Дорожный гном гролик 4

]ДОРОЖНЫЙ ГНОМ ГРОЛИК
Книжка про дорожных гномов 4

Як дорожні гноми пса Фау .проводжали


Вступ.


Пригадуєте – я пообіцяв вам продовження розповіді про мешканців доріг?
Щоправда, ця моя розповідь буде не про дорожнього гнома Гролика, не про його найліпшого друга шляховичка Добриньку, не про те, як Гролик та Добринька подалися до Божени в Париж, і навіть не про те, що сталося зі злопами та Бронзовим гномом-птахом.
Я не розповідатиму вам у цій книжці, куди подівся Шиворіт-Навиворіт Ніби Здох Їжак, хоча й вельми обізнаний щодо цього. Я маю тему набагато важливішу, котра хвилює мене у першу чергу.
А хвилює мене, що ж саме трапилося з колишнім ланцюговим псом Фау після подій, що сталися біля трьох пеньочків.
Чому Фау? Тому, що решта наших героїв, дорожніх мешканців, були істотами чарівними,могутніми та неприступними для нападу. Ніщо не становило для них загрози. Адже дорожні гноми за іграшки могли потрапити під колеса авто, що мчить на максимальній швидкості, й це їм анітрохи шкодило. Хулігани з дрючками, штахетинами та ланцюгами дорожніх гномів теж не хвилювали. Так само не обходили їх і городні опудала.
Інша справа – колишній ланцюговий пес Фау, для котрого навколишній світ був сповнений реальними небезпеками. Мені шкода колишнього ланцюгового пса Фау.



СТАРТ ВІД ТРЬОХ ПЕНЬОЧКІВ.



Та справа, заради якої пес Фау промчав сто горбочків-перескочків навпростець, ярочків та стежинок навпрошки за сто хвилин – від хутора чумачків до трьох пеньочків – завершилася успішно. Колишній ланцюговий пес Фау вчасно доправив до трьох пеньочків компанію гномів. Гномам вдалося домовитись зі злопами, й усі порозбігалися у власних справах.
До того ж, простець Тиша обіцяв чумачкам простежити, щоб із Фау нічого лихого не трапилося. А допомогти йому взялася восьминіжка Сежелен. Чому вона закомизилася й не подалася з гномом Гроликом і компанією до Божени в Париж? Хтозна. Зі злопами, певна річ, восьминіжці Сежелен теж було не по дорозі. Тож вона розкапризувалася, впала в розпач. Почала нарікати на те, на се та заявила, зрештою, що залишається. Декотрі дорожні гноми навіть запідозрили, що Сежелен закохалася в гнома Гролика.Хоча особисто я вважаю, що Сежелен просто сподобалася екзотична подорож по бездоріжжю на колишньому ланцюговому псові Фау.
Пес Фау нагадував Сежелен королівський вовняний килим, зручний та великий. Хто знається на розкошах, той збагне, яке задоволення - подорожувати на спині колишнього ланцюгового пса Фау. Восьминіжка Сежелен могла розкинутися як завгодно зручно – її ноги нікому не заважали; вона могла зануритися в собачу вовну, валятися на теплій спині Фау й милуватися небом.
Звісно, це всього-на-всього мої припущення – восьминіжка дорожня Сежелен називала іншу причину. Вона скаржилася, що хтось із Гроликових супутників заморочив бідолашну дівчинку – задражнив, що лівих ніг у неї більше, ніж правих. Такий наклеп прикро вразив восьминіжку Сежелен. Вона неабияк перелякалася, заходилась у всіх на очах перераховувати свої ноги – ліві та праві – й плутатися. Геть рознервувалася й у результаті зосталася із простецем Тишею та Фау. Вона пояснила гномам, що їй слід дати собі лад. А пес Фау саме прямував до чумачків у Бодайку. У них, як відомо, завжди все до ладу…
Ви ж бо пам’ятаєте, що пес Фау проспав усі видатні події біля трьох пеньочків, а попродиравши очі, з’ясував, що вже всі роз’їхалися. Звісно, крім простеця Тиші та восьминіжки Сежелен.
Косогірчик біля трьох пеньочків мав покинутий вигляд. Але він не був порожнім. Дехто на ньому лишився. Спробуйте здогадатися, хто. А ми – продовжимо…
Ледь прокинувшись, пес Фау негайно пригадав, що йому слід якнайшвидше вирушати назад у Бодайку. Адже там, у Бодайці, на нього чекала винагорода за подвиги: здоровенний батон лікарської ковбаси із коників.
Пес Фау згадав про ковбасу й заквапився. Втім, щось перехопити варто було б відразу, не чекаючи ковбаси з коників. Пес Фау очікувально глянув на простеця Тишу. Той був за старшого й мусив би організувати щось попоїсти.
- Ні, - пояснив, як зумів, псу Фау простець Тиша, - винагорода чекає на тебе в Бодайці.
Чому – пояснив, як зумів? – запитаєте ви.
Та тому, що пес Фау не бажав вислуховувати пояснень, він хотів підкріпитися.
Простець Тиша все-таки спробував втовкмачити Фау, який невдоволено позіхав, що за ковбасою слід повернутися у Бодайку до чумачків, що на косогірчику біля трьох пеньочків ковбаса не росте. Що цей косогірчик уже давно покинуто й він – простець Тиша – чекав лише, коли прокинеться пес Фау, щоб також залишити спорожнілий косогірчик…
Спорожнілий – так гадав простець Тиша. Ну, а ви нічого не пригадуєте?
- Ми тільки на тебе чекали! – дорікав простець Тиша. – Коли б ми пішли, ти лишився б тут зовсім один!
- Одним-однісінький, - підтакнула восьминіжка Сежелен.
Обоє помилялися.
- Це чумачки обіцяли тобі ковбасу, - доводив гном-простець Тиша, - а я обіцяв тебе провести.
Пес Фау був звичайнісіньким дворовим ланцюговим псом. Зі звичайного світу. Йому сказали, що на косогірчику нікого не лишилося – значить, так воно й є; йому сказали – ковбаса потім – значить, потім. Хоча їсти йому хотілося вже зараз.
Колишній ланцюговий пес Фау натякнув простецю Тиші, що готовий вирушити до Бодайки негайно.
Що означає – натякнув? – поцікавитесь ви.
Це означає – озирнувся навколо, потягнувся і обнюхав околиці. Обнюхати околиці – для собак найважливіша справа.
Сежелен закрила пудреницю з люстерком, а гном-простець Тиша став біля штурвалу…
Постривайте – до якого штурвалу?
Та це ми пожартували – він став на шиї Фау, тримаючись за вухо.
Еге ж, а колишній ланцюговий пес Фау між тим узявся пригадувати, що ще йому обіцяли за подорож до трьох пеньочків.
І пригадав. Окрім ковбаси із коників, чумачки обіцяли Фау південну частину Фолклендських островів. У пса Фау навіть серце затьохкало й слинка потекла від апетиту. Хоча він і гадки не мав, що таке південна частина Фолклендських островів.
- Що воно за Фолклендські острови?- розмірковував уголос пес Фау, - певно смачні-і...
Думки Фау так насмішили восьминіжку Сежелен, що вона реготала щонайменше протягом двох хвилин, поки колишній ланцюговий пес Фау мріяв уголос про Фолклендські острови, поки він розминав ноги та позіхав. Сежелен реготала, поки він принюхувався, потягувався й крутив головою.
А потім восьминіжці Сежелен зненацька стало не до сміху, оскільки несподівано – чуєте – неждано-негадано шерсть на зашийку у Фау настовбурчилася, а замість бурмотіння, з горлянки вирвався могутній рик.
У восьминіжки Сежелен іще майнула думка: чи не образила вона своїм реготом простодушного пса Фау, проте відразу ж з’ясувалося, що справа була зовсім не в цьому.
Виявилося, як я й передбачав, що косогірчик таки не зовсім спорожнів. Корінного мешканця, що лишився на косогірчику, помітив колишній ланцюговий пес Фау… й за мить думки в голові Сежелен припинили метушню. Замиготіли кущі, пеньочки, злоп’ячі нори на косогірчику. Щоб не вилетіти з транспортного засобу, Сежелен довелося пристібнутися всіма ременями безпеки, які вона мала. А простецю Тиші, якого добряче хитнуло, довелося теж викинути з голови сторонні думки й щосили вчепитися у вухо Фау.
Щоправда, стосовно простеця Тиші, то вираз «викинути з голови сторонні думки» був надто сильним. Простецю Тиші не було чого викидати з голови – там не водилося сторонніх думок. Ніяких особливих думок у голові Тиші не водилося. Нічого такого, що шкода було б викинути.
Гном просто вчепився у хутро, що наїжачилося на зашийку колишнього ланцюгового пса Фау, та підібгав пальці на ногах, щоб не загубити черевики. Обом дорожнім гномам довелося виявити неабияку спритність, щоби втриматись і не злетіти геть.
Собака зненацька зробив несподіваний велетенський стрибок, і коли б на місці дорожніх гномів сиділи ми з вами, то відразу полетіли б сторчголов невідомо куди.
ПЕС ФАУ ЖЕНЕТЬСЯ ЗА РУДИМ ЛИСОМ.
Собаки – не автомобілі. На кудлато-волохатому собаці, який узяв рвучкий старт, дорожнім істотам утриматися набагато складніше, ніж на крилі «Форда», що стрімко стартує. Хто до чого звик, авжеж.
Дорожні гноми зазвичай пересувалися на автомобілях, і подорож на собаці для них була такою само незвичною, як для нас поїздка на оленях. Ось ви давно їздили на оленях?
То що ж трапилося? Куди це помчав колишній ланцюговий пес Фау?
А сталося ось що.
Пам”ятаєте, дехто стверджував, що на косогірчику «Три пеньочки» хтось залишився? Певно, що залишився . Той, про кого не знали, а може, забули простець Тиша й восьминіжка Сежелен і про кого уважні читачі попередніх книжок неодмінно згадали.
Пес Фау, який відпочив і виспався, побачив зненацька не абикого, а корінного мешканця косогірчика «Три пеньочки» рудого лиса. Справжнісінького рудого лиса. Атож, того самого рудого лиса, котрий жив на косогірчику поряд зі злопами та дорожнім гномом Гроликом.
Рудий лис просидів у себе в норі весь час, поки на косогірчику точилися суперечки між гномами й злопами.
І нарешті настала така мить, коли рудий лис збагнув, що довше терпіти йому несила. Й вистрибнув надвір.
Де?
Пригадуєте, ми вам розповідали про косогірчик? Із одного боку до ділянки злопів придорожніх прилягала лисова ділянка. Того самого рудого лиса, що приятелював із кротом.
Пригадали?
Еге ж, той самий рудий лис, котрий ніби в криницю опускав своєму приятелю-кроту дурненьких молодих злопів, які безцеремонно забредали в його володіння.
Так от. Цей рудий лис сидів увесь час у власній норі й терпів. Довго мучився. Із рудого лиса мало не перетворився на блідо-зеленого. Однак тримався й носа не показував із нори. А зараз салатовий, перепрошуємо, рудий лис не витримав і вискочив із нори. І стрімголов помчав у кущики. Безумовно, рудий лис не очікував побачити біля косогірчика колишнього ланцюгового пса Фау. Адже пес Фау не брав участі в дебатах, а мирно спав.
Так само й пес Фау гадки не мав про рудого лиса. Ви скажете, пес Фау мав би раніше почути лисячу нору?
А злопи? А їхній сморід? Біля злоп’ячих нір завжди тримаються пахощі, здатні забити нюх і в мешканців доріг, і в жителів звичайного світу.
Лис вискочив зі своєї нори та помчав у кущики, що росли вище по косогірчику.
Колишній ланцюговий пес Фау, що збирався податися до Бодайки, замість Бодайки подався за рудим лисом. Хто б сумнівався?
Він ляснув щелепами, проковтнув позіхання, стрельнув очима по околицях – чи нема десь батона ковбаси або південної частини Фолклендських островів, і влупив навздогін за рудим-салатовим лисом.
Втім, колишньому ланцюговому псові Фау було байдуже, якого кольору лис зненацька вискочив із нори. Спіймати лиса – найперший обов’язок будь-якого колишнього ланцюгового собаки.
Звичні до несподіваних стартів дорожні гноми – простець Тиша й восьминіжка Сежелен – ледве встигли вчепитися за шерсть на зашийку Фау. Та вже невдовзі восьминіжка вилізла на праве вухо Фау. Вона хотіла бачити, що відбувається. Сежелен полізла на праве вухо, бо побачила, як класно влаштувався простець Тиша верхи на лівому вусі пса Фау, яке ще й ляпало. Восьминіжка, як і всяка дорожня істота, любила, щоб було якомога швидше.
Гонитва викликала захват і у Фау, й у Тиші, й у Сежелен.
Колишній ланцюговий пес Фау гнався за лисом, не розбираючи дороги й не звертаючи ні на що уваги. Він не додивлявся відтінків лисячого хутра, не оцінював, який той завбільшки. Пес Фау знав одне – якщо лис утікає, значить, лис – здобич. Хоча ми з вами знаємо, що лис зовсім не втікав. Дарма, простакуватий пес Фау ніколи не цікавився віком, вагою та формами домашніх котів, котрих він заганяв на дерева, кличками кімнатних цуциків, доведених до істерики, та родоводом їжачків чи білочок. Колишнього ланцюгового пса Фау не цікавили породи голубів, котрих йому доводилось розполохувати, а щури зазвичай старалися навіть не потрапляти йому на очі.
Жодного разу колишній ланцюговий пес Фау не панькався з власною здобиччю.
Здоровенькі були! Як ся маєте? Приємно поспілкуватися. Дозвольте дізнатися, котра година?
Він просто наздоганяв дичину і завдавав їй чи йому добрячого прочухана.
Тому-то колишній ланцюговий пес Фау з гномами чкурнув за рудим лисом запросто, без церемоній. Без спецефектів. Проминувши всілякі: «Агов, зачекайте! Дозвольте відрекомендуватися! Як вас звати? Якої ви породи?» - і таке інше.
Якщо кицька, кролик, пацюк чи лис утікають, значить, у них усіх одна порода – дичина.
ХТО ЧИЯ ЗДОБИЧ?
Проте лис такого ставлення до власної персони не визнавав.
Хоча до рятівних хащів він майже добіг, переслідування неабияк обурило його. Рудому лисові досі жодного разу ні від кого не траплялося втікати. До того, при живих свідках – дорожніх гномах.
Щиро кажучи, кудлатий брудний собака та клоуни-гноми, що несамовито горлали, не надто перелякали рудого лиса. Бачив він різних здорованів.
Він навіть не відразу втямив, що це було саме переслідування. Мало хто куди бігає? А коли він зрозумів, що гонитва ведеться саме за ним, страх як обурився. І вирішив провчити нахабного пса. А заразом і дорожніх гномів, які, певне, нацьковували дурнувату звірюку.
- Троє на одного, - розгнівався рудий, прямуючи в кущі, - гаразд, побачимо, хто кого!
Звідки лисові було знати, що гноми не схвалювали погоні. Пес Фау просто нічого не слухав і слухати не хотів. Але рудий лис про це не знав. Він вважав, що за ним женеться вся компанія. Це було дуже неприємно й трішки страшнувато. Лис почав думати про порятунок. Невідомо, що замислили двоє гномів.
Його потихеньку охопила паніка.
-Раптом ці дорожні гноми хочуть зробити з мене опудало?- думав лис, - або ще щось гірше.
Хоча що може бути гірше, ніж стати опудалом, рудий лис придумати не міг.
Від таких думок лис геть переполохався. Він збагнув, що повинен негайно втікати від погоні, аби не позбутися життєво необхідних органів і зрештою самого життя.
Звідки йому було знати, що пес Фау жодних жахливих намірів не мав і просто вирішив спіймати рудого лиса та нам’яти йому боки.
Втім, втратити репутацію лис теж не бажав. Він мав міцну репутацію, добре ім’я серед знайомих, родичів, старої матусі.
Рудому лисові не кортіло стати ані опудалом, ані посміховиськом, ані навіть іграшкою.
Гном ти чи не гном, у рудого лиса малася власна гідність. Тому за образу винні мали бути покарані.
Так постановив рудий лис. Він вирішив заманити переслідувачів у пастку, звідки їм уже не вибратися. Ніби тим злопам, котрих він опускав на десерт товаришеві кроту.
Рудий лис зробив кілька обманних стрибків – праворуч, ліворуч, а потім зненацька зник з поля зору запального пса Фау. Гноми теж не помітили, куди він пропав, а від них сховатися набагато складніше.
Зник – то й що?
Що сталося потім?
Здоровило Фау спочатку став як укопаний, що геть не потішило гномів. Проте вони втримались. Потім Фау почав оглядатися, крутитися. Пес Фау крутився на місці, ламаючи дрібні кущики, і з шумом внюхувався в простір.
Він скімлив, розгрібав лапами торішнє листя, а навколо здіймалася курява, розлітався пісок та дрібне придорожнє сміття.
Колишній ланцюговий пес Фау був геть збитий з пантелику. Він розгубився – щойно просто перед його носом майорів вогненний лисячий хвіст і гульк – нічого. Нічого не майорить. Навколо тиша, анічичирк.
Навіть зозуля, що тільки-но зібралася кувати, сказала: «Ку» - й замовкла.
Пес Фау голосно зітхнув. Гноми теж перевели подих. Простець Тиша обережно роззирнувся, не випускаючи з рук собаче вухо. Тишу не надто здивував трюк рудого хитруна з несподіваним зникненням. Навпаки, навіть насторожив. Зникнення лиса означало, що той готує якийсь підступ.
Гноми провінційних доріг чудово обізнані зі звичками мешканців справжнього світу, що оселяються на узбіччі.
Схоже, гонитва за лисом може скінчитися сумно. Простець Тиша добре знав хитру та мстиву вдачу рудих лисів. Він не сумнівався, що лиси, за якими женуться, зникають не просто так. Лис готує якийсь сюрприз. Приз-сюрприз! Що воно буде - вовча яма чи пастка, а чи катастрофа, а може, виверження вулкана – Тиша не знав. Але поза сумнівом, це мало бути щось неприємне.
Це передчуття непокоїло щирого простеця. Адже мудрі чумачки просили його простежити, щоб колишній ланцюговий пес Фау повернувся до Бодайки цілий і неушкоджений.
Коли б простець Тиша вмів угадувати майбутнє, він неодмінно втримав би Фау від погоні за лисом. За всяку ціну! Та, на жаль, ситуація вийшла з-під контролю.
Тиша нічого не міг вдіяти. Гном-простець Тиша підбадьорливо помахав рукою восьминіжці Сежелен і погукав:
- Агов, Сежелен! Сежелен!
- Сежелен! – гукав простець Тиша на праве вухо пса Фау.
- Ага! – відізвалася восьминіжка й помахала йому долонькою.
- Чудова погоня, Тишо, чи не так? – вигукнула Сежелен. – Просто супер… - Сежелен хотіла розповісти про свої відчуття, про те, як гарно, як екстремально мчати бездоріжжям на собачому вусі, наздоганяючи рудого лиса… Вона всього-на-всього хотіла…
Тут дещо відбулося. Найбуденніша річ, котру не передбачили мудрі дорожні гноми.
ЗУПИНКА ДОГОРИ ДРИГОМ.
Пес Фау, в котрого на вухах порозсідалися гноми, недосвідчені, слід сказати, вершники, несподівано гепнувся вгодованим озаддям на землю й задньою лапою, теж чималою, заходився запекло шкребти власне вухо.
Саме те, на жаль, де сиділа Сежелен. Праве.
Сежелен так і не встигла підбадьорити простеця Тишу добрим словом. Забігаючи наперед, скажемо, що в цій книжці нагоди підбадьорити простеця Тишу теплим словом Сежелен не трапиться.
Пес Фау завзято чухав вухо велетенським лаписьком, кожен палець якого був завбільшки як бідолашна Сежелен. Кожен пазур цього лаписька був завтовшки, як ніжка сердешної Сежелен.
Усе, що відбувалося, нагадувало простецю Тиші аварію на дорозі. Як-от зіткнення чи нещасний випадок, коли водій не впорався з керуванням і може за мить вгатитися в стовп.
Мусимо сказати, що нещасні випадки неймовірно рідко стаються з машинами, на котрих подорожують гноми.
Проте колишній ланцюговий пес Фау машиною не був.
- Сежелен! Сежелен! – непокоївся простець Тиша. Він уже наготувався кинутись туди, під колеса… перепрошуємо, тобто, під товстелезну лапу пса Фау з міцними кігтями, що безперестанку смикалася. Він хотів порятувати Сежелен, витягти її звідти, однак лапа пса Фау миготіла так швидко, що придивитися, як там восьминіжка, було просто неможливо.
- Сежелен! Сежелен! – кричав Тиша.
Лапа колишнього ланцюгового пса Фау миготіла, ніби шпиці велосипеда, а гномочка Сежелен не відзивалася.
Напевне, вона мала важливіші справи, ніж підтримування ввічливої бесіди з простецем.
Хоча якби на місці Сежелен опинився простець, ще невідомо, чи зміг би він побалакати. Все одно, що підтримувати приємну розмову, коли котишся донизу зі сходів.
- По-по- по-слухай,
- до-до-до-рогий
- Ти-ти-ти- ша…
Тиша. Ага.
Ми б на її місці не відповідали.
У повітрі пролітала лапа пса Фау. Підіймалася й падала, підіймалася й падала на те вухо, яке, на жаль, вподобала Сежелен.
Лапа пса Фау дерла його власне вухо так несамовито, ніби на тому вусі сидів рудий лис власною персоною, а не восьминіжка Сежелен.
Чому? – здивуєтеся ви.
А хтозна! Тому, що вухо в нього засвербіло.
- Шкода, що я його не розбудив тоді, коли гноми від’їздили до Парижа, - запізніло пожалкував простець Тиша, сидячи на лівому собачому вусі.
Тиша навіть не думав, що у Фау може зненацька засвербіти ліве вухо, й переймався, як там Сежелен.
- Коли б ми вийшли одночасно з гномом Гроликом, то вже минули б півдороги до Бодайки, - побивався Тиша.
Колишній ланцюговий пес Фау чухався, восьминіжка Сежелен не відгукувался, а простець Тиша голосив, наче заведений:
- Сежелен!
- Сежелен!
Усі були зайняті, й тому ніхто не звернув уваги на те, що на обрії знову з’явився рудий лис. Та що там на обрії – він опинився так близько, що до нього можна було доплюнути жованим папером із трубочки. За мить рудого лиса вздрів пес Фау. Певна річ!
Поява рудого лиса негайно припинила косметичні процедури, котрі виробляв пес Фау над власним вухом.
Пес Фау спочатку заціпенів, витріщивши очі та піднявши ногу, ніби остерігаючись сполохати чудове видиво… Наступної миті Фау скочив на всі чотири лапи, при цьому вухо, котре він щойно завзято розчухував, теж підскочило. І з цього вуха навсібіч стирчали кінцівки восьминіжки. Друге вухо, не чухане, звисло.
Усі ноги Сежелен, що стирчали з собачого вуха, зникли, а її голова навпаки – вистромилася. Сежелен стрімголов кинулася геть із вуха й закріпилася на шиї пса Фау. На перший погляд вона була ціла й неушкоджена. Праве вухо опало парашутиком і повисло так само, як і ліве.
Фау набрав звичайного вигляду – ніби на нього насунуто шапку-вушанку.
- Рудий лис! – гукнув до восьминіжки простець Тиша.
Схоже, він хотів її підбадьорити. Дійсно, не гукати ж йому:
- Доброго здоров’я помившись!
Восьминіжка Сежелен не звернула анінайменшої уваги ні на рудого лиса, ні на люб’язного Тишу. Закріпившись на шиї пса Фау, вона почала щосили духопелити собаку крихітними кулачками по голові.
- Ноги моєї більше не буде на твоєму вусі! – гнівалася Сежелен.



ГОНИТВА ПОНОВЛЮЄТЬСЯ.



Розлючена, розколошкана Сежелен товкла пса Фау кулаками, ліктями й усіма колінами та носаками. Вона б його ще й вкусила, але звиклому до блошиних укусів Фау це було байдуже. Тому вона буцнула Фау головою.
Спроби простеця Тиші звернути увагу розлюченої гномочки на рудого лиса були марні. Зате колишній ланцюговий пес Фау їв лиса очима й геть не помічав спроб Сежелен домогтися від нього бодай перепрошувань. Угледівши лиса, він не тільки підстрибнув, але й радісно виголосив:
- Бах!
Можливо, у дрібного цуцика чи в собаки середніх розмірів це звучало б так:
- Гав!
- Бах! – сказав колишній ланцюговий пес Фау так голосно, що в гномів позакладало вуха:
- Бах!
- Бах!!! Бах!!! – бахкав колишній ланцюговий пес на рудого лиса й крутив хвостом, ніби мачете. А ще Фау щирив зуби – погоня знову поновлювалася й пес радів. Його з новою силою охопив запал, і не зважаючи на перестороги та докори гномів, Фау помчав за рудим лисом.
Дорожні гноми розуміли рудих лисів. Вони здогадувалися, що десь от-от ролі поміняються, й уже не рудий лис утікатиме від пса Фау, а колишній ланцюговий пес побіжить від загроз та напастей, котрі неодмінно напустить на нього рудий лис. Просте мисливського пориву Фау гноми не могли стримати. Єдине, на що сподівався простець Тиша, – що помста рудого лиса виявиться помірною, обмежиться, скажімо, однією вивихнутою лапою чи добрячим стусаном під собачу сіданку.
Простець Тиша й гадки не мав, що помста рудого лиса поширюватиметься на нього й восьминіжку Сежелен.Навіть якщо пес Фау встрягне в якусь ковбаню, з котрої нескладно вибратися, то можна сказати, що йому пощастило. Зважаючи на зловмисну вдачу рудих лисів.
А псу Фау все було байдуже.
Рудий лис спершу промчав пустирищем, потім ріденькими чагарями з неймовірно гострими колючками та листям чудернацької форми і вирвався далеко вперед.
Великі лапи колишнього ланцюгового пса Фау грузли в землі й провалювалися. Пес Фау відставав.



ЛИС ЗАМАНЮЄ ДРУЗІВ .



Тим часом лис домчав до входу в якийсь кам’яний каньйончик – вузенький та звивистий. Схоже, він сподівався там врятуватися. Каньйончик підіймався кудись догори, й лис щодуху метнувся міжгір’ям. І незабаром удруге зник з очей.
Пес Фау шугонув за ним.
Простець Тиша безперестанку репетував на вухо Фау:
- Назад!
- На місце!
- Стояти!
Проте докричатися до Фау не зміг. Зі звичайних причин. Просто над головою у пса Фау, а значить, і у гномів, звідкілясь вилетіла ворона, заходилася літати й голосно каркати. Заглушуючи команди гномів.
Простець Тиша сам міг так загорлати, що з невихованої птахи розлетілося б навсібіч пух і пір’я, і ця ворона, вже не пернатою, а голим тулубцем упала б на землю.
Але простець Тиша був своїм на дорозі й влаштовувати криваві розбірки через дрібниці не збирався. До того ж, гримати й на пса, й на ворону одночасно простець Тиша не міг.
Втім, Фау вже ніщо не могло завернути з обраного шляху.
Вирвавшись із грузлого грунту, пес Фау підскочив до вузенького каньйончика, й не вагаючись, поліз ним угору. Він прагнув наздогнати нахабу за будь-яку ціну.
Пес Фау протискувався крізь ущелину, котрою хвилину тому промчав рудий лис. Обдираючи боки, пес Фау наполегливо ліз уперед. До повороту, знову до повороту – ось майнув хвіст рудого волоцюги й знову зник за найближчим поворотом.
Еге ж, каньйончик був затісний для колишнього ланцюгового пса Фау, та це його не зупиняло. Нарешті він вибрався з каньйончика й опинився на рівному кам’яному майданчику.
Знаєте, що він побачив?
Він побачив унизу невеличку, навіть крихітну долинку. Лиса на майданчику не було, видертися вище стрімчастими стінами він просто не міг. Відчуваючи глибоку пошану до рудого лиса, мушу зізнатися – літати він не вмів. Рудий лис міг заховатися тільки внизу – в долинці. Проте його там не було видно. Долинку заступали густі клуби сірого туману.
Ворона зникла. Вона давно полишила наших мандрівників.
На секунду запанувала повна тиша, потім простецеві Тиші, що вдивлявся вниз, почулося, що десь лунає гавкіт, хтось нявчить та регоче, й калатають дзвоники.
Проте щось розгледіти йому не вдалося. Пес Фау теж марно видивлявся на руді плями.
Сежелен, котрій трохи відлягло, почала брати участь у суспільному житті. Вона помітила велетенську брилу в центрі долинки, що височіла над клубами туману.

ДИВНА ДОЛИНКА.

Усі подивилися, куди вказувала Сежелен. І прислухалися.
Там, у центрі долинки, вчувався гомін розмов і калатання дзвоників.
Простець Тиша почав щось пригадувати. Він згадав цю долинку. Колись він тут бував. Тоді це була суха, прозора й добре освітлена сонечком долинка. Посередині височіла скеля з рожевого мармуру, з-під котрої било цілюще джерело.
Ніякого туману ніколи раніше в цій долинці не бувало.
Дрібні тварини та дорожні мешканці з околиць пробиралися ущелиною в долинку до цілющого джерела. Великі тварини, як-от колишній ланцюговий пес Фау, чи вовки, кабани й ведмеді або корови, кози, не кажучи вже про дорожніх бивнів, взагалі не заглядали до цієї долинки. Цілющою водою із джерельця насолоджувалася всіляка дрібнота – ховрашки, бурундучки, зайчики, коники, мурашки зі звичайного світу й усіляка дорожня братія: аяюжі, дорожні гноми, бігоні та інші.
Звісно, ця долинка була знайома простецю Тиші. Йому було знайоме все в околицях. Кожна мишача нора.
Так він стверджував. Тоді хто прогавив лиса ? Незрозуміло.
Зате зараз простець Тиша знав куди їх привів рудий лис. Правда, він ще не знав, навіщо. Таки давненько він не бував у цих місцях. А долинка дуже змінилася. Гноми вдивлялися в туман, що кужелився внизу. Сежелен помітила ще дещо – вона роздивилася, що брилу згори огортала якась сітка.
Та й гострий же зір мала восьминіжка Сежелен!
- Що це? – пошепки спитала вона у простеця Тиші. – Де ми? Куди потрапили?
Звідкілясь знову долинуло калатання дзвоників, ляпання крил і невиразне гудіння безлічі істот.
Тиша знизав плечима. Усередині в нього щось клацало, ніби лічильник Гейгера. Простець намагався збагнути – в чому каверза, що тут негаразд? Його гнітили невиразні передчуття.
Вогненний хвіст рудого лиса майорів то тут, то там, проте все частіше він зникав, і пес Фау вирішив, що одного разу він може назавжди втратити цього рудого хвоста.
Ліпше діяти, аніж розмірковувати – постановив пес Фау. Він помчав донизу, в клуби туману й невідому каламуть, що заступала долинку.
- Дарма, навряд чи тут причаїлася якась пастка, - переконував себе простець Тиша.
Досі на власній території він ще не стрічав нічого, що могло становити загрозу йому чи його друзям.
Пес Фау мчав донизу. Рудий лис миготів то ближче, то трохи далі. Колишній ланцюговий пес Фау втрачав уже терпець. Камінчики, які котилися вниз, обгонячи його, десь віддалік зривалися з кручі й летіли в безодню. І не чути було, як вони вдаряються об землю внизу.
Рудий лис манячів попереду доти, поки колишній ланцюговий пес Фау не розігнався як слід. Так, що коли туман розвіявся ,стежинка, по котрій мчав пес, розсоталася раптом, немов полотно на нитки, й ці нитки заплелися в павутиння, що обплутало долинку. Перед псом та гномами виникла неймовірної товщини сіть дорожнього павука. Але вже нічого не можна було вдіяти. Ані зупинитися, ані загальмувати. Лишалося тільки вибрати місце, де сітка була сплетена найтугіше, й стрибати туди, щоб не провалитися крізь вічко й не полетіти слідом за камінчиками в безодню.
Пес Фау потрапив у павутиння, ніби муха, й це було останнє, що побачив простець Тиша.
Рудий лис таки заманив пса Фау в пастку.
Клуби туману над долинкою та хмари приховували саме цей сюрприз.

У ТЕНЕТАХ.

- Як тут смердить! – вигукнула восьминіжка Сежелен і знову копнула безневинного пса Фау. – Куди ти нас затяг, кошлате чудовисько?
Колишній ланцюговий пес Фау не відповів, занурюючись у павутиння. Можна сказати, він сам був шокований. Мирна долинка виявилася повністю обплутаною павутинням (майже непомітним згори), й зараз наше товариство, мов якісь зірки на Чумацькому шляху, пливло всередині велетенської павучої сіті, підкоряючись незнаним законам.
Щось усередині простеця Тиші припинило клацати. А навіщо клацати, якщо влипли.
- Влипли – раз, - порахувала вголос восьминіжка Сежелен, упевнена, що на цьому поневіряння не закінчаться.
Павутиння дорожнього павука виявилося хоч куди – неймовірно липке, дивовижно міцне й неабияк переплутане.
Пес Фау відразу забув про рудого лиса й почав прислухатися до порад мудріших товаришів. Лапи його провалювалися, й він висів у павутинні, мов баран у волейбольній сітці. Колишній ланцюговий пес Фау налаштувався уважно вислухати поради гномів, але ті не квапилися будь-що йому радити.
Тим часом рудий лис, котрий вчасно загальмував та відстрибнув убік перед самим павутинням, переконавшись, що вороги вклепалися остаточно й безповоротно, повернув назад. Рудий лис поспішав додому – до своєї нори на косогірчику. Він вважав, що сусідів у нього не лишилося. Адже гном Гролик подався до Божени в Париж, а злопи з гномом-птахом вирушили на Янтарне полечко.
Рудий лис сподівався, що гноми та пес Фау, котрі скривдили його переслідуванням, назавжди залишаться в тенетах дорожнього павука. І ніхто ніколи не здогадається, що рудий лис причетний до їхнього зникнення. Звісно, лис трохи побоювався кари за свій злочин. Адже те, що він заманив пса Фау та гномів у павутиння, таки було злочином. Проте він покладався на те, що триголовий павук не випустить свою здобич.
Знавці дорожніх павуків його дуже рекомендували. Про його дурість, жадібність, нерозбірливість, зажерливість та невимовну жорстокість навіть серед лисів ходили легенди.
Тож рудий лис зі спокійним серцем почвалав додому. Він навіть не здогадувався, що біля трьох пеньочків лишився ще один свідок всього, що відбулося. Ви пам’ятаєте, хто це був?
Простець Тиша вже второпав, у яку халепу вони вскочили. Вискакувати з неї було запізно, бо в простеця Тиші були зобов’язання перед чумачками щодо колишнього ланцюгового пса Фау. А той вклепався по самі вуха. І ще простець Тиша почувався відповідальним перед усім світом доріг за місцевість, за котрою він наглядав. Тому простець Тиша не міг залишити павутиння, поки не розібрався в тім, що відбувається, й не навів у долині порядок.
А що ж восьминіжка Сежелен?
Сежелен узялася руками в боки й заходилася виговорювати цим йолопам – псу Фау й простецю Тиші все, що вона про них думає.
Простець Тиша не слухав восьминіжку дорожню Сежелен так само, як раніше не слухав її колишній ланцюговий пес Фау. Простець вивчав павутиння. Центр павутиння знаходився над скелею, з-під якої колись било джерело.
Можливо, джерельце дзюркотіло під скелею й досі, проте зараз це вже нікого не хвилювало. У центрі павутиння звисав величезний гамак.
Саме звідти вчувалися невиразні голоси й калатання дзвіночків. Звідси, знизу, простець Тиша роздивився те, що згори приховували клуби туману. Від гамака павучі тенета розбігалися по всій долинці. Крихітна долинка виявилася суцільно заплетеною павучою сіттю.
Те, що павутиння належало дорожньому павукові, видно було неозброєним оком.
- Дивно, - бурмотів простець Тиша. – Не пригадую, щоб на моїй території коли-небудь селилися дорожні павуки, здатні заплести цілі долинки. Дорожні павуки, спроможні розсотати полотно доріг на нитки такої міцності, щоб у них в’язли колишні ланцюгові пси…
- Сумирні, уважні.- подумав пес Фау.- Неймовірно слухняні та готові підкоритися будь-яким командам, готові навіть відмовитись від південної частини Фолклендських островів і ковбаси з коників, аби лишень вибратися з павутиння.
- Чудасія, - розмірковував уголос простець Тиша, - хто ж це заплів таке павутиння?
Восьминіжка дорожня Сежелен, по-чесному виговоривши простецю Тиші все, що вона про нього думала, приєдналася до аналізу ситуації.
- Ти що? – питала восьминіжка Сежелен. – Дорожніх павуків розводиш?
Мешканцям доріг дорожніх павуків розводити й на думку не спадало.
- Може. в тебе тут десь страусяча ферма прихована? – допитувалася в простеця Сежелен.
- Яка страусяча ферма? – розсердився Тиша. – Які павуки? Ніяких павуків я не розводжу. Ніхто їх не розводить. Вони самі заводяться.
Дорожні павуки насправді існують. Це не пусті розмови. Вони існували у всі часи. Хіба вам про дорожніх павуків не розповідали?
Всупереч усталеній думці, дорожні павуки не зникли й досі трапляються на дорогах. Просто вони стали такі рідкісні, що наші гноми натрапили на павука вперше.
Певна річ – дорожні павуки не прості павуки. Це навіть їжак збагне. Вони - страхітливі дорожні монстри. Добре, що в наш час вони зустрічаються дуже рідко. Не так уже й багато доріг сьогодні до снаги заплести павутинням одному чудовиську, а працювати колективом, у команді, ці тварюки не змогли б. Трохи згодом дізнаєтеся, чому. До того, як люди винайшли машини, дорожніх павуків було чимало. Й тоді вони були сильними. Зате зараз, коли дорогами мчать автомобілі потужністю в сотні кінських сил, та ще й трактори, автобуси, трейлери – в дорожніх павуків нема шансів вижити й щодалі менше залишається на світі доріг, де вони можуть виплести своє павутиння. Отаких-ось долинок із тихим переплетінням стежинок біля цілющого джерела.
- Так воно й є! – ніби знову осяяло простеця Тишу. Чоловіків взагалі одна й та сама думка може осявати регулярно. – Цей капосний лис заманив нас у пастку!
Пес Фау насилу повернув голову. У його очах читалося запитання:
- Що робити?
Тепер простецю Тиші довелося згадати про дорожніх павуків. Додати два і два. Зараз простець Тиша пригадав, що хитрий лис вів колишнього ланцюгового пса Фау не абияк ,а згідно чаклунського манівця. За правилами. Лис вів Фау по мухоморах та купах сміття. Купи сміття залишалися там, де люди влаштовували свої пікніки: палили вогнища, смажили ковбасу чи м’ясо, кидали порожні бляшанки з-під консервів, папір та поліетиленові пакети. Такі місця жителі доріг обминали, зате злопам вони подобалися. А ось для чаклунської пастки так само, як числа для магії, такі місця годилися.
Як рудий лис заводив пса Фау: ліворуч – три мухомори, праворуч – одна купа сміття, потім знову ліворуч – купа сміття, а праворуч – чотири мухомори. Далі ліворуч - чотири мухомори, праворуч – дві купи сміття. Потім знову купа сміття ліворуч і одночасно по шість мухоморів з обох боків.
Та як же до простеця Тиші не дійшло, що їх заводять у тенета? Адже всі ознаки чаклування було видно як на долоні? Отак побивався простець Тиша, та вже запізно.
Восьминіжка дорожня Сежелен слухала буркотіння простеця Тиші й знову заводилася.
- Адже можна було не влипати в ці дурнуваті тенета, - журився простець Тиша.
Даремно він бідкався – на свою голову. І дісталося б йому по голові, коли б у восьминіжки руки не опустилися. Вона не знала – плакати їй через те, що в супутники їй дістався такий гном-нетяма, чи сміятися? Бити Тишу по голові, чи вже не чіпати?
Одним словом – простець!
А бідолашного пса Фау тягло до центрального павучого гамака, й звідти вже долинало калатання дзвіночків.
- День-дзелень! День-дзелень!

МЕНЮ ДОРОЖНЬОГО ПАВУКА.

Дзвіночки сповіщали господаря, що до його тенет потрапила нова здобич.
А простеця Тишу, між іншим, чумачки особисто просили наглядати за колишнім ланцюговим псом, щоб із ним дорогою нічого не скоїлося, щоб повернувся Фау до Бодайки живий і здоровий.
Тепер виходило навпаки – влипли вони втрьох, бо павутиння триголового павука мало такі властивості, що могло заплутати будь-яку істоту – і з буденного світу, й зі світу доріг.
Павуки дорожні будували універсальне павутиння – на універсальне меню. І шлунки в них перетравлювали будь-яку їжу. Бігонів, аяюжів, зайчиків, козликів і колишніх ланцюгових собак.
Глип! Блим! – і всі трійко в тенетах.
Дзеленчали, калатали в гамаку дзвіночки – запрошували пообідати.
Мажордома павук дорожній не мав, а дзвоники – мав. Дзвоники дзеленчали завжди, коли в тенета триголового павука заплутувалася дичина. До речі, хіба я ще не сказав, що дорожні павуки всі були триголові?
Щойно про це згадали й гном-простець Тиша та восьминіжка Сежелен. Самі вони їх, звісно, досі не бачили, але в школі вчилися й бабусині казки слухали.
Простець Тиша навіть на цю тему анекдот пригадав. Про те, що черево у триголового павука одне, а голів три й кожна має власний смак.
Та не розуміли три голови хижого павука, що одному череву потрібно втричі менше харчів, ніж здається трьом головам. Кожна голова мала власні вподобання. Однак, якщо б довелося павуку бодай раз у житті скуштувати одночасно все те, про що мріяли його голови, то знаєте, чим би все скінчилося?
Проносом!
А може, так воно й було. Може, звідси й походить назва павуків - Пук? Хоча самі павуки стверджували, що ця назва не від того, що ви подумали, а з перших літер назви кожної з голів. А голови триголового павука звалися так:
П – підступна, потворна;
У – уперта, убивча;
К – кровожерлива.
Гаразд, а звідки тоді туман брався?
Простець Тиша захихотів, пригадуючи анекдот. Він негайно вирішив розказати його Сежелен. Але Сежелен заходилася чомусь тупати ногами.
- Бач, танцює «Лебедине озеро», - образився простець.
Восьминіжка дорожня Сежелен сама знала всі старі анекдоти. Її більше непокоїло те, що дорожній павук під впливом різноманітних смаків власних голів жодної дієти не дотримувався, роздільним харчуванням не переймався – жер усе підряд. І до жертв ставився байдуже та цинічно. Коли, потрапивши до його тенет, лугова чи лісова дичина благала про пощаду, павук Пук завжди відповідав кожною головою:
- Нічого було попадатися!
- Головою треба думати!
- На всі боки слід дивитися та звертати увагу на дорожні знаки!
Але таки правду ті голови кажуть! Звернув би увагу простець Тиша на дорожні знаки світу доріг – мухомори та купи сміття, на бензинові плями та калюжки солярки – він би ніколи в пастку не потрапив. А так… ще й із анекдотами лізе… Блін.
Восьминіжка Сежелен, втім, так само, як і простець Тиша, знала, що вийти з павутиння можна тільки з його середини – від самого дорожнього павука. Адже перебуваючи у павутинні доріг, ви все одно залишаєтеся в дорозі. У дорозі, котра під впливом павука розплелася й обплутує вас – та й по всьому.
Хто не втямив, нехай подивиться у Вікіпедії. Павутиння дорожнього павука і є дорогою. Як павук це робить, Тиша знав та забув. І восьминіжка теж.
Той, хто потрапляє у павутиння доріг, рано чи пізно зустрічає самого триголового павука Пука. А потім…
Загалом, це надто моторошно, щоб розписувати детально. Крім того, ми не хочемо, щоб хтось скористався рецептами дорожнього павука Пука.
Отже, ті, хто зустрічався з дорожнім павуком, знайомилися з його трьома головами, повними гострих зубів, отруйних жал і довгих язиків. У трьох кошмарних голів – собачої, котячої та мавпячої – лисої уакарі – були непоєднувані вдачі, думки та смаки.
Хто міг домовитися з усіма головами – котячою, собачою та голомозою головою мавпи уакарі – той вибирався на волю. Хто не міг – лишався про запас або притьмом відправлявся на сніданок, обід чи вечерю в залежності від часу. Або на підвечірок.
Стрічатися з дорожнім павуком доводилося всім. Навіть дорожні гноми, опинившись у його тенетах, не могли порушити правил. Той, хто йде стрічкою Мьобіуса, завжди повертається.

ГЛАВА

Гноми могли вийти з павутиння лише в центрі, від павука Пука, а колишній ланцюговий пес Фау міг вийти з павутиння лише з допомогою гномів. Він уже дав собі з півсотні клятв про те, що віднині слухатиметься гномів у всьому й зарікся ганяти рудих лисів. Він навіть уже подумував, чи не дати йому собі клятви припинити ганяти котів та голубів. Втім, він ще не бачив триголового дорожнього павука Пука зблизька.
Гноми плентали по павутинню до центрального гамака без лайки та сварок, а колишній ланцюговий пес Фау взагалі мовчки.
Оце так помсту організував товаришам рудий лис.
Щиро кажучи, наші гноми спочатку не надто злякалися. Вони вважали себе вельми досвідченими дорожніми істотами. У сто разів досвідченішими за, скажімо, водіїв-дальнобійників. Адже гноми проводять у дорозі в сто разів більше часу, ніж найдосвідченіші водії.
І хоча дорожні гноми знали, що з будь-якої дорожньої пригоди завжди є вихід,до павутиння вони потрапили вперше, при всій пошані до їх досвіду.
Цікаво, яким чином вони розраховують домовитися з хижаком – дурним, жадібним і зажерливим?
Чи не сподіваються вони, що павук погодиться випустити задарма їх плюс їхнього апетитного ланцюгового пса? Просто так, безплатно?
Дзвіночки щосили калатали в гамаку павука Пука. Дзвіночки в нього в гамаку були. А мажордома не було.
Колись дві голови пропонували завести мажордома, однак третя лиса голова мавпи уакарі щиро їм пояснила:
- На фіг він потрібен, усе одно з’їмо.
Так дорожній павук лишився без мажордома.
Дзвіночки дзенькали. Колишній ланцюговий пес Фау, простець Тиша й восьминіжка Сежелен наближалися до центру тенет.

НЕЙМОВІРНА ЗДОБИЧ ПАВУКА ПУКА.

Втім, триголовому павукові Пуку саме в цей момент було не до них. Саме цієї миті нові жертви його не цікавили.
Нехай це звучить прикро для наших героїв, але саме тоді, коли вони влипли в павутиння, жодна голова не звернула на них уваги. І справа не в тому, що колишні ланцюгові пси чи гноми не смакували жодній із голів мерзенного хижака – дорожнього павука.
Дзвіночки в гамаку дзеленчали даремно. Павук Пук, можливо, вперше в житті не радів новому улову.
А справа була в тому, що за кілька хвилин до того, як наші герої влипли в тенета, павукові вдалося спіймати чарівну істоту, котра досі жодного разу не заплутувалася в дорожньому павутинні, ймовірно, взагалі не бувала в нашому світі і в цьому відрізку часу.
Це була надзвичайно рідкісна істота. Така само неповторна, якими, по суті, є ви, або якщо ви не заперечуєте – я чи будь-який інший читач. Звісно, такий, котрому подобаються мої книжки.
Ця істота взагалі траплялася неймовірно рідко в обох світах – і в буденному, й у світі доріг.
Рідкісне створіння вміло літати , змінювати колір , робити з великого маленьке і навпаки та ще багато чого. Було це таємниче Чудо в пір”ї на ймення Зумчик.
Повірте нам, що для дорожніх гномів потрапити в тенета дорожнього павука зовсім не страшно. Для них це – не більше, ніж екстремальна чи екзотична пригода.
Їх мало непокоїли апетити дорожнього павука. Вони були впевнені у власних силах і хотіли просто подивитися, наскільки далеко може зайти цей павук із волохатим рилом.
Простець Тиша й восьминіжка Сежелен хотіли, по-перше, подивитися на павука, котрий ще ні від кого не отримував відсічі, й по-друге, заразом вибратися з павутиння. А Чудо в пір”ї ? Це вже зовсім інша справа.
Собі на лихо, симпатяга Зумчик об”явився в нашому часі й просторі не де-небудь, а саме тут, де дорожній павук Пук розімкнув живий ланцюг доріг, знизив до нуля напругу доріг і сплів у долинці своє дорожнє павутиння. Напруга присутня на будь-якій дорозі і за всіх часів. А тут, у долинці. павук Пук знизив її до нуля. Такого природного феномена Зумчик, Чудо в пір”ї , не спостерігав ніколи в житті.
Голови у цих створінь зайняті зовсім іншими речами. Вони мислять категоріями тисячоліть і парсеків, тож геть нічого не відають про такі пастки.
До того ж, саме цей Зумчик був юним та недосвідченим створінням, хоча й зі стародавнього роду.
Але головне не це. Головне, що Чудо в пір”ї володів унікальним даром. Симпатичні маленькі істоти – і триголовий павук знав про це – вміли за власним бажанням збільшувати й зменшувати в розмірах будь-кого.
Крихітка Зумчик міг, скажімо, збільшити першого-ліпшого зайця до розмірів крокодила, а першого-ліпшого крокодила – зменшити до розмірів тритончика. Таким даром природа наділила отих створінь. Тільки цей сумирний вид. І вони ним не зловживали.
Збільшити чи зменшити інших створінь для них було звичайною справою. Такою само буденною, як для павука дорожнього перервати живий ланцюг доріг, знизити напругу до нуля, розплести дороги на нитки та сплести з них тенета.
Природний дар. Такий самий, як у хамелеона уміння змінювати колір, у дорожніх гномів – перестрибувати з машини на машину під час руху, або в бузку – здатність пахнути бузком. Такий самий, як уміння грати в шахи чи, скажімо, знати Правила вуличного руху.
Еге ж, не посміхайтеся. Дар від природи можна отримати й так – самотужки. Знати Правила вуличного руху – такий само природний дар, як і решта, але цей дар від природи людина може отримати, лише вивчивши правила вуличного руху. Отак ось узяти й вивчити. І отримати від природи дар, котрого у вас уже ніхто не відніме.
А ось природний дар Зумчика, Чуда в пір”ї, дехто вирішив відняти. Принаймні, пристосувати у власних корисливих інтересах.
Крихітка Зумчик – симпатяга Зум завдяки чарівному дару був могутнім створінням. Але незважаючи на потужність, Пір’ясті зазвичай були доброзичливими й не капосними.
Зовні вони нагадували самих себе, та й годі. Саме так. Чудо в пір”ї. Словом, мали вигляд кумедний і приємний. Рідкісні створіння скрізь почуваються безпечно й не чекають нізвідки жодних каверз. Ніхто й ніколи їх і не чіпав, поки одного з них збіг обставин не заніс у місця, про які ми розповідаємо.


З НЕЗНАЙОМЦЯМИ СЛІД БУТИ ОБАЧНИМ


Наш Зумчик, Чудо в пір”ї, виринув із простору й часу просто над гамаком, звідки правив своїми тенетами переросток дорожній павук Пук, там,де переривався живий ланцюг доріг. Таке Зумчик бачив уперше. Все одно, що побачити тінь дерева без самого дерева. Тому він ніяк не міг второпати куди йому слід іти.Спантеличений Зумчик звернувся за поясненнями. До кого? До аборигенів, котрих він побачив неподалік. А кого він побачив неподалік? Угадали.
Три голови дорожнього павука Пука.
Зумчик тільки хотів дізнатися, чому в цьому місці перервалося живе сплетіння доріг і чому напруга впала до нуля. І де тут можна знайти нормальну дорогу, Полярну зірку й північ.
Зумчик з’явився в наш світ зеленим – упевненим у собі. Тепер він став жовтого – запитливого кольору. Жовтий колір означає сумніви, запитання. І Зумчик, махаючи прекрасними крилечками, звернувся з цим запитанням до того, кого побачив неподалік. Він підлетів до павука Пука й спитав у трьох голів про те, що його цікавило.
Павук Пук був паразитом. А паразити зазвичай краще знають навколишнє середовище й так зване «життя». Якщо Зумчик нічого не знав про дорожніх павуків, то павук Пук чував про всіх, у тому числі й про Чудо в пір”ї. Цей Зумчик був геть наївним, маленьким та необачним. Павук Пук це відразу збагнув.
Три голови завжди можуть заморочити одну. Усі три голови павука Пука – псяча, котяча та лиса мавпяча голова уакарі - мерщій, не змовляючись скористалися шансом заморочити голову Чуду в пір”ї.
Вони морочили-морочили Зумчикові голову, і таки заморочили. Зумчик почав непритомніти і впадати в нетяму. Ніби зіпсований світлофор на перехресті, Зумчик почав по черзі й через раз світити своїми основними кольорами – зеленим, жовтим і червоним. А потім звалився в гамак павука Пука.
Уявляєте, як його заморочили? Ваші однокласники ніколи не доводили вас до такого стану?
Три голови павука Пука старанно й не зупиняючись ні на мить, продовжували дурити бідолашного Зумчика.
Псяча голова втовкмачувала йому щось про парканні стовпчики, про співи на місяць та солодкі кісточки. Вона то гарчала, то лащилася. Котяча голова нявчала про риб’ячі голови й про те, що зірки – це насправді п’явки, що висмоктують світло з того боку нічного неба.
А лиса голова мавпи уакарі, як найстаріша голова павука Пука, бурмотіла, що знає, де знаходяться головні дороги, що прямують у країну чудес і скарбів. Що знайомі їхніх знайомих, котрі мешкають у лісах поблизу Амазонки, розповідали про тисячокілометрові дороги, прокладені в джунглях на висоті сорока метрів над землею. І що на цих дорогах живуть кришталеві дорожні павуки з надзвичайно милими лисими головами мавп уакарі.
Якби псяча й котяча голови не були так зайняті одурюванням Чуда в пір”ї, вони неодмінно перебили б лису уакарі й пообіцяли б їй за чоловіка дорожнього павука з трьома головами риби.
Голови триголового павука Пука шипіли, гавкали, бурмотіли, хрипіли, сичали. Бризкалися слиною і мололи казна-що.
Зумчик спочатку спантеличено слухав, потім у нього почало щось за віщось плутатися й не там з’єднуватися та контачити. Потім лапи з присосками павучі доторкнулися до пір’ячка бідолашного Зумчика. Запаморочні павучі присоски непомітно присмокталися до Чуда в пір”ї та заходилися кріпити нитки й повільно, ніжно обплутувати його.
Щоправда, Зумчик, приморочений вже досить міцно, відчував, що з ним діється щось недобре, що його позбавляють волі, змушують приймати чужі правила гри. Замакітрений Зумчик увімкнув жовте світло, що блимало, мов на неврегульованому перехресті. Майже непритомний він спробував чинити опір павукові-паразиту. Заморочений Зумчик старався опам’ятатись, однак три голови павука Пука не давали йому змоги зосередитися, розсіювали його увагу, плутали думки, збивали з пантелику – одним словом, морочили його у цілковитій відповідності до науки.
- До якої такої науки? – здивуєтеся ви.
Я відповім: у відповідності до Універсальної Науки Мороку.
Зумчик впадав у нетяму. Лапи павука Пука обережно обплітали сердешного мандрівника найміцнішою сіткою з павутиння доріг. Проте Зумчик не здавався. І правильно!
Якщо втратив зір - бийся наосліп. Якщо втратив слух – молоти навмання.
Ніколи не здавайся!!!
А Зумчик?
Та ви що?! Він міг битися краще за Джекі Чана. Він умів свистіти, ніби Соловей-розбійник, він міг дати відсіч знавіснілому носорогові та розлюченому бойовому півневі. Навіть для лицарського поєдинку в нього знайшлася б зброя. Але Зумчика не били, не валили з ніг, не стріляли в нього. Йому просто морочили голову.
Зумчик міг чинити опір вогняною зброєю та чарівною – скажімо, він міг розчавити павука Пука хвилинами, як брилами криги чавить пароплав.Це якби павук його вдарив. Або він міг скинути на павучі голови три ялинові шишки, перед цим збільшені в тисячу разів – якби павук плюнув у нього отрутою або хоча б замахнувся.
Проте павук Пук не бив Зумчика, не застосовував до нього силу. Він просто морочив йому голову. У оборонному арсеналі бідолашного Чуда в пір’ї не знайшлося відповідної зброї для самозахисту проти агресії такого зразка.
Зумчик все одно намагався опиратися.
Ви будете сміятись, але щоб захиститися, він почав пускати бульбашки і розбризкувати навколо себе пари ефірної олії з полину. Еге ж! А міг би просто взяти та й зменшити павука в шість мільйонів разів.
Краще б він кричав «Пробі, гину!». Коли ти кричиш, тобі все одно ніхто не приходить на допомогу, але від серця якось ніби відлягає.
А пари ефірної олії полину дуже допомагають від морської хвороби, чудово знезаражують повітря й ще - цієї рослини взагалі не зносять глисти, яким від самого лише полинового духу робиться зле.
На жаль, на павука Пука пузирі та пари ефірної олії з полину не впливали ніяк.
Павук Пук не був морською хворобою чи глистом. І ще – йому було байдуже: знезаражене повітря навколо, чи не знезаражене.
Зумчик марно втрачав дорогоцінні секунди та гаяв час. Павук Пук оповив його дуже міцно. Замороченому майже до нестями Чуду в пір”ї, три голови павука одночасно звеліли щось збільшити або зменшити. Голови Пука перевіряли, як Зумчик поведеться, чи підкориться врешті-решт?
Замакітрений та розгублений Зумчик так і зробив – щось збільшив. Чимось виявилися двійко рудих мурашок, які випадково трапилися неподалік.
Порухом брови Зумчик Чудо в пір”ї раптом зробив їх у сто разів більшими. Мурашки від подиву стали, мов укопані. Хоча за мить до того діловито кудись бігли.
Мурашки стали завбільшки як пацюки . Їхні щелепи рухались дуже переконливо.
Пук триголовий звеселів і потішився. Він подумав, що Зумчик уже в його лапах і заходився омріювати своє блискуче майбутнє – стратегію і тактику перемог. Саме цієї миті дзвіночки донесли йому, що в тенета хтось втрапив. Дзвоники щосили теленькали. А мав би павук Пук мажордома, той би сповістив паразитові:
- Колишній ланцюговий пес Фау та гноми, сер!
Ще якусь мить тому триголовий павук Пук негайно звільнив би полонених. Але не зараз... Не зараз.
Донині ніхто не наважувався зачіпати Чудо в пір”ї, ніхто-ніхто!



ГЛАВА.БІЗНЕС ПЛАНИ ПАВУКА ПУКА.



Знаєте, триголові дорожні павуки бувають зазвичай бридкі та маленькі, маленькі та бридкі, й голови їхні завше бувають малесенькі. Знаєте, чому?
Тому, що їхні матусі навмисне не дозволяють їм виростати – задля продовження роду.
Великих дорожніх павуків одразу викоренять, а на крихітних можуть і не звернути уваги. От для того, щоб дорожні павуки великими не виростали, матусі їм різні голови вирощують – собачі, котячі, навіть віслючі – та всілякими бридкими іменами їх називають.
Гидко названі павучі голови з дитинства дражнять та лають одна одну й ніколи не говорять одна одній теплих, ласкавих, співчутливих та дружніх слів. І постійно лаються. Кусаються, лобами буцаються, шиплять одна на одну, спати не дають, набивають гулі та плюються. У них, у триголових дорожніх павуків, повсякчас хтось когось ображає. То одна голова лає другу, то дві разом лають третю, то всі три сваряться між собою. Іноді їм навіть нема коли попоїсти. Суцільний негатив!
Скажіть: якщо кого-небудь без кінця сварити, хіба він виросте? Голови триголового дорожнього павука починають сваритися, ледь навчаться говорити. Ось чому павуки дорожні не виростають великими і їм ніколи не вдається отримати в своє розпорядження багато доріг та заплести велике павутиння. А якщо великого павутиння нема, а є маленьке, то туди потрапляє лише дрібнота. Тому майже всі дорожні павуки дрібні та кволі, хоча й потворні, люті та жорстокі паразити.
Наш павук виявився трохи крупнішим за своїх побратимів. Йому просто пощастило. Він виріс. Бо одна голова в нього була недорікувата, друга – дурна, а третя – жерла все підряд. Тому пащека в неї завжди була чимось зайнята й вона теж мало сварилася й дражнилася. Саме через це наш павук Пук виріс більшим за решту дорожніх павуків.
Коли дзвіночки сповістили про захоплення нових бранців, павук Пук розмірковував так: ось зараз він накаже Зумчикові, який уже почав йому коритися, щоб той збільшив його в сто разів.


***
Павук Пук перебував у дивовижно доброму гуморі, голови його й далі марили тим, як ловитимуть не кільчастих хробаків ,а дичину крупну й поважну, наприклад рефрижератори з розчинною кавою, ,...
Бажання павука Пука збулося майже відразу – хто ще не знав про те, що всі бажання здійснюються? До тенет павука Пука потрапили колишній ланцюговий пес Фау та гноми. Не фура з халвою, звісно, але здобич все-таки не дрібна. Як на замовлення.
Дзвіночки дзеленчали, що дорожня сіть волочить до гамака колишнього ланцюгового пса Фау з товаришами.
А триголовий павук морочив Зумчика, обплутував його та розмірковував, випускати з тенет нову здобич, а чи не випускати?
Якщо не враховувати Зумчика, то Фау з гномами були найбільшою здобиччю павука Пука. Хто знається на таких речах, може зрозуміти, яка жаба його давила.
Задля власної безпеки, пса Фау з гномами необхідно було звільнити, однак заморочений Зумчик уже здавався павукові страхуванням від будь-яких можливих неприємностей.
Павукові Пуку кортіло негайно звеличитися.
Усі три його голови остаточно втратили глузд, лапи в павука затремтіли, й колишній ланцюговий пес Фау залишився в тенетах.
Павуки дорожні на гномів досі не нападали. У тенета їх не захоплювали. І собак теж. А цей розхрабрився в тихій долині, закрутився у вирі дорожньому, та знахабнів.
Дорожній павук Пук був такий задоволений, що в нього на радощах шиї почали рости – адже голови його зовсім припинили сваритися. Шиї росли, витягувалися, голови павучі задиралися щораз вище і від незвички тремтіли. У павука Пука всередині все теж тремтіло. Від щастя.
- Еге ж, - сказав простець Тиша, - щодо мене, то я вперше потрапляю до тенет дорожнього павука.
Восьминіжка Сежелен відрубала йому, чітко вимовляючи слова:
- Була б я поїхала з гномом Гроликом та шляховичком Добринькою, то вже б святкувала в Парижі.
Доброзичлива дорожня восьминіжка Сежелен хотіла в м’якій формі пояснити Тиші, що він невдаха.
Простець Тиша зітхнув і почухав пса Фау за вухом.
Коли б він із Фау вирушив одночасно з гномами, то вже добігли б до Бодайки.
Колишній ланцюговий пес Фау навіть не відчув, що його почухали за вухом. Він сопів, ухкав , смикався та чекав від гномів порятунку. Він теж уперше потрапив у павутиння дорожнього павука й не знав, як із нього виборсатися. Він не розумів, куди його тягне й чому якесь павутиння дужче за нього – колишнього ланцюгового пса Фау. Досі він жодного разу не відчував себе таким безпорадним, а свого часу його насилу могла зрушити з місця навіть його здоровезна колишня господиня.
Пес Фау не міг второпати, чому всемогутні дорожні гноми не порвуть страховинні тенета й взагалі нічого не роблять.
Восьминіжка Сежелен пішла на поперек пса Фау, повернулася та всілась на його правому вусі. Вона чомусь була впевнена, що пес Фау найближчим часом не чухатиме свого правого вуха. Що у його становищі він взагалі нічого не стане чухати.
- Коли ми виберемося звідси, - промовила Сежелен, - повісимо біля входу до ущелини таке оголошення: «Обережно. Павуча долинка!».
- Еге ж, - зрадів пес Фау. Він вирішив, що гноми почали діяти, й підбадьорився.
- А рудого лиса, - прогарчав пес Фау, - спіймаємо, здеремо шкуру та на комірець віддамо.
Пес Фау уявив собі свою колишню господиню – непривабливу, товсту, беззубу й повсякчас розлючену – й подумав, що лисовій шкурі буде по злочину й кара- дістатися такій гадині.
Тим часом у гамаці павука Пука було гамірно. Усі три голови гавкали, нявкали та на радощах мололи казна-що. Верзли нісенітницю, бо Зумчика слід було тримати в замороченому стані. Павук на радощах потирав лапи - ті, котрими він не заплітав Зумчика, не тримався за гамак, якими він не чухався і не махав гномам і псу Фау. Три голови павука Пука на довгих шиях визирали з гамака й масними очима дивилися на пса Фау. Цей погляд трьох пар хижих очей Фау не подобався.
Пес Фау щосили посувався назад. Але тенета не піддавалися й на міліметр. Павутиння невпинно тягло Фау до гамака павука дорожнього Пука. Огидний павук реготав по-собачому, по-котячому та, ясна річ, по-мавпячому. Схоже, він вирішив, що йому все дозволено.
Все дозволено – чуєте?
Оцей, що нагадував в’язку з трьох голівок часнику, уявив, що він стане завбільшки як мамонт чи Змій Дванадцятиголовий і тоді йому буде все коритися.
Про те, що сталося з мамонтами та Зміями Дванадцятиголовими, павук Пук у ці хвилини не згадував. Він твердо сподівався, що впольований ним Зумчик ось-ось перетворить його на Велета Велетовича, для котрого будь-який дорожній гном тільки тьху – плюнути й розтерти!
Перетворив же Зумчик мурах на велетнів! Мурашки, до речі, нікуди не поділися, а нерухомо стояли й далі, ніби чекали на продовження. Або на закінчення.

СКРУТНЕ СТАНОВИЩЕ.

Павук Пук сіпав замотаного Зумчика, котрий уже й бульбашки припинив пускати, вказував йому на гномів, що наближалися, та горлав, щоб той негайно зменшив оцих шкідливих дорожніх гномів хоч би до розмірів мурашок. За його, павука Пука, повелінням та за його хотінням...
Зумчик відповідав видиханням ефірної олії полину. Він ще й досі перебував у напівпритомному стані, але опирався чужій волі, як умів.
Павук Пук побачив, що гноми наближаються, але не зменшуються, та почав вимагати, щоб Зумчик збільшив його в триста разів.
Гноми наближалися.
- У чотириста разів!
Гноми підходили щораз ближче.
- У п’ятсот разів!
Триголовий павук Пук гримав на Зумчика, вимагаючи хутко його збільшити.
Сповитий Зумчик звисав на розпірці з павучих ниток і хитався. Не в переносному, а в прямому розумінні слова - гойдався - туди-сюди, туди-сюди. Він ніяк не міг отямитися після зухвалого нападу й несподіваного полону. Від липкого павутиння, котре сковувало йому ручки та ніжки, від дотиків огидних лап павука й від слини, котрою пирскали, горлаючи, павукові пащеки. Але Чудо в пір”ї, попри свій страх , відразу та запаморочений стан , не квапився виконувати павукові розпорядження. Взагалі не квапився.
Тоді павук Пук почав втрачати самовладання. Адже великий собака з гномами вже наблизилися майже впритул, а він, павук Пук, і досі дрібненький та гидотненький.
Поки що в нього виросли тільки мурашки та шиї. Так от.
Голови павука Пука перелякалися. Спочатку не витримала найменша павуча голова – недорікувата. Оця недорікувата павуче-собача голова не витримала й припинила забивати баки Зумчикові. Вона з гавкотом накинулася на пса Фау, який нарешті наблизився. А по тому недорікувата голова зненацька вкусила котячу. Отак ненадовго вистачило їм розуму, щоб жити в мирі й злагоді.
А котяча голова, вона що?
Вона теж зашипіла на голову лисої мавпи уакарі й також припинила морочити голову бранцеві.
Мавпяча лиса голова спантеличилася й замість того, щоб дурити Зумчика, заходилася кусати своїх товаришок за вуха.
Здійнялися галас і гамір.
Ясна річ - гамір, галас, вереск, вищання і свистопляска.
Наші, тобто павучі голови просто-таки вчепилися одна одній у морди.
Їм уже було не до того, щоб когось морочити, на сварку часу не вистачало.
Морок навколо Зумчика почав слабшати, й той перестав пускати бульбашки.
Голови павука Пука сварилися, Зумчик Чудо в пір”ї припинив марно розбризкувати ефірну олію полину.
Тим часом пес Фау із гномами опинився зовсім поряд, на відстані звичайного, не потрійного стрибка гнома.
Голови либонь і не помітили, що колишній ланцюговий пес Фау з простецем Тишею та восьминіжкою Сежелен уже біля самого гамака.
Як це – біля самого?
А отак.
Гном простець вирішив скінчити справу миром.
Простеці, як і будь-які гноми, вважають за краще уникати сварок та бійок. Сварки руйнують світ.
Тому простець Тиша спочатку вирішив мирно домовитися.
- Агов, ти, - закричав простець Тиша до триголового павука, - відпусти собаку, інакше я тобі макітру відкручу!
- Макітру відкручу!
- Макітру відкручу!
- Макітру відкручу!
Простець Тиша хотів по-доброму.


ЯК ПАВУК ПУК РОЗУМІВ ВЛАСНУ ВИГОДУ.


Лиса голова мавпи уакарі навіть рохкати почала від обурення. Вона забула, що її на місце поросячої голови пришили після одного нещасного випадку й що ліпше їй про це нікому не нагадувати. Голомоза голова мавпи уакарі рохкала від обурення, а ось котяча та псяча, ніби по команді, перезирнулися.
- Якщо він, триголовий павук Пук однієї голови позбудеться ,то залишиться тільки дві!
- Ух!?
Менше голів – менше сварок, більше харчів. Більше влади.
Так подумали собача й котяча голови.
Ач, а дурних вдавали!
Спочатку оці дві так подумали, а потім і до третьої лисої голови уакарі дійшло. Чому б мало не дійти – адже всі три одного поля ягоди.
«Ну, - подумали голови павука Пука, - ну, відірве простець Тиша нам одну голову. Ну, поболить, потерпимо трішки - а далі й заживе.
Голову віддерти, певне ж, не болючіше, ніж зуба видерти, - так міркували голови павука Пука. – Чик – і нема.
А якщо ми так і зробимо? – подумали голови павука Пука. – Спочатку дозволимо простецю Тиші одну голову відірвати, а потім і візьмемося до цих бридких гномів. По-дорослому візьмемося. Одна голова відлетить, зате решта на третину побагатшає. Слід лише все правильно розрахувати...»
Тож щоб простець Тиша не передумав, голови павука Пука його ще й під’юджувати почали.
- Агов, простець-капець, ходи-но до нас! Будеш у нашій колекції експонатом. Ми тебе між метеликом-капустянкою і тарганом пришпилимо. А пса і восьминіжку твоїх пожеремо.
Оцей павук Пук, виявляється, знав наших героїв і на імена.
Павук Зумчика сповитого гладив та примовляв:
- Чаруй баба, чаруй дід
Зачарований обід...
Нехай я швидше стану завбільшки як чотириповерховий будинок...
Щиро кажучи, дорожні гноми павукові були не по силі, але його неабияк переклинило. Він на Зумчика, Чудо в пір”ї, страшенно розраховував. А ще мав у запасі одне закляття. Адже павукам дорожнім у житті різна дичина трапляється. Когось можна легко спіймати, а когось – складно. А буває, такого вполюєш, котрий норовить тебе самого зжерти.
Ось на таку небезпечну дичину кожен дорожній павук має про запас одне надважливе закляття. На відбивання недобрих намірів. Одне-єдине супер-закляття на все життя. Використав – і нема його. Триголовий павук Пук оце своє головне закляття ще не використав, зберігав. Тому гномів він не надто боявся. Навпаки, велике закляття додавало йому хоробрості. Бо могло захистити його від кого завгодно. Материнське закляття від будь-яких неприємностей.
Навіть від Зміїв Дванадцятиголових, вже не кажучи про якихось там дорожніх гномів.
Три голови павука Пука запишалися, почали думати про себе невідомо що, й цього простець Тиша не знав. Він вважав, що перед ним звичайний дорожній павук-невдаха.
 


 
Комментарий: 8  (15 окт. 2008 14:39)

 19:37     


[size=18]




А павучі голови, кожна нишком, вирішили самі для себе: дозволити Тиші скрутити одну з них, а потім простеця надзакляттям приголомшити. А далі Зумчика підключити, щоб збільшитися до розмірів телевежі.
А там буде видно яким чином павукові Пуку стати володарем світу.

МАТЕРИНСЬКЕ НАДЗАКЛЯТТЯ.

Простець Тиша гукав:
- Агов! Павуче! Ти хоч розумієш, кого спіймав, порожня голово? Ти хоча б втямив, із ким зчепився?
Голови павука Пука несамохіть втупилися одна в одну. Вони підозрювали, що порожньою гном назвав ту з них, котру відкручувати налаштувався. Кожна голова переконувала себе, що порожня – не вона.
- Відпусти нас негайно!
- Ми, гноми, у себе вдома!
Гном- простець Тиша склав із пальців козу та сказав павукові:
- У-у-у!
Тут павук Пук і не витримав. Нерви у нього не витримали. Слабкодухим виявився павук. Не зміг дочекатися, поки простець голову йому відкручувати почне. Не стримався, напудив з переляку в штанці й вдарив по гномах материнським закляттям.
Ох, це було дуже міцне, дуже тяжке закляття. Особливо, коли в голову влучало.
Голови павука Пука – Підла, Уїдлива та Кошмарна – у три горлянки насилали своє закляття на переляканих гномів та колишнього ланцюгового пса Фау.
На три горлянки верещали закляття тремтячими голосами – котячим, собачим та мавпи уакарі.
Голови павука Пука вже не думали, котру з них простець Тиша назвав порожньою та намірявся відсікти. Вони всі хотіли жити. Вони всі второпали нарешті, що даремно на гномів полювали.
Материнське, наймогутніше закляття павука Пука гриміло над долиною.
- Ох, - схопилася за голову восьминіжка Сежелен.
Коли б у розумних істот була звичка в скрутну хвилину хапатися за ноги, а не за голову, то восьминіжці Сежелен рук не вистачило б.
А голова у неї, як у всіх, була одна і на своєму місці. З нею все було гаразд.
Голови павука Пука ще й досі верещали головне своє закляття. Вони й досі ще сподівалися, що простець Тиша звалиться від потужного закляття й полетить кудись сторчака.
- Пес із ним, хай летить, - міркували голови павука Пука, - нехай виходить сухим із води. Дарма.
- Потім, - думав триголовий павук Пук, - коли я стану завбільшки як вежа, пануватиму над Чудом у пір”ї, перетворюся на Головного Дорожнього Павука... Ми ще зустрінемося!
Павук Пук гатив та й гатив материнським закляттям по гномах і геть забув, що мусить морочити Зумчика.

ДОБРО ПЕРЕМАГАЄ ЗЛО.

Зумчик, сповитий у тугий вузол, спочатку перестав пускати пузирі. Потім припинив розбризкувати пари ефірної олії полину. Далі почав приходити до тями. Морок навколо нього потроху розсіювався. І ось його нарешті помітили гноми Тиша та Сежелен.
Восьминіжка дорожня заверещала, а колишній ланцюговий пес Фау припинив, уявіть собі, рачкувати від центру павутиння, від гамака.
Навпаки, коли він побачив Зумчика, то заходився обтрушуватись, як і будь-який пес, котрий щойно вийшов із води. Хоча з павутиння він ще не виборсався.
Огорнутий павучим закляттям Тиша гуркотів і темнішав, немовби травнева хмара. Але гроза все не починалася. Тобто, жодних ушкоджень Тиша не отримав. Найважливіше закляття павука Пука аж ніяк не відкинуло гномів та пса Фау геть і не знищило їх.
- Закляття скисло! - вирішила недорікувата собача голова.
- Оці гноми , напевне, заговорені, - припустила котяча.
- Мамо! – зойкнула голова лисої мавпи уакарі.
Нітрохи не людиноподібна, а навіть навпаки, котяча голова вилаяла мавпячу – назвала дурною макітрою. А на псячу висякалася.
Голови заходилися палко обзивати одна одну .
Тим часом простець Тиша уважно вдивлявся в гамак: що воно там звисає, сповите?
Пес Фау рвався з павутиння. Зумчик, не гаючи часу, набирався сили. Він рвав нитки і випручувався назовні.
Уривки павутиння розлетілися навсебіч. Він визволився!
Товариші нарешті його добре роздивилися.
- Та це ж Чудо в пір”ї! – закричали Тиша й Сежелен.
Хоча вони також бачили Чудо в пір”ї вперше в житті.
- Ти знаєш, кого спіймала та почвара? – гукнув на вухо Фау простець Тиша. – Чудо в пір”ї!
Пса Фау на цього павука можна було не нацьковувати.
Три голови павука Пука зажурено хиталися, ніби ромашки. Потім мавпяча здогадалася:
- Адже нам гаплик!
А недорікувата була щиро вражена:
- А чо-чо-му за- к... кля-тт-тя не по-по-по-діяло?
Голови так здивувалися, що їхнє закляття не спрацювало, – навіть язики повідкушували. Потім слиною приклеїли.
- Закляття подіяло б, якби я хотів вас вколошкати, - пояснив простець Тиша, хоча й не зобов’язаний був пояснювати. – А на моїй території такі дії не дозволені.
Простець Тиша вскочив у гамак і відважив головам павука Пука по щиглику.
- Отакої, - кисло промимрила голова мавпи уакарі, - тому наше закляття й не подіяло. – Цей гном не збирався робити нам щось погане.
І справді – що поганого в щиглику?
Простець Тиша заходився обтрушувати Зумчика від решток павутиння.
Велетенські мурашки самі по собі зменшилися до звичайних розмірів і розбіглися в різні боки.
На гамак услід за простецем заскочила восьминіжка. Вона теж без вагань дала кожній голові по щиглю.
- Ця теж не хотіла нас прикінчити, - вбитим голосом прокоментувала голова мавпи уакарі.
Восьминіжка теж кинулася допомагати Зумчикові.
Якщо ви вважаєте, що на павука Пука ніхто не звертав уваги, то помиляєтеся.
Колишній ланцюговий пес Фау стояв так близько, що варто було павуку ледь хитнутися, як він потрапив би до собачих зубів.
Павук Пук у такому становищі поклався на котячу голову – лише коти знають, як утриматися за міліметр від собачих зубів. Ані Сежелен, ані Тиша не бажали завдавати шкоди павукові, а от Фау залюбки відкусив би хоч і всі три голови відразу. Його неймовірно дивувало, що не вистачає лише кількох сантиметрів аби здійснити цей намір.
Чудо в пір”ї вже зазеленів і посміхався. Яка ж у нього була приязна мармизка, яка чудова посмішка! Сежелен масажувала йому щічки, ручки та ніжки.
- Як тебе звати? – спитала Сежелен.
- Зумчиком.
- Яке чудове ім’я. – привітно сказала Сежелен.
Зумчик виявився милесеньким створінням, охайним, усміхненим.
- Як же ти примудрився потрапити до цього негідника, га, метелику? – дивувалися друзі.
Голови павука Пука, який журився на краєчку гамака, й досі не могли оговтатись. Не могли бідолашні второпати, що сталося. Чому цей Зумчик не перетворив павука на Змія і що роблять у павучому лігвищі дорожні гноми.
Спершу, коли гноми увірвалися до гамака, серце в павука впало аж до шлунка й геть опустилися лапи.
Спочатку він справді повірив, що йому «гаплик». Та варто було павуку хоч трохи отямитись, як цей гад почав тягти клешні до Зумчика. Йому страшенно не хотілося позбутись такого дива.
Однак простець Тиша підморгнув восьминіжці , вісім ніг Сежелен зметнулися , почулося вісім ударів і вісім лап павука опустилися.
А Зумчик холодно глянув на павука Пука , клацнув язиком і вказав на нього пальчиком.
Павук Пук зараз же зменшився рівно на половину. Усі зареготали. Зумчик подивився на гномів. Ті закивали схвально. Колишній ланцюговий пес Фау розчаровано зітхнув: павука залишилося так мало, що кусати його вже не мало сенсу.
- Ходімо з нами, - запропонував Зумчикові простець Тиша.
- А куди? – поцікавився той.
- От проведемо колишнього ланцюгового пса Фау до Бодайки, а потім – у Париж.
- У Париж? – розплився в посмішці Зумчик Чудо в пір”ї, і всі засміялися.
Таке воно було гарненьке, що, дивлячись на нього, хотілося посміхатися.
Миленький, маленький, гарненький – ну, просто Чудо в пір”ї.
Восьминіжка дорожня не витримала й кинулася обіймати та цілувати його.
- Я хочу в Париж, еге ж, - погодився Зумчик.
- Еге ж! – торжествувала восьминіжка Сежелен. – Він хоче в Париж, він хоче!
- А з цим що робитимемо? – суворо поспитав простець Тиша, вказуючи на триголового павука, який знічев’я пускав у долину клуби сірого туману. Смердів, якщо сказати прямо.
Сморід нікому не сподобався. Він міг зіпсувати настрій кому завгодно. Звісно, павук Пук боявся, але ж він був таки паразитом.
- Дайте хоч якусь винагороду за збереження Зумчика, - заголосили псяча, котяча та голова мавпи уакарі. – Компенсацію за моральні збитки!
Він все одно випускав клуби сірого туману.
- Голови, хочете, заплету вас у кіску? – поцікавилася восьминіжка Сежелен, яка трималася до останнього. Решта її товаришів уже позатискали носи та кричали «Фу!».
- Ні! - заспівали голови павука Пука печально й ніжно.
- Гаразд, - заквапився простець Тиша, - ось вам кара: долину звільнити, здійснити тридцять три добрі справи. Нікого ні зі звичайного світу, ані зі світу доріг не чіпати. Харчуватиметеся віднині виключно неживим. Зрозуміли?
- Зрозуміли! – невідомо чому зраділи голови павука Пука.
Це псу Фау було невтямки, чому зрадів павук Пук, а павук знав, чому він зрадів.
Наші друзі відразу забули нього . На це павук і розраховував. Він сопів, совався і вовтузився, мав вигляд безневинного та працьовитого й симпатичного створіння.
На Зумчика надивився.
Коли б зараз якась дівчинка побачила котячу голову павука Пука – нестямилася б від захвату: «Мамо, диви, яка киця!».
Авжеж – киця – жери крицю!
- Ну що ж, - сказав простець Тиша. – Неприємності пса Фау минули. Ходімо до чумачків у Бодайку.
Триголовий павук Пук змотував павутиння. Зумчик махав крильцями – намагався злетіти. Павутинка в павука Пука змотувалася ніби ласо, однак він тримав себе в лапах. Зумчик уже високо злетів, почав ширяти, ніби птах. Зумчик хотів щось сказати, але тут його перебив простець Тиша.
- Не чіпай! – закричав простець колишньому ланцюговому псу Фау, примітивши, що той зосереджено обнюхує грунт, звільнений від павутиння, та шукає слід.
- Ти що? – розсердився Тиша на пса Фау. – Ти нащо? Знову вирішив ганятися за рудим лисом? Фу! Припини негайно!
Слово честі, пес Фау підібгав хвоста й віддано втупився в Тишу.
- Кругом- бігом у Бодайку! – звелів простець і запросив друзів на пса.
Восьминіжка дорожня Сежелен не стала сідати на праве вухо.

МАРШРУТ МІНЯЄТЬСЯ.

- Друзі! – загукав зелененький Зумчик Чудо в пір”ї. – Послухайте мене! Бодайка ваша в якому напрямку?
- Прямо, - просто й чесно сказав пес Фау.
- От і добре, - зрадів Зумчик. – Я тут теж не на прогулянці, а в справах.
- У справах? – здивувалася восьминіжка Сежелен. Ну які можуть бути справи у гарненького Зумчика.
- Та ми, - пояснив він, - не лише в просторі мандруємо, а й у часі. А тут у вас, просто по ходу, як каже простець Тиша, росте чортополохове дерево. Оце чортополохове дерево – розквітло! Воно розквітає один раз на тисячу років. Мені доручено його запилити й дочекатися, коли вродить чорна перлина у найбільшій квітці.
- Ого! – з повагою сказала восьминіжка Сежелен. Вона вже зовсім не жалкувала, що відразу не вирушила з гномом Гроликом у Париж. Сежелен поважала, коли вимірювали отак: три тисячі років туди, п’ять тисяч кілометрів сюди…
Усі звернули погляди на простеця.
Тиша занепокоєно глянув на пса Фау, але погодився.
- Гаразд, якщо нікуди не звертати, а прямо по дорозі, то зайдемо. А по тому – відразу в Бодайку.
Пес Фау, в котрого останні події повідбивали всі почуття, почав пригадувати про що йдеться. Бодайка – це ковбаса з коників, південна частина Фолклендських островів і чумачки. Йому закортіло.
- А з Бодайки – відразу в Париж! – закричала Сежелен.
Їй надокучила екзотика бездоріжжя – кущі, ланцюгові пси, павуки якісь… Класно буде посидіти у паризькій кав’ярні, завітати до Лувра, піднятися на Ейфелеву вежу. Звісно, пес Фау на подорож до Парижа не претендував. Коли б претендував, то простецеві, напевне, стало б зле.
- Рушаємо!
- Рушаємо! – закричала на різні голоси наша компанія, і вони помчали.
Про павука Пука ніхто й не згадав, бо його не було ані видно, ані чутно, та ніби й сліду не лишилося.
Отож, тепер товариство було таке – пес Фау, простець Тиша, восьминіжка Сежелен і Чудо в Пір”ї , дивовижне, казкове, рідкісне створіння – Зумчик. Істота мила та ніжна, схожа на жмут екзотичних пір’їн. Пір”їни змінювали колір то на жовтий, то на червоний, то на зелений.
Випробування, що випало на долю мандрівників, залишилося позаду.
Більше того – Зумчик, Чудо в пір”ї погодився вирушити з гномами до Парижу, до Гроликової коханої, гномочки Божени. Простець Тиша був хлопець не марнославний, а от восьминіжка Сежелен уже марила тим, який вона викличе фурор у найвишуканіших паризьких домах, коли покажеться там разом із Зумчиком.
Зумчик крутіший за якусь там Божену.
Від павукової долинки до Бодайки було що кийком кинути. Особливо на собаці.
- Це моє перше завдання, - теревенив Зумчик. – Як я здивувався, коли натрапив на обрив живого плетива доріг! Тоді я й спитав у першого-ліпшого, куди йти далі.
Зумчик відверто розповідав. Не зважаючи на те, що його розповідь викликає загальний сміх.
Зате всім стало легше, простіше, вони почувалися друзями. Зумчик навіть показав новим друзям пакуночок із пилком для чортополохового дерева.
- Воно квітне раз на тисячу років, - укотре пояснював він. – І моя матуся старається догледіти, щоб ці дерева збереглися в природі.
- А про павука Пука твоя матуся нічого не казала? – поспитала восьминіжка Сежелен.
- Ні, нічого, - щиро зізнався Зумчик.
Про дорожнього павука нікому не хотілося згадувати.
Колишній ланцюговий пес Фау слухняно чвалав у тому напрямку, де нинішнього ранку розквітло таємниче чортополохове дерево…
- Розкажи ще що-небудь, Зумчику, - попросила Сежелен.
- Пригадую, якось я в сто разів зменшив тигрів у зоопарку. Певна річ, вони повиходили на волю, адже їм ніщо не заважало пройти між гратами. Люди тоді довго ламали голови, куди поділися тигри, - Зумчик засміявся.
- А ось у навколишніх будинках і донині живуть страшенно люті коти чудернацької породи. Цих котів бояться всі бійцівські собаки, доги та гицелі.
- Кумедна історія, - й собі засміялася Сежелен.
- А ще якось -,і далі зізнавався Зубчик, - я збільшив білочку до розмірів собаки.
- То саме через цю білочку, - Зумчик безневинно кліпав, - обламалися всі гілки в міському парку.
Він хотів уже був розказати ще якусь історію, проте попри допитливість восьминіжки Сежелен , вона більше любила розповідати про власні справи, про життя звичайної дорожньої восьминіжки.
Говорити про себе їй хотілося більше, ніж слухати про незвичайного Зумчика.
Перебиваючи його, Сежелен почала розповідати, що якось на фестивалі в Торонто вона з Міком Джаггером…
Схоже, ця розповідь повинна була перевершити всі пригоди Чуда в пір”ї, але, як це часто буває, намірам Сежелен не судилося здійснитись.
Над головами в наших героїв зібралася велика грозова хмара, і злива перервала розповідь восьминіжки в найцікавішому місці.
Вона зойкнула та почала споруджувати собі намет просто на шиї у пса Фау із його поплутаної шерсті.
Простець Тиша теж не радів – гноми не люблять мокнути під дощем.
А Зумчик без вагань підняв пальця й направив його просто на грозову хмару. Літня грозова хмара негайно зменшилася в тисячу разів, і злива миттю припинилася.
- Ого! – присвиснула восьминіжка Сежелен. Її розповідь про Міка Джаггера розвіялася, ніби та хмара. Зумчик знову опинився в центрі уваги.

НЕСПОДІВАНА ЗУПИНКА.

На дорозі всі повороти – несподівані. А деякі навіть і зовсім непередбачувані.
Величезний колишній ланцюговий пес Фау та його пасажири давно вже плентали по доволі широкій стежці, помітній, але порожній. Можливо, вам цікаво буде знати, що ця стежина була пустельною за будь-якої пори. Пес Фау мчав стежиною вгору, оскільки вона саме туди й вела.
А коли мандрівники дісталися до самого вершечка - ви ж не забули, куди вони простували? – авжеж, на прохання Зумчика вони йшли запилювати чортополохове дерево… То ось коли вони видерлися на гору, просто під ноги псові Фау кинувся кіт. Це по-перше.
Для пса Фау, що біг досить швидко, поява котика виявилася несподіванкою. Тож він так раптово загальмував, що гноми й Зумчик мало не полетіли на дорогу.
Ото диво! Розбій на великій дорозі! На велетенського колишнього ланцюгового пса Фау, що ледь оговтався після павутиння, невідомо звідки вилітає божевільний крихітка кіт із витріщеними очима та високо задертим і розпушеним хвостом, та ще й чорний – і перебігає дорогу. Туди й назад для певності.
Як відомо, коти й собаки не знаходять спільної мови. Відомо, чи не так? Так!
Та мало того, що той кіт перебіг їм дорогу, він ще й вимагав чогось від друзів…
Голосив: «Допоможіть! Рятуйте!»
Ага. Сам дорогу перебіг і сам же й допомоги просить.
Коли ми говоримо «кіт», то добряче перебільшуємо. Це по-друге.
Бо те, що кинулося під ноги псові Фау немовби під танк, зовні дійсно нагадувало кота. Але завбільшки ця істота була, напевне, як сліпе кошеня. А може, й вдвічі менша. Це був найдрібніший кіт, який траплявся в дорозі нашим мандрівникам. І з цим погодилися всі. Навіть собака. Втім, кіт-крихітка мав вигляд дорослого кота. Якщо вам спало на думку, що це був кіт у чоботях, - аж ніяк!
Не в чоботях.
Звичайнісінький домашній кіт.

Сежелен запитала:
- Котику, чому ж ти такий крихітний?
- Хворів, - невдоволено відповів кіт і знову заголосив:
- Рятуйте!
Усі знають, що чорний кіт, який перебігає вам шлях, - погана прикмета. Це знають і в нашому світі, й у світі доріг. Але як же з тим, що цей кіт не просто перебігає дорогу, ніби якийсь хуліган, а благає про допомогу?
Тому простець Тиша, не чекаючи, поки пес Фау вчепиться в тваринку, швидко звелів:
- Замри!
- Замри! – промовив він чарівне закляття на непорушність. Усі, природно, й заклякли.
Крихітка кіт, колишній ланцюговий пес Фау з роззявленою пащекою, восьминіжка Сежелен, яка саме чухала третю ліву ногу, й звісно, Зумчик. Він якраз злітав, тому завмер у повітрі. Йому доводилося найгірше, адже бідолаха міг упасти. Для нього особисто простець Тиша скомандував:
- Відімри!
Зумчик швидко-швидко затріпотів крильцями, тому й не впав.
- Дивний якийсь цей кіт, - сказав він. – Десь саме тут має бути моє чортополохове дерево, що квітне раз на тисячу років.
- А що ж такого дивного ти бачиш у цьому котикові? – здивувався простець. – Звичайний кіт, тільки дуже маленький.
- Дивне те, - Зумчик недовірливо глянув на кота, - що моє дерево квітне лише тоді, коли нікого нема навколо.
- Чому? – зацікавився Тиша.
- У перші секунди після того, як розкриваються квіточки, - пояснив Зумчик, - навколо розповсюджується казковий аромат. Ледь вдихнувши ці пахощі, всі живі створіння впадають у тисячолітній сон. Тому чортополохове дерево не любить розпускатися при сторонніх, аби нікому не нашкодити. А тут цей котик, та ще й просить допомоги…
- Може, твоє дерево не розквітло? – спитав простець Тиша. – Злітай подивися!
- Давай спершу з котом побалакаємо, - вирішив Зумчик, - бо якось мені неспокійно. Розчаклуй-но котика.

З КОГО ЗНІМАТИ ЧАРИ?

- Еге, - осміхнувся простець, - якщо я зараз зніму чари з кота першого, то знаєш, що потім зі мною зробить Сежелен?
Зумчик наївно кліпав. Він не знав.
Зате простець Тиша знав, кого першим звільняти від чарів. Ясна річ, він розчаклував восьминіжку та з мовчазною величчю отримав ляпаса.
- Хто тобі дозволив без моєї згоди наводити на мене чари? – гнівалася Сежелен.
Простець Тиша посміхався й думав, що нема нічого поганого в тому, що Сежелен розпускає руки. Куди гірше було б, якби вона розпускала ноги.
- Ану, - відважуючи останнього ляпаса, звеліла Сежелен, - знімай чари з крихітки кота. Послухаємо, що він скаже.
Про те, щоб розчаклувати пса Фау, мови не було. Ніхто не хотів слухати безглузде гавкання.
- Відімри! – скомандував крихітному котові простець Тиша. І щойно котик заворушився, негайно спитав:
- Як тебе звати?
- Що трапилось? – втрутився Зумчик, спускаючись нижче. – тебе хтось скривдив? Ти, братику, забився?
- Навіщо це ти кидаєшся на перехожих? – закричала восьминіжка Сежелен, зістрибуючи на дорогу поруч із котиком.
- Пробі! Рятуйте! – підвиваючи від жаху, заголосив знову котик-крихітка.
Грозова хмара знову збільшилася й знову затарабанив дощ. Зумчик цього разу не звернув на дощ уваги.
- Рятуйте! Допоможіть! – волав котик.
- Далі що? – спитала восьминіжка Сежелен. Восьминіжки істоти чутливі, в них від цікавості завжди починають свербіти ноги. А погодьтеся, коли сверблять одночасно вісім ніг, то це дуже дратує. Такого відчуття кортить якомога швидше позбутися. Та й на присутніх видовище, коли хтось чухає вісім ніг, справляє неабияке враження.
На котика, принаймні, справило.
- Далі! – наполягала восьминіжка. – Розповідай!
- Що ж трапилося? – хвилювався Зумчик, хоча в нього й не свербіли вісім ніг.
От коли б ви були звичайним домашнім чорним котом… Коли б вам знадобилася допомога, коли б ви йшли кликати на поміч і зустріли… Гномів простих і восьминогих, летюче Чудо в пір”ї й завмерлого собаку?
Що б ви робили?
Восьминіжка Сежелен усього цього не витримала й зашипіла, ніби сама була кішкою:
- Ш-ш-що ш-шта-ло-с-с-я?!
Простець Тиша підняв руки.
Всі відсахнулися – злякались, що він знову скаже „Замри” й на мить замовкли.
Крихітка кіт почав щось розповідати, нявкаючи.
Гноми нічого не розуміли. Спробуй-но, поговори з таким котом: його спершу розгледіти треба.
Чудо в пір”ї швиденько тлумачив його мову, поки всі не звикли до котової говірки.

РОЗПОВІДЬ КОТИКА.

Крихітка кіт був не просто котом, який гуляв сам по собі. Він був хазяйським котом. Його господарями були хлопчик і дівчинка. Сестричка Марічка та братик Маратик.
Про те, що крихітка кіт був не сам по собі, а хазяйський, наші герої й так здогадалися.
Тим часом котик розповідав, та так жалісно, що навіть пес Фау, стоячи в стані «замри», розчулився. А у Сежелен мало туш не потекла. А ще восьминіжку Сежелен від котикової розповіді почало жалобити. Мало того, що в неї ноги свербіли, її ще й жалобити почало. Одних послаблює від переживань, а інших жалобить.
- Няу, вау, - бідкався котик, розповідаючи про те, що скоїлося. – Взяли мене вранці сестричка Марічка та братик Маратик із собою погуляти. Гуляли ми, гуляли, та й заблукали. І забрели в незнайомий ліс.
- Сто років я лісу не бачив, - скаржився чорний крихітка кіт, - і ще сто в нього не потикався б. Та бачте, господиня моя, сестричка Марічка вирішила природознавство вивчати та гербарій збирати. Ну, то й ішла б сама на ту природу чи з братиком Маратиком, - нарікав кіт-крихітка, - я тут до чого? Ні, вона й мене з собою взяла. Прийшли ми до лісу. Братика Маратика з собою привели. І на біса їй була та природа! – з досадою вигукнув кіт.
- Отак і опинилися ми втрьох на природі. Сестричка Марічка та братик Маратик пішки йшли до лісу, а мене на руках несли. Йшли ми та йшли, квітки збирали, гриби якісь, ягоди, вони ще й на дерева мене садовили. Старалися, старалися мої господарі й нарешті заблукали.
- Тільки й того! – радісно вигукнула восьминіжка Сежелен. – То ми їх зараз виведемо!
- Звідси й справді до людського житла далеко, - пробурчав пес Фау, хоча він стояв у стані «замри» й, у принципі, бурчати не міг. Але й хмара повернутися не могла. У принципі!
А повернулася.
Однак усім було байдуже, вони захопилися котячою розповіддю.
- Що ж далі? – закричала восьминіжка Сежелен, яка ще не вдовольнила свою цікавість, а значить, не позбулася сверблячки.
- А далі, - заплакав дуже-дуже маленький кіт, такий маленький, яких ми ще не бачили, - далі я не знаю, що сталося. Земля зненацька посунулася, й ми покотилися кудись униз. І опинилися на якійсь галявинці. А в центрі чудової галявинки на дивовижному дереві розпускалися квітки неймовірної краси. Братик Маратик і сестричка Марічка квітки як побачили, пахощі їхні вдихнули та й упали, бездиханні.
- Це воно! Це воно! - захвилювався Зумчик. – Це те саме чортополохове дерево, у квітках якого зароджується чорна перлина! Чарівна чорна перлина! Це його квітки я повинен позапилювати пилком із іншого чортополохового дерева, щоб отримати чародійну чорну перлину! Це його я шукав і знайти не міг. Отепер зрозуміло, чому не міг. Діти перші там опинилися та вдихнули пахощі. А коли цей аромат вдихнути – він миттю зникає. Тому я знайти не міг!
- Де воно? Де моє чортополохове дерево? Мерщій кажи, крихітко, де воно? Тепер зрозуміло, чому ми плуталися, шукали, та не могли його знайти! Біля нього опинилися Великі!
- Ніякі не великі! – знову заплакав кіт-крихітка. - Вони маленькі. Мої хазяйчики – сестричка Марічка та братик Маратик – діти звичайні, маленькі діти. Мої господарі. На галявині біля дерева вони вдихнули пахощі квіток і впали, мов неживі. А я кинувся кликати на допомогу.
- А ти ж чому не впав? – суворо запитала Сежелен.
- А мене, - поскаржився котик, - хазяйка напередодні «кубатолом» набризкала. А він так смердить, що будь-які пахощі забиває.
Від котика дійсно відгонило ліками. Просто ні гноми, ні Зумчик нюх у бесіді з мешканцями звичайного світу не вмикали, запахів не відчували.
- Зрозуміло! – загукали простець Тиша й восьминіжка Сежелен. – Ти чесний кіт-крихітка! А господарі твої де? Де твої сестричка Марічка та братик Маратик? Веди нас до них!
- І до чортополохового дерева! – додав Зумчик.
- Де вони лежать? Ти їм щось підстелив? Вони теплі? Дихають? – знову захвилювався простець.
Пропустити появу дорожнього павука – це одне, а дозволити, щоб лихо трапилося з дітьми – зовсім інше.
- Мерщій ходімо до них, - звеліли гноми котові.
Гноми взагалі не люблять, коли з Великими, з людьми щось трапляється, особливо на землі, за котру вони відповідають.
Тепер уже Тиша хвилювався та чухався.
- Вмикай його та поїхали! – сказав Зумчик простецеві.
- А чому ти не летиш? – здивувався простець.
- Від хвилювання крила не тримають, - зізнався Зумчик.
Усіх збентежила розповідь крихітки кота. Слід було поспішати.
- Чуєш, - звернувся нарешті простець Тиша до пса Фау, - відімри.

РЯТУВАЛЬНА ПОДОРОЖ ПОЧИНАЄТЬСЯ.

Пес Фау задоволено розминався.
- Ти що? – не зрозумів Тиша. – Що це ти робиш?
- Зарядку роблю, - пояснив Фау. Він уже не кидався на крихітку кота. Перебуваючи в стані «замри» він все чув і бачив.
Пес Фау робив зарядку, а простець Тиша думав, що доставка Фау до чумачків затягується.
- Доставлю я коли-небудь клятого пса Фау до чумачків, чи не доставлю? – думав Тиша й супився.
Пес Фау бігав туди-сюди, присідав, зводив та розводив лапи й підстрибував. Одним словом, робив зарядку як слід.
- Та ти що – не второпав?! – загорлав до нього простець Тиша. – Нас потрібно до дітей везти, а ти зарядку робиш!
- І повезу, - дружелюбно погодився колишній ланцюговий пес Фау, а по тому поцікавився: - Куди везти?
- Куди йти? – перепитав Тиша в Зумчика. – Де твоє чортополохове дерево?
- Та не знаю я! – у відчаї вигукнув Зумчик. – Не чую я аромату цього дерева. Не знаю я, де моє чарівне чортополохове дерево! Не можу його знайти!
- Тобі вести, - сказав простець Тиша крихітці котові.
Котик вигнув спину дугою і заперечив:
- Я біг, біг, біг – і заблукав! Тепер я сам не знаю, де шукати господарів!
- А я злетіти не зможу, - поскаржився Зумчик і чомусь набув жовтого кольору. – Хвилююся.
- Ось бачите, - прогарчав колишній ланцюговий пес Фау.
- Ось бачиш, - дорікнув він особисто простецеві Тиші. – А ти всім сказав «відімри», а я стояв на «замри». А вони ні на що не здатні! Якби ти з мене першого зняв чари, я б уже давно вас до тих дітей відвіз.
- Правда? – зрадів простець Тиша. – Тоді не барися, швиденько вези нас до чортополохового дерева!
- Поїхали, - сказав колишній ланцюговий пес Фау.
- І я з вами! – закричав чорний котик.
Ну, і йому знайшлося місце. Що ж ви думаєте: простець Тиша і восьминіжка Сежелен не змогли влаштувати кота поруч із собою? На величезній спині пса Фау? Та жодних проблем – за дві хвилини.
- Усі влаштувалися? – спитав рівно за дві хвилини колишній ланцюговий пес Фау.
- Усі! – загукали і Зумчик, і восьминіжка Сежелен,і простець Тиша і чорний кіт-крихітка. – Всі на місці, рушай!
Пес Фау почав уважно принюхуватися до дороги, вловлюючи та фільтруючи запахи й звуки. А потім, повсякчас пригинаючись та прислухаючись, вирушив по сліду мініатюрного котика, найменшого котика в світі. Такого малого, що й гноми такого не бачили, й до того ж, справжнього.
Поза сумнівом, якби у восьминіжки Сежелен і простеця Тиші не було пса Фау й вони шукали б двох дітей, мотаючись на машинах дорогами, - то їм би ніколи не вдалося їх знайти.
Пес Фау впевнено йшов по сліду крихітки кота, йому було байдуже, де бігти – чи по трасі, а чи стежиною, чи навіть крізь лісові хащі.
Декотрі збільшують пральну дошку в сто разів, беруть скейт і катаються на цьому п’ятачку протягом доби та знімають один одного камерою. Вони оголошують це світом.
Ні. Світ не такий! Світ набагато, набагато ширший.
Гном-простець Тиша й восьминіжка Сежелен, що трюхикали на Фау бездоріжжям, по траві, продиралися крізь кущі, розуміли, що світ доріг – це ще не весь світ, а тільки частина світу. Всього-на-всього маленька частка.
Дорога виявилася довгою.
Спочатку товариство спустилося в байрак, потім вони перетнули мурашину стежку, проминули дивну покинуту кладку посеред лісу, й тільки згодом вийшли на галявину з червоною травою.
У глибині галявини височіло дерево.
- Тут!
- Це тут! – загукав котик-крихітка, однак скочити із пса Фау не наважився.
- Приїхали! Тпру!

ЧОРТОПОЛОХОВЕ ДЕРЕВО.
Дерево рясно вкривало листя незвичної форми.
- Щось воно мені нагадує, - подумав неуважно простець Тиша.
Зумчик радісно закричав:
- Моє чудове чортополохове дерево! Ура!
- Будяк! – згадав Тиша. – Але щоб він виріс у дерево?
Навколо дерева було розкидане каміння. Дуже велике й пласке.
- Це тут! – закричав котик. – Сестричка Марічка та братик Маратик зупинилися тут. Вони хотіли зірвати листячко з цього дерева, коли налетіла буря і на ньому почали розквітати квітки.
Усі протерли очі, але нічого не побачили, жодних квіток. На дереві тріпотіло лише листя.
- Де?! – вигукнула нетерпляча Сежелен. – Де ж квітки?
- Ах, так, - сказав Зумчик.- Тут є один секрет. Навколо чортополохового дерева лежать справжні діаманти. Вони заломлюють світло так, що здається,ніби всередині кола з діамантів нема нічого. А квіти є, вони на гілках.
- А діти? – розгубився пес Фау. – Де ж діти? Я їх відчуваю, але не бачу!
- Діти біля дерева, - заспокоїв його Зумчик.
- Я теж не бачу сестрички Марічки та братика Маратика, - заплакав котик, - де вони?
Зумчик здійнявся в повітря й полетів уперед. Коли він перетнув невидиму межу ,пролетів над діамантами, ефект невидимості зник і всі побачили коло.
Коло було окреслене гіркою найсправжнісіньких діамантів. Тепер усі побачили, що під деревом, укритим яскраво-рожевими та червоними квітками, лежали двійко діток – хлопчик і дівчинка.
- Бачите, - загукав-занявкав котик. – Оце мої кохані братик Маратик і сестричка Марічка. Ось мої рідненькі хазяйчики. Врятуйте їх, врятуйте, - благав крихітка кіт.
Діти лежали непорушно. Обличчя їхні були спокійні, хоча й досить бліді. Здавалося, вони не дихали.
- Давно вони так лежать? – запитав простець Тиша.
Проте крихітка кіт не встиг відповісти.
- Моє чортополохове деревце! – затьохкав Зумчик. – Моє любе!
Він злетів якомога вище. А потім кинувся до дерева, заради якого прибув у цей світ. Чортополохове дерево вдячно підставило свої віти.
На червоній квітці Зумчик скидався на товстого зеленого джмеля.
Може, він і був джміль?
Зумчик не звертав уваги ні на дітей, ані на гномів, він запилював квіти. Це було його головне завдання.
Найімовірніше, Зумчик не міг робити інакше, слід було запилити дерево, що квітне раз на тисячу років, а вже потім залагоджувати інші справи.
Крихітка кіт притьмом кинувся до сестрички Марічки та братика Маратика. Для котика дерево, що квітло раз на тисячоліття, не мало жодного значення.

ЯК РОЗБУДИТИ ДІТЕЙ?

Чхаючи та кашляючи від пилку, пес Фау перестрибнув через діамантову огорожу й гноми кинулися до дітей.
Маленькі діти були набагато більші за гномів, адже вони походили з роду Великих.
Діти мали кепський вигляд. Холодні та бліді, бідолашні, безневинні діти. Гномів охопив жаль. Вони прагнули зробити все, щоб порятувати нещасних дітей.
Восьминіжка негайно почала досліджувати стан здоров’я дітей. Вона робила аналізи, вимірювала їм температуру і тиск, перевіряла, як у них працюють шлунок, серце і чи не болить у них голова. Цікаво, як вона дізнавалася про це, адже діти лежали непритомні? Вони нічого не могли розповісти й навіть сказати:
- А-а-а!
- Бе-е-е!
Простець Тиша оглянув одяг сестрички Марічки та братика Маратика. Він знайшов у кошичку дітей різні трави, ягоди та горіхи й усе перевірив.
Потім навіщось порозколював усі горіхи.
Уявляєте?
Шкаралупу він з якогось дива склав на купку, а горіхи повикидав. Ну, горіхи не пропали, їх потихеньку підбирав та їв пес Фау.
- Не заважай, вийди з кола, - сказав простець колишньому ланцюговому псові Фау. Пес Фау вискочив і почав ганяти навколо. Може, він сподівався відшукати аптечку чи телефон, щоб викликати «швидку допомогу»? Однак місця тут були глухі.
- Ти тут до чогось торкався? – схопив крихітку кота за хвіст Тиша.
- Ні до чого не торкався, - образився кіт. – Я за порятунком побіг і нічого не чіпав.
- А воду з пляшечок пив? – спитала Сежелен.
Кіт заперечливо похитав головою.
Діти – сестричка Марічка та братик Маратик – нерухомо лежали на червоній траві, а над ними Зумчик припадав до квіточок, щоб посипати їх пилком. Він порпався в квітці, діставав звідкись якісь порошки, щось змішував і взагалі був вельми зайнятий.
Гноми клопоталися навколо дітей.
Псу Фау стало нудно самому. Він не витримав і знову перескочив діамантову огорожу. Він заскочив у коло й висолопленим язиком ледь не збив з ніг восьминіжку.
Його, пса Фау, чомусь почало хилитати.
- Женіть його назад! – нарешті отямився Зумчик, вибираючись із квітки.
- Кого? – здивувалися гноми.
- Пса Фау. Інакше він теж звалиться поруч із дітьми!
Простець Тиша підскочив, ніби вжалений. Пес Фау був його особистим завданням.
- Діти знепритомніли через те, що розквітло чортополохове дерево. Не шукайте слідів отруєння. Їх нема. Краще відженіть пса Фау. Пахощі дерева здатні звалити в тисячолітній сон трьох-чотирьох слонів. А якщо й він тут засне, все пропало. Як ви звідси виберетеся?
Пес Фау дійсно почав хитатися й гавкати. Але гавкати якось дивно. Не на галок, не на Зумчика, а на простеця Тишу. Нормально? Восьминіжка Сежелен, не довго думаючи, схопилася й почала штурханами виганяти пса Фау із кола. Восьминіжка була рішучою гномочкою.
Крихітка кіт також зашипів і визвірився на пса Фау. На пса Фау це подіяло, він відскочив від кота й перестрибнув діамантову огорожу.
- Ну? – спитав у Зумчика простець Тиша, задираючи голову. – Ти запилив своє чортополохове дерево?
- Запилив, - полегшено зітхнув Зумчик. – Усе чудово. Квіти запилені, тепер слід пошукати, де зародиться чорна перлина.
- Коли б ви знали, який я молодець, - хвалив сам себе Зумчик. – У мене був якось іще такий славний випадок… - задоволений Зумчик збирався повідати гномам чергову байку.
- То що сталося з сестричкою Марічкою і братиком Маратиком? – неввічливо обірвав його простець Тиша. – Як нам врятувати дітей?
- Діти, - хвилювався котик-крихітка, - мої хазяйчики! Що з ними буде?
- Із дітьми так, - сказав Зумчик, - аромат чортополохового дерева чарівний. Він навіює тисячолітній сон. Сон принців та принцес.
- Який? – здивувався Тиша.
- Бачили, як почало хилити на сон пса Фау, ледь він зайшов за огорожу?
- А ми? Чому ми не заснули? – заперечив простець.
- Ну, - сказав Зумчик, - ви істоти з іншого світу. До того ж, принців і принцес у вас нема.
- А котик-крихітка? Чому він не заснув? – надокучала Зумчикові восьминіжка.
- Не знаю, - знизав плечима Зумчик. Щоб згаяти час, очікуючи на перлину, він зробив один листок дзеркальцем і милувався собою.
- Чому не заснув кіт? – перепитав Зумчик. – Коти як гриби, вони незрозуміло до якого світу відносяться. Чи до чаклунського, чи до звичайного а може, взагалі до якогось третього світу, про який ми й гадки не маємо.
- Но-но, - зашипів на нього кіт. – ось я тобі зараз повидираю пух та пір’ я! Качкодзьоб австралійський!
- Я не качкодзьоб австралійський! – ображено заверещав Чудо в пір”ї. - Я – Зумчик – Чудо в пір”ї!
- А я – не гриб! – закричав кіт-крихітка. – Я кіт!
- Хлопчики! Хлопчики! – загукала Сежелен. – Потім сваритиметеся! Краще поясніть, як нам врятувати дітей – сестричку Марічку та братика Маратика?
- А навіщо їх рятувати? – здивувався Зумчик. – З ними нібито нічого особливого не сталося.
- Як не сталося? – закричав котик-крихітка. – вони ж сплять мертвим сном!
- Ну, вони ж не абиде сплять, - заперечив Зумчик Чудо в пір”ї, - а в чарівному діамантовому колі під чортополоховим деревом. Під це дерево весь час заносить принців і принцес. Принесе сюди, скажімо, принца, сподобається йому Марічка. Він її – хоп! – поцілує, от вона й оживе та заміж за нього вийде. Такий порядок. Або принцеса яка-небудь приїде, припаде їй до серця братик Маратик. Вона братика Маратика поцілує, він оживе, та теж із нею під вінець. Тай по всьому. Отак вони всі й одружаться.
- По всьому! – розгнівався крихітка кіт. – А про маму сестрички Марічки та братика Маратика ти подумав? А про дідуся? А про бабусю?
Гноми теж уважно перезирнулися. Їм нітрохи не сподобалося, що діти мають спати протягом сотень років, пропавши без вісти для своїх рідних.
Зумчик, котрий вільно переміщався через тисячоліття, чогось не розумів, якщо так спокійно готовий був залишити сплячих дітей на волю випадку.
- Ти, Чудо в пір”ї! – спалахнула восьминіжка Сежелен (є багато випадків, у яких вирішальне слово повинна сказати дама), - Не треба нам принців та принцес. Нам слід розбудити сестричку Марічку та братика Маратика, щоб відправити їх додому. Зрозумів?
Кожен, на кого наступає восьминіжка дорожня, відступає. От і Зумчик відступив від Сежелен і наступив котикові на хвіст. Котик і так не був прихильним до Зумчика, а зараз загорлав так, що той задля безпеки підскочив на висоту 25 метрів. І звідти почав слухати. Котик страшенно розлютився.
Пес Фау виглянув з-поза діамантів. Він уже отямився після того, як мало не впав у тисячолітній сон. А якби впав – яке б йому світило майбутнє? Яка принцеса стала б цілувати колишнього ланцюгового пса Фау в-ві сні?
Ні, схоже йому ще й досі було зле.
- Та пусте, чого там! – бурмотів пес Фау. – та поцілують сестричку Марічку і братика Маратика принц чи принцеса, а нам у Бодайку час.
Крихітний, манюній-манюній котик так зашипів на пса Фау, що той знову відсахнувся від діамантового кола.
Зумчик так і ширяв на висоті 25 метрів.
- Принцеси, принци, поцілуночки, порятують, - кричав крихітка кіт. – А хто тебе, собача твоя голово, врятував би тут, під чортополоховим деревом, якби ти тут заснув? Гицелі? Гицелі б тебе поцілували?
Пес Фау засовався. Йому було шкода діточок, звичайно. Але ж він виконав усе, про що його просили й не один раз. А його навіть не погодували жодного разу.
Зумчик почав знижуватися.
Колишній ланцюговий пес Фау намагався триматися подалі від розлюченого котика.
- Негайно допоможіть врятувати господарів, - вимагав крихітка кіт.
Я скажу. Я автор.
Дорожніх гномів не треба було вмовляти. Вони були цілком на боці котика і вважали, що дітей необхідно оживити, привести до тями й відправити додому живими та здоровими. Гноми сушили собі мізки, як це зробити.
- Може, їх за коло з діамантів винести? – запропонувала восьминіжка Сежелен. – Подалі від чортополохового дерева? Може, вони подихають свіжим повітрям і прийдуть до тями?
- Тільки гірше буде! – попередив Зумчик. – Пахощі квіток чортополохового дерева їх зберігають. А там, за огорожею чари зникнуть. Сестричка Марічка та братик Маратик просто спатимуть доти, поки не повмирають з голоду.
- Повмирають?! – вразилася восьминіжка Сежелен. – Не можна, щоб діти повмирали. Це суперечить правилам – у володіннях дорожніх гномів Великі не можуть вмирати, а тим більше діти.
- Та ще й мої господарі, - заголосив крихітка кіт. – Мої сестричка Марічка та братик Маратик!
- Але чим ми можемо зарадити? – у відчаї вигукнув Тиша.
Восьминіжка Сежелен була щирою гномочкою:
- Ми не можемо, - сказала вона сумно.
- Агов! – зрадів Зумчик. – А принци у вас тут поблизу не мешкають? Може, привести сюди принца, нехай цілується?
Кіт-крихітка пам’ятав географію, бо сестричка Марічка вчила її вголос.
- Найближчі принци мешкають на тому краю Європи, - сказав він, - у Англії та Голландії.
Втім, по-перше, Зумчик це й так знав, а по-друге, якщо привести лише принца, то що буде з Маратиком? Потрібні були й принц, і принцеса.
Задача здавалася майже нерозв’язною. У гномів очі на лоба лізли від думок. А у пса Фау бурчало в животі. Кепські були справи. Особливо у крихітки кота котрий вранці ще був членом дружної родини.
- Сирота я, сиротиночка! – голосив крихітний котик. – ніхто мене не любить. Ніхто мене не приголубить, не погодує, молочка в мисочку не наллє, шматочком печіночки не пригостить!
Пес Фау слухав котика, розвісивши вуха. Особливо щодо печіночки та молочка. А ще про балик, про ковбасу з коників і про південну частину Фолклендських островів думав колишній ланцюговий пес Фау.
Буркотіння в його животі почало нагадувати гірський обвал. Зумчикові здалося, що дехто дивиться на нього з докором.
- А що я можу зробити? – відчайдушно закричав він. – де я йому молочка візьму? Смаженої печінки? Вашому котикові?
Буркотіння в череві пса Фау вщухло, зате там, усередині щось почало заїкатися від обурення.
- Ах, - махнув рукою простець Тиша, - молочка налити не проблема. Відведемо котика до чумачків. У чумачків з коровами дружба. І печеня в них не переводиться, й сметана. Не залишиться наш котик без харчів.
- Ка, га, ха, кам, бах, бах! – сказав пес Фау так грізно, що в присутніх позакладало вуха. Про те, що в нього зранку в роті ріски не було,що він бігав у справах гномів цілісінький день – ніхто не згадав, ніхто не обіцяв його молочком пригостити. А першого-ліпшого кота залюбки?! Де це хто чув таке?!
- Де це чувано?!
- Де справедливість, я вас питаю?!
- А мені ще й сир потрібен, - запхинькав нахабний крихітний кіт, не надто зважаючи на невдоволення пса Фау. Своя сорочка до тіла ближча.
- Мені ще яєчка до смаку й вінегрет, - правив своєї котик-крихітка.

ВІРНЕ РІШЕННЯ. Як варіант Вихід знайдено.

- Цікаво, а чумачки могли б вилікувати сестричку Марічку та братика Маратика? – задумалася восьминіжка.
- А навіщо їх лікувати? – здивувався Зумчик. – Вони не хворі. Вони просто вдихнули перший аромат чортополохового дерева й заснули до того часу, поки їх не поцілує принц або принцеса.
- Це ми вже чули, - відмахнулася Сежелен. – З оцього чаклунського сну зможуть їх вивести чумачки? Бо особисто мені дуже не до вподоби діти Великих, що сплять непробудним сном. Незабаром вечір, далі – ніч, і що тоді з ними станеться?
- Із ними нічого не станеться, - невпевнено сказав Зумчик. – На крайній випадок чортополохове дерево укриє їх діамантовим ковпачком і вони будуть у повній безпеці.
- Протягом якого часу? – поцікавився простець Тиша.
- Та завжди, - гарячкував Зумчик. – Присутність чортополохового дерева та пахощі його квітів – найкращий захист для сплячих дітей!
- А їхні батьки? – не вгавав простець Тиша. Він дещо знав про життя людей. – А та, як її – школа?
- Дійсно, - погодилася восьминіжка Сежелен і так поглянула на колишнього ланцюгового пса Фау, що той позадкував.
- Чумачки, напевне, привели б їх до тями, - сказав замислено Зумчик, перепурхуючи з сестрички Марічки на братика Маратика.
Пес Фау сів і заходився робити дві речі – бурчати животом і спантеличено чухатися. Цього разу восьминіжки Сежелен у нього на вусі не було.
Котик-крихітка теж сів. Усі подивилися на пса Фау.
Фау встав і знову сів. У животі в нього так само бурчало.
- Чому це ви всі на мене повитріщалися? – підозріливо поцікавився пес.
- До чого тут я? – запротестував він. – Я не донесу до чумачків двох величезних дітей!
- Чумачки!!! – вигукнув простець Тиша. – авжеж, чумачки! Саме чумачки здатні допомогти цим дітям. Нам потрібні саме вони! Ми знайшли раду на це лихо!
- Нема потреби тягти дітей до чумачків, - заспокоїв пса Фау простець. – Нам слід чумачків привести сюди.
- Сюди?! – перепитала вражена Сежелен.
- Саме сюди, - повторив простець.
- Із Бодайки?
- Із Бодайки – підтвердив Тиша.
- Ти з глузду з’їхав! – розгнівалася Сежелен. – Чумачки ніколи не полишають Бодайки, й ти про це знаєш не гірше за мене.
- Так, - розчаровано зітхнув простець Тиша, - еге ж, - повернув він усе по-своєму. – Поки ланцюговий пес Фау з кимось із дітей домчить до чумачків, поки ми умовимо їх приїхати…
- Нісенітниця, - гнула на своє Сежелен, – ніхто, ніколи їх не умовить.
- Гаразд, - поступився простець, - поки ми змалюємо чумачкам симптоми захворювання…
- Чого? – зненацька розгнівався миролюбний Зумчик, який досі слухав суперечку без емоцій.
- Ну, симптоми захворювання.Блідість,сонливість…
- Це не симптоми захворювання, - ображено заперечив Зумчик. – Це дар. Це можливість для звичайної дівчинки стати принцесою, а для простого хлопчика – стати принцом.
- Еге ж, - не дослухаючись, бубонів простець. – Поки чумачки розпізнають аромат, поки вони подумають, поки придумають ліки…
- Які такі ліки? – знову обурився Зумчик.
Восьминіжка дорожня Сежелен теж похитала головою.
Чудо в пір”ї настовбурчило пір’ячко. Зумчик нагадував бойового півника, готового до бійки.
Чим допоможуть чумачки дітям, котрих вони не бачать?
А діти, сестричка Марічка та братик Маратик, до речі, за весь цей час жодного разу не поворухнулися. Чи може, це так здавалося заклопотаним друзям? Схоже, якби навіть пес Фау побіг за порадою, то все одно запізнився б до заходу сонця. Та й самого його відпускати не можна було. Простеця Тишу терзали сумніви, у нього душа була не на місці.
- Ти подивись як тяжко вони дихають , - сказала Зумчикові Сежелен.
- Схоже, дійсно щось не так, - схвильовано погодився Зумчик, - діти надто холодні, треба діяти.
Усім стало лячно.
Діти лежали непритомні, й аура навколо них набувала жовтого кольору.
Еге ж, навіть якби пес Фау поквапився, то все одно не встиг би привезти чумачків. Навіть якби ті й погодилися приїхати . Але чумачки були старими-престарими, давніми-прадавніми. Навряд чи вони погодилися б приїхати якимись полями та байраками, навіть на власному собаці, бо чумачки тримали його не для себе, а для гостей.
Коли б чумачки могли вибирати засіб пересування, то для себе вони б тримали оті китайські винаходи – забув, як вони називаються – де чотири молоді чумачки везуть у ношах старого, мудрого, заслуженого чумачка. А, згадав – ця зручна річ називається паланкін.
Усі зажурилися.
Колишній ланцюговий пес Фау старався не траплятися нікому на очі, однак усі по черзі кидали на нього погляди. Сповнені надії.
- Ні, друзі, - сказав колишній ланцюговий пес Фау, - ні, й ще раз ні. Ви що, збожеволіли? Я не їздовий собака. Я просто не зможу дотягти до чумачків двох здоровенних дітей.
Крихітка кіт нявкнув.
- От, - сказав колишній ланцюговий пес Фау, - та ще й котика на додачу. Тим більше , що їздові собаки їздять упряжкою, а вантажі везуть на санях…
- На санях… - невдоволено пробурчала восьминіжка Сежелен, - вантажі… А те, що це не вантаж, а люди, ти розумієш, їздовий собако?
- А я хіба що? – із останніх сил захищався стомлений собака. – Я в змозі одну тільки дівчинку донести. Та й то невідомо яким чином. Мені її що – в зубах тягти? Її вагу я, певне, підніму, подужаю, а ось припасувати для перевезення – ніяк.
- То що ж нам робити? – скривилася восьминіжка дорожня Сежелен і заплакала.
І крихітка кіт, найменший котик у світі, теж заплакав.
- А якщо нам зменшити дітей? – несподівано запропонував простець Тиша. – До наших розмірів? До величини гномів?
- Перетворити людей на гномів? – підозріливо перепитав котик-крихітка.
- Та ні! – закричав простець.- Просто зменшити!
- Як? – здивувалася восьминіжка дорожня Сежелен.
Ще б пак – їй таке й на думку не спадало. А Чудо в пір”ї, Зумчик, узяв та й ляснув себе долонькою по лобі. У нього ніби гора з пліч упала, він аж підстрибнув на радощах угору аж на чотири метри. Йому ж це за іграшки. Він міг би й на 50.
Втім, він одразу спустився. Усі за винятком котика залізли Фау на шию, щоб якнайшвидше дізнатись, що трапилось.
- Точно! – щосили закричав Зумчик. Це була чудова пригода. Про котру завжди можна буде розповісти друзям. Про те, як він, Зумчик, рятував дітей.
- Авжеж! – гукав Зумчик. – Ми зменшимо дітей! Ми зменшимо сестричку Марічку та братика Маратика до розміру гномів.

ЗУМЧИК ЗМЕНШУЄ ДІТЕЙ.

- І що далі? – поцікавилася восьминіжка Сежелен. – Перетворимо їх на гномів. А далі?
- Перетворювати не можна, - захвилювався крихітка кіт.
- Ну, зменшимо їх до величини гномів, - виправила себе Сежелен. – А далі що?
- А тоді, - здивувався простець з нетямущості восьминіжки, - ми затягнемо їх на пса Фау та помчимо до чумачків.
Тут Сежелен, котра поводилася так, ніби це все вона придумала, закричала:
- Чуєш, волохате Чудо! – звернулася вона до Зумчика. – Ти зможеш зменшити братика Маратика й сестричку Марічку до розміру гномів і покласти на пса Фау?
Чудо в пір”ї навіть образився.
- Зменшити я можу що завгодно, хоча б і твій язичок. А на собаку самі їх затягуйте.
Зумчик ще раз облетів навколо дітей, що лежали на червоній траві, та додав:
- Зменшу я їх легко. Я такий. Якось я в джунглях горилу зменшив…
- Потім розповіси про горилу, - відмахнувся простець Тиша. – Що тобі зараз потрібно, щоб зменшити дітей?
- Що потрібно? – замислився Зумчик і навіть у носі від замисленості длубатися почав. А коли побачив, що на нього пильно дивиться восьминіжка Сежелен, похопився, почервонів і сказав:
- А нічого не потрібно. Можете мені просто стоячи поаплодувати. Якось я працював у цирку з одним фокусником. Ми з ним зменшували кроликів у циліндрі – то в нас кролики ніби зникали. Мені тоді теж плескали… У цирку…
- Пізніше розкажеш про цирк, - обірвав Зумчика простець Тиша. – Про цирк ми окремо послухаємо. Мерщій починай зменшувати сестричку Марічку та братика Маратика. Чує моє серце, що їм дедалі гіршає…
- Самі питають, а самі… - образився Зумчик. – Може я вам про аплодисменти не так просто розповідаю, а тому, що якось…
Сежелен долонькою затулила рота простецеві Тиші, який готувався вже загорлати на Чудо в пір”ї.
Крихітка кіт заскиглив від нетерплячки.
Собака, пес Фау, теж чомусь почав крутитися проти годинникової стрілки. Хоча нормальні собаки завжди крутяться за годинниковою стрілкою.
... - відзначив подумки простець Тиша.
Зумчик зітхнув, стулив рота, подивився на собаку, на гнома та мовив:
- Я мав на увазі, що оплески – частина чаклунського ритуалу зменшення. Але якщо не хочете мені аплодувати, то згодиться й пес.
Пес, який крутиться проти годинникової стрілки, – це теж кльово.
Простець Тиша переможно глянув на Сежелен, потім підвівся та почав тихенько плескати в долоні.
Зумчик тим часом заходився літати навколо дітей, протикаючи пальцем повітря. Він літав навколо дітей, щораз більшаючи, й набував синього кольору.
Із лісочка на галявину, де все це відбувалося, потягло вогкістю.
Не знати звідки налетіла ціла купа комарів. Вони обліпили невидиму кулю, що виникла навколо Зумчика. Простець Тиша не любив комарів, він хотів сховатися за восьминіжку Сежелен, але восьминіжка Сежелен вже сховалася за спину простеця Тиші.
Зумчик Чудо в пір”ї був зовсім маленькою істотою. Якщо вимірювати його разом із крильцями, то, напевне, завбільшки з середнього гнома. А насправді ще й меншим. Але зараз, коли невидиму сферу навколо Зумчика обліпили комарі, той почав рости, ніби на нього дивилися крізь збільшувальне скло.
Зумчик ріс, ріс – доти, доки сфера не стала завбільшки як люди. Навколо дітей теж виникли сфери, приблизно однакового розміру. Щоправда, комарі їх не обліплювали. Вони нагадували велетенські мильні бульбашки і переливалися веселковими барвами. Потім оці мильні бульбашки поглинули тіла сестрички Марічки та братика Маратика. Вони здійнялися вгору і на галявині навколо чортополохового дерева закрутився повітряний танок із трьох” мильних бульбашок”.
Допитливий крихітка кіт підійшов до кульок надто близько й це йому не минулося .
Пам’ятаєте приказку? Допитливу кішку миші з’їли? Так ось – навколо хазяйського крихітки кота зненацька теж почала виникати сфера.” Мильна бульбашка „. Але не ціла, а дірява.
Крихітка кіт побачив цю халепу ще раніше за Зумчика й одразу накивав п’ятами. Котик видерся на дерево неподалік. До речі, ніхто цього не помітив . Усі дивилися на дітей і Зумчика.
Втім, крихітці котові було не до них. Сфера так його перелякала, що він видряпався майже на вершечок дерева й там наткнувся на дятла. Звичайного дятла, що трощив гілку й не чекав від життя котів чи будь- яких інших підступів. Дятел не розгубився, відскочив від гілки, котру довбав, і сказав котові буденним голосом, вказуючи на дірку в дереві:
- Посторожуй тут, а я зараз.
Крихітка кіт, ошелешений останніми подіями, невпевнено кивнув.
Дятел змахнув крильми і полетів геть. Крихітці коту дісталося крихітне дупло. Котик заходився відчищати окремі краплі розідраної сфери, яка так і не змогла зімкнутися навколо нього.
До вашого відома, крихітка кіт був хоч малий, та завзятий. Він чимало спіймав у житті голубів, горобців та ворон. І на дятла чекала така сама доля, коли б той не випередив котика. Не дав би йому доручення повартувати дупло з переляканими личинками під корою.
Кіт-крихітка кілька секунд тупо споглядав тих личинок, поки не сказав сам собі:
- Вау!
І вирішив ніколи в житті нікому не розповідати про той випадок.
Тим часом унизу вже всі сфери-бульбашки були вщерть обліплені комарами, що прибували й прибували з невідомо яких вогких боліт і трясовин. Здавалося, що сфери живі й ворушаться самі по собі. З’ясувати, в якій сфері знаходився Зумчик, у якій Маратик, а в якій Марічка, не було жодної можливості. Можна було спробувати почистити бульку пальчиком, ніби заморожене скло, щоб зазирнути досередини, проте це нікому не спало на думку. Ані восьминіжці Сежелен, ані простецю Тиші. А пес Фау взагалі ніколи долонькою не відчищав заморожених вікон, він міг би в цьому заприсягтися!
Тим часом комарі кудись зникли чи просто стали невидимими й поглядам публіки відкрилося те, що відбувалось усередині куль. Зумчик всередині своєї бульки почав рости й швидко збільшився. Зараз він нагадував якогось Вінні Пуха, а не Чудо в пір”ї. Навіть колишній ланцюговий пес Фау загарчав про всяк випадок. Сфера із Зумчиком опустилася під чортополоховим деревом на червону травицю. Напевне повітря вже не могло утримувати товстуна Зумчика. Зараз він був навіть більший за пса Фау і зростав далі. Ледь Зумчик торкнувся землі, сфери з дітьми теж опустилися.
Сфери опустилися й полопалися. Гноми виразно побачили дітей, що досі спали. Але діти вже були не великі, а маленькі, завбільшки як гноми. До сестрички Марічки та братика Маратика підбігли, щоб доторкнутися, і восьминіжка Сежелен, і простець Тиша.

ПОБІЧНА ДІЯ.

Гаразд, а що відбувалося потім? Крихітка кіт – з ним що сталося? Він боявся злізти з вершечка дерева. І зістрибнути з такої висоти він не міг. Але те, що він злізти з дерева не міг, це ще не біда. Знаєте, що було по-справжньому кепсько? Ніскільки котикові не допомогло те, що він позбувся цієї сфери й що його не обліплювали комарі.
Крихітка кіт так само зменшився, як і його господарі. Котик і без того був маленький, а тут, точніше, там, на верховітті, став іще меншим. Приблизно вдвічі. Або, якщо рахувати з витягнутим хвостом, - на третину. Щойно кіт зменшився, на дерево повернувся дятел і почав вистукувати в свою гілку, цілячись, певна річ, у кота. Ніби ненароком стараючись пристукнути бідолашного котика.
Крихітка кіт несамовито зарепетував. Усі почули його зойки, але спочатку не зрозуміли, де він знаходиться. Його навіть ніхто не бачив. Зумчик правильно здогадався, він жбурнув щось у дятла, і той відлетів. Велетенське Чудо в пір”ї простяг руку, видовжив її– й зняв котика-сердегу з дерева.
Отже, крихітка кіт став ще меншим крихіткою. Його було покарано за надмірну цікавість. І до того ж, хочемо вам зауважити, що чаклування - ритуали, дії – вони вміють зберігати свої таємниці. Не варто втручатися в чужі чаклунські обряди.
- Уперше бачу кота-гнома, слово честі, - осміхнувся Зумчик. – Кроликів-гномів бачив. Кізочок-гномів теж бачив, а кота-гнома бачу вперше.
- Це мій кіт! – закричав дятел із сусіднього дерева.
Виявляється, він відлетів не дуже далеко. Простець Тиша підняв замашну каменюку та пожбурив у дятла.
Гноми лише з вигляду маленькі, а насправді вони дуже сильні. Зустрічалися гноми, що могли побороти людину. Тож камінь, пожбурений простецем, летів до дятла з неймовірною швидкістю. Ніби куля. З дерева пообсипалася порохня, використані целофанові пакетики, листя й білочки. Дятел кудись зник. Білочки шпетили простеця Тишу.
- Влип? – в’їдливо спитав у котика простець.
- Пусте, - хоробро сказав кіт-крихітка. – Зате я буду разом зі своїми господарями. Може, їх вилікують і збільшать, і мене також.
- Чумачки не лікують, - втрутився в розмову колишній ланцюговий пес Фау.
Крихітка-кіт після зменшення подобався Фау набагато більше. Такого маленького котика пес Фау залюбки навіть у будці своїй тримав би, на закопаній кісточці. На щастя. Як його колишня господиня тримала в серванті гіпсових слоників. Ну, це, звичайно, в тому випадку, якби у нього, пса Фау, була будка і в цій будці була б закопана смачна кісточка.
- Чумачки не лікують, - знова почав розвивати свою думку колишній ланцюговий пес Фау.
- Пельку стули, - порадив йому простець Тиша.
- Що робити далі? – спитав простець у Зумчика, котрий ще трохи підріс.
- Далі нам треба вмостити дітей на собаку, та якнайшвидше, - встряла Сежелен.
- Фіг вам, фіг вам, - проторохтів невідомо звідки дятел азбукою Морзе. Та оскільки азбука Морзе давно й безнадійно застаріла, її мало хто знав, то дятел те саме прогорлав із якогось дупла. І додав:
- Якщо пес Фау встигне довезти дітей – а він таки не встигне!
Дятел цей жив біля чортополохового дерева вже десять тисяч років і дечого навчився.
- У вас, - кричав він, - дурних гномів із котом, нема часу! Ви не встигнете доставити дітей до чумачків!
Сежелен поправила курточку, котрою вона вкрила сестричку Марічку й братика Маратика, намагаючись не дивитися на Зумчика. Не подобалися їй такі величезні створіння. Маленький чарівненький пухнастий Зумчик подобався, а цей здоровань – ні.
- Зараз ми мерщій вантажимо дітей на Фау і мчимо щодуху до чумачків! – сказав Зумчик.
- Сам би й відніс, - огризнувся пес Фау. – Ти он який здоровань.
- Я Зумчик, а не їздовий собака. Не забувайте, хто я. Я Чудо в пір”ї!
- А дятел? – тривожно спитав простець. – Він каже, що ми не встигнемо.
- Так на те ж він і дятел, - заспокоїв гномів Зумчик. – Ми ж із вами не дятли !
- А коли мої хазяйчики опритомніють? – непокоївся кіт-крихітка.-Вони побачать, що стали маленькими. Що тоді станеться?
- Коли вони оживуть, я їх збільшу, - пообіцяв Зумчик. – Усе буде по-чесному!
- А я? – нявкнув кіт. Уже не кіт-крихітка, а крихітка-крихітка кіт. – Що буде зі мною?
- Ми тебе візьмемо з собою до чумачків, - підбадьорив його простець, - але обіцяти щодо тебе не можу нічого. Може, ти їм не сподобаєшся, крихітко котику.
Крихітка кіт твердо вирішив про себе, що він мусить, просто зобов’язаний сподобатися чумачкам.
- То хто понесе дітей? Ми вже домовилися?
- Ми вже домовилися! – сказав колишній ланцюговий пес Фау. – Якщо Зумчик не хоче…
- Гаразд, - засміявся Зумчик, котрий чудово почувався й великим, і маленьким. – Можу я понести. Тільки щоб інші Великі не сприйняли мене монстром чи Кінг-Конгом, чи якоюсь сніговою людиною. Зараз тільки чорну перлину заберу і вирушимо.
- Приймай дітей! – скомандував простець Тиша. – Я тут усі безлюдні стежинки знаю. Нас ніхто не побачить.
Велетень Зумчик, схожий на снігову людину, обережно взяв братика Маратика й сестричку Марічку у величезні долоні.

ВПЕРЕД У БОДАЙКУ!

У нас просто не вистачає барв, дієслів та суфіксів, щоб передати словами цю картину.
Колишньому ланцюговому псу Фау довелося бігти щодуху, аби не відстати від Зумчика, котрий мчав попереду то по землі, то в повітрі, з коштовним вантажем – сестричкою Марічкою та братиком Маратиком.
Втім, на спині Фау теж був дорогоцінний вантаж – простець та восьминіжка, не кажучи вже про крихітку кота.
Варто сказати, що для пса Фау це виявилося неабияким випробуванням. Адже зараз Зумчик був набагато вищий та крупніший за нього. Перепони, котрі новий Зумчик просто переступав – чи то струмок, чи кущик, - Фау доводилося долати з чималою напругою, або й оббігати.
Колишній ланцюговий пес Фау ледве встигав за Зумчиком і час від часу отримував духопелика від восьминіжки Сежелен. Восьминіжка надягла модельні черевички з гострими підборами й боляче цюкала бідолашного Фау, ледь той збивався зі шляху.
- Но! – гукала Сежелен на вухо псові. – Но, шукай! Нюх втратив?От Рибаха!
Рибаха – найобразливіше прізвисько у восьминіжки Сежелен. Коли-небудь ми розкажемо вам, звідки вона походила, від кого й чому так не любила рибах.
Пес Фау втягував повітря. Діти пахли як діти, хоча й перебували в руках у Зумчика. Пес Фау швидко знаходив слід.
Простець Тиша не часто потрапляв на такі перегони. Тиша так довго трясся на собаці, стільки часу провів на його волохатій спині , що йому здавалося вже, ніби приємна їзда на машинах широкими трасами лише примарилася, чи то був тільки сон. А насправді існує лише собака... собака... котрий несеться бездоріжжям, ярами, кущами.
Сумно, еге ж?
Проте Тиша уважно стежив за Зумчиком, казав, куди тому прямувати. Зумчик міг не знати, де розташована Бодайка, заблукати, й тоді діти пропали б. Зумчикові теж було незручно.Він мусив тримати в руках дітей, шукати дорогу за вказівками простеця, стежити, щоб пес Фау не плутався попід ногами а власне пір’я не чіплялося за кущі та дерева. Адже Зумчик таки був не абиким, а Чудом у пір”ї.
Гоп-ля!
Просто Зумчик схожий на нас – доброзичливий, щирий, чесний та правильний. Йому зробили добро? А на добро він завжди відповідав добром.
На щастя, як ми вам розповідали, від чортополохового дерева до житла чумачків кийком було кинути.
Недалечко.
Однак так чи інакше, йшли вони непогано. Товариство не зустрілося з лісовиком, здатним кілька діб водити їх по колу. Якось проминули. Бо для гостей із рівних доріг він влаштував би особливий маршрут – ярочками, трясовиною, поміж пеньочками…
Наші герої дуже поспішали. Вони перескочили через міст, на їхнє щастя, порожній, і нарешті вийшли на шлях до Бодайки.
Бодайку, хутірець чумачків, усі гноми відчули здаля й полегшено зітхнули. Навіть крихітка кіт пожвавішав. Почав нявкати, ніби наближався до рідного дому.
Ще три змахи крильми велетенського Чуда в пір”ї – й він сам побачив хутірець та рвонув до хвіртки.
За ним слідом помчав пес Фау із гномами та котиком. Він забіг у володіння чумачків, і вони зраділи своєму псові, як рідному.
А далі?
А що далі?
Усе.
Як це – все?
А що сталося з Зумчиком, із сестричкою Марічкою та братиком Маратиком? Вони одужали? Стали знову великими, чи ні?
Будь ласка, прочитайте початок книжки. Що там написано? Що мене хвилює доля пса Фау. Щоб він благополучно добрався до чумачків. Я довів його до чумачків.
Я знаю, що вам цікаво. Я поки що перепочину. А ви шукайте нову книжку, де описуються подальші пригоди наших героїв. Гаразд?
Агов, читачу!
Я відчуваю, що більшість невдоволена тим, що розповідь так несподівано переривається. Але дозвольте останнє слово на захист. Пес Фау отримав кусень ковбаси з коників та південну частину Фолклендських островів. То й ви отримаєте продовження.
Бігенько до книжкової крамниці!


ДОРОЖНЫЕ ГНОМЫ

Книга ПЯТАЯ

СЕСТРИЧКА МАРИЧКА И БРАТИК МАРАТИК



Вітаємо, вітаємо!
Як ся маєте? Вам мої оповідки про дорожніх гномів іще не надокучили? Пам’ятаєте наших героїв? Гнома дорожнього Гролика, його товариша Добриньку, красуню Божену, Бронзового гнома птаха, Шиворота-Навиворота, злопів, три пеньочки – пригадуєте?
А оту історію, коли простець Тиша з восьминіжкою Сежелен супроводили колишнього ланцюгового пса Фау від трьох пеньочків до чумачків у Бодайку, згадали? Як вони дорогою за допомогою Зумчика Чудо в пір”ї, врятували від неминучої смерті двох дітей, сестричку Марічку та братика Маратика, а ще такого крихітку кота? Пригадали, що аби пробудити дітей від тисячолітнього сну, наші гноми спочатку зменшили їх за допомогою Зумчика, а потім повезли до чумачків.
Що було далі, ви дізнаєтеся з цієї книжки.

ЗНОВУ ЧУМАЧКИ.

Як ви знаєте, наближення до Бодайки всі відчули заздалегідь. Навіть раніше, ніж її побачили. Ви мені не повірите, але навіть крихітка кіт, що розпушився на спині в пса Фау, солідарно занявчав, вторячи радісному гавкоту пса. Ніби він наближався до рідного дому. Було щось таке особливе поблизу маєтку чумачків.
Зумчик підстрибцем помчав до Бодайки. Але щойно пес Фау вздрів хатинки чумачків, то так піддав ходу, що обігнав незграбне Чудо в пір”ї, схоже на повітряну кулю з наполовину випущеним повітрям. Пес Фау щодуху помчав до Бодайки. А разом із ним і простець Тиша, восьминіжка Сежелен і трихітка тіт, ой,не так, хрихітка хіт, перепрошую – крихітка кіт.
Усі галасували, наче на змаганнях. Навіть гримуча змія й та закричала. Хоча змії гримучій слід гриміти, а не кричати.
Хвилиночку, а до чого тут гримуча змія? Як вона тут опинилася? Та просто проповзала неподалік. А в нашій історії вона бере участь? Та ніби не бере…
Тоді нема чого про неї й писати. Ну гаразд, не буду про неї писати. Отож, продовжую.
Усі, крім гримучої змії, закричали. Усі закричали й загриміли хто чим. Взагалі-то, Зумчикові не було чим гриміти. Він просто підстрибував коло тину, що оточував Бодайку. Хоча тин був невисокий, сторонні до Бодайки
 


 
Комментарий: 0


 19:35     


]ЗНОВУ ЧУМАЧКИ.

Як ви знаєте, наближення до Бодайки всі відчули заздалегідь. Навіть раніше, ніж її побачили. Ви мені не повірите, але навіть крихітка кіт, що розпушився на спині в пса Фау, солідарно занявчав, вторячи радісному гавкоту пса. Ніби він наближався до рідного дому. Було щось таке особливе поблизу маєтку чумачків.
Зумчик підстрибцем помчав до Бодайки. Але щойно пес Фау вздрів хатинки чумачків, то так піддав ходу, що обігнав незграбне Чудо в пір”ї, схоже на повітряну кулю з наполовину випущеним повітрям. Пес Фау щодуху помчав до Бодайки. А разом із ним і простець Тиша, восьминіжка Сежелен і трихітка тіт, ой,не так, хрихітка хіт, перепрошую – крихітка кіт.
Усі галасували, наче на змаганнях. Навіть гримуча змія й та закричала. Хоча змії гримучій слід гриміти, а не кричати.
Хвилиночку, а до чого тут гримуча змія? Як вона тут опинилася? Та просто проповзала неподалік. А в нашій історії вона бере участь? Та ніби не бере…
Тоді нема чого про неї й писати. Ну гаразд, не буду про неї писати. Отож, продовжую.
Усі, крім гримучої змії, закричали. Усі закричали й загриміли хто чим. Взагалі-то, Зумчикові не було чим гриміти. Він просто підстрибував коло тину, що оточував Бодайку. Хоча тин був невисокий, сторонні до Бодайки зайти не могли. До речі, псу Фау гриміти теж не було чим. Зате він міг брехати. От він і брехав, ніби гримів. Адже, як найзвичайніший собака, він брехати був мастак.
-Бах! Грим! – брехав пес Фау.
У чумачків, як, скажімо, в піратів на щоглі, не сидів спостерігач у діжці. Однак пса Фау помітили та загукали: «А-а-а! Пес Фау! Пес Фау!» - адже чумачки чекали на пса Фау. Двері хатинок миттю повідчинялися, й звідти почали вибігати чумачки.
Їхні обличчя променіли радістю. Проте радість на їхніх обличчях змінилася подивом, коли вони вгледіли Зумчика. Чумачки, що повискакували з хатинок, мружилися й робили долоньки човниками, розглядаючи Зумчика, Чудо в пір”Ї. Це було небачене видовище. Ще більше вони здивувалися, коли побачили, що в руках-колисці Зумчик тримає сплячих дітей. Чумачків це страшенно обурило.
- Як ти смів зменшувати людей? – майже в один голос закричали вони. Діти, людські діти зменшилися в тисячу разів. Такого не пригадували й найстаріші чумачки.
Пес Фау гасав попід тином, тільки в протилежний від Зумчика бік. Зумчик із дітьми рушав у один бік, пес Фау з гномами – в інший. Здавалося, ніби вони водять танок. Простець Тиша, до того ж, намагався зберегти поважний і незворушний вигляд. Такий вигляд і годиться мати капітанові, що благополучно привів у порт приписки свій корабель. Корабель, тобто колишній ланцюговий пес Фау, скакав і голосно гавкав. Чарівний захист Бодайки не пропускав нікого, ні своїх, ані сторонніх. Псу Фау кортіло якнайшвидше скуштувати ковбаски із коників. А восьминіжка Сежелен взагалі щосили галасувала та розмахувала руками. Ох і кумедний вигляд вона мала. Простець Тиша пожалкував, що чумачки не бачили , як Сежелен розмахувала ногами, коли стирчала догори дригом у вусі в Фау.
Ну, не бачили, то й не бачили. Хоча восьминіжці подобалося перебувати в центрі уваги. Чумачок Мукоїд нарешті відчинив хвіртку. Пес Фау саме знаходився з протилежного боку огорожі. Хвіртка привітно відчинилася перед гостями: Чудом в пір”ї та дітьми. Зумчик саме зібрався увійти, але його дехто випередив. Несподівано у відчинену хвіртку першим увійшов крихітка кіт.
А як таке сталося? А отак. Він зістрибнув із пса Фау раніше, бо не велика радість – підскакувати на вибоях. Він сидів собі сумирненько під хвірткою. А як хвіртка відчинилася, то котик і зайшов. Коти частенько так роблять. А пес Фау накручував кола навкруг тину, кілька разів проскочивши повз хвіртку. Його переповнював захват, що він таки дістався до жаданої ковбаси з коників та південної частини Фолклендських островів. Пес Фау просто не міг зупинитися навпроти хвіртки. Отже, крихітка кіт прочимчикував до володінь чумачків, вигнув спинку й підняв хвостика.

УРА! КРИХІТКА КІТ.

Зумчика Чудо в пір”ї, чумачки вперше побачили, зменшених дітей – також. Навіть наймудріший чумачок розтулив здивовано рота, ніби та гримуча змія. І решта чумачків пороззявляли роти. У них просто щелепи повідпадали. Але не через те, що вони побачили крихітних дітей чи Зумчика, й звісно, не через грюкіт гримучої змії. Ні!
А від… Хто здогадається? Чому так здивувалися чумачки? Отож. Нічого ви не знаєте. Усі чумачки пороззявляли роти, коли побачили крихітку кота.
Чумачки, звісно, відчували магію. Вони миттю визначили, що крихітка кіт трохи зменшений. Так само, як братик Маратик та сестричка Марічка. Та незважаючи на магію, такого крихітного котика чумачки бачили в своєму житті вперше. А жили чумачки дуже довго. Стільки жили, скільки їм було цікаво жити. За давніх-давен, коли чумачки ходили по сіль разом з людьми-чумаками, коти були їхніми великими приятелями. Коти й гноми-чумачки тривалий час жили поряд. Чумачки котів дуже любили. Однак Великі -чумаки припинили їздити дорогами України, й гноми-чумачки покинули їх, стали осібно жити на своїх хутірцях. Відтоді вони більше не зустрічалися з котами.
І ось така чудова несподіванка! Справжній, природний кіт, та ще й крихітний. Майже такий за розміром, як гноми. Певна річ, у чумачків серце не витримало. Перед цією подією поява решти гостей відступала на задній план.
Кіт! Справжній кіт навідався до них у гості! Це був найменший кіт у світі. Точно. Хто мені не вірить, нехай спитає у чумачків. Чумачки бачили більше за нас із вами й набагато довше жили на світі. І вони вам скажуть, що таких маленьких котів, як крихітка кіт, зустрічати їм не доводилося. І навіть чути про них. А про Зумчика, Чудо в пір”ї, чумачки чували. І хоча в дворик уже зайшли всі гості, чумачки скупчилися навколо котика. Вони просто нічого не могли з собою вдіяти. Котик крихітка тут-таки припав до серця чумачкам. Вони в нього просто закохалися. Він їм сподобався не менше, ніж колишній ланцюговий пес Фау.
Ну, любили чумачки домашніх тварин. Навіть собаку собі завели. А тепер і кіт до них завітав. Та ще й який – шикарний крихітка кіт!
Від захвату чумачки про інших гостей спочатку забули. А потім згадали. Згадали, що простецеві Тиші слід подякувати та розпитати в нього, як Гролик із товариством дістався до Трьох пеньочків. І чим закінчилася історія з координатами грамотки від Божени. Тут-таки чумачки згадали, що колишньому ланцюговому псу Фау слід віддати його ковбасу з коників.
- Привіт, Зумчику! – загукали чумачки. – Що трапилося з дітьми? Чому вони зменшилися? Чим ми можемо допомогти?
Чумачки, що вже оговталися від несподіванки, постарались виявити свої найкращі якості. Гостинність та бажання допомогти ближньому.
- А мені, чуєте, усю ніч кури снилися! – докинув чумачок Пилипок. – Гребуться й гребуться! Не інакше, думав, до якоїсь метушні.
Чумачок Орлик пильно роздивлявся Чудо в пір”ї. Зумчик старався поводитися ввічливо, як учила його матуся.
- Добридень, - сказав він, - шановні панове чумачки. Зробіть ласку, підкажіть мені, куди покласти сестричку Марічку та братика Маратика.
- Зачекайте хвилинку, - відказали панове чумачки, співчутливо похитуючи головами.
Чумачок Динька зачепив котика-крихітку. Поруч із чумачками той був завбільшки як пантера поруч із людиною. Динька щось прошепотів котикові на вушко. Простець Тиша й восьминіжка Сежелен мовчали. А крихітка кіт щось швидко-швидко почав розповідати. Слово честі, він розповідав - занявкав, запищав.
Певна річ, якщо великий кіт умів говорити з гномами, то що заважало це робити крихітці коту?
Чумачок Рома й чумачок Щука та чумачок Миска й чумачок Гарбуз, і чумачок Мукоїд, і всі інші чумачки дуже уважно слухали крихітку кота.
- Я хазяйський кіт, - представився котик. – Сестричка Марічка та братик Маратик – мої господарі.
Він почав пояснювати, що з ними трапилося.
- Діти збирали гербарій, натрапили на чортополохове дерево, що саме розквітло. І заснули тисячолітнім сном. Ніхто, ні гноми, ні Зумчик, не змогли розбудити бідолашних дітей. Тоді вони вирішили їх зменшити й нести до вас.
- Панове чумачки! – квилив крихітка кіт. – Врятуйте моїх любих господарів!
Чумачки співчутливо хитали головами й по черзі чухали чуби.
Спочатку почухав чумачок Щука, потім чумачок Гарбуз, потім чумачок Мукоїд і так по черзі решта чумачків.
- Ми дуже раді, - сказав чумачок Щука, - що ви здогадалися принести нам Великих. Ми неодмінно допоможемо.
Хтось із чумачків виніс із хатинки велику вовняну ковдру. Зумчик обережно поклав на ковдру сестричку Марічку й братика Маратика. Вкладаючи дітей, триметровий Зумчик нахилився. І чорна перлина викотилася в нього звідкись із-за пазухи. Чудо в пір”ї спритно її спіймав і знову сховав.
Проте чумачки помітили перлину.
Чорна перлина чортополохового дерева вважалася винятковою рідкістю. Чумачки про це знали.
Зумчик поклав діточок на вовняну ковдру і трохи зменшився.

ПРОСТЕЦЬ ТИША ОТРИМУЄ НОВЕ ДОРУЧЕННЯ.

Пес Фау страшенно непокоївся. Переступав з ноги на ногу, тицявся в обличчя, капелюхи. Він совався, скиглив, плакав та шкрібся, поки не отримав свій батон ковбаси.
Батон був неабиякий! Він викликав захоплення. Пес Фау негайно збагнув, що на південну частину Фолклендських островів зараз чекати ні до чого. Поки дочекаєшся, всілякі прохачі батон розкришать. Уже й восьминіжка Сежелен на батон позирає, і простець Тиша щось задумав. Пес Фау, не вагаючись, чкурнув геть.
Восьминіжці Сежелен від обурення аж подих перехопило. Їй теж хотілося перекусити. Крихітка кіт і далі теревенив. Чумачки чудово розуміли котячу говірку. Вони слухали з задоволенням, хоча котик товк одне й те саме. Чумачки насолоджувалися думкою, що в них нарешті поселився власний кіт.
- Ну, розкажи нам про чарівне чортополохове дерево, - звернувся до Зумчика чумачок Мукоїд.- Що це ти ним людей труїш?
Зумчик, величезний Зумчик на всі три метри зашарівся.
- Та... росте тут чортополохове дерево з червоненькими квіточками, - промимрив він, - самі знаєте, не я його садив. Садили його, може 10 тисяч років тому. Раз на тисячу років воно квітне, а в квітці визріває чарівна чорна перлина.
- А де, ти кажеш, це місце? – перебив чумачок Ріпак.
Зумчик зашарівся ще дужче й похитав головою.
- Цього я не можу сказати, - зніяковів він. – Отже, червоненька квіточка розквітла. Всі знають, що пахощі квіток чортополохового дерева заколисують на тисячоліття. Ніхто не винен, що саме тієї миті, коли розквітли квітки, поряд із деревом опинилися сестричка Марічка та братик Маратик.
- І я! – закричав кіт-крихітка.
- І ти, - погодився Зумчик.
- Діти вдихнули ті пахощі й занурилися в тисячолітній сон.
- Ага, - сказав чумачок Бебайса.
- А де була чорна перлина? – недбало поцікавився чумачок Гарбуз.
- Що – чорна перлина? – Чудо в пір”ї вдав , що не второпав.
- Чорна перлина! З червоненької квіточки чортополохового дерева. Вона ж чарівна. Вона може зачаровувати й розчаровувати. Кого завгодно. Хіба вона не могла розбудити дітей? – здивувався чумвчок Гарбуз.
- Я не знаю, як керувати чорною перлиною, - зізнався Зумчик.
- Ти нам її віддаси? – спитав чумачок Шабля.
- Ні, - твердо відповів Зумчик.
- Гаразд, - сказав чумачок Голова, - розповідай далі.
Він саме приніс якісь бальзами і почав наносити їх на обличчя дітям.
- Далі гноми переконали мене, що діти в небезпеці й ми можемо їх втратити. Хоча мене вчили, що коли під час тисячолітнього сну хлопчика поцілує принцеса, а дівчинку – принц…
- О, згадав сон рябої кішки, - засміявся чумачок Сава. – ті часи давно скінчилися. Тебе хто вчив?
- Бабуся…
- Принци й принцеси давно не їздять лісовими дорогами. Це все бабусині казки.
- Зрозумів, - незадоволено пробурчав іще й досі червоний Зумчик. – я побачив, що дітям кепсько. Та й зменшив їх.
- Я хвилювався, - поскаржився чумачкам простець Тиша. – Страшенно переживав.
- Я також, - втрутився Зумчик. – Я зменшив дітей, бо часу залишалося чимраз менше.
І ми вскач помчали до Бодайки. До вас.
Чудо в пір”ї присів поряд із сестричкою Марічкою і братиком Маратиком. Один чумачок розбризкував над дітьми росу з яблуневого цвіту.
Крихітка кіт, котрим чумачки ніяк не могли натішитися, ходив, зазирав їм у очі й благав:
- Врятуйте братика Маратика! Врятуйте сестричку Марічку!
Кіт крихітка у чумачків переходив із рук у руки. Як колись грамотка від Божени.
Щоб рятувати дітей, вистачило б і двох-трьох чумачків, тому решта займалася котиком.
- Не дайте пропасти сестричці Марічці та братику Маратику, - скиглив крихітка кіт.
- Якщо ми дітей розбудимо, - несподівано спитав чумачок Миска, - ти котику натомість із нами залишишся?
Чумачки очікувально втупилися в котика.
- Заради порятунку життя господарів я згоден на все! – вигукнув котик. Але позаяк він був розумний кіт, набагато розумніший ніж той, що в казці про кота в чоботях, то поцікавився:
- А коли ви їх розбудите, вони, що ж, залишаться маленькими?
- Звісно, ні, - втрутився Зумчик. – Я збільшу дітей до звичайних розмірів.
- А ти, - звелів чумачок Голова простецеві Тиші, - відведеш дітей туди, де вони мешкали. Проведеш додому, щоб вони знову не вскочили в якусь халепу.
Простець Тиша зітхнув. Він сподівався відпочити, проте знову отримав важливе завдання.

ЛІКУВАЛЬНА МАГІЯ ЧУМАЧКІВ.

Тим часом чумачки викопали по ямці у ногах і в головах дітей. Вони крутилися навколо дітей, щось підраховували на пальцях. Чумачки називали різні цифри, показували різні пальці й сперечалися. Вони здійняли такий галас, що за кілометр звідти зі ставка повистромляли голови риби, аби подивитися, що трапилось. Допитливий Чудо в пір”ї рвонув був до ставка, але його перехопила Сежелен.
- Зумчику, - спитала вона, - ти часом не бачив пса Фау? Щось він давненько не траплявся мені на очі.
Вона була голодна. Усі товклися навколо дітей, а бідолашній восьминіжці ніхто не здогадався запропонувати банку меду та ложку. Тому Сежелен довелося згадати про пса Фау, котрий єдиний зараз точно обідав батоном ковбаси з коників.
Але пса Фау й сліду не було.
Тим часом чумачки встановили над дітьми тент і по черзі заходилися щось шепотіти їм на вушка. Досвіду , щоб лікувати дітей, у чумачків вистачало, адже кожному з них виповнилося щонайменше по 500 років. А декому й вдесятеро більше. Що вони там шепотіли, ніхто не чув, навіть восьминіжка Сежелен. Не кажучи вже про простеця Тишу. Вони таки були простими дорожніми гномами, а не такими могутніми, як чумачки. Тому й не ламали собі голови як оживити дітей.
Поступово навколо дітей зібралися майже всі чумачки. Вони всі бурмотіли й хитали головами. Зумчик спробував зазирнути під тент, але в нього нічого не вийшло.
- Йди собі, - відмахнулися чумачки від Зумчика, - не заважай. Маленьких дітей мало не погубив.
- Але ж вони всього-на-всього заснули, - знову почав гнути на своє Чудо в пір”ї. – До того ж, це не абиякий, а королівський сон. Дітям нічого не загрожувало, крім можливості стати принцом і принцесою.
- Аж ніяк, - заперечив чумачок Муха. – Діти, певно що не померли б. Вони спали б під чортополоховим деревом, поки не охололи до Межі Полоха. Після цього їхні організми змінилися б і діти перетворилися б на козенят. Прокинулися б вони вже козенятами.
Чумачок посипав дітей жовтеньким пилком.
- Неправда! – не дуже впевнено протестував Зумчик. – Я точно знаю! На принца та принцесу вони перетворилися б!
- На козенят! – різноголосо заперечили чумачки.
Вони почали водити танок навколо дітей. Кіт крихітка теж ходив із чумачками.
- Годі з нами сперечатися, - розсердився чумачок Миска. – Знаєш, скільки квітів чортополохового дерева ми бачили на своєму віку? Знаєш, скільки ми бачили людей, котрі спали тисячолітнім сном? По-твоєму, ми не бачили, що з ними відбувалося?
- А чому ви їх не будили? – закричав Зумчик, обурено кліпаючи довжелезними віями.
- Та на великих бо в нас магії не вистачає! А цих ти маленькими зробив. Взагалі-то, ти, Зумчику, хороший. – похвалили його чумачки, - але ще маленький і багато чого не розумієш.
- Цього Зумчика триголовий павук Пук у тенета спіймав, - повідомила восьминіжка Сежелен. – І бажання він тому павукові виконав – мурашок збільшив.
Чумачки заіржали. Зумчик зашарівся. Зумчик почервонів із ніг до голови, а Сежелен докинула:
- Це ми його звільнили.
- До речі, панове чумачки, - поцікавилася Сежелен, - чи не підкажете, де зараз колишній ланцюговий пес Фау? Хотілося б висловити йому подяку за героїзм та стійкість.
Насправді Сежелен кортіло нам’яти псові Фау вуха, надавати по сіданці та відняти ковбасу. Адже чумачки й досі не здогадалися її почастувати.
Чумачок Щука тим часом упіймав жука й розтер у долонях. Відносно чумачка той жучок був завбільшки як добряче порося. Тож розтирав його Щука довгенько. Зате потім долоні стали такі, як слід, - зелені. Щука заходився терти зеленими долонями щічки дітей.
- Агов, - повернувся до простеця Тиші чумачок Мукоїд. – Що це за дорожній павук? Звідки? Про що розповідає твоя подруга?
Зумчик став буряковим. Даремно, на нього ніхто не дивився.
Простець Тиша знітився.
- Та так, - промимрив простець, на якого дивилися всі чумачки, - та я ніби завжди насторожі, знайшов і знешкодив…
Чумачки схвально закивали. Жоден чумачок, виявляється, навіть не здогадувався, що недалеко від Бодайки розкинув свої тенета дорожній павук.
Розмовляючи, чумачки не припиняли чаклувати над дітьми.
- Цікаві речі навколо Бодайки відбуваються, - гомоніли чумачки. – Може, нам самим патрулювати околиці?
Простець Тиша почервонів. Хоча й не так густо, як до цього Зумчик.
- То де воно, те дорожнє павутиння знаходилося?
- У малесенькій долинці. Тій, де струмочок з-під скелі, - пояснив Тиша.
- І що? – не вгавали чумачки. – Ти все владнав?
- Певна річ, - закивав Тиша. - Тенета павук зняв. Потім я його скоротив на третину й наказав 33 добрі справи зробити.
- Ось бачиш, - докорили Зумчикові чумачки, – а ти кажеш… поцілують... принцеси... Ні, брате, у нашому дорожньому світі слід бути обачним! І тримати хвоста бубликом. Бо поки дочекаєшся поцілунку принцеси, від тебе залишаться ріжки та ніжки.
Слід сказати, що Зумчик вже не заперечував старшим. Він і сам зрозумів, що в світі багато несправедливості. Зумчик чемно вислуховував чумачків і погоджувався, вчився. Він-бо був зовсім юним Чудом у пір”ї, тому з вдячністю набирався розуму. Я теж, до речі, з задоволенням набираюся розуму.
- Тож якщо ми не встигнемо їх розбудити, - підсумував чумачок Мукоїд- сестричка Марічка та братик Маратик стануть козенятами.
Чумачок примружився, окинув суворим поглядом Чудо в пір”ї й додав:
- І всі, хто торкався до дітей, теж стануть козенятами.
- Кек?
- Мек?
- Як?
- Що значить – торкався?! – занепокоївся Зумчик.
- Ну, - знизав плечима чумачок Миска, - на руках носив або поруч знаходився.
Чумачок Динька відкинув довгого чуба й подивився на чумачка Мукоїда, а чумачок Мукоїд – на чумачка Сало, а чумачок Сало – на чумачка Миску. Потім вони підозріло придивилися до Зумчика, до простеця Тиші, до восьминіжки Сежелен і, здається, потихеньку почали відсовуватися, ніби остерігаючись торкнутися.
Зумчик, Чудо в пір”ї спершу позеленів, а потім пожовтів. Заблимав, замиготів кольорами. А чумачки сумно й уважно дивилися на наших героїв. Однак простець Тиша нічого не второпав, восьминіжка Сежелен думала про харчі, й лише Зумчик хвилювався.
- То ви мерщій, панове чумачки, мерщій будіть діточок!
- Та не бійтеся, - засміявся чумачок Солька, - ми жартуємо. Усе буде гаразд! Діти опритомніють, і ти, Зумчику, на козенятко не перекинешся.
Простець Тиша стояв із роззявленим ротом, восьминіжка Сежелен марила про ковбасу з коників.Щоб знайти пса Фау, вона вирішила напружити зір або нюх. Загострений слух допоміг би Сежелен почути чвакання, а нюх – вловити пахощі ковбаси.
Сежелен усе прослухала. Тому мова чумачка Сольки її анітрохи не зачепила:
- І ти, восьминіжко Сежелен, не станеш восьминогою кізкою.
Усі засміялися. Сежелен постановила загострити нюх.
Котик-крихітка походжав поміж чумачків та вільно з ними спілкувався. Щоб догодити славному котикові, чумачки швидко навчилися котячій няв-мові. Вони відповідали на всі його запитання мовою -няв.
- А як ви розбудите моїх господарів? – допитувався крихітка-кіт.
- Ну, як-як… - статечно відповів чумачок Фока. – звичайно як – як справжні лікарі рятують маленьких дітей.
- Хто-небудь. – гукнув він у відчинені двері хатинки, - принесіть мені ложечки, градусника й стетоскоп. І клізму.
Звісно, ніхто чумачкові Фоці з хатинки не відповів. Решта чумачків стояли тут – у дворі.
- А ви, - тоді звернувся чумачок Фока до дітей, котрі ще й досі спали, - діточки, швиденько розкрийте роти й скажіть: «А-а-а!».
Але діти роти не розкривали. І сестричка Марічка, й братик Маратик спали впертим сном. Вони нічого не казали. Ні «а», ні «бе», ні «кукуріку». Вони собі спали. Втім, для лікування дітей чумачкам не знадобилися ні стетоскопи, ні градусники, ні білі халати. Вони відшептали й відчитали над дітьми, потерли їх чимось, посипали пилком і звеліли Зумчикові:
- Лягай на тент.
Зумчик трішки покомизився, але таки ліг. Він провис у тенті, ніби павук Пук у гамаку.
- Ой-йой-йой! – голосив він.- А якщо я впаду вниз, на дітей?
- Не бійся, -сказав чумачок Мукоїд, - бачиш, діти лежать і не бояться. А ти такий здоровань і боїшся.
- Та вони ж сплять, - намагався заперечити Зумчик.
- То й ти поспи, - великодушно дозволив чумачок Мукоїд.
- Хіба я хворий? – не погодився Зумчик. – Я ж не нанюхався пахощів червоненьких квіточок. Навіщо мені спати?
- Подивіться на нього, браття! – обурився чумачок Копито. – Ти до нас звернувся, чи ми до тебе? Ми лікуємо, чи ти?
- Та до чого тут я? – заволав затурканий Зумчик. – Мені від чого лікуватися? Я не лікуюся.
- Не лікуєшся, то й на здоров’я, - сказав чумачок Мукоїд, - а дітей слід врятувати. Лежи собі мовчки.
Зумчик затих. А що йому лишалося робити? Він там почувався, ніби Гул лівер серед ліліпутів.
- Тихенько лежи, не крутися, - попередив його чумачок Сало.

ЯК ЧУМАЧКИ ДІТЕЙ ОЖИВЛЯЛИ.

Чумачки окреслили коло навкруг дітей. Після цього всередину кола вони через соломинку почали задувати маленькі барвисті бульбашки. Бульбашки вони робили зі звичайнісінького мильного розчину. Сама собою линула музика, неритмічна й приємна. Зумчик був не з боязких, але йому стало страшнувато.
- Нічого не лякайся! – наказали чумачки.
Вони нарвали полину й виклали його на межі кола.
Крихітка кіт опам”ятався.
- Мені теж слід підрости, зачекайте! – вигукнув він.
Він хотів був застрибнути в коло, до дітей, але не встиг.
- Постривай, - шепнув йому чумачок Солька. – Адже дітей збільшувати не будуть. Їх лише приводитимуть до тями.
По колу у повітрі раптом спалахнули вогники. Вони нагадували величезні пелюстки вогню на велетенській газовій конфорці.
Кіт-крихітка відскочив від вогню.
Простець Тиша й восьминіжка Сежелен здивовано витріщилися на дії чумачків. Вони слухали заклинання, котрі читали чумачки.
Заклинання мали секрет. Кожен, хто чув ці заклинання, хотів неодмінно їх запам’ятати. Якщо досі простець Тиша і восьминіжка Сежелен неуважно дивилися на те, що роблять чумачки, та зараз вони нашорошили вуха. Чумачки стояли на межі кола й по черзі називали літери абетки. „А”, „б”, „в” і так далі по черзі. Не знаємо, як восьминіжка, а простець Тиша до цього чотири рази пробував вивчити абетку й чотири рази невдало. Тому він подарував букваря молодшій сестричці та звелів їй старанно вчитися.
- Оце «а», -показав він їй літеру “a”, - а оце «о», - показав він їй літеру ”о”.
Ці літери Тиша пам’ятав.
- Далі, - строго сказав Тиша, - сама вчи.
А сам більше нічого не став учити. Тому якось так сталося, що абетку простець Тиша не знав. Отже, заклинання чумачків було йому не до снаги. Можна навіть так сказати: «По вусах текло – всередину не потрапило». Втім, чого це ми хочемо від простеця? Восьминіжка Сежелен абетку знала до літери «і». А далі вона збивалася.
Чумачки називали правильно без запинки від першої до останньої літери. Восьминіжка Сежелен слухала уважно до «і», а потім заплуталася. Тому далі припинила дослухатися.
А ви слухайте, це цікава казка. Тим, хто як Сежелен, знає лише до літери «і», просто слід зазирнути до абетки. Отак ішли справи на подвір’ї в чумачків.
Гаразд, а пес Фау? Колишній ланцюговий пес Фау спав у якомусь чарівному закуточку крихітної Бодайки. Він спав, і його не тривожили муки сумління, що він ні з ким не поділився, зжер два батони ковбаси з коників. Фау снилися не гноми й не дорога. Йому снилися не квіти чортополохового дерева й не павук Пук. Йому снилася південна частина Фолклендських островів. Уві сні вона мала вигляд низки батонів ковбаси, що ніби поплавки тяглися морською гладінню в неозору далечінь. Безмежна морська далечінь дещо непокоїла уві сні колишнього ланцюгового пса Фау. Невідомо, хто там, за обрієм, у тих неозорих просторах міг трощити його ковбаски-острівці.
Пес Фау думав уві сні, що, напевне, слід подружитися з доброзичливим дельфіном, щоб той приносив його ковбаски із морських просторів. Але потім він пригадав, еге ж, що дельфіни колись теж жили на суші. І замість того, щоб дружити з дельфіном, він може теж стати морським собакою. Тоді можна нікого ні про що не просити й ні з ким не ділитися. Ось до чого додумався пес Фау.
Тим часом чумачки поралися біля дітей. Вони творили необхідні заклинання. Котик-крихітка походжав між ними і від цього заклинання ставали ще кориснішими для дітей. Щирі заклинання відправляли туди, в коло, до дітей. Заклинань накидали силу-силенну. Чумачки не заощаджували. Усередині кола, над дітьми, розквітали прекрасні червоненькі квіточки й чудово пахли. Вони мали такий само вигляд, як і червоненькі квіточки чортополохового дерева. Обпікаючи руки, чумачки вихоплювали з кола червоненькі квіточки й гасили в калюжі. У коло до сестрички Марічки та братика Маратика чумачки кидали смердючі коров’ячі плескачики та старі валянки.
- Навіщо ви це робите? – вражено спитав простець. Він був простий-простий, навіть абетки не знав і не розумівся на магії. – Вони ж смердять!!
Тиша здивовано озирався на восьминіжку Сежелен. Восьминіжка із втіхою спостерігала за діями чумачків. В магії вона розбиралася до літери «і» та дещо розуміла.
- Нам слід забити дурман квітів чортополохового дерева, - пояснив якийсь чумачок. – вивести ці пахощі з дітей.
Оцей чумачок, схоже, був найчутливіший. Чумачки й далі водили танок, вихоплювали з кола палаючі подоби червоненьких квіточок. Потім хтось повернувся й навіть пукнув у коло. Решта чумачків зааплодували й повторили це за ним.
А ви як гадаєте? Гадаєте, можна нанюхатись чортополоху чи клею і вас бігом шукатимуть принцеси? Щоб поцьомати? Аж ніяк! Усі будуть на вас пукати і з брудом вас змішають.
Гаразд, діти самі вдихнули аромат червоненьких квіточок, а Зумчик? Зумчик, еге ж. У даному випадку геть неповинна істота, яка потерпала ні за що. Втім, схоже його страждання закінчувалися. Зумчик зненацька хлюпнув, ляснув і стрімко почав зменшуватися. Аж поки не став звичайним Чудом у пір”ї. Малесеньким і симпатичним. Схоже, великим він почувався кепсько. Він стільки нанюхався всілякого, що спрацював механізм самозахисту. Кіт-крихітка, що саме сидів на руках у чумачка Мукоїда, привітно нявкнув Зумчикові. Зумчик махнув котикові рукою і вигукнув:
- А ти чому не заскочив до нас у коло? Адже ти теж зменшився.
Тут усі чумачки нібито згадали про кота-крихітку. А раніше вони всі нібито про нього забули. Ніхто з чумачків навіть і не згадав, що слід збільшити кота-крихітку.
- А справді, чому ти в коло чарівне не стрибнув? – наперебій лицемірно цікавилися чумачки.
Кіт-крихітка не став пояснювати, що внизу на полиновій межі палахкотіло полум’я, а підсадити його ніхто не здогадався. До того ж, кіт крихітка чи крихітка-крихітка кіт – великої різниці нема. Почувався він як дорослий.
- Агов! – крикнув уже маленький Зумчик коту-крихітці. – Чарівний обряд скінчився, а ти проморгав. Бач, я зменшився. А ти б збільшився.
- Дітей не збільшували, - з гідністю промовив крихітка кіт, - дітей відчищали від чарівних пахощів чортополохового дерева. Щоб із головою в них усе налагодилося. Ти ж сам був у колі, певне, й твоїй голові теж потрібна була допомога? А в мене з головою все гаразд.
- А обряд збільшення, – ущипливо докинув котик, - попереду. Отоді я ще подумаю, чи збільшуватися, чи залишатись таким, яким я став завдяки тобі.
Котик-крихітка посміхався, ніби Чеширський кіт.
- Якщо хочеш, - зніяковів Зумчик,- я тебе, котику, індивідуально збільшу. Як друга.
Після цих слів кіт-крихітка несподівано зник. Його затулила від Зумчикових очей широка спина чумачка Сала. До Зумчика підійшли двоє чумачків. Їм негайно знадобилося щось дізнатися. Таке важливе, що кіт-крихітка та його розміри вилетіли з Зумчикової голови.
Сестричка Марічка й братик Маратик і досі лежали в колі. Навколо них не лишилося ні калюж, ні квітів, ні вогню. Діти лежали, але вони вже порожевіли і перестали скидатися на ляльок.
Простець Тиша штовхнув ліктем Сежелен. Восьминіжка не дивилася на дітей. Вона винюхувала ковбасу. Ковбасою й не пахло. Сежелен навіть гадки не мала, що Фау здатен зжерти два величезні батони ковбаси. Восьминіжка була геть знервована.
Необережний простець, який штовхнув її, отримав вісім копняків . Ні, Тиша не повертався до Сежелен спиною, вона завдала собі клопоту й обійшла його сама. Як вам це подобається?
Еге, правильно, розумію. Вам яке діло?
Це ж не ви отримали духопеликів, а простець.
Не біда, простець Тиша швидко забував образи .За хвилину він горлав до чумачка Мукоїда:
- А сестричка Марічка та братик Маратик зовсім не виросли!
- У колі вони й не повинні збільшуватися, - пояснив Мукоїд. – Зате вони здорові, почуваються добре. Ми вивітрили з них пахощі чортополохового дерева.
- До речі, - спитав чумачок Сало, - Зумчику, от ти знову став маленьким, так?
- Так, - погодився той.
- А чарівна чорна перлина з чортополохового дерева, вона ж лишилася великою?
- Великою, - підтвердив Диво Пернате.
- То де вона, кажеш? Де?– обережно поцікавився чумачок Сало.
- Де-інде, - засміявся Зумчик. – Багато знатимеш – швидко постарієш.
- Ми й так старі, - образився чумачок Сало.
- Востаннє я бачила, що чорна перлина заплуталась у вовні пса Фау, - втрутилася голодна восьминіжка Сежелен. Вона мала власний інтерес.
- Та пса Фау зараз ніхто не знайде, бодай обійде всю Бодайку, - зареготали чумачки.
- Вона ж маленька, ваша Бодайка, - не втрималася Сежелен.
- Та отож, - знизали плечима чумачки.
- Бачте хлопці, а ви дивуєтеся, де поділася перлина. Десь є… - хитро посміхнувся Зумчик .
- А діти, - не відчеплявся простець Тиша, - чого вони не ростуть?
- Ми з Зумчиком, - розсердився Миска, - не можемо одним разом їх і вилікувати й збільшити. Це буде шкідливо для дітей.
- Дивись, - сказав чумачок Фока. – Ось зараз сестричка Марічка й братик Маратик опритомніють. Вони вже здорові. Деякий час вони ще лишатимуться маленькими.
- Вони стануть гномами? – зраділа восьминіжка Сежелен.
- Ні, - похмуро сказав чумачок Мукоїд, - гномами вони не стануть. Гноми й люди – різні істоти. Вони будуть схожі на дуже маленьких людей.
- Але вони й є дуже маленькі люди! – заперечив простець Тиша.
- Так я й кажу – будуть схожі на дуже маленьких людей. А як вони прийдуть до тями, ми переконаємося, що з ними все гаразд – Зумчик їх збільшить.
- Взагалі, - продовжив чумачок Мукоїд, - ми, чумачки, теж можемо їх збільшити, але на це доведеться витратити всі запаси дорожньої магії.
- А чи довго вони будуть маленькими? – спитала восьминіжка Сежелен.
Їй страшенно хотілося погратись із справжніми дітьми, побешкетувати з ними, попустувати.
- Менше часу, ніж знадобиться кротові, щоб вирити нору, - необдумано бовкнув чумачок Миска.
Дорожня восьминіжка Сежелен притьмом уявила найдовшу в світі кротячу нору, котру якнайповільніше копає неймовірно лінивий кріт, і вплела в умову задачі власне заклинання.
Бачте, слід бути вельми обережним, коли розмовляєш із мешканцем Світу доріг.
- А потім? – невинно розкрила очі восьминіжка Сежелен, наче це й не вона щойно спідтиха додала Зумчикові роботи.
- А потім вони збільшаться й стануть Великими тобто набудуть природного людського вигляду.
- А ти, котику-братику, - погладив кота чумачок Миска – лишайся з нами, не ходи до Зумчика на збільшення.
Восьминіжка Сежелен відвернулася. Її не цікавила доля крихітки кота. Діти мали ось-ось прокинутися, й Сежелен нетерпляче очікувала цієї миті.
- А я з дітьми додому не повернуся, - зітхнув крихітка кіт.
- Ти з нами, чумачками, тисячу років проживеш!- сказав чумачок Щука.
- У першої-ліпшої кицьки, - пробурчав крихітка кіт, - і без того дев’ять життів…
- От усі дев’ять життів і проживеш, - загадково промовив чумачок Мукоїд і додав:
- Ходімо до хати, я тебе смаженою печінкою пригощу.
Добре, що восьминіжка Сежелен далеченько стояла й не чула цих слів.

ДІТИ ПРИХОДЯТЬ ДО ТЯМИ.

Щойно котик зайшов до хатки, сестричка Марічка й братик Маратик почали ворушитися. Сестричка Марічка у напівсні посміхнулася.
- Увага, - гукнув чумачок Щука, - всім увага! Зараз діти опритомніють.
- Ото вони здивуються, що вже не люди, а гноми! – прошепотів простець Тиша.
- Вони не гноми, - пошепки заперечив Зумчик, - вони люди, просто дуже маленькі.
- Це пусте, - сказав чумачок Щука, - ми маємо досить магії. Якщо раптом сестричка Марічка й братик Маратик не захочуть ставати великими, нам неважко буде перетворити їх на гномів.
- З якого це дива діти не захочуть ставати великими? – підозріливо поцікавився Зумчик. Він почував себе відповідальним за дітей.
- Та гномами бути в тисячу разів цікавіше! – пояснив чумачок Щука. – Гном заіграшки підстрибне на 10 метрів угору ,перескочить із машини на машину.
- А чому ж ви, чумачки, не перескакуєте?
- Так то ми. Ми – чумачки.
- А вони люди, - твердо сказав Зумчик, – вони були людьми й людьми залишаться.
- Хто сказав? – насмішкувато поцікавився чумачок Ріпак.
- Я сказав, - заявив Зумчик.
– Ну, це ми ще подивимося, - пробурмотів чумачок Щука.
– Що? – повернувся до нього Зумчик.
- Він лише хотів сказати, - відповіла восьминіжка Сежелен, - що сестричка Марічка й братик Маратик самі вирішуватимуть, ким вони захочуть бути – людьми, гномами чи ліліпутами.
- Та ніякими ліліпутами вони не залишаться, - почав сердитися Зумчик. Він мав власну непохитну думку, але не встиг її висловити.
Діти почали чхати, кашляти й терти долоньками очі.
Простець Тиша й восьминіжка Сежелен підійшли ближче.
Для повного комплекту не вистачало тільки пса Фау.
- Де ж той пес? - подумала Сежелен. Вона обнишпорила вздовж і впоперек усю Бодайку, й особисто їй страшенно не вистачало пса Фау . І його ковбаси.
Але пес Фау ховатися вмів.
Чумачки нагнали на сонечко хмарки. Тож коли діти розплющили очі, сонечко їх не засліпило.
Нарешті діти розплющили очі. От цікаво, чому сестричка Марічка й братик Маратик почали протирати очі? Гаразд, а що б ви взялися протирати, якби прокинулися серед дорожніх гномів? Я, припустимо, почав би протирати окуляри, дехто протер би оптику кінокамери. А ще хтось почав протирати собі скроню вказівним пальцем і хіхікати.
От і сестричка Марічка зробила так, як їй захотілося, - протерла очі. А братик Маратик нічого не протирав. Він окинув поглядом чудовиськ, які радісно йому посміхалися. Маратик вхопив піщинку замість каменюки й вирішив захищатися до останньої краплі крові, але не дозволити скривдити сестричку.
Хлопчик приготувався стояти насмерть. Оточували їх страхітливі істоти – простець Тиша, Зумчик, восьминіжка Сежелен, чумачки. Це ми з вами давно з ними знайомі й не боїмося їх нітрішки. А Маратик бачив їх уперше в житті, й вигляд вони мали не симпатичніший, ніж буває в дворової шпани. Незнайомий краєвид , велетенська трава мали вигляд незвичний для очей. Спросоння діти нічого не могли второпати.
- Агов! – тихенько гукнула сестричка Марічка, стараючись не роздивлятися навколо себе. – Дідусю! Бабусю! Мамо! Де ми?
- Не бійся? – твердо сказав їй братик Маратик, міцно стискаючи піщинку. – Я тебе образити не дозволю.
- Та не бійтеся, - засміявся до сестрички Марічки простець Тиша.
Інші теж почали до неї посміхатися. І Зумчик, і восьминіжка Сежелен. Марічка була с пса Фау лавною дівчинкою.
- Не бійтеся, - простець вищирив зуби в посмішці .Краще б він цього не робив. Краще б він не посміхався. Як на людський смак, його посмішка могла вжахнути. Хіба що людина буде стовідсотково впевнена, що це саме посмішка.
До речі, восьминіжка Сежелен, як представниця прекрасної статі, про це згадала першою. Вона швиденько промовила необхідні заклинання – й посмішки стали схожі на людські. За допомогою косметичної магії, якщо хтось на цьому знається.
Посмішки гномів перестали жахати дітей. Братик Маратик розслабився. Але не зовсім. Адже істоти навколо не були людьми. Позаяк на відміну від нас він щойно прокинувся, то не знав, хто вони насправді. І вбрані ті істоти були незвично.
Уявіть собі: прокидаєтеся ви раненько, а з вами чемно вітається крокодил:
- Добрий ранок!
Як ви гадаєте, чи потішить вас таке вітання? Напевне, це залежить від того, як далеко він від вас знаходиться.
Тим часом простець Тиша радісно горлав:
- Агов, дітлахи! Усе гаразд! Ви живі-здорові, хіба що зменшені в сотню разів!
- Це реклама, чи новини? – звернувся Маратик до сестрички.
- Ви, напевне, голодні? – запитав раптом чумачок Мукоїд.
Восьминіжку Сежелен ці слова неприємно вразили. Голодна була вона, але її про це ніхто не запитував. Ось уже кілька годин. А діти щойно прокинулись – і будь ласка: «Ви ж, напевне, їсточки хочете…»
- Я вгадав? Хочете їсти? – кругловидий чумачок Фока в фартусі помахав братику Маратику. Решта чумачків старалися не робити зайвих рухів, хоча це для них було нелегкою справою. Чумачки – надзвичайно рухливі створіння.
Братик Маратик наважився й помахав у відповідь чумачкові Фоці. Щоправда, тією рукою, в котрій затис каменюку-піщинку. Нічого, що хлопчик зменшився у сотні разів – мужності в нього не поменшало. До того ж, у порівнянні з чумачками він усе-таки був трохи вищим.
- Привіт! – гукнув чумачок Фока до братика Маратика. – Як твої справи? Як тебе звати? Не бажаєш попоїсти?
Братик Маратик здивовано озирнувся. Він не бачив навколо жодного Макдональдса.
- Мене звати Маратиком, - здивовано роздивлявся він цих страхопудів і розмірковував, чим же вони можуть харчуватися.
Усе в них було інакше: не такі носи, щоки, капелюхи… Хатинки в них були не такі, як у приміських селах, де дітям доводилося бувати.
- Я братик Маратик! – вигукнув хлопчик. – А ви хто?
Він подивився на сестричку Марічку, світ навколо й тихо додав: - І хто ми?
Дітей вразили дивні гноми. Ще більш дивний вигляд мали велетенські дерева, корови завбільшки як гори, що паслися віддаля, височенна трава, сховані в ній хатинки чумачків і Зумчик. Зумчика діти взагалі прийняли за летючий клаптик вати, котрий чомусь дзижчав і лементував. Може, то був лементоробот?

вірш



ГНОМСЬКІ ЖАРТИ.

- Бачите? – лементував Зумчик . Діти його слів не розуміли.
- Бачите? – верещав Чудо в пір”ї, - точнісінько, опритомніли! Клас! Вони й імена свої пам”ятають. Оце так я!
- Де ми? – знову вигукнула налякано й радісно сестричка Марічка.
Чумачок Мукоїд несподівано вирішив пожартувати:
- Та що з вами, браття? – спитав він серйозно, звертаючись до сестрички Марічки й братика Маратика. Він зовсім не посміхався. І решта чумачків стерли посмішки. – То що з вами таке, браття? – жартував і далі чумачок Мукоїд. – Ви що – все забули?
- Що – все? – не зрозумів братик Маратик. Він саме втупився у восьминіжку Сежелен і широко розплющив очі. Восьминіжку побачити навіч кожному цікаво.
- Ну, ви даєте! – долучився до гри простець Тиша. – Ви що, не пам”ятаєте, хто ви такі?
- Хто ми? – діти подивилися одне на одного.
- Ви – дорожні гноми! – вигукнула восьминіжка Сежелен і затупала ногами. – Чи ви забули? Ви наші браття – дорожні гноми Сестричка Марічка і братик Маратик.
Діти перезирнулися.
- Ми? Гноми? – скривила губи сестричка Марічка.
- Ми гноми?! – піщинка випала з руки братика Маратика.
- Звісно, гноми, - усміхнулася восьминіжка дорожня Сежелен. – Вам на хвилинку стало зле, а зараз ви опритомніли. Але частину пам”яті, певно, втратили. Тому я вам дещо нагадаю.
- Я – вказала вона на себе - восьминіжка дорожня, Сежелен, а цей, - вона кивнула на простеця, - простець Тиша, а то чумачки. Ну, що – пригадали?
- Схоже, вони про все забули! – закричали з натовпу чумачків.
Сестричка Марічка й братик Маратик мовчки дивилися на дорожніх гномів. Потім знову перезирнулися. Один одного вони пам’ятали – що дійсно були братиком і сестричкою. А ось про тих, хто зараз строїв їм мармизи та посміхався, вони точно нічого не пригадували.
- Ви гноми, - переконувала їх восьминіжка Сежелен. – Дивіться, все як було раніше. Всі вас упізнають. Он корови, он хатинки чумачків, он шпаківня на дереві. Пригадуєте? Ви хоча б шпаків не забули?
Діти позадирали голови. Шпаків вони пам’ятали. Такі собі горлаті пташки середнього розміру. А те, що вони побачили, мало вигляд великої хати, припасованої до небувалого дерева. Діти збагнули які вони насправді малесенькі, коли вздріли пташку, що визирала зі шпаківні.
- Я Сежелен, затямте, - правила своєї восьминіжка, - а це старші гноми-чумачки: Щука, Ріпак, Миска, Фока, Мукоїд, Гарбуз, Сало, Макар… Усіх пригадуйте!
Сестричка Марічка і братик Маратик стояли, ніби гіпсові слоненята. Вони втратили пам’ять і зовсім нічого не пригадували. Не згадували вони ніяких чумачків, зумчиків, восьминіжок . Одне одного – пам’ятали. А ще кожен із них пригадував щось своє. Братик Маратик спочатку пригадав велосипед, а потім згадав ,що в нього при собі рогатка. Вона мала бути у внутрішній нагрудній кишені комбінезона. Братик Маратик поплескав себе по нагрудній кишені, намацав рогатку й почав підозрювати, що їх дурять і дражнять. Знайдена рогатка трохи заспокоїла хлопця. Він підморгнув сестричці Марічці:
- Не бійся. Згадай про радіо у мобільнику.
Про радіо Марічка відразу пригадала й увімкнула звук. Гноми від несподіванки порозбігалися.
Мобільника тато купив для дітей одного на двох. Вони через нього весь час сварилися. Зараз він був у Марічки, а рогатка – у братика Маратика. Вона завжди була при ньому. Марічка ввімкнула мобільний, а Маратик дістав рогатку. Зв’ язок був відсутній. Марічка послухала музику й пригадала все. І те, що вони з Маратиком люди, й про велосипед, і про свого тата, й про свій дім, і про котика-крихітку. І про те, як вони пішли до лісу.
- У мене рогатка залишилася, - пошепки повідомив Марічці братик Маратик. Проте гноми й без рогатки розбіглися. Музика з мобільника їм не подобалась.
- Агов, - звідусіль гукали гноми, - чуєте? Вимкніть оту штукенцію!
- Бач, - сказав братик Маратик, мужньо стискаючи рогатку і зітхаючи, - вони нас дурять. Ніякі ми не гноми.
Гноми махали зі схованок хусточками й гілочками та просили вимкнути музику. Вони обіцяли все пояснити.
Що кажуть одне одному діти, гноми не чули. По-перше, через музику, а по-друге, тому, що ще в школі братик Маратик навчився шепотіти, не ворушачи губами.
У цей час із хатинки чумачків вискочив крихітка кіт. Щойно він почув музику з мобільного – відразу зрозумів, що діти прокинулися. Вони завжди вмикали музику коли прокидалися. Діти, хоч ви, може, й не повірите, відразу впізнали котика-крихітку. Хоча поряд із дітьми він здавався здоровезним , ніби лев. Так трапилося, що котик трохи зменшився, але діти зменшились набагато більше, тому зараз вони були приблизно однакового розміру. Тобто, кіт на їхній погляд неабияк побільшав. Діти радісно загукали:
- Котику-крихітко! Кицю-кицю!
Котика-крихітку вони пам’ятали чудово. Значить, про те, що вони гноми, їм брешуть, брешуть і ще раз брешуть!
- Та ми не брешемо, жартуємо та й годі! – відізвався чумачок Фока, котрий особливо не любив сучасної музики.
Проте в дитячих головах усе так попереплутувалось, що вони стояли й боялися поворухнути ногою чи рукою. Ні, діти не були ледачими чи зачарованими. Але, погодьтеся ,коли ви виходите на лід, то маєте знати, як на ньому слід кататися. А коли ви зменшилися до розміру гнома, то повинні знати, як рухаються, орієнтуються в просторі та дихають гноми. А в тому, що вони не гноми, а люди, сестричку Марічку й братика Маратика ніхто не переконав. Ніхто не міг перегорлати те капосне радіо на мобільному. Діти почувалися незручно. Ну, от скажімо, що б ви робили на їхньому місці? Коли б вас без будь-якої підготовки перетворили на гномів? Що ви думаєте, ви просто собі взяли та й стали гномом ?А пригадайте, як довго вас учили бути людиною, як довго ви вчилися говорити «мамо», тримати ложку, виделку? Скільки вам знадобилося часу, щоб навчитись надягати колготки? Скільки ви вчилися перелазити через бортик пісочниці й брати в руки лопатку? А скільки вам довелося витратити часу, щоб навчитися гойдатись на дерев’ яному конику? А потім кататися на санчатах? А потім учитися читати й писати?
Отож бо й воно.
Так само, щоб стати гномом, слід було навчатися з дитинства. Второпали?
Але якщо ти був людиною, а потім відразу став гномом, то швидко пристосуватися до такого не здатна навіть Каратіноль, чарівна й небезпечна.
Ніхто, напевне, не здатен.

МАРІЧКА З ЯСОВУЄ ПРАВДУ.

На щастя, котик-братик брехню спростував. Він негайно покинув усі справи, навіть смажену печінку, й побіг надвір, щоб допомогти дітям.
Діти стояли невпевнені й розгублені. Гноми хапалися від сміху за животи. Крихітка кіт спересердя гнівно занявчав. Побачила котика Марічка й відразу вимкнула радіо. Чумачки засоромилися, принишкли.
- Не бійтеся, - звернулася до дітей восьминіжка Сежелен. – Ми більше не будемо з вас сміятися. Ми дорожні гноми, а це чумачки, господарі Бодайки. А вгорі - Зумчик.
Зумчик з’їхав з тенту, мов акробат, і розкланявся:
- Дуже приємно познайомитися.
Уявляєте собі крихітного Зумчика, Чудо в пір”ї? Уявляєте, як він вклонявся? Правда кумедний?
Марічка не витримала й посміхнулася.
Ото диво! Чумачки, Чудо в пір”ї, дорожні гноми – зрештою хіба ми мультиків не бачили? Та нас нічим не здивуєш! Ні мене, ні вас ні, як з’ясувалося, сестричку Марічку й братика Маратика. Нічого ж не трапилося? Ка[font=Arial]зочка продовжується?
- А ви,- закінчила виголошувати свою промову восьминіжка, - звичайні діти.
- Ур-ра! – закричав братик Маратик. Та він відразу перестав боятися , відразу відчув себе природно, як і має почуватися нормальний хлопчик.
- Я пам’ ятаю! – репетував братик Маратик. – Ура! Ми звичайні діти!
- А що ж із нами трапилося? – здивувалась сестричка Марічка. Вона відчула симпатію до восьминіжки , котра перша сказала правду. Про те, що з ними сталося, Марічці міг би розповісти котик-крихітка. У Світі доріг йому нескладно було б поговорити з господарями. Але розпитувати котів люди якось не звикли.
- Я ще пригадую, що ми гуляли лісом, а потім щось сталося, - сказала сестричка Марічка. – Що це було?
- Нічого особливого, - посміхнувся простець Тиша. Він теж хотів сподобатися дітям. – Дрібниці, не варті уваги.
Братик Маратик витріщився на простеця Тишу. На кого? На простеця Тишу.
Привіт! Ви чули, що він каже? Він каже: «Дрібниці, не варті уваги». Привіт! Ви стали крокодилом, балакаєте з крокодилами, крокодили вам кажуть: «Привіт! Те, що з вами відбулося - пусте. Ви просто стали крокодилом. Як ваші справи? Ква-ква-ші справи?».
- Нічого собі дрібниці! – обурився братик Маратик. Він і досі мав чистенький та охайненький вигляд, бо його виховувала сестра. – Ти на себе давно в люстерко дивився? – звернувся він до простеця Тиші. – Ми стали схожі на вас. А ви кажете, що то дурниці. У люстерко поглянь.
Посмішка з обличчя в простеця Тиші злиняла.
Восьминіжка на хвилинку завагалася, ображатися їй за простеця Тишу, чи порадіти за маленького хороброго Маратика. Зрештою вирішила, що простеців у її житті буде хоч греблю гати, а зі справжніми людьми вона може вже ніколи не побачитися.
Простець Тиша завмер, і посмішка його теж застигла. А красунечка Сежелен (зверніть увагу, ми оце вперше називаємо восьминіжку красунечкою, щоб їй подобалося те ,що вона робить), отже, красунечка Сежелен кинулася розраджувати сестричку Марічку та братика Маратика.
Зрозуміли, еге ж?
- Із вами, дітки, все гаразд, - щебетала красунечка Сежелен, - ви живі, здорові, просто тимчасово стали крихітними. Такими само маленькими, як ми, дорожні гноми. Стали ніби гномами.
- Стали ким? – переполохалася сестричка Марічка.
- Ну, нами ,гномами, - послужливо пояснила дітям красунечка восьминіжка. Вона й сама не надто зналася в цьому питанні. – Вас зменшили ,поки ви не стали такі, як ми.
Таке пояснення нагадувало урок фізики , який веде вчитель фізкультури.
Сестричка Марічка вирішила спитати прямо:
- А хто перетворив нас на гномів? Лихі чарівники?
- Ні! Добрі, добрі! – палко закричав Зумчик. – Добрі-предобрі!
- Доброзичливі. – підтакнули всі присутні гноми. Особливо старався чумачок Мукоїд.
- Взагалі-то це я , я займався перетворенням! – хотів вийти наперед Чудо в пір”ї. Але гноми, котрі потихеньку зібралися навколо дітей, відтерли зеленого Зумчика.
- Дуже добрі дорожні гноми перетворили вас на крихіток, - гомоніли чумачки. Навіть чумачок Щука верещав ,що гноми доброзичливі, хоча вдачу мав найзлостивішу серед усіх.
- Добрі чарівники перетворили вас на гномів! – лунало звідусіль.
- Добрі чарівники перетворили нас на гномів, - покивала сестричка Марічка і додала : Цікаво, у що перетворюють невинних дітей злі чарівники?
Сестричка Марічка недовірливо оглянула гномів. Вона була маленька, і їй це не подобалося. Не подобалася їй уся ця історія.
- А хто вони, ці добрі чарівники? – запитала сестричка Марічка і накивала на братика пальчиком. Маратик поліз по рогатку. Розштовхуючи гномів , наперед таки вийшов гарний Зумчик, Чудо в пір”ї й відставив ніжку:
- Я цей добрий чарівник! Я перетворив вас на гномів.
- А-а, ти? – скипіла сестричка Марічка. Вона не розгубилася й не злякалась усіх цих чудовиськ і гномів. Хіба що зовсім трішечки боялася, що братик Маратик злякається.
- Ану поверни нам знову людський вигляд! – вимагала сестричка Марічка, наступаючи на Зумчика.
Той розгубився. Марічка насувалася на нього, ніби мама на тата, загонячи в куток.
Ви заперечите – на галявині кутків нема. Помиляєтеся! Обізнана людина будь-де й будь-коли знайде куток, у який можна загнати супротивника. А тут іще, як на зло, на очі сестричці Марічці трапився її коханий крихітка кіт, котрий у порівнянні з нею був завбільшки як тигр. Тому Марічка гнівно вигукнула:
- І щоб мого крихітку кота зменшив як годиться!
Вона мала на увазі, щоб котик відносно неї зробився крихіткою – як мізинчик. Як раніше. Але ж зараз вона була завбільшки як гном! Уявляєте її мізинчик?
Почувши такі вимоги, кіт-крихітка, що саме зібрався заступитися за дітей, повернувся та дременув геть.
А чумачки не витримали й зареготали. Вони так хапалися за боки, що навіть сполохали зграю горобців, величезних, ніби страуси чи казуари.
- Ти ба! – кип”ятилася сестричка Марічка. – Що ж тут смішного?
- Нічого, - понуро відповів простець Тиша. – гаразд, ти хоч пригадуєш червоненькі квіточки чортополохового дерева? Ти хоч пригадуєш, що ви з братиком Маратиком надихалися сонних пахощів і заснули ? Певна річ, ви спали спокійно й спали би ще тисячу років, або перетворилися на козенят, еге ж . Якби Зумчик не перетворив вас на гномів, а пес Фау не відніс до чумачків.
Простець Тиша зіпхнув муху, що мостилася йому на плече.
- Коли б ви про це знали, то так би з нами не розмовляли, - додав він.
- Чому? – все ще роздратовано перепитала сестричка Марічка.
- А тому, - втрутилася восьминіжка Сежелен, - що коли ви ще були людьми, то гуляли там, де розквітало чортополохове дерево, від пахощів якого ви й поринули в тисячолітній сон.
- Який такий сон? – все ще роздратовано спитала сестричка Марічка.
- Пам’ятаєте як ви вийшли до шовковиці?
- Я пам’ ятаю! –закричав братик Маратик.- Там іще були різнобарвні ягоди !
- Еге ж , - підтвердив Зумчик.- А поруч із шовковицею розквітло чарівне чортополохове дерево...
- Воно розквітає раз на тисячу років. – із виглядом знавця сказав простець.
- Може не варто було їм про це говорити? – занепокоївся Зумчик.
- Та чого вже там, - посміхнувся чумачок Фока, - вони й так уже в світі доріг.
І додав так тихо , що ніхто не почув, - і вже назавжди в ньому залишаться...
А простець Тиша розмовляв голосно, і те що він казав діти чули.
- Пахощі квіток чортополохового дерева примушують людей поринати в тисячолітній сон. Тож якби ми не надійшли вчасно, якби не здогадались вас зменшити та не відвезли б до чумачків, то спати б вам обом по тисячі років.
- А якби вас принц поцілував, - закричав Зумчик з-поза спин чумачків ,- то він на вас би оженився!
- Справді? – безрадісно озвалася сестричка Марічка.
- Та бреше він про принца! – закричав простець Тиша, - про тисячолітній сон! Ви б з півсотні років поспали й протухли або на козенят перекинулися!
- То й що тепер? – незадоволено спитав братик Маратик , -- ми що , тепер гномами будемо? Ніби миші?
Братик Маратик потер кулаками очі. Він не хотів ставати маленьким ніби миша. Він потер кулаками очі й удав що збирається заплакати. Це завжди діяло. Сестричка Марічка знову почала закипати.
- Та в жодному разі! – квапливо втрутився чумачок Мукоїд. – Не переймайтеся діточки, Зумчик перетворив вас на маленьких, він же й перетворить вас на великих.
Зазеленілий Зумчик знову опинився попереду натовпу чумачків. Він любив покрасуватися.
- А ви нормальні діти , - заспокоював їх чумачок Мукоїд , - і з вами все гаразд, окрім зросту. Вважайте що на деякий час ви потрапили до казки.
Дійсно, не міг же чумачок Мукоїд сказати дітям правду, принаймні відразу - що ніяка це не казка і все відбувається насправді.
Тим часом чумачки оточили дітей і почали заспокоювати. Пропонували наїдки , розваги, запрошували оглянути Бодайку...
Попоїсти діти не відмовилися.

ДО СТОЛУ.

Втім якщо хто з дорожніх мешканців і розбирався в людських наїдках то саме чумачки. Ну ще Сит-Ситник. Недарма чумачки тисячі років ходили шляхами України з Великими-чумаками за сіллю. Певно що саме чумачки знали чим можна годувати Великих. У них і в щоденне меню входили страви з людської кухні.
Решта дорожніх гномів не так тісно спілкувалася з людьми. Тому вони майже не вживали людську їжу.Хіба що інколи.
Тож для дітей знайшли і сир , і яєчню, і горішки, й мед, і халву,й кисляк, і зелений горошок. А ще варення, ковбасу...
Чумачки заставили всього стола стравами придатними для людини,хоча діти що стали маленькими теоретично могли куштувати гномську їжу... Тобто фізичні закони це дозволяли. Але смак не дозволяв...
До речі восьминіжка Сежелен геть захляла й теж побігла до столу.
-Ти куди? – вигукнув чумачок Мукоїд , - це ж людська кухня!
- Я їсти хочу! – огризнулася Сежелен , - Я ніколи не куштувала людської їжі...
Вона відштовхнула простеця Тишу з криком „ Відійди, ну чому ти всюди стоїш?”, розгорнула серветку і поклала собі салата „ Олів”є”.
Колись, коли автор також був страшенно зголоднілий, єдиною їжею у нього виявилася бляшанка з китайською тушонкою. Китайською, еге ж... Він відкрив бляшанку з китайською тушонкою і мало не заплакав. Він не зміг її їсти. Страва була не така – у ній плавали якісь личинки, шкуринки від сала... Автор лишився голодним. Він не став куштувати китайську тушонку.
Так от і восьминіжки Сежелен надовго не вистачило. Вірніше не вистачило зовсім. Відщипнувши, сьорбнувши, а головне, обдивившись і обнюхавши те , що їдять люди, Сежелен вхопилася за живіт і кудись побігла. Схоже людська їжа не годилася для ніжного шлунку восьминіжки.
Цікаво, чим відрізняються гномські та людські страви? О , ви знаєте, легше сказати що між ними спільного. Між людською та гномською їжею нема нічого спільного ! Покажіть гному тушену капусту й фаршировані гриби.
Уф-ф-ф, гриби в кухні гномів не підлягають фаршируванню взагалі. Це суворо заборонено.
Діти радісно кинулись пригощатися. А восьминіжка Сежелен бігала за кожним чумачком, що виносив страви і кожного разу з відразою впевнювалась у неїстівності людських харчів.
- Пригощайтеся, пригощайтеся ,- припрошував дітей чумачок Макар.- Ми колись отак і з Великими чумаками хлібом ділилися.
- Ух ти! – здивувався братик Маратик.- Ви бачили справжніх чумаків? На коровах?
- Не на коровах, - засміявся чумачок Макар . – А на воликах. Ми мандрували чумацькими шляхами. Великі чумаки розповідали, що одна з степових доріг на Україні виводить просто на зоряне небо. На зоряний Чумацький шлях.
- От би по ній проїхати! А де вона знаходиться? - у дітей загорілися оченята.
- Це неабияка загадка ! І розгадку загублено. Зараз ми не мандруємо дорогами, - зітхнув чумачок Макар. – Та коли Великі чумаки на воликах повернуться на дороги, ми неодмінно пошукаємо той шлях.
Діти слухали та не забували їсти.Аж за вухами лящало.
- А все-таки, - пробурмотіла сестричка Марічка, - що з нами буде далі?
Вона навіть пиріжок відсунула від себе. – Зумчик знову збільшить нас до нормального розміру?
Зумчик заплескав крильцятами й долоньками. Йому подобалися всі розумні: діти, коні, шахи.
- А чи швидко ми знов перетворимося на людей?- з повним ротом промимрив братик Маратик. Краще б він цього не робив, бо з-за хатинки саме виглянула восьминіжка. Вона по всій Бодайці розшукувала пса Фау. Пса Фау з ковбасою. Повний рот Маратика справив таке разюче враження на Сежелен, що вона повернулася й знову кинулася на розшуки.
Ледве Сежелен зникла за хатинкою – то ж треба таке – чумачки винесли з хати страви гномської кухні й посідали за столи пригощатися поряд із дітьми. Була б Сежелен зачекала ще мить , уже б обідала.
Поки вони пригощалися, навколо сестрички Марічки увивався чумачок Птюха. Вона йому дуже сподобалася.
- Побудьте з нами, - ластився до Марічки Птюха. – У нас тут весело. Куди вам поспішати? Віднині ви точно врятовані.
Зумчик згори мигав ніби світлофор: червоним, зеленим, жовтим:
- Гарантія!
- Звичайно, - підтакнув чумачок Динька , - ви наші гості. Досі жодній дитині в світі не щастило на такі пригоди. Тому ви заслуговуєте на увагу й подарунки.
Діти нашорошили вушка. Подарунки вони любили.
- Отже поки ви наші гості… - вів далі чумачок Динька.
- А надовго? – перебила його сестричка Марічка.
Чумачок Птюха зітхнув.
- Та ні, не надовго, - запевнив чумачок Динька.
- Починати обряд збільшення не можна коли заманеться, - підключився до розмови Зумчик. – Слід дочекатися поки вісім маленьких світлячків пролетять на двох орбітах навколо сріблястої ялини три повних оберти.
- Га?! – витріщив очі простець Тиша. ВІн забув про гномську систему обчислення часу. Простець Тиша давно звіряв час по годинах та хвилинах, як люди. А чумачки за давнім звичаєм обчислювали час обертами світлячків по орбітах навколо сріблистих ялин, навколо боліт і навколо білих грибів.Але найточнішим звісно вважався цей час – навколо сріблистої ялини.
- А потім, - сказав чумачок Динька, - карантин закінчиться й вас можна буде збільшувати.
- Ага…- сестричці Марічці трохи відлягло. Можна було погуляти Бодайкою. Не знаю як Марічці , а братику Маратику кортіло пройтися таємничим хутірцем, котрого не було на жодній карті світу. Навіть військовій.
- Клас! – невідомо чому зрадів простець Тиша.
- Ура! – вигукнув чумачок Птюха.
- Ура! Ура! Ура!!!- закричала восьминіжка Сежелен, котра визирнула з-за хатинки. Вона побачила столи , що вгиналися під гномськими наїдками і не змогла стримати захвату. Так вона зголодніла. Сежелен підскочила до столів і заходилася їсти за сімох. Хоча мушу зауважити, їла вона досить акуратно і пристойно- встигала посміхатися та витирати кутики губів серветками.
- Чому вона така ненажерлива? – пошепки спитала сестричка Марічка у простеця Тиші, потихеньку відсовуючись від восьминіжки.Та саме наминала довжелезного дощового черв яка у підливці з болотяних комах.
- Вона не ненажерлива, - заступився простець Тиша за свою подругу. – Просто наїдається про запас. Адже коли ви станете великими, - між іншим додав простець , ми з Сежелен поїдемо за дорожним гномом Гроликом у Париж! Він туди поїхав до своєї Божени.
- До якої Божени? – не зрозуміла сестричка Марічка.
- А! – відмахнулася восьминіжка Сежелен не припиняючи їсти, - це інша історія. Не бери в голову.
Восьминіжка Сежелен незважаючи на голод , наситилася за хвилиночку. Ну може за три. А потім вона сказала : - Дякую!
Піднялася з-за столу, витерла руки й губи чистенькою травичкою і взяла братика Маратика за руку. – Хочеш, я тобі покажу як живуть гноми й чумачки?

ЯК ЖИВУТЬ ГНОМИ.

Братик Маратик подивився на сестричку Марічку. Дівчинка кивнула.
- Ходімо, - погодився братик Маратик і побіг, тримаючи за руку оту… восьминіжку.
- Уперше в житті показую гномське житло людині, - зізналася восьминіжка , від надміру почуттів підкидаючи догори чиюсь шапку. Шапка виявилася не аби-чиєю , а простеця Тиші. Простець носив її не на голові, а за поясом.Через метушню, Тиша шапку загубив і на жаль її знайшла восьминіжка. І на щастя почала підкидати. Бо якби Сежелен узялася нею грати в футбол, шапка почувалася б набагато гірше.Слід сказати, що гноми до шапок ставляться інакше , ніж люди. Для гномів шапка не просто одяг, а певний символ . Ось чому простець Тиша втративши шапку, розшукував її по всій Бодайці.
Десь він таки зустріне восьминіжку, погодьтеся.
Ходили восьминіжка з братиком Маратиком Бодайкою, ходили і братик розмірковував: - І що тут такого особливого?
А нічого особливого. Усе таке саме як у фольклорному музеї під відкритим небом.
І тут, авжеж, саме тут і почалися справжні Події та Пригоди. Ух! Восьминіжка й показала братику Маратику як кльово бути гномом!
- Ну, що б ти хотіла побачити? - спитав у сестрички Марічки простець Тиша.Без шапочки він відчував себе зовсім лисим.
- Нічого не треба їй показувати, - сказав чумачок Птюха , - я їй все покажу.
Він теж хотів бути гостинним.
Сестричка Марічка зацікавлено озирнулася навколо. Їй хотілося побачити Бодайку ближче, ще б пак! Охайненька доглянута садиба, маленькі чудові хатки , ніби іграшкові.
- А квіти у вас теж маленькі? - спитала вона у чумачка Птюхи, щоб почати розмову. Вона трохи ніяковіла. Чумачок Птюха дивився на неї таким дивним поглядом.
- Маленькі також є, - кивнув чумачок Птюха і сказав простецеві Тиші : - Ходімо, покажемо Марічці квіти…
Між тим Зумчик не гаяв даремно часу. Він малював у повітрі страшенно складні криві стріли та розділові знаки. Марічка з Птюхою взялися за руки й побігли дивитися на квіти. Цієї миті просто перед Марічкою промайнув велетенський метелик-капустянка й сів на стріху. Від несподіванки Марічка аж примружилася і рот у неї почав нагадувати літеру «О».
Братик Маратик тоді саме повернувся до метелика спиною й не бачив його.
- Ого! - подумала сестричка Марічка. – Будиночки чумачків, їхні речі ,все таке маленьке, а навколишній світ такий великий. Схоже світ доріг доволі небезпечний світ. Треба його якнайшвидше покидати.
Тут сестричка Марічка кинула погляд на Зумчика. Той готував обряд перетворення.

РИЗИКОВАНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ.


Простець Тиша не знаходив собі місця. Пса Фау до Бодайки живим та здоровим він доставив, і однаково не міг мчати за дорожнім гномом Гроликом до Парижу. Знов на нього, простеця Тишу навалилися нові клопоти у вигляді двох дітей.Отак мимохіть зачепив він на власну голову пригоду ,довжелезну мов дощовий черв як.
До речі восьминіжка Сежелен теж поспішала, показуючи хутірець братику Маратику. Чому? А ви коли-небудь бачили восьминіжку дорожню, яка нікуди не поспішає? Покажіть мені її.
А що ж відбувалося потім?
Потім з ясувалося , що хоча гноми дорожні й чумачки на зріст були приблизно такі ж як діти, ті їм і в підметки не годилися.
Великі пересувалися в сто разів повільніше, не могли на місці повернутися на триста шістдесят градусів чи підстрибнути хоча б на десять мір власного зросту. Вже не згадуючи про такі речі як перестрибнути хатинку, чи підстрибнути й перекинутись у повітрі чотирнадцять разів.
Ось послухайте.
За хатинкою знайшлася на землі суха , щойно відламана вітром гіллячка, завтовшки з палець. Так от поки братик Маратик перебирався через ту паличку, восьминіжка Сежелен встигла підскочити і проїхатися на метелику-капустянці, потім пробігти по його крилу, звалитися звідти, вхопити за ноги горобця, що саме пролітав поруч, перевернутися в повітрі й опинитися на листку, що саме злітав із дерева. А вже на листку спланерувати до братика Маратика, що нарешті переліз через гіллячку.
А з дівчинкою, сестричкою Марічкою, гадаєте набагато кращі справи?
Аж ніяк!
Простець Тиша й чумачок Птюха, показуючи сестричці Марічці Бодайку, розвинули таку швидкість, що загубили дівчинку. Обидва перелякалися, кинулись її розшукувати, і негайно знайшли б чи зіткнулися з нею, коли б вона вміла розвивати подібну швидкість.
Але сестричка Марічка, після того як кавалери зникли з очей, скромно присіла на травичку й сиділа доти , доки не побачила братика Маратика й восьминіжку Сежелен. Восьминіжка мала вкрай роздратований вигляд. Братик Маратик ледве ноги тягнув. Восьминіжка вхопила за комірці прудких кавалерів і привела їх до дівчинки.
- А, ось ти де! – видихнув чумачок Птюха, не зводячи погляду з сестрички Марічки,що спокійно сиділа на траві.- А ми з Тишею не могли збагнути куди це ти дременула.
Схоже спільна екскурсія Бодайкою не удалась.
Прудкі гноми могли її влаштувати для неповоротких людей приблизно так як ми б із вами показували Андріївський узвіз кишеньковій черепасі.
- До речі , ви не голодні ? – похопився котрийсь із чумачків.
- Вони вже пообідали, - повідомила восьминіжка Сежелен.
- Ти за себе кажеш чи за них? – уїдливо поцікавився[/size:5
 


 
Комментарий: 0


 19:33     


До речі , ви не голодні ? – похопився котрийсь із чумачків.
- Вони вже пообідали, - повідомила восьминіжка Сежелен.
- Ти за себе кажеш чи за них? – уїдливо поцікавився простець.
Чумачок Птюха спитав у дітей: - А хочете? Хочете відчути себе дорожніми гномами? Хочете ми покажемо вам Бодайку якою вона є насправді?
- Хочемо! – несподівано погодився братик Маратик. Він заздрив як хвацько восьминіжка проїхала на метелику.
Сестричці Марічці особливих вражень отримувати не хотілося. Втім вона подумала, що у Маратика такої нагоди можливо більше ніколи не трапиться. « Це все таки не звичайнісінькі роликові ковзани чи скейт» , подумала дівчинка і теж кивнула.
Марічка була простою двічинкою. І як усі прості дівчатка не бачила далі власного носа.
- Ця дівчинка – героїня! – заступиться хтось із вас за сестричку Марічку.- Не можна так відверто писати про героїв!
А ми кажемо – можна. Бо Марічка таки була старшою і могла не давати згоди на цю пропозицію.
Чумачок Птюха кудись метнувся й притьмом повернувся. На його долоні лежало кілька чорних зерняток.
- Проковтніть по одному зернятку, - сказав чумачок дітям, - і ви відчуєте як класно бути чумачком або гномом.
Марічці було трохи не по собі, трохи лячно. Зате братик Маратик не вагався. Надто вже йому кортіло політати на метелику.
Діти проковтнули чарівні зернятка.
Спершу вони не відчули нічого незвичайного . Лише відчуття невагомості. Потім сестричка Марічка почула потужний тупіт гусіні, що повзла за двадцять метрів від Бодайки, а братик Маратик побачив у небі зірки, ніби дивився з глибокої криниці. Кожен мабуть знає, що з глибокої криниці можна побачити зірки.
Однак на цьому несподіванки не закінчилися. Сестричка Марічка та братик Маратик зненацька відчули дике бажання скуштувати свіженького. Такої собі рожевенької свіжинки – смачного земляного хробачка. Якнайтовщого хробачка. І на додачу парочку личинок з-під камінчика. На закуску. Лелечко, усі ці ласощі стояли й на столі, й на городі, й під листячком.
Тобто вся ця смакота – земляні хробачки, личинки, попелиця і решта гномських делікатесів, на котрі як люди вони не звертали уваги, негайно впали їм у вічі. Найсолодші пахощі маринованих павучків ,стиглі таргани, яблучні хробачки тішили нюх і зір .Примушували дітей чи вже гномів ковтати слинку.
На людську їжу вони вже не дивилися. Посеред столу стояла страва, що принаджувала усіх чумачків.
- Що це? – поцікавилася сестричка Марічка.
- Залежалі мурашині яєчка у соку полуничної молі,- облизнувся простець Тиша. – Не для кожного гостя чумачки виставляють ткий делікатес.
- А для кого це вони виставили? – спитала сестричка Марічка.
– Для вас , - прошепотіла їй на вушко восьминіжка.
Апетит тієї Марічки , котру заради жарту перетворили на гномочку, не на жарт розігрався. Сестричка Марічка відчула себе справжньою гномочкою.
Отак. Спочатку аромат червоненьких квіточок чортополохового дерева, потім невідомо які чорні пігулки з чужих рук. Що ж це Марічка стала собі дозволяти…
Бажання спробувати вишукану страву чумачків ставало нездоланним. Апетит заповнив Марічку всю – від голови до п ят.

МАРІЧКА ГНІВАЄТЬСЯ.

Атож, саме з голови Марічка і почала. Зі своєї гарненької світлої дівочої голівоньки Марічка вигнала думку про гномське пригощання. Хоча та думка лізла до голови через живіт, а той буркотів про те, що хоче,хоче,хоче мурашиних яєчок у заливці і вгодованого хробака, і смажену водомірку.
Втім бурчання в животі це не внутрішній голос шляховичка Добриньки, до нього можна не прислухатися. Хоча буркотів живіт ніби ведмідь після зимової сплячки. І до Маріччиної голови однаково лізли думки про хробачків та печену міль. І ще їй несподівано заманулося пробігти по велетенському дереву до самої верхівки й звідти, з самісінької вишини ,котра для гномів була однаково, що для нас Ейфелева вежа, звідти з вершини ластівкою стрибнути вниз. А перед самісінькою землею, перекинутись через голову й приземлитися м яко , ніби кішка. І все це звісно без тарзанки й узагалі будь-якої страховки. Упасти легко-легко й реготати по-гномському весело, захлинаючись. У братика Маратика також засвербіли ручки-ніжки. Йому теж захотілося вчиняти різні гномські штуки. Скажімо прокататися на камінці, що його пускають по поверхні води. Камінець відскакує від поверхні й несеться вперед, щоб знову підскочити. Рідкісна втіха. Або ще можна попугукати, щоб полякати місцевого пугача. Ну? Як вам усе це подобається?
Сестричка Марічка була дуже. Дуже розумна дівчинка. Розумніша за шахи. Вона відразу звернула увагу на власне віддзеркалення. Дзеркал у гномів не було, ви знаєте. Гноми їх не визнавали.
Тоді в такому разі де сестричка Марічка знайшла свій відбиток? Де-де, там де слід. Людського в Марічці виявилося досить для того, щоб знайти віддзеркалення. Поглянула Марічка на нього і вжахнулась. Вона мала вкрай непристойний вигляд – у її, Маріччиному розумінні. У розумінні дівчинки, що послуговується здоровим глуздом. Вона вже вирядилася як гномочка і зовні скидалася на гномочку.Як так сталося? Напевне чисто автоматично.
Що ж сестричка Марічка побачила у віддзеркаленні? Себе? Та де там себе! Якусь гномочку, котра вже тінями з трухлявого пенька попідводила собі очі, посипала якоюсь пліснявою собі вуха і здавалося ніби в неї на кінчиках вух як у гномів росте волосся. А ще ,вона опустила руки в миску з якимось смердючим слизом і натерла цією «косметикою» собі щічки. Їй хотілося пахнути як гномочці.
Маратик уже ходив перевальцем, ніби гном і тягав шапочку простеця Тиші…
Тоді сестричка Марічка швиденько дала собі лад . Так як це вміють робити тільки земні дівчатка. Вона змила плісняву з вух, вмила очі й вирівняла поставу.
- Стань рівненько , - сказала вона братику Маратику. Братик Маратик негайно послухав сестричку. Ще б пак він не послухав, сестричка Марічка відважила йому такого потиличника, що гномська шапка полетіла аж за тин, а спина набула нормальної людської постави. Сестричка Марічка міцно вхопила братика Маратика за комірця – він саме зірвав товстенну травинку, щоб по-гномському напитися соку – й повела до столу. Там сестричка Марічка змусила братика Маратика напитися води з кружки.
- Ну як ? - горлав на вухо простець Тиша. – Ну як? Класно бути гномом?
- Ще й як. – крізь зуби процідила сестричка Марічка, утримуючи братика Маратика.Той пручався.
- А коли Зумчик перетворить нас на людей? На Великих? – поцікавилася вона в чумачка Диньки. Динька саме поїдав страву, наготовану для гостей.
- Ви що, поспішаєте? – щиро здивувався чумачок Динька. – Дивись як у нас добре.
І правда, світ гномів попри нелюдську силу волі сестрички Марічки , здавався їй все привабливішим. Братик Маратик все завзятіше намагався випручатися з її обіймів.
- Чого вам поспішати? – галасував чумачок Фока.- Чаю зачекайте!
- Іншим разом, - рівно промовила сестричка Марічка і раптом не витримала. Скипіла. Загорлала:
- Будьте ласкаві.
- Зробіть.
- Нас із братиком.
- Великими!
Чумачки занепокоєно загомоніли, розводячи руками.
- Зумчику! - Крикнула сестричка Марічка. – Зумчику! Віднеси нас назад – до чортополохового дерева. Краще ми будемо спати тисячу років і прокинемось людьми, ніж станемо гномами.
- Чи ти ба! – здивувалася восьминіжка Сежелен.
А Зумчик згори розплився в посмішці.
- Так у мене для збільшення все готове. Не треба тисячолітнього сну. Варто лише дати мені команду. Я вже давно збільшив би вас і перетворив на людей. Тільки вашого рішення чекав.
- Ми давно вирішили!- Закричала сестричка Марічка, із останніх сил утримуючи братика Маратика, - ми давно вирішили залишитись Великими, справжніми людьми!
- Ну то як хочте, - знизав плечима чумачок Мукоїд.
А чумачок Птюха зажурився.


ЗНОВУ ВЕЛИКІ.


Схоже він всерйоз розраховував , що не тільки крихітка кіт залишиться в Бодайці.
Чумачки зібралися навколо дітей, щоб попрощатися. Кожен тиснув їм руки, просив не забувати та частіше заходити, бажав щастя та здоров”я.
Як то кажуть – вільному воля.
Зумчик сказав усім заплющити очі, прочитав довжелезне заклинання-скоромовку, у котрому лише найуважніший слухач уловив би зміст, помахав двома паличками з роздвоєними краями і діти раптом опинилися там же , де вони були заснули багато годин тому. На галявині де росло і квітло чортополохове дерево. Зараз воно вже не квітло, зате росло в повний ріст і ні в чому собі не відмовляло.
Сестричка Марічка і братик Маратик знову стали людьми. Знову стати великими виявилося не так вже й чудово як здавалося сестричці Марічці якусь мить тому. Діти стояли під шовковицею – великі, незграбні і переглядалися. Бодайки не було й сліду й як її відшукати діти не уявляли. Зненацька вони збагнули ,що не знають дороги до Бодайки і схоже назавжди загубили знайдених сьогодні друзів.Жодної радості від того що уникнули напасті стати гномами діти не відчули. Лише сум, розчарування і жаль.
*****
- Самі додому доберуться? - звернувся простець до Зумчика та восьминіжки. – Чи проведемо дітлахів?
Чудо в пір ї, простець і восьминіжка перемістилися разом із дітьми. Проте ті їх не бачили.Знаєте чому? Дуже просто – вони не показувалися дітям на очі.
- То що? – не вгавав простець Тиша. – Проведемо сестричку Марічку та братика Маратика додому? Чи розійдемося з ними тут? Ми можемо прямо звідси податися в Париж навздогін за Гроликом.
Питання було важливе.
- Мабуть краще таки провести, - вирішив Зумчик.
Йому сьогодні через брак досвіду дісталося більше за всіх. Він і в павучі тенета попав, і мурашок збільшив, і взагалі страх має великі очі. Зумчик завжди ставився відповідально до справи якою займався чи то запилення квітів чи то наглядав за дітьми.
- Авжеж, все-таки проведемо, - повторив Зумчик. Усі погодилися. І простець Тиша і восьминіжка Сежелен .
- Еге ж , дітей слід провести, - сказала восьминіжка.- Мало що з ними може трапитися.
- А на чому ми будемо їх проводжати? – спитав простець. – Пес Фау залишився в Бодайці, а пішки ми за ними не вженемося.
Зумчик спустився нижче і склав руки човником.
- Сідайте, прошу, - гостинно запропонував він.
Гноми засумнівалися. Зумчик був трохи менший від них.Та хіба для Зумчика це перешкода? Він притьмом збільшився і на руках-ослінчику вистачило місця і для простеця і для восьминіжки.
Тим часом діти присіли на травичку.
- Дивись, Марічко, - вигукнув братик Маратик,- травичка вже не червоненька, а звичайна,зелена.
До речі й ягоди на шовковиці набули звичайного шовковичного кольору.
- Може нам варто було залишитися у чумачків? – безрадісно спитав братик Маратик. – Разом з нашим крихіткою котом?
- А мама? – обурилася сестричка Марічка,- А тато? А бабуся з дідусем?До того ж ти людина і я людина і справи у нас людські. А якщо дорожні гноми та чумачки ,котрих ми зустріли, справжні друзі, то вони нас неодмінно знайдуть.
Сестричка Марічка не любила розкисати й не дозволяла хнюпитись братикові Маратику.
- Усе закінчилося добре. Ходімо додому, до тата й мами.- Сестричка Марічка поплескала братика по плечу.- Ходімо, мій герой!
Діти нарешті піднялися й вирушили додому.
Зумчик із гномами летів слідом за ними.Великий та могутній Зумчик. Хоч маленький зате сильний. Він міг би підняти й слона.
Історія повторювалася. Раніше гноми проводжали до Бодайки пса Фау, тепер – додому дітей. Тому що старші завжди повинні супроводити маленьких.Наглядати за дітьми.
******

НЕСПОДІВАНКА.

Отак.
Усі ви.
Ви всі.
Читачі. Батьки. Сусіди читачів і батьків і батьки сусідів - усі ви зараз дружно заявите мені , що я брехунець і базікало. Що я вигадую.
Бо те , що надалі сталося з сестричкою Марічкою та братиком Маратиком, ніколи не могло б відбутися насправді. Тому що не могло відбутися ніколи.
І я – скажете ви – брешу.
Так от.
Не брешу.
Не вигадую
Не придумую.
Із дітьми, сестричкою Марічкою і братиком Маратиком, дорогою додому дещо сталося.
Дещо несподіване.
Дещо непрємне.
Дещо дивне.
І навіть,може дещо невиправне.
Знаєте приказку?
Раз на рік буває , що й ломака стріляє.
Отже, звичайні діти йшли стежинкою додому. А дороги до їхнього дому було дуже мало. І ось за той коротенький проміжок часу діти знайшли собі на голову ще одну пригоду. Вони вирішили скоротити шлях, пройти навскоси. Тобто заощадити півтори хвилини часу.
І що ж ви думаєте? Сестричка Марічка і братик Маратик зійшли з добре протоптаної стежинки і попхалися прямісінько крізь кущі.
Зумчикові це здалося незручним і він подався в обхід.
Таким чином діти собі продиралися крізь хащі і наткнулися –ввіткнулися просто в Щокату Кі Хі, що саме дозрівала в чарівному придорожньому кавуні.
Звертаю вашу увагу,панове діти. Щоката Кі Хі була мешканкою світу доріг, а не нашого.Тому вона могла дозволити собі дозрівати де завгодно. Оця Щоката Кі Хі достигала в казковому кавуні, вона любила солоденьке. І цей смачний кавун, у якому вона мешкала теж не існував у людському світі.А наш із вами світ та світ доріг майже не перетинаються. Не торкаються один одного. А коли навіть і перепліталися то без жодної шкоди один для одного. Бо якби сплетіння світів могло спричинити шкоду,то всесвіт давно б вибухнув. Але ж цього не сталося. Вам бо не надто надокучають радіохвилі, котрі постійно проносяться крізь ваше тіло?
Тому те що трапилося між дітьми та Щокатою КіХі сміливо можна назвати небувалою подією.
А що трапилося?
Що ,що. Трапилося те чого трапитися не могло.
Реальні діти розчавили фантастичний кавун-яйце, у якому формувалася чаклуниця Щоката КіХі.
Ото ж то й воно. Після того як діти побували у світі доріг , він лишився у них як відлуння. Тому сестричка Марічка і братик Маратик на мій превеликий жаль не пройшли крізь чарівного кавуна , а втелющилися в нього з усіма наслідками, що з цього випливають. На зразок кавунового соку.
Зіткнення виявилося трагічним для Щокатої КіХі. Кавун луснув і розвалився на дві половини. Недозріла Щоката КіХі вилетіла з нього ніби корок із пляшки. Вона виявилася добряче недозрілою.
Діти поставали ніби вкопані, не в змозі поворухнутись.
До тієї миті як вилупилася, Щоката КіХі взагалі не існувала. Не народилася. Через незграбність дітей КІХі несподівано потрапила в неймовірно складне становище. З одного боку вона ще не зовсім дозріла як чаклуниця: у неї ще не відросла остання пара крилець, не визолотилося черевце, не заросла рожевою пінкою лисинка на голові. У неї ще навіть не прорізалися пиляльні зуби, хоча жалкі й висмоктувальні вже виросли. І тільки-тільки почали відростати вуса біля хвоста, уявляєте? І саме у такий важливий час на неї обрушуються сестричка Марічка і братик Маратик, і розносять її кавун-яйце вщент! Безповоротно. Назовсім.
Через нього спочатку протовклася сестричка Марічка, а потім його потоптав братик Маратик. На цьому скінчився розвиток Щокатої КіХі. Як трагічно… Ось він зріє – кавун-яйце із Щокатою КіХі всередині, ось нога сестрички Марічки опускається і хрясь…- ось дивіться, зараз звідси вилетить пташка!
Пташка?
Перепрошую, це хто пташка? Це Щоката КіХі пташка? Недозріла чаклуниця? Кажете вилетить? Подивимось.
Почну з того, що Щоката КіХі не була пташкою, вона була недорозвинена чаклуниця зі світу доріг. І вилетіла вона не з об єктиву фотоапарата, а з власного розчавленого яйця-кавунця.
Зазвичай чаклуниці дорожні Щокаті КіХі дозрівали у своїх яйцях-кавунцях аж поки не ставали такими як треба. У досконалої Щокатої КіХі золотисте черевце , усі пари крилець, три ряди зубів( інакше звідки виникла назва Щоката?) і головне – довжелезні вуса під хвостиком, а на голові рожева пінка.
Еге ж. Вони дозрівали, з їдали солодкий м якуш кавуна-яйця і якось глупої ночі, ще до світання злітали, розбиваючи гніздо, щоб радіти життю, чаклувати й розчакловувати, жити поживати та добра наживати. У своєму чарівному світі доріг.
На жаль цій Щокатій КіХі не пощастило. ЇЇ яйце-кавун розтрощили геть…
Хто?
Не яяюж, не допотопний дорожній бивень, не дорожній гном, не собака, не гадючка , а небачена звірючка.Бо ким вони були- кривдники- братик Маратик і сестричка Марічка для недозрілої Кіхі?
Ельфами?
Гномами?
Невідомими звірючками в личині гномів вони й були. Такими вона їх побачила.

ГРА В ХОВАНКИ.
Простець Тиша й восьминіжка Сежелен тим часом відчули, що з дітьми щось негаразд. Вони зупинили Зумчика, скочили з долонь і почали кружляти навколо кущів.Зумчик піднявся вище, щоб звідти виглядати дітей.
Леле… пізно. Дітей уже не було.
Як не було?
Отак.
Діти- сестричка Марічка і братик Маратик знову стали маленькими. Ні сіло ні впало. Неначе їх знову зменшив Зумчик.
Діти стояли малесенькі, беззахисні, а на них звіром дивилася Щоката КіХі.
Щоката КіХі, котра залишилася без останьої пари крилець, золотого черевця і рожевої пінки на маківці. Щокату КіХі приголомшило вторгнення непроханих гостей. Вона негайно вивергла всі запаси захисної енергії, щоб відбити напад. Авжеж, напад, а як іще можна назвати знищення яйця – кавуна? У світі доріг ніхто й ніколи не нападав на кавуни Щокатих КіХі.
У моїх книжках багато що відбувається вперше, погодьтеся. Тож визначивши найближчих до неї істот, Щоката КіХі направила на них потік магічної захисної енергії. Спочатку Щоката КіХі вдарила наосліп і лише вилетівши з кавуна побачила сестричку Марічку і братика Маратика.Тоді вона зрозуміла, що перед нею люди. А Великі, знала Щоката КіХі, походили з іншого , не дорожнього світу. Звідки це могла знати недозріла чаклуниця? А знала та й годі. Великі, знала Щоката КіХі , не існували у вимірі світу доріг, а ці,що розчавили її гніздо – існували. Це я змальовую повільно, а події розвивалися стрімко.
- Бррр,- із страхітливою відразою зарепетувала Щоката КіХі і старанно протерла очиці. Перше,що їй довелося побачити у свій день народження, були не торт і не квіти, а нечеми, котрі зруйнували її яйце-кавун.
Вона пожалкувала,що народилася.Вона збагнула, що народилася незрілою. Недоробленою. Вона з розчаруванням ,що зростало, відчула себе недоробленою, такою, що з явилася передчасно у цьому гармонійному чарівному світі.
- Р-р-р!- закричала Щоката КіХі, роздивляючись тих,хто зруйнував її майбутнє.
- Бррр! – заверещали діти, уздрівши липку недозрілу Щокату КіХі.
Діти думали,що їм приверзлося.
- Згинь! – закричали вони як учили їх чумачки.
Щоката КіХі обрушила всю свою магічну енергію на Великих.
Дарма, що раніше ці види не зустрічалися в земному світі. Ось – зустрілися!
Сестричка Марічка та братик Маратик вже тричі пошкодували, що не пішли додому як годиться – стежинкою, а поперлися через зарості навпростець.

ПОМСТА ЩОКАТОЇ КІХІ.


Щоката КіХі вже зрозуміла, що дозріти їй не вдасться.Вона зрозуміла, що вже народилася і якою є - такою й залишиться.Щоката КіХі засмоктала зі свистом повітря, налилася ненавистю і стиснула кулачки. А кулачки стискати було незручно: на пальчиках стирчали гостренні пазурі. Коли пазурі впиналися в долоньки, кулачки Щокатої КіХі розтискалися, а потім вони знову стискалися , а її мармизка кривилася від болю. Братика Маратика це аж ніяк не тішило, а сестричка Марічка непомалу налякалася. Щоката КіХІ дивилася то на сестричку Марічку, то на братика Маратика і думала чого їй хочеться насамперед. Привітати світ зі своїм днем народження, посипати плішиву голову не вкриту рожевою пінкою хоча б пісочком, вирвати кому-небудь ноги чи може вчепитися двома рядами зубів у чиюсь сідницю. Були б у її кривдників крильця, Щоката КіХі неодмінно їх би обірвала. Однак кривдники були безкрилі. Що їм можна було зробити? Тільки луснути енергетичним викидом.
Щоката КіХі підтягнула до животика , що так і не став золотистим, недорозвинені під хвостиком вуса , щоб переконатися, що вуса вже точно не виростуть, а черевце вже точно не зазолотиться. Щоката КіХі побачила свої ледь помітні вуса під хвостиком і чорненький плаский животик без жодних ознак золотистості і для неї це стало останньою краплею.
- Ох ти! – знавісніла Щоката КіХі.
- Ох ви які!
- Ну я вам зараз вчиню!
- Ось я вам капосні
Закапаю у носа!
Заїду в вухо
І заллю за комірець!
-Зараз матимете повні штанці!
Щоката КіХі відчайдушно хотіла покарати кривдників.
- Ось я вам зроблю, - прошипіла Щоката чаклуниця переляканим дітям, чухаючи те місце де у неї мала знаходится рожева пінка. Щоката КіХі заходилася щосили дзижчати недорозвиненими вусиками під хвостом. Від цього зудіння, підсиленого захисною магією виникли коливання, котрі почали впливати на навколишній світ. І в першу чергу на сестричку Марічку та братика Маратика.Оці коливання й призвели до несподіваного небаченого дивного наслідку. Вони розхитали людську природу сестрички Марічки і братика Маратика.
Чаклуниця Щоката КіХі , не тямлячись від люті, трусила навколишній простір.І внаслідок отих коливань уже звичайні діти, відтворені Зумчиком із майже гномів, знову перетворилися на тих самих майже гномів.
Звичайно Щоката КіХі не перетворювала дітей на гномів. Вона просто розхитувала простір. Це нагадувало землетрус усередині тіл. Щоб не розлетітися зовсім, діти повернулися в личини гномів. Зовні здавалося наче Щоката КіХі зробила з дітьми перетворення.
Авжеж, таке життя. Діти знову стали гномами через дурість. Хоч сядь та й плач.
Навколо кущів крутилися простець Тиша й восьминіжка Сежелен.Над кущами літав Зумчик. Й ніхто навіть не зрозумів що відбулося.
Поліз у кущі братик Маратик і раптом не стало братика Маратика. Полізла через кущі сестричка Марічка і несподівано зникла сестричка Марічка.
Де вони? Куди поділися? Ніби лизень злизнув.
А вони й не зникали. Просто зменшилися від струсу, викликаного недорозвиненими вусиками Щокатої КіХі. Ось вам і КіХі чи як ви кажете „хі-хі”.
Отож діти знову зменшилися до розмірів гномів і брик – гепнулися в яйце – кавун Щокатої КіХі. Ніби навмисно. І поставали там – кожен у своїй половині. По шию в кавуновому м якуші. Щоката КіХі на тих парах крилець котрі встигли таки відрости, літала навколо дітей і „ке-ке-ке-кала”. Вона побачила, що її кривдники розгублені й налякані і від цього їй ставало легше. Але чому вони в розпачі КіХі не розуміла. Вона ж не знала, що не встигли діти нарадітися з того що стали людьми, як знов устряли в ту саму халепу.
Щоката КіХі літала й виговорювала дітям-гномам.
- А не чавіть чужі кавуни-яйця! А не розоряйте чужі гнізда! А так вам і треба!
Взагалі-то КіХі не знала „як”? Але відчувала- „Так”!
Так вам і треба!
Справді, якщо вже ці агресивні діти почувають себе так кепсько, значить так їм і треба, навіщо вони чужі кавуни розтрощують!
Натішившись помстою, Щоката КіХі зібралася в дорогу. А сестричка Марічка і братик Маратик нікуди не зібралися. Вони так і стояли, розгублені й сповнені розпачу в солодкій м якоті кавуна. Стоять і не знають що ж їм діяти, безпорадно завмерли ,порозкривавши роти.
Щокатій КіХі одноманітність швидко набридала, нічим її вороги не розважали, бульбашки не пускали, не лаялись, не горлали, в кавунову рідоту не пірнали, тож і зазбиралася Щоката КіХі в дорогу. Треба ж було їй шукати якесь місце під сонцем. Зрозуміли?
Втім про це ви вже знаєте.
А інші діючі особи як чинили?
По різному.
Скажімо діюча допитлива особа сорока. Вона ошивалася на дереві неподалік і давно вже слідкувала за дивною процесією - Зумчиком із гномами, котрі скрадалися слідом за дітьми. Зараз сорока зацікавлено очікувала, що буде далі.
У кущах ховалася ще одна діюча особа – кріт. Він пробрався до поверхні землі і що там приховувати – підслуховував. Теж допитливий.
Навіть кролик нібито в кущах сидів, але щодо кролика точно не скажу. Чи то він був , чи то його не було.
А де ж блукають оті розтяпи гноми та Зумчик? А тут , недалечко. Спочатку вони зникнення сестрички Марічки та братика Маратика просто проморгали. Потім вирішили „ Дарма, вийдуть самі”. Потім подумали, що діти в хованки граються. Так і подумали , сидять сестричка Марічка та братик Маратик навпочіпки у кущиках і тішаться – від простеця Тиші, восьминіжки Сежелен та Зумчика ховаються.
- Та діти навіть не знають, що ми їх проводжаємо! – зненацька здогадався Зумчик.
Потім найрозумніший із трійці висловив думку, що відбувається щось несподіване. Хто? Не буду підказувати.
Однак слідом за найрозумнішим у хащі кинулись усі.

НЕПОРОЗУМІННЯ.

Гаразд. І що вони там побачили? Вони побачили двох переляканих дорожніх гномів.А ще недороблену Щокату КіХі. Дітей у кущах не було. Щоката КіХі теж побачила у своїх кущах інших дорожніх гномів і вирвшила зачекати з відльотом. Залишилась подивитися чим все це скінчиться. Щокатій КіХі стало цікаво, вона навіть захіхікала.
Схоже чаклуниця вважала , що дорожні гноми сумирні, недоладні й кумедні створіння. Її страшенно насмішило прибуття нових дорожніх гномів.
- Хі-хі-хі, - захіхікала КіХі. Проте не зареготала. Цього ще їй не вистачало. Адже всім відомо, що якщо реготати з відкритим ротом, то можна отримати запалення легень. А після запалення легень у Щокатих КіХі трапляються ускладнення з головою. Від ускладненя з головою можна не тільки рожеву пінку на маківці втратити, а й геть усе.
Щоката КіХі давилася зо сміху й спостерігала за новоприбулими. На відміну від попередніх, ці гноми шуміли , галасували й носилися туди-сюди.
Братик Маратик теж побачив простеця Тишу й восьминіжку Сежелен, але навіть не привітав друзів. Він тримався за край шкуринки кавуна і боявся відчепитися, щоб не потонути в м якоті кавуна. А сестричка Марічка взагалі не помічала дорожніх гномів, повністю занурена у себе та кавунову м якоть. Діти стояли по шию в солодкій рідоті , личка їхні були перемазані соком та здерев янілі , тому гноми не впізнали їх.
- Агов! – здивовано звернувся простець Тиша до диваків у половинках кавуна.
Сестричка Марічка нарешті побачила простеця Тишу.
- Дивись, Сежелен! – закричав простець, - диви, гноми!
- А де ж наші діти? – не звертаючи уваги на дивних гномів, спитала восьминіжка. – Де наші сестричка Марічка та братик Маратик?
Вона навіть око не скосила на чудних гномів з привітиком, котрі приймали ванни в кавуні. Мало хто і як на дорозі з глузду з їжджає.
Восьминіжка прочісувала кущі. Її аж ніяк не цікавили гноми, що схибнулися.
Ви гадаєте, що кущі, прочісувані восьминіжкою, були такі великі? Та куди там!
Кущі були звичайнісінькі придорожні – заліз, виліз і все! Але ж діти залізли в кущі і не вийшли звідти. Треба було їх знайти! От восьминіжка і шукала.Сежелен, вражена несподіваним зникненням дітей,кілька разів пробігла кущами, не знайшла дітей, і нарешті звернулася до незнайомих гномів.
- Привіт, гноми! Ви хто? Як вас звати?
Про Великих ані Сежелен, ані Тиша у незнайомців не питали. По-перше дорожні істоти поганенько розрізняють Великих, а по-друге- розшук дітей – особиста справа Тиші, Зумчика та Сежелен. Сторонніх вона не стосувалася.
- А що це ви тут робите у кавуні? – прямо спитав простець Тиша.
- Ви тут нікого не бачили? – пискнув згори Зумчик. Він теж не впізнав сетричку Марічку і братика Маратика.
- Агов, гноми, ви чиї? – чіплялася Сежелен до „гномів” у кавуні.
Сестричка Марічка та братик Маратик котрі щойно стали гномами, справляли мовчанку. З переляку їм заціпило. Крім того Щоката КіХі недоробленими вусиками їх так заколивала, що їм і досі зводило руки, ноги й язики.
Новоприбуле товариство помітило присутність Щокатої КіХі, але не надало їй жодного значення. Не більше ніж наявності снігового покриву в Гімалаях.
Розумієте?
Нічого ви не розумієте!
Не знаю чим були зайняті голови справжніх дорожніх гномів і не уявляю чому ні простець Тиша, ні восьминіжка Сежелен, ні Зумчик не звернули уваги на новонароджену Щокату КіХі. Там, де відбулися дивні подіїї, завжди слід зважати на присутність чаклуниць Щокатих КіХі. А гноми поводилися так ніби Кіхастих ЩоКі взагалі на світі не існує. Або скажімо їхнє існування не має жодного значення. Має. Усе завжди має значення.
Між тим простець і восьминіжка продовжували напосідати на незнайомих гномів, що кисли в м якоті кавуна.
- Гноми! – горлала восьминіжка. – Чого це ви такі нечеми?
Сежелен майже впритул підійшла до розбитого яйця-кавуна. На Щокату КіХі вона взагалі не звертала уваги , ніби Щокаті КіХі вимерли ще в палеоліті.
- Чудні якісь, - поскаржилася восьминіжка простецеві.
- Нащо це ви туди позалазили? – сікалася вона до незнайомців.
- Може вони скажені? – голосно подумала Сежелен. І на цвях... тобто на всяк випадок вхопила простеця Тишу за руку.
- Ей ,ви!Ей ти! – гукнула вона майже на вухо гному в кавуні. – Ей , ти! Скажи своє ім я!
„Гном” мовчав.
Тим часом Зумчик замість опуститися, почав підніматися. Він вирішив подивитися за хмаринками, що пропливали – чи нема за ними сестрички Марічки і братика Маратика.
Знаєте як це називається?
Дурість! Звичайно дурість. Зумчик і сам про це знав. Але в кущах дітей нема, де йому залишалося їх шукати? Тож Зумчик подався нагору до хмарок.
Кріт також майже виліз із свого лаза. Щоб краще чути.
Нащо воно йому здалося?
Сорока розривалася надвоє з цікавості. З одного боку їй кортіло полетіти за Зумчиком до хмаринок. З другого боку – додивитися сценку в хащах їй теж хотілося. До речі ні оцей ваш Зумчик, ні сорока, ні кріт теж не взяли до уваги Щокату КіХі. Втім не виключено, сорока з кротом і не здогадувалися про існування Щокатої КіХі, але ж Зумчик...
Що замовкли? Язики проковтнули? Спитайте мене чому Зумчик, простець Тиша й восьминіжка Сежелен не звернули на Щокату КіХі жодної уваги? Відповідаю.
Тому що хто вона є така в цьому житті ота Щоката КіХі, аби звертати на неї увагу.
ПростецьТиша вхопив за рукав сестричку Марічку. Як на гномочку вона мала жахливий вигляд. Вхопив і закричав: - Агов, гномочко, ти що, глуха? Чи може дурна, га, гномочко?
У простеця Тиші вже уривався терпець через цих двох нетямущих потвор, бридких гномів у кавуні.
- Може вони гномські големи? – припустила восьминіжка Сежелен. – Штучні гноми?
Простець Тиша й так був неабияк роздратований. Ці блазні стояли мовчки як істукани , не бажали вітатися й відповідати на доброзичливі питання порядних гномів, поставлені ввічливим і тактовним голосом.
- Та ці вилупки в кавуні просто задирають носа! – розлютився простець Тиша.
- Та ці нахаби просто клеять дурня! – обурилася восьминіжка.
Простець Тиша спересердя штовхнув братика Маратика.
Щоката КіХі, споглядаючи цю сцену кисла зо сміху.
Тож простець пхнув бідолашного Маратика, той не втримався і взяв та й упав.
Отут нарешті сестричка Марічка не витримала й заголосила. Вона здійняла такий лемент, що пір я в сороки , що неподалік милувалася безкоштовною виставою, здибилося вгору.
Сестричка Марічка спочатку верещала, а потім почала плакати. Та скільки ж можна терпіти?! З ранку до вечора суцільні неприємності.
А братик Маратик мовчав, бо перекинувся обличчям униз і тільки бульки пускав із червоної м якоті кавуна.
- Подумаєш, яке цабе! – услід за сестричкою Марічкою розгнівано зарепетувала восьминіжка. Вона намагалася перекричати сестричку Марічку. А потім не витримала й відважила тій потиличника.
- А-а-а! – верещала сестричка Марічка.
- А-а-а! – репетувала восьминіжка Сежелен. – То ти не німа, гномочко? Літеру „а” вже знаєш?
- Зараз , - пригрозила Сежелен,- будемо вивчати літеру „б”.
Сежелен скорчила звірську морду. – Ви у мене одразу скажете звідки ви і як вас звати!
Простець Тиша подав руку „гному” братику Маратику. Братик Маратик піднявся, віддихався і також заголосив.
Гноми побачили що йому дуже кепсько. Восьминіжка і простець пом якшали. Вони допомогли „гномам” вибратися з половинок кавуна й одночасно сказали: Гаразд.
- Гаразд, не репетуй, - сказала восьминіжка до сестрички Марічки. – Ми більше вас не зачепимо.
- Гаразд,- сказав простець Тиша Братику Маратику,- Не бійся. Як тебе звати? Який у тебе нік?
Він і досі не впізнавав братика Маратика.
- Хто ви, гноми? – надривалися Тиша й Сежелен.

СПОВІДЬ ЩОКАТОЇ КІХІ,

- Ніякі вони не гноми! – несподівано втрутилася в розмову Щоката КіХі.
Зумчик знизився і засвітився жовтим кольором. Сорока роззявила дзьоба.
- А хто це з нами балакає? – опам ятався простець Тиша.
Сежелен почала роззиратися.
- Я, Щоката Кіхі з вами балакаю.
Усі побачили Щокату КіХі.
- Якась вона недорозвинена, - здивувалася восьминіжка.
КіХі, незважаючи на недорозвиненість, виявилася смішливою.
- Вони тут схоже всі недовершені, - прошепотів до восьминіжки простець Тиша. – Я таке бачу вперше.
Тиша відступив на три кроки. Відступаючи , він потрапив у кротовину. Так попадають у вуличний люк, не прикритий кришкою.
Простець Тиша оступився і впав на допитливого крота. Хто там каже, що кроти неповороткі і мляві?
Наш кріт мчав у рідні підземелля ніби стриж. Простець Тиша чортихаючись, вибрався назовні.
Щоката КіХі знову закихикала. Вона кисла зо сміху.
Простець Тиша витріщився на Щокату КіХі, чекаючи коли вона пояснить свою заяву.
- Це взагалі не гноми, - пирскала сміхом Щоката КіХі. І хоч як кріпилася, таки зареготала, дивлячись як погано й недоладно виглядаютьїї кривдники.
Щоката КіХі розреготалася, начхавши на те , що від реготу можна схопити запалення легень з ускладненням на голову.
- Не гноми вони, - заходилася від сміху Щоката КіХі, вказуючи пальцем на кривдників. - Вони ,ки-хи-хи, хлопчик і дівчинка. Істинні Великі.
- Великі?! – страшно закричав простець Тиша. – Люди?!
Зумчик упав йому на голову.
- Як люди?! – заволала восьминіжка дорожня Сежелен.
Усередині у неї щось обірвалося і гепнуло. Сежелен вразило те, що болю вона не відчула. Поволі , з острахом озирнувшись, вона побачила,що гепнулася сорока й розляглася, ніби курча-табака. А Сежелен і байдуже.
Зате нарешті до наших друзів дійшло куди поділися діти.
- Вони- Великі, - знову скисла від сміху Щоката КіХі. Щоб знов не зареготати, вона пирскнула в кулак.
Усі знають що таке „пирскнути в кулак”? А то хто-небудь подумає що це щось непристойне. Ні в якому разі. Це дуже пристойно. Пирскнути в кулак означає „скромно засміятися , прикриваючи рота кулачком”. Так, щоб твій сміх нікого не зачіпав.
- Не гноми?! – вражено бурмотів простець Тиша, вирячившись на тих, кого щойно штовхав і лаяв. – Великі?!
- Не гноми! – ахала Сежелен.
- Не гноми! – пирскала в кулак Щоката КіХі. – Вони Великі. Люди.
- Люди! – закричав простець Тиша, котрий нарешті все зрозумів. Відома річ – простець.Щелепа в нього відвисла.
Але як відвисла щелепа у Зумчика варто було бачити.
А у восьминіжки засвербіли всі п яти . Вона пригадала навіщо хотіла йти до чумачків – попросити заспокійливе.
- Не гноми? – хором, ніби на репетиції закричали всі – простець Тиша,восьминіжка Сежелен і Зумчик. Зумчик підлетів до дітей і став уважно вдивлятися в перекошені обличчя.
Справжні дорожні гноми стояли наче мішком з-за рогу приголомшені.
Якщо те, що прохихикала ота чаклуниця недороблена без пари крилець і майже без вусиків під хвостом являлося правдою, то чи не означає це, що світ перевернувся? Що несформована чаклуниця здатна перетворити людей на гномів? На таке спроможні лише могутні чарівники або Зумчик. Можливо чумачки. Але щоб якась пересічна чаклуниця, Щоката КіХі вміла таке робити? Цього просто не могло бути тому що не могло бути взагалі.
Га?
Певно комусь треба було щось зробити.Сказати щось розумне.
Простець Тиша так і вчинив. Він тицьнув пальцем у тих, про кого йшла мова і перепитав – То це не гноми?
- Не гноми,- підхихикнула Щоката КіХі.
- Не дорожні? – не йняв віри простець.
- Не дорожні, - вишкірилася Щоката КіХі. – Це Великі. Я їх зменшила і перетворила на гномів.
Щоката КіХі тільки-тільки вилупилася з яйця-кавунця. Можна навіть сказати, що її вилупили.Вона ще й години не провела на свіжому повітрі. Тому їй можна вибачити деяку самовпевненість.
Восьминіжка Сежелен і простець Тиша уп”яли очі в Зумчика. Зумчик почервонів.
- А ти хто таке? – спитав червоний Зумчик у недозрілої Щокатої КіХі.

ПОРЯТУНОК.


ПростецьТиша й восьминіжка Сежелен відтирали дітей від кавунового соку і заспокоювали, хоча й не знали як.
- То хто ти така? – напосідав Зумчик на безкрилу КіХі.
- Я, - з гідністю представилася та, - чаклуниця дорожня, Щоката КіХі.
- Вона – Щоката КіХі, - сповістив Зумчик друзів. Але тим було байдуже Щоката вона чи Пиката.
- Гей ти, дурепо, - закричав простецьТиша, - Навіщо Великих на гномів перетворила?
Зумчика більше хвилювало питання „як?” а не „навіщо”. Він почав пригадувати все, що чув про Щокатих КіХі. Про те що вони могли когось зменшувати, він не чув.
- А ти впевнена? – спитав він у КіХі, - що саме ти перетворила Великих на гномів?
- А ну! Негайно перетворюй їх назад на людей! – закричала восьминіжка Сежелен.
- А ти хто така? – бундючно й зухвало спитала Щоката КіХі у раз...два...три...чотири... у восьминіжки.
Вона вже почувала себе поважною особою. Ще б пак! Утнути таку штуку!
- А ти хто такий? – Щоката КіХі глузливо тицьнула пальцем у Зумчика.
- Зумчик...- розгубився той.
- Бач, - повчально сказала Щоката КіХі, - ти Зумчик, з тобою прийшли гноми... А я гномів- ляп – сама роблю! Я! Щоката КіХі! Та я вас усіх можу в пилюку стерти!
- Стирали вже, - простець Тиша витер носа і почав засукувати рукави.
А Щокатій КіХі й справді стало цікаво - зменшить вона нових гномів чи ні?
Щоката КіХі розходилася не на жарт.
Зумчик тим часом закінчив огляд несправжніх гномів.
- Точно! – сказав він. – Наші! Сестричка Марічка і братик Маратик. Точно вони!
Зумчик заблимав жовтим кольором.
- Оце вам не пощастило, діточки, - жалісно промовив він. – Двічі за день зазнати зменшення й перетворитися на гномів. Такого випадку в історії ще не було! Бідолашні!
- Навіщо ти з них знущаєшся? – звернувся Зумчик до Щокатої КіХі. Він знов зазеленів і набрав охайного вигляду.
А Щоката КіХі лишилася яка була – зашарпана, недороблена і знервована.
- Та вони яйце-кавун у якому я зріла, зруйнували,- поскаржилася Щоката КіХі. Вона знизила тон,бо вже зрозуміла, що Зумчик набагато сильніший від неї.
- Як їм це удалось? – не повірив Зумчик. – Твій кавун-гніздо знаходиться у недосяжному для Великих вимірі.
- Як же ти перетворила їх на гномів? – грізно підступила до Щокатої КіХі восьминіжка. Чаклуниця збагнула, що брехати не можна. Буде зле.

- Я їх тільки трішечки похитала... вони самі на гномів перетворилися...
- Зрозумів! – вигукнув Зумчик.
- Зрозумів! – вигукнув простець.
Усі подивилися на сестричку Марічку і братика Маратика. Діти в личинах гномів стояли ніби скам янілі.Вони мовчали. Бідні, замучені, замочені, втомлені й нещасні...
- Ти зумієш зробити дітей знову Великими? – підійшла восьминіжка до Зумчика. – Чи нам доведеться знов повертатися до чумачків?
Зумчик миттєвим рухом окреслив коло навколо Щокатої КіХі. Чаклуниця опинилася замкненою в кулі.Від несподіванки Щоката КіХі звереснула і кинулась обмацувати кулю зсередини.
- Де я ? – вражено кричала Щоката КіХі. – Тут темно й страшно! Тут нічого не видно! Пустіть мене ! Я хочу в світ доріг яка вже є, я вже народилася!
- Я хочу в світ доріг без пари крилець! – скиглила Щоката КіХі. – І без золотистого черевця! Пустіть мене!
- Слухай, Щоката КіХі , - звелів Зумчик.
Щоката КіХі змовкла і прислухалася.
- Хочеш, я з тебе яблучного хробачка зроблю? - спитав Зумчик.
Кріт, котрий знов повернувся яби підслуховувати, закивав. Він хотів, щоб із Щокатої КіХі зробили яблучного хробачка. Він тих хробачків обожнював.
Щоката КіХі не бажала ставати яблучним хробачком, хоча й не бачила крота. Вона затремтіла від жаху.
- Дівчино,- ввічливо сказав Зумчик Щокатій КіХі.- Я не стану копирсатися у твоєму чаклуницькому мотлоху. Знімай-но сама усі свої кошлаті заклинання з Великих.
- Геть усі знімай, - звелів Зумчик, - до останньої ворсинки. Бо гірше буде.
- Я все зрозуміла! Я більше не буду так робити! – заволала Щоката КіХі.
Куля, в яку її замкнув Зумчик, розтанула і Щоката КіХі заходилася послужливо увиватися навколо сестрички Марічки та братика Маратика. Ще ніколи в житті КіХі не була такою запопадливою, хоча й жила вона якихось півгодини.
Щоката КіХі дуже, дуже старалась і братик Маратик із сестричкою Марічкою стрімко збільшилися.
Як же вони боялися, сердешні діти...
- Я хочу додому! – запхинькав братик Маратик. – Я не хочу раз у раз зменшуватись і збільшуватись!
Нічого собі жарти: то ти людина, то ти гном, то знову людина, то знову гном.І,головне, невідомо, що станеться далі. Може врешті решт ти станеш піддослідною морською свинкою для допитливих любителів природи.Або ящіркою, павуком чи кошеням.
До речі, крихітка кіт, якому у чумачків велося напрочуд добре, посилав усім вітання! Звідти, з Бодайки.
А тут Зумчик мав собі клопіт. Уявляєте, які купи іграшок та солодощів йому довелося начаклувати, щоб хоч трохи втішити сестричку Марічку та братика Маратика? Та ще й безперестанку строїти морди й розповідати анекдоти, щоб діти якнайшвидше отямилися.
Зумчик розповідав такі смішні анекдоти, що гноми мало не падали зо сміху.Бідолашні діти їли шоколадки й теж починали посміхатися. Навіть кріт гигикнув.

ЩОКАТУ КІХІ ПРИЗНАЧАЮТЬ ДОБРОЮ ФЕЄЮ.

Тишком-нишком, бочком-бочком, Щоката КіХі вирішила накивати п ятами. Спершу за один листочок, потім за другий... Але ні один її порух не випав з-під нагляду пильного Зумчика. Він вказав Щокатій КіХі місце й так і сказав:
- Сидіти. Місце.
Авжеж, Зумчик , незважаючи на добродушний і беззахисний вигляд, міг бути набагато страшнішим за якого-небудь іфрита або джина.
Щоката КіХі вмостилася у вказаному місці й притихла. Вона була сповнена неприємних передчуттів і очікувала на розправу. А на що ж іще на вашу думку їй слід було очікувати?
Вона збагнула, що відсутність рожевої пінки на лисині, золотавості на черевці та вусиків під хвостом – то лише квіточки. Ягідки будуть попереду.
Тим часом Сежелен і Тиша майже повернули дітям людський вигляд і настрій. Нагодували шоколадом,напоїли соком. Навіть протерли простір навколо дітей, щоб прибрати гномські аури. Аури повитирали! Бачили таке? А тіні вони хоч би не зачепили?
Щоката КіХі знову нудьгувала. Вона геть занепала.
- Не бійтеся, - заспокоював простець Тиша дітей, - ми проженемо Щокату КіХі і ця хуліганка вас ніколи не потривожить.
Кріт, пам ятаєте його? Кріт навіть хотів сльозу пустити, так розчулився. Проте кроти не можуть плакати.
А сестричка Марічка ніскільки не розчулилася. Вона почала докопуватися до істини.
- А чому ми з братиком Маратиком весь час перетворювалися на гномів?
- Розумієш, Марічко, - завис над дівчинкою Зумчик, - коли я вперше зробив вас маленькими, щоб урятувати, то ваші організми запам ятали,що вміють зменшуватися.Коли ви пригостилися чорненькими насінинками,щоб дізнатися як воно бути гномом, ваші тіла й це запам ятали. Зараз ви вмієте зменшуватися самі. І збільшуватися також. Відтепер ви можете жити й у світі доріг і в світі людей.Ви стали супер магами.
- Мені здається, - додав Зумчик, - що за певних обставин навіть без втручання Щокатої КіХі й трохи потренувавшись, ви легко перетворитесь на гномів і навпаки.
Братик Маратик і сестричка Марічка дивилися на Чудо в пір ї широко розкритими очима.
- А я... – жалісно бідкалася замкнена у кулі Щоката КіХі, - очевидячки зможу перетворитися на яблучного хробака.
Вона так яскраво це уявила, що кріт мало не похлинувся слиною.
- Ви тепер могутніші за нас, - позаздрив простець Тиша, - я людиною ніколи не бував.
Сестричка Марічка і братик Маратик переглянулися. З цього боку останні події мали не такий гнітючий вигляд.
- Отож, незважаючи на те, що ви повернулися у світ Великих, - підсумував Зумчик, - вам , друзі, назавжди лишився відкритим шлях у світ доріг.
- Наш світ – ваш світ, - посміхнулася восьминіжка Сежелен, - ласкаво просимо, зайчики.
Хто її смикав за язика?
Марічку сіпнуло, а Маратик піскочив.
- Як!? – з жахом закричав братик Маратик. – Ми ще й зайчиками можемо стати?
- Вона пожартувала, - засміявся Зумчик. -= Ви не зайці. Ви люди. І гноми. І ми вас любимо.
- І ми вас любимо, - зітхнула сестричка Марічка. – Просто не хочеться , щоб нас кидало у світ гномів через будь-яке „ачхи” . Через випадковість чи напасть.
Сестричка Марічка вказала людським пальцем на кулю.
- Оце випадковість? – засміявся Зумчик, - Оце напасть?
Щоката КіХі вирішила , що їй гаплик. Вона зрозуміла ,що треба народжуватися тільки в ті дні, коли слід.А тим, хто народжується коли попало, немає значення , через непорозуміння, з власного бажання чи силоміць , як це відбулося з КіХі – просто не щастить у цьому світі.
- Так ні ж! – оголосив Зумчик. – Випадок із Щокатою КіХі – це удача! Віднині Щоката КіХі стане вашою доброю феєю. Вона оберігатиме й піклуватиметься про вас.
Діти недовірливо подивилися на кулю з Щокатою КіХі.
Щоката Кі Хі сиділа в кулі й нічого не розуміла. Хоча вже все бачила і чула. Феєю вона себе не відчувала – де її рожева пінка на лисинці? Де золотисте черевце? Та й вуса біля хвостика закороткі.
Тим часом куля розтанула. Зумчик підлетів до Щокатої КіХі і навіть подав їй руку.
- Віднині, - виголосив Зумчик, - ти, Щоката КіХі , служитимеш сестричці Марічці та братикові Маратику, піклуватимешся про них і захищатимеш від небезпек . А для цього, я , Зумчик, дам тобі силу,зрілість і ще дещо.
Щокатій КіХі полегшало.
Зумчик змахнув рукою почувся дзвін і ... Ура! У Щокатої КіХі виросло все, чого не вистачало : і рожева пінка на голові, і золотавий пушок на черевці, і довжелезні розкішні вуса біля хвоста. Взагалі подивитися було на що.Не було у що подивитися й Щоката КіХі створила собі люстерко. Раніше вона не вміла створювати дзеркал. Звичайно Щокаті КіХі не вміють такого робити.
- Я вдвічі посилив твої чаклунські здібності , - скромно сказав Зумчик. – Щоб ти могла постійно знаходитись поряд з братиком Маратиком і сестричкою Марічкою.
- Слухаюсь! – радісно вигукнула Щоката КіХі. – Та я від них на крок не відлечу.
- І наглядай, щоб дітей з будь-якого приводу не кидало у світ гномів. – попередив Зумчик. – А то...
Щоката КіХі виструнчилась. Великі – сестричка Марічка та братик Маратик усміхнулися. Вони вже пробачили Щокату КіХі. Їм знову подобався простодушний світ доріг. Гномський досвід підказував їм, що КіХі стане їм вірним другом і слугуватиме вірою та правдою як собака.

НАРЕШТІ В ПАРИЖ!

Раптом простець Тиша повернувся до паркана, котрий краєчком примикав до кущів. За парканом бігла інша стежинка. Звідти зненацька почувся голос Пня, ну того чоловічка-нігтика , пам ятаєте?
- Еге-гей! Гноми! - кричав чоловічок-нігтик. – Ви там? Що ви там робите? Зачекайте! Я теж відстав від гнома Гролика! Разом будемо його доганяти!
- Від якого Гролика? – одночасно подумали восьминіжка Сежелен і простець Тиша.- А ... Від дорожнього гнома Гролика. Від того, котрий зі своїм другом , шляховичком , поїхав у Париж , до Божени.
- Чого ви там товчетеся? – кричав Пень.
Великих – сестричку Марічку та Братика Маратика він все одно що не бачив. Принаймні не звертав на них жодної уваги.
- Агов! Гноми! – не вгавав Пень.
- Іди собі, йди,- загукав у відповідь простецьТиша. – Ми тебе зараз доженемо.
- Секретничаєте, - невдоволено пробурчав чоловічок-нігтик. Втім залишився за парканом, не поліз у кущі.
- Ну все, - звернувся до дітей простець Тиша, - Щоката КіХі наглядатиме за вами .Усе буде гаразд. А ми метнемося у Париж, незабаром повернемося й навідаємося до вас у гості. А зараз нам пора. І вам пора. І всім пора.
- Не розповідайте нікому про свої пригоди , - застерегла восьминіжка Сежелен, - і не показуйте нікому з друзів Щокату КіХі.
Сестричка Марічка і братик Маратик подивилися на Зумчика. На простеця Тишу, восьминіжку Сежелен і Щокату КіХі.Усе це були їхні друзі.
А потім Зумчик змахнув рукою і гноми зникли.
Діти зі Щокатою КіХі пішли додому. У руках вони тримали пакунки з подарунками. Навколо них пурхала Щоката КіХі у подобі... Ні, не розкажу у чиїй подобі пурхала навколо дітей Щоката КіХі. Адже ви зможете її впізнати біля дітей . І тоді зрозумієте, що то не прості діти , а такі, котрі вміють ставати гномами і знають про світ доріг.