Він ішов мостом над річкою. Не смутний, не веселий, а просто якийсь ніякий. Та ні, навіть не ніякий, - він ішов просто не тут, а десь далеко-далеко, куди ніхто ще не ходив і де ніхто ніколи не бував.
Це був клоун. Його обличчя ховалось під клоунським гримом (щоправда, грим розмазався трохи на вилицях і підборідді). Його тіло ховалось під клоунським костюмом. А сам він, напевне, ховався під одним з тих дурнуватих клоунських імен, що більше скидається на ім’я домашньої тваринки, ніж на ім’я людини.
Але дивна річ: от він іде, він – клоун, він виступає в цирку, смішить людей... Виходить, він навіть не людина, - так собі, безлика іграшка в руках розбещеної публіки... Я бачу його химерне вбрання, бачу розмальовану маску. Але не бачу його обличчя...
Клоун ішов мовчки. Він був майже невагомий. Я подумала: якби не його клоунський костюм і грим, я подумала б, що зустріла привида. Чи ... ангела?
Я йшла за ним. Він зупинивсь, обперся ліктями на високі перила мосту. Подивився у воду, потім – на небо, потім – перед собою.
Я підходила ближче. Зовсім близько. Щось промайнуло: якась хвиля чи обірвана думка, я не встигла розібрати.
Зупинилася. Дивлюсь на клоуна, і – невже? – клоун плаче.
Дивно. Я дивилася на нього, і по щоках у мене теж текли сльози... Мабуть, він не бачив мене.
От дурепа, чого я плачу? Але я плакала.
Він стоїть, ось: такий чужий і далекий, такий безмежно чужий і далекий, але ми обоє, загублено-забуті, стоїмо тут, на мосту, такої ранньої весни і плачемо...
Я підходжу.
- Як тебе звати?
Здається, він хотів було назвати одне зі своїх клоунських імен, але потім глянув на мене великими блакитними очима і промовив:
- Делі.
- Делі – це ім’я?
- Жорж Делі, - сказав він. Потім додав:
- У мене батько француз.
Француз... Дивно, я чомусь так і думала.
Ми пішли вздовж мосту. Ми мовчали, але й без слів добре розуміли одне одного.
Мовчки, без жодного слова йшли двоє безмежно чужих і так само близьких людей, йшли і плакали, як, мабуть, ніколи не плакали в житті, бо, може, й не уміли плакати.
Ось я йду біля нього, його плече біля мого плеча, його рука – біля моєї, його очі дивляться туди ж, куди й мої...
Пішов дощ.
Дощ зриває маски.
Змиває грим.
Дощ...
Клоунський грим тече по щоках мого знайомого незнайомця.
Поволі я роздивляюся його справжнє лице: риси обличчя, вираз очей. Справжніх очей не-клоуна...
Я дивлюся в його очі. У ці блакитні, мрійно-сизі очі, в яких відбивається небо. Раптом я відкриваю для себе: це дивовижні очі! Ці вистраждані але ясні блакитні очі так по-дитячому наївні!..
Ні, це вже не клоун. Це обличчя не-клоуна, ці очі не-клоуна, ці руки...
Дощ повністю змив його грим.
Ми все йшли. Який же довгий цей міст! І яке коротке життя...
Якби не його клоунський костюм, я подумала б, що поруч зі мною привид. Чи – ангел?..
Делі, Делі... В моїй голові крутилося його ім’я, як та чудернацька пісенька, що, одного разу потрапивши в безкінечний ряд думок, не квапиться звідти вибиратися.
Жорж Делі, Жорж Делі...
А дощ все йшов.
І ми йшли мостом.
Який же довгий цей міст!
Це десь уже було... Було...
Ну як же я могла забути?! Так, я згадала.
Я зупинилась, взяла його за руки, подивилася у вічі:
- Я згадала.
- Я чекав на тебе... – сказав він тихо, але впевнено.
- Нарешті згадала!..
- Я знав, що ти прийдеш сьогодні.
- Ти мені снився.
- Я знаю...
І так ми йшли.
Так, це він. Це він!
Хто?
Привид?
Ангел?
Клоун?
Людина?
Людина...
Ми йшли мостом, узявшись за руки, мовчки, просто йшли. Попереду було... А втім, це не має значення! Бо ж ми обоє все це знаємо, усе це бачили і чули. Ми обоє...
Ми обоє йшли мостом, взявшися за руки, такої ранньої весни; і вже не можна було розібрати: чи плачемо ми, чи це дощ стікає по наших щоках...
Ми йшли вперед. Як тоді, давно-давно, коли ще не знали одне про одного нічого, але вже все-таки щось передчували і ходили самотні такими ж довгими мостами кожен у своєму світі, кожен у своє нікуди...
Але тепер – тепер усе по-іншому. Тепер все по-новому. Тепер ми йдемо разом, узявшись за руки, і дивимось вперед. Попереду – і це важливо! – наш єдиний світ, в який ми так довго йшли, для якого ось тут, на мосту, зустрілися і, взявшися за руки, поєднали свої долі...
А дощ все йшов... Перехожих майже не було. Але й до тих, хто ще часом пробігав повз нас, нам не було уже ніякого діла. Бо ж самі ми йшли уже не тут, а десь далеко-далеко, куди ніхто ще не ходив і де ніхто ніколи не бував...
март 2005
Ирина Грабовская