Степ… Скільки раз оспівували його і у віршах, і у прозі? Та й я сам не раз звертався до нього, як до довершеного втілення Природи, одвічної колиски моїх предків та предків їхніх предків.
Вітер похмурим гудінням передрікає величне явище негоди: пливуть важкі кораблі хмар, несучи свій «вантаж», який їх самих і складає, у невимовну далечінь. Крізь листя поодиноких древ ще просвічує Сонце, але Його вже взяли у облогу.
Ці запахи… Певно, це одна з найголовніших причин того відчуття, наче я перенісся у часі на сотні чи навіть тисячі років назад. Хвилі ароматів від степових трав накривають мене з головою, пронизуючи усе моє тіло, пробуджуючи в ньому голос давньої, славетної крові.
Боги мої! Невже насправді нема куди поспішати?! Невже попереду нема важливих справ, а на серці – переживань? Невже я нарешті лишився сам на сам зі степом, у томі абсолюті Волі, яка тільки може бути у нашому світі?!
Нарешті є час просто спокійно полежати в траві, прислухатися до самого себе – адже так і йде процес самопізнання (як не хочеться зраз завантажувати свою мову іноземними словами, але все ж таки доводиться)! Спокійно роздивитися усе навколо: таке відчуття, ніби я ніколи раніш не приглядався до степу, ніколи не бачив цього Неба і ніколи не торкався Землі… Усе змінюється, але усе й той же час незмінне… Первісний парадокс Природи.
Злитися! Розчинитися у Вселенському спокої, який так повно втілений тут, у цьому місці! Ніколи більше не говорити ніякою мовою, окрім мови Вітру! О, наскільки ж безглузді людські слова, які я говорив усім протягом життя!
Цікаво, скільки всього бачила ця Земля? Давили її ворожі танки, товкли черевики рідних синів, розривали снаряди та…пестили руки вправних хліборобів. О Ти, вічно жива! О Ти, що неспинно стежиш за виром поколінь, які проходять повз Твоє тіло! Матінко-Земле! … Шкода, що наступний зміст не виразити словами…
13.07.09.
с. Кам`яне, яр «Джерело» (урочище Ринва)