Это возникло экспромтом в рецензии Творчій Натурі на http://www.stihi.ru/2009/04/13/4003
Як важко відкривати двері... Я прямую до твоїх.
На півшляху зупиняюсь у нерішучості, але переступаю через свій острах та невпевненість і крокую далі.
За рогом, неподалік від жаданих дверей стоїть галаслива купа дівчат і юнаків... Не встигнувши потрапити в їх поле зору, стрімко відступаю. Острах все ж бере своє.
Роблю вигляд, що насолоджуюсь теплим ранньоосіннім вечором. Обличчя палає, серце калатає...
Повертаюсь у напрямку власної оселі з дурним почуттям сорому, але й ці двері відкрити важко...
Як же так?! Чи я з глузду зовсім з'їхала? Чому я не пішла далі? Господи, як давно я тебе не бачила... Я відчуваю голод, голод по тобі...
Дихаю глибоко й важко, намагаючись з вуглекислим газом здихатись і цього смішного до сорому остраху.
Я не можу залишитись без тебе. А тобі ще важче відкрити мої двері...
Неймовірним зусиллям несу своє тіло до твоїх дверей, оминаючи ту зловісну купку, яка проводжає мене зацікавленим поглядом...
Ось вони, твої двері...
Швидко піднімаю руку і стукаю, ледь стримуючи зрадливе тремтіння...
Двері відчиняються...
А далі...
Далі лише вир несамовитого щастя...
Хіба так ставляться до друга?
ПЕРЕВОД НА РУССКИЙ
Как сложно открывать двери... Я направляюсь к твоим.
На полпути останавливаюсь в нерешительности, но переступаю через свои страх и неуверенность и шагаю дальше.
За поворотом, недалеко от желанных дверей стоит шумная кучка девушек и парней... Не успев попасть в их поле зрения, стремительно отступаю. Страх все ж берет свое.
Делаю вид, что наслаждаюсь теплым раннеосенним вечером. Лицо горит, сердце бешено стучит...
Возвращаюсь в направлении собственного жилища с глупым чувством стыда, но и эти двери открыть сложно...
Как же так?! Неужто совсем с ума сошла? Почему я не пошла дальше? Господи, как давно я тебя не видела... Я ощущаю голод, голод по тебе...
Дышу глубоко и тяжело, пытаясь с углекислым газом выдохнуть и этот смешной до стыда страх.
Я не могу остаться без тебя. А тебе еще тяжелей открыть мои двери...
Неимоверным усилием несу свое тело к твоим дверям, обходя ту злосчастную компанию, которая провожает меня заинтересованным взглядом...
Вот они, твои двери...
Быстро поднимаю руку и стучу, едва сдерживая предательскую дрожь...
Двери открываются...
А дальше...
Дальше только вихрь безумного счастья...
Разве так относятся к другу?