Вночі на небі зорі я збирала,
Себе без тебе я не помічала,
З небес не землю ти спустився,
В полоні болю опинився,
Навіщо крила ти собі підрізав?
Цим серце на шматки моє порізав,
Линула до тебе я думками,
Але падала, зупинена словами,
З землі до тебе не могла відірватись,
Та нікои не припиняла намагатись,
Вони мене у пута закували,
Та навіть стіни муру мене не спиняли…
На гору високу мене привели,
Окови сталеві з мене зняли,
Священослужитель молитву читав,
А люд надімною Божу кару почав.
«До краю прірви ти підійди,
І шаг до смерті сама ти зроби…
Як відьмою злою ти не була,
То з криком впадеш в німе небуття!
А як відьмою проклятою стала…
Але мріяти я хочу, щоб ти впала!»
Так мені людина в рясі сказала,
Коли латинню молитву дочитала.
Люди навколо крик здійняли,
І камінням холодним в мене кинули,
А я не знала, що мені тоді робити,
Чи падати, чи в небо полетіти…
Але ти до мене на поміч прийшов,
Та виходу іншог ти не знайшов,
Крила білі відрізав собі,
На обох накликав чорної біди…
Вони грішного янгола вирішили вбити,
Його разом зі мною в прірву спустити…
Саме тоді я чарами марила,
До диявола з молитвою плакала…
«Боже святий мене зараз не чує,
А коханий мій за Раєм сумує,
До тебе взиваю, Царю пітьми,
Янгола мого, хочаб, відпусти!
До себе мене можеш забирати,
Але не дай йому від болю вмирати!»
Останні слова на колінах кричала,
Янгол мій зник, і я навік замовчала…
Холоде каміння тіло збереже,
А пекло душу мою не верне,
Та пекло мене вже не страшить,
Бо янгол мій не небо летить!