Місто Янголів усміхнулося білосніжною усмішкою молочного туману. Вчора воно плакало срібним дощем, а сьогодні усміхається білосніжно…
Дівчина-чужоземка дивилася здивовано навкруг. Вона ще не до кінця звикла до думки про це місто, але вже відчувала його дивну душу своєю юною натурою. Щось підказувало їй – десь там, у глибині, в грудях, на дні свідомості – про цю нову сторінку її життя, нову сторінку, врешті-решт, історії Міста Янголів.
Усе було для неї дивним – і височезні бетонні гори, іменовані хмарочосами, і довжелезні асфальтові шляхи, названі магістралями. Все зовсім не таке, як у неї вдома, – ніде не було ні мальовничих рисових плантацій, ні квітучої сакури, ні пахучого чаю...
Але найбільш дивними були люди. Кожен у своїх турботах, кожен ховає очі, опускає голову, кожен виглядає дуже зайнятим, але, по суті, загубленим у цьому Місті Янголів.
Дивним було ще одне. У цьому місті було все. Все, чого лиш забажає душа, і навіть більше. Але в цьому місті було все - крім янголів. І в цьому була найбільша загадка для дівчини: Місто Янголів – без янголів.
Звісно, вони були тут: колись давно, мабуть, ще до появи отих чудернацьких магістралей і хмарочосів. Але тепер їх тут нема. Може, їх вигнали люди?
Місто Янголів дивилося сизим вечором у тихі води ріки, обплетеної мостами. У ті води сизими очима дивилася і чужоземка.
Вона стояла на мосту і думала: а може, янголи повернуться у Місто Янголів? Може, не все ще втрачено? Адже це зовсім не погане місто і воно, певно, заслуговує на те, щоб тут жили янголи.
Дівчина все думала і думала, стояла і стояла, а потім раптом зовсім якось дивно і несподівано впала з мосту. Вона гадала, може, янголи захочуть допомогти їй, підняти, підхопити, прилетять – і побачать, яке це чудове місто, та й захочуть тут лишитись...
Але янголів не було. Вони не прилетіли. Не прилетіли і п’ять хвилин по тому, і годину по тому. Не прилетіли вони й наступного дня, і наступного тижня. Все було дарма. Місто Янголів так і залишилося без янголів.
Більше ту дівчину не бачили в місті: ні біля хмарочосів, ні біля магістралей, ні на мостах. Може, вона й залишилася в Місті Янголів, але хіба ж роздивишся обличчя людини, яка опускає голову?
Наступного дня Місто Янголів знову плакало срібним дощем...