Вона насторожено зустріла цих молодят-студентів, які мали оселитися в спальні її господині.
Вони увійшли до квартири у супроводі ще тверезої Поліни і ніяково тупцювали у вітальні на потолоченому півкилимі, що колись був яскраво-блакитним із золотим гаптуванням…
Чому півкилимі? Та тому, що Поліна якогось разу вирішила, що пляшка горілки їй потрібніша, аніж залишки колишньої розкоші, і відкраяла різницьким ножем половину цих персидських решток дружині професора Сніжицького.
Ножа позичила у м"ясника в крамниці, де для Джини щоранку накидали повну торбу маслакуватих кісток.
Сніжицька згодилася б забрати й увесь килим – вона резонно вважала, що Поля вже давно не персидська царівна, тому аристократична атрибутика її «шатру» так само личить, як козі машлик. Але мусила вдовольнитися половкою іранського дива, бо Поліна затялася на тім, що цей килим - єдина річ, що залишилася в квартирі на пам"ять про покійного чоловіка.
Половину пам"яті, тобто, віддала безболісно.
Джина тоді замислено поглядала на свою хазяйку. Вона пам"ятала коханого чоловіка нині вдови і її господарки.
Коли Сергій Петрович того ранку взувався у передпокої, збираючись на роботу на свій експериментальний завод, Джина іклами, не боляче, хапала його за руки, намагаючись втримати від шнурування черевиків. Господар вважав - вона бавиться.
Коли він упав зі своїм велосипедом прямісінько на залізничному переїзді і його звідти забрала карета "швидкої", Поля саме вирушала з торбою за кістками та півлітрою – це була традиція, якій сповнилося вже три роки.
А до заснування традиції Поля була провідним інженером-конструктором на тому самому експериментальному заводі.
Останнє її відрядження на другий кінець Союзу, де знаходилася партнерська їхньому підприємству суднобудівна верф, скінчилося передбачувано – Поліна Афанасіївна випила «грамульку» ще на під"їзді до приморського міста і забула в купе потягу, чи деінде, товсту теку з кресленнями, яку їй було доручено доставити директорові верфі. Усе це везлося під грифом «цілком таємно».
І вже зовсім нетаємно Полю звільнили. Позаяк папка безслідно щезла.
А Сергія Петровича за жінчині гріхи з начальника цеху понизили до майстра зміни. Тоді у нього стався перший, як казали медики, мікроінфаркт.
Другий, вже без мікро, підкосив його, коли Поля вдосвіта повернулася додому вся в синцях, зі стійким сивушним перегаром, розпанаханою від колін до грудей сукнею, яку притримувала рукою, аби законспірувати відсутність трусів на власних всихаючих обдертих стегнах.
Вона злостиво зиркнула на чоловіка і попрямувала в брудних черевиках просто до буфету у вітальні. Ривком відчинила різьблені, з кришталевими шибочками, дверцята, вхопила єдину вже колекційну коньячну пляшку. Спорожнила її у ванній кімнаті. Там і відрубилася.
Коли це сталося втретє, Джина дослухалася до кроків на зовнішніх сходах, шкребла вхідні двері й підвивала. Їй треба було до хазяйки. Хтось із сусідів мусив почути і знайти Полю. Якщо та вже купила півлітру, її можна вмовити повернутися додому, щоб втихомирила Джинине нестерпно тужливе виття.
Поля й справді швидко повернулася. Невпевненою рукою ввіпхнула ключ в замок, відчинила. Традиційна півлітра, вочевидь, вже була випита.
- Джинчик, нам треба до папіка. Папік в лікарні. Ти знаєш, де це – ми там були.
Джина знала. І вона побігла знайомою дорогою, цього разу не чекаючи, поки на перехрестях засвітяться зеленим світлофори. Вона проскочила попід розкинуті, як на влови, обидві руки вахтера міської кардіології і помчала горі сходами на четвертий поверх, у кінець широкого коридору, до останніх у ньому дверей зліва. Туга клямка під масивною лапою вівчарки рипнула, і двері реанімаційної палати тихо прочинилися.
Сергій Петрович спробував погладити слабкою рукою Джину за вухом. Тією, що була вільною. Але нею треба було ще дотягнутися. До другої ж була під"єднана якась трубка. Її не можна було рухати.
Джина завмерла, поклавши на край ліжка свою віддану пащеку, якомога ближче до свого друга. Собачі очі завжди вологі, «зі сльозою» - так колись казала про них Поля. Господареві були сухі, світлі. Ще мить.
Коли коридором хаотично затупотіло кілька пар ніг і різонула слух зойклива істерія знайомого Джині п"яного вереску, Сергій Петрович сахнув руку від собаки і притьмом зіперся на неї, щоб підвестися.
Поля влетіла в палату п"яною наремною смертю. Персонал не годен був перепинити цю біснувату.
Коли Джина кинулася їй навперейми і, скочивши на задні лапаи, трутила Полю назад, до виходу, а та впала на пропахлу лікарняним лізолом підлогу, Сергій Петрович крикнув:
- Фу, Джи..
Собака слухняно повернула морду, щоб виконати наказ господаря.
Це був останній його наказ.
… Тож Джина довго не сприймала цю парочку.
Перед тим у свою спальню Поля час від часу впускала якихось дивних людей. Теж парами.
Вони там перевертали брудне ліжко догори дригом, з-за зачинених дверей дошкуляли нервовим сміхом та мурмотінням навпереміш з голосними стогонами. Після них у кімнаті залишалося повно недопалків, порожні пляшки та трохи недоїдків.
Коли вони йшли, то тицяли Полі кілька зіжмаканих папірців, за які вона купувала собі чергову півлітру. Недоїдки так і залишалися недоїдками. Джині вони не смакували. Тому вкривалися цвіллю у мисці під кухонним столом.
Ці ж молодята були інакшими. Він на світанку йшов і повертався пізно ввечері. А Вона все вимила в квартирі й навіть винесла на подвір"я персидське диво. Повзала по ньому рачки й терла щіткою, з якої щоразу стріпувала жмути Джининої линялої шерсті.
В оселі Поліни спочатку з"явився запах дощового серпневого ранку після затхлої задушливої ночі. Потім до нього додалися всілякі їстівні аромати. І – така ж запашна їжа для Джини в чистій мисці.
Щоправда, Джина не приступала до наготованої трапези при Ній. Вівчарка всякчас змушувала Її тримати дистанцію. Коли Вона хотіла з кухні через вітальню пройти до спальні, завжди доводилося просити Полю, щоб притримала собаку. Бо та шкірила на Неї зуби і попереджувально гарчала.
Гарчала й Поля. Чимдалі – частіше. Господарці швидко набридло чистоплюйство квартирантки, а ще - Її постійні відмови на пропозиції випити чарку «за здоров»я».
Поля, як і завше під вечір, перебувала в алкогольному дурмані. З Нею вона змушена була ділити кухню – на плиті готувалася вечеря для Нього. Власне й для Полі. Але Поля вже повечеряла – залишками молодого вина. Напій богів Поліна готувала щоосені в оцинкованому відрі за власною рецептурою.
Складався цей нектар з винограду ізабелли, зірваного з лози, що випадково вигнулася від сусідського до її балкону. Виноград жмакався руками й скидався у відро. До вижимок доливалася вода й додавалася мала пачка дріжджів. За тиждень чи й швидше напій можна було споживати.
Ще за тиждень Поліна допивала його рештки. І це її дуже дратувало.
Та понад усе дратувало, що Вона знову пропонувала Поліні піти до себе у вітальню та лягти спати. І навіть намагалася підвести Полю зі стільця, що під нею влаштував хитавицю.
Хитавиця дошкуляла. Поліна вхопилася за Джинин ошийник з причепленим до нього сталевим ланцюгом, немов за опору. І раптом її напівкоматозному мозку відкрилося, що цей предмет можна використати інакше.
Вона замахнулася ланцюгом на Неї. Ще мить – і метал уперіщив би Її куди-будь.
Звідки взялася між ними Джина, Вона так і не зрозуміла. Вівчарка в повітрі перехопила пащею сталеву зброю, одночасно погрозливо загарчавши на Поліну та штовхнувши ту до стіни.
Джина знала: це саме той випадок, коли не слід виконувати останнього наказу Сергія Петровича.