Ностальгiя

               

Колись я була впевнена, що поїхати з України ніколи не зможу. По-перше, я гадала, що підлегла цій відомій хворобі духу – ностальгії…
        По-друге, книжки справили на мене свій вплив. Олексій Толстой, Володимир Набоков, Бунін, страждання Рахманінова, що мав залишити батьківщину. Мені ввижалися залишені та порушені садиби, ніколи не бачені мною парки, квітники, штучні озера…
Ах, в мене не було й маленької дачки! Я, чесно кажучи, не любила міста, в якому я народилася, але кожного разу мені доводилося відриватися від нього із м”ясом, бо я лишала там маму, і завжди треба було повертатися…
Якщо називали моє рідне місто в розмові, всі ахали та охали: “Ох, яке чудове місто, яке зелене, барвисте, а ще й Дніпро…” Виявлялось, що люди ці по більшості були тут проїздом. А я думала: “А ви поживіть тут, пошукайте свій маленький клаптик землі, де вам було би добре!” Я згодна з тим, що місто гарне, я це розумом сприймаю, але серцем – ні. Щось не моє. Якась давня образа відвертає мене від нього? Не знаю.
Це було на вокзалі в місті Ярославлі, куди я приїздила на іспити. (Я там вчилася заочно у ВУЗі, бо в моєму місті мене не захотіли приймати навіть на платні  курси по підготовці до встіпу у ВУЗ. Як я добре пам”ятаю, сказали мені в приймальній комісії: “От якби ви були слюсарем!” “Я хочу підготуватися до вступу на філологічний факультет, зараз працюю коректором, хіба це не ближче до обраної професії, ніж робота слюсаря?” Той, хто забракував мої документи, схилив голову. Не було чого відповісти мені!). Так от в Ярославлі, де я навчалася заочно, зустріла я на вокзалі двох жінок, почула, що вони розмовляють українскою мовою і підійшла до них.
– А звідки ви?
Що тут почалося, одна з жінок так і прикіпіла до мене, як і я – до неї.   
– Ми із Житомірської області торгуємо тут цибулею… А ви?
Ми розговорилися, а друга жінка, що стояла збоку, все підганяла мою співбесідницю.
– Та пішли вже!
– Ой, не можу я. Ця жінка по-нашому балакає. Я ж її як сестру рідну стріла.
Розійшлися ми, а сльози просилися на очі і в неї, і в мене. І я, і вона малиі дуже скоро повернутися до своїх міст. Що це було? Чого одна жінка не звертала уваги на мою мову, а інша сприйняла нашу бесіду так близько до серця. І я – так само.  Ностальгія…
Це вже потім, коли не стало мами, і я зрозуміла, що мені немає чого тут губити, як пролетаріату, “окрім його ланцюгів”, я вирішила їхати. Адже земля у мене була тільки гіпотетична, на цвинтарі, де мама, бабуся та інші… Може, колись і моєю буде?
Мої рідні, друзі – всі лишаються при мені. Адже я можу поїхати завжди, за це мені не загрожує розстріл, як було колись. Буває, іноді хочеться пробігти знайомими вулицями… Гадаю, що це можна пережити. Мови тут, що російської, що української –  хватає.
Ностальгія? Ау! Де ти? Адже минулося вже три роки із тої пори, коли я в останнє прочитала напис, зроблений великими літерами на сірому асфальті білою масляною фарбою: “Не продавайте жидам Україну!”

                2003р.