш що ти не справжній, наче відбиток буденності чи абсурду. Для когось ми дорогі, а для когось просто втеча від реальності. Ми листувалися. Цікаве в нас було тоді листування, не знаючи писати ми все-таки спілкувались, засушена квітка в конверті чи горобиновий лист, або просто якісь слова переписані із дитячих казок, друкованими літерами, і такі були нам дорогі оці загадкові слова, слова яких ми навіть значень не знали, але для нас вони краплинами щастя були…
В нас біля дороги росло велике дерево із дуплом. Дерево старе і висихало, як і ми. Я писав листи і залишав їх у дуплі, забираючи звідти її листи. Скільки ніжності я їй присвятив, скільки слів написав.
Трава світло-зелена і її голова біля моєї голови. Її ніжне пшеничне волосся розливається на мої груди. Вона спить. Ніжне тіло, наче мед, солодке на дотик. Ми самі у вирі світу. Навколо ліс, і над нами білі хмари, як мурахи лізли по синьому небосхилу. Сонце грало на обличчі і на руках; шовковистістю віддавала шкіра, коли ніжно проводив рукою по її стегнові. Ми були такі щасливі, як ті журавлі, що посилилися на старому дереві.

ЧИМ БЛИЩЕ ТИ ДО ОСТРОВА ТИМ БІЛЬШЕ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЬ НАЗАД. ТИМ БІЛЬШЕ ТИ РОЗУМІЄШ СПРАВЖНЮ ЦІНУ ПОДІЯМ. ТА ОСТРІВ НЕ ВІДБУСТИТЬ, ТЕПЕР ТИ ЙОГО НАСОЛОДА, СОЛОНА ТА ГІРКА.

Ми розійшлися, я навіть не знаю, коли це сталося. Вогонь вигоряв, а ми дрова не підкидали. Одного разу падав дощ, і я поніс листа в дупло, вона бачила мене, але лист простояв у дуплі цілий день, і наступній теж.
Я не знаю, чи прочитала вона того листа, чи просто викинула. Я так її про це і не запитав, а навіщо питати? Хіба є зміст? Батьки розійшлись і я залишився із мамою. Та час як ріка, як море і зорі… я знову із батьком…

Пливу. Для чого втікати? Є для чого! Чи для кого? Коли я пішов у школу вчити, я не думав довго тут залишатися. Я готувався до вступу в аспірантуру.
спирти - це органічні речовини, у яких реакційна група представлена – ОН групою. Загальна формула спиртів . Це на сьогодні третій урок. А перед очима Ніна. Красиве довге волосся і карі очі. Вона щось пише в зошит. Волосся затулило обличчя, видно лише губи, ніжні, наче полуниці, і соковиті фрагменти двох персиків таких опуклих і спілих, що аж, і хочеться припасти до них губами, і збирати жаданий нектар язиком.
Урок закінчився. Сиджу в учительській, перевіряю контрольні, а перед очима Ніна, Ніна! Ніна! Що ти наробила!
Одного разу, коли я порався в саду, до мене підійшла Ніна.

ДОЩ ПЕРЕСТАВ ПАДАТИ, АЛЕ ТАКЕ БУЛО ВІДЧУТТЯ НАЧЕ ВІН ЗАЛИШИВСЯ В СЕРЕДИНІ, В ДУШІ. ІЩЕ НА ОДНУ МИЛЮ БЛИЩЕ ДО ОСТРОВА. А ЧИ ВІН ПОТРІБЕН? СТАВИШ ДЛЯ СЕБЕ ЯКУСЬ МЕТУ І КОЛИ ЇЇ ДОСЯГАЄШ, ТИ ПОЧИНАЄШ РОЗУМІТИ, ЩО БАЖАВ ЗОВСІМ ІНШОГО, НЕ ТОГО, ЩО ДОБИВСЯ.

Добрий день, Андрій Володимирович. Можна з вами поговорити?
Її губи були такі п’янкі, а тіло таке принадне, і закуте в чорне плаття, з якого так і силкувалося вирватись на зовні, і своїм вогнем спопелити мою грішну душу. Почали з простого і не винного, а закінчили все в ліжку.
Її бажання було невинне:
У тебе батько декан Медфаку. Допоможи мені вступити, а я тобі за це віддячусь.
Вона підійшла до мене і її руки лягли на мої ягодиці. У відповідь я пригорнув її до себе, і вп’явся губами в помаранчи. А вона закинула голову і засміялася. В ліжку вона виявилася неповторною. Мене наповнило відчуття, немов я помираю від солодкої насолоди і знову воскресаю на її ніжному тілі.

НЕБО ПРОЯСНИЛОСЬ, І ХОЛОДНІ ВІТРИ ОБТІКАЮТЬ ЯХТУ МЕРТВИМ ВОГНЕМ. І ШУРШАТЬ ВІТРИЛА НЕМОВ КРИЛА В НІЧНИХ МЕТЕЛИКІВ, ШШШ, АЖ МОТОРОШНО СТАЄ. БІЛЬШЕ МІСЯЦЯ НЕ ГОВОРИТИ ІЗ СОБІ ПОДІБНИМИ ХОРОНИТЬ ТВОЮ СВІДОМІСТЬ. СИДИШ І МАЛЮЄШ ПАЛЬЦЕМ НА СКЛІ ЯКІСЬ СИМВОЛИ, ВІДОМІ ЛИШЕ ТОБІ. ДИВИШСЯ ПОГЛЯДОМ ЧЕРЕЗ ВІКНО І БАЧИШ БЕЗКРАЙНЮ СВИНЦЕВУ ПОВЕРХНЮ, ЯКА ТАК І ХОЧЕ ТЕБЕ З’ЇСТИ. СИДИШ, ЗАКРИВАЄШ ПОВІКИ НА ВІКНАХ І ТИХО ДРЯПАЄШ НОЖЕМ ШКІРУ НА ОБЛИЧЧІ, ВОНА ПАДАЄ ПЕРГАМЕНТОМ В ТИШІ, І КРОВ ТАКА ТЕПЛА І СОЛОНА ВІД СЛІЗ… А ДУМКИ НАЧЕ ТІ ВОРОНИ КРАДУТЬ ТВІЙ РОЗУМ І НЕСУТЬ ЙОГО ЗА ОКЕАН.
СИДИШ І СМІЄШСЯ САМ ІЗ СЕБЕ; БО НЕМАЄ ІЗ КОГО.
НЕНАВИДЖУ! НЕНАВИДЖУ! РОЗБИВАЮ КАРТИНУ, СКЛО НІЖНО, НАЧЕ ПОЦІЛУНКИ, РОЗРІЗАЄ ПАЛЬЦІ НА РУКАХ, І КРАПЛЯ ЗА КРАПЛИНОЮ КРОВІ ПАДАЄ  НА КИЛИМ. КАП-КАП, КАП.
СТОЮ І ДИВЛЮСЯ, ЯК ЗАЧАРОВАНИЙ, ЯК КИЛИМ ЧЕРВОНІЄ. КРАПЛЯ ПАДАЄ, І ЖАДІБНО ПОГЛИНАЄТЬСЯ ТКАНИНОЮ. ПЛЯМА РОЗПЛИВАЄТЬСЯ, НЕМОВ ПОГЛЯДИ ДУМОК НА ГЛЯНЦЕВІЙ ПОВЕРХНІ СЬОГОДЕННЯ, СТВОРЮЮЧИ НЕЧІТКІ ЕЛЕМЕНТИ КОРЕЙСЬКОГО ЖИВОПИСУ.

Як я її любив. Думав, що знайду її на острові. Але чи допливу я до нього? Острів все більший має вплив. Чим ближче - тим сильніше є його право на твою душу, тим більше ти розумієш, що без острова ти вже ніхто і ніщо! Ти наче чайка без крил, падаєш і розумієш, що розіб’єшся, але є острів!
Ти не в силах розкрити крила і полетіти. В тебе вже їх просто немає, але є

ОСТРІВ. ОСТРІВ…

Вона поступила на Медфак, а я в аспірантуру. Ми були окремо один від одного. Але вона знову прийшла. Тоді я вже закінчив аспірантуру і працював асистентом на кафедрі органіки.
Вона була тоді вже на третьому курсі. Ми заклали нову угоду.:-)
Вона переходила до мене жити, а я за те мав вирішувати за неї екзамени та заліки. Я дав згоду…
Мій Батько взяв її під свою опіку, а я мав її тіло кожну ніч. Кажу тіло, бо душа залишилась так далеко, що дістатися до неї мені було не під силу, а може і не потрібно…

Я ТІКАВ ВІД САМОГО СЕБЕ, ВІД МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО. А ОСТРІВ РОЗЧАВИВ МЕНЕ СЬОГОДЕННЯМ. ВІН ПОКАЗАВ МЕНІ НА СКІЛЬКИ Я НІКЧЕМНИЙ, НІХТО В ЦЬОМУ МОРІ. ОСТРІВ РОЗЧАВЛЮВАВ СВОЄЮ СИЛОЮ І ВЕЛИЧЧЮ…

Після неї я боявся закохатися. Я боявся, що мене кинуть, як непотрібну річ. Я боявся. Та воно не питає чи хоче, чи не бажаєш, закоханість приходить жовтим автобус із порваними вікнами та на диз паливі. Я закохався в одну дівчину. Хоча що таке закохатись, і чи вона була моя, можливо вона просто мені сподобалась а розум приписав цьому відчуттю слово – закоханість. Вічна дилема, а все-таки час існує? Вона вчилась на першому курсі. Коли я її побачив, то якраз мав здавати економіку. Тоді я зрозумів, чому третій курс називають самим важким.
Її звали ……… Красиве ім’я для красивої дівчини. Тоді я вважав її душевно багатою особистістю, але, я, як завжди помилився. Вона не лише була сірою духовністю, але і до особистості їй не вистачало сил. Але це я кажу тепер, а тоді…
Я з нею познайомився і ми стали хороші друзі. Друзі, знову просто слова і знаки на чужих пергаментах.
Вона теж у мене закохалася, але я їй нічого про свої відчуття тоді не сказав. Я боявся все зруйнувати. А що саме руйнувати? Які ми все-таки ідеалісти.

ОСТРІВ БЛИЩАВ. Я ЦЕ ВІДЧУВ ЩЕ ЗРАНКУ, КОЛИ ГОЛОВА ЗАДЗВОНИЛА, ЯК НАБАТ. Я НЕ ВИТЕРПІВ І БИВ ГОЛОВОЮ ОБ СТІНИ СВОЄЇ ЧОРНОЇ ЯХТИ, ПОКИ НЕ ЗОМЛІВ. НЕ ЗНАЮ СКІЛЬКИ Я ПРОЛЕЖАВ, АЛЕ КОЛИ ВСТАВ, ТО НА МОРІ ВЖЕ НАСТУПИЛА НІЧ. ЗОРІ КРАСИВО ГОРІЛИ РОЗІП’ЯТИМИ ЛЮДЬМИ В ЧОРНО-СИНІХ НЕБЕСАХ. Я БАЧИВ, ЯК КРОВ КАПАЛА ІЗ ЇХ ЯСНИХ ТІЛ І СУМНО РОЗЧИНЯЛАСЬ У СОЛЕНІЙ ВОДІ. ДЕСЬ ВДАЛИНІ ПЛАКАЛИ СИРЕНИ. МЕНІ БУЛО ЇХ ШКОДА І БОЛЯЧЕ. Я ВІДЧУВАВ ЇХ БЕЗМЕЖНИЙ БІЛЬ, ЯКИЙ РВАВ, ЇХ СОНЯЧНЕ ТІЛО НА КУСКИ, ЇХ БЕЗНАДІЮ НА МАЙБУТНЄ, ЇХ БЕЗВИХІДЬ, АЛЕ ВОНИ БУЛИ НЕ ОБРАЖЕНІ НА ЛЮДЕЙ, ВОНИ ЇМ ПРОСТИЛИ СВОЮ СМЕРТЬ. ВОНИ ПРОСТИЛИ, А ЧИ ПРОСТИЛИ МЕНІ…

ТАК БЛИЗЬКО ДО ТІЛА І ТАК ДАЛЕКО ДО ДУШІ.

Не знаю, що на мене тоді найшло. Але вона кричала, що дає мені себе трахати не просто так, що я маю їй за це відплачувати, а я невдячна скотина нічого не роблю. Вона була така тоді красива в своєму гнівові, що аж тьохкало серце. Вона була розгнівана, що дістала четвірку, а не п’ятірку із якоїсь там медичної дисципліни.
Як сосеш так і маєш!
Точний ляпас прийшовся по моїй щоці. І щоці це аж ніяк не сподобалось.
Ах ти КУРВО!
Я СХВАТИВ її і кинув на підлогу. Вона довго пручалась, але я врешті-решт її зґвалтував у повному розумінні цього слова. Я боляче і грубо в неї входив, без ніякої ніжності, придавивши її тіло своїм тілом. А потім кинув як не потрібну річ, ганчірку якою витер бруд із свого тіла. Я егоїст, я людина.
Вона після цього забилась в куток спальні і всю ніч проплакала. Нехай. Сльози помагають. Але це неправда. Під її симфонію я мирно заснув на нашому ліжку. Я не тварина – я людина…

Ранок був холодний настільки, що вийшовши на палубу своєї сірої яхти мене аж затрусило. Тіло плескалося в пальцях холоду по дошках вибиваючи із мене мокрі кістки. Шум білою піною вилазив із рота. Піт оросив чоло. Мене судомило. Острів аж занадто близько. Я стогнав і душа молилася Богу. А Я НІ, ТІЛЬКИ НЕ БОГУ!!!!! АЛЕ душа і далі Боліла всіма криками світу і молитви не допомагали. Всі дванадцять кругів пекла стали для мене одним довгим, довгим, як саме моє життя. Він став моїм життям. Це я лише тепер зрозумів. А ще я зрозумів, що я загубив, знайшовши острів...

ОСТРІВ Я НЕ МІГ ЗРОЗУМІТИ ОСТРІВ. Я НЕ ЗНАВ НАВІЩО МЕНІ ОСТРІВ. ОСТРІВ. НЕ ЗНАЮ ХТО КАЗАВ. КОМУ ПРИЙШЛА В ГОЛОВУ ДУМКА ПРО ТЕ, ЩО НА ОСТРОВІ ЗНАЙДЕШ ТЕ, ЩО ЗАГУБИВ. АЛЕ ЧИ ТИ ХОЧЕШ ЗНАЙТИ ТЕ, ЩО ОСТРІВ ТОБІ ПОКАЗУЄ? ТЕ, ЩО ТИ ЗНАЙДЕШ – ЗНАЙДЕ ТЕБЕ САМОГО І БЕЗ ОСТРОВА, І БЕЗ ТВОГО НА ЦЕ БАЖАННЯ. ВОНО ЗНАЙДЕ І ПОГУБИТЬ. ОСТРІВ. ОСТРІВ.

Лежу на палубі, важко дихаючи, і думаю хіба я цього бажав. Не знаю. Цікаво - хто швидше припливе до острова.? Що шукає він, сусід на чорній яхті.
Прийшли канікули. У себе в селі я познайомився із дівчиною на ім’я Наташа. Хороше ім’я для хорошої дівчини. Ми з нею почали зустрічатися. Навіщо? Можливо я хотів загубитися в її синіх очах.
Я думав, що я її люблю. Поки не зустрівся із дівчиною із далекого краю. У неї було таке красиве ім’я – Ангеліна.
Ангеліна, красиве ім’я для красивої дівчини. Для занадто красивої дівчини.

ОСТРІВ НЕ ВИДНО БУЛО, АЛЕ МОЖНА БУЛО ВІДЧУТИ СЕРЦЕМ.

Сидів у себе в каюті, курив сигарети, і серце, як звір зірвалося, і стадом диких бізонів поскакало в степ, і тут все; один удар, і тихо. Спочатку стає ніяково. Так тихо, не чуєш як хвилі гризуть твою яхту. Як вицвітає чорна фарба під променями морського сонця. Як кров тече по жилах. Як болить розбите об стінку чоло і, як печуть рани на кулакові. Бачиш, як німіє розбита картина, і килим сміється червоними плямами. Настільки червоними, що аж ріже очі.

Після того випадку вона мене покинула і не з’являлася біля року. Батько і далі їй допомагав. Не знаю, чи я її кохав, чи просто так…
Я переїхав на іншу квартиру. Не міг бачити ліжко, де ми колись спали. Я відчував її подих; я відчував, що її ароматом просякнута вся кімната, моє тіло, і навіть моя душа. Її аромат витіснив навіть спогади про Ангеліну.
Вона мала бути вже на п’ятому курсі. Я сидів біля каміна і грів ноги. Зима виявилася холодною.

Не знаю, але я нічого не хотів від острова, я просто тікав від минулого. Я відчув, як серце тихенько знову оживало. Що я чекав від острова – не те що дістав. Чому острів? Чому він? Хіба він існує? Невже це просто видумка, АЛЕ ВОНА ТАКА РЕАЛЬНА.

Сиджу в кріслі на палубі і грію стомлене тіло на сонці. Золотисті промені лоскочуть мою душу.
Спостерігаю за сусідом на чорній яхті. Він стоїть похмуро спершись об перила. Його волосся розвівається вітром і змішується із морськими хвилями, і видно на голові білу пов’язку.
А в думки знову запливає минуле. Моя перша любов безневинна, і ніжна, наче крила янголів, теж знайшла собі іншого, але я бачив біль на її обличчі коли вона бачить мене в обіймах іншої. Їй це було важко.
Якщо ви мене запитаєте, чи я її кохав? Не знаю, мене завжди тягнуло до старого дерева. А може це просто звичка. Може ми просто звикаємо один до одно якщо довго знаходимось поруч. І цю залежність ми називаємо закоханість… Рожеві мавпочки в шлунку крокодила…

Хвилі вгризалися в борт яхти. Душа біліла, як рак, кинутий в окріп, як старі світлини вицвітають під палючими променями сонця. Мені було важко без неї. Одного разу у вечері вона прийшла до мене.

Краще б не приходила…
Це був важкий вечір у моєму житті. У мого товариша був день народження і я нализався досить добряче вина (горілку я не пив ніколи). Мені було сумно, і пішовши до себе я сів біля електричного каміна, який зігрівав моє тіло, а душу?, чим зігріти, я так і не знайшов, хіба, що спогади про чарівну Ангеліну… І ось  вона подзвонила. Дзвінок тихо пропищав у повній тиші. Це було наче грім весною. Я її впустив і тілом відчув, що із нею прийшов важкий холод. Холод з колючками потойбіччя, холод холодний, наче шматок льоду при - 40; С. вона була вже не та. Вона наче розіп’ята зоря, яку мені не було шкода.
Почався банальний скандал, який закінчився зовсім небанально.
Ти повинен на мені одружитися.
Це чому ще?
Ти її батько!
Кого?
Нашої Агнеси
Ти вже їй і ім'я придумала?
так
 Я не її батько!
Як? То я по твоєму його пальцем зробила!
Ні! Огірком!
Ляп по щоці. Я дав у відповідь. Вона була шокована. З очей, як із фонтана бризнули сльози.
Ах ти падло! Раз спав, а тепер б’єш!
Я з тобою вже більше року не спав! І ти кажеш, що вагітна від мене! Та ти можеш спати з ким завгодно, а по твоєму пузові видно, що ти не більше ніж на п’ятому місяці! – кричав я в приступі гніву.
Сволоч ! Свиня!
І знову ляпас.
- Ти думаєш я курва?!
- Я не думаю! Я знаю!
Все це закінчилося не ляпасом, після якого я не витримав і вдарив її книгою, яку тримав весь цей час у лівій руці. Вона впала і вдарилась головою об мій електричний камін. Чи то голова була м’яка, чи то камін мав гострі кути, чи то я за сильно вдарив. Але калюжа крові виступила з під її голови.
Рожеві мавпочки в калюжі крові. Я залишив її там. А сам пішов спати.
Якщо мене запитають, чи я щось відчуваю, то я відповім – Душевну спрагу. А її мені зовсім не є шкода.
А насправді мені дуже боляче і погано. Так і хочеться забитись в якийсь куток і закрити очі.
- Мені не є шкода Ніни!
Кричу, б’ючи руками по борту чорної яхти.

ОСТРІВ АЖ ЗАНАДТО БЛИЗЬКО.

Хто швидше добереться до острова? Він чи я?
Моя сіра яхта більш швидкісна. Якщо острів існує…
Сиджу.
Ким я був?

Мені шкода однієї дівчини. Мого першого кохання. Чому я все зруйнував? Доля подарувала мені ще один шанс, не дуже, але все-таки шанс у вигляді ………, але я його не використав. Із селючкою Наташею я невдовзі розійшовся. Ангеліна, Ангеліна. Оце, мабуть, і було моє кохання, але на жаль я лише можу руйнувати, те до чого торкаюся своєю пораненою душею.
Я закінчив універ і пішов викладати хімію в якусь сільську школу. Не на довго, бо тим часом готувався до вступу в аспірантуру і хотів заробити трохи грошей. Хоча це не зовсім правда, бо батько мав хорошу зарплату і мені вистачало грошей які він мені давав. Я тікав сам від себе, від Ангеліни, від життя…,
А може я шукав…
Хто швидше припливе до острова: він чи я?
Якщо острів існує…

Якщо ОСТРІВ існує.

Хоча і так зустрінемось на ОСТРОВІ.


Я вчора спав і увісні побачив Божий Рай.
Мене пускали Янголи та я не захотів.
Там забагато радості і світлих Най.
Тоді не Ангелів я вибрав, а чортів.

Тебе там не було, в Раю, в майбутньому Саду,
І у вогнях Аїда також себе не відшукав.
Де заховали образи о ту не правильну красу?
Питав я в духів німоти і в темряві зникав.

Дороги ж сплетені були із душ простих,
І там я бачив в небі зорі блідолиці.
Я тілом спав в солодких лонах зір о тих.
Які мої ж думки - є страшно ниці.

Та я побачив, о той далекий Міф і ти в траві,
Не відпустили зорі тоді тіла мої, та і ворота
Янголи закрили навіки від мене в пітьмі…
Лише залишилась закинута, минула цнота.

Блукаю по морю я Стікса гламурним Ароном.
Так холодно й самотньо в античному човні…
І в ліхтарі, далекі спомини маленьким гномом
Залишились сидіти, поряд в монархії душі.



Розповідь 2. Галерея
 
Люди бояться замкнутих речей а відкритих?
 
ГАЛЕРЕЯ. ТИША І СВІТЛО, ЖОВТЕ НЕМОВ ДЕШЕВИЙ ЛИМОН. КОЖЕН КРОК, ЗА КРОКОМ Я РУХАВСЯ КОРИДОРОМ ВСЕ БЛИЖЧЕ І БЛИЖЧЕ, ГЛИБШЕ...
Я чітко бачив лампочки, що звисали на тоненьких проводах з білої стелі.
Галерея, хто її створив, а чи його хтось творив?
Один монах якого ще тоді так не називали, відкрив в перше штольню...
Білі стіни покриті пилюкою і слідами від босих рук. Хто до мене йшов по цій штольні? Хто?
Вервечка стара і нова. Тут переплелись всі існуючі та не існуючі архітектурні стилі. Кожна цивілізація вносила свою частинку свідомості в штольню. Тиша вбиває, ти забуваєш слова, забуваєш мову, голос. Як давно я вже не чув її голосу? Як давно і чи почую знову?
Питання, питання, лише питання, що залишаються на стінах червоними знаками запитання. Галерея. Вона різна, то довга до безкінечності, то коротка до болі. Люди по різному проходять штольню, деколи навіть не задумуючись над цим — просто це виходить саме по собі, а для когось і вічності замало, щоб дійти до кінця, якщо звісно кінець існує.
Мої кроки поглинає гумова підлога, але я відчуваю кожен свій крок на смак — крок, крок, крок...

Давні християни вірили що штольня проходить через землю, і з'єднує пекло10, і рай11, і головне знати куди ти йдеш. Бо штольнею ходять лише два рази — туди і назад...
Галерея стара, де-не-де кам’яна кладка підлоги провалюється під ногами і ти бачиш вогняні язики...

Я ЗНАЮ ЩО Є НА ТІЙ СТОРОНІ ЗВІДКИ Я ПРИЙШОВ, АЛЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНЕ ЧЕКАЄ ТАМ В КІНЦІ ШТОЛЬНІ, ЯК ВИГЛЯДАЄ КІНЕЦЬ І ЧИ ВІН ІСНУЄ?

Тепер стіни із чорного базальту, а підлога із паркету червоного бука, Я… час зупинився, повернувся до мене спиної і посміхнувся крокодилячими сльозами…

ЗНАЮ ЩО Є НА ТІЙ СТОРОНІ ЗВІДКИ Я ПРИЙШОВ, АЛЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНЕ ЧЕКАЄ ТАМ В КІНЦІ ШТОЛЬНІ, ЯК ВИГЛЯДАЄ КІНЕЦЬ І ЧИ ВІН ІСНУЄ?
 
Тепер стіни із чорного базальту, а підлога із паркету червоного бука, якщо пройти далі і поглянути на ліву стіну то можна побачити себе із середини. Все в стиглому блювотинні з’являється перед твоїми очима в неприкритому соромом вигляді, без одягу і прикрас, наче анальний секс з дівчиною в якої понос. Гидко дивитись, я завжди втікаю від таких вікон, та від себе не втечеш. У вікнах кожна людина бачить різне – все залежить як ти дивишся.
 
Я ДИВЛЮСЬ НЕПРАВИЛЬНО, НАДІЮСЬ…
 
Стою і дивлюсь на портрет моєї бабки, я зовсім на неї не схожий…
По деколи із-за темного кутка вискакує злоба і безсилля, кидаюсь між двома безкінечними стінами і розбиваю вщент кулаки, дряпаю зубами базальтову підлогу і заливаю світ пекельними сльозами, а навколо тиша, лише звуки твого серця і крики душі. Сидиш під стіною і обнявши коліна дивлюсь на білу поверхню стіни, білу, як простирадла Леніна. А Галерея все терпить, вона терпелива. Вона, як ті ворони, що летять шукати поживу, а коли знайдуть то викльовують їй очі, щоб не бачила їхніх облич. Так і Галерея, притягує до себе, заманює солодкими оманами, трамадолом, до себе, до свого пекельного лона, а потім насолоджується спостерігаючи за твоєю смертю.
 
Я НЕ ЗНАЮ СКІЛЬКИ Я ВЖЕ В ШТОЛЬНІ, МОЖЛИВО ЛИШЕ ДЕКІЛЬКА ГОДИН, А МОЖЕ І ТИСЯЧОЛІТТЯ ПРОЙШЛО З ТОГО ЧАСУ ЯК Я УВІЙШОВ В НЕЇ…
 
На стіні намальована напівгола жінка на слоні і лоскоче своє тіло павиним пером. Маленькі краплинки роси, морськими перлами виблискують на її лоні, а тіло стогне за тобою. Простягає свої довгі тенета і тягне, кличе відкриваючи малинові ворітця до колодязю насолоди…
Але це омана, омана, омана.
А може Галерея грається зі мною, а може вона суцільна омана?
В ній бажання, вислови і помисли переходять в двовимірну площину, вони спрощуються до написів на стінах:
«я люблю тебе Наташа», «помри сука!», «як сошеш так і маєш», та Галерея все витерпить. Ніхто не говорить про те як він проходив штольню, а може просто ніхто не повертався? Галерея витягує із тебе останні слова, закинувши голову, сміюсь і ридаю, падаю на дерев’яну підлогу, обідравши коліна до крові, але продовжую сміятись, поки не захрипаю…
На стінах картина невідомого автора – « я в дитинстві». На першому плані художник намалював мене та ще декілька пацанів. Ми дружньо куримо дешеві цигарки без фільтру, дим розвіває бузковий вітер і очі горять дорослим вогнем. Ніс високо піднятий і хмари торкаються його кінчика, і кайфу повні штани. Пам’ятаю нас тоді спіймали і батьків викликали до школи. Мені тоді здорово перепало… Але це інша історія…
 
А ПОПЕРЕДУ ГАЛЕРЕЯ.
 
Ноги болять і очі горять від жовтого світла, а попереду – Галерея, Галерея, Галерея, Галерея, Галерея, Галерея, Галерея…
Галерея – сіра і чужа, вона зла я це відчуваю, відчуваю її холодний погляд на своїй спині. Безвихідь наповнює душу холодним молоком, кожен крок, крок по глянцевій поверхні постмодерну…
Знову картина, і на ньому спогади із життя повстали великим старим дубом із дуплом…
Я б можливо півжиття віддав, а може і все, щоб почути людський голос, щоб відчути, що ти не сам в цій штольні, в просторі між двома білими стінами.
А чи був сенс відкривати двері в тунель?
 
ЦЕ ПРИХОДИТЬ ПІЗНІШЕ, ВЖЕ ТОДІ КОЛИ ТИ ВСЕРЕДИНІ, АЛЕ ПОВЕРТАТИСЬ ВЖЕ АБСУРДНО, ЯК І РУХАТИСЬ ДАЛІ. О, ТАК БИ СІСТИ ПОСЕРЕД ШТОЛЬНІ І МОЖЛИВО КОЛИСЬ, ХТОСЬ НАТКНЕТЬСЯ НА МЕНЕ І МИ ЗАГОВОРИМО, ЯКЩО ЩЕ БУДУ Я ПРИ РОЗУМІ…
 
Я любив своїх батьків, та чи любили вони мене? Вони і себе то не любили, батько пішов від нас а мати знайшла собі алколюбителя, та і вона такою стала. Та чи любили вони мене? Мабуть, що ні, та можливо алкашам притаманна своя біла любов – гірка, як променад та із великим червоним носом. Але чи то любов? Чи можна її так назвати? Називати о ті алкогольні почуття, що випливають на зовні відригуванням браги в образах слинявих поцілунків? Та в принципі, це тепер немає смислу…

«ВЕСЕЛИХ СВЯТ» - ТАК НАПИСАНО НА СТІНІ…

Я продовжую свій самотній шлях, шлях до свого раю. В кожного є своя концепція раю, це як філософія порожньої пляшки з під кока-коли…
У раю згідно ісламському ученню чоловіки – праведники житимуть зі своїми гуріями12 — чорноокими пишногрудими дівами, поновлюючими кожен ранок невинність.

КАЖУТЬ ПОТРІБНО ПРОЙТИ ДЕКІЛЬКА СТОЛІТЬ, А ІНШИМ І ТО БІЛЬШЕ…
КАЖУТЬ, КАЖУТЬ, ЛИШЕ ОЦІ СЛОВА ТАК ВАЖКО БУХКАЮТЬ В ГОЛОВІ. МИ ЛИШЕ ГОВОРИМО, ВИТРАЧАЮЧИ СВОЄ ЖИТТЯ НА ДРІБНИЦІ. ХОЧА ХТО ЗНАЄ ЩО ВАЖЛИВЕ В НАШОМУ ЖИТТІ А ЩО ПРОСТО ДЕШЕВА БІЖУТЕРІЯ. МОЖЛИВО ПРОСТО ПОЦІЛУНОК МАТЕРІ ПЕРД СНОМ НАБАГАТО ЦІННІША РІЧ ЯК КУПИТИ АВТО. ЦІННОСІ БУТТЯ ВАЖКО ВИМІРЯТИ ЛЮДСЬКИМИ МІРКАМИ.
Скільки вже крокувало цим Коридором, я не знаю, тільки відлуння пройденого життя за спиною:
- цок, цоооооо…к…к..к.
(тепер підлога із чорного та холодного каменю, цікаво на що впливає структура підлоги, і чи взагалі це якась ознака чи просто деталь для краси?)
Вже який раз я думаю, чи правильно зробив, що пішов Галереєю? Чи то моя дорога? Чи я її вибрав, чи вона мене? Час покаже, а повертатись вже немає смислу…

ТУТ ЧАС ЗУПИНЯЄТЬСЯ СІРИМ ЖУРАВЛЕМ НАВИСАЮЧИ НАД СТАРЕНЬКИМ КОЛОДЯЗЕМ, ЗАВИСАЄ В ПРОСТОРІ МІЖ НЕБОМ ТА ЗЕМЛЕЮ. ВСЕ ГУБИТЬСЯ В ПІДСТАВНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, ВСЕ БІГАЄ ПЕРЕД ТВОЇМ ПОГЛЯДОМ МАЛЕНЬКИМИ КЛОУНАМИ В БІЛИХ ПАНТАЛОНАХ ІЗ ВЕЛИКИМИ ЧЕРВОНИМИ ҐУДЗИКАМИ НА СПИНІ І СКРІПКОЮ НА ГУБАХ…

Знову вікно в нікуди…
Стрибаю у вікно темне, як мої очі і падаю, боляче вдаряючись лівою ногою об кам’яну підлогу. Я знову там де стояв до стрибка… Мене вже дістала ця холодна Галерея – біла і клейка, як долоні після невдалої мастурбації…
 
ПЕРСПЕКТИВА – СТІНИ СХОДЯТЬСЯ В ОДНУ КРАПКУ… КРАПКА, КРАПКА…
 
Мав би чим то перерізав б собі вени, мав би на чому то б повісився…
Мав би…
Мав би…
Дійшов до сходів…
Безліч сходин, сходин в потойбіччя, а там солодка омана, для мене тепер далека, як хмари, що плавають по синьому небі, білими примарами, проходиш штольню залишаючи відбитки самотнього я одинокої постаті на стінах, на вікнах, на картинах…
А там, там можливо тепер зима і падає сніг, і вітер підхоплюючи сніжинки кидає їх високо в небо, аж до зірок. Та я в штольні. Кусаю нігті до крові, крові, крові…
Я кричав «не віддам тебе, ніколи» і я не віддав тебе. Відкриваю долоні і кров капає з них до низу, на сірі сходи штольні по яких ступають мої покалічені віком ноги. Я спускаюсь вниз до пекла, до тебе. Сміюсь і танцюю на сходах, ловлю руками думки, слова, почуття, і витягаю з них чорні козячі нитки якими потрібно відкрити не свої, чужі замки … і до тебе по небу, по сходах спуститись, чекай я прийду, я дійду, пройду о ту штольню, без кінця і початку…
 
ЯКІ ПРИЄМНІ БУЛИ ТВОЇ ХОЛОДНІ ВУСТА…
 
Цілую повітря в штольні і сльози течуть по обличчю, вони солоні, солоні твої вуста, я падаю вниз наче бурштинові буси, розірвалось щось в середині, мабуть, душа…
Я весь в сажі, в крові, в пилюці. Я наче мертвий мавр прийду до тебе і впаду до ніг:
- я тебе їм не віддам, не віддам сирій землі, вінкам, хрестам. Я сховаю тебе від них, я не кинув тебе в порожнечу, в тартар…
І тільки тінь та смерті свист спускається зі мною по сходах вниз. Лежу на старій підлозі із дуба поїденого часом і пивом…
 
ПІДВІВСЯ, А ПЕРЕД ОЧИМА ЗНОВУ БЕЗКІНЕЧНІСТЬ, БІЛІ СТІНИ… 
Галерея залишає собі частинку тебе, ти щось залишаєш, а щось забираєш. Так виникають картини, написи. Галерея змінюється, доповнюється. Що я винайшов тут? Хто створив оті страшні чорні вікна в нікуди? Хто?
Хтось провів струм і начіпляв жовті лампочки, а що я створю? Можливо оману реальності, може темряву?
 
Я ЇЙ ВІРИВ…
А ЩО ТАКЕ ВІРА?

Галерея живе разом із тобою, дихає твоїм повітрям і живиться твоїми думками, спогадами, мріями. Це немов ти йдеш лісом, довго йдеш і в небі сонце припікає і повітря вигоряє під його променями. Піт стікає великими краплинами на сіру дорогу, ти чекаєш що за он тим поворотом буде джерельце із холодною водою, та дійшовши – нема джерельця, нема, води є лише ще один поворот. Так і Галерея, ти починає вірити, що скоро вже кінець твоїм поневірянням, але знову гойдаються жовті лампочки і білі стіни прямують далі і нема їм кінця…
Ти любила їсти омлет із шматочками маринованого ананасу, та ласувала жовті кубики світла… А тепер кубики погойдуються на проводах і теж світять жовтим світлом і називаються лампочками…

Я ХОЧУ СПАТИ. ВТЕКТИ САМ ВІД СЕБЕ, ВІД СВОГО Я. ЗАХОВАТИСЬ, ЗАБЛУКАТИ, СІСТИ НА АВТОБУС ЯКИЙ ПРОСТО ЇДЕ, ЗНАХОДИТИСЬ МІЖ ЗУПИНКОЮ ВІДЇЗДУ ТА ЗУПИНКОЮ ПРИБУТТЯ. І ЗНАТИ ЩО ВІН НІКОЛИ НЕ ПРИБУДЕ ТО КІНЦЕВОЇ ЗУПИНКИ. ПРОСТО ЇХАТИ, ЗАБУТИСЬ, ЗАГУБИТИСЬ, ВІЧНИЙ МАРШРУТ. ХОЧА НІ НЕ ХОЧУ, ЦЕ БУДЕ ПОДІБНЕ ДО ГАЛЕРЕЇ. ЗАГОЯДАЄШ ЗА ПОВОРОТ НАДІЮЧИСЬ ПОБАЧИТИ КІНЕЦЬ А ТАМ ТУНЕЛЬ ПРОДОВЖУЄ СВІЙ МАРШ. МАРШ БЕЗКІНЕЧНОСТІ. ТЕПЕР, МАБУТЬ, осінь, ТАК ЦЕ ОСІНЬ ЗА ВІКНОМ. КРИСЛАТІ СТАРІ ЛИПИ НАВАНТАЖЕНІ НАПІВ МЕРТВИМ ЛИСТЯМ ЧІПЛЯЛИСЬ ЗА СКЛО. ЗА НЕБО ЩО БУЛО БІЛОГО КОЛЬОРУ, ВОНО АЖ РІЗАЛО В ОЧІ ТА НЕ СВОЄЮ ЧИСТОТОЮ, БО НЕ БУЛИ ВОНИ ЧИСТІ, ЩЕ ЩОСЬ ІНШЕ, МОЖЛИВО ЯСКРАВІСТЬ, ВОНО НІБИ ПІДСВІЧУВАЛОСЬ ПРОПУСКАЮЧИ КРІЗЬ СЕБЕ МОЛОЧНЕ СВІТЛО. ЯКАСЬ ГНІТЮЧА БУЛА НА ДВОРІ АТМОСФЕРА. НАЧЕ ТРИПТИХ13 ЯКИЙ ЛИШЕ ПОЧАЛИ СТВОРЮВАТИ ТА ТАК І ЗУПИНИЛИСЬ. ЧАС ЗУПИНИВСЯ, ТА ЦЕ ЛИШЕ ЩЕ ОДНЕ ВІКНО ВИРВАНЕ З МОГО СЕРЦЯ ЧИ ТО  ДУШІ І ПОВІШЕНЕ НА БІЛІ СТІНИ ГЕЛЕРЕЇ.

Очі закриваються і я лягаю на глянцеві плитки яким викладена підлога штольні. Холодно, без тебе завжди холодно… Ніжні очі так лагідно дивились на мене. В них я знаходив тепло і бажання жити. Ти повернула мене до життя. Ти білий янгол який витягнув мене із полону темряви. Ти омила моє обличчя своїми сльозами і витерла солодкими вустами.
 
КОРИДОР. ЗАКРИВАЮ ОЧІ, Я ХОЧУ СПАТИ ТА ЖОВТЕ СВІТЛО ЗАЛИВАЄ МОЗОК РІЗНОКОЛЬОРОВИМИ ЗАЙЧИКАМИ…
 
Та сон перемагає і жовте світло кидає меч на підлогу арени в знак поразки, і я засинаю, поринаю в далеке минуле, що стоїть на роздоріжжю маленьким дитинчам одягнути в сутану із кропиви та терновим вінком на голові. Воно простягає руки і на долонях видно свіжі рани і кров стікає до низу на землю. Земля жадібно ловить своїми вустами кожну краплину життя…
Дитинча дивиться оченятами, залишками очей – очними ямами які наповнені парами ртуті та кулями жовто-червоного гною із шматочками крові, а за спиною два зламані крила і дірка в грудях де має бути серце. Сіра тінь лежить скрутившись бубликом в ногах малого дитинча. Тінь. Сіра тінь буденності і темрява стиглим листям кокосової пальми падає на землю, прикриваючи свою наготу.

ЦОК.ЦОК, ЦОК…

РОДИРОК – КОРИДОР

Віддзеркалення думок, спогадів, слів, життя, помислів, теперішнього, пройденого, часу та простору. Віддзеркалення самого себе в собі.

Чути звуки які лякають сіру тишу.
 
Йду між бетонними стінами по бетонній підлозі і стеля, моя стеля із бетону з якої звисають лампочки.
Ми йдемо вулицею, твоя рука ніжно лежить в моїй руці, я відчуваю твоє тепло, твій легкий подих на своїй щоці і так, так хороше на душі...
 
ЦОК.ЦОК, ЦОК…
 
Старі липи наче балерини витанцьовують тінями на асфальті по якому ми йдемо мовчки, навіщо слова.
- хочеш я зірву зірку із неба – дивлячись в її великі очі шепчу, шепчу торкаючись вустами її маленького носика, долоні ніжно тримають її голову…
- хочу – і її вуста зливаються на коротку мить з моїми і на душі виникає відчуття наче я в останнє з тобою разом блукаю нічним містом.
Ти відриваєшся від мене і втікаєш. Тихий крик, крик який я ніколи не забуду, крик…крик… Який вирвав мене із життя.
Ти лежиш вся в крові і твоя голова в калюжі в якій відбиваються зірки
- хочеш?
- хочу…
І твої очі широко відкриті…занадто широко…занадто відкрито…
А біля тебе стоїть чоловік і посміхається, посміхається тією дивною посмішкою якою сміються один раз за все життя. В його руках ніж, він п’яний. Я це відчув коли бив його кулаками по обличчю. Він пручався та я був сильнішим. Демони завжди вигравали, я шматував його тіло і пив його кров. Я піднімав і опускав караючу руку на хирляве тіло, я чув як рветься плоть під моїми нігтями, як ламались кістки…
Я тримав її на руках і йшов дорогою якою вона більше не буде ходити, я пестив її волосся і цілував вуста, її солодкі, холодні вуста і сльози стікали по обличчю, і були твої губи солоні на смак…
Ти лежиш на чорному асфальту, в білому платті і червона пляма там де в людей є серце, руки розкинуті в сторони і в правій жовта троянда з напіврозбитим бутоном, а голова в зоряному ореолі. Вічний образ моєї Мадонни
 
«ХОЧЕШ Я ВІДДАМ ТОБІ ЗОРІ ЩО СВІТЯТЬ ВИСОКО НАД НАМИ?»
«ХОЧУ»
«ЗАКРИЙ МОЇ ПОВІКИ СВОЇМИ ВУСТАМИ»
«БУДЬ ЛАСКА – НЕ ВІДПУСКАЙ МЕНЕ…»
 
Галерея сіра і довга, лише білі стіни та жовті лампочки. Я не можу вже більше йти, занадто багато висить на стінах картин із мого життя. Закриваю очі і спомини жовтими пелюстками осипаються на чорний від вологи асфальт. Чути як вони ламаються вдаряючись об нього…
 
ЦОК..ЦОК, ЦОК…
 
Мене догнали мої сліди, мої кроки.
Але я хочу повернути тебе, а для цього потрібно дійти до кінця. Йти Галереєю в безкінечність де спомини оживають картинами невідомого художника. Заставити себе йти – це як випити бокал «погані». Біля кутка стоїть бабка наче в метро і тримає в руках журнали. Підхожу ближче, вона простягає журнал до мене, людина в штольні! Я не САМ!
Я беру і відкриваю його а там – «Символіка, пов'язана з «островами блаженних» (скляна башта або палац, що дарують безсмертя чудові яблука, які пропонують жінки, що населяють острів, і т. д.), належить до архаїчного шару традиції, само ж слово «Аваллон» (у формі «Аваллах») спочатку зустрічається як ім'я власне у валлійських генеалогіях стосовно міфічного предка якнайдавніших династій Британії. З валлійських джерел його запозичував Гальфрід Монмаутський (англійський хроніст XII  в.), вживаючи назву «Острів Аваллон» (лат. insula Avallonis) як еквівалент назви «Острів яблук» (лат. insula pomorum). У середньовічних ірландських текстах прикметник «абблах» характеризує острів Мананнана сина Лера, так що не виключена можливість валлійського запозичення з ірландської традиції. За переказами, на острів Аваллон після битви при Камлані був перенесений Морганою смертельно поранений король…)»14
Що за маячня? Та стара пані розлетілась катрами по  коридору…

КРОК-КРОК…

Важко піднімаю стоптані ноги і так само важко знову опускаю. Це не фізична, втома, о ні, я не втомився тілом, я втомився духом.

«ВЕСЕЛІ ЧАСИ» ТАК НАПИСАНО НА СТІНІ.

Подеколи я задумовуюсь над тим чи не рухаюсь я по колу? Чи не замкнулась штольня, чи не збився я по дорозі і не пішов туди звідки прийшов? Чи взагалі я йду, чи то не рухається галерея а я просто стою на місці. Тут все може бути. Це штольня! Абсурдно. Я дійду до кінця і винесу тебе на руках, через всю штольню, я поверну тебе світу, а ти повернеш мене, лише потрібно пройти оцю штольню, яка з’єднує живе і мертве, до воріт за якими будеш мене ти чекати, я прийду, я дійду. Якщо звісно кінець існую.

КАЖУТЬ ПОТРІБНО ВІРИТИ В ЦЕ І ТОДІ ТИ ДІЙДЕШ ДО КІНЦЯ, І ПОКИ В ТЕБЕ НЕ БУДЕ ВІРИ, ПОКИ НЕ БУДЕШ ВІРИТИ ЩО КІНЕЦЬ ІСНУЄ І ЩО ВІН БЛИЗЬКО, ДОТИ БУДЕШ БЛУКАТИ, ЙТИ ПО РІЗНИХ ПІДЛОГАХ, БУДЕШ ЙТИ…

ВІРА. ВІРА. ВІРА…


ШТОЛЬНЯ

ЗАКРИЙ
МОЇ
 ПОВІКИ
 ТИХИМИ
 СНАМИ
 І
 СОЛОНИМИ
 СВОЇМИ
 ВУСТАМИ
 ОМИЙ
 МОЮ
 ДУШУ
 
На ліхтарях немов гірлянди - висять повішені чужі слова,
І в світлі тих сумних мерців, я йду по вулиці твоїх думок.
А в небі німота із дрімотою, сплелись в гармонії слона.
назустріч із минулими слідами вдихаючи чарівний смог.

І все ж я йду, зів’ялими ногами, ступаючи по стоптаній землі.
Можливо то твої вуста гарячі, що так спекли колись мене.
та все це міф, як наче ті далекі води, як ті мерці що на петлі
гойдаються під подихом вітрів, та все одно це все таке старе.

А міф стоїть повією, вдивляючись іконами новими в оті світи.
Можливо дивний Дон Кіхот, а може принц на білому коні
З мечем в руках прийде спасти країну мрій, повішених ідей,
Та штольня замкнена відкритість - мрійливих образів чужі казки…











Розповідь 3. Шлях в нікуди.

Здебільше ми просто йдемо, не задумовуючись над тим куди приведе нас обрана стежка.

ЇЙ БУЛО САМОТНЬО І ВОНА ВИРІШИЛА СТВОРИТИ ЧОЛОВІКА. ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК ЦЕ БЛУКАТИ СВІТОМ І НІКОГО НЕ БАЧИТИ, НЕ ГОВОРИТИ, ТИ ХОЧЕШ РОЗІРВАТИ ТИШУ РУКАМИ ТА ВОНА ЛИШЕ СПОКУСЛИВО ТОБІ ПОСМІХАЄТЬСЯ І ВТІКАЄ МЕРЕЖИВОМ ДУМОК ДЕСЬ ДАЛЕКО В САМЕ СЕРЦЕ… ДОВГО ЄВА15 САМОТНЬО БЛУКАЛА ДИВНИМИ САДАМИ, ЛІСАМИ, СВІТАМИ, ВОНА ШУКАЛА З ЧОГО Б СТВОРИТИ ЛЮДИНУ, А СОНЦЕ ВЖЕ СІДАЛО А ВОНА СТОЯЛА ПОСЕРЕД ЛІСУ, ПОСЕРЕД ВІДСУТНОСТІ РЕЧЕЙ, А МОЖЕ І БАЖАНЬ, МОЖЛИВО ВОНА БАГАТО БАЖАЛА, ЇЙ ПРОСТО ТАК САМОТНЬО ЯК НІКОМУ ЩЕ ТАК САМОТНЬО НЕ БУЛО. ВАЖКО СТУПАЮЧИ ЄВА ПІДІЙШЛА ДО ЧЕРВОНОГО КУЩА СУДАНСЬКОЇ ТРОЯНДИ…

До гори ще було далеко, але якщо примружити очі то можна побачити неясний силует поміж хмар. Гора, що зависла в небі, або скайпетрі, як вона далеко сьогодні, а вчора була на вістрі витягнутої руки…
Там високо, на самій вершині гори росте велике дерево Заккулі16 на якому ростуть золоті яблука…
Золоті яблука наче в казках, та це не казка. Дорога була далекою до скайпетрі і важкою. Багато пасток по розставляло дерево на шляху до себе і їх мені було потрібно, або обминути, або перехитрити. Зайшло сонце і стало темно, так темно, що я перестав бачити стежку, стежка зникла, а може її і не було? Дивно. Чого я чекаю від о тих яблук, можливо чуда. Чудо, ще одна казка, повернення до фантазій дитинства. Думаю що ні.
Ти маленький біжиш в саду поміж високої трави. Біля тебе пролітають ромашки, дзвоники, тимофіївка. Промені сонця виблискують в крапельках роси, що зависає на сріблястій павутині, напнутій між гілками чорної смородини. Так весело і тепло, що виникає бажання впасти в сонце. Простягаєш руки до нього, а воно виявляється таке далеке і мале… бух! В обличчя вдарився жук бронзівка. Смієшся і падаєш в свіжо скошену траву і запахи обнімають твоє тіло, а ти лежиш і дивишся на синє небо і жуєш щавель. Так кисло і свіжо, так хороше…
Сів на стару колоду, сирістю пройняло все тіло і дитяча теплота кудись зникла, чорним птахом зірвалась з гілки і полетіла до Ноя17 несучи в дзьобу шафранову квітку, та вона не долетить до ковчегу життя… розкрив широкі долоні і насипав в них жовтокоричневого тютюну, набив ним люльку і наче старий козак затягнув синій димок…
Ніч спустилась на грішну землю, сів під дерево і підставив обличчя холодному вітрові. Так тихо і так самотньо що подеколи думаєш що ти сам і більше нікого немає навіть Бога…
Як же втомився за день і скільки мені ще йти, не знаю. Поїзд зупинився, не тому що вже приїхав, не тому що закінчилось пальне, не тому що поламався, не тому що попереду вже не було рельсів, не тому…
Виникає бажання дістати мотузку і повіситись із горя, я не витримую, я заплутався на вулицях свого життя і моє серце понівечене дикими котами стоїть на колінах перед церквою і ковдає милостиню, для мене, для похоронів… ніч тиха, навіть цвіркуни мовчать лише десь далеко грає чи то пак співає ліс реквієм Моцарта… а за вікном темно, та яке може бути в полі вікно? Лише відкрите, лише відкрите, а так все починалось весело… ну все я пішов спати, і можливо я не прокинусь, о це б був найкращий подарунок темних небес…

ЄВА ТОРКНУЛАСЬ ГУБАМИ ПЕЛЮСТОК ЧЕРВОНИХ КВІТІВ ЯК ГРАНАТ І ВОНИ ПЕРЕТВОРИЛИСЬ НА ВЕЛИКИХ, ЧОРНИХ ПАВУКІВ. ВОНА ПЕРЕЛЯКАНО ЗАКРИЧАЛА І ЗАТУЛИЛА ОБЛИЧЧЯ РУКАМИ. МАБУТЬ ВІД ЇЇ КРИКУ ПРОСНУВСЯ І БОГ НА НЕБЕСАХ, ТА ЗАГРИМІЛО В НЕБІ І БЛИСКАВКИ СПОПЕЛИЛИ ЗЛИХ ПАВУКІВ, ЗАЛИШИЛИСЬ МАЛЕНЬКІ КУПКИ ПОПЕЛУ НА ЗЕМЛЯ ДЕ КОЛИСЬ РІСТ КУЩ ГІБІСКУСА…

Біля дороги подорожній побачив альтанку, яка вся була заплетена витонченими садовими трояндами від темно-червоного аж до жовто попелястих. Дивне відчуття наповнило душу. Невже минуле повертається. Я так не люблю дитинство. Кожен мій крок у світі давався в боротьбі із всіма із самим суспільством. Так що минуле мені непотрібне. Та Альтанка не зникала. Все більш ставала реальність, обростала новими деталями, візерунками. Що це? Ілюзія дон Кіхота, чи що?
Ой, як я тебе давно не бачила! – долинув до нього голос із альтанки – заходи, чайку поп’єш.
При останніх словах холодний під виступив на обличчю подорожнього. Ноги приросли до землі і не бажали йти до старої, що заховалась в глибині о того монстра дитинства. Та стежка сама понесла незнайомця то столика на якому стояв синій в білий горошок чайний сервіс.
пам’ятаєш що ти маленьким наробив? – спитала старенька наливаю чаю в чашку
як же я міг забути? – падаючи в крісло сплетене з червоної лози – ти не давала мені спочинку!
Який ти не справедливий до мене, - похитала вона головою – мерці все прощають.
Тоді ти не стандартна – сіпаючись просичав Незнайомець.
Ой, ой – накладаючи на блюдечко малинове варення заговорила бабка – ти пішов весь у свою «маму»
Що ви цим хочете довести? – кладучи п’яту ложку цукру в чай запитав подорожній – Я не Вбивця!
Та невже?
Він дивився на Бабку, на її зоране старістю обличчя, яке не мов місяць говорило я лагідний. А її очі колючо сірим поглядом розрізало його душу на нерівні квадрати з яких її старечі руки намагались скласти кулю. Тепер він починав розуміти чому батько покинув маму – він боявся пити від неї чай.
я був тоді маленький і багато чого не розумів.
Ти правий, добро ти ще не був здатний робити.
Бабко!
Що Бабчин? Га?
А ти забула як від мене заховала машинки? Бо я не бажав піти з тобою збирати на варення малину?
І за це ти мене вбив?
Не я!!!
А хто ж тоді?
Подорожній заплакав, його сльози як ті янголи падали на стіл і розбивались на малесенькі шматки, покриваючи сіллю блюдце із варенням, чай, який чомусь почав на губах віддавати гіркотою. В очах виключили світло і забігали кольорові козаки із жовто-синім квадратом в руках і щось неначе ангельський супровід повторював бабчині слова
заходи чайку поп’єш…
О, який він був смішний із розкритим родом і викаряченими очима, чашка повільно наче пуля в американських фільмах полетіла до низу, щоб на криві шматки фарфору розпастись на зеленій траві. А тіло за фарфором…
його тіло тепер лежить сірим недопалком забичкованим в холодну землю ,а біля нього в траві, а зеленому полотні Сальвадора Далі лежать сині шматки фарфору із білим горошком…

«Пожалуйста, не надо света. От света больно глазам. Зачем этот свет: я и так расскажу вам все, что хотите, расскажу обо всем, без утайки. Только уберите свет. И пожалуйста, не смотрите на меня так все время. Как может человек собраться с мыслями, когда все столпились вокруг и каждый постоянно спрашивает, спрашивает, спрашивает...»18

А очам було дійсно боляче. Нікого біля вже не було, навіть слідів від розбитої чашки. Лише спогади, ще десь літали журавлями. Стою і дивлюсь навколо і таке відчуття що я тут був, можливо тоді це не була дорога під небом, а може і зовсім не дорога…

«Под небом голубым есть гоpод золотой»19.

І Тихо, чути, як серце б’ється у грудях. Та Холодно. Мабуть, вогонь помира у старій пічці. Мовчать, мої порвані думки, мовчать, бо немає чим говорити. А Ніч впала чорними яблуками, сильно вдаряючи по голові. А можливо я продовжую лежати отам поміж прим'ятої трави та розбитих кехлів голої душі. Пробач мені бабко. Мабуть, пробач… хоча тобі все рівно, мабуть.

Ностальгічно, ностальгія, дія, надія, безнадія. Так приємно просто сидіти на траві, в траві і обривати холодними руками крила у метеликів. Крила легко відриваються і падають у стиглу траву, а метелик втративши крила, лізає по землі, бажаючи злетіти в небо.
Відповідь. Пусті слова. Жонглюємо словами наче ті клоуни на арені. Та кульки падають в пожовтілу траву. Все, трава потолочена. Лише один овес колоситься в Раю.якщо це Рай, якщо я Магомед20
Важко. Мабуть, Важко бути метеликом, коли тобі обірвали крила і кинули у високу траву. Перебираєш слабкими лапками і лізеш по стеблині увись, щоб злетіти, Та не злітаєш. Тобі не зрозуміти куди поділись твої крила. Де вони?
Тук, тук, тук. Неясні удари, глухі, як і темрява. Лише місяць світить у небокрилі. Бліді очі, повні сліз спостерігають за моїми руками. а може твоїми? Хто зна, хто занє той мовчить…
А Треба навчитись жити без крил, якщо це можливо, якщо можна жити без крил.
Уяви собі, як обертається сонце навколо твого тіла, як сірі хмари пролітають через тебе і світ зменшується до розмірів картонної коробки і упаковок від снікерсів.
Світ зависає жувальною гумкою на твоїх зубах і слідами від поцілунків південного вітру.
ОРБІТалі, як планети і життя, як пилок кольорів із обірваних крил, що залишились на моїх пальцях. Малі клаптики, наче крилатки клена крутяться в повітрі і падають у високу траву. Колись вони були крилами, а тепер? А тепер шматки прозірки, яка втратила свої барви. Барви життя.
Трава прим’ялася, і квіти поламались. Кидаю ще одного метелика в траву.
Навіщо думати? Навіщо, що вони будуть тепер робити? Головне, що мені це подобається. Подобається обривати крила. Може тому, що хтось так і мені обірвав крила? Чи просто нам подобається обривати крила іншим і самим собі? Можливо. Мовчу, кидаю метелика без крил в траву…

Подобалось. А тіло лежить збитим горобчиком на планшеті нашого буття…
Твого, мого…

СУМНО. ЄВІ БУЛО СУМНО. А КОМУ НЕ БУЛО ХОЧ РАЗ СУМНО В ЦЬОМУ ЖИТТІ. І ВИРІШИЛА ЄВА СТВОРИТИ, ДОРОГУ, НА ЯКІЙ НІКОЛИ НЕ БУДЕ СМУТКУ, ПЛАЧУ, БОЛЮ, СПРАГИ….ЖИТТЯ… ЖИТТЯ НЕ СТАЛО НА ОТІЙ СТЕЖИНІ ЩО ЗЄТНАЛА РАЙ І ПЕКЛО, ЖИТТЯ І СМЕРТЬ. ДОРОГА НА ЯКІЙ ВТРАТИЛОСЬ ПОНЯТТЯ СМЕРТІ, ЖИТТЯ, ВОНИ ПЕРЕСТАЛИ ІСНУВАТИ ДЛЯ ЛЮДИНИ ЯКА РУХАЄТЬСЯ ЦИМИ СТЕЖКАМИ, РУКАМИ ЄВИ. БО ЗНИКЛА ЦІЛЬ. ДОРАГА ЗАМКНУЛСЬ САМА НА СОБІ. І ПОТРІБЕН КЛЮЧ ЩОБ ВІДКРИТИ, ПОЄДНАТИ ОЦІ ДВА СВІТИ…ТА НЕБО МОВЧАЛО І НЕ ПОСИПАЛИСЬ БЛИСКАВКИ НА ЄВУ. А МОЖЛИВО ЇЇ ТЕЖ ТАК ХТОСЬ СТВОРИВ. БАЖАВ ОДНЕ А ВИЙШЛО ЯК ЗАВЖДИ…
ПОСМІШКА БЛІДОЛИЦОГО ПОРЦИЛЯНУ.
А я кажу краще купуй англійську порцеляну. Її можна забрати із собою на той світ.
Як?
А так - в шлунку….
Підвівся. А можливо я і не сидів лежав….
Що ж йдемо далі до дерева Заккулі. По його плоди. Що повернуть до життя мою маленьку, мою милу, мою дорогу…

Де межа між мною і тобою? Чому я це я а не ти? Де знайти ці відповіді? Зірвати можна лише один плід. І лише на одне питання дістати відповідь…

Відповідь, слова, сума слів, вінків, хрестів, могил, світів, мостів…
О де моя ти сансара? Де?21

Поле, безмежне поле, наче наше життя, не прибране, поросле бур'янами та терням. Йду а поряд колоситься кропива. Зелена, жива, вона погойдується в повітрі скоцюрбившись від спеки своє листя. Із кущів бузини вистрибнула на дорогу чорна кішка, вона сіла, подивилась на мене і облизнувши свій бік перебігла на іншу сторону стежки. Забобон, але ноги чомусь тремтять… і навіщо було Бекону казати що - Избегать суеверий - суеверие22. Може плюнути через ліве плече, разів так зо три? Та ні, пішли. Чомусь сьогодні гори не видне, таке враження, що вона пропала, що її забрали. Хоч небо і чисте, без хмарок та комах. Одна лише кішка, це істота яку, живу, я зустрів за останні сім днів. Можливо я стаю самотні, та що таке самотність? «Уединение — роскошь богачей.» писав Альберт Камю23. Та насправді лише самотній знає що таке самотність. Тепер я самотній, не тому, що не має поряд людей, самотнім можна бути і в натовпі, чи в дома, і не тому що я не одружений, хоча Чехов думав що навпаки – потрібно одружитись щоб скуштувати самотність – «Если боитесь одиночества, то не женитесь»24. Я самотній, бо просто самотній, це не описати словами і не написати пером, це приємне і водночас не приємне відчуття, щось нагадує стан людини що лежить розбита страшною хворобою, старістю і до неї приходить смерть, і жити вже не має сил і помирати не має бажання. Оце, мабуть, саме краще описує самотність. Присів. Біля куща калини, в німоті, ні пташки, ні жучка, чи пташки. Тихо, таке враження що всі померли, або лише я. та хто знає що там по іншу сторону дверей, можливо інший світ, рай, пекло, тартар, острів блаженних, темрява, вічний хаос Ньярлатхотеп25, порожнеча, просто смерть, без саду чи слідства, а може є перевтілення душ, реінкарнація26. Хоча це виправдання, якщо не тепер то іншими разом, надія, що все таки можна попасти в рай, і доробити те що не зробив, вбити, одружитись, пробачити, отруїти… Варіантів багато та треба йти далі, до гори до дерева мрій…

«Одинокий путник идет дальше других!» - Ф. Зальтен27.

Яка ще пастка чекає мене на цьому шляху, думаю, запитую тебе дивлячись в очі смерті. Вони такі оливкові…
А сам валяюсь у вовчій ямі, і думаю все таки які жорстокі люди навіть, тут на дорозі до дива вони викопали вовкові пастку, що б не дійшов…

А ЄВА СПОСТЕРІГАЛА ЗА МАЛЕНЬКИМ ЧОЛОВІЧКОМ ЩО НАМАГАВСЯ ВИЛІЗТИ ІЗ ЯМИ.
- ВИПУСТИ ЙОГО – ПОЧУЛА ВОНА БІЛЯ СЕБЕ ГОЛОС
- ЧОМУ? – ВДИВЛЯЮЧИСЬ В ОРАНЖЕВІ ОЧІ НЕЗНАЙОМЦЮ ЗАПИТАЛА ВОНА.
- БО Я ТАК ХОЧУ, ВІН МІЙ.
- І ВСІ МАЮТЬ ВИКОНУВАТИ ТВОЇ «ХОЧУ»?
- НЕ ВСІ, ЗВІСНО, МЕРТВІ, І ТІ ВИКОНУЮТЬ. – ПОСМІХНУВСЯ ВІН.
- А Я ДОРЕЧІ БЕССМЕРТНА – ГОРДО ПІДКИНУВШИ ПОГЛЯД ПРОМОВИЛА ЄВА.
- І ХТО ТОБІ ТАКУ ДУРНИЦЮ НАГОВОРИВ? – СІВШИ БІЛЯ НЕЇ НА СТАРЕ ДЕРЕВО, ЩО ЛЕЖАЛО ПОСЕРЕД ДОРОГИ, БЛИЗЬКО ДО ВОВЧОЇ ПАСТКИ, ЗАПИТАВ НЕЗНАЙОМКЦЬ - БОГ?
- НІ, Я САМА.
- ТИ САМА, СОБІ СКАЗАЛИ, ЩО ТИ БЕСМЕРТНА? Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ?
- ТАК, А ЩО ТУТ ДИВНОГО? ЯК НЕ МЕНІ ЗНАТИ ЧИ СМЕРТНА Я ЧИ НІ?
- А Я ПОТВОЄМУ СМЕРТНИЙ?
- ТАК.
- НУ ТИ МЕНЕ НАСМІШИЛА. – ЗАСМІЯВСЯ НЕЗНАЙОМИЦЬ.
- А, ЩО НЕ ПРАВДА? ТИ ХТО?
- ПОВТОРЮ ЧУЖІ СЛОВА – «ВНУТРИ САМОГО СЕБЯ НЕ НАЙДЕШЬ БЕССМЕРТИЯ»28.
- ВОГОНЬ…І ДЕРЕВО ЗАГОРІЛОСЬ.

Сонце засліплювало очі, і не давало на себе дивитись. Кордон. В дитинстві ніхто не розумів цього слова, а тепер, а тепер дитинство саме стало кордоном…
давайте перейдемо на ту сторону.
Ти що здурів, там же стоять солдати із автоматами
А я кажу тобі що ніяких там немає солдатів, звідки їм посеред лісу взятись? Що вони наперед знають де ми виліземо?
Ні.
Тоді що? Ви зі мною чи як?
Гаразд пішли
Пішли.
Це що?
Яма.
Дивіться там є людина, вона мабуть ще жива.
Давайте його витягнемо а потім допитаємо ,як військово полоненого.

«Смысл жизни в том, что она имеет свой конец» - Франц Кафка29

Він лежав в траві, а в очі, в його очі заглядає смерть…
пішли збирати малину – почув він біля себе і встав.
Я не маю часу
А що ж ти внучку робиш? – почув він над собою голос старої, він не міг зрозуміти, де вона була, таке враження що голос лунав з його голови.
Як що – без вагань запитав малий – перевожу мурашинник з під сливи до яблуні.
А ти питався дозволу в мурашках?
А вони спитались у мене дозволу на те щоб будувати його під сливою?
І вони тебе не кусали?
Ага! Не кусали! – мало не розплакався хлопчик – я їх аж двічі соляркою поливав щоб перестали кусатись.
Ах ти антихрист, деспот, Сталін, а ну ж я зараз тебе!!!
Бабка все таки спіймала, машинку забрала і ще кропивою попу натерла, щоб пам'ятав, що таке робити не можна. Колись я бабці це пригадаю, і теж її кропивою на жалю, щоб і рухатись не могла!
Одного вечора бабка захворіла. Бабка була завжди злою, вона нас не любила, ми її доглядали і годували, дозволяли копирсатись в городі, садові, садити ту злу картоплю, яку потрібно було закопувати весною а осінню викопувати.

СТРУМОК НІЖНО ПЕСТИВ ЇЇ НОГИ, А СВІТ ЗДАВАВСЯ ТАКИМ МАЛЕНЬКИМ, ЩО ЯКЩОБ ЙОГО МОЖНА БУЛО ВЗЯТИ В РУКИ ТО ВІН БИ ПОМІСТИВСЯ НА ЇЇ КІНЧИКУ ЯЗИКА. ВОНА ЗАКРИЛА ОЧІ І ВОНА ПОРИНУЛА В КАЗКОВМЙ СВІТ ДЕ БУЛА БАГАТО ТАКИХ ЯК ВОНА, ТАМ ВОНА БУЛА НЕ САМОТНЯ…

Що як вона одужає? І нас вижене з будинку? Вона знайшла собі, як вона казала «своє друге кохання».
Це я підслухав мамчину із бабкою розмову про втрачену молодість, новий шанс. Мамка після того так довго плакала і ридала на кухні, що навіть замість цукру в чай поставила кольоровий рис яким ми годуємо мишей, щоб ситі були.
Я тоді так з радувався, так засвітило сонце в моєму вікні, от і бабка як і миші зникне, бо після того рису в нас мишей не має!!!
можна я бабці понесу чаю? – попросив я в мамки.
Я взяв від переляканої мами чашку і побіг до злої бабки, яка на всі татові погрози не повернула мою іграшку.
- що внучку? – запитала стара, так лагідно подивившись на мене.
- я вам чайку приніс, з малиною, яку ви самі збирали в саду – похнюпившись додав – мені без вас нудно в саду.
- ой який же ти подеколи можеш бути добрий – підносячи до вуст чашку сказала Бабка.
- я знаю – а сам ловив очима кожен бабчин ковток.
Тієї ночі бабка померла…
А із мамою я заключив союз, мав все чого бажав, а бажав я із розумом, я ж не дурний…
Бабка зникла з нашого життя, як потім і батько…

Марево зникло, залишивши дорогу, що не мов змія простягалась по траві, а там в далині височіла скайпетрі…

ОДНГО РАЗУ ВОНА ПОРОСИЛА БОГА ЩОБ ВІН ЇЙ ЗРОБИВ АДАМА. ТА БОГ ВІДПОВІ ЩО ВІН ЛИШЕ ОДИН РАЗ СТВОРИВ ЛЮДИНУ І БІЛЬШЕ ТВОРИТИ НЕМАЄ БАЖАННЯ.

БІЛЯ ДОРОГИ…

Біля дороги росте яблуня, вона вже досить стара, і видно що про неї забули, багато сухих гілок виступали з її крони. А під деревом сиділа дівчинка і робила петлю.
привіт, можна біля тебе я присяду в холодок, а то сонце геть мене спалило.
Сідайте.
А що ти робиш?
Петлю.
І навіщо тобі петля, хочеш зловити якусь пташку?
Ні я хочу її почепити он на ту гілку і повіситись.
Навіщо це тобі? – стурбовано запинався прохожий.
Я не можу знайти смисл мого життя.
Та ти ж ще дитина
І що з того, що я не маю право на смисл свого життя?
Маєш, але ти ще маленька щоб його зрозуміти, почекай поки не виростеш.
Навіщо, чекати, і як можна зрозуміти те чого не має?
А твої батьки що вони скажуть, ти подумала? Знаєш як їм буде важко змиритись із втратою.
Я що їх річ?
Ні, але вони тебе люблять…
Звідки вам знати що вони мене люблять.
Всі батьки люблять своїх дітей.
І ви теж?
У мене їх не було
Ніколи?
Поки що не було.
А на віщо ви йдете до гори?
Навіщо? Хороше запитання…
Ви не пам'ятаєте чому йдете, а як ви тоді можете пам'ятати що у вас не було дітей?
Я знаю.
Знати і мати це досить різні слова за своїм смисловим значенням
Скільки дівчинко тобі років?
Вам від цього стане легше йти?
Цікава ти дитина.
Ви дивитись на мене як дитину, але можливо так само і я дивлюсь на вас. Не судіть по вигляду людей, вигляд мінливий, брехливий, оманливий, як і дорога по якій ви йдете, вчителю.
Я не вчитель, скоріше учень…
А чому тоді ви намагаєтесь вчити мене як поводитись із власним життям? Може спершу самі навчіться а потім інших навчайте.
Я тебе не навчаю, я застерігаю тебе від помилки.
А що краще вбити себе і ближнього свого?
Давай про щось хороше поговоримо?
Важко признатись собі в тому що ти вбивця?
Я не вбивця!
Не кричіть, ви не дитина, ви ж не відповіли на моє запитання.
А якщо відповім ти не повісишся?
Це пропозиція?
Так.
Гаразд, кажіть свою відповідь?
Краще вбити, бо потім можеш зробити щось і добре.
Егоїстична відповідь, але правдива.
Так я піду?
Я вам не мамка щоб казати що можна а що ні.
Він встав і пішов, крок за кроком перехожий віддалявся від дівчинки, сонце вже вклонилось землі, і поцілувавши на ніч небо сховалось за обрій, небо від цього поцілунку запалало, червоний колір залив його обличчя, це не було в перше, але відчуття були ті ж самі.
Напослідок, вирішив подивитись на неї, і побачив що вона себе вбиває…
ти ж казала! – закричав він підбігаючи до дерева.
Що казала? – хриплячим голосом запитала дівчинка в пішохода.
Що не вб'єш себе – кладучи її на траву промовив незнайомець.
Як вас звати?
Мене? – обережно розтираючи її шию запитав він.
Звісно що не мене.
Андрій
Так звали апостола30…
О мені далеко до нього.
Звісно що далеко, ви ж краще вб'єте людину чим самі підете на смерть.
Чому ти так до мене говориш? Якби ж по твоєму я себе вбив то хто б тебе тоді спас?
А можливо тоді б мене не треба було спасати
Ти ж казала мені що не вб'єш себе
Я таке не казала, я просто казала - «гаразд», а я не винна що ти не правильно його сприйняв.
І як я його мав сприйняти?
Не так.
Як не так?
Давай про щось інше поговоримо
Про що?
Про тебе
Про мене нічого цікавого не має, я звичайна людина, яка помиляється в своєму житті, робить помилки, виправляє їх потім, при цьому створюючи нові проблеми та помилки. Я просто людина, не цікава, буденна, одноманітна, одна вівця із отари.
Цікаво хто таких овець випасає. – тихо промовила дівчинка дивлячись на вечірнє небо.
Десь далеко почувся голос сича, чи то сови, - пугу-пугу. В траві ніжно грав на скрипці чорний цвіркун, кум кали в придорожній канаві жаби, такий теплий спокій заповзав в душу, що виникало бажання забутись і потонути в стиглому запаху чебрецю та материнки. Голос незнайомця розвіяв вечірню насолоду, повернув до реальності.
А ти? – запитав її Андрій не почувши її останніх слів.
А що я? – задумалась дівчинка підперши кулачком свою голову, її погляд блукав по небу, перестрибував з хмарки на хмарку - я просто дитина яка зрозуміла що не має смислу в своєму житті.
Чому не має?
Коли від тебе відказують ще лише в процесі створення, то важко потім знайти собі місце в житті, місце яке тобі ніхто і не давав, а краще сказати забрали.
Ми сиділи і розмовляли, місяць потихеньку виповз на небо, десь там висіли зірки, крім ведмедиць31 я не знав інші сузір'я, назви знав, але де вони на небі не знав. Іто знав тому що мені була потрібна полярна зірка32. Чому люди лише знають те що їм потрібно? Те що може їм пригодитись в житті, використати, просто використати не залежно чи то буде на користь іншим чи ні. Чому ми люди сприймаємо лише те що потрібно нам, а те що вибивається за рамки наших потреб ми викидаємо, називаємо фантазіями, абсурдами. Може тому що ми просто люди, які, я знову повторююсь…
Я встав…
- якщо ти підеш то я повішусь. – почув я голос в ночі. В солодкій і теплій осінній ночі, можливо що останній теплій ночі золотої пори року.
- Мені потрібно йти.
- а ти не йди – і майже шепотом додала –будь ласка.
- не можу – взявши її обличчя в свої руки промовив Андрій – я повинен дійти до гори, до кінця цієї дороги.
- там смерть. – заплакавши проговорила дівчинка.
- ні там чудо, не смерть, не бійся, я зірву золоті яблука і повернусь. Ти будеш мене чекати.
- так. Хоча знай що смерть це і є найбільше чудо…
- ні не кажи так. Обіцяй що нічого поганого собі не зробиш, гора вже не далеко і скоро повернусь, ти мені так і не сказала як тебе звати?
- Агнеса…
- Гарне ім'я, знаєш що вона значить?
- що?
- це латинське ім'я і означає непорочна, цнотлива. – погладжуючи її по волоссю промовив Андрій – а ще так було звати римську святу33, дівчинку що закатували в святому місці.
- я знаю, про неї, а я думала що ви не вірите в Бога.
- знати і вірити це різні слова…
- я надіялась…
- так я пішов?
- йди…
Андрій пішов далі по дорозі, він ще раз подивися на дівчинку, вона сиділа під деревом і дивилась в його сторону, щось погане закралось до його серця та він відігнав це від себе в темряву. Вона казала що нічого поганого собі не зробить.
Хто вона, йдучи вже самою горою думав Андрій, така ж сама як і він, подорожня яка йшла по яблука, та дорога зламала, перемогла. Він не такий він дійде, йому потрібні ці яблука і він їх дістане, зірве…

Дівчинка вилізла не дерево, сіла на досить товсту гілку, перекинула через неї декілька раз мотузку, зав'язала, чи то краще прив'язала до гілляки її, і з ясним та ніжним обличчям накинула на шию петлю, вона ж нічого поганого собі не робить, хіба смерть це погано?

Він стояв біля дерева, дерево було високе і його гілки заплітались із небом, його листя гублялись в блакиті, переплітались, зростали, ставили одним цілим із небесами, це було величаве дерево. Та воно було огорожено золотим плотом, висотою як великий будинок, Андрій сів під пліт і засміявся. Так близько, так багато пройти щоб лише подивитись? Щоб лише…

ВИБЛИСКУВАЛО СОНЦЕ У НЕЇ НАД ГОЛОВОЮ, СІРА ЧАПЛЯ СТРИБАЛА БІЛЯ НЕЇ, ВІДСКАКУЮЧИ ВІД КАМІНЦІВ. ЄВА ГРАЛАСЬ В КАМІНЧИКИ КОЛИ ДО НЕЇ ПІДІЙШОВ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. ВОНА МОВЧАЛА, ВІН ТЕЖ МОВЧАВ. ВОНИ СЛУХАЛИ СВОЇ ГОЛОСА, СЛОВА ЯКІ КОЛИСЬ ГОВОРИЛИ ПОВЕРТАЛИСЬ ДО НИХ. ВСЕ КОЛИСЬ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО СВОГО ПОЧАТКУ. ТАК БУЛО ЗАВЖДИ ТАК І БУДЕ ДАЛІ…

кінець? – почув він біля себе голос
Що? – підвівши очі із землі перепитав Андрій – ти хто? Я тебе знаю?
Мабуть, що знаєш, мабуть, ми вже зустрічались, або лише зустрінемось, поняття часу взагалі то є лише у вас смертних.
А ти не смертний?
Можливо, хоча все смертне, все підпорядковується цій шановній панні в білому
В білому?
Знаєш Ендрю Сакса?
Хто це?
Актор, сценарист, не важливо, одного разу розмовляючи із ним він промовив - «смерть більш універсальна ніж життя - всі помирають, але не всі живуть»34
І що з цього?
Як що? – здивувався незнайомець – це говорить що померти можуть всі, а от жити. Ти жив?
Смішно, а що я роблю по твоєму?
Існуєш, хоча і це не точно бо ти можеш бути просто плід чиїсь бурної фантазії.
А ти ні?
І я також, всіх нас хтось створив.
Я сам себе творю.
Можливо, та знаєш що тоді я тобі скажу?
Що? Що я атеїст, що грішник, пропаща душа?
Ні, не в цьому суть – сміючись проговорив незнайомець – я хотів сказати що паршивий з тебе творець…
Та пішов ти.
Ти мене вже посилав, та пішов не я ти.
Слухай!!! – підвівшись на ноги закричав Андрій – я зараз…!!!
Що зараз? Вб'єш як і свою бабку, чи дружину?
Я не вбивав?
Кого?
Я!!!
Тихо ось бачиш дерево? – перед ними з'явилась стара яблуня. – бачиш, я бачу це по твоєму обличчю, ти вибрав дорогу а не її, ну так ось, бачиш в її лівій руці ніж, а в серці ключ від брами, дістанеш ключ, відкриєш ворота і яблука твої…
Її ще можна спасти! – закричав Андрій підбігаючи до дерева.
Можливо, та все одно ключ в її серці. Я завжди даю вибір, на відміну від інших. ВИБИРАЙ, ВСЕ В ТВОЇХ РУКАХ. – і незнайомець пропав…
ЄВА КИНУЛАСЬ ВТІКАТИ, ТА ХТОСЬ СХОПИВ ЇЇ ЗА ТАЛІЮ. ЦЕ БУВ НЕ ЗНАЙОМСЬ, ВІН ВЕСЬ БУВ ОБВИТИЙ ВОГНЕМ, ВІН ПРИТЯХ ДІВЧИНУ ДО СЕБЕ, І ПОЦІЛУВАВ В ГУБИ.
- ТИ НЕ БЕСМЕРТНА, І ТИ НЕ ЄВА, ТИ ЛЯЬКА ІСТОТИ ЯКА ДУМАЄ ЩО ВОНА СТАРІША ЗА ЦЕЙ СВІТ – ВІН ДИВИВСЯ НА ТЕ ЩО КОЛИСЬ БУЛО ЄВОЮ, А ТЕПЕР ЛИШЕ ПОПІЛ ТА САЖА.
ЯК ЙОМУ ОСТОГИДЛИ ВСІ, ВСІ ОЦІ ВИДУМКИ ПРО БЕСМЕРТЯ, ТА ДОЛЮ.
ЯКБИ ВОНИ ЗНАЛИ ТЕ ЩО І ВІН, ТА В ПРИНЦИПІ ВОНИ ЦЕ ЗНАЮ…
ЗНАЮТЬ ТА НЕ ВІРЯТЬ.
СКІЛЬКИ НА СВІТІ Є ДИВНОГО, А ДИВНОГО ЩЕ БІЛЬШЕ. ЯК ЛЮДИНА МОЖЕ ОПИСАТИ МЕНЕ? ВОГНЯ, ЩО БОРИТЬСЯ ІЗ ПОРОЖНЕЧОЮ, ІЗ НЕБУТТЯМ САМОТНОСТІ. ХТО Я І ХТО ВІН? ХТО ЗНАС ДОБРО А ХТО ЗЛО?
ЛЮДИНА Ж ТАК ЖАДАЄ ПОДІЛИТИ НА ЧОРНЕ І БІЛЕ, І НІКОЛИ НЕ ЗАДУМОВУЄСЯ ЩО ЧОРНЕ МОЖЕ БУТИ БІЛИМ, А БІЛЕ ЧОРНИМ, НАВПАКИ ВОНА ПРИДУМОВУЄ СІРЕ. КАЖУ – НЕ МАЄ СЕРЕДИНИ, НЕ МАЄ СІРГО, БІЛОЇ МАГІЇ, ЯКЩО ТО МАГІЯ ТО ВОНА ЧОРНА, ЯКЩО ВОНА ЧОРНА ТО ЦЕ ЗЛО. ЯКЩО ЦЕ ЗЛО ТО ВОНО НЕ ДОБРО, ЯКЩО НЕ ДОБРО ТО НЕ БІЛЕ.
ТА ХТО Ж ТОДІ Я? АНГЕЛ СКИНУТИЙ З НЕБЕС, ЩО БОРИТЬСЯ ІЗ ЗЛОМ, ЯК ВИ МЕНЕ НАЗВИТЕ. СМІШНО, НЕ ДУМАЙТЕ ПРО ЦЕ І ТАК НІЧОГО ПУТЯЩОГО НЕ ВИЙДЕ. Я ЦЕ РОБЛЮ ДЛЯ КОРИСТІ,НАСАМПЕРЕД ДЛЯ СЕБЕ, А ПОТІМ ДЛЯ ВАС. ЩО ЦЕ НЕ Є ВЖЕ ДОБРО, БО ДОБРО РОБЛЯТЬ БЕЗ КОРИСТІ СОБІ.
ЩО ЗНОВУ КАЖУ НЕ ВСЕ ЧОРНЕ Є ЧОРНЕ А НЕ ВСЕ БІЛЕ Є БІЛИМ.

Життя і сон. тиха мелодія і відсутність реальності. образ створений нами, смерть створена не нами, гріх створений нами та кохання.
Так кохання…
Час немов великий шматок мармеладу завис на кінці кухонного ножа.
Мого кухонного ножа і ти біля мене, моя Лілея, ти просила зорі, а я даю тобі вічність, вічність і безсмертя.
Я дав чи забрав?
Чи забираю?
Хвилини, години, століття маленькими крихтами скапували на страву, розпадаючись на секунди і темряву, забарвлюючи світ в червоні відтінки твого серця.
Та лише закривши повіки можна відчути смак шоколаду на її ніжних вустах, відчути те що ми забули відчувати…
кохання…
А там за обрієм летять самотні лебеді і їх білосніжне пір’я виблискує в тих маленьких краплинках мармеладу що розбились на друзки і тепер калюжами лежать під старою яблунею преливаючись відтінками твоїх ніжних очей, в яких залишились ті зорі що ти побачила лежачи біля мене в траві,
та очі я залишу собі, на згадку про тебе…
сіла велика сиза муха і почала злизувати частинки нашого життя наших снів та сповіді…

Настроения мира говорять цветное,
Но белоснежные твои Гималаи -
Они же Плоские; словно ладонь Ноя.
Они домами рая стали…

Где краски неба, и твоя палитра?
Где радуги цвета? - не знаю,
Как же все это задумано хитро,
А на губах Гималаи тают.

Цвета словно в душе перекрестки,
Художник карты меняет
На демонических подмостках,
С топографией мозга сверяя.























Розповідь 4. 40 метрів.

«Вы видите, какие у него глаза?..
Глаза у незнакомца действительно были странными -- огромные зрачки, радужная оболочка цвета потускневшего янтаря, которая формой напоминала вытянутый овал, так что белков не было видно вовсе.»
Урсула Ле Гуин35. Город иллюзий

Його бліде обличчя закривали обвуглені стіни старих акацій. Їх жовте забарвлення виблискувало в світлі тьмяних ліхтарів, що немов маленькі феї36 зависли між їхніми гілками. І навколо сливова темрява. Ні вона не була чорного кольору а наче дозрілі сливи звисала гронами із вічності. Вона чорним бузком розкрила над його самотньою постаттю свої темні крила. Він Як і тоді стояв і палив дорогі сигари. І ніжно лимонадний, нікотиновий дим маленьким хмаринками піднімався високо до чорного бузка…
А там срібноликий Місяць висів прибитий великим мідним гвіздком до неба і ловив холодними вустами о ті отруйні хмаринки тютюнового диму, що випускав із свого тіла незнайомець.
Та незнайомець гортав старі спогади, як гортають книгу. Спогад за спогадом він перелистував своє життя. Вичитуючи щось на пожовтілих сторінках бересту.
Посмішка на обличчі і смак дешевої помади на губах. Він все життя продовжував шукати своє кохання та лише брудні вуста жінок із ніжно-умілим язиком находив на вулицях свого життя. Він забивався в екстазі від їх брудних пестощів, дивився, як вони плавають в його виділеннях. Та це не допомагало заповнити його порожнечу…
З тих часів коли він був людиною пройшло стільки століть що деколи забуваєш про своє існування, хоча це один із варіантів порятунку хоч і не вічного…
Тоді давно Вона не повірила, що він її кохав, а він був такий самотній на цьому острові життя. Немов Мойсей37 серед жидів, які готові за кожну його помилку перегризти горло. Таки перегризли…
Він вирвав старий, пожовклий із часом спогад і пом’явши викинув у смітник. Хоча хіба це допоможе. Спогад і так залишиться мармеладним сном у підсвідомості звідки буде наносити смертельні поранення в серце.
Ти пам’ятаєш, о ті убогі хвилини нашого життя, що ми провели на невисоких полонинах? А я ні. Я останнім часом геть все забуваю. Забуваю навіть тебе. Тебе так давно вже не було, що деколи я думаю: а ти була? Чи все це просто моя дика фантазія? Я пам’ятаю, як ми гуляли під липневим, зоряним небом. Ми були такі щасливі, а ти, ти моя богиня, що спустилася до мене із високого Олімпу. О, чому ти від мене пішла? За що? Залишила мені глянцеве небо на спомин…
Деколи я вечорами думаю. Мені важко вже думати, старість, самотність, спомини, сни, але, але…

«В ОДИНОЧЕСТВЕ КАЖДЫЙ ВИДИТ В СЕБЕ ТО, ЧТО ОН ЕСТЬ НА САМОМ ДЕЛЕ». - АРТУР ШОПЕНГАУЭР38

Я завжди думаю Чому мені так важко без тебе? Блукав цілу ніч по дорогах нашого життя, але так і не знайшов відповідь ні на одне своє запитання. Чи може відповідей нема? А що тоді є?
Є повна відсутність тебе…
А можливо я не о тими стежинами ходжу, можливо ти на тій стороні Венери де немає мене, і лиже жовтогарячі троянди виблискують серед аміачних фантазій та неіснуючих морів. Так Дивно, шарудить росяна трава під ногами. Вона немов спіла суниця пахне ароматами літа, ароматами яким замало слів, вони вище наших словникових запасів.
Та це не важливо врешті, решт. Невже так важко жити без тебе на світі? Так важко. Аж занадто важко.
Це я лише тепер зрозумів. Тоді коли ти пішла…
Вишневі зорі і абрикосові мрії ніжно пахнуть у кутку моєї хати. Нашої хати. Їх ще ти докупи зібрала і перев’язала нашим життям. Їх запах ранкових зірок до тепер ще нагадує про тебе. Про ті часи коли ти ще не пішла…
Але ти пішла. Чому? до тепер я не знаю. Життя не мов казка, але хіба казка так закінчується. Так, як ти? Ні! Це не справедливо! Чому ти, а не я?!
Дощ ніжно падав перед моїм носом ще трохи і я був би мокрий, та я сидів на сходах, і пускав дим у сріблясті краплі, що так тихо падали на розігріту землю і вона ловила о ті перлини і в повітрі пахло свіжоскошеною травою. Можливо ти не пішла. Але тоді де ти?
Бувають хвилини коли мені стає нестерпно самотньо, так самотньо що аж вистрибуєш на місяць, і я беру кошик в руки, і йду в ліс по гриби. Люблю шкандибати по старих, перепрілих дубових листках та жолудях. Вдихати на повні груди запашне повітря.
Як в небі літають маленькі метелики. Я так ніколи не буду літати. Папороті під вагою власних, мокрих листків згинались аж до низу, до шаолу, а Трава важко хрустіла під моїми босими ногами. А як було добре тоді – давно. Давно, давно…
Їду сам не знаю куди. Просто. Дорога сірими поверхнями проноситься в часі, спершу вона була вирита просто посеред полів, лісів, садів, а потім вона почала заростати каменями, які по грузли в ній до половини, а потім вони перетворились у бруківку, а тепер сірий і непримітний асфальт. Забагато спогадів, як для однієї свідомості, забагато темряви.
Темрява німа та глуха. Вона не спить і не п'яніє, вона спокушає та не дає, вона голубить та не кохає. Вона старе мармеладне варення, що дбайливо було заховане бабкою, до гірших часів, до гірших...
Йду по темних алеях і ти біля мене. Вітер співає в кронах дерев мелодійні ноти. Вони опадають нічними привидами у сріблястих сутанах місяця. Ти тоді так і не повірила в мої слова і я пішов. Пішов у ніч залишаючи за собою вогняні сліди. А ти могла . ти могла. А тепер я просто людина - фенікс39. Який нічого не має навіть душі…
Дим від цигарки піднімався наче сірий змій40 у небо. Кожен поклоняється змію. Він це знав, як і змій, що він йому поклонився.
Він сам надів на себе терновий вінок, але це так було давно, а тепер він такий самотній, такий самотній, що немає навіть кому про це розповісти.
Мама, мама. – вирвалось щось не повністю зрозуміле і сильно вдарилось по асфальту.
Але чи була у нього мама? Мама яка більше думала яка вона хороша! яка вона розумна і правильна? Вона ніколи не бажала його запитати: як йому? Душа в кайданах гордині – хіба це мама? Це вона його навчила одягати маску Монтекріста41. О, він був хороший учень.
Він це зробив давно, але це було ще тоді коли вона ще вірила в нього. Коли говорила, що кохає, а потім почався шлях який називається драбиною до пекла. Всього триста тридцять три сходи. 333 години життя які ти жертвуєш на спуск до пекла.
Ти бачив Фламуса42? Я бачив…
Цигарка догоріла об паливши кінчики пальців та він це не відчув, як і те що почав падати дощ.
Спогади захопили його свідомість немов два міцні велетні.
Високі стіни замку розрізали своїми погризеними краями глазурове небо.
Я радий. Радий бо ти біля мене.

«ЛЮБИТЬ - ЭТО НЕ ЗНАЧИТ СМОТРЕТЬ ДРУГ НА ДРУГА, ЛЮБИТЬ - ЗНАЧИТ ВМЕСТЕ СМОТРЕТЬ В ОДНОМ НАПРАВЛЕНИИ.» - А. СЕНТ-ЭКЗЮПЕРИ

Твоя посмішка завжди мене зачаровувала ще тоді коли я тебе перший раз зустрів і теж біля цього замку.
Якби ти знала, що я не відпускаю твою душу в Рай, що я продав свою, щоб бути вічно біля тебе. То, мабуть, ти мене б зненавиділа…
Але ми йшли по старій дорозі, я бачу сліди від рицарських ніг і від босих теж. А ти не бачиш. Ти не знаєш, що йдеш поряд із людиною-феніксом і, що ти вічна, вічна душею яку я не відпускаю, яку я не можу відпустити навіть якби і зумів…
Ми дійшли до старого фонтану і сіли на лавочку. Із старого позеленівшого із роками, кам’яного гнома виривалась холодна вода. Вона своїми краплями оросила наші втомлені обличчя. Ти така була тоді прекрасна! Тисячі брильянтів на ніжній шкірі переливалися в променях жовтого сонця. Ти мовчиш, ти мовчиш, а я вустами ніжно збираю кожну краплину із твого обличчя.
Ти, як завжди не повірила, що я тебе кохаю…

«ЛЮБОВЬ ПОД МАСКОЙ ПОХОДИТ НА ОГОНЬ ПОД ПЕПЛОМ». - К. ГОЛЬДОНИ43

А я потім зник, щоб знову повернутись…
Чому він приходить коли дощить? Не знаю. Хоча сам він цього не любить. Це остання його сходинка вниз, а що потім – гіркі спогади.
Чому я на це пішов? Тому що колись кохав. Деколи я задумовуюсь – а чи ти існувала насправді, чи це просто моя видумка?
Я вже і сам не знаю, що є справжнім, а що є видумка?
Поле, безкрає поле наче світові води і трава, трава немов пісні солов’їні. Шелестить на долонях. Потопаю в ранковій росі і метелики розлітаються синім покривалом в сторони. Кленові листки розсипались по траві немов золоті сліди на просторі життя. Лечу душею і повзу тілом. Іду за твоїми слідами в невідому далечінь, а сонце стікає розплавленим соколом мені на плечі і на очі.
Духмянить спантеличений вітер і ти десь там далеко танцюєш із журавлями танець.
Ти наче лісова мавка, ні! Красивіше!
На деревах висять скелети почорнівші з часом. Ти занадто далеко заходиш на чужу територію. Так далеко ти ще не заходила.
Кличу тебе по імені та назустріч вибігають лише зграї сірих зайців – кричачи – вона померла!
Мене немов зварили і викинули псам на поживу.
Ти не можеш вмерти!!!
Так що від голосу осипались плоди на яблунях. Яблука червоно-жовті падають на землю і розбиваються на друзки. Тихо лиш чути, як кров вибризкують поранені яблука. Вона наче рубіни переливається під сонячними променями. Я не можу зрозуміти чи це сон чи ні. Можливо сон, але бачив цей сад Смерті і кусав ці яблука! Це Фламус любить вішати людей на яблунях. Але чому вона до нього йшла? Чому?.
Колись ти мені казала, що в мене має бути велике серце. Та я лише посміхнувся. В мене серце, мабуть колись у мене воно і мало бути, та я його проміняв на Фламусові яблука, тепер я ніхто, я в пошуках тебе, а можливо і себе втратив себе, а можливо і тебе.
Нова цигарка задимилась.
Невже колись я був старим, як в тому жовтому спогаді? Чи це просто ще одна видумка? Чи це теж видумка, що я тут стою і палю цигарку під дощем, біля старого могильника? Весняні роки і бузковий цвіт твоєї маєчки. Я був тоді весь твій. Я віддав себе тобі цілком та ти не взяла. Ти не повірила в те, що таке можливо. Я наче тепер бачу твої ніжні очі і пшеничні моря.

УМЕТЬ ВЫСКАЗАТЬ, НАСКОЛЬКО ЛЮБИШЬ, ЗНАЧИТ МАЛО ЛЮБИТЬ.» - Ф. ПЕТРАРКА

Остання сходинка – сама важка.
Я переживу, як і тоді, як і завжди.
Скільки раз я проходив цей шлях? Не знаю. Починав ще тоді коли кров була на вагу стального меча, а життя забирали стріли та отрути, а тепер, тепер світ віртуальних гейш і байтових героїв.
Я помираю і відновлююся наче фенікс. Я старію, перетворюючись у груду гнилих кісток, а потім у дитя. І це все заради тебе, весь цей період, ці 333 години я шукаю тебе… Деколи я думаю, що знайшов тебе, але приглянувшись краще бачу, що це не ти.

Я немов дервіш блукаю по світові шукаючи істинну тебе та знаходжу лише Руїни свого кохання. Я ніколи не відчував так погано себе, як тоді, коли ти промовила: «не вірю…».

СЛОВА ЛЮБВИ ВСЕГДА ОДИНАКОВЫ, - ВСЕ ЗАВИСИТ ОТ ТОГО, ИЗ ЧЬИХ УСТ ОНИ ИСХОДЯТ. – МОПАССАН44

А я тебе кохав. Можливо лише один на цьому світі. Але ти не вірила. Я все тобі дав. Я ходив наче тінь і наче тінь зникав.
Я мав силу, гроші, владу. Змій щедрий. Та не мав вже душі.
Я оберігав тебе краще від твого янгола. Я виніс тебе із палаючого замку і перший стрибнув у море коли ти потопала. Я в кожному шелесті повітря був біля тебе.
Деколи я відчуваю, що це просто сон.

«ЧЕЛОВЕК - ЭТО ТО, ВО ЧТО ОН ВЕРИТ. АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ»

Не може така, як ти жити на землі. Шукаючи тебе серед африканських пісків я знаходив лише посірілі із часом образи. 333 днів, щоб вирости і померти. Не так і багато і тепер лягаючи в могилу, щоб померти і народитись, я думаю моя мила богине чому навіть коли ми померли ми так далеко один від одного. Я ліг в труну, а через 333 години на кладовищі знайдуть немовля. А всі ці 333 години я буду біля твоєї могили на відстані 40 метрів. 40 метрів до кохання. І так буде цілу вічність…

«ВЕЧЕН ТОЛЬКО МИР МЕЧТЫ.» - В. БРЮСОВ45

Та до нього прийшов Тір46
Я помер?
А Ти жив?

«КАК МЫ МОЖЕМ ЗНАТЬ, ЧТО ТАКОЕ СМЕРТЬ, КОГДА МЫ НЕ ЗНАЕМ ЕЩЕ, ЧТО ТАКОЕ ЖИЗНЬ?» КОНФУЦИЙ47







Розповідь 5. Без назви І без Імені.

ВСІ ХОЧА Б РАЗ У ЖИТТІ ЧУЛИ ПОКЛИК ОСТРОВА ІЗ САМОЇ ГЛИБИНИ ПРОСТОРУ, ПОСЕРЕД ОКЕАНУ ОБВІЯНИЙ ВСІМА ЧОТИРМА ВІТРАМИ. ВІН ОСТРІВ КЛИЧЕ ТЕБЕ ДО СЕБЕ І ЧИМ БЛИЖЧЕ ДО НЬОГО ТИМ ПОКЛИК СИЛЬНІШАЄ. ВІН ПРИТЯГУЄ ДО СЕБЕ, ЩОБ ТИ ЗГОРІВ У ЙОГО ВОГНІ.

«В диалоге с жизнью важен не её вопрос, а наш ответ.» Марина Цветаева48

Падав лапатий сніг і ми на все горло горланили – Новий рік! Новий рік! Пили пиво і бігали по вечірніх вулицях старого міста. Всі веселились і залізли в стару розбиту ще при червоних церкву. Ми були п’яні і втомлені і вирішили трохи перепочити.
- А ти віриш у Бога?
- Бога не має! - закричав я у відповідь і окинув рукою руїни – Якби Бог був то хіба він допустив би отаке?! Ні! Ось чому його не має! Він сам себе заперечив! Це вимисли історії! Дивись!
І я підбіг до хреста, що ще стояв біля Райських розбитих воріт і спорожнив свій сечовий міхур.
- Де Бог? Чому мене не спопелив він у своєму гнівові?!!
Друзі мовчали.
- Та він мовчить! Бо його нема!
Я кричав і закинув поза ворота пусту пляшку.
- А сатана, він існує?
Я із друзями обернувся. Не далеко від нас стояв незнайомець весь в чорному і тінь від хреста падала йому на обличчя. Вася кинувся до вмикача і потріскуючи деякі із лампочок загорілись. Світло жовте, як сеча пронизало слабими променями простір темряви. Але його обличчя тоді так і не побачили.
- Віриш у люцифера чи ні?
- Якщо немає Бога то і чорта немає! – відповів я прийшовши трохи до себе.
- Так, дійсно – підказували друзі.
Його прихід всіх нас трохи освіжив і заплутав. Всі задавали собі запитання – « чому він прийшов до них і хто на біса він?»
- Тоді ти не віриш, що в тебе є душа?
- Це атрибути релігії, а я кажу ж –Я не вірю ні в кого! Люди бояться смерті і шукають виправдання своєму страхові!
- А ти не боїшся смерті?
- Ні! - гордо відказав я і друзі зашарілися повагою до мене.
- Навіть Іісус49 смерті боявся, чи і він просто вигадка?
- Ні, він існував, але він просто був людиною, таких і тепер багато є.
- Ти так вважаєш?
- Так! А, що тобі, щось не подобається? – стиснувши кулаки підхожу до незнайомця.
А він стоїть немов кам’яний. Навіть не поворухнувся.
- Що заціпило?
- Зовсім, це твоя справа, а не моя.
- А на якого *** ти сюди приперся?
- Просто.
- І що просто?
- Вирішив купити твою душу.
Мене, аж розірвало від сміху і кинуло на підлогу. Я реготав наче кінь і качався по підлозі. А він мовчав і дивився на мене пустим поглядом.
- Продай її мені.
- А що ти з нею будеш робити?
Я лежав на підлозі із тупою мордою на своєму обличчю. Треба було зібрати всю свою силу волі, щоб підвестися на ноги, я зрозумів, що перебрав із випивкою.
- Ніщо. Якщо ти в неї не віриш, то вона тобі на біса здалась. Чи просто ти при друзях говориш, що не віриш а насправді…
- Не ****и! – перебив я його. - Забирай її і мені нічого взамін не потрібно. Ти поняв мудак!
- Дякую – поклонився він мені, і зник так само, як, і появився у цій напів розбитій церкві.
- Це був диявол! – хтось бевкнув і сильно відригнув.
- Та пішов він! – закричав я і сплюнув на вівтар.

ОСТРІВ – ЦЕ ВІКОВІЧНИЙ КАМІНЬ СПОТИКАННЯ, ОБ ЯКИЙ МИ ПЕРЕЧІПЛЮЄМОСЯ І ПАДАЄМО ТАК ЗАГЛИБОКО НА СКІЛЬКИ ЦЕ МОЖЛИВО. ДЕХТО ШУКАЄ ОСТРІВ, А ДЕКОГО ОСТРІВ САМ КЛИЧЕ ДО СЕБЕ І ГОРЕ ТОМУ ХТО ПОЧУЄ ЦЕЙ ПОКЛИК…
ОСТРІВ БЕЗ НАЗВИ І БЕЗ ІМЕНІ. ВІН МАЄ П’ЯТЬ СКЕЛЬ. СКАЛА МАРАГОР, ЩО СТОЇТЬ НА ЗАХІДНОМУ БЕРЕГУ, АБО СЮАНЬМІН50 – СКАЛА ПРОЗРІННЯ, В НІЙ Є ДВЕРІ, ЩО ВЕДУТЬ В МАЙБУТНЄ І КЛЮЧІ ТРИМАЄ ДЕМОН ФА51. ЙОГО 16 ОЧЕЙ ДИВЛЯТЬСЯ В САМУ ТВОЮ ДУШУ І ПІДНІМАЮТЬ ЦІЛЕ ЦУНАМІ ЯКЕ ЗМИВАЄ ВСІ ТВОЇ ТАБУ І ТИ СТАЄШ НЕМОВ ТВАРИНА БЕЗ ДУМОК НАСИЧЕНИЙ СТАТЕВОЮ ЖАДОБОЮ. НА СХІДНОМУ БЕРЕЗІ СТОЇТЬ ЧОРНА СКЕЛЯ МОРОКУ – ДІОПАВА, АБО, ЯК ЩЕ КИТАЙЦІ ЇЇ НАЗИВАЮТЬ – ЧЖУЖУН52. ТАМ СИДИТЬ СТАРА ВІДЬМА І ОХОРОНЯЄ ВХІД В КРАЇНУ ЛЮДОЇДІВ – ПОХЬЄЛА53. МІЖ ЗАРОСТЯМИ ЧОРНОГО БАМБУКУ І КОКОСОВИХ ПАЛЬМ НА ПІВНОЧІ ПІДНІМАЄ СВОЇ МІДНІ СТОРОНИ СКЕЛЯ ДЕКУП (ЖУШОУ54). ТАМ ІЗ ВОГНЯНИМ МЕЧЕМ СТОЇТЬ КАРПЕТ55, І В РУЦІ ТРИМАЄ КЛЮЧІ ВІД ТЕМНИЦІ В ЯКІЙ СИДЯТЬ НИМ УВ’ЯЗНЕНІ ДЕМОНИ, І ДЕВИ56. ВНОЧІ ВІН ВІДКРИВАЄ ДВЕРІ НА СКАЛІ І ЗЛІ ДУХИ ВИЛІТАЮТЬ НА ВОЛЮ, А РАНКОМ ВІН ЗНОВУ ЇХ УВ’ЯЗНЮЄ. ПОСЕРЕД КРОВІ І ВАЛУНІВ СТОЇТЬ НА ПІВДНІ ОСТРОВА ВЕЛИКА ПАРАОКСАМИТНА СКАЛА – ЛАПАРЕТТО (ГОУМАН57). ТАМ Є ТУНЕЛЬ ЯКИЙ ВЕДЕ В ЗИДОН58 – ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ КЛЮЧІ ВІД ЯКОГО ЗНАХОДЯТЬСЯ У ЧОРНОГО ДЕМОНА – БАРАСТИРА59. ТАМ СИДИТЬ НА ТРОНІ ОРК, І СПОСТЕРІГАЄ, ЯК ЦВЕРГИ ЗДИРАЮТЬ ШКІРУ ІЗ ЛЮДЕЙ, ВИПІКАЮТЬ ОЧІ, І ВІДГРИЗАЮТЬ НОГИ. ПОСЕРЕД ОСТРОВА СТОЇТЬ ЗОЛОТА ГОРА – ПОУКА60 (ХЕБО61), АБО МЕРУ62. ТАМ НА БОЖЕСТВЕННІЙ ЗЕМЛІ ПАПА63 Є МАЛЕНЬКА БАМБУКОВА ХАТКА В ЯКІЙ ПОСЕРЕД ПІДЛОГИ ЛЕЖИТЬ ХО-СИН, І БІЛЯ НЬОГО ЛЕЖИТЬ КОЛЕСО, І МЕЧ. У НЬОГО Є ДВІ ГОЛОВИ І ТРИ ОЧІ. ЛІВА ГОЛОВА ВІЧНО ЖИВА, А ПРАВА ВІЧНО МЕРТВА. ЯКЩО ВІН ПОДИВИТЬСЯ ЛІВИМ ОКОМ ТО НА ГОРІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ЗОЛОТІ СХОДИ, ЩО ПІДНІМАЮТЬСЯ АЖ ДО ДЖАННИ64. ВІДКРИЄ ПРАВЕ ОКО ТО З’ЯВЛЯЮТЬСЯ 7 ВОРІТ ЯКІ ВЕДУТЬ ДО ДЖАХАННАЛА65, І ВОРОТА ОХОРОНЯЮТЬ 19 МАЛАІК НА ЧОЛІ ІЗ МЕРТВИМ ДЕМОНОМ – МАЛІКОМ. А ЯКЩО ПОДИВИТЬСЯ СЕРЕДНІМ ОКОМ ТО ІЗ ЗАМКУ МАНДАРА66, ЩО ЗНАХОДИТЬСЯ НА ВЕРШИНІ ХЕБО СПУСКАЮТЬСЯ ІНКУБИ67 ТА ІНКУБУСИ68. ДЕХТО ОСТРІВ НАЗИВАЄ ІН ЧОЖОУ –ОСТРІВ БЛАГОДАТІ. КЕЛЬТИ НАЗИВАЛИ ЙОГО ДВОЛИКИМ СЛОВОМ – АВАЛЛОН, ЩО ОЗНАЧАЛО ПОТОЙБІЧ’Я І ОСТРІВ БЛАЖЕННИХ. ІНДІЙЦІ Ж НАЗИВАЛИ ОСТРІВ НАРАКА – СУКУПНІСТЬ ВСІХ ПОТОЙБІЧ. СКАНДИНАВИ Ж КАЗАЛИ, ЩО ОСТРІВ Є ЦАРСТВОМ МЕРТВИХ НІФЛЬХЕЛЬ69, І ДО ПЛИВТИ ДО НЬОГО НЕ КОЖЕН ЗУМІЄ. ЩО ТАКЕ ОСТРІВ? ОСТРІВ, ЩО КЛИЧЕ ТЕБЕ СВОЇМИ ЗОЛОТИМИ ЯБЛУКАМИ НАЛИТИМИ КРОВ’Ю ІЗ САДІВ ФЛАМУСА70. ОСТРІВ БЛАГОДАТІ І ВІЧНИХ МУК. ОСТРІВ.

Пройшло більше п’ятнадцяти років. Із старими друзями я майже не бачусь. Моя жінка мене називала книжним черв’яком, за те, що я копирсався у старих книгах. Я шукав правди і на своїх лекціях із філософії доказував, що всі боги і Християнський в тому числі є вигадкою. Після тієї ночі мені навіть стало легше жити, я усвідомив ким хочу бути і я ним став. Спочатку я став хіміком, але потім я зрозумів, я згадав випадок із свого життя, про те як продавав душу і вирішив стати філософом, доказати абсурдність вірувань в Бога, Сатану, Будду, Аллаха, Зевса, Перуна…

«ПОЧТИ ВСЯКОЕ ЗЛО ТВОРИТСЯ ПОД ЛОЖНЫМ ПРЕДЛОГОМ ДОБРА.» - П. БУАСТ71

За чашкою доброї турецької кави я познайомився із Шахі. Я маю чомусь фобію до чаю…

«Вот я выпиваю,
потом засыпаю,
Потом просыпаюсь попить натощак,-
И вот замечаю:
не хочется чаю,
А в крайнем случае - желаю коньяк.»72

Тоді я відпочивав в Туреччині. Її чорні очі наче змій в Раю говорили: Скуштуй мене, і я скуштував. Це була, як говорили в давнину індійці – Джая. Найбільша моя перемога. Я знайшов те що так давно намагався відтворити, виправити свої помилки юноситі, минулих часів, я  думав що мені вийшло це зробити. Але ми неможемо втекти від минуло хоч якби ми ретельно не ховали свої скелети в шафі, всеодно їх хтось витягне на світло…
Одного ранку я проснувся від холоду, таке було враження немов в кімнаті випав свіжий сніг і це посеред літа. Все було біле в променях Місяця, в його сріблі купалась вся наша кімната, а посеред, над нашим ліжком зависла зоря і немов закликаючи за собою полетіла у вікно, в нічне небо, прямо до малої ведмедиці…
З того часу я не міг зігрітись. Мені завжди було холодно. Холод поселився в моїй душі, він наче дивна орхідея розквітав, дужчав в моєму серці. Холодно. Я чув ніби голос, що тихо кликав до себе. Кликав і його по клик все дужчав і дужчав.

МНОЖИНА ДУМОК БУЛА ПОДІБНА НА ВЕЛИКУ ПІАЛУ НАПОВНЕНУ АБСУРДОМ. ЧАС У НІЙ РОЗЧИНЯВСЯ БІЛИМИ КРИСТАЛИКАМИ ЦУКРУ, А ЖИТТЯ ВСЕ ДБАЙЛИВО ПЕРЕМІШУВАЛО СРІБНОЮ ЛОЖЕЧКОЮ. А ЦУКОР РОЗЧИНЯВСЯ. Я ДИВИВСЯ НА ЧАШКУ ІЗ ВЕЛИКОЮ ЖАДОБОЮ. МЕНЕ СУШИЛО, ДУЖЕ СУШИЛО, А ЗАПАХ ДЕШЕВИХ СИГАРОК НЕМОВ ЗМІЙ ОБВИВАВСЯ НАВКОЛО БІЛОЇ ПІАЛИ. Я ЗРОБИВ КРОК, А ПІАЛА ДЕСЯТЬ. НЕМОВ РОКІРОВКА В ШАХМАТАХ І ПІАЛА У МЕНЕ В РУКАХ. ЇЇ ХОЛОДНІСТЬ ОБПІКАЛА МЕНІ ПАЛЬЦІ, А ДИМ НІКОТИНУ ДУШИВ МЕНІ ГОРЛО. Я У СВОЇЙ ЖАДОБІ ПРИПАВ ДО ФАРФОРУ, АЛЕ ВІДЧУВ САМУ ЛИШЕ ПОРОЖНЕЧУ. ХТОСЬ ДО МЕНЕ ВИПИВ МІЙ ЧАЙ. І Я НАВІТЬ НЕ ПОБАЧИВ, А МОЖЕ НЕ БАЖАВ БАЧИТИ ХТО ЦЕ ЗРОБИВ.

- Мур, няв. – почув я біля себе тихий голос Шахі.
Як важко було після гарячої ночі підніматись із ліжка де біля тебе лежить таке розкішне тіло. Але треба. У мене сьогодні зранку лекції. Я поцілував її в чоло і підвівся на ноги. Вона ще раз ніжно промуркотіла. Хлюпаючи ногами по килимові я дійшов до ванни. Відкрутив кран і холодна вода торкнулась моїх пальців. Я дивився на її прозорість і омив нею своє сонне обличчя. Я дивився в дзеркало вже без страху. Я не міг це явище пояснити і списав на нервову депресію. Всяке буває. На мене дивився зовсім чужий образ обличчя. Чорно буре із трупними плямами на шкірі. Пам’ятаю, як я коли перший раз побачив таке в дзеркалі закричав і в страхові розбив вщент дзеркало сильно порізавши кулак. Сліди від порізів і до тепер відбивали своєю білизною…
- Любий все гаразд?
- Почув я голос любимої і мене вирвало із омани і я знову бачив в дзеркалі не виспане, втомлене, але своє обличчя.
- Так котику! – відповів я їй втираючи своє обличчя в рушник.
Я побачив в дзеркалі відображення незнайомої людини, звідки вона взялась у нас в будинку?
- Ти хто? – запитав я незнайомця, намагаючись придумати що робити далі.
- Тір.
- Тір це міфічна видумка армянів! – закричав я на людину, і кинув його сторону крем моєї жінки, це була досить важка кришталева посудина.
- Я така ж вигадка, як і ти. – відповів він мені. Крем пролетів крізь його тіло і вдарився в протилежну стіну, біла мазь потела на підлогу, немов з вичавленого гнояка.
- Слухай! – заговорив я – у мене на такі розмови немає тепер часу, через півгодини у мене починається лекція і я запізнюватись не маю бажання. І звідки ти тут взявся, я дзвоню в поліцію.
- А я тебе не питаю. І нікому ти не позвониш.
- Та пішов ти! – закричав я і ступив до незнайомця.
- Дивись де ти будеш жити. – тихо промовив Тір.
І ми опинились на якомусь острові. Посеред якого стояла велика немов золота гора. Навколо клекотав океан, вічний, теплий і добрий, а можливо і жорстокий вбивця, який завжди такий лагідний та приємний.
- Де ми?
- Не питай, а дивись.
- слухай! Я не знаю як це тобі вдалося але відчипись від мене, що я тобі такого зробив?
- не мені
- а кому?
- тим хто тебе любив, а ти їх вбив.
- я нікого не вбивав!!!
- хіба? – він пішов в глиб острова – ти йдеш або тут сам вирішив залишитись?
- поверни мене назад!!
- не тепер, потім…
Ми йшли по стежці до якоїсь хатини. Вона була посеред пальмової рощі, що покривала центральну частину острова, якесь дивне відчуття виникало в тілові коли ми підходили до типової для туземців хатини, вона нічим не виділялась від звичайних халуп, тіж самі стіни сплетені із молодих пальмових стовбурів та покрівлья із листків тих же пальм. На зустріч нам вийшов молодик із мечем і колесом замість щита.
- що за! – там мені недав договорити незнайомець.
- Дивись! – промовив Тір.
І я подивися у праве око двоголового монстра. Я побачив ворота. Багато воріт які охороняли якісь демони.
- Ходи за мною – проказав Тір.
І я пішов. Демони нас пропустили і ми ввійшли у самі найбільші ворота.
Тут не було світла і темрява нависала шматками у просторі. Ти втрачав саме поняття реальності, густий морок оповив тіло, виколов очі, засліпив чорною. Ти не знав де право а де вліво, де низ, а де є верх, ти не розумів чм рухаєшсья в перед чи взад. Чи взагалі тут був простір…
- Це Тирана Мосірі73. – обвівши рукою промовив Тір. – дехто вважає, що тут світло, а це ріка Такхай74. Вона розділяє царство мертвих від царства живих. В неї впадає велика ріка Стікс75, що бере початок із самого тартару76.
- Іти думаєш я в це повірю.
- Мовчи проклятий! Ти вже багато на говорив. Пішли.
- не вказуй мені що робити, хто ти такий?
- я ж тобі вже казав що Тір, маю отакі як ти душі проводити по світові мертвих, думаєш мені це подобається? – він ніби замислився і знову додав до речі можеш мене називати Аріель77
І ми пішли берегом річки. Я не міг відірвати погляду від її вод. Хвиля за хвилею текли мечі і списи78. Вся ріка замість води несла тисячі різної зброї. Наповнюючи простір гуркотінням і скреготом метала.
Ми підійшли до моста. Його опори гублялись серед потоку зброї, а сам міст був облитий людською кров’ю. він був немов сплетіння людських тіл. Він дихав, жив, пульсував, я відчував ногами його тепло, і це було не приємно.
- Це міст Чінват79.- промовив незнайомець він з’єднує два світи, і лише мертві можуть перейти через нього.
- Але я не мертвий!
- Ти, що не дивився в дзеркало?
- слухай мені всерівно хто ти! Я знаю те що знаю, все це не існує, ти мене незенаю чим і як але одураманив. – я зупенився і закрив очі – головне заспокоїтись і все пропаде.
- може тебе ще і вщипнути треба? – і він боляче мене вщепнув за руку.
- ти дурак!! – закричав я від болю, потираючи руку, на ній залишився знак немов хтось торкнувся її розпешеним залізем.
Дорогу їм перегородило якесь чудовище. Воно було десятируке, покрите шерстю червоного кольору, і мало дев’ять очей.
- Пропусти. – владно наказав Тір і чудовище відступилося. – Це Ешап80, воно не пропускає мертвих  назад до живих мертвих.
- мені це вже надоїло, я пішов – чудище перегородило дорогу. – накажи йому, щоб мене пропустило!
- Я лише показую і все. – розвівши руками проказав Аріель.
- гаразд, буть по твому, пішли далі.
Ми йшли, таке було враження що кінця цій маячні небуде, одні картинки зникали, інші зявлялись, різні химери виповзали нам на доргу, подеколи я бачав людей які так само як і я йшли в темноту, до мороку.
- Де ми тепер?
- Це Джаханнал і складається він із концентричних кіл, а в центрі знаходиться Дзанат81 де живе сам Фламус. Там в його садах висять такі, як ти, а посеред саду. Ти сам побачиш.
І я побачив. Крислаті яблуні своїми гілками торкалися зеленої трави. На них висіли золоті яблука які падали на землю і розбивалися вщент. Заливаючи червоною кров’ю траву. На самих високих деревах висіли трупи людей почорнівші із старістю. На піввисохлі вони скалились в смертельній посмішці оголяючи ряди чорно-жовтих зубів. Посеред саду ходила прекрасна оголена жінка і зривала яблука в кошик.  Посеред саду аж то пітьми піднімалося величезне дерево на його гілках замість плодів висіли голови шайтанів.
- Це що? – запитав я незнайомця, розвіши руками – ще одне омана наркотику? Як ти мені його підсунув?.
- Це дерево Заккулі, або Жо82. Вибирай сам, як краще назвати дерево смерті і знання. Воно колись росло в Райському садові. Та коли Адам і Єва покуштували його плодів Михаїл83 вирвав дерево і кинув разом із люцифером84 в пекло. І відтоді воно перестало родити плоди. А у своїй люті Фламус теж скинутий янгол начіпляв голови шайтанів85 які народились від інкубів які переспали із живими жінками. Раз у шість років на дерево сідають десять демонів які світять вночі немов сонце. Та їх світло запалює в людей гріхи. Це демони86: Влада, Страх, Помста, Лінь, Заздрість, Багатство, Чума, Блуд, Жадоба, Гордість. Вони приносять грішників і вішають їх на деревах замість старих трупів. А жінка, що ти бачив це блудниця Ідунн87. Вона в обмін за тіло гарної дівчини дає людям яблука Фламуса. З’їдаючи яблука вони спопеляють свою душу та тіло стає вічним. Ідунні завжди потрібне нове тіло, а людям безсмертя.
На дереві висів чоловік і гарпії88 рвали його тіло. Він стогнав і стікав кров’ю. Він помирав від ран і знову оживав.
- А це хто?
- Це Одін89. Колись він вже висів на цьому дереві пронизаний своїм власним списом. Та втік із царства темряви прихопивши священні руни90, що залишив їх на дереві Фламус. Він дав їх людям і створив алфавіт – Футарк91. За допомогою якого люди змогли говорити на мові вогню, але його знайшов Нуберо92 і на хмарі привіз сюди.
- все досить змене цієї маячні! – закричав я, і не розуміючи і сам що роблю, і чому, перехрестив Тора.
Він лише посміхнувся…
- Що з вами!?
Почув я крик студентів і побачив їх сидячими за партами. Я стояв за трибуною. Як я сюди попав і, що то було за видіння? Я ніяк не міг зрозуміти. Провівши останню лекцію я захотів зайти в церкву, але я шукав живого бога, а там його не було. Я так тоді думав…
Я сидів у себе в кабінеті перед картиною якогось маловідомого художника, думаючи над тим що сталось, я неміг зрозуміти ці явища, явища які стались в моєму житті, і які намагаються перевернути мій світогляд. Та це їм не вийде. Не знаю як але я їх переможу.

«КОЛИ ПРИХОДИТЬ СМЕРТЬ, І СОБАКА БІЖИТЬ ДО ХРАМУ». ІНДІЙСЬКЕ ПРИСЛІВ'Я

Я їхав додому. Вітрини дорогих магазинів світились привітними дзеркалами, а пішоходи снували наче мурахи у лісі вишукуючи здобич. Таксі зупинилось і я повільно вийшов на тротуар. Маленький зелений клапоть посеред міських каменів. На лавочці що стояла на подвір’ї сиділа старенька бабка.
- Ой синку яка в тебе гірка та не смачна доля.
- Яка ще доля? – проходячи повз бабку проказав.
- Та така. На острові тобі жити вічно прийдеться.
Острів, що за бабка? Вперше її тут бачу і звідки вона знає що мені сниться? Я стояв і дивися на стару. Мені вже почианли надоїдати ці ігри із містикою, вірою, Богом, Демонами. Пішли вони всі від мене подалі, поки я добрий.
- А ви хто? – ледве себе сртимуючи лагідно запитав стару.
- Карта. – промовила бабка і лише розсипана колода карт залишилась від бабки на лавочці…
Зайшов у ліфт. Він важко повз на гору по металічних тросах. Немов моє життя. Як важко жити коли в ніщо не віриш…
Махаю руками. Хочу відігнати оці свої думки. Я так багато добився не маючи віри і ще більше дістану якщо не піддамся забобонам. Попростував до своєї квартири. Зкинув у прихожій пальто і впав у м’яке крісло. Забагато не наукового впало сьогодні на мене. Відкупорив пляшку шотландського віскі і одним ковтком спорожнив її на одну третю. Холодна рідина приємно обпекла горло і солодом розлилася по втомленому тілі.
Був початок літа ми сиділи на лавочці у парку в якомусь гірському містечку. Була ніч і місяць висів на небі білим диском. Я сидів і обняв притулену то мене дівчину. Вона сміялась і без кінця говорила. Я так бажав спати, а вони випила велику чашку чорної кави і її сон постукуючи копитами по старій бруківці втік в незнайомі краї.
- Коли місяць буде посередині неба, то можна буде йти на вокзал.
- Ти думаєш що тоді буде чотири години?
Коли я хочу спати то вже не думаю нічого – сміючись відповів дівчині.
Поза моїми плечима заворушився спальний мішок і знову завмер.
- Мабуть ми мішаємо їй спати. – стиха промовила дівчина.
- І мені теж – широко відкриваючи рота додав я
- У, не будь такий – прошепотіла вона і поцілувала мене у щоку. – дивись який великий місяць.
- Де? – уважно вдивляючись в небо проказав.
- Онде – показуючи рукою промовила дівчина.
- Я лише бачу ліхтар який натягнувши великі чоботи йде по небу до нас. – сонно пробелькотів у відповідь.
- Що ти сказав? – посміхаючись і поцілувавши знову мене запитала Ангеліна?
- Прокидайся. – почув я голос і знову поцілунок, але вже не такий минулий а теперішній.
- Я відкрив очі і побачив Шахі яка із посмішкою термосила мене за плече.
- До тебе прийшли.
- Хто? - Протираючи очі запитав своє кохання.
- Каже, що твій знайомий.
- А як звати?
- Тір.
- Що!?
Він чорноволосий сидів у гостинній на м’якому кріслі. Я мовчки зайшов і став перед ним.
- хочеш я тебе перехрещу?
- і що я пропаду але потім знову прийду – посміхнувся незнайомець – невже ти повірив в Бога?
- ні, але не можу доказати чому на тебе так діє хрест, Я думав, що ти приходиш лише у снах.
- менше думай, Так і є.
- Не зрозумів?
- Багато людей помирають так, і не прокинувшись, їм просто важко прощатись із своїм видуманим світом, і продовжують спати.
- Досить з мене китайської дурі – сідаючи на диван заговорив я – кажи навіщо прийшов і потім пішов геть у мене на тебе немає часу.
- Як і на Бога?
- Стоп. – владно я зупинив Тіра. – віри не торкаємось. Це для мене порожні слова.
- О, так, але пам’ятай мої слова, що скоро вже той день коли ти будеш на колінах стояти і просити в Господа спасіння.
- Ніколи! – закричав я і впав на підлогу.
Скло вдарилось об підлогу і віскі розлилося по килимові. Я лежав на підлозі п’яний і заспаний. В кімнаті було темно. Я тихо пройшов то спальні і роздягнувшись юркнув під ковдру. Поряд мене вже спала Шахі. Вона побачивши мене п’яним мабуть так і залишила спати в кріслі.
Я висів на дереві прибитий мідними цвяхами, а якісь чорні карлики із довгими вухами били мене киями по тілі. Під деревом шкіра червоніла і кров виступала із свіжих ран. Біль проймала все тіло короткочасними судомами. Тепла і свіжа кров текла по руках і ногах. Мухи перебирали кусочки чорної крові на долонях біля цвяхів. Грудочки чорні плавали в яскраво червоній калюжі крові. Слабенький димок вився над ранами і спертий солодко солений запах наповнював легені. Гній жовтими кляксами виступав на шапках цвяхів які погнутими верхами стирчали із розірваної шкіри. Крик виривався із моїх вуст потрісканих і до кістки прогризених у дикій болі. Каплі червоні падали на сірі камені малюючи візерунки смерті. Високо в небі летіла богиня. Сівши біля нього на камені вона витягнула молоток і великий цвях і підійшла до мене.
- Ти хто – мертвими вустами промовив розіпнутий.
- Нортія93. – так само відповіла вона мені і цвях приклала до грудей.
- Ні!! – закричав я і кров виступила на губах.
- Так – закричала вона опускаючи молоток на цвях.
Біль пройняла тіло. Удар і кров виступає на під цвяхом. Червоним потічком потекли по грудях і мухи темно сині налетіли на кров немов спраглі жиди в пустелі. Вони жадібно злизували криваві потоки і вмивались у його крові. Удар і чути, як ковзнув метал по кістці. Я кричав і крик виривав кров із пробитих легенів і краплями розпорошував у повітрі. Удар і чути, як кінець цвяха зустрівся і з моїм серцем. Крик. І тихо не чути, як воно стукає…
Я прокинувся в кривавому поту. Шахі стояла біля телефонна і щось говорила у слухавку. А я відправився і далі мандрувати своїми стежками, а може стежками отого острова, що стара говорила?
Час стікав по руках запеклим холодом, і примари танцювали балет на моїй сцені. Темрява немов клубки старої пряжі літала перед моїм поглядом. Все здавалося червоним і гарячим. Люди в білому чи біле у людях бігало біля мене і грало із смертю у шахмати. Так тихо не можна жити. Та чи це життя?
Тоді мене витягли. Люди в білому виграли партію, але не гру. Та тепер я думаю що великої різниці в цьому не було, як і сенсу перемагати.
Тоді поклик дущав. Я лише тепер зрозумів сидячи на цьому острові. В церкві. Нас було багато – цілий легіон. А океан ніжно переливався своїми відтінками синього біля країв острова.
В церкві йшла чорна меса. Священик весь в чорному читав якусь латинь. На спині у нього була вишита золотими нитками п'ятикутна зірка, вістрям у низ, а на грудях висів перевернутий хрест.
Люди приходили і плювали на ікону та на хрест які стояли посередині церкви. Хор співав церковні пісні ззаду на вперед і кожне слово читали із кінця.
Від цього всього мене нудило. Я не відвідував християнські меси, а тут я проснувся на якійсь сатанинській месі.
- І казав сатана “я сильніший від тебе”
Це немов дурний сон. Винесли велику євангелію і відкривши її священик почав виривати сторінки під дикі крики хористів.
– Вам це не надоїло! – закричав я і попрямував до виходу.
Ніхто навіть не поворухнувся. Так і залишились кричати в екстазі. Всі йшли на причастя. Вони випльовували тіло і кров на землю і топтали ногами і священик бив їм на чоло печатку.
Я вийшов на двір. Води океану бились об піщані береги, пальмові рощі і корали.
Люди виходили із церкви, плювали на двері і розходились по острову.
Я відчув спрагу, але не тілесну. Та піала була порожня.
Острів був пеклом і раєм. День був царством субкубів94 та насолоди, а ніч королівством ракшів95. Вона ніжна немов стиглий персик йшла до мене. Її перси колихались при рухови і солодкі краплі поту виступали між ними. Я відганяв від себе дикі видіння. Та вона виявилась сильнішою. Своїм ніжним язиком вона приносила мені таку насолоду, що я забував про острів. А живе її тіло так прагнуло пестощів і відчуттів, що я аж тонув у цій насолоді. Її вуста подорожували по моєму тілови обпікаючи шкіру, а перси пронизували мене своєю красою. Вони немов мед солодкі і такі ніжні на дотик . Я п'янів від її запаху. Запаху кохання і смерті. О так я помирав у її обіймах і знаходив себе у її лоні. Я кінчиком язика збирав краплі роси на її лоні, і від спраги, і сонця мої вуста потріскали. Я відчував її красу на смак, а вона мене. Ми стали близькими на стільки на скільки це можливо. Я став нею, а вона мною. Я злітав високо поміж хмар і вщент розбивався об її ягодиці. Вони такі палкі і бархатисті, що аж хочеться поцілувати стиглу їх шкіру, позолочену, променями сонця, і морськими хвилями. Я гублявся в її роздоріжжях і гукав на полонинах її таза. Від тієї насолоди розпинало мій дух і на деякий час я відчував себе живим. Але це була лише омана. Вечором вона пішла залишивши моє висушене тіло лежати на холодному піску, а поті прийшли вони. Немов чорні круки вони спустились на землю і в дикім своїм танці мечами протикали моє тіло. Кров текла по бронзових мечах і пісок пив мене. Я крутився не в силі підвестись. Всі мої сили забрала вона. А вони підняли мене і кинули у море. Сіль роз'їдала мої рани і рвала на куски мою душу. Я пив море і море пило мене. Вони били мене палицями, а потім повели до Орка в гості. О це було боляче. Від мук спадали зорі із неба і серце розбивалось на шматки. Мене розпинали на скалах і цвяхи гнулись у моїй плоті. Великим шматком обсідіана вони знімали із мене шкіру. Вона відходила від м'язів тримаючись на тонкій плівці. Ніж відрізав шкіру і я бачив м'ясо, що синіло і судини по яких текло життя. Я кричав і темні камені кричали а він на великому троні із черепів сидів і смакував із золотої чаші мою кров. Вона теплом розливалась по його губах і текла по густій бороді. Ніж торкнувся мого ока і злегка надавив. Око почервоніло і кров по тонких капілярах наводнила повіки. Кров стікала із жовтою речовиною по віях і зависала великими краплинами…
Ніч закінчилась і почався день.
– Цьому не має кінця. – проказала дівчина, що сиділа біля мене.
Я не питав її чому вона тут, як і вона не питала про це мене. Вона мені подобалась. Не можу сказати, що більше від Шахі, але подобалась. Це був мій десятий день на цьому острові. Взагалі то мені багато подобалось дівчат…
- З острова не втечеш – продовжувала дівчина. Острів тебе поверне назад. Ніхто ніколи не повертався з острова. Це вогняний острів. Його створив сам Фламус.
- Я не вірю в це. - протестував я на її слова. – людина може все, якщо захоче.
- Бог може все, а ти ні.
- Я не вірю в Бога. Кожна людина сама собі Бог і сатана. Це не мов дві сторони однієї медалі. Добро і зло, два початки одного цілого.
- А це тоді, що? – піднявшись на ноги запитала дівчина.
- Це просто сон.
- Сон? А чому ти тоді не прокидаєшся?! – закричала вона піднімаючись на ноги – і коли ти вже станеш дорослим, і зрозумієш, що острів реальний, як і ти, як, і я ,як, і весь цей світ, як, і Бог…
Вона пішла залишивши мене самого сидіти на березі і гріти ноги у чистій морській воді, а потім наступила довга ніч.
Мене фарширували немов курку кінським гноєм і поливали томатною пастою. Моє тіло розривалось від болі, а ложка все глибше через ректу проникала в середину. Я блював о тими кізяками, а вони знову забивали їх у мій зад. Я кричав і не знав кого просити про допомогу, я був сам, сам серед зла. Сам на острові.
Вона не прийшла, але я бачив, як дідок на чорній хмарі прилетів і скинув із неба якусь людину. Він летів і ніякий звук не вилетів із його горла.
От бачиш, його повернули, як і кожного хто намагається втекти від острова. – я обернувся і побачив її, а вона продовжувала говорити.
 Я теж не вірила, і намагалась втекти із острова, але мене піймали, і ніч зупинилась для мене, і коли я мабуть тисячу раз вмерши відкрила очі то побачила оці піски . – копнула вона ногою по піску. – що краще не намагайся втекти.
Я обійняв її за плечі і пригорнув до себе. Вона плакала і її сльози приносили мені більшу біль ніж весь цей острів. Отак ми просиділи весь день, а потім наступила ніч. Я вирішив тікати і коли до берега причалила біла яхта…
Я плив вже третій день, ніякої погоні я не бачив, і я був радий. Всіх ловили бо вони вірили, що острів всесильний.

ОСТРІВ ВСІХ ЛАМАВ, ЛАМАЛО МОРЕ. ДУШІ ЛАМАЛИСЬ В МОРІ.

Не знаю хто по своїй волі міг приїхати на острів, але мені все одно. Мені шкода було лише її.
- Втікаймо разом – шептав я Лілеї на вушко під гуркіт припливаючої яхти.
– Це наш можливо останній шанс.
- Ні. -тихо промовила вона. - Я буду, буду тебе чекати…
Я змовчав тоді про Бога. Я плакав і бачив, як сльози текли по її обличчі. Запитаєте мене чи я її більше кохав ніж Шахі, і я вам відповім так. Вона була моїм коханням, отією половинкою, що я так і не знайшов у цьому житті. Ви запитаєте чи острів мене відпустив. Ні. Я його бачу і бачу її. Мою Лілею. Вона стоїть на березі і сльози стікають по її обличчю. Нехай острів пекло, але я її саму не залишу.
Я повернувся на острів. Острів мене не зламав, я здався. Я здався бо і пекло для мене Рай, якщо вона біля мене…

САМОЕ ВЫСШЕЕ НАСЛАЖДЕНИЕ - СДЕЛАТЬ ТО, ЧТО, ПО МНЕНИЮ ДРУГИХ, ВЫ СДЕЛАТЬ НЕ МОЖЕТЕ. - У. БЭДЖОТ96

НАСТОЯЩЕЙ ПОБЕДА БЫВАЕТ ТОЛЬКО ТОГДА, КОГДА САМИ ВРАГИ ПРИЗНАЮТ СЕБЯ ПОБЕЖДЕННЫМИ. - К. КЛАВДИАН97


ЕСЛИ ХОЧЕШЬ ПОБЕДИТЬ ВЕСЬ МИР, ПОБЕДИ САМОГО СЕБЯ. - Ф. ДОСТОЕВСКИЙ98











Розповідь 6. Кінець.

«А мы живем в мертвящей пустоте,-
Попробуй надави - так брызнет гноем..» - Владимир Высоцкий

«Самым злым человеком бывает вовсе не тот, кто таким кажется» - П. Буаст

Яхта м'яко вгризалась в теплий пісочний берег, розсуваючи жовтий пісок, ніжно хлюпались морські хвилі за бортом, цілуючи своїми солоними вустами повітря, небо було таке чисте, невинне, що навіть виникало питання – чи це земне небо? Стрибнув на берег, ноги по коліна по грузли в теплий, мокрий прибережний пісок, щось було тут не те, ні пальм, ні гори, нічого не було, порожньо, і тихо, самотньо…

НЕВЖЕ ЦЕ І Є ОСТРІВ?

Я не таким його собі уявляв, не таким, я тут помру серед оцих пісків, без води, без тіні, без людей. Можливо десь там в центрі і щось є. Я брів піском, який віддавав полуденним теплом, чистою, таке враження що до мене ніхто не ступав на цей загадковий острів, дивне відчуття, того що я вже тут був, був на цьому острові, але він був тоді не такий, чогось не вистачало, а можливо когось. Але цього не може бути, я тут ще не був, і яхта моя. Що за шум мотора? Я подивився в її сторону, її вже не було, вона впевнено віддалялась від берега в океанічний простір, я кинувся бігти, махаючи руками, із криками – Зупиніться, повернись!!!
Та я впав обличчям м пісок і прибій ніжно погладив мене по голові.
- піздець. – проказав перевернувшись на спину.
Пісок набився мені в ніс, очі, рот, виплюнувши, його і витерши долонями своє обличчя я відкрив очі. Синє небо без жодної хмаринки, без пташки чи смітинки. Чисте.
Чиясь тінь впала на мої ноги. Невже тут хтось є крім мене? Я підхопився та омана зникла, але там все-таки в центрі острова щось було, я погано міг бачити, але це нагадувало собор, що за маячня? Ще одне марево? Але десь мала жити та людина чи громада людей, що викрали мою яхту. Що ж і так безвихідь, океан від мене не втече…

ОСТРІВ, ОСТРІВ ЩО ТАК МАНИТЬ СВОЇМИ ОБРАЗМИ, ВІДЧУТТЯМИ, СПОГАДАМИ. ОСТРІВ ЩО ТИ РОБИШ ІЗ НАМИ, ТИ НАС ЛАМАЄШ, РОЗБИРАЄШ НЕМОВ КОНСТРУКТОР НА МАЛЕНЬКІ СКЛАДОВІ, НА ПОМИСЛИ, ДУМКИ, ПОСТУПКИ, ПОКАЗУЄШ НАМ НАШЕ ЖИТТЯ БЕЗ ПРИКРАС ТА КОЛЬОРІВ, ТИ НІМИЙ СУДДЯ, ЯКИЙ НЕ СУДИТЬ А ЛИШЕ ОСУДЖАЄ. БЕЗ АПІЛЯЦІЙНО І СМЕРТЕЛЬНО… ТИ ОСТРІВ, ОСТРІВ.
А ЩО ТАКЕ ОСТРІВ, ЩО? ІСТОТА, РЕАЛЬНІСТЬ, БОГ? ЩО? ЧИ ПРОСТО ОБРАЗ СТВОРЕНИЙ НАМИ НА НАШУ ПОДОБУ ЯК І БОГ КОЛИСЬ СТВОРИВ НАС? ЧИ ТО НАША СОВІСТЬ? ХТО ДАСТЬ НАМ ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ЗАПИТАННЯ, ХТО ВІДПОВІСТЬ ЗА НАС, ЗА НАС ПЕРЕД ОСТРОВОМ? ХТО НАС ЗАХИСТИТЬ ВІД ЙОГО НЕ ВГАМОВНОЇ ЛЮТІ ДО СПРАВЕДЛИВОСТІ, ДО ПОМСТИ, КАРИ? ХТО ВИПРОСИТЬ У НЬОГО ПОМИЛУВАННЯ ДЛЯ НАС? ХТО?
ТА ОСТРІВ МОВЧИТЬ, ВІН ЩЕ МАЄ ЧАС, ЩОБ ЗАГОВОРИТИ…

Повільно сонце ковзає по небу, наближається вечір, я хочу пити води, сонце обсмалило мені обличчя, руки, ноги, я втомився, а ще і пів дороги не пройшов, щось тут не лади, таке враження що кожен крок в перед це десять назад, і ніяк не можу позбутись відчуття, що я вже тут був, був, навіть не один день, а декілька днів, а то і більше…
Але не це мене дратує а те що я вже кудись отак вже йшов, йшов дорогою без кінця, і не один раз. Сів на пісок і закрив очі, можливо я просто перегрівся на яхті, і острова немає це все моя фантазія, образи стомленого мозку.
- Ля-ля-ля-ял-ял-ял
- бе.
Нічого не вийшло, все той острів і небо, вже вечоріє, провів пальцями по губах, вони потріскали від спеки, так хочеться пити, невже тут нічого не росте? Так не може бути, не може!!
Та виявляється може. Може мені закопатись в пісок, як це роблять ящірки в пустинні? І що це мені дасть, звідки тут з'явиться вода? Манна небесна впаде?
Можливо.
Що? Не зрозумів. – підстрибую на ноги піднімаючи в повітря багато кілограмів піску – хто тут?
Біля мене стояв незнайомець, в куряві піску, він був весь в чорному, його довге волосся розвівав вітер. Вітер? Його ж тут не було?
мені спекотно було, якщо вітер тобі неприємний то я його можу вимкнути.
Ні не треба, не зрозумів? – його очі пильно дивились на мене, я не впевнений, але вони було немов вогонь. – ви можете керувати вітром?
А що тут такого дивно, я багато чого можу.
І воду дістати?
Звісно – він простяг мені долоні і в них з'явилась вода. – пий якщо хочеш.
Дякую – і я припав губами до його долонь, вода була така прохолодна та чиста, джерельна вода.
 ти ж мені продався, це саме мале що я тобі можу зробити.
Я продався тобі? Коли?
В церкві, це було давно
Дякую за воду – втираючи руками вуста відповів я незнайомцю – але я вас в перше бачу, це по перше, а по друге я не ходжу до церкви, що ви мене там бачити не могли. І взагалі хто ви такі?
І як я тут взявся – додав замість мене незнайомець.
Ти?
Ні, - перебив мене він – я не читаю думки, навіщо вони здались мені? Я просто припустив що ти мене запитаєш, от і все.
І яка твоя відповідь?
Ніяка.
Як, ніяка? Не жартуй так зі мною, ми тут самі!!!
Смішний ти все-таки Андрію. Ти мені погрожуєш? Але це навпаки я тобі маю погрожувати. Я тобі створюю пекло, придумую муки, що краще не дратуй мене, і будь у мами гарним хлопчиком – і він ущипнув мене за щоку.
Пі…
Не треба, ти вже таке казав, не повторюйся, не втрачай свою чоловічу гідність, як тоді у вечері, звідки все і почалось.
Що почалось?
Не перебивай, ні не почалось, це було скоріше, ти ж так любив свою бабку?
Бабку? – я сів на пісок, щось ноги ослабли – ні, бабка тут ні до чого
А я думаю, що навіть вона і є головним героєм нашої казки, першоосновою твого падіння.
Нікуди я не падав!
Впав.
Не впав!
Все таки задаткова ти постать, щось я повторюватись почав, давай подивимось на захід сонця, це така краса, а потім в церкві і поговоримо. Мовчи і спостерігай за Божим чудом.
Це просте явище а не чу…
Замовкни а то відкушу язика…
Сонце зникло за обрієм, забарвлюючи небо в червоні відтінки, океан виблискував в останніх сонячних променях переливаючись кристальністю, насиченістю золота, міді. Він кипить, палахкотить немов велике вогнище, викидаючи свої опаленні язики-хвилі до вечірніх сутінок, запалюючи небесні фрегати, вітрильники, які вітер проносить по темному небокрилі.
хіба це не чуду? – повернувши обличчя до Андрія запитав незнайомець – та ти у нас невірний Фома99
Може вже достатньо про це? Ти казав що все поясниш
не спіши, нам ще далеко йти до церкви, це такий важкий шлях
для тебе можливо і важкий, але не для мене, церква теж саме що і лікарня, будинок розпусти чи ресторан. Це споруда яка виконую певні функції у суспільстві людей.
Уті-путі – махаючи перед моїм носом вказівним пальцем зареготався незнайомець
Що так смішно?
Розсмішив ти мене, церква і розпуста, оце порівняння, чи ти може мав на увазі церкву сатани?
Сатана, Кощей Бесмертний100, Змій Горинич101 – почав я йому перераховувати на пальцях своєї правої руки – Чудовище Лохнесса102, це все казки ,вигадки людей, щоб пояснити очевидне.
І що по твоєму очевидне, як ти поясниш оце? – і перед нами з'явилась церква, велика, її шпилі гублялись десь в небі, в темряві, плющ по колонах, та стінах намагався доторкнутись неба, він ліз, обплітав, падав, але знову чіплявся за холодні церковні камені, вікон не було, або в середині було так темно, що нічого звідти не було видно. Старі дубові двері відкрились із скрипом, було враження, що нас поїдали своїми поглядами кам'яні горгулі103, що прикрашали фасад церкви.
Це можна багато чим пояснити, моєю втомою, що я зразу не помітив споруди, поганим зором, пилом, що завис в повітрі, сутінками, вони ховали від нас образ церкви, тим що ти мене заговорив, моєю не уважністю.
Браво, браво – заплескав в долоні чоловік – мої вам вітання, і VIP запрошення до пекла, заходи.
Це по твоєму пекло? Церква?
А що тут такого дивного? – закриваючи за нами двері запитав  незнайомець – що грішникам не потрібна церква?
В пеклі вже всі осуджені, то навіщо просити милостиню в Бога, в який сам вже вам виніс вічний вирок?
Покаятись ніколи не буває пізно. Проси і буде тобі дано.
щось подібне на цибулину за яку мене буде мій янгол охоронець витягати?
Це ж просто алегорія, не треба все дослівно сприймати пане докторе філософії – сідаючи на лавку проказав із посмішкою чоловік.
Ви надомною смієтесь?
Що ви, хоча вам видніше ви ж науковець.
З ваших вуст це звучить як прокажений. – сідаючи на сусідню лавочку відказав я йому.
Це вже ваше право думати про те що я мав на увазі і як вимовив.
Можливо перейдемо до головного, я забув як вас звати
А я і не казав – посміхнувся незнайомець – Фламус, можеш мене так називати.
Вогняний, спалахуючий?
Я бачу ти знаєш добре латинь, щось подібне.
І звідки ти мене знаєш?
О це довга розповідь.
Я думаю в нас багато є часу
Ти правий ціла вічність попереду. Та я маю інших, не один ти продав душу Сатані.
Я не продавав.
В тебе що сталась амнезія – допитливо дивлячись в моє обличчя запитав Фламус – ах так, це ж я
Що смієшся, ніякої амнезії не було.
Ти так думаєш? Що ж трошки тебе просвітлю. В дитинстві ти привернув до себе увагу князя, надавши допомогу своїй мамі у вбивстві власної бабки. Про це дізнався батько, не про тебе, а про маму, вона, мабуть, щось тобі не вгодила. Та вийшло все не так як ти бажав, батько нічого не зміг доказати і вони розвелись. Хоч він і був впливовим та суд залишив тебе матері, це вже ми постарались. Для твоєї душі це було краще…
Що за…
Не перебивай – піднявши палець в гору продовжив Фламус – Він все чує, з нашої точки зору так було краще. Мама твого батька любила, і його втрата призвела до п'янки, а так як ти був її маленьким тираном досить довгий час і як їй часто снилось, сам розказав батькові, то для тебе настав апокаліпсис104. Вона тебе мучила, гасила в твоє тіло недопалки, твоя схованка була на цвинтарі, що був сорок метрів від вашого будинку, ти там в старій могилі ховався від п'яної матері. Ти лежав в труні біля покійника і мріяв про свої світи, про те що ти безсмертний, вічний, і до тебе прибігають люди, падають на коліна і просать від тебе влади, багатство, любов, силу, життя, ти був і рицарем який рятував бідних, бився із зміями визволяючи принцес, ти створював людей, але ти повертався додому де образно кажучи помирав. Все таки батько тебе відібрав від матері і в тебе почалось нове життя. У нас були інші важливі справи, не ти один цікавий грішник, та і втекти від нас ти вже не міг, твій батько медик, професор хірургії, декан, і так далі, і далі, був атеїстом, навіть точніше комуністом. Він не вірив у Бога, але вірив у світле майбутнє, яке так і не настало. Для нього. Та і для тебе. Мовчиш?
Ти сам казав мені не перебивати, що визначись. – буркнув я. не люблю коли хтось витягує те що так все життя намагаєшся заховати, закопати, забути…
Та мені все рівно, це як то кажуть передсмертна твоя сповідь моїми вустами – він думав що я переб'ю, та я мовчав, і він продовжив – ти поступив в універ, десь на другому курсі на новий рік ти в старенькій церкві продав нам душу.
Це був ти?
Ні не я, в мої обов'язки входить мучити запроданців а не їх спокушати. Це не вдячна справа, тебе можуть обманути, і на смарку весь час який ти потратив на спокусу цього грішника, були такі авантюристи. Цим займається Сатана, подеколи Асмодей105, але ніколи Фламус.
Гаразд ти продовжиш свою маячню, мені вже набридло тут сидіти.
Ти, мабуть, вперше в церкві, буває.
Якщо ти демон та чому ти ввійшов в святе місце?
А хто казав що це Божа церква, я таке не казав.
«а що грішникам не потрібна церква» - це твої слова, чи ти від них відмовляєшся?
Ні, я не відрікаюсь від своїх слів, як і всі до речі демони, це нас і згубило, ми занадто горді, і честь, слово яке ми дали вища від всього. Я не казав яка церква, вони думають що моляться Богу, що творять в його честь і славу, але насправді це омана. Сатана може дати 100, 200 істин і одну не правду, на перший погляд непомітну, але та не правда переважить всі ті істини що він приправив брехнею. Але ти казав щоб я продовжував свою маячню.
Так, продовжуй, хочу побачити чим все це закінчиться.
Не думаю що кінець тобі сподобається, але слухай – і він продовжив -  продав ти душу і всім так весело стало, ти закінчив аспіру, про твоїх дівчат я говорити не буду, але про Ніну.
До чого тут вона?
Що пам'ять повертається
Ні але…
Але, але, так мало букв, але яке сильне слово, слово боягуза, але не будемо про це, що ж продовжу. У вас з нею були амури-мури, вона завагітніла і ти її вбив.
Це не правда, це був нещасний випадок.
Це людський суд, такий виніс тобі вирок а Наш суд.
Який це ваш суд, демонів?
Божий, у нас спільний суд Бог суддя, ми прокурори а ангели адвокати. Це так образно щоб тобі краще уявити.
Уявив.
Та не вже?
І який ви мені присудили вирок? Мабуть, я мав би про це першим знати?
Та Ти їх не слухав
Кого їх?
Не придурюйся, ангелів? Не знання закону не знімає відповідальність чи не так? Ти вбив і не вперше – бабку, Ніну, Анесу.
Яку ще Анесу? Що за наклепи?
Вашу з Ніною ненароджену дівчинку.
Я не був її батьком.
Припустимо що не був, і що з цього випливає? Що дитинка пропала із материнської утроби? Ні не пропала, і ти сам це знаєш, десь у своїх видуманих світах ти вже з нею розмовляв, і вбив.
Я її не вбив вона сама себе вбила!
Ну звісно, ти в нас праведний
Може достатньо?
Чого? Я продовжу. Так ось час пройшов ти змінив місце проживання, прізвище, ти втікав від свого минулого, намагався забути, стати іншим. Ти шукав винного в своєму нещастю, і знайшов. Тобі потрібний був хтось на кого все можна скинути, і ним став Бог. Не вдалий ти наш Філософ.
Бога не існує.
Я не буду тебе виправдовувати чи навертати на істину, мені це не потрібно
А що тобі потрібно? Що тобі від мене потрібно?
В церкві було тихо, було чути як вітер за дверима піщинками дряпає стіни, вікна. Темрява заглядала старечими очима у вікна, де хтось сидів на лавочці і плакав.
- мені від тебе вже нічого не потрібно, все що ти мав ти вже віддав.
І Фламус попрямував до виходу. Його чорні туфлі готичного типу стукали металом по кам'яній підлозі, а чорний плащ розділений від середини до низу на дві половини розлітався за ним як два чорні крила ворона.
- зупинись!!! – закричав Андрій
- зупинись, зупинись, зупиииинись. – розлетілось відлуння по храму.
- навіщо? – повернувшись до Андрія запитав Фламус
- що тепер зі мною буде?
- нічого – відказав Демон.
- як так? Поверни мене назад!!!
- ти – направляючи на мене свою трость з чорного дерева та з лев'ячою головою, що аж палахкотіла вогнем – ти помер, лікарі не врятуваои тебе. Не треба так було багато пити.
- я живий! Я живий!!! – закричав Андрій
- жив, жив, жив – відповіло відлуння стін
- жив – поправив його Фламус і попрямував до виходу.
- я каюсь, ти чуєш, я каюсь!!! – впавши на коліна кричав Андрій – Боже прости мені мої гріхи, прости…
- не ламай комедії – закриваючи двері промовив Фламус – не втрачай гідності, не будь боягузом, і не думай що тебе тут залишать, за тобою прийдуть, мені ти вже не цікавий.

І двері закрились. Андрій залишився сам посеред старої розбитої ще при червоних Церкві. Біля його ніг валялись розбиті пляшки з під пива та горілки, та пістолет…
Пістолет був в крові, Андрій дивився порожніми очима на свої закривавлені руки, і намагався зрозуміти що тут сталось. В кого він стріляв, по крутившись на місці він так і нікого не побачив, невже? Невже?...
ми почули постріл, і зразу подзвонили вам.
Ми вам вдячні, можете йти додому.
А що там трапилось…
Зайдіть і побачите. Що не бачили ніколи кров, я бачив…

Я БАЧИВ КРОВ, Я БАЧИВ СМЕРТЬ, Я ВСЕ БАЧИВ КРІМ ПРАВДИ ТА БОГА …

«Дурацкий сон, как кистенем,
Избил нещадно.
Невнятно выглядел я в нем
И неприглядно.

Во сне я лгал и предавал,
И льстил легко я...
А я и не подозревал
В себе такое.

Еще сжимал я кулаки
И бил с натугой,
Но мягкой кистию руки,
А не упругой.

Тускнело сновиденье, но
Опять являлось.
Смыкались веки, и оно
Возобновлялось.
….»
В. Высо;цкий


Ужгород – В. Бичків - Брно 2005-2009.



Зміст.



Вступ. 2
Розповідь 1. ОСТРІВ. 8
Розповідь 2. Галерея 16
Розповідь 3. Шлях в нікуди. 26
Розповідь 4. 40 метрів. 41
Розповідь 5. Без назви І без Імені. 47
Розповідь 6. Кінець. 61




Пояснення в творі були використані автором із сайту Вікіпедії106 http://uk.wikipedia.org/wiki/Головна_сторінка та книги Енциклопедія «Міфи народів Світу «Советская энциклопедия» в 1987-1988 рр