- Украшабахаїт! Ушта! – Стурбовано розповідав син вождя, котрого вважали мертвим, адже він зник тричі по дві руки днів тому. Тепер його голос став звучати, мов розтирання сухого кокосу на пласкому камені. Ніхто не міг розібрати тієї мови, тому співплеменики, від малого до великого, лише збентежено витріщали очі, розглядаючи його сильно пошрамоване тіло, ще не всі рани затягнулись. – Уш-та! Уш-та! – Він продовжував показувати кудись удалечінь, на океан. Відчуваючи власну безпорадність, з кожним разом він притупцював ногою, аж поки це не стало нагадувати якийсь ритуальний танець: руку назад, очі викотити, ногу поставити: раз, раз-два-три. – Ушта! Ушта! Ушта! – Не вгавав він, але в людей більше не залишилось терпіння, та прокинулось архаїчне почуття байдужості й за два відблиски сонця на воді усі розійшлись хто куди. Напевне, той абориген відчув гіркоту свого становища. А, може, голод чи незбориму втому. У нього не було виходу, окрім як розповісти, що трапилось. Інакше з’їли б. Так, навіть не зайшовши до батька-вождя, де однаково не очікував знайти підтримку, він безцільно бродив островом.
Раптом йому спало на думку, що ту страшну історію не вкласти у звук, ту біду не описати словом, її можна лише намалювати. Десь у глибинах острова була священна печера, в якій прапредок, напівбог за легендою, видовбав карту і поставив вказівні знаки, що за звір тут водиться. Але хіба став би цей невизнаний герой кресати стіну? Це ж камінний вік.
І тут сталось його перше відкриття. Річ у тім, що острів був немалий, на ньому проживало ще декілька родин, і війна за регіон Зеленої Риби велась ще з часів тих самих предків-напівбогів. У цього племені були не тільки списи чи гострі зуби, але й мався винахід суто психологічний – бойове розфарбування. І коли можна малювати на обличчі, то чому б не зробити по всьому тілу – таким чином легше показати, хто ти і що пережив. Він уважно роздивився свою праву та ліву руку, мокнув палець у фарбу зроблену з нектару синьої квітки й намалював океан, велику-велику хвилю. Але ж ні, це не початок історії. Спершу сонце опустилось під дно світу. Він швидко змив океан і вмочив палець у фарбу, зварену із панцирів великих жуків. Так була ніч. Таким було його перше слово в розповіді. Він настільки захопився чудом, яке створював, що не помітив ні шурхоту листя – то вітер, ні пари червоних очей – то ягоди, ні того, як йому підвели гострий холодний наконечник прямо під живіт. Саме так перший читач зустрівся із першим письменником. Але вони були з різних племен, вони не могли розуміти одне одного, хоча різниця полягала, здавалося б, лише в правах на Зелену Рибу.
Син вождя хутко схопився на ноги, він хотів було тікати, але якась ниточка обірвалась у його череві, дух змішався з тілом. Він впав. Тоді не знали про внутрішні кровотечі, але це була саме вона. На відміну від звичайних людей, у його домовині (а ті люди клали померлого в човен і пускали на воду), було повно цінностей: прикраси, тканини, реліквії... Та найбільший скарб він забрав із собою і на собі – перший літературний шедевр.