- На Еверест!
- На Еверест?!
- Так!
Остап натхненно розмахував руками:
- Я знаю! Ніхто ще не піднімався на цю гору. Я підкорю її! Ми підкоримо її. Ми прославимось!
- Але ж Остапе…
- Завтра вирушаємо. Підемо вп’ятьох: я, ти, Мишко, Марічка і Степан. Спорядження готове?
- Але ж Остапе…
- Ми підемо і підкоримо цю гору. Розумієш, Миколо? Підкоримо!
- Так, але ж…
- Завтра вирушаємо.
***
Остап вдивлявся у синю далеч гір: Гімалаї віяли холодом.
- Бачите оту вершину? Туди ми піднімемось.
- Остапе, а тобі не здається, що це досить ризиковано?
- Що? Марічко, ти що, хочеш відмовитися від нашої перемоги? Як ти можеш! Ми вже стільки разом подолали! Я ще ніколи не відступав перед труднощами. А тепер ти хочеш зрадити нас? Хочеш зрадити команду?
- Та ні… ні! Нікого я не хочу зрадити. І я… ну я не те хотіла сказати…
- Я знаю, що ти хотіла сказати. Ти просто трохи хвилюєшся. Так, Марічко? Ну нічого, я все розумію, я тобі пробачаю. Я ж бачу, насправді тобі не терпиться підкорити цю гору, як і всім нам. Правда ж, хлопці?
Микола і Степан обмінялися довгими невизначеними поглядами. Мишко опустив очі. Остап продовжував говорити:
- Ну що ж, ми одностайні у своїй думці. Отже, за діло! Вершина буде наша!
***
Сходження від початку було важким. На півдорозі стало зрозуміло, що не всі дістануться вершини.
- Остапе, з Миколою погано.
- Не вигадуй!
- Його лихоманить. Він не може далі йти!
- Микола цілком здоровий!
- Остапе, якщо ми негайно не повернемось…
- Дурниці! Це тебе Марічка напоумила? Так?!
- Марічка теж відмовляється йти далі. Ми вирішили повертатися.
- Зрадниця! Всі ви зрадники! Боягузи… Я нікуди не повертаюся.
- Остапе, хіба ти не розумієш? Давай дивитися правді у вічі. Ми не готові до цього сходження. Спорядження занадто слабке, харчів майже не лишилося, і хтозна скільки днів ми ще будемо іти за таких обставин. Нам взагалі не треба було вирушати. Ми мусимо повертатися – у нас немає вибору.
- Я не відступаю перед труднощами! А ви, боягузи, злякалися… Харчі закінчилися! То й що? Переживемо! Спорядження слабке? Не біда, перемога вже у нас в руках. Степане, нам тепер не можна відступати! Вершина – ось вона – лиш простягни руку й дістанеш. Я вже передчуваю ту мить, коли ми підкоримо її…
***
Надвечір Миколі стало ще гірше.
- Ну що ж, я думаю, ми повинні залишити Миколу і рухатися далі. Так буде краще, - сказав Остап.
- Як ти можеш?! – вибухнула Марічка. – Як ти можеш таке казати? Ти занапастив наші життя, а тепер таке кажеш! Я тебе ненавиджу!! Ми з Миколою зараз же повертаємось!
Вона підбігла до Миколи, та Степан їй завадив:
- Марічко, заспокойся. Ну куди ви підете зараз? Микола дуже слабкий, йому потрібна допомога. Ти одна не впораєшся. А на світанку підемо разом. Чуєш? Будемо разом повертатися, гаразд?
Остап спалахнув:
- Ніхто нікуди повертатися не буде! Ніхто не відступатиме! Ми почали це сходження – ми його і завершимо. Чуєте мене??
Мишко спробував втрутитись:
- Остапе, наш друг у біді. Микола хворий, розумієш? Ми не маємо права продовжувати сходження. Це занадто небезпечно для нас усіх. Давай краще заспокоїмось і обміркуємо, що будемо робити далі.
- А що тут міркувати? – не вгавав Остап. – Нам залишилось зовсім небагато. Ще день-два – і вершина наша! Ми залишимо Миколу тут, все одно він не подужає підніматися. А потім обов’язково повернемося по нього.
Усі мовчали. Це було жорстоко. Остап ніяк не хотів слухати і розуміти. Але зволікати вже не можна було.
***
На ранок Марічка з Миколою зникли.
- Зрадниця! Боягузка! – кипів Остап.
- Остапе, ти не правий, - говорив Степан. – Послухай, ми маємо вирушити на пошуки. Ми повинні знайти їх. Вона ж не зможе довго йти з ним!
- Вона втекла! Вона зрадила нас. Нехай тепер гине. Сама цього хотіла…
Степан дивився на Остапа, потім повернувся до Мишка:
- Ти зі мною? Мишко, ми ще можемо наздогнати їх. Ми можемо їх знайти, якщо вирушимо зараз!
Мишко мовчав. Він вагався:
- Степане, може, зробимо, як Остап каже? Може, все ж зійдемо на цю вершину? Залишилось зовсім небагато…
- Що?! Ти його слухаєш? Та він же божевільний, він грає на наших почуттях! Йому головне – його перемога, а про нас він зовсім не думає. То ти зі мною?
Мишко не знав, що робити. Остап усміхався. Степан ще трохи почекав, потім сказав:
- Ну й добре. Не хочеш – не треба. Але знай: настане час – він і тебе покине!
***
Наступного дня Мишко вибився із сил. Йому відмовили ноги.
- Остапе, чекай, не можу йти далі, не можу… Давай зупинимось перепочити. Дай води, будь ласка!
- Води немає, Мишко.
- Як нема? Зовсім? А це що?
- Це моя вода. Твоя закінчилась.
- Дай мені хоч ковток, Остапе.
- Але це моя вода, Мишко! Знаєш, я марную з тобою час. Давай, підводься! Дивись: останні метри до перемоги…
- Не можу, Остапе. Повір, не можу!
- Ну що ж, тоді… Тоді я піду сам.
- Як сам? Остапе, ти ж мене не покинеш? Остапе?!
Остап мовчки узяв своє спорядження, решту води і пішов далі.
- Остапе! Не покидай мене, Остапе!..
***
Вершина. Вершина!
Остап стояв на вершині гори і дивився у синю далеч Гімалаїв. Гострі гребені, вістря гір. Туман, хмари…
- Ось вона – вершина. Моя вершина! Моя перемога! А вони казали… - Остап заридав. – Ну чому ви мене не послухали? Чому? Я ж вам казав, що ми здобудемо цю вершину! А ви… Де ви, друзі?! З ким мені розділити цю радість?..
Гори мовчали. По щоках Остапа текли сині сльози, як синій туман у горах.
Гори мовчали. Вони мовчки кликали Остапа в обійми. Вони запустили свої холодні руки в Остапову душу, спустошили її.
Він нахилився, щоб глянути униз, та Гімалаї уже простягли свої руки…
Ну що ж, переможцю, тобі слава! Ось твоя вершина, ти дорого за неї заплатив. Ходи-но в обійми своєї перемоги…