Який толк з кропу
Вона не знала, навіщо народилася. Але одного дня їй конче запрагло про це довідатися. Єдина певність була – роздвоєність, яку вона постійно в собі чула.
Різнополюсність у її свідомості, мабуть, була закладена батьками. Колись їх звів докупи радянський інтернаціоналізм. Його в СРСР прищеплювали постановами політбюро усім.
Та не до всіх він прищеплювався. Або ж спочатку прищеплювався, як у випадку з її молодими тоді, готовими плодитися і множитися, батьками, а потім відщеплювався – і так само її батьки були цьому підтвердженням. Тато десь після сорока літ, нарешті, зрозумів, що не з козацьким оселедцем під полониною Руною народився. І мама – тоді ж, коли захекано підіймаючись на милу татові Руну з відром і чесалкою для яфин, спересердя кляла ту гору, на яку за солодким на зиму треба дертися ледь не рачки. Миле діло – її Кубань, де шовковицю, вишні та абрикоси й кури не клюють.
А вона, їхня дочка, вдалася такою, що любила запах смереки й білих грибів у сховку під рудим чатинням, та заразом – і помідорового огудиння та молодого кропу, що, як відомо, під смерекою не культивуються. Кріп, може, якийсь і виріс би. Але який толк з кропу? Таке щось – промінець зеленавого сонця і аромат присмеркової роси.
Ще коли їй не було й двадцяти, вона вирішила, що оте інтернаціональне поєднання різнорідних генів плодить виродків. Себе такою почувала в місті, де навчалася в школі, куди повернулася після університету на роботу і де відтак сім’ю завела. У тому містечку, яке було під полониною і в якому один раз на п’ять років навіть помідори цвіли, куди її батька направили на роботу, коли вона вже перейшла у випускний клас, однолітки дражнили її москалькою та жидкою. Хоч видимих юдейських коренів у неї не було. Та було русяве плутано-кучеряве волосся і дрібно-загущене ластовиння на коротенькому рівному носику – скоріш за все, століття тому під полониною Руною хтось з її предків, також з юної дурної любові, піддався на щеплення інтернаціоналістичними генами. А ще вона була пухка та червонощока, мов перестигла помідорина, і незграбна, чи, – як казали в тому містечку, – неваловшна. Це слово їй нагадувало круглу й стрімку на обертах та підйомах ляльку-неваляшку, якою бавилася в діда на Кубані. Тільки то була невАляшка, а вона собі була невОляшкою.
У тому середовищі, отже, її вважали білою вороною. Вона й сама себе нею вважала. І це було нестерпно важко – махати білими крильми і не мати голосу.
Насправді, голос у неї був. Та вона його сама собі не чула, бо до пори до часу була глухою до себе. Його чули оточуючі, не інтернаціоналізованих генів уроджені в тому містечку. І їм він чомусь видавався крикливим, гаркавим, тріскотливим. Оті уроджені від не поєднаних інтернаціоналізмом батьків і матерів просто вважали її голос не своїм – чужим.
Але ж і до чужого голосу прислухаються. Тільки чужий голос – камінець, об який шпортаєшся, а свій – гладка асфальтівка, прямуючи якою можна мимохіть і задрімати.
Журналістику вона обрала, бо в ній було важливо, що і хто довкола тебе, а не твоє єство. Тобто в журналістиці вона могла себе приховувати, а її клята роздвоєність навіть допомагала – вона могла слухати й чути інших, а не дослухатися до галасування власної невщухної підсвідомості.
Батько, врешті-решт, змирився з її журналістикою, але увесь час вважав, що їй найкраще вдаються репортажі про те, як родять булі під Руною. Мама дивилася на неї як на зів’ялий кріп, від якого тільки страва прокисає.
Коли в неї народилися діти, вона не годна була визначитися, якої вони національності і не розуміла, як повинна їх виховувати, на яких традиціях – засміченої вояками й туристами полонини Руни чи рівнинної змізернілої без козацьких коней Кубані, чи рукотворних соціалістичних титанових копалень та озер житомирського Полісся, звідки родом-ходом був їхній батько.
Якось в осінніх мандрах за білими грибами для домашніх зимових різносолів на шапкарчиків вона так і не натрапила, бо присіла напитися води з тонюсінького струмочка, що вибивався з-під величезної сірої лискучої брили. Набрала повні жмені й напилася досхочу. Вода була м’якою на смак і пахла шкільною крейдою. Поглядом подалася за цівочкою, що стікала долі й губилася в щільному лісовому самосіві. Струмінець, видно, був живучий, не пересихав і влітку, бо вторував собою русельце-заглибину. Дно було нерівним – то вистрибувало понад водою, то занурювалося в глибінь, під коріння буків чи під сизі каменюки. А ще воно було яскраво-блакитним. Може, під горою була ніким не торкана діамантова жила, хтозна. Але синя глина була під руками, і вона не могла не спокуситися, щоб взяти її до рук, розім’яти і зліпити з неї щось.
Глини принесла до хати повну кошарку. І на одну зиму зробилася скульптором. Спочатку спробувала себе в портретах – ліпила характерні обличчя верховинських довбушів і зафарбовувала їх коричневою гуашшю. Від цього художнього прийому вони ставали монументально дубовими й закіптюженими, як від полонинських ватр. Її дітям ці обличчя не подобалися. Вони воліли, аби вона ліпила блакитних голубів або блакитних ворон.
Якось вона виліпила квітковий орнамент на фанерній дощечці і дозволила їм розмалювати. Вони радо взялися за самостійну творчість, але передали в баночки з фарбами води. Вода попідмивала пляцочки її глиняних квітів, і візерунок перетворився на райдужне болітце. Глину прибрали, залишивши в хаті на пам’ять про одухотворену зиму одного вусатого довбуша.
Діти росли непомітно, як кропики на бабусиному городі чи як лісовий самосів під полониною. І жодного дискомфорту в нерідному їй містечку не відчували. Їх тут не дражнили ні москаленятами, ні жиденятами, ні навіть галичанами чи поляками. А титановий житомирський поліщук виявився рідкісним елементом – подався до своїх копалень та мертвих озер в надії, що там ловитиме щук босими руками.
Зате в її хату прийшов Довбуш. Він був з-під іншої полонини. Але йому подобалося і кріп на городі плекати, і лісовому самосіву давати простір для росту.
Отоді вона з невОляшки перетворилася на невАляшку. І свій голос, нарешті, почула. Він промовляв їй дивовижно гарні речі, в яких єдналися образи й слова і з-під прохолодно-сивої полонини Руни, і з розпашілої гривасто-степової Кубані, і навіть з непрозорих озер блакитно-зеленавого Полісся.
Вона кинула журналістику і перестала себе приховувати в інтерв’ю й репортажах. Вона зрозуміла, що в часи оголошеного глобального потепління без жодних об’яв через місцеві чи центральні ЗМІ здатна додати трохи – хай не глобального, а вузько-регіонального – потепління в середовище містечка, яке колись її прийняло з її голосом білої ворони і з її нерозумінням того, навіщо ж вона народилася.
Її книжку ще не взяли до друку відомі видавництва. Рукопис пані бальзаківського віку не тягнув на комерційний продукт. Та за 700 років з часу перших письмових згадок про це містечко в історичних джерелах вона виявилася першою, хто присвятив його жителям справжній роман. Досі ніхто з мешканців цього міста романів не писав. А вона сама стала джерелом, на дні якого повно синьої глини – мандрівнику, зачерпни її, розімни руками, і зрозумієш, навіщо живеш на цьому світі.
Глобальне потепління, в свою чергу, також змінило хід історії в містечку і навіть природи під полониною Руною – тут тепер щороку достигають помідори, родять вишні, абрикоси й шовковиця.
*яфини – чорниці
*чатина, чатиння – підстилка з опалої хвої
*смерека – ялинка
*кошарка – кошик
*булі – картопля
*неваловшна – незграбна, ні до чого не придатна