Лялька
Любов Скорик
Мудрець мовив: «Людина, що не мала щасливого дитинства, неповноцінна». Задля того вони й мудреці, щоб виголошувати істину. Вони ж непомильні. Звідси випливає, що ось я – особа воістину неповноцінна. Бути збитошною мені суджено долею змалку, безстроково і без суперечок. Позаяк у мене взагалі дитинства як такого не було. Тобто відтинок віку, що позначається цим словом, я, звісно ж, прожила. Але якось не насправді, наче несамохіть. Не було в ньому головного, того, що й відрізняє дитинство від будь-якого іншого життєвого періоду: легковажної безпечності, навіжених забав, любих дурничок, неоковирних непутящих цяцьок. Та що там – у мене, дівчинки, ніколи не було навіть хоч якоїсь ляльки... Втім, щодо цього не вірте мені остаточно. Була у мене лялька, була. Якось. Кілька хвилин. Та це – справжня історія...
Вже ближче до завершення війни в нашому напханому вщерть, багатоликому, різноголосому комунальному будинку раптом звільнилася кімната. Велика, наріжна, світла, ще недавно густо залюднена. Мобілізований на фронт учорашній десятикласник Колька загинув ще в дорозі. Його мати – тітка Сіма, яка вже отримала похоронки на чоловіка й молодшого братика, що мешкав з ними, залишатися самітницею на світі не бажала й швиденько подалася навздогін.
У звільнену кімнату вселили евакуйованих: трійко дорослих сестер з одним дівчам – Валькою. Спочатку сестер було лишень двоє: старша – тітка Марина, мати Вальки, і середня – Віра. Молодша ж – Лєна на шляху в евакуацію десь припізнилася і прибула згодом, щось за півроку.
Понад усе новим мешканцям раділа я. Валька виявилася моєю одноліткою. Надбати собі рівню в сусідстві – неабиякий талан. Віднині мамині нічні чергування в шпиталі я здебільшого збувала у нових сусідів, і щоразу це було для мене справжнім святом. Сама ж Валька виявилася подружкою зовсім нецікавою. Неусміхнена, мовчазна, вічно в щось занурена, вона, здавалося, постійно готувалася промовити щось важливе, підшуковувала слова, та так і не знаходила. І поглядає на всіх жалібно, наче вибачливо. Ні, з нею було геть нудно, і зовсім не вона приваблювала мене. Ось мама її – інша річ. Балакучою вона також не була й надміром веселощів не вирізнялася, в цьому вони з дочкою – безсумнівно рідня. Але вміла вона інше. Коли ми лягали, Валька незмінно наказувала: «Ну ж бо, мамо, розповідай!» І тітка Марина зачинала якусь зі своїх казок.
Дивні то були казки. Під час частих ночівель по різних оселях я наслухалася їх усіляких. Тітки-Маринині були найбільш чудернацькі. Хоча власне чудернацького якраз в них і не було: ні чарівників і чаклунів, ні відьом і ліслвиків, ні королів і принцес. Були там ніби звичайні люди, навіть дівчатка й хлопчики – такі, як я, Валька, наші сусіди. Але ж як вони відрізнялися від нас! І справа зовсім не в тім, що переважно інакше були вбрані – в якісь невідомі для нас сюртуки, камзоли, криноліни, прикрашені таємничими галунами, фестонами, шлейфами. Ні, не в цьому річ. А в тому, що навіть голі чи у незмінних лахах, вони не співпадали з нами категорично. Такі собі графи, дворецькі, мандрівники, вигнанці, знедолені – вони, кожний на свій штиб, але всі і все робили по-іншому: виступали, куштували, прорікали, вдивлялися – чи скорботно, чи в захваті. Та головне – в них, на відміну від нас, нуртувало, попри звичайне, видиме, ще якесь потаємне, невидиме життя. У них постійно відбувалося щось величне й чудове. Вони віддавалися мріям, марили, захоплювалися, гнівалися, зневажали, страждали, любили – ніжно, пристрастно й навік.
Чимало з цих слів я чула вперше й здебільшого їх не розуміла. Але вони причаровували мене й нездоланно вабили. Я як подарунка чекала наступного маминого нічного чергування і жадібно слухала казки тітки Марини. Вона брала їх з книжок, які приносила з роботи – з бібліотеки. Що таке бібліотека, я не знала. Та це точно був якийсь інший світ, населений цілком особливими людьми. Навіть якщо вони були на вигляд схожі на нас, то часто чинили дивно, всупереч усіляким правилам, дивуючи та бентежачи.
Що, питається, змусило хоровитого, знесиленого, до того ж недужого Тьому йти в нічних потемках повз кладовище, де – він знав – тиняються покійники, а потім лізти в глибокий смердючий зігнилий колодязь, аби витягнути кимось скинуту туди безпородну нічийну псяюру Жучку? Задля чого йому це було потрібно?
Заради чого веселий пияка-хохол кидається в бурхливе море, щоб урятувати маленького потопельця-негреня Максимка? А потім віддає тому все: назбирані в довгому плаванні гроші, свою безцінну безмежну свободу і любов, в яку до того зовсім не вірив. І навіть пиячити кидає, аби стати для Максимка справжнім батьком.
Навіщо сліпий маленький Петрусь, який має усе і якого люблять усі, – навіщо він виснажує себе аж до непритомності, сидячи за роялем, намагаючись примусити музику розповісти йому про світ, якого не бачить? А після тієї ж таки музики оповідає людям про те, чого вони, видячі, в цьому світі не розгледіли.
Як міг син судді Вальок подружитися з дітьми того, кого його батько колись засудив? Навіщо він таємно ходить до старої каплиці, в руїнах якої живуть його друзі? І як насмілився принести туди маленькій Марусі, що помирає, ляьку своєї сестри? А головне – чому суворий батько-суддя не покарав сина за це, а приголубив, чого він ніколи до того не чинив?
Утім з лялькою яскравіше й міцніше у мене була пов’язана інша тітки-Маринина казка. Її Вальчина мама брала з грубої потріпаної книги – не бібліотечної, а власної. Я навіть раділа, коли чергової бібліотечної чомусь не виявлялося і тітка Марина брала до рук ту – важезну, розхристану, без малюнків. Книга вже сама знала, чого ми від неї очікуємо, і зазвичай одразу розчахувалася на потрібній сторінці. Я підтягувала колінцята до самого піідборіддя, глибоко вдихала, міцно заплющувалася і завмирала. Історію маленької дівяинки з сдивним ім.’ям Козетта я знала майже напам’ять. І все ж щоразу слухала її, жахаючись на початку і захоплено – наприкінці.
Заплющеними очима я виразно бачила бідну, погано вдягнену, всіма ображену сироту. Як шутрує вона засмальцьовані підлоги, миє брудні черевики хазяїв и постояльців, носить з далекого струмка воду і напуває коні. А потім їсть недоїдки й, не роздягаючись, лягає спати на лахміття в студеному темному передпокої, под сходами. І засинаючи, знову бачить диво, повз яке проходить щодня: сяйливу вітрину з величезною лялькою в рожевій сукні, зі скляними очима і справжніми золотистими кучерями. Мушу зізнатися, я потайки заздрила Козетті: вона хоч бачила оту казкову дивовижу, мені ж не пощастило й у цьому. Щоразу я тихенько плакала – водночас від жалю до Козетти і до себе.
Однак сльози мої швидко висихали. В той момент, коли в жахітливий сніжно-холодний і безпросвітно-темний вечір відро з водою в змерзлих руках Козетти раптом ставало невагомим – його підхоплювала дужа й добра рука незнайомця. А потім, потім наставала хвилина торжества й захвату. Розчинялися навстіж двері, і Козетта, що сховалася від злих хазяїв, бачила, як входить незнайомець з лялькою (тією самою лялькою!) в руках. Він простягав це диво в рожевій сукні їй і казав: «Візьми, вона твоя!» Не ймучи віри, що це не сон, Козетта боязко випрошкувала з-під столу свої худі забрьохані рученята, нерішуче приймала ляльку й міцно притискала до себе. А таємничий незнайомець брав дівчинку за руку и відводив назавжди з жахіття. В якесь незнане, нове й обов’язково щасливе життя...
Ні, в нашому містечку такої ляльки не було. В іншому випадку ми про це знали б безсумнівно. Та була про неї легенда, яка блукала по хатах і дивним чином змінювала свої витоки, сплескуючи то там, то тут. Змінюваними в ній були імена та місце дії. А суть залишалася незмінною. Отже, Іван з Річкової (чи Степан з Набережної, чи Єгор з Партизанської) повертався додому з фронту з причини поранення в ногу (чи руку, чи голову). Віз він додому з далеких нерідних країв своїй доні (чи сестричці, чи, траплялося, навіть юній нареченій) дивовижну ляльку (з описів – близнючку тієї, Козеттиної). А в тому ж вагоні їхала з матір’ю (чи бабусею, чи старшою сестрою) незряча дівчинка. Імена й адреси були різними, а ось сліпа дівчинка неодмінно була присутньою. Не витримував солдат (чи сержант, чи лейтенант) і віддавав чудо-ляльку тій нещасній.
Так жодна з казкових дів до нашего далекого від фронту, маленького сибірського містечка й не доїхала. Жила тільки легенда про неї. Але нас вона влаштовувала і неабияк зігрівала. Це, виходить, ось аж доки дійшли наші доблесні земляки – аж до тих незнаних земель, де існують такі ось небачені цяцьки! А позаяк дійшли, значить все – скоро і війні кінець. І поїдуть вони додому всі-всі, а не тільки ті, що списані через поранення. А що не довіз Іван (чи Степан, чи Єгор) цю красуньку до дому – то й нехай, чого ж. Ми ж бо до таких не навчені і без них проживемо, а ось дівчинці тій сліпій хоч яка-небудь втіха. Загалом, правильно вчинив наш земляк, справедливо, по-доброму!
... Тітка Марина і Валька жили власне удвох. Лєна все не їхала, нагадувала про себе лише листами. Віра ж навідувалася зрідка. Була вона геологом і більшу частину життя проводила в якихось невідомих нам експедиціях. Відсутньою була довго, так що дома вже починали її забувати. Відтак, траплялося, вирине раптом – обвітрена, засмагла, в незвичних тоді для жінки штанях, чоботах, фуражці. «Гаврош наш явився!» – любовно казала тітка Марина й наказувала нам з Валькою не зчиняти гармидеру, пока Віра спить. А спати вона могла добу і навіть довше. Потім вставала, йшла в лазню, переодягалася в сукню й чекала своїх «блукачів». Коли ті завалювали гамірливим гуртом, Віра зустрічала їх так, наче не бачила сто літ, не блукала разом місяцями і не з ними розійшлася лишень позавчора. Вони всідалися в кутку на хіднику і починали свій черговий «сабантуйчик». Трішки пили (звично ділили на всіх пляшку), багато розмовляли, сміялися і співали під гітару. Найкраще грала тітка Марина. Вони з Вірою були й головними співаками. Та щоразу неабияк дратувался, що немає з ними третьої їхньої сестри, й обіцяли, що справжній спів буде, коли та приїде.
Лєна приїхала за півроку і зовсім не так, як мені уявлялося. Не було ні радісної зустрічі, ні шумного веселого свята з цього приводу, ні навіть обіцяних пісень утрьох перед «блукачами». З її появою їхні «сабантуйчики» взагалі припинилися. У великій сонячно-усміхненій кімнаті сусідів зависла тривога. Вона невідворотно згущувалася й загрожувала близькою бідою. Тітка Марина ходила, увібравши голову в плечі, наче в очікуванні удару. Кілька разів я бачила, як вона потайки плаче. Якось чула важко й боляче кинуту нею в бік Лєни незнайому мені лайку: «Травіата!»
Виявилася молодша сестра зовсім не з породи своїх старших. Ті – кріпкі, широковиді, смагляві, трохи схожі на мешканців цієї місцини – хакасів. А ця – тонка, ляльково-тендітна, блідолиця. Що у неї було великим, то це очі, нестримна грива смоляних, ледь хвилястих кіс та ще – живіт, який щотижня грубшав. З моїх міркувань, вона була справжньою красунею, як кіноартистки з листівок, що ми з Валькою їх збирали. Аби ж не цей неоковирний живіт та не лютий нещадний кашель, який доводив до нестями і її, і довколишніх. Валька казала, що ще зовсім недавно у Лєни взагалі його не було. Та в це не вірилося. Так намертво вкорінений у ній, такий пожадливо зажерливий до неї, він мусив бути одвічним. Звідкись виринуло і невідступно пристало до неї нерідкісне в ті часи і страшне слово «туберкульоз».
По весні випадковим залітним пташком явився у світ крихтяний, ніби іграшковий Славік – син Лєни. Сама вона, вже стрункіша, зблідла й ще більш погарніла, тепер з ліжка вставала, тільки щоб піти в лікарню на якісь там «піддування». Безсила, щоб підняти Славіка на руки, вона невідривно, наче з подивом і страхом розглядала його, намагаючись щось зрозуміти. А він, замислений, зажурений, схожий на маленького дідуся, тримався молодцем – плачем-криком нікого не діймав. Тільки дуже скоро, ніби передражнюючи матір, узявся неголосно, геть по-старечому бугикати. Потім аж розійшовся, всмакувався, стараючись від матері не відставати. І якось в розпал літа, перестаравшись, вочевидь, надірвався і змовк. Назовсім. Його віднесли на кладовище в скрині від сірників, яку принесла з крамниці, де працювала прибиральницею, сусідка з нижнього поверху Анна Миколаївна. Лєна ж відтак перестала вставати взагалі і на самому початку осені врешт-решт переселилася до свого Славіка.
За усіма цими подіями якось проґавили момент, коли почала кашляти Валька. Спохопилися, перестали випускать її на вулицю і вклали в постіль. У неї весь час трималася гарячка, і її постійно морозило. На неї поверх ковдри навалювали всілякі зимові речі. На додачу до всього щодня з поліклініки приходила медсестра і робила сердешній Вальці болючі-преболючі штричаки. Коли тітка Марина була на работі, аби Валька не знудилася на самоті, до неї навідувалася я і розповідала тітки-Маринині казки. Найчастіше – про Козетту та її чудо-ляльку. Саме вона, ця казка, стала першопричиною іншої казкової історії, вже моєї, особистої.
…Іноді по неділях з села приходила до нас Марфа – мачуха мого вітчима. І хоч з дідом – батьком дядька Миті вони давно вже не жили, мама приймала її як рідню, пригощала й старалася всіляко ублажити. І вона, і дід топтали пішки більше десяти кілометрів, зрозуміло, не з тим, щоб навідати нас. Поспішали вони на міську нашу торговицю – щось там продати, а щось і прикупити. А до нас йшли опісля, віддихатися перед зворотною дорогою й попоїсти. З якогось часу мачуха вітчима стала для мене мало не головною моєю ріднею. Кожної неділі я дожидала, як Нового року, бо ж може прийти Марфа.
Не маючи власних детей, але зростивши четвірко чужих, вона, мабуть, не вичерпала до останку закладений у ній запас материнства і повсюдно шукала, на кого б його вилляти. В перші свої відвідини до нас вона витягла з якогось заповітного закапелка голку з ниткою, уважно огледіла мою одежину і, не завваживши на ній дірок, які можна було б зашити, здається, залишилася незадоволеною.
– Гаразд, неси свою ляльку! – наказала мені Марфа.
– А в мене немає, – чесно зізналася я.
– Зовсім? – не повірила вона.
– Зовсім-зовсім, – поклялася я.
– Куди поділа?
– Нікуди не поділа. У мене її і не було.
– Ніколи, чи що? – не йняла віри гостя.
– Нє-а, ніколи.
– Лялька повинна бути! – постановила Марфа і спересердя кинула фразу, яка розбудила в моїй душі вулкан: – Гаразд, я тобі зістьобаю ляльку. – Та услід додала: – Іншим разом якось.
З того часу я дожидала Марфу як бога. Але вона, мабуть, обіцянку свою одразу ж викинула з пам’яті як дрібну, невартісну. Я ж лишень поглядала на неї очікувально, не сміючи нагадати. Однак історія Козетти та її чудесної ляльки, вочевидь, щось здвигнула в моєму серці, а заразом і в поняттях, що добре, що погано. Кілька разів я, завмираючи від власного нахабства, крадьки, щоб ніхто інший не чув, настирливо напосідала на гостю: «А коли ти пошиєш мені ляльку?»
І нарешті – сталося! Якось Марфа діловито попорпалася в своїй торбі і витягла звідти згорнуту в рулу, добряче поруділу від віку, колись білу полотняну скатертину. Зі слів Марфи, це – частина її посагу, ще від матері. Була скатерка парадною, святковою. А оскільки в останні, воєнні, роки всі свята відкладалися на потім, то зберігалася вона в скрині, де й була, як виявилося недавно, майже вщент з’їдена мишами. Марфа розповідала це, ледь стримуючи сльози, шумно зітхаючи і трагедійно змахуючи короткими пухлими ручками. Попереживавши, вона розстелила те, что залишилося від мишей, на долівці, взяла ножиці і, повзаючи навколішки, взялася викраювати тулуб майбутньої ляльки. Мені ж наказала бігти за тирсою. Я вмить підхопила відро і не побігла – полетіла навстріч невщухному дзижчанню пил на березі нашої протоки.
Як не старалися ненажери-миші, але будівельного матеріалу для створення красуні зосталося ще достатньо. Зроблена Марфою викрійка була бездоганна, фігура новонародженої вгадувалася ідеальною. Заповнена ж тирсою, вона відразу помітно схудла. Частина ширини пішла на об’єм, і лялька грозилася нащадитися чахликом. Аби не допустити цього, ми з Марфою погодили голову їй не пришивати, а сотворити з тулубу. Справа ця виявилася не з легких. Довелося довго і трудно затягувати петлю з міцної нитки в місці, де ми назначили шию. Нарешті верхівка тулубу злегка зосібнилася, перевтілившись на голову. Щоправда, вдалася вона неспівмірно довгастою, але ми вже не переробляли. Зате тулуб, утративши частину своєї довжини, одразу перестав бути таким худющим.
Ноги й руки обійшлися без тирси – на їхню товщину стачило тужаво скатаних мишачих недогризків від скатертини. Очі й ніс Марфа намалювала хімічним олівцем. А губи підфарбувала буряком, ним нарум’янила щоки. Явно бракувало волосся, але цей недолік приховала пов’язана хустина. Найслабкішим місцем безперечно були рівні, як палиці, ноги без ступнів. Та їх цілком приховала довга, до підлоги, спідниця. Її зшили з фіранки, яку пожертвувала мама і якою, скільки себе тямлю, запинали відро під вмивальником і яка добряче вже підгнила.
Лялька була готова. За розміром вона могла посперечатися з тією, казковою. Правда, у неї не було справжніх золотавих кіс і скляних блакитних очей. Та це були дрібниці в порівнянні з головним. Це була моя! особиста! лялька! Перша (як виявилося, і єдина) в житті. Я якось не надто вірила, що диво сталося. Понад усе боялася прокинутися і виявити, що все це – лише солодке сновидіння. Я конче потребувала термінового доказу того, що ця казка трапилася зі мною насправді.
Дорослі для цього не підходили. Вхопивши ляльку, я кинулася до Вальки. Довгий темний коридор на шляху до неї став для мене воістину шляхом щастя. Моя лялька незрадливо припала до мене. Свою лису недоладно витянуту голову вона довірливо притикнула мені в підборіддя. А обидві ручки, жалібні, тонюні, с намальованими хімічною церузою пальчиками, закинула на мої плечі. Всім своїм худібним тільцем лялька тримала в моїх грудях тріпотливе з радості серце, що поривалося на свободу. Вона з готовністю приймала його удари, і воно у нас в ту мить було спільним. Чим ближе було до Вальчиних дверей, тим оглухливіше і шаленіше гримотіло в грудях, скронях, голові. Ось зараз, зараз Валька побачить, першою побачить, що у мене! є! своя! власна лялька!!! Ось зараз, ось…
Я смикнула на себе клямку і наштрикнулася на Вальчин погляд, на вістря болю в ньому. Вона давилася нападом кашлю і, видно було, ніяк не могла крізь нього продихнути. І ріденький чубчик на її голові, і зіжмакане, в зморшках чоло були мокрими від виснажуючого поту. Ще більш загострені вилиці і провалені щоки здавалися підмальованими буряковим соком. Як у моєї ляльки. Її Валька завважила швидше, ніж мене, і обімліла. Туман, який щойно клубочився в її очах, умить розсіявся. Нещадний кашель, здивовано схлипнувши, притьмом випорхнув з її грудей. Бузкові губи враз розкрилила давно і, здавалося, навік щезла з них усмішка. Валька невпевнено, але очікувально простерла руки навстріч явленому чуду. Ось так, мабуть, усміхалася і простирала руки з-під столу Козетта, коли неочікувано виник перед нею таємничий незнайомець з казковою лялькою в руках. І я, раптово відчувши себе таким само, як він, багатієм і чарівником, випустила з обіймів свою ляльку і переклала в руки Вальці. І навіть повторила його слова: «Візьми, вона твоя!»
...Незабаром наші сусіди від’їжджали до себе додому, в якийсь невідомий мені Ярославль. До далекої від нашого містечка залізниці їх відвозила вантажівка, виділена Вірі на її роботі. В кузові їхала сама Віра, дехто з її «блукачів» і тітка Марина. В кабіні, поряд з водієм, сиділи Валька і лялька. Вулиця у нас пряма, довга, до самого звороту до мосту. І я довго бачила, як з відкритого вікна машини обидві вони прощально махають мені.
...Отож, коли я, ображена на своє дитинство, кажу, що у мене ніколи навіть ляльки не було, ви не конче вірте мені. Та була вона, була! Якось. Кілька хвилин. Благодатних хвилин, по-справжньому щасливих…
Клянуся, я жодного разу не пошкодувала, що віддала свою ляльку Вальці. Як я розумію нині, то був мій перший (а може, і єдиний?) в житті справді шляхетний вчинок. Принаймні, ніколи вже я не відчувала себе такою казково багатою і беззастережно щедрою.