СТАРИЙ. Це вона пустує, бешкетниця!
СТАРА. Хто?
СТАРИЙ. Смертонька! Манюня така, зі стегнами… Тихо! Чуєш, скрипнуло щось…
СТАРА (налякано) Де?
СТАРИЙ. (підвівся, зачинив щільно двері, перейшов на шепіт). Вона мені так і сказала: дивись, старий, не забудь по умову, поряд буду ходити, нагадуватиму…
СТАРА. Боженьку!
Пауза.
СТАРИЙ. Та зачини цю скриню кляту! Не шукай, чого не було! Грошима від смерті не відкупишся. Якби ж можна було, багаті вічно жили б. Теж мруть пачками. Тільки й різниці, що з піснями. Інше треба думати, інше…
СТАРА.(забула про скриню). Що ж то - інше? В голову не йде… Ти, головне, не стій. Рухайся, ніби робиш щось. Може, надуримо. Та не стовбич, кажу!
СТАРИЙ. То що мені, вихилясами тепер перед нею ходити? Хай би ще на масниці, а то ж перед воротами на цвинтар!
СТАРА Та не ховай ти себе живцем! Знайдемо…
СТАРИЙ. Може, Петра заманити та покласти на моє місце… Помилково й заберуть. Чи їм не однаково, чи що, кого?
СТАРА. Як заманиш, він паралізований лежить.
СТАРИЙ. Посадовимо тебе біля віконечка, як наживку… Приповзе!
СТАРА. Господи!
Пауза.
СТАРИЙ. Самовару пошкодувала. Діркастого. Вдові. А у нас же це вважається за найсвятіше діяння. Такою ця справа одвіку вважалася…
СТАРА. Яка справа?
СТАРИЙ. Удовицю втішити.
СТАРА (не одразу). Як?
СТАРИЙ. Та це вже яка спромога… Від величини залежить… душі…
СТАРА. То піди, розрадь, якщо вже так. Твоя душа, відомо, якого розміру. Потішник удовиць! Йди. Чи мені звикати? Кого любив, до того й потягло в смертну годину!
СТАРИЙ (в бік). Починаєтся! Усе життя – та сама коломийка!
СТАРА. Йди. Чого сидиш!
СТАРИЙ. Не піду.
СТАРА. (чи то в"їдливо, чи то серйозно). Та йди, навідайся. Воно ж і справді таким вважається. Святе діяння. Мо" й зарахується!
СТАРИЙ. Та годі тобі! Вчепилася! Навіщо їй мій самовар? У неї таких завалящих самоварів… Давай що інше думати. Треба добряче помакітрити! Тут на гоп не перескочиш, це тобі не млинець засмажити. Тут в корінь зазирнути треба, з"ясувати слід, що ж у цьому житті найсвятішим вважається. Відтак вже братися, підгорнувши рукави… Чуєш? Ти що, спиш, чи що?
СТАРА (не одразу). Не сплю.
СТАРИЙ. Я кажу, воруши мізками. Чого сидиш?
СТАРА. Сиджу… ворушу…
СТАРИЙ. Ворушить вона! Спиш сидиш!
СТАРА. Ворушу сиджу.
СТАРИЙ. Та ж чим ти ворушиш? Мізками, кажу, воруши. Ось згадай-но, може, оця, як її, коцюба стара, щось казала з цього приводу.
СТАРА. Яка коцюба? Тітка Паша?
СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Та вона казала, але ж… Гай-гай, та куди там!..
СТАРИЙ. Кажи, що? Зара зробимо!
СТАРА. Сумніваюсь, чи зробиш…
СТАРИЙ. Та кажи вже, смола гірка, час спливає!
СТАРА. (не одразу, як про давній смуток). В цьому житті, казала вона, єдине лишень і є святе діяння…
СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Справа відома – дитя народити.
СТАРИЙ. Дитя народити?
СТАРА. Дитя.
СТАРИЙ. За три години? (Щиро сміється). Але ж я дурень - «може, Паша що казала»! Паша скаже! Вона скаже! Її спитай! Глянь, аж сльозами вмився! (Сміючись, втирає сорочкою обличчя.) Ну, й потіха! Ну й бовкнула, голова з кіскою!..
Стара мовчки втупилася в стіну.