Я п'ю тебе великими ковтками, не зважаючи на те, що можу просто захлинутися. Цю спрагу неможливо втамувати нічим, навіть тобою. А ти... Ти наче навмисно занурюєшся в піски часопростору і течеш невидимо по моїх судинах замість крові. Серце змінює характер функціонування. Воно збільшується і починає відбивати інший ритм життя - нестримний, непередбачуваний. Згодом, йому бракує місця і воно тіснить легені. Тому мені важко дихати. Все одно я намагаюсь дихати на повні груди. Але ж у повітрі теж ти... Мені хочеться відчути твій дотик, але хіба це можливо?
Моє тіло, змагаючись на швидкість із процесом мислення, стрімко несеться на вулицю - на паркан - на дах... Стою із закритими очима обличчям до обличчя з вітром. Ось він - твій дотик... Насолоджуюся цією миттю... Щось холодне і вогке забриніло несподівано на вустах. Потім на правій щоці, на носі... Дивно... Відкриваю очі. Весняне повітря просякнуте ідеальною симетрією зимового кришталю... Все завмерло - окрім пухнатих дотиків і мого несамовитого серця.
Раптом хочеться зрушити з місця. На даху залишаються мокрі силуети від моїх кросівок, що неминуче топчуть твої холодні несправджені дотики.
Заходжу на кухню і варю каву. На щастя, вона занадто специфічна за властивостями, щоб за нею можна було відчути твій присмак. Я п'ю її маленькими ковтками. На відміну від тебе вона реальна.
ПЕРЕВОД НА РУССКИЙ http://www.proza.ru/2009/08/13/960