Оригінальна назва: Хеппі-енду тут не буде…
Ми з тобою надто схожі, аби ніколи не зустрітись… Тому зустрічались. Досить часто. Надто часто, як на мене. У нашому середньостатистичному містечку 250 тисяч мешканців, а доля чомусь постійно зіштовхувала мене саме з тобою… Я точно навіть і не згадаю, де і як ми познайомились. Здається, ти був у моєму житті завжди. Ну, просто я не пам’ятаю як воно – коли тебе не було.
З іншого боку такого поняття як «ми» ніколи не існувало. Був ти, твоє життя, твої думки, які завжди дивували мене. Була я, мої хлопці, друзі, захоплення. І був Він – той момент, коли я усвідомлювала, що незважаючи на раптовість і рідкість наших зустрічей я розумію кожен твій жест. Але далі розуміння справа між нами не просувалась. Та жоден з нас, власне, і не намагався її просунути.
Ми просто жили поряд і час від часу перетиналися, сміялись, товаришували і знову розходилось. Якщо пам'ять мені не зраджує, то така от фігня тривала вже років зо три, коли я раптово брякнула кращій подрузі, що ти мені подобаєшся. Знаючи мене, вона могла б і відчути приховане «але», проте вона відчула лише ревнощі. Це вже власне потім і від тебе я дізналась, що, виявляється, подобався ти нам обом, про що моя бест-друг і заявила.
Коли я дізналась про вашу розмову - реготала дуже довго. Чому? Бо все це нагадує мильну оперу, які часто крутять по телеку коли є зайвий ефірний час, або керівництво каналу вирішує здобути собі черговий електорат – бабусь-пенсіонерок чи домогосподарок. Любовний трикутник майже у чистому вигляді. Майже. Бо для його чистоти не вистачає однієї маленької штуки – мого бажання відбивати тебе у когось і будувати з тобою якісь стосунки.
Не скажу, що ніколи про це не думала, бо брехати самій собі не дуже хочеться. Думала, звісно. Разів п’ять на протязі всього часу нашого спілкування. Але якось так склалося, що думати – це одне, а роблю зазвичай зовсім інше.
В даному конкретному випадку цей принцип означає, що ти – це я, але у джинсах чоловічого покрою. Ми схожі, ти мене розумієш (хочу вірити) і нам весело разом. Але… І тут починаються всі мої «відмазки». Ну, по-перше, ти вже два роки навчаєшся в іншому місті, яке я ненавиджу всіма відділами своєї жорстокої душі.
По-друге, навіть якщо б ми раптом синхронно вдарилися головою об щось ну дуже важке і вирішили зустрічатися, довше місяця б не протягнули. Надто вже ти любиш керувати людьми, надто я незалежна, надто далеко знаходиться ваш бісів Київ. А оскільки ми розійшлися, дружні відносини зійшли б нанівець. Такого я точно не хочу. Бо вже вибачай, але ти-людино-друг мені важливіший аніж ти-потенційно-хлопець.
І нарешті, по-третє, але цей пункт виник вже після останньої дурної ситуації – ну, блін, не можу я зустрічатися з хлопцем, який подобався або подобається моїй подрузі. Еге ж, я аж ніяк не янгол (дякую, що в черговий раз нагадав, наскільки), але ж і не диявол у чистому вигляді…
Саме тому, а також через мільйон інших причин – як от мій колишній, який досі вважає себе нинішнім, твоя дівчина з якою, сподіваюсь, у тебе все буде супер, а також друзі-знайомі, які б випали в осад від новини про «нас» я чесно зізналась, що ніколи навіть і не думала казати щось формату «Ти мені подобаєшся». Але так вже склалося, що ці слова сказали за мене.
І можливо, це навіть на краще. Бо тепер я точно знаю, що ми іще в дечому схожі – ти так само як і ненавидиш стосунки на відстані. От тільки у тебе вистачає розуму їх іще й не зав’язувати… Позич мені, трохи, а? Бо, як показує мій останній хлопець, – мізки мої десь зсохлися чи випарувались. Ну, власне, і передостанній. І той, що був перед ним… От блін… Як все у мене хронічно:).
І я вже точно ніколи не сиділа і не складала отих якби - а якби все було інакше, а якби ми стали блище… На відміну від моєї бест друг, яка, як виявилось, в таких ситуаціях розбираєтсья досить фігово не в образу їй сказано, я із самого початку знала, що ніяких «якби» не буде. Ти назавжди лишишся моїм другом (ну, принаймні я на це дуже сподіваюсь), ми будемо довго і щасливо жити в різних містах і так само як і три роки поспіль час від часу стикатись десь на вечірках, зустрічах або вулицях мого міста. І так само як і завжди, я відчуватиму наскільки ми схожі. Все буде супер, бо я так хочу.
А щодо хеппі-енду… Він буде, обов’язково. Але не один на двох, як у серіальних драмах. Не буде поцілунків під місячним сяйвом, зізнань перед кущем троянди (такі кущі у кадрі виглядають просто божественно!), не буде довгого і щасливого шлюбу. Ні, не лякайся, хеппі-енд взагалі-то буде. Але у кожного свій. Я 100% стріну когось, хто буде більш схожий на мене, аніж ти або буде навпаки дуже не схожий. Зустріну, вийду заміж і народжу дітей. І буду фанатично-щаслива з ним. Ну, а ти… Не знаю, про що ти там мрієш, але дружину і дітей про всяк випадок побажаю:).
Хеппі-енд буде, але не цього разу. Не з нами. Тобто з нами, але не у нас.