Їй заманулося нового для себе випробування.
І вона написала листа і відіслала електронкою його дорослому синові. У ньому назвала себе, щоправда, дівочим прізвищем, і попросила передати батькові номер її мобільного.
Вона була переконана, що він не подзвонить. В цьому й полягало випробування.
Вісімнадцять років тому між ними все обірвалося. Так, ніби зі шпульки увесь час відмотували й відрізали по ниточці. Зрештою на тій котушці зосталася така коротенька ниточка, що нею вже нічого не можна було зшити докупи.
Вона про всяк випадок оту шпульку з мізерною, ледь помітною, вже й знебарвленою, збляклою ниточкою вкинула у якийсь закапелок своєї душі – а може, згодиться хоч вузликом зав’язати.
З вузлика стирчали в протилежні боки два куці відрізки, немов вуса антени, яка ось-ось повинна вловити сигнал.
Але сигналу не було. Телефон, звісно ж, дзвонив, але на дисплеї всякчас висвічувалися лише буденно знайомі імена, занесені нею ж у пам’ять мобілки. А очікуваного нею цифрового незнайомого номера не було.
Так минув тиждень з того часу, як вона відіслала листа. Він дійшов до адресата. Його син майже одразу зреагував на її прохання – натиснув на клавішу «Підтвердити отримання». Але не написав жодного слова у відповідь. Отже, вона не помилилася – то був таки його син. Стороння людина, скоріш за все, двома словами ввічливо пояснила б їй, що вона помилилася.
Тож вона тепер знала, що її вісточка потрапила до нього. І уявляла, як він узяв до рук клаптик паперу із записаним на ньому її дівочим прізвищем та телефонним номером. Спочатку здивувався і запитально глянув на сина. Потім розгублено усміхнувся, відтак поспішно кивнув – у відповідь на усі можливі синові запитання, а коли син залишив його на самоті – замислився, довго вдивлявся в цифри, намагаючись вловити їх алгоритм, і прийняв спрогнозоване нею рішення – не дзвонити їй.
Та вона була певна, що увесь цей тиждень він не спав ночами, так само як і вона. Затаєні, онімілі на довгі роки почуття зойкнули і стали навколішки перед його невблаганним, педантичним і тверезим розумом. Його непоступливий розум споглядав згори на молитовну нужденність його ж почувань, вслухався в щемкий розпач, який відлунював з усіх закапелків його єства. В якусь мить він був готовий набрати номер її мобільного. А чи її? За вісімнадцять років вона стала іншою. Як і він, зрештою. Їхня розмова тепер – це розмова відчуження. Після неї його душевні схованки можуть виявитися спустошеними.
Його суворий розум скупо приголубив сиротливі почуття. Вони просилися – відпусти. Але він обережно направив їх туди, звідки виривалися.
… За тиждень вранці, звично мовчки, їхали з сином на роботу. Традиційна зупинка на гомінкій парковці поблизу супермаркету – син купує собі цигарки, йому – вранішні газети. Синів мобільник, як завше, на панельці. Цифровий алгоритм, підігнаний раптовою вранішньою тахікардією. Довгі гудки, кожен – як вісімнадцять років чекання. І голос. Той самий, не зчужілий.
– Алло… Алло… Вибачте, я вас не чую. Спробуйте передзвонити ще раз.
…Вона знала, що він не озветься. І в паузах між своїми «алло» слухала звуки клаксонів, шурхіт коліс від’їжджаючих по якісному асфальту авто, чула долинаючі здалеку перегукування заклопотаних людей, які розмовляли специфічною мовою ділової столиці, злегка присмаченою арго Бессарабського ринку. Вона натиснула на «відбій», коли в трубці лунко клацнув замок автомобільних дверцят.
… Син довіз батька до його офісу. Вихідні дзвінки зі свого телефону переглянув уже в себе на роботі. Останнім був номер мобільного тієї дивної жінки, яка розшукувала батька через його корпоративну електронку. Він запам’ятав той номер з першого разу – в ньому був якийсь чудернацький алгоритм.
Всміхнувся: «Конспіратор, блін, за тиждень міг вже й навчитися видаляти з моєї мобілки секрети своєї бурхливої молодості».