Сн говичок Тюля Чорний Пан Переклав з рос йсько ва

Анатолій Птіцин
Сніговичок Тюля і Чорний Пан
Переклав із російської Іван Андрусяк

У кошеняти, яке мешкало в 68-ій квартирі, був рідкісний талант закочувати будь-що куди завгодно. Найпевніше – бабусині мотки шерсті. Ними пустотливе кошеня бавилось особливо охоче й заганяло їх зазвичай невідь куди. У кімнаті – під диван або сервант, у прихожій – під вішалку, на кухні – під плиту.
Крім бабусиних мотків і наперстків, кошеня ганяло ручки й олівці, шматочки цукру, горіхи. І перепелині яйця, – якщо йому, звичайно, вдавалося поцупити їх зі столу, не розбивши.
Кошеня, яке мешкало квартирі номер 68, анітрішки не сумнівалося у своїй майстерності, коли мова заходила про те, щоб закотити яку-небудь забавку в дальній закуток. Якось увечері, коли йому раптом стало нудно, у вікно заглянуло призахідне сонечко. Кошеня спершу спробувало піймати сонячних зайчиків, що весело стрибали по керамічній плитці. Але зайчики не давалися, і воно вирішило погратися із самим сонечком. Кошеняті здавалося, що сонечко зовсім поруч. Ось-ось дотягнешся лапкою. Але лапка увесь час натикалася на скло, а до сонечка не діставала. Кошеня поторкало скло раз, удруге, втретє… І раптом сонце, що ледь визирало з-за обрію, раптом за нього закотилося. Тут умить стемніло, і перелякане кошеня розгублено завмерло.
В усьому світі відразу стало якось дуже незатишно. І засмучене кошеня відчуло, що воно дуже, дуже завинило перед світом.
Як тільки стало темно, у квартирах одразу ж загорілися люстри, бра, телевізори й підсвітки в акваріумах. Але кошеняті здавалося, що цього недостатньо.
Тому воно рішуче підхопився на раму відчиненої кватирки кухонного вікна, саме того, на підвіконні якого гралося з сонечком. А потім зістрибнуло вниз просто у темний двір.
Темрява, втім, кошеняті анітрохи не заважала. У нього було гостре око, і до того ж, воно вже не раз тут нипало, тож і знало, куди треба стрибати. Спочатку на карниз під вікном, потім на лавочку під карнизом, а з неї на землю.
Після заходу сонця у дворі майже завжди було темно, хоч в око стрель, бо єдиний ліхтар не поспішав цю темряву розсіювати. Звичайно, якщо ліхтаря чемно попросити, він найчастіше охоче загорявся. Світив він і тоді, коли кому-небудь із його приятелів потрібно було перетнути вночі темний двір, або просто половити мошок при світлі. Для любителів мошок вуличний ліхтар був улюбленим місцем полювання. Улітку, звісно. Літньої ночі, коли ліхтар милостиво загорявся, на його світло зліталася сила-силенна мошок. Лови не хочу!
Але, по-перше, про літніх мошок кошеня ще нічого не знало, тому що було наразі ще надто мале, тож літа досі й у вічі не бачило. А, по-друге, кошеня дворовому ліхтареві другом не було. І навіть приятелем. Вони взагалі не були знайомі.
 Кошеня поки ще не знало і того, що є такий різновид полювання – ловля мошок. І навіть не здогадувався про привабності цієї тихої, екологічно чистої забави. Відверто кажучи, кошеня ну геть недавно з'явився на світ і ще дуже-дуже багато про що й не здогадувалося.
Тому, вискочивши на вулицю, воно навіть і не подумало про те, щоби попросити дворовий ліхтар посвітити йому.
А ліхтар, хоча, звичайно, помітив кошеня, що вистрибнуло з кватирки, та не побажав загорятися через якусь геть незнайому істоту.
Але, незважаючи на те, що двір оточували високі будинки, тьма навколо панувала не така вже й непроглядна. Справа в тому, що землю огорнуло якесь біле сріблисте покривало, й воно відбивало світло Місяця та зірок.
Кошеня ще вдень помітило дивні зміни, що відбулися в природі, – бо ж із неба летіли якісь білі пушинки. Але вдень воно було дуже зайняте домашніми клопотами й нічим іншим просто не переймалось. А тут виявилося, що пушинки, які падали з ранку до вечора, засипали всю землю. А заодно й усі дерева, і всі лавочки, і дитячий майданчик, і взагалі всі, крім чорного гаражу в глибині двору. Навколо стало біло-біло, і навіть уночі було не так темно й страшно, як зазвичай буває осінніми ночами. Крім того, котячі очі швидко звикають до темряви. Так що наше кошеня, без жодних пригод спустилося у двір.
Кошеня обнюхало купи дивного пуху, що вкрив землю. Ліхтар же воно просто оминуло, як оминають будь-яку перешкоду на шляху. Той аж замигав від образи! Ні, світити він не став, а просто стояв і мигав, як мигає дитина, в якої сльози навертаються на очі, вирішуючи: заревіти чи ні…
А кошеня тим часом роззиралося у дворі в пошуках закутка, куди воно могло ненавмисне закотити сонечко. Без денного світла скрізь було кепсько: й у дворі, й на душі – вогко, темно й мерзлякувато. Так мерзлякувато, що кошеня навіть чхнуло, обтрушуючи лапки від білого пуху, який виявився несподівано холодним:
– Ап-ч-хи!
А тоді знову:
– Апчхи! Апчхи!
Отак розапчхикавшись, почуло воно раптом над самісіньким вухом увічливий, доброзичливий голос:
– Здрастуйте! Будьте здорові! Прекрасна погода, не чи правда?
Ви здивовані? Я – не дуже! І зараз ви зрозумієте, чому.
Кошеня все ж було кошеням, а не курчам. Його чотириюрідні брати леви досі вважаються царями звірів. У кошеняти теж були аж чотири сильні лапи із загнутими пазурами, товстий хвостяра сторчака й гострррі-прррегострррі зуби. Кошеня прищулило очі так, що вони почали скидатися на бійниці обложеної фортеці. Воно обережно потягнуло носом повітря й швидко зогледілося.
Коли сонце раптом пропало, двір одразу ж і спорожнів. Геть усі розійшлися додому, так що на вулиці не зосталося жодної живої душі. Принаймні, нікого, хто міг би з ним заговорити. У цьому кошеня було цілком упевнене.
Так, ніхто в такій темряві не ризикнув би заговорити з кошеням. А тим паче привітатися з ним. Не кажучи вже про те, щоби побажати йому здоров'я. Принаймніф дворовий ліхтар на таке точно не здатний. Усе ж він у високих сферах обертається, а отже, зарозумілий і недоступний. Тож навряд чи став би опускатися до бесіди з першим стрічним кошеням. Не кажучи вже про те, щоби побажати йому здоров'я. Чого б це раптом? Дворовому ліхтареві, приміром, ніхто не бажав здоров'я, хоча на нього добряче віяло із одного з розбитих бічних віконець!
Усіх інших, що були поблизу, теж можна не брати до уваги. Тому що цими іншими були кілька ковзанок, лавочки, сніговичок, мотузка з випраними штанами й курткою, гойдалка з обірваними тросами, гірка без двох сходинок і чорний гараж, що стояв у кутку двору, саме напроти в'їзної арки.
Вогка куртка на мотузці тремтіла від холоду, і їй було не до розмов.
А гараж якщо й умів розмовляти, то був доволі далеко.
Кошеня допускало, що може розмовляти, скажемо, радіо на кухні, але сама кухня жодного разу в житті при ньому й слова не сказала. Тому так само малоймовірно, думало кошеня, щоб заговорив чорний гараж.
А більше говорити було геть нікому, бо ж навіть пташки поховалися по шпаківнях та горищах, і двірська дітвора теж уся без винятку сиділа вдома, дивилася мультики по телевізору й вечеряла.
Але ж хтось побажав здоров'я кошеняті! Хтось із ним привітався!
І кошеня ще раз розгляділося довкола.
Власне кажучи, воно й справді було ще дуже маленьким кошеням, нехай і вважало себе великим, самостійним котярою. Ось чому воно й не звернуло уваги на того, кого ще жодного разу в житті не бачило.
А ще жодного разу в житті кошеня не бачило Тюлю.
Тюлю?
Тюлю!
Відгадайте, хто це?
Лавочка? Куртка, що сохне на вітрі? Гірка без трьох сходинок?
Холодно!
У тому розумінні, що ні, ви зовсім не там шукайте. Спробуйте ще раз: чорний гараж? Чорний гараж кошеня щодня бачило з вікна своєї квартири.
Ні. Холодно. Холодно!
Кого ну ніяк не могло зустрічати кошеня, що народилося ранньої осені? Кошеня, яке жодного разу не бачило снігу?
Звичайно, Тюлю – снігового чоловічка Тюлю! Його діти зліпили сьогодні, з першого снігу, яким засипала двір зима. Сніговичок Тюля щойно вдень з'явився на світ. Діти виліпили його на славу: тулуб, голову, ніс, рот. А коли все було готове, хтось посадив Тюлі на плече снігового поштового голуба. Тюля насолоджувався першим днем свого народження, – хоча, якщо бути точним, день уже закінчився і настала ніч. Він був щасливий, сповнений радості і вдячності. Тюля захоплювався кожною миттю свого існування на цьому світлі, й сутінки ані крапельки не зменшили його радості. Жити в темряві здавалося нітрохи не гірше, ніж при світлі дня. А де в чому навіть краще.
Справа в тому, що сонечко по обіді пригріло, й Тюлі одразу стало якось зле. Сніговичок під променями поки що доволі яскравого осіннього сонця почав танути. Від тепла в Тюлі у всьому сніговому тілі почалася ломота, й сльози навернулися на очі-картоплини. Але коли сонечко закотилося, Тюлю миттю попустило. Й він і далі радів тому, що світ прекрасний, хоч тепер і темний.
Тюлі, природно, хотілося, щоб усім стало так само добре, як і йому. Всьому світові. Всім довколишнім істотам. А оскільки з усіх довколишніх істот зосталося лише кошеня, то Тюля із задоволенням привітався з ним і побажав звіряткові, яке пчихнуло, здоров'я і добра. І принагідно завважив, що погода просто чудова. Вечірній холодок помітно підняв Тюлі настрій. І що прохолодніше ставало, то краще й радісніше почував себе сніговичок.
– Привіт! Будь здоровий! – знову сказав Тюля кошеняті й запитав: – А як тебе звуть?
Самого ж снігового чоловічка, як ви вже знаєте, звали Тюля. Це ім'я дала йому одна з дівчаток, які його зліпили. Та, що винесла йому старі рукавички з дірочками. Діти постаралися так постаралися – Тюлю вийшов у них справжнісіньким сніговим чоловічком, у якого було все, що слід мати сніговій істоті. Навіть шапка: діти надягли йому на голову стару каструлю. Ну, а замість носа застромили, як і слід, морквину.
Дівчинці, яка винесла Тюлі рукавички, здалося, що сніговий чоловічок схожий на хлопчика, який учився з нею в одному класі, хоча й жив в іншому дворі. Цього хлопчика, як ви вже, певно, здогадалися, теж прозивали Тюлею.
– Викапаний Тюля, – підтвердила інша дівчинка, що теж допомагала ліпити снігового чоловічка. Вона, навпаки, мешкала з першою дівчинкою в одному дворі, але вчилася в іншому класі.
– Ага, викапаний Тюля, – закричали й інші діти. – Ви-ка-па-ний!
Хоча насправді сніговичок Тюля був не викапаний, а виліплений зі снігу. Із першого снігу.
Кошеня всього цього, звичайно, не знало. Як не знав і того, що крім рук і ніг, діти виліпили Тюлі ще й друзів: голуба й черепаху. Просто декому з дітей подобалося ліпити снігових тварин, а інші не заперечували, щоб у снігового чоловічка Тюлі було кілька таких же снігових друзів.
Так, кошеня нічого про все це не знало. І воно спершу ні на Тюлю, ні на черепаху та голуба просто не звернуло уваги.
Проте наше кошеня було, власне кажучи, не простим собі й звичайним кошеням, а нащадком дикої норвезької лісової кішки. Тому, коли сніговий чоловічок запитав у кошеняти, як його звуть, воно не злякалося й не здивувалося. І, ясна річ, не забуло від несподіванки власне ім'я
– Дикуль, – поважно представився нащадок норвезької лісової кішки, – мене звуть Дикуль.
І кошеня нашорошило хвоста й гарненько його розпушило.
Ліхтар відкидав у бік нових знайомців довгі тіні й тихенько заздрив обом. Усі друзі дворового ліхтаря пішли, і йому ні з ким було перемовитися й слівцем. Ліхтареві раптом стало дуже самотньо й нудно, і він знову заходився мигати.
Кошеня Дикуль утягнуло носом повітря і з піднятим хвостом обійшло довкола свого нового приятеля.
Правду кажучи, Дикуль одразу забув про те, що вискочив із квартири, щоб викотити сонечко.
Одна гра закінчилася, починалася інша. Зі сніговим чоловічком Тюлею. До того ж, хоча Дикуль був не дорослим котом, а тримісячним кошеням, він мав деякий життєвий досвід. І цей життєвий досвід підказував, що куди б не закотилося сонечко з вечора, вранці воно зуміє саме знайтися й викотитися на небокрай.
Так завжди бувало, отже, не варто хвилюватися. Дикуль ще трішки подумав про це й повеселів. Добре те, що добре закінчується.
Однак раптом, невідь чому, – може, тому що стояв босоніж на холодному снігу, – Дикуль знову пчихнув.
– Тюля, – тим часом відрекомендувався сніговий чоловічок. – Дуже приємно. Будь здоровий.
– А-пчхи!
– І ще раз будь здоровий, –  знову сказав сніговичок. – Давай дружити!
Усі діти, що виліпили Тюлю, ставилися до нього дуже добре. І Тюля природно гадав, що має дружити з усіма, з ким познайомиться.
А Дикуль, навпаки, спершу задумався. Ну, бо ж він не дружив із будь-ким. Ніколи не дружив, он хоч би й у ліхтаря запитайте. А дружив лише з тими, хто йому дуже подобався. З бабусею, яка наливала йому молоко. З батареєю парового опалення, яка дуже навіть приємно гріла Дикуля. З татом, який частував його шматочками м'яса. І з дітьми, які носили Дикулеві котлети. А ще він дружив із дідусем, який часто гладив його дуже великими й дуже теплими руками. І ще з акваріумними рибками, яких дуже хотілося поторкати лапками й дістати з акваріума. Ось лише вода в цьому акваріумі починала незбагненним чином булькати щоразу, коли Дикуль вирішував поторкати рибок, і він дуже лякався. А оскільки Дикуль постійно хотів поторкати рибок, то й вода булькала постійно. Тож до акваріуму він не пхався. Мало що з цього булькоту може статися.
Одне слово, у виборі друзів Дикуль був украй перебірливий. Але зараз, коли сніговий чоловічок запропонувала йому свою дружбу, Дикуль думав не довго. Він одразу зрозумів, що Тюля – сніговичок хороший. По-перше, його виліпили діти. А по-друге, він напевно охайний, чистий і без жодних мишок усередині. Дикуль страшенно не любив істот, усередині яких жили мишки. Але всередині снігового чоловічка був сніг, а мишки в снігу не живуть. Ще б пак.
– Гаразд, – сказав Дикуль, – гаразд, давай дружити! – І він знову ледь не пчихнув. – Але пам’ятай, – продовжило кошеня, – що дружба – це найважливіша річ на світі.
Сніговий чоловічок згадав про дітей, які виліпили його, й погодився.
– Пам’ятай, – поважно сказав Дикуль, – за друга нічого не шкода віддати, за друга треба йти у вогонь і у воду.
Звичайно, останні слова навіть наївний сніговичок сприйняв не буквально, а в переносному сенсі, й охоче кивнув. А Дикуль серйозно продовжував:
– За друга ти повинен завжди заступатися і робити для нього все й навіть більше!
Дикуль дуже докладно розповів сніговому чоловічкові Тюлі про те, скільки обов'язків стосовно друга, тобто стосовно нього, Дикуля, мають узяти на себе його приятелі. І хоча норвезькому лісовому кошеняті було трохи холодно стояти й так докладно витлумачувати, а чому полягає дружба, проте він усе ж розповідав. І про те, що коли він спить, його краще не чіпати, і що саме він любить на обід та на вечерю, й чому пухова подушка йому подобається більше, ніж килимок із пластику.
Тюля слухав кота Дикуля уважно й захоплено. Було видно, що він, Тюля, вже зараз готовий зробити для свого нового друга що-небудь дуже героїчне. Або навіть дуже-дуже героїчне. Наприклад, простояти хоч цілу ніч на морозі або обсипатися снігом по вісімнадцять годин на добу, або виростити для нього на даху хоч цілий город добірних бурульок-морквин.
Тим часом, поки вони розмовляли, морозець пробирав усе дужче. Ось він ущипнув, точніше вкусив Дикуля, і то не жартома, а всерйоз – гострими іклами. І не раз. І не двічі. Тоді Дикуль зрозумів, що кусатися з морозом він не буде, і якщо в таку пору навіть собак не виводять на вулицю погуляти, отже, справді час пізній і котам теж слід повертатися додому.
– Тож пам’ятай! – сказав Дикуль на прощання Тюлі, – дружба – велика річ. – І він махнув на прощання сніговикові хвостом, а ліхтар розчулено замигав.
– Не забувай, – тлумачив Дикуль Тюлі вже на ходу, – що саме добрі справи, які ми робимо один заради одного, допомагають нам дружити.
Дикуль змахнув хвостом як прапором, востаннє переступив з лапки на лапку й чкурнув додому, нявкнувши на прощання.
Прощання – це завжди сумно. Тюля залишився у дворі сам-саміський, мов проводжальник на платформі залізничного вокзалу. Йому здалося на мить, що двір і Земля пливуть від нього кудись удалину. Але ніхто насправді нікуди не плив, і Тюля залишився стояти, де стояв: у дворі, перед чорним гаражем, неподалік від ліхтаря.
Сніговичок почав міркувати про те, що ж він гарного може зробити для Дикуля й для дітей зі свого двору, та й для всього світу, щоб довести їм свою дружбу й відданість. Адже він здатний дружити по-справжньому, як йому говорив Дикуль. А не сяк-так.
Тюля стояв у дворі сам-саміський і все думав, думав. Думок у нього в голові роїлося безліч, так що дати їм лад виявилося ой як непросто.
Іноді Тюля ворушив гілками рук у дірявих рукавичках, гублячи часом кілька сніжинок. Сніговий голуб у нього на плечі міцно спав, снігова черепаха втягла під сніговий панцир голову й лапи і теж мирно відпочивала.
Місяць, господар ночі, визирав із-за хмар, щоб підгледіти й підслухати все, що відбувалося в нічному дворі. Довідатися, хто куди йде і хто звідки повертається. Але ніхто нікуди не йшов і нізвідки не повертався. Ще Місяцеві було цікаво, що вигадає Тюля, щоб довести Дикулеві свою дружбу. Але сніговий чоловічок навіть не ворушив губами-прищіпками, які теж винесла з будинку дівчинка, яка подарувала йому діряві рукавички. Так що розгадати його наміри було неможливо.
Час збігав, Тюля стояв мовчачи, і Місяцеві набридло підглядати за ним. Переконавшись, що Тюля зайнятий своїми думками, і що більше у дворі нічого цікавого не відбувається, Місяць почав поморгувати, подаючи якісь незрозумілі знаки. Спершу ніхто не відгукнувся на них. А потім у чорному гаражі, що стояв у глибині двору, раптом спалахнуло світло. Найдивніше, що це криваво-червоне світло просочувалося лише крізь дах гаража, – і ніхто не бачив його, крім Місяця.
Місяць виплутався з хмар і заходився то спалахувати, то пригасати, передаючи дивною світловою абеткою якесь незрозуміле повідомлення. Тут і світло в гаражі теж почало то спалахувати, то гаснути через точно такі ж проміжки часу, як і місячне. Виходило, що Місяць і хтось у гаражі пересвічувалися між собою. Тоді як геть усі – і ліхтар, і навіть дорослі, що дивилися допізна передачі по телевізору в своїх квартирах, – уже заснули.
Схоже, щось затівалося, і це щось було дуже, дуже цікаве.
А тепер я скажу вам щось неймовірне. Чи, радше, неуявне. Ви можете не повірити в це. Ні, майже напевно не повірите. Адже все, що сталося після того, як кошеня Дикуль пішло додому, – це чистісінької води фантастика!
Після прощання зі сніговим чоловічком Тюлею, Дикуль потрапив у під'їзд далеко не відразу. Спершу кошеня пережило маленьку пригоду. Приблизно таку ж маленьку, як маленька повітряна кулька, що лопнула над вухом найбільш боягузливого бізона у величезній череді. Тобто ця маленька подія зрушила з місця цілу лавину моторошних подій. Моторошних і незвичайних, які, набираючи швидкість, із гуркотом покотилися хтозна куди.
Отже, побажавши сніговому чоловічкові Тюлі всього найкращого, Дикуль побіг додому. Але збився зі шляху.
На те місце, куди втрапив Дикуль, і вдень ніхто особливої уваги не звертав. А вночі тим паче. Хоча місце це було саме навпроти щойно спеченого, тобто, тьху, щойно виліпленого снігового чоловічка Тюлі.
Саме навпроти щойно виліпленого снігового чоловічка Тюлі стояв чорний брезентовий гараж. Це був страшенно чорний гараж – чорніший за чорну ніч, чорніший за чорне чорнило. Двері чорного брезентового гаража зачинялися не на замок, а на сплетений із чорних смуг шкіряний ремінь. Але зараз, уночі, хтось розпустив чорний ремінь, і чорний брезентовий полог, що закривав вхід у чорний гараж, просто собі звисав.
І норвезьке лісове кошеня Дикуль, новий друг Сніговичка, що з усіх ніг мчав додому, з розбігу влетів у двері чорного брезентового гаража...
Узагалі ж, Дикуль не був старожилом цього двору. Якщо Тюлю зліпили щойно сьогодні, то Дикуль з'явився на світ усього за три місяці до цієї чудової події. Будинки ж, що оточували двір, стояли тут уже з півстоліття, а може, й ціле століття. Що до Чорного гаража, то він, можливо, існував ще довше.
Як таке може бути? – запитаєте ви.
От і я думаю: як?
Ні сніговичок, ні Дикуль нічого не знали про чорний гараж у глибині двору, незважаючи на те, що той був геть незвичним гаражем.
Звісно, про нього знали всі мешканці довколишніх будинків, і вже багато років тутешня дітвора переказувала про чорний гараж дивні й страшні історії. І навіть дорослі щулилися, коли їм доводилося проходити мимо. І намагалися якомога швидше проминути це місце.
Що це за гараж, звідки він узявся у дворі, ніхто достеменно не знав. Але дорослі шепотілися, а діти на повен голос говорили про те, що в страшному чорному гаражі, у якому ніхто ніколи не бував, стоїть чорний проржавілий автомобіль інопланетної марки.
Автомобіль, як амфібія, міг подорожувати й по землі, й по воді. Мало того: крім Землі, ще й по Місяцю, і по Марсу, а може, навіть по Юпітеру або по кільцях Сатурна. Хоча ніхто не бачив цього автомобіля, леґенди стверджували, що більш лиховісної автівки ніде не знайти. Навіть якщо в кого-небудь виникне раптом бажання шукати щось настільки жахливе. Автомобіль весь покритий іржею, а на капоті в нього начебто сяє прозорий кінський череп із діамантовими очами.
Діамантові очі кінського черепа часом спалахують моторошним вогнем, коли хто-небудь намагається заглянути в чорний гараж.
Ага, ви вже тремтите? Читайте, читайте далі!
Усередині чорного брезентового гаража завжди, навіть у найбільшу літню спеку, дуже холодно й вогко. А очі кінського черепа з капота кидали на кожного, хто насмілювався заглянути в гараж, такі льодові погляди, що в того відразу падала температура. І душа провалювалася в п'яти. Ніхто удруге навіть близько не підходив до чорному гаража. І ніхто не бачив хазяїна того гаража. Не знали навіть, чи є взагалі в цього гаража й цього автомобіля хазяїн. Адже ніхто не ремонтував іржавий автомобіль і не виїжджав на ньому в місто.
Але всі мешканці двору лише хитали головами, коли раптом задавалися питанням: чий гараж і хто власник страшного інопланетного чорного автомобіля. Навіть головний міліціонер і головний санітарний лікар району робили вигляд, що ніякого дивного чорного гаража з іржавим інопланетним автомобілем усередині не існує ні в цьому районі, ані в місті. І взагалі, його й нема на світі. Так що ні головний міліціонер, ні головний санітарний лікар району ніколи не замислювалися над тим, що треба б оглянути дивний гараж, а може, навіть за що-небудь оштрафувати його власника.
Ходили неприємні, але вперті чутки, що коли-небудь власник машини й гаража прийде. Що одного зовсім не прекрасного дня він з'явиться, відчинить гараж і сяде у своє іржаве авто. Коли-небудь водій заведе мотор, чи що там крутить колеса страшного іржавого автомобіля? І виїде з чорного гаража. І почнеться смуга невдач.
У всьому світі, там, де проїде іржавий інопланетний автомобіль, починаючи від двору, де стоїть гараж, і закінчуючи зоопарком у Сан-Паулу, що в Бразилії, почнеться смуга невдач. Коли приїде хазяїн гаража…
Таке стверджували дворові леґенди.
А тепер зважте на головного міліціонера району й головного санітарного лікаря: чи варто їм шукати таку людину? Якщо той узагалі людина… Адже, судячи з тих же чуток, там, де проїде іржавий автомобіль із чорним паном за кермом і кінським черепом на капоті, почнеться не проста, а найбільша за всю історію смуга невдач. Почнуть мінятися місцями магнітні полюси, над континентами пролетить стокілометровими ескадрильями сарана й міль, у щоденники будуть уписані лише погані оцінки, а з продажу зникнуть чупа-чупси й шоколадне морозиво.
Ось які історії розповідали про чорний брезентовий гараж. Насправді ж нікому достеменно не було відомо, що саме трапиться або не трапиться, коли з'явиться власник гаража й автомобіля.
Хоча дідусь одного хлопчика, глухий учитель музики з Кавказьких гір, котрий якось гостював улітку в батьків хлопчика, мав щодо цього свою думку. Цей дідусь стверджував, що власником гаража й автомобіля цілком може виявитися щонаймиліша людина з якого-небудь дружнього нам Мадаґаскару, ветеран і змієлов. Чому б і ні?! Але напевно ніхто не міг нічого стверджувати.
Та повернімося до нашої розповіді.
Отже, розтлумачивши докладно сніговому чоловічкові Тюлі обов'язки друга, Дикуль, за звичкою всіх норвезьких лісових котах, помчав додому не по асфальтовій доріжці, а направці, тобто по бездоріжжю. Крізь пітьму. Похмуру пітьму.
Пам’ятаєте, ліхтар на той час уже згас, а Місяць ще ховався за хмарами. Отже, Дикуль помчав просто в темряву, щоб скоротити дорогу.
А що це означає?
Те, що Дикуль летів, узагалі не розбираючи ніякої дороги: надто вже він змерз, наставляючи снігового чоловічка. І, не розбираючи дороги, Дикуль помчав не так, як слід було – повз промерзлий кущик бузку, повз сміттєві бачки, – а просто до того злощасного гаража, до відчиненого кимось входу, куди так страшилися заглядати інші мешканці двору.
І, не розбираючи дороги, Дикуль з розбігу ввірвався в Чорний гараж, де стояв інопланетний автомобіль-космохід, чий капот прикрашав кінський череп із блискучими очами.
Дикуль пірнув під брезентовий полог, що закривав вхід у гараж, без найменшого наміру вплутуватися в якісь нові пригоди. Та й узагалі, по-моєму, Лінійка Пригод уже відміряла на сьогодні всі несподівані події, які можуть випасти на долю зовсім маленького кошеняти. Це з одного боку. А з іншого, він же сам вибрав собі дорогу, точніше, бездоріжжя, по якому кинувся з усіх лап додому. Хоч як би ми не співчували кошеняті, та все ж мусимо описувати все правдиво.
Отже, виявилося, що пригоди Дикуля прощанням зі сніговим чоловічком Тюлею не закінчилися. І тим паче не закінчилися вони після того, як він заскочив у чорний гараж. Оскільки темрява в гаражі в цю мить не відрізнялася від тої, що надворі, а Дикуль був у такому безтурботному настрої, що біг, не дивлячись довкола і навіть наперед себе, поки не врізався з усього маху в бампер страшної іржавої інопланетної машини.
Дикуль добряче тріснувся об радіатор. Із очей бідолашного кошеняти посипалися іскри. Ні, не іскри. Це я применшую. З очей у Дикуля посипалися зірки. Дикуль уперше в житті так боляче, в суцільній темряві й з усього маху втелющився лобом об бампер машини, і тому вперше в житті побачив зірки, що бризнули з очей. Їх було так багато, і вони були такі яскраві, що Дикуль сів, широко розплющивши очі, щоб потерти чоло й полічити зірочки, але зосередитися йому не дали. Мотор дивної іржавої машини, об бампер якої тріснувся Дикуль, фиркнув, як розсерджений очеретяний кіт, а фари раптом спалахнули зеленим світлом. Зірочки, що висипалися з очей у Дикуля, потьмяніли, померкли в яскравому зеленому світлі фар. А на капоті іржавого автомобіля замерехтів зеленими очиськами кришталевий кінський череп і витріщився на кошеня. А Дикуль не любив, щоб його так безцеремонно розглядали незнайомці. Він нявкнув і одразу ж кинувся в бійку, не встигши навіть збагнути, з ким має битися. Але ж і битися поки що було ні з ким.
Дикуль заплигнув на бампер, потім на капот, вигнув спину, засичав на кінський череп, що виблискував зеленими очами.
Стояти на капоті було слизько й страшно, тому що кінський череп раптом тихенько заіржав і дуже голосно й чітко клацнув зубами. Дикуль відскочив назад до вітрового скла автомобіля. Скло було теж слизьке, але крижаний погляд кінського черепа вселив кошеняті такий жах, що Дикуль, задкуючи і не відриваючи очей від того черепа, геть незбагненним чином видерся вгору по лобовому склу автомобіля, – так у нього більше ніколи не виходило, – й зненацька перевалився в салон.
– Апчхи!
Інопланетний автомобіль виявився схожим на спортивну машину-кабріолет із відкидним верхом.
У салоні лежав такий шар пилу, що Дикуль знову розпчихався.
– Апчхи! Апчхи!
Снеговичкові на вулиці почулося щось знайоме. Він навіть хотів підняти каструлю, щоб прислухатися.
Але саме в цю мить у салоні інопланетного автомобіля поруч із кошеням хтось або щось заворушилося. Дикуль запнувся, проковтнувши власне апчхи. Сніговичок почекав-почекав і повернувся до своїх думок. Настала тиша.
У гаражі тепер було доволі світло: горіли очі кінського черепа, горіли фари інопланетного автомобіля, засвітилися панелі приладів усередині машини, і незрозумілим чином стало раптом видно Місяць просто крізь чорний брезентовий дах гаража.
Місяць світив так яскраво, немов ніякого даху взагалі не було, а над машиною розкинулося чисте небо.
Дикуль, сидячи на передньому сидінні автомобіля, гарячково міркував, як йому краще вчинити: забитися під сидіння, чекаючи, що буде далі, чи терміново встряти з кимось або із чимось у бійку. Обидва рішення здавалися не дуже привабливими. Куди краще було б, якби Дикуль не поперекував, а пройшов би до під'їзду свого будинку по доріжці. Тоді він уже пив би тепле молочко біля батареї…
А зараз сидів, затискаючи лапками ніс, щоби не чхати, і не знав, що ж станеться з ним за хвилину. Пчихнути хотілося страшенно. Просто жах як хотілося пчихнути. У сто разів дужче, ніж на вулиці, поруч зі сніговичком.
Світло в салоні іржавого інопланетного автомобіля раптом теж спалахнуло. Певно, для того, щоб комусь стало видніше, що відбувається. Може, тому, хто заворушився на задньому сидінні?
Чорний Пан, хазяїн чорного автомобіля, майже склався, сформувався, але поява Дикуля розполохала обережні тіні, й вони розбіглися по кутках. Минув якийсь час, перш ніж тіні почали знову збиратися разом, згущуватися. Декому це не передвіщало нічого приємного.
Сам автомобіль тим часом закліпав віями-підфарниками, скосив фари, начебто спробував заглянути у власний салон. Напевно, тут, в інопланетному автомобілі, давненько не бували сторонні. Адже всюди лежав пил і було напрочуд вогко. В автівці стояв важкий, нежилий сморід, і Дикуль відразу це зачув. Вочевидь, у салон інопланетного автомобіля давно ніхто не заглядав. Дуже давно.
Від світла, що ввімкнулося в гаражі, від фар і підфарників, від кінського черепа, Місяця і лампочок у салоні з'явилася безліч тіней, які відкидалися в різні боки. Вони виявилися різними за довжиною, шириною, а головне, за густотою. Тут можна було побачити тіні ріденькі – ясно-сірі, й такі густі, що чорніли, як вугілля. А між ними пролягали тіні ще багатьох інших відтінків. І всі вони коливалися, тому що джерела світла – від фар до Місяця – теж світили по-різному: то яскравіше, то тьмяніше. Але там, де тіні перетиналися, морок відразу робився густішим. Тіні спліталися у вузли й більше вже не блякнули. Вони, навпаки, наливалися, насичували одна одну чорнотою, стікалися, мов струмочки чорної туші, на заднє сидіння. І кошеня, звичайно, не стрималося: воно сплигнув на спинку переднього сидіння й заглянуло в задню частину салону.
Вам страшно?
Ще б пак. Звісно. Зараз ми дочитаємо, перегорнемо сторінку й теж заглянемо туди, на заднє сидіння.
Там усі тіні, що сповзалися із закутків гаража: великі й чорні, маленькі й сірі, гнучкі й прямі, всі, немов шматочки дивної головоломки-пазлу, шикувалися в якусь об'ємну картинку.
Вони збиралися разом і ставали чимось новим. І це щось уже ворушилося, рухалося й поступово набувало форми. Спершу форма була химерною, тонкою, ледь уявною. Потім раптом почала виповнюватися, рудіти, тому знову темніти. Із загальної маси почали проступати, проявлятися якісь риси. Промені, що били з фар, око кінського черепа і навіть місячне світло мов різцями поглиблювали ці риси, надавали їм виразності й чіткості. Місяць особливо постарався, позначаючи лисину, акуратно виліплюючи ніс, лоб, губи й рот невідомої істоти. Згусток тіней перетворювався на гладку фігуру, що прихилився до задніх дверцят авта.
– Але ж на фігуру не дога чи бультер'єра, а людини! Чого ж тоді Дикуль проковтнув своє апхчи? - здивуєтеся ви. Чого це кошеняті лякатися людини?
Не знаю, не знаю.
Людини, що вимальовувався з тіней, по-моєму, слід було боятися не лише кошеняті Дикулю. Адже цей тип за ближчого розгляду мав надто вже небезпечний вигляд. Його слід було би боятися не лише Дикулю, але й будь-якому звірові, птахові, ба навіть тому глухуватому дідусеві-музикантові, що приїхав у гості з Кавказьких гір. Лісового норвезького кота, навіть маленького, ніколи не підводив інстинкт. Недарма коти живуть поруч із людиною стільки років – вони непогано розбираються в багатьох небезпеках.
У Дикуля від жаху хвіст так розпушився, що почав скидатися на йоржик для миття пляшок. Кошеняті давно вже перехотілося битись.
– Довго ж я йшов, – сказала тінь, остаточно перетворюючись на чорного пана, набуваючи кольору, форму й об’єму.
Хазяїн іржавого інопланетного автомобіля виявився одягненим у довге пальто, товстий чорний шарф був обв'язаний навколо шиї.
– Нарешті я дістався до цієї загумінкової планети, – і чолов’яга широко розплющив очі й зиркнув угору, просто на навислий над ними Місяць. Той злякано прикрився маленькою хмариною. Зате кінський череп неголосно, але радісно заіржав. Чорний тип перевів погляд на нього. Він похмуро посміхнувся, вийняв чорні руки з кишень чорного пальта й потягнувся до Дикуля.
А може, чорний тип хотів просто погладити кошеняти? Звісно, може, й так. Але Дикуль не став чекати, що ж все ж станеться наступної миті. Довгим, направду чемпіонським стрибком кошеня вискочило зі страшного іржавого інопланетного автомобіля, а другим, аж ніяк не гіршим – зі страшного чорного гаража. Й опинилося на вулиці, освітленій самим лише Місяцем.
Навколо стояла абсолютна тиша, лише скажено билося серце. Дикуль з усіх ніг помчав до свого під'їзду. Не лічачи сходинок, він злетів просто до дверей своєї квартири, в яких була вирізана маленька лазівка спеціально для нього.
Через ці персональні дверцята Дикуль проскочив на свою рідну – ура! – теплу кухню й одразу ж заходився коло їжі, щоб трохи заспокоїтися.
А коли він поїв так ґрунтовно, що й справді заспокоївся, то негайно рушив у дитячу, заліз під ковдру й заснув у ногах у сонних малят. Він навіть не визирнув у вікно, щоб побачити дивний страшний гараж із чорним типом або на те, які подвиги робить в ім'я їхньої дружби смішний сніговий чоловічок Тюля.
А тепер для тих, хто читав не дуже уважно, я повторю:
Сніговий чоловічок Тюля щасливий, тому що в нього сьогодні був день народження, і тому що в нього з'явилося багато друзів, і тому що вечір перейшов у морозну ніч, і звичайно, тому що він познайомився з кошеням Дикулем і запропонував йому дружбу. Наш сніговий чоловічок стояв як вартовий між чорним гаражем і під'їздом, мріючи про славний подвиг в ім'я дружби. І не здогадувався Тюля, що час подвигів близько…
Наступив час, коли у світі всім: діткам, що зліпили його, їхнім батькам, дідусям і бабусям, його новому другові Дикулю загрожувала чорна смуга в житті. І ця смуга почнеться ось-ось. Коли розвидниться, коли прогріється мотор іржавого інопланетного автомобіля, коли Чорний Пан, що з'явився з тіней у гаражі, про щось своє домовиться з Місяцем, – тоді все це й трапиться.
Хочете подробиці? Звичайно, всі завжди хочуть подробиць.
Сніговий чоловічок Тюлю з рукавицями на гілочках-руках, із каструлею на голові, стояв як вартовий, як останній вартовий на посту біля виїзду з гаража. Як вам така подробиця?
Він стояв навпроти гаража, у якому тіні виліпили чорну істоту. Він стояв навпроти гаража, в якому завелася інопланетна автівка, й не підозрював про те, що подвиг, який він мріяв учинити, вже чекає його. Смішного й ледь не сказав ніжного – ні, насправді сніжного чоловічка Тюлю.
А в брезентовому чорному гаражі оживав мотор іржавого інопланетного автомобіля, все яскравіше горіли фари і все лиховісніше скалився кінський череп.
Череп іноді ледь чутно іржав, і дуже тихо підвивав йому клаксон чорного інопланетного автомобіля.
Світло фар, спрямоване вгору, пробивався крізь чорний брезент гаража легко, начебто зовсім і не крізь брезент, а прозорий тюль. Місяць, що завис над гаражем, легко міг вирізнити це світло. Хмари кудись зникли, і Місяць не міг, хоч би й хотів, сховатися від світла фар іржавого інопланетного автомобіля. Він трохи покрутився, ухиляючись від світла фар, але, зрештою, іржавий інопланетний автомобіль із Чорним Паном у салоні піймав Місяць у фокус. Певно, переконавшись, що подітися йому однаково нікуди, Місяць знехотя почав переморгуватися з інопланетним автомобілем із чорного гаража.
Так вони обмінювалися сигналами аж до світанку: Місяць та іржавий інопланетний автомобіль у чорному гаражі напроти арки, за якою починалася дорога, що оперізує всю Землю. А просто посеред цієї дороги, у дворі біля гаража, стояв сніговий чоловічок Тюля, виліплений дитячими руками з першого снігу.
Сніговичок Тюля не звертав уваги ні на миготливий Місяць, ні на ліхтар, що прокинувся й теж підморгував.
Тюля лише зрідка поглядав на розсипані по небу зірки. Вони нагадували йому великі небесні сніжинки, і він подумав про те, що якщо хто-небудь колись зліпить із цих сніжинок великого небесного сніговика, той буде світити яскравіше від Місяця.
Але про це Тюля подумав мимохідь. Він думав про те, що має вчинити подвиг, згідно з угодою, які уклав зі своїм другом кошеням Дикулем.
Сніговий чоловічок стояв просто перед виходом із чорного гаража, там, де й був виліплений дітьми. І зовсім не догадувався, що, він, хоч прожив на світі всього день, проте декому на цьому світі, точніше, в цій тьмі, вже дуже заважає.
Сніговичок ні про що не підозрював. Він стояв на своєму місці й мріяв про те, яку користь принесе Дикулі, дітям усього двору, дівчинці, що винесла йому рукавички, й усім людям.
А що робити нам? Ми розуміємо: щось відбувається чи ось-ось відбудеться, і не знаємо, що саме. То що ж нам робити? Хочете знати, що? Лягайте спати! Уже дуже пізно! Усі давно сплять, такої пізньої ночі нових пригод не очікується, а якщо вони й трапляться, нас однаково не розбудять. Почекають до ранку.
Тож лягайте. Уранці почнеться найцікавіше…

Ранок почався з того, із чого починається будь-який ранок. Спершу прокинулися будильники. Потім мами розбудили татів. Потім мами вмилися й почали готувати сніданок. Потім розбудили дітей. Потім почалися вмивання, фіззарядка й сніданок. Діти й дорослі, собачки й кішки, хом’яки і морські свинки вмилися і зробили зарядку. Баранчики – для чола, мавпи – для мордочок, рибки поплавали на місці, пташки почистили пір’ячко, а таргани поворушили вусами. Потім усі поснідали. А відтак усі, хто добре їв, вийшли погуляти на вулицю. Я не маю на увазі тарганів, хвилястих папужок і павучків. Вийшли у двір погуляти діти, у яких усе було гаразд. Ті, в кого не було нежиті, застуди, кашлю або комп'ютера, – тобто ті, у кого все в житті добре. Всі вони вийшли погуляти.
Ті діти, у яких були неприємності або комп'ютер, залишилися вдома, і, правду кажучи, вони нас не цікавлять. Нас цікавлять діти, що вийшли зранку на вулицю. У кого життя вдалося. У кого канікули тривали, а в кишенях бряжчала копійчина.
Отже, почався ранок, і діти повибігали на вулицю. Звичайно, всі одразу, а не по черзі, як, може, думають деякі читачі.
Усі діти вискочили на вулицю, точніше у двір, і почали волати, стрибати, грати в сніжки, кататися на санках, веселитися й співати.
Так, деякі діти навіть співали від радості. Правда, це потім. Спочатку всі обступили снігового чоловічка Тюлю й підправили його в міру необхідності. Доліпили, де потрібно снігу, щільніше натягнули на гілочки рукавиці, поправили каструлю на голові, а також прищіпку-рот. Ніхто з дітей не звернув уваги ні на маленькі котячі сліди навколо снігового чоловічка, ні на тихе гурчання мотора в загадковому гаражі. Ніщо не затьмарювало майбутнього. Нікому й на гадку не спадало того ясного морозного ранку, що майбутнє взагалі можна якось затьмарити.
І раптом…
Так, раптом протяг, що задував у двір звідкись із боку паркану за гаражем, припинився. Протяг, що не стихав ні взимку, ні влітку, раптом зник.
Спочатку діти цього не помітили. А потім одному хлопчикові впало в око, що перестав розвіватися на вітрі маленький прапорець, що його він підняв на вершину снігової башточки.
Спершу він звернув увагу на те, що стих вітер, а потім на повний Місяць, що навис над двором. Схожий на білий шматок хмарини, але все ж виразно помітний денний місяць.
Вітер затих, але тиша не настала. Тому що на зміну вічному шелесту протягу прийшов шум неголосно, поки що дуже неголосно працюючого мотора іржавого інопланетного автомобіля в чорному гаражі. Цей тихий звук уже всіх по-справжньому здивував і навіть збентежив.
Рокіт мотора з чорного гаража багато хто, та ні – всі-всі жителі двору почули вперше в житті!
І як тільки діти розрізнили тихе гурчання іржавого інопланетного автомобіля в чорному гаражі, воно змінилося оглушливим… ну, майже оглушливим ревінням. Мотор іржавої невидимої поки що з двору інопланетної машини в чорному брезентовому гаражі заревів так, що всі аж здригнулися. Діти відбігли від чорного гаража подалі й дуже здивувалися. Все це тепер здавалося значно більш дивним, страшним і незвичним, аніж навіть Місяць, що втроє збільшився й висів над дитячим майданчиком двору серед білого дня.
Я вже казав вам, що ніхто й ніколи ще не чув рокоту заведеного мотора іржавого інопланетного автомобіля. Ще ніхто не бачив, яка страшна на вид ця машина. Ніхто не знав поки що, який у неї моторошний маршрут, і ніхто до пори до часу не заглядав у палаючі очниці кінського черепа на її капоті.
Пам’ятаєте, як почався ранок? Він був ясним, сонячним, морозяним, чудовим. Діти, що вийшли зранку в двір, навіть не здогадувалися про моторошнувату пригоду, що сталася пізньої ночі з кошеням Дикулем. А для самого кошеняти вчорашні враження здавалися сном чи казкою і майже зовсім забулися. Він гарненько виспався, умився, поїв і, як зазвичай, збирався закотити куди-небудь один-два бабусині клубки. Життя котів пролітає швидко, і Дикулеві здавалося, що вчорашня ніч була давно-давно.
Але звук заведеного мотора, який майже ні про що не промовляв дітям, Дикулеві нагадав дуже й дуже багато. Кошеня покинуло бавитися бабусиним клубочком і прислухалося. Потім підхопилося на підвіконня й виглянуло у вікно. Діти все ще гралися, щоправда, раз у раз стривожено поглядаючи на Місяць і прислухаючись до гулу мотора іржавого інопланетного автомобіля в чорному гаражі. Хлопчики й дівчатка гралися в заметеній снігом пісочниці, качалися на ковзанах і, звісно, водили хоровод навколо снігового чоловічка Тюлі.
Аж раптом…
Нехай у мене виросте паперовий язик, якщо брешу!
Аж раптом тричі каркнув ворон, і ремінь, що скріплював брезентові двері гаража, розв'язався сам собою. Двері розчинилися навстіж. У ту ж мить раптовий порив вітру зачинив усі кватирки в довколишніх будинках.
Прапорець на сніговій вежі затріпотів. Десь далеко гримнув грім. Можете собі уявити грім на початку зими? Та все ж саме під гуркіт грому ревучу іржаву машину небаченої інопланетної марки винесло з гаража, мов крижину.
Страшна інопланетна автівка вискочила з чорного гаража під ляскіт брезентових полотнищ. На капоті в неї блищав кінський череп, а за кермом сидів чорний пан у чорному пальті.
Видовище було приголомшливе: розкритий брезентовий полог чорного гаража, усміхнений Чорний Пан, блискучі очі кінського черепа, наростаюча швидкість.... Машина з чорного гаража, взяла розгін, який обіцяв пасажирові подорож на надзвичайно високій швидкості. Цей розгін, зрештою, обіцяв багато чого, – і якби не гальма, то машина умиґ ока, а може, навіть і швидше виїхала б ізнадвору й віднесла б таємничого водія в лиховісну мандрівку.
Але гальма поплутали чорному мандрівникові всі карти.
Гальма заверещали, заскрипіли.
Кватирки знову відчинилися, вітер стих, ворон закрив дзьоба і схилив від подиву голову набік.
А іржава інопланетна машина стала мов укопана. Чорного водія кинуло на її кермо, кінський череп клацнув зубами.
Просто на шляху чорного іржавого інопланетного автомобіля стояв сніговий чоловічок Тюля, маленький сніговий чоловічок, якому саме сьогодні вранці виповнювалася доба від роду. Він розгублено посміхався ротом-прищіпкою. Сердито – та що там сердито – розлютовано завивши, чорний пан за кермом іржавого інопланетного автомобіля затрясся, смикаючи ключ і перемикаючи передачі. Іржавий інопланетний автомобіль забуксував просто перед Тюлею. Колеса автівки крутились, але зрушити з місця вона не могла.
Чорний Пан за кермом іржавого автомобіля почав страшно кричати й бити кулаками по керму.
Діти заверещали. Ніхто ніколи не бачив цієї чорної дивовижної машини, що виїжджає з гаража. І вже точно ніхто ніколи не бачив такого чорнющого пана, який сидів за кермом інопланетного автомобіля.
А водій тим часом усе намагався змусити інопланетний автомобіль виїхати з двору. Та сніговий чоловічок Тюля стояв просто в нього на шляху.
Ніхто у дворі раніше не бачив водія чорної інопланетної машини, але якби Дикуль подивився на нього, він би одразу його впізнав. Адже це був саме той чорний пан, що склався з тіней напередодні вночі, – у чорному капелюсі, в чорних рукавицях і в чорних окулярах.
Руками в шкіряних рукавицях чорний пан скажено стискав чорне кермо. Він розсердився не на жарт. Певно, перед тим, як виїхати з гаража, чорний пан не потрудилася виглянути назовні. І поява сніговичка Тюлі на шляху інопланетної машини стала для нього цілковитою несподіванкою.
Іржавий інопланетний автомобіль із кінським черепом на капоті не міг наїхати на снігового чоловічка Тюлю. Не міг, і все. А для того, щоб об'їхати сніговичка просто не вистачало місця.
Чорний пан за кермом інопланетного автомобіля лаялася, кричав і сигналив, мов навіжений. Напевно, водієві спало на гадку, що сніговичок Тюлю живий і може відскочити на узбіччя. Але сніговий чоловічок і не думав відскакувати. Тому що замість ніг у Тюлі була куля снігу, і взагалі він був звичайним, хоч і виліпленим з любов'ю, сніговиком. Тюля не зміг зрушитися з місця, він лише нажахано скривив свої губи-прищіпки. І всі діти дружно зібралися заплакати, тому що іржавий автомобіль, здавалося, наїжджав на снігового чоловічка Тюлю – все наїжджав, усе наїжджав…
Хоча з якихось причин автомобіль так і не зумів розчавити снігового чоловічка. Але злякався Тюля не на жарт.
Він уже був певен, що цей жах ніколи не скінчиться. Сніговому чоловічкові здалося, що ось зараз, через секунду, бампер рознесе його тулуб. Покотиться вбік морквина, сплющиться каструля, впавши з голови…
Та й усім так здавалося. Хтось із дітей нажахано змахнув руками й зі слізьми на очах кинувся напереріз інопланетному іржавому автомобілю. І вийшло це в нього дуже вдало. Тому що одні дитячі ручки знайшли інші дитячі ручки, а ті – ще інші, й ось уже діти з усього двору стали перед сніговичком, який першим загородив шлях біснуватому інопланетному автомобілеві.
Діти, взявшись за руки, вишикувалися перед сніговим чоловічком Тюлею.
– Агов! – висунувся з кабіни іржавого інопланетного автомобіля Чорний пан. Він вимкнув мотор, і колеса перестали обертатися. Однаково його автомобіль не міг зрушитися з місця, то нащо даремно витрачати пальне?
Кінський череп на капоті вискалився так само страшно, як і сам Чорний пан.
– Гей, ви! – закричав Чорний пан і замахав рукою в чорній рукавиці. – Гей, ви, ану геть із дороги! Я повинен проїхати!
Але діти з усього двору, хоча їм і було дуже страшно, хоча вони й боялися Чорного пана та його іржавої машини, що викотилася так раптово з чорного гаража, та все ж стояли живим ланцюгом поперек дороги, не дозволяючи Чорному панові наїхати на Тюлю. Чоловічка Тюлю – смішного й ніжного. Тобто сніжного.
– Гей, ви! – знову закричав Чорний пан так, що навіть снігова черепашка біля ніг Тюлі поморщилась. – Гей! Агов! Геть з дороги! Я проїду! Тпрусь!
Але діти не зрушили з місця. Вони вистояли.
Тобто, ви розумієте, що стояти й вистояти – це дві зовсім різні речі. Наші діти саме вистояли, поламавши плани Чорного пана. Тому Чорний пан не виїхала з двору на вулицю, не проїхав через місто й не помчав по Землі, перетинаючи її чорною смугою.
Хоча діти ще нічого не знали про чорну смугу, яка могла ось-ось початися в житті людства. Вони просто захищали Тюлю – снігового чоловічка.
Діти вистояли, а Чорний пан вийшла, застібаючи на ходу своє чорне пальто. Він відкрив було свого чорного рота, але задихнувся, сьорбнувши чистого повітря, і йому стало злу.
Певно, давненько не доводилося йому дихати таким чистим повітрям.
Чорний пан відступив, нагнувся й глибоко вдихнув хмарину смердючого газу з вихлопної труби іржавого автомобіля. Йому відразу полегшало. Чорний пан знову повернувся до дітей і простягнув довгу руку, маючи намір штовхнути Тюлю.
– Геть з дороги! – знову заричав він. – Я розчавлю і вас, і його!
– Ви не можете розчавити нашого Тюлю, – розважливо мовила одна дівчинка, – хто б ви не були.
– Звичайно, звичайно! – закричали діти.
– Ясна річ!
– Не можна наїжджати на сніговичка!
– Ще б пак!
– Не пустимо!
І діти заходилися навперебій роз'яснювати Чорному панові, якого вони, щоправда, й далі дуже боялися, що цього не можна робити! Тому що цього не можна робити ніколи!
– Ах так! – не на жарт розлютилася Чорний пан. Так ніби раніше він злився жартома!
Він позадкував до дверцят автомобіля.
– Не хочете по-доброму? А ви знаєте, хто я такий? Я Чорний пан! – заявив він так серйозно, начебто мав справу з дальтоніками, які не відрізняють чорний колір від білого.
Він широко змахнув руками, начебто бажаючи показати який-небудь фокус, і підняв очі. Й одразу побачив вікно, а в цьому вікні Дикуля, який саме підхопився на підвіконня.
Дикуль засичав, піймавши погляд Чорного пана. Він готовий був знову розігнати тіні, з яких той сформувався, і Чорний пан це одразу відчув.
От у кого почалася чорна смуга! Це я не про Дикуля, а про Чорного пана. Так, саме в нього почалася чорна смуга: спочатку кошеня, потім сніговичок на дорозі, тоді знову те ж кошеня. Чорний пан удруге глянула на Дикуля зміїними очами й вирішив, що слід ужити деяких заходів. Він сунув руку у відкрите віконце автомобіля й клацнув якимось тумблером на приладовому щитку. Кінський череп перестав лякати дітей і витріщився на Дикуля. Він заходився щосили свердлити діамантовими очима лісове норвезьке кошеня. Але, нічого поганого з Дикулем не сталося. Навпаки, він сповнився бійцівського духу й заметався біля зачиненого вікна в пошуках виходу на вулицю.
А Чорний пан, що як і раніше дуже квапилася, глибоко зітхнув, і раптом здався дітям вищим, ніж вікно кухні, з якого визирнув Дикуль. Навіть вищим за тополі, що росли у дворі. Набагато вищим.
– Гей, ви, дрібното! – страшним голосом зарокотав Чорний пан. – Ви, малявки, ану кажіть, що ви бачите?!
Діти задерли голови так дружно й високо, як ще жодного разу в житті. Й застигли з відкритими ротами. На якийсь час.
Просто над їхніми головами повний Місяць, що висів над їхнім двором, став ще більшим. Тепер він займав, певно, чверть неба. Синій, як північне озеро, Місяць корчив дітям страшні рожі й, здавалося, хотів звалитися їм просто на голови.
Такого здоровенного Місяця не бачив, напевно, ще ніхто на світі. Він опустився так низько, що, здавалося, на нього можна було легко заплигнути. Ну, хоч би й з гаража.
Незважаючи те, що у всіх дворах світу за всіх часів усі дітлахи завжди залазили на гаражі, на чорний гараж ніхто ніколи не лазив. Та й зараз ніхто з дітей, навіть відверті шибеники, не збиралися дряпатися туди, щоб перестрибнути з даху на Місяць.
І взагалі, на Місяць нікому особливо не хотілося стрибати.
Справді.
Місяць висів так низько, що здавалося, до нього легко докинути сніжок. Але навіть сніжком у Місяць ніхто не спробував уцілити.
Чому?
Тому що цього просто не могло бути! Розумієте? Не могло, просто не могло бути такого, щоб Місяць опустився настільки низько, що до нього можна докинути сніжок. Це надто неймовірно, і тому може злякати навіть найвідважнішого героя.
Не вірите? А ви прочитайте, що трапилося далі!
Далі всі діти витріщилися на Місяць, а відтак знову на Чорного пана. Місяць продовжував висіти над двором і корчити дітям рожі, мов якась стара мавпа. Але жоден дитячий пальчик на зчеплених руках не мерзнув.
– Бачите Місяць? – продовжувала Чорний пан, дивлячись на дітей моторошним поглядом. – Бачили ви коли-небудь щось подібне? Атож! Лише раз на тисячу років, – продовжувала Чорний пан, за повного денного Місяця, що впритул наблизився до Землі, Чорний пан, тобто я, може виїхати на інопланетній машині з чорного гаража.
Діти мимоволі опустили голови й подивилися на гараж.
– Я Чорний пан, – правив тим часом той, – і я обов'язково повинен виїхати з чорного гаража на своєму інопланетному автомобілі. У мене й так уже мало часу. Я страшенно спізнююсь. Я вже затримався тут з вини вашої свійської тварини, – і Чорний пан тицьнув пальцем догори, на вікно, з якого визирав Дикуль. – А тепер я гаю час через цього дурного сніговика. Заберіть його негайно!
Голос його перейшов на рев. Чорний пан розсерджено стрибав між дітьми, як шимпанзе, й розмахував руками в рукавицях.
– Лише раз на тисячу років, за повного денного Місяця, я, Чорний пан, можу виїхати на інопланетній машині з чорного гаража, щоб у всіх місцях, де я проїду, почалася чорна смуга. Я хочу встигнути об'їхати якнайбільше вулиць і міст, країн і континентів. Геть з дороги, дрібното! І заберіть свою снігову людину!
Лише тут діти звернули увагу на те, що колеса іржавого автомобіля були перевиті чорними ланцюгами.
– Я помчу по вашій планеті, – все голосніше рокотав Чорний пан, – і там, де я буду проїжджати, у всіх жителів наставатиме чорна смуга, вічні сутінки й погане самопочуття. Звідусіль, де я побуваю, почнуть летіти птахи й тікати тварини. Там перестануть бити із землі підземні джерела, а листя на деревах обсиплеться. А я буду їхати, – тут Чорний пан мрійливо закотив очі, – їхати, їхати, їхати…
– Але зараз ви ж не їдете! – резонно завважила одна перелякана дівчинка. – І чорна смуга ні в чийому житті не починається!
– То пропустіть мене! – ще дужче заволав Чорний пан, намагаючись довгими руками дотягтися до Тюлі через голови дітлахів. Але діти стояли за Тюлю горою. Точніше, вони стояли горою перед Тюлею, і це знову змусило Чорного пана відступити.
– Так я б, – аж скреготав він зубами в безсилій люті, – та я б уже промчав через півміста, якби не ця перешкода! Якби не ваш клятий сніговичок! Лише одна річ на світі могла затримати появу на шляху мого інопланетного автомобіля – щось біле, чисте, усміхнене. Особливо якщо воно ще й зліплене з першого зимового снігу! Ваш Сніговий чоловічок – найбільша невдача в моєму житті! – і Чорний пан скорчив пальці в чорних рукавичках так, що вони стали схожі на пазурі, й з ненавистю витріщився на сніговичка.
– Так, мені дуже не пощастило! Діти, – заговорив він раптом мало не запобігливо, – хочете, я вам дам три ящики морозива відразу? Заберіть свого сніговичка, і три ящики морозива ваші. Нащо вам здався цей сніговик?
– Три? Щось багато, – недовірливо переглянулися хлопчики. – Бреше, напевно.
– Ми любимо Тюлю, – сказали дівчинки.
А кошеня Дикуль, знову виглянувши з вікна, вигнуло спину й засичало. Воно ніяк не міг вибратися з квартири.
Чорний пан теж засичав на Дикуля, і кінський череп на капоті блиснув очима. Потім Чорний пан поправив чорну краватку і вже спокійніше мовив:
– Гаразд, прошу вас востаннє: пропустіть мене! Ви чуєте, що вам наказує доросла людина? – І він тупнув ногою. – Ану, негайно відійдіть від цієї снігової грудки і дайте дядькові проїхати!
– Це не снігова грудка, – закричали у відповідь діти. – Ви що, дядьку, це наш друг, сніговий чоловічок Тюля. І ми його будемо захищати. До останнього пістона, до останнього сніжка, до останньої бурульки! Отак!
– Але ж ви не можете сперечатися зі старшими, – здивовано мовив Чорний пан.
– Можемо! – твердо сказала та дівчинка, яка першою назвала снігового чоловічка Тюлею і винесла йому рукавички.
І теж тупнула ногою.
Кажани в гаражі голосно запищали. Вони хоч і жили там, де зберігалося інопланетне чорне авто, але чомусь не подумали підтримати Чорного пана.
А тим часом на Чорного пана чекав ще один доволі неприємний сюрприз: від будинку бігло до місця події норвезьке лісове кошеня Дикуль. Воно мчало з всіх лап!
Чорний пан гнівалася все дужче й дужче:
– Геть з дороги! – зарепетував він і знову завів мотор іржавого інопланетного автомобіля.
Машина затремтіла від бажання рвонутися вперед. Ворон каркнув двічі, череп на капоті заіржав.
Чорний пан раптом дістала з автомобіля чорну тростину й замахнулася на Тюлю.
– Забирайтеся! – знову закричав він дітям.
Ті позадкували. І саме в цю мить норвезьке лісове кошеня Дикуль вистрибнуло спершу на бампер іржавого інопланетного автомобіля, а потім на капот, і мазонуло гострими пазурами по голому кінському черепу. Череп почервонів, а Дикуль стрибнув на груди Чорного пана й заходився швидко дряпатися вгору, мріючи дістатися до його лисини. Чорний пан схопився обома руками за поли свого чорного капелюха й насунув його глибше на голову.
Тоді Дикуль учепився Чорному панові просто в губу. Або у вухо. Або в ніс. Одне слово, ніхто достеменно не розгледів, у що саме вчепився Дикуль.
«Ого, несолодко йому», – навіть подумав один хлопчик. Цей хлопчик, тримаючись за руки товаришів, ще й ухитрявся їсти пиріжок.
Тим часом Чорний пан, заледве відірвавши від себе Дикуля, зажбурнув його на дах одного з найближчих будинків.
Тростина Чорного пана відлетіла вбік, а діти ще щільніше зімкнулися перед сніговичком Тюлею.
– Так! – сказав Чорний пан і ступнув за тростиною. Тоді слухайте, малявки! Я не буду забирати свій інопланетний автомобіль! Він залишиться стояти тут! Моя машинка, – поплескав Чорний пан по капоту іржавого інопланетного автомобіля, – простоїть тут тиждень, місяць, рік… Несуттєво, скільки. Однаково ви не вбережете свого снігового чоловічка. Рано чи пізно ваш Тюля зникне без сліду.
Чорний пан погрозив пальцем Дикулю. Кошеня ходило по даху туди-сюди й уже обнюхувало водопровідну трубу, по якій мало намір спуститися на землю. Дикуль, як і будь-який інший кіт, приземлявся завжди на всі чотири лапи, тому падіння на дах зовсім не зашкодило йому.
Чорний пан заквапилася.
– Я піду, – сказав він. – Ніколи мені з вами сперечатися. Хай буде так, я й пальцем не зачеплю вашого снігового чоловічка. Я піду, а машина залишиться стояти тут. І якщо хтось інший… наголошую: не я, а хтось інший, або яке-небудь стихійне лихо зруйнує вашого снігового чоловічка… ну, або якщо ви самі віддасте його кому-небудь чи приберете… Отоді я повернуся! А ви пообіцяйте мені, що коли станеться так, як я кажу, тоді ви не будете заважати мені проїхати на моїй машині. О'кей?
– О'кей, – по-іноземному закричали задоволені діти, – о'кей!
– Домовилися?
– Звичайно!
Чорний пан відступив. Усі кинулися обійматися й цілуватися, а один хлопчик навіть скористався нагодою й поцілував одну дівчинку, яка йому дуже подобалася…
– Отоді ви й не завадите мені відправитися в мою чорну подорож, – промурмотів Чорний пан.
Діти знову закричали:
– Домовилися! Домовилися!
Вони й подумати не могли про те, що з Тюлею може щось статися. І взагалі, вже майже не боялися Чорного пана.
– Сперечаємось на бурульку, – теж запосміхався Чорний пан. У його чорній голові, вже склався дуже чорний план.
– Не вбережете ви свого Тюлю, – мовив він. – А коли його не стане, я повернуся до своєї інопланетної машини й відправлюся у свою чорну подорож. А за вами, – додав про всяк випадок, – буде наглядати Місяць.
Усі глянули вгору на низько завислий Місяць. Той киснуло посміхнувся. Йому було трохи соромно, але хмари зараз плили по небу набагато вище від нього, і він не міг сховатися за них від сорому.
Діти засміялися.
Чорний пан кинув у свою кишеню ключі від машини.
– Не вбережете ви свого Тюлю, – повторив, збираючись іти.
Він дуже хотів вибратися з двору до того, як із даху по ринві з'їде Дикуль.
– А якщо вбережемо Тюлю? – запитала в Чорного пана одна дівчинка. Здається та, котру поцілував хлопчик.
– Не вбережете, – повторив Чорний пан.
– А якщо вбережемо? – перепитала інша дівчинка.
– Ха. Ха. Ха. – роздільно засміялася Чорний пан. – Ха-ха-ха! Не вбережете, от побачите. – І він тицьнув пальцем у сніговика, що аж похолов зо страху. – І тоді я негайно відправлюся у свою чорну подорож. А якщо вбережете – ну, хай я тоді полечу на бурульці.
І Чорний пан пішов, не оглядаючись, у невідомому напрямку. Одне слово, пішов туди, не знаю куди.
Сніговичок полегшено зітхнув.
Чорний пан ледь устиг зникнути невідь куди, як на інопланетну машину вистрибнув Дикуль. Він був розлютований.
Кінський череп відразу прикинувся, що він тут ні до чого. Що він тут сам по собі. Що він тут просто гуляє. Але це вже не так і важливо, тому що Чорний пан пішов. Пішов, залишаючи за собою чорні сліди, а сніговичок Тюля й діти залишилися стояти перед покинутим інопланетним автомобілем.
Діти почали невиразно здогадуватися, що вони щойно якимось незбагненним чином, здається, врятували світ. Напевно, від чогось страшного. І малята почали галасливо радіти своїй перемозі над злом. І навіть низький роздутий місяць полегшено зітхнув.
Не веселилися лише сніговичок Тюля й кошеня Дикуль. Вони відчували, що святкувати перемогу поки що рано. Що нічого ще не скінчилося.
І вони мали рацію. Щойно Чорний пан зник, як у двір убіг якийсь маленький лисий чоловічок у черепахових окулярах. Кінський череп блиснув. Цей чоловічок аж ніяк не скидався на звичайну дорослу людину: він не йшов, наморщивши лоба й утупившись у землю. Він не гнівався через сніжки й не шарахався від дитячого вереску. І не робив вигляд, що не завважує всього цього. Навпаки, робив вигляд, що завважує, та ще як!
– Ого! Нівроку! – закричав чоловічок, убігаючи в двір і сплескуючи руками. – Який чудесний дворик! Які чудові діти! Здрастуйте, діти!
– Здрастуйте! Здрастуйте! – почулося у відповідь.
– Ого! Та ну! – закричав чоловічок, оглядаючись і розмахуючи руками. – Який чудесний двір, нівроку! Я представник журі всесвітнього конкурсу найкращих дворів світу! Я головний ландшафтний архітектор. Я шукаю найкрасивіший на планеті двір. Ваш мені дуже подобається.
Усі дівчатка й хлопчики одночасно засяяли від задоволення. Всі без винятку. І навіть синичка висунулася зі шпаківні, в якій недавно помилково оселилася.
– Ого! – продовжував незнайомий, але вже майже близький чоловічок. Чому близький? Тому що кожен, хто хвалить вас, ваш будинок або двір, відразу здається вам близьким, не чи правда?
– Ого! – кричав ландшафтний архітектор. – Як у вас тут красиво й усе правильно розташоване. А які чудові у вас балкончики!
Архітектор пройшовся по двору туди-сюди. Діти юрбою дибали за ним.
– І якої чудесної висоти у вас будинок, – продовжував захоплюватися дядечко в окулярах. – Правильної висоти. А як вдало розташовані вікна у вашому будинку! Який прекрасний вид, напевно, з ваших вікон!
І раніше дітям, звичайно, подобалось видивлятися зі своїх вікон на вулицю. Але тепер вони відчули, що без цього захоплюючого заняття просто неможливо обійтися. Багатьом із них захотілося негайно побігти додому й терміново виглянути з вікна. І не раз. А, може, навіть і не два, а більше. Але ніхто не побіг, бо ще цікавіше й приємніше було слухати, як ландшафтний архітектор із усесвітнього журі від душі розхвалює їхній будинок:
– Прекрасно!
– Разюче!
– Чудово!
– Дивовижно!
– Ідеально!
Такі присуди виносив чоловік у черепахових окулярах. А Місяць дуже уважно стежив за ним.
– У вас дивовижний двір, найбільш архітектурно довершений двір з усіх, які я коли-небудь бачив!
Тут він дістав фотоапарат і заходився фотографувати, продовжуючи бурмотати слова замилування.
– Ах, як добре! – вигукував чоловічок в окулярах, і діти мліли від захвату. – Ой, як чудово. Напевно ваш двір отримає найвищу оцінку! Перше місце й премію від світового журі й у розмірі тисячі найбільших у світі зарплат.
Діти плескали в долоньки.
– Звісно, – продовжував захоплюватися архітектор, клацаючи фотоапаратом.
– Неодмінно!
Діти вже й забули про ранкову подію, а архітектор усе говорив і говорив:
– Ми знімемо про ваш двір фільм і покажемо по всесвітньому телебаченню, й тривати це буде десять годин поспіль! Ви всі страшенно прославитеся!
Діти були не проти страшенно прославитися. Хоч зараз.
– О! – він раптом зупинився, а правду кажучи, став як укопаний. – А це що таке?
І його погляд упав на снігового чоловічка Тюлю. Кінський череп на капоті чорної машини знову блиснув.
– А це що за каліцтво? – гнівно запитав архітектор. – Ви що, без першого місця залишитися вирішили?! – і він люто оглянув притихлих дітей.
– Зняти, негайно зняти! Інакше вас не покажуть по телевізору. Це опудало псує весь ландшафт. Ця гора снігу не лізе ні в які ворота. Негайно! – тоном, який не визнає заперечень, розпорядився ландшафтний архітектор у черепахових окулярах. – Приберіть сніговика! Нумо! До роботи!
Кілька дітей кинулися було до Тюлі, але відразу зупинилися. Інші навіть не поворухнулися. Місяць позіхнув. Тоді архітектор сам ступнув до сніговичка, збираючись повалити його. Двигун чорного автомобіля загурчав. Із-за рогу обережно виглянув Чорний пан. Ландшафтний архітектор зробив ще крок і зупинився.
Бачачи, що діти розгубилися і нічого не роблять, щоб порятувати свого друга, Дикуль, норвезьке лісове кошеня, зробив єдине, що було в його силах.
Не пам'ятаю, чи говорив я вам, що хутро в Дикуля було чорне, як ніч? Без єдиної білої цятки! Не говорив?
Отож, чорне як ніч норвезьке кошеня, не замислюючись, перебігло дорогу ландшафтному архітекторові.
Той завмер на місці. Він знав, яка це погана прикмета – йти вперед, якщо тобі перебігла дорогу чорна кішка. Або чорний кіт. Або навіть кошеня.
Але й давати спокій Тюлі чоловічок у черепахових окулярах теж не бажав.
– Розваліть його, – кричав він, тицяючи в сніговичка пальцем, – знищте його! Він вам усе псує! Це ж неподобство! Його треба негайно знищити. З ним ви ніколи не здобудете першого місця на нашому всесвітньому конкурсі. Ніколи не виграєте золотих медалей. Вас ніколи не покажуть по телевізору.
– Усе зрозуміло, – сказали тут близнючки й заходилися ліпити сніжки. Вони хоч і були дівчатками, але тато в них працював офіцером.
Та все ж першим поцілив у всесвітнього ландшафтного архітектора інший хлопчик. Поцілив дуже влучно – просто в об'єктив фотокамери. Всі зареготали.
– Ха-ха-ха.
Ландшафтний архітектор, чи ким він був насправді, не зміг обдурити дітей і підбити їх прибрати сніговичка Тюлю. Зате він змусив їх задуматися.
– Цікаво, – сказав один хлопчик, – а хто буде наступним? Хто ще спробує забрати в нас Тюлю?
Дітям не довелося довго чекати. Наступним виявився двірник дядько Гриша.
Дядько Гриша вийшов із двірницької з мітлою і величезною лопатою для прибирання снігу й рішуче посунув просто до Тюлі. Щойно йому в двірницьку зателефонувало якесь невідоме начальство. Воно, начальство, репетувало, що на довіреній йому для наведення порядку й чистоти території перебуває сторонній об'єкт. Снігова споруда, не передбачена генеральним планом. І цю споруду, вона ж об'єкт, вона ж сніговичок Тюля, необхідно терміново прибрати.
Двірники завжди виконують накази начальників, тож і дядько Гриша негайно вийшов, щоб зруйнувати сніговичка. Діти нічого не могли з цим удіяти. Снігова лопата неминуче наближалася до Тюлі зі швидкістю переміщення взутих у валянки двірникових ніг.
Кошеня Дикуль могло перебігати дядькові Гриші дорогу в будь-яких напрямках і скільки завгодно раз. Тому що двірникові дядькові Гриші були однаково глибоко до лампочки як гарні прикмети, так і погані. Ані чорні кошенята, ані білі не будили в ньому ніяких почуттів.
Почуття будило щось зовсім інше. Тітка Люда з другого поверху раптом закричала крізь віконце кухні:
– Григорію Михайловичу! Ходіть пити чаю!
Місяць швидко-швидко закліпав: двірник дядько Гриша розвернувся, застромив лопату в перший-ліпший замет, похухав на пальці й сказав:
– А таки ж запрацювався. Холодриґа ж яка тутечки. Так і застудитися легко. – І зиркнув на завмерлого Тюлю: – А нехай стоїть, ялинка ж скоро.
І пішов пити чаю.
На цьому неприємності Тюлі, однак, не закінчилися.
На перший погляд, усе в дворі було як і раніше: іржавий інопланетний автомобіль, що наполовину виїхав із гаража. Сніговичок у нього на шляху. Спохмурнілий і незадоволений Чорний пан, що визирає з-за рогу. І діти – здивовані, але щасливі, що Тюля вцілів. Якщо Тюля на місці, отже, нічого страшного не сталося.
А вам хочеться, щоби сталося щось страшне?
Місяць на небокраї зітхнув. Йому хотілося додому, в ніч, йому зовсім не подобалося серед білого дня безглуздо стриміти над Землею. Він знав: якщо інопланетна машина все ж виїде звідси, то на всій планеті почнеться смуга невдач. Місяць був дуже старий і багато всього набачився. Він бачив, які смуги залишала на Землі іржава інопланетна машина, виїжджаючи минулі рази.
А тим часом діти, правду кажучи, почали мерзнути. Вони вже натерпілися, нахвилювалися, наговорилися. Більшості вже хотілося піти додому – поїсти й обігрітися.
Тюлі ніхто не обіцяв винести поїсти. Діти розуміли, що йому не потрібна їхня їжа, вони здогадувалися, що Тюлю харчується снігом.
Малята вже остаточно вирішили розійтися на обід, і навіть Дикуль почав завважувати, що трохи зголоднів, як раптом у двір в'їхала іноземна делегація на трейлері.
Делегація складалася з японців і японок. Вони були справжні, як у фільмах, – у кімоно. Японці та японки оглядали двір і щось говорили японською мовою. Серед них стриміла висока темна фігура. Це був гід, що показував японцям визначні пам'ятки й розмовляв із ними японською мовою, а з нами – українською.
Видно, японці не все розуміли, однак були захоплені. Так, вони всі були в захваті й ляскали очами, віялами й дерев'яними сандаліями-стукалками, одягненими на босу ногу. Ноги в них, напевно, мерзнули, проте їм усе подобалося. І чистий, як накрохмалене простирадло, сніг, там, де не ступала нога двірника. І ковзанки, по яких гасали діти. А коли японці та японки побачили сніговичка Тюлю, вони видали таке голосне «ах!», що навіть ті діти, які вже потягнулися було додому, до борщів і котлет, відразу повернулися. А японці та японки розмахували руками, захоплювалися Тюлею, і їхній перекладач-гід монотонно перекладав, що пани з далекої країни дуже захопилися сніговою скульптурою. Мовляв, у них в Японії, у місті Саппоро, саме зараз, саме в цю мить відбувається фестиваль-огляд снігових шедеврів із усього світу. І для того, щоб у ньому перемогти, необхідно негайно доставити скульптуру снігового чоловічка Тюлі в Саппоро.
Дикуль фиркнув.
– Тюля не скульптура, – заперечили дівчатка. Одна з них труснула кучериками.
– Ваш сніговий чоловічок, – переконували японці та японки, – явище світової культури. Він прекрасний, він чудовий, і його просто негайно потрібно везти в Японію.
– Та ну! – відрізав один хлопчик. – Чого це ми повинні віддавати Вам свого сніговичка?
– Для того, – забубонів перекладач-гад, тобто, перекладач-гід, – щоб ваш сніговичок зайняв у Саппоро перше місце.
Вигляд цього гада, точніше, гіда, вселяв дітям певні підозри.
Японці підігнали трейлер, і звідти викотилися роботи й приготувалися вантажити Тюлю. У цей час до цього гада-перекладача рішучим кроком, можна сказати, навіть бігцем рушив Дикуль. Шерсть у кошеняти стала сторчма, хвіст трубою.
Гід-перекладач одразу ж знітився. Не знаю, що саме на нього так уплинуло. Може, грізний вигляд Дікуля? А може, те, що одна рукавичка в перекладача впала з руки, і під нею виявилася порожнеча?
Та хоч перекладач і відступив, роботи й далі метушилися коло сніговичка.
І тоді діти з усіх сил заходилися дмухати на трейлер. А що їм ще залишалося? Не штовхати ж його! Та раптом це подіяло. Трейлер почав відкочуватися назад, і збентежені японці та японки раптом чистісінькою українською мові почали голосити:
– Ой, лишенько, ой, що ж це воно діється? Ану стій!
Дикуль рушив до японців.
– А ми що? А ми нічого. Ми лише вашого Тюлю чемно хотіли в Саппоро відправити.
– Хотіли в Саппоро відправити?!
У Саппоро, не в Саппоро, але незвані гості швидко забралися з двору разом зі своїм трейлером.
А куди подівся дивний гід-перекладач, ніхто не помітив. Навіть Дикуль.
Місяць знову насупився. Звісно, адже на цьому історія не закінчилася. Раптом, позіхаючи, від сусідки вийшов двірник і став як справжній гвардієць по стійці «струнко». У двір влетів якийсь неприродно ввічливий дядечко в супроводі ще кількох людей.
– Я начальник жеку, – поважно сказав увічливий дядечко. – Негайно приберіть це неподобство, – і вказав на Тюлю.
Двірник дядько Гриша понуро кивнув і рушив до снігового чоловічка. Діти оторопіли. Вони й слова не встигли сказати, як раптом…
– Усім залишатися на своїх місцях! – закричали, мов із-під землі зринувши, міліціонери в бронежилетах і з автоматами в руках.
Вони кричали в гучномовці, а слідом за ними у двір в'їхали кілька міліцейських машин із блимавками.
Поважному начальникові жеку довелося посторонитись. У дворі ставало тісно. Побачивши міліцейські машини, Місяць поморщилася.
– Увага! Зберігайте спокій! – кричали міліціонери в мегафони. – Їх розшукує міліція!
Мешканці засмикнули штори на вікнах. Найбільш цікаві, щоправда, обережно визирали крізь фіранки.
– Розшукується особливо небезпечний злочинець, – кричали міліціонери й розстібали кобури. Пальцями вони тицяли в Тюлю.
Оскільки Тюля не міг здивовано витріщитися, це зробили за нього діти. І поки вони, уже вкотре за сьогодні, витріщалися, двоє незнайомих перехожих із величезними сумками, які саме вийшли з під'їзду, де жив Дикуль, злякано заозиралися. Відтак обидва незнайомці, разом покинувши свої сумки, побігли назад у під'їзд, зображуючи на ходу, що вони тут ні до чого.
Але міліціонери, звичайно, встигли їх помітити, й навіть відразу здогадатися, що це не просто собі випадкові перехожі, а – справжні квартирні злодії. Відразу бійці зі своїм автоматами й пістолетами, забувши про Тюлю, кинулися наздоганяти злодіїв.
Навіть Місяць полегшено відсапався. Про дітей і говорити нічого. Почалася погоня, злочинці тікали по дахах, і міліціонери, ясна річ, стало не до Тюлі. Поки залізли на дах, поки почали переслідування…
Поважний начальник жеку тим часом зник, немов розчинився в повітрі. Й діти вирішили все ж сходити пообідати. Бодай по черзі.
А потім?
Що ж трапилося потім?
Весь двір із нетерпінням чекав появи чергового супротивника.
Усі думали: хто ж буде наступним?
І ніхто не думав, що це виявляться… снігові миші.
Величезні снігові миші!
Зі снігових гірок, які згріб дядько Гриша, полізла раптом тьма-тьмуща величезних снігових мишей. Це були саме миші, а не пацюки, хоча за розмірами кожна не поступалася пацюкові.
Лише не кажіть, що ви нічого не чули про снігових мишей. Про них написано у всіх снігових енциклопедіях полярних видавництв. Саме ці снігові миші вилізли зі снігових заметів і всією сніговою зграєю пішли в снігову атаку на снігового чоловічка Тюлю.
Захистити його було нікому. Діти страшно перелякалися. І дівчатка, і їхні мами й бабусі неодмінно бояться мишей. А хлопчики? Хлопчикам теж зовсім не хотілося заводити знайомство з такими величезними, довгохвостими, а, головне – зубатими мишами.
Цього разу діти нічим, на жаль, не могли Тюлі допомогти. Може, міліція зуміла б що-небудь зробити, але всі міліціонери були зараз далеко – ловили злодюжок десь на дахах.
Це був найнебезпечніший момент у житті Тюлі. У нього зовсім не залишилося захисників.
Чорний пан із-за рогу розмахувала своєю тростиною, керуючи атакою снігових мишей. Ті наступали за всіма військовими правилами, прагнучи оточити сніговичка. Діти з вереском розбіглися. Навіть двірник дядько Гриша, відмахуючись від мишей мітлою, почав злякано задкувати.
Задкував, задкував – і, зрештою, заліз на дитячу гірку й усівся на самісінькому вершечку.
І вгадайте, на кого він сів? Ну звісно, на того, хто там уже сидів! А хто, по-вашому, це був? Ясна річ, норвезьке лісове кошеня Дикуль.
Норвезьке лісове кошеня Дикуль, яке аж ніяк не сподівалося від двірника такої спритності, завило. Двірник перелякався ще дужче, ніж тоді, коли побачив полчища снігових мишей, і покотився з дитячої гірки вниз. Дикуль з'їхав слідом за ним. Мовчки, тому що після першого переляканого крику щосили зціпив зуби. А також підібрав лапи, хвіст і вуха. Нічого дивного – уявіть, як стиснулися б ви, якби раптом на вас сів двірник.
Дикуль так розлютився, що хотів негайно розірвати двірника на дрібні шматочи. Але потім передумав. Адже снігові миші вже підійшли впритул до Тюлі, тож замість того, щоб кидатися на дядька Гришу, Дикуль вирішив узятися за мишей. Хоч він і був удвічі меншим за будь-яку з них.
Очі Дикуля спалахнули з люті, як дві малюсінькі кульові блискавки. І миші, бідолашні снігові миші, які не терпіли яскравого світла, здригнулися й кинулися навтьоки. Вони воліли не зв'язуватися з таким відважним чорним котом і швидко зникли серед заметів.
Дикуль засичав їм услід.
Діти приготувалися вже святкувати нову перемогу. Цього разу вони точно здолали Чорного пана.
Точніше, точно здолали б, якби не…
Якби не пішов дощ.
Оце було справжнє нещастя.
Дощик серед зими – це загибель для всіх сніговичков, снігових палаців і крижаних веж. І Тюлю він, напевно, не помилує.
Як прозорі камінчики, що летять із висоти, краплі дощу пробивали сніг, начебто забиваючи невидимі гвіздочки в снігового чоловічка.
Вони дірявили йому обличчя, плечі, стукали по каструльці, немов промовляли: «Стук-стук! Тюлю, тобі кінець!»
Із дощем не посперечаєшся: його не проженеш, як мишей, не налякаєш, як самозваного архітектора в черепахових окулярах. Тюля був приречений. А зникнення сніговичка відкривало дорогу страшному мандрівникові Чорному панові. Той уже задоволено реготав за рогом, під аркою.
Тепер чорної смуги, здавалося, не уникнути.
Мало того: ви навіть не можете уявити, що почалося далі! Хулігани із сусідніх будинків – справжні, майже дорослі хулігани – увірвалися у двір і підпалили сміттєвий контейнер з обрізками паперу, зовсім недалеко від снігового чоловічка Тюлі. Незважаючи на дощ, папір у контейнері чомусь загорівся.
І тоді всі зрозуміли, що Чорний пан переміг.
Навіть у Дикуля навернулися сльози на очі.
А ось сніговий чоловічок Тюля, який уже почавши підтавати, раптом невідомо чому запосміхався.
Усі глянули на нього здивовано.
І тоді сталося ось що. Гілки-руки снігового чоловічка Тюлі раптом піднялися. Цілком імовірно, що нічого дивовижного в цьому й не було, – просто від жару палаючого паперу так вийшло.
Гілочки-руки зняли з плеча Тюлі Снігового голуба, і сніговий голуб раптом злетів над двором, мало не стукувшись об Місяця. Облетів двір і помчав удалину.
Він рушив кудись на північ, але ніхто не міг зрозуміти, куди саме. А ще ніхто не міг згадати, хто ж зліпив цього снігового голуба вчора, коли ліпили снігового чоловічка Тюлю.
Хлопчики казали, що це не вони, а дівчатка, у свою чергу, стверджували, що й не вони теж. Дикуль, ясна річ, не міг зліпити снігового голуба. Дикуль узагалі нічого не вмів ліпити зі снігу. Йому навіть ступати по снігу не дуже подобалося.
Усі проводжали поглядом снігового голуба. Дощ тарабанив усе дужче, й усе дужче димів підпалений сміттєвий контейнер.
Сніговичку Тюлі справді довелося пройти крізь вогонь і воду.
Сніговий голуб зник удалині. Хулігани із сусіднього двору реготали, танцюючи навколо контейнера. Чорний пан, майже не таячись, виглянув із-за рогу. Задоволений, що все йде як слід, він розкрив чорну парасолю і повільно рушив до своєї інопланетної машини, що заревіла від радості. Кінський череп на капоті сяяв і підморгував хазяїнові.
Чорний пан почувався щасливим, думаючи про ту моторошну чорну смугу, яку він зараз спричинить. І якою чорнющою стане ця смуга для маленьких захисників Тюлі.
Навіть двірник дядько Гриша зрозумів, що відбувається щось нехороше.
Краплі дощу били не лише по сніговичку Тюлі, але й по Місяцю, який з'їхав зі своєї орбіти незвичайно низько. Але Місяця це не лякало. На відміну від Тюлі, він був кам'яний, а не зліплений зі снігу.
Язики вогню сичали під дощем, та однак тяглися до Тюлі. Вони облизувалися, передчуваючи десерт…
І ніхто не розумів, що ж робити в такій ситуації. Абсолютно ніхто!
Щоправда, один хлопчик помітив, що інопланетний автомобіль був без номерів. І подумав, що відсталий від життя Чорний пан не може далеко заїхати на такому автомобілі – його неодмінно зупинить міліція.
Але Тюлі це вже ніяк не допоможе.

Аж тут раптом стало дуже холодно. Так холодно, що хмари на небі скулилися до розмірів носової хустки, а дощові краплі замерзали на льоту.
Стало так холодно, що вогонь у контейнері згас сам собою. Так холодно, що хулігани чкурнули хто куди.
Зрозуміло, що в таку холодриґу в двір не сунеться ніхто: ні санітарний лікар, ні архітектор, ні знімальна група з Голівуду.
Діти з вереском почали розтирати носи й щоки. Тому що з всіх розсудливих людей на світі найбільш здоровим розумом володіють, звичайно, діти.
Тим часом на всіх, хто, незважаючи на холоднечу, залишився у дворі, чекав ще один сюрприз. Ні, цього разу не знімальна група з Голівуду, а щось значно незвичніше.
Дикуль виявив його першим. Ні, насправді не його, а її. Тому що на вулиці біля гаража, біля того місця, де стояв Тюля, з'явилися щедро прикрашені сани, в яких сиділа…
Снігова королева!
Вона була в дивовижно білій сукні, й на її плечі сидів голуб. Саме той голуб, якого відправив у політ сніговичок. Поштовий сніговий голуб.
Тут діти геть занепали духом: спершу ландшафтний дизайнер, потім дядько Гриша, японці, міліціонери, дощ, хулігани… А тепер ще й Снігова королева! Так хто ж таке витримає?
Снігова королева!
Справжня Снігова королева в них у дворі!
Від такого в кого завгодно мороз пробіжить по спині. Ще б пак: у звичайному, незважаючи на незвичайні події останньої доби, дворі опинилася раптом єдина, неповторна, казкова, могутня Снігова королева.
– Аж тепер усе, – понуро сказали дівчатка.
А хлопчики просто зітхнули.
Тепер усе – це розумів кожен. Навіть найменші діти.
Поперек дороги Сніговій королеві краще не ставати. Якщо вона зволіє забрати або зруйнувати сніговичка Тюлю, звільнивши прохід для машини Чорного пана, то пручатися не було, ясна річ, жодного сенсу. Он в Антарктиді, кажуть, перечили – і що? Самі пінґвіни на всьому континенті й залишилися!
Діти геть зажурилися. Однак Чорний пан теж якось зблід. Хоча й посміхався доволі зловтішно. А може, так лише здавалося? Може, насправді йому зовсім не хотілося посміхатись, і він робив це через силу, щоб побадьорити самого себе?
Невідомо чому, але інші дорослі мешканці будинку, за винятком дядька Гриші, продовжували жити звичайним повсякденним життям, як завжди, не завважуючи, що відбувається в них під носом. Вони кудись ішли, звідкись приходили, пили чай, і абсолютно нікого не хвилювали події, що відбуваються з дітьми у дворі. Ніхто навіть не звернув уваги на шикарні сани Снігової королеви біля чорного брезентового гаража.
Абсолютно ніхто.
Ви не здивовані?
Лише діти бачили сани Снігової королеви й розуміли, що ось-ось станеться щось нечуване. Але наразі нічого особливого не відбувалося.
Чорний пан ставав усе похмурішим.
Снігова королева мовчки розглядала двір, Місяць і дітей.
Тюля щосили намагався посміхнутися Сніговій королеві. Він дуже ослаб.
Нарешті Снігова королева вилізла зі своїх саней, і не подумавши обпертися на руку Чорного пана, який одразу заметушився, виразно бажаючи хоч чимось їй прислужитися.
У блискучих туфельках, торкаючись крайки снігу довгими полами розкішної сукні, Снігова королева обійшла двір і заглянула в чорний гараж. Чорний пан послужливо підняв брезентовий полог, щоб Сніговій королеві було краще видно, й заходився щось пояснювати їй. Але Снігова королева гидливо відсторонилася від нього й підійшла до сніговичка Тюлі.
Тюля чомусь нітрохи не злякався Снігової королеви. А якщо так, то й Дикуль не став на неї сичати.
Навпаки, у присутності Снігової королеви сніговичок Тюля знову заіскрився, немов був щойно виліплений з першого снігу, й заходився видавати всі радісні снігові звуки, які лише знав:
і скрип,
і шелест,
і хуртовинне завивання,
і просто радісне мовчання тихо падаючих сніжинок.
Одразу стало зрозуміло, що сніговий чоловічок Тюля дуже радіє зустрічі зі Сніговою королевою. А Чорний пан, навпаки, дуже незадоволена, а може, навіть у розпачі.
Снігова королева щось запитала в Тюлі сніговою мовою, і щоб він міг відповісти, доторкнулася до нього кришталевою паличкою-бурулькою. Бурулька, звісно, виявилася непростою. По ній побігли холодні світні зірочки від Снігової королеви до Тюлі й від Тюлі до Снігової королеви.
Снігова королева прекрасно зрозуміла, що розповідав їй Тюля. Потім вона доторкнулася чарівною паличкою до Дикуля. Спалахнуло чаклунське світло, і Снігова королева так само, як із Тюлею, поговорила й з Дикулем.
Вона уважно вислухала їх обох через кришталеву чарівну паличку-бурульку, так ні слова й не сказавши вголос, – і повернулася до Чорного пана.
Я б, напевно, зацідив цьому чорному типові в око. Але Снігова королева лише осудливо похитала головою й тицьнула в Чорного пана бурулькою.
Чорний пан винувато розвів руками й почав мінитися на лиці. Він вицвітав, вицвітав… і що далі, то швидше ставав білим, як сніг. Або сніжинки. Або Снігова королева. Або як Тюлю. І діти якимось чином зрозуміли, що найближчу тисячу років, поки білий пан знову не стане чорним, боятися нема чого. Чорна смуга в їхньому житті не настане, і можна реготати, сміятися й наряджати ялинку. Адже Чорний пан не вийде зі свого гаража й нікому не зіпсує свято.
Денний Місяць тихо піднімався вище, вище, вище, доки не повернулася на своє звичне місце – і звідти нишком показав Сніговій королеві  язика. Коли та відвернулася…