Юрій Обжелян
АРХІВ д’ЕОНА
(ЛІТЕРАТУРНИЙ СЦЕНАРІЙ ХУДОЖНЬОГО ФІЛЬМУ)
с. Липняжка – м. Київ
- 2006 -
Головні діючі персонажі:
1. Бортнянський Дмитро Степанович – 27 років. Невисокий, стрункий, рухливий молодик. Чоло високе, волосся чорне, кучеряве. Брови чорні й густі, очі великі, карі, виразні. Дивиться тепло, уважно, губи чуттєві, м’які. Руки доглянуті, однак пальці не сухі й довгі, як можна було б чекати від музиканта, а середнього розміру, звичайні.
Зовнішність загалом проста, але приємна, з тих, що подобаються добрим людям, і викликають роздратування у негідників. Коли Бортнянський натхненно грає чи диригує, він стає красивим.
Звісно, парвеню. З дитинства залишилося те, що був пустуном. Жартує, іронізує. Уміє також бути хитрим і улесливим.
Можливо, спочатку Дмитро видається слабачком – але в кінці всі зрозуміють, що в нього сильний характер і міцний дух.
Постійно і дуже багато працює!
2. Мордовцев Федір Григорович – 25 років. Поручик, гренадер. Воював з турками під командуванням Суворова. У бою – справжній російський рукопашник.
Вище середнього зросту, стрункий, сильний, спритний, безстрашний. Трохи тупуватий, але, взагалі кажучи, приємний. Стрижений коротко („їжаком”), вусатий. Схожий на В.Кличка (щось мордовське у зовнішності).
Голосно регоче, зух на словах, але сором’язливий, побоюється жіночок , особливо акторок.
Служака. Де Рібас для нього – начальник, який не може помилятися! А Бортнянський потрохи перетворюється з цивільного „маестро” в бойового товариша!
3. Тейлор Ричард – майже 60 років. Секретар англійського посольства (посол Гамільтон відсутній). Найбільше виступає проти Франції, переконує Бортнянського, що Франція і Америка – загроза світу!
Невисокий, пузатий, круглоголовий. Сюртук у нього не сходиться на животі. На обличчі вирощує гидкі кущисті бакенбарди. Загалом схожий на пересічного голову колгоспу, до того ж п’яницю. Мішки під очима, брезкле обличчя (хворе серце), розкуйовджена, коротка зачіска. Цинік. Ставиться саркастично до світу, до людей. Єдиний виняток – Бортнянський, до якого він почуває щось тепле (1- вони обоє не аристократи і не багачі; 2- Бортнянський не може не подобатися дружелюбністю та відвертістю).
Комплекс помсти всьому світу!
4. Осип де Рібас – 29 років. Народився в Неаполі, батько – каталонський шляхтич, мати – шотландка. У 20 років отримав дозвіл неаполітанського короля на перехід в російську морську службу (для виховання сина Катерини ІІ і Григорія Орлова юного графа Бобринського). Одружений на дочці улюбленого міністра Катерини ІІ – Івана Івановича Бецького (побічного сина Трубецького) – Настасії Соколовій, фрейліні імператриці. Відданий Катерині ІІ.
Робить військову кар’єру. Обережний і хитрий, розумний і сміливий. Багато знайомств у Неаполі (особливо серед військових). Людина канцлера Паніна, тобто, масон шведської ложі. Проти німецьких розенкрейцерів, а отже, проти Кейзера.
Курить сигари.
5. Барон Генріх Кейзер – 30 років. Людина віце-канцлера Безбородька, таємний агент Степана Івановича Шешковського. Вхожий до аристократичного товариства, але не гнушається спілкуватися з лихварями, покидьками, злочинцями.
Лисий, сильний, жорстокий. Руку завжди потискує дуже сильно, дивиться прямо в очі. Масон (розенкрейцер) і атеїст.
Наркоман. Курить опій, приймає коноплю.
6. Андрій Розумовський – 24 роки. Хоче бути причетним до видатних справ. Але заплутався в інтригах, релігіях, в патріотизмі та служінні Росії. Проти війни.
Закоханий у королеву Кароліну.
7. Ніна Матіні – чарівна співачка, 20 років. Не на перших ролях. Закохана в Дмитра Бортнянського по вуха. Місцева. Соромиться композитора, та коли зрозуміла, що й він кохає її, стає значно сміливішою. До чого йдеться, глядач повинен бачити з самого початку.
Іноді вельми гаряча, до крику, до імпульсивної жестикуляції.
8. Луїза-Іоанна – 25 років. Донька прусського посла (матері немає, батько для неї – все). Цибата, білява арійка зразка ІІІ-го рейху. Стегна худі, сідниці замалі. Простакувата. Хоче заміж.
До Бортнянського, в якого, як їй здавалося, була закохана, ставиться з пієтетом, побоюється. Зустрічає взаємність у Мордовцева, тому віддається без сумнівів.
Хитрощі та кокетство їй зовсім не вдаються. Батько потакає дочці.
9. Гелен де Моран – гарна, пещена жінка 30-35 років. Дружина французького посла. Хоче в Париж. Салонна левиця, але буває пустотлива й нестримна в інтимній обстановці.. Кмітлива, практична, цинічна.
Вище середнього зросту, з пишною зачіскою, прикрашена дорогоцінностями.
10. Її чоловікові 60 років. Все бачить і все розуміє. Гедоніст.
11. Марія Федорівна – 20 років. Дружина Павла Петровича, майбутнього Павла І. Син Олександр – 1 рік.
Хоче бути хорошою дружиною, матір’ю, імператрицею. До Бортнянського завжди ставилася з величезною повагою.
12. Павло Петрович – 24 роки. Має сина Олександра (майбутнього Олександра І). У самого надій на царювання майже не лишилося.
13. Король Фердинанд IV – 26 років. Високий, худий, але ширококостий. Трохи горбиться (звичка нахилятися до співбесідника), ноги і сідниці товсті, руки довгі, долоні широкі. Обличчя пересічне, лоб низький, підборіддя скошене, м’ясистий, великий ніс ( має прізвисько в народі – Носатий). Погляд нещирий, насмішкуватий. Характер слабкий, нерішучий.
Появляється постійно з неаполітанським мастифом Ахіллом. Любить розмовляти з ним, жалітися на Кароліну, вихвалятися собою.
Загалом людина весела (любить вечірки, полювання, молоденьких дівчат). Кароліні може зопалу дати в вухо. Пізніше вибачається.
14. Марія-Кароліна ІІ – дружина Фердинанда. 24 роки. Донька австрійської імператриці Марії-Терезії, сестра французької королеви Марії-Антуанетти. Син – принц Франческо – 1 рік.
Невисока, струнка. Широкий, опуклий лоб. Білявка. Очі сині, виразні. Гарні зуби й губи, нижня трохи більша за верхню (пухкенька). До короля ставиться байдуже, часом з неприхованою відразою. Закохана в Андрія Розумовського до нестями.
Забезпечує вплив австрійського двору на Неаполітанське королівство.
По-німецьки педантична, у її словах більше порожніх балачок, ніж розсудливості.
Хоче влади.
15. Джованні Паїзієлло – 38 років. Придворний диригент, викладач в консерваторії Сант-Онофріо. Скоро стане придворним диригентом в Петербурзі.
Пухке обличчя, томливі, гарні очі з довгими віями, кучерики світлого доглянутого волосся (париків не носив), чорні брови. Гарячий, але боязкий. Жадненький і заздрісний. Як і всі італійці у фільмі – експресивний, багато жестикулює.
1. Перший вечір.
1. У затишній, але далеко не розкішній таверні за столиками сидять рибалки, моряки, підозрілі люди, схожі на злочинний люмпен – коротше кажучи, звичайний портовий набрід. Однак поводяться завсідники досить пристойно, чого не скажеш про сторонню компанію з чотирьох чоловіків – чи то розбійників, чи то ландскнехтів. Ці галасують, чіпляються до служниць, взагалі, тримаються задиристо, зате їх старший тільки стримано спостерігає за обстановкою.
У таверні темно – свічки не можуть освітити просторе приміщення.
Четвірка оглядається: розчиняються вхідні двері, і стає видно, що на вулиці вже ніч; а у таверні з’являються два нових відвідувача. Першим заходить офіцер: високий, худорлявий, рудоволосий. За ним слідує негр у цивільному одязі. Новоприбулі простують до шинкваса, де порядкує молодий господар закладу.
– Бажаєте зупинитися в трактирі, синьйоре? – поштиво цікавиться господар. – Чи лише повечеряти?
– Гарячого вина, – коротко замовляє військовий. Він добряче зморений. – І води моєму денщику.
Буйна компанія негайно переносить вогонь з дівчат на чужинців. По всьому помітно, що головорізи давно нудяться.
– Яке ж воно закаляне! – вигукує чолов’яга зі шрамом на носі та колючим поглядом.
– Я мало не задихнувся, – вторить його похмурий приятель.
Третій, дивлячись офіцерові в спину, голосно додає:
– Хто водиться з чорнопикими, той сам клятий дідько!
Не звертаючи уваги на образи, чорношкірий денщик несе воду й вино до вільного столика. Офіцер затримався біля стійки, розраховуючись срібною монеткою за напої, потім прямує за своїм слугою. Коли той минає дратівливу компанію, головоріз зі шрамом раптом виставляє ногу. Негр мало не перечіплюється, розхлюпавши воду й вино, а зловмисник і його приятелі радо регочуть. Несподівано військовий підбиває ніжки табурета, на якому сидить жартівник, і чолов’яга гепається на підлогу. Сміх одразу припиняється, постраждалий миттю підхоплюється, хапається за руків’я шпаги. Але четвертий, котрий мовчав до цього, нарешті втручається:
– Угамуйся! – і зовсім тихо, мружачи темні очі, пояснює: – Не тут...
Пізніше немолода служниця, подаючи гарячі страви військовому та його чорному денщику, доброзичливо радить:
– Не зв’язуйтеся з ними, синьйоре. То росіяни...
– А я американець! – гордовито заперечує офіцер.
На екрані появляється надпис: Неаполь, 1778 рік.
2. У будинку французького посла тим часом у розпалі музична вечірка. У вітальні за клавесином сидить Дмитро Бортнянський – композитору 27 років, він невисокий, симпатичний, усміхнений. Поряд стоїть Андрій Розумовський зі скрипкою. Російському послу в Неаполі, сину колишнього гетьмана Кирила Розумовського, всього 24 роки. Останній учасник тріо – шестидесятирічний секретар британського посольства Ричард Тейлор з мисливським гобоєм. Трійця акомпанує дружині французького посла Гелен де Моран, пещеній, апетитній жіночці років 35, котра закінчує співати арію з опери “Квінт Фабій”.
Глядачі (а серед них також американець Поль Джонс, прусський посол герр Теден, двадцятип’ятирічна донька прусського посла Луїза-Іоанна, місцеві аристократи) аплодують. Дружина французького посла виголошує:
– Ми представили арію з нової опери маестро Бортнянського! А тепер просимо, ні – категорично вимагаємо, – вона посміхається; і губи, і зуби у Гелен де Моран прекрасні, – щоб маестро виконав для нас, – слова “для нас” вона вимовляє з притиском, – одну з тих чарівних російських пісень, які він розігрує неперевершено!
Бортнянський знову сідає за клавесин, Розумовський і Тейлор легенько аплодують.
– Хочу лише уточнити, мадам де Моран, – кланяється композитор господині, – пісня буде українська.
Він починає грати, співає...
3. Нічною вулицею Мерджелліна, що тягнеться від пагорба Позілліпо, з порту до церкви Санта-Марія-ді-Піє-ді-Гротта, поспішають американський офіцер з денщиком. Вони простують серединою бруківки, оглядаючись на звук швидких кроків позаду. Коли переслідувачі наближаються, ми бачимо, що це знайома нам четвірка з таверни. Офіцер зупиняється. Зупиняються й головорізи. Жартівник зі шрамом на носі захекано мовить: Дикторський текст (тут і далі звучить голос старого Дмитра Бортнянського):
“У 1778 році імпресаріо Гаетано Санторо запросив мене для постановки опери-серіа “Квінт Фабій” у неаполітанському театрі. Посприяв запрошенню граф Андрій Розумовський, віднедавна призначений в Неаполь послом. Столиця королівства обох Сицилій зачарувала мене з першого погляду! Після сльотавої Венеції сонячний напівафриканський Неаполь з апельсиновими та лимонними гаями, з вічно зеленими кактусами, олеандрами, миртами, оливами, з теплим, бірюзовим морем, з веселими, добродушними жителями здавався райською місциною. Хотілося жити тут вічно...”
– Ми не договорили з тобою, вилупку. Діставай шпагу!
Утім, він не дає супернику часу на приготування, а відразу нападає. Троє його товаришів і слуга-негр лише спостерігають, не втручаючись у бій. Поєдинок складається не на користь росіянина. Американець переважає його у володінні зброєю і невдовзі вже тричі ранить нападника. Щоправда, це не уколи, а дотичні подряпини та порізи: по грудях, по плечу лівої руки, по стегну. Нарешті американець сильним ударом ламає шпагу росіянина майже біля ефеса і припиняє бій, приставивши вістря шпаги до живота головоріза.
– Сподіваюсь, синьйори вдоволені? – звертається офіцер до решти росіян, озираючись понад плече.
– Цілком, ¬– запевняє ватаг росіян. – Можете йти, вас ніхто не зачепить...
Коли американець довірливо відвертається, сховавши зброю до піхв, ватажок вихоплює з-за поясу ніж і метає, влучаючи офіцеру в шию. Той падає, денщик схиляється над господарем.
– Господи Боже... – він із жахом торкається рани, з якої витікає кров. – Допоможіть!
Четвірка обступає чорношкірого так, що слузі нікуди втікати.
– Це ти винен, чорний виродку! – звинувачує один із приятелів жартуна.
Негра, котрий збирався звестися, копняком у груди він валить на бруківку, хльоскає шпагою по голові, рубаючи її, мов капустину!
– Досить! – утримує його руку ватаг. – Відчайдух проти мертвяка... – звертається до третього головоріза. – Перевір кишені у хазяїна!
Підлеглий слухняно присідає біля тіла військовика, перевертає горілиць, нишпорить по кишенях. У нагрудній внутрішній кишені він знаходить лист, віддає ватажку. У бічній кишені лежить набитий гаманець. Головоріз оглядається на командира, який уважно читає листа, і спритно переправляє гаманець за пазуху.
– Мені, – коротко говорить ватажок, і підлеглий без супротиву віддає знайдені гроші йому.
Несподівано американський офіцер хапає ватажка за ногу – останній прояв затятого характеру. Росіянин холоднокровно схиляється, висмикує ніж з шиї пораненого і одним рухом розтинає беззахисному противнику горло. Затим випростовується, наступивши ногою на груди конаючому офіцеру, говорить так, ніби продовжує роздумувати над прочитаним:
¬- Пся крев!... Архів д’Еона вже тут!...
Йдуть титри, заголовок фільму:
„Архів д’Еона”
2. Напередодні приїзду Павла Петровича.
4. Репетиція в оперному театрі Сан-Карло. Звучить не музика, а дика какофонія: оркестранти розігруються, повторюють або вчать важкі місця своїх партій. У центрі “оркестрової ями” (насправді, це рівне місце перед публікою) стоїть клавесин диригента, навколо нього віялом розташувалися струнні та духові інструменти.
Бортнянський осторонь розмовляє з Джованні Паїзієлло, викладачем консерваторії Сант-Онофріо, колишнім придворним диригентом Фердинанда IV. Італійцю 38 років, він має томні великі очі з довгими віями, пухкі щоки, природні кучерики світлого доглянутого волосся, густі чорні брови. Експресивний, гарячий, багато жестикулює.
– Опери-серіа нині нікому не потрібні, – саркастично стверджує Паїзієлло. – У публіці, колего, попит на комедії! Перголезі прославився буффою “Служниця-пані”, за що принц Стільяно і зробив його керівником неаполітанської капели.
– Скарлатті писав серйозні опери.
– Це було, по-перше, півстоліття тому; по-друге, Скарлатті – останній видатний композитор; по-третє, навіть для його сина в Неаполі місця не знайшлося: Доменіку довелося виїхати в Іспанію. У минулому році виїхав Піччіні! Боюсь, синьйоре Деметріо, на мене теж чекає вигнання...
– У Росії, синьйоре Джованні, цінують серйозних італійських композиторів.
Паїзієлло нещиро посміхається завуальованому компліменту.
Бортнянський постукує паличкою по клавесину, голосно мовить:
– Синьйори! Прошу уваги! – оркестр змовкає, чути лише шелест нот. – Ми починаємо.
Дмитро сідає за клавесин, змахує рукою, і лунають перші акорди опери. Звучання оркестру дивом змінюється – тепер це єдиний гармонійний організм. Паїзієлло заздрісно кривиться, кланяється Бортнянському і виходить.
Музика звучить, а за лаштунками сцени імпозантний співак чіпляється до молоденької актриси Ніни Матіні. Дівчині 20 років, співає вона не першу роль, але приваблива і наївна на вигляд.
Співак, якому вже за сорок, пригортає Ніну, поплескує по сідницях, норовить ущипнути за груди.
– Відпустіть, Петіто! – вимагає дівчина, вириваючись з настирливих обіймів. –Пустіть негайно!
– Один поцілунчик, – шепоче соковитим басом співак. – У тебе не убуде...
Пручаючись, Ніна опиняється на краю сцени.
– Від-пу-стіть! – сичить вона, мов розлючена кішка.
– Та що ти приндишся?! – обурюється співак.
Бортнянський, який помітив Ніну й Петіто, підносить догори руку, зупиняє музику. Тепер дівчина перехоплює погляд Дмитра, а співак здивовано оглядається. Спалахнувши, Матіні вивільняє руки, щосили штовхає Петіто в живіт. Той точиться і звалюється в оркестрову яму на музиканта з тарілками. Оркестранти озираються, сміються. Посміхається й Дмитро.
– Ну, я тобі!... – бурчить співак.
– Лише спробуйте торкнутися! – стискує кулаки дівчина.
– Синьйоре Петіто, – чемно, але твердо говорить Дмитро, – якщо ви продовжите чіплятися до акторок, я попрошу імпресаріо відчислити вас із трупи.
Ніна опускає кулачки й біжить за куліси. За нею бреде Петіто.
– Граємо з того місця, де зупинилися, – звертається Бортнянський до оркестру. – Ададжо ма нон троппо (повільно, але не дуже).
Лівою рукою з нотами він змахує над головою, правою починає грати на клавесині. Обличчя Дмитра стає замріяним, відповідно до настрою музики. З-за лаштунків за ним захоплено спостерігає Ніна Матіні.
5. Приймальня перед кабінетом російського посла графа Андрія Розумовського залита сонячним світлом. Секретар Лужин, привітний молодик з розумними очима, підводиться з-за столу назустріч Бортнянському. Дмитро ручкається з ним, цікавиться:
– Андрій Кирилович у себе?
– Їх сіятельство чекають на вас.
6. Андрій сидить за письмовим столом у високому вольтерівському кріслі й пише листа. Капітан де Рібас (29 років, носить косичку і вуса) стоїть біля відчиненого вікна, милується людною вулицею Сант-Андреа-дельї-Скопарі внизу, переводить погляд вдалину, на вершину Везувію. Мовить задумливо:
– Нічого не змінилося... Везувій куриться точнісінько так само...
Секретар прочиняє двері до кабінету, пропускає Бортнянського. Розумовський підводить очі, помічає композитора і радісно проголошує:
– А ось і маестро!
– Доброго дня, ваше сіятельство, – вітається Дмитро, потім окремо ввічливо киває де Рібасу.
Той холодно роздивляється композитора. Розумовський виходить з-за столу, простягає руку Бортнянському, говорить де Рібасу:
– Із задоволенням представляю вам свого земляка, автора трьох опер Дмитра Степановича Бортнянського. Прошу: капітан Осип де Рібас’і’Байон, син каталонського шляхтича, природний неаполітанець, підданий Російської імперії!
На великому пальці правої руки де Рібаса довгий ніготь. На підмізинному – залізний перстень з зображенням черепа. Тоді я не знав, що довгий ніготь, як і залізний перстень з мертвою головою – атрибути масона. Тим паче я не відав, що Осип Михайлович – тамплієр, член «Священного ордена Єрусалимського храму».
7. Ватажок російських головорізів Пухальський інструктує Михайла, зодягненого злидарем. Ми застаємо кінець їхньої розмови. Михайло, схожий обличчям на Стецька, хвилюється, що не справиться з завданням, перепитує Пухальського:
- А як він мене не візьме, ваше благородіє?!
- Постарайся, лайдаче, щоб узяв!
8. Минуло хвилин п’ять-десять. Граф читає папір, який приніс Дмитро, маестро і капітан сидять на дивані, де Рібас курить сигару. Помітно, що гості не хочуть заважати послу, у якого й без того накопичилося багато роботи: на столі лежать конверти, папери, книги. Однак усі троє продовжують підтримувати розмірену бесіду.
– Великий князь з дружиною приїдуть завтра, – розповідає де Рібас. – Інкогніто, звісно, але всі знають, що граф дю Нор – спадкоємець російського трону.
– Їх світлості пробудуть у Неаполі до Різдва? – цікавиться Дмитро.
– Сіятельства: граф і графиня, – поправляє співбесідника капітан, – не забувайте, маестро.
– Павлу Петровичу подобається гра в інкогніто, – додає Розумовський. – Не варто його розчаровувати.
– Щодо вашого питання...
– Мені хотілося б, – пояснюючи, перебиває де Рібаса Бортнянський, –запросити... – запинається, – графа і графиню на прем’єру.
– Павло Петрович не театрал. А Марія Федорівна, я впевнений, з нетерпінням чекатиме опери російського композитора!
– Дозвольте дати пораду, Дмитре Степановичу, – втручається Андрій Розумовський. – У Павла Петровича важкий характер, це загальновідомо. Присвятіть насліднику будь-яку музичну п’єсу і подаруйте при першій нагоді. Обіцяю: ви йому потрафите!
– До завтра п’єса буде готова, – усміхається Дмитро.
- Мало не забув! Вам вісточка з Росії!
...Де Рібас і Розумовський зосталися в кабінеті удвох. Граф Андрій випростався у кріслі, заклав руки за голову, потягується молодим, гнучким тілом. Він стомився від писанини; стомленим виглядає навіть лице: мішки під очима, почервонілі білки. “Андрій Кирилович передав мені лист з Петербурга. Директор імператорських театрів його високопревосходительство сенатор Єлагін запрошував повернутися в Росію, обіцяючи широкі творчі можливості. В наступні кілька днів я часто задумувався над пропозицією сенатора...”
– Добре пам’ятаю, – де Рібас ставить книгу на місце в шафу, – сім років тому пан Бортнянський виконував таємні доручення графа Орлова.
– Осипе Михайловичу, в загоні князя Долгорукого! Якщо людина бере участь у переговорах з албанцями й греками, з чорногорським владарем Стефаном...
– Знаю! Пошуки союзників для війни з Туреччиною, підготовка повстання в Архіпелазі. Збурили Чорногорію та Албанію... Але роль шпигуна Таємної канцелярії...
– Злі язики, повірте. Маестро виступав на переговорах кваліфікованим драгоманом!
– І регулярно слав тайнописи маркізу Маруцці! А на кого Бортнянський працює зараз?! На Шешковського? Чи на Безбородька?!
– Ви думаєте, віце-канцлер набув аж такого впливу?
– Андрію Кириловичу, Безбородько побажав мати в Криму соляні варниці – і Крим завойовано! Тепер йому кортить земель у Польщі, отже, чекайте нового переділу Речі Посполитої. Незважаючи на опір канцлера Паніна...
– Гадаю, Дмитро Степанович тут ні при чому... Любов до криптограм нікому не шкодить. До речі, сьогодні він приносив розшифровані листи кардинала Лас-Казаса. І це не вперше! У Бортнянського унікальний талант – не кривдьте його.
Де Рібас відходить до вікна. Він не згоден з послом, але переводить мову на вулкан:
– Але диму більше, ніж звичайно...
9. Бортнянський наближається до будинку, в якому наймає квартиру, і бачить обірванця (це Михайло), який клянчить під ніс:
- Подайте на хліб, добрі синьйори...
Дмитро принципово не подає злидарям, тому проходить мимо, але раптом зупиняється, обертається, пильно дивиться на канюку. Той радіє увазі, говорить:
- Заради Господа милосердного, подайте грошик...
- Земляк? Українець?! – озивається Бортнянський.
Жебрак дивується:
- Паночку, з Умані я, Михайло Кулик! Моряк, паночку! Відстав од корабля, клянусь, - смикає себе за дрантя, поспішає пояснити: - Одяг віддав за їжу!
Дмитро виймає срібну монетку, простягає земляку, та несподівано йому приходить краща ідея.
- Підеш за прислугу? Платитиму пів дукат у тиждень.
- Мосьпане... За кусень хліба й притулок! – божиться. – Вірою і правдою!
... У квартирі композитор показує Михайлові комірчину з довгим сундуком, на якому ще лежить постеля попередника.
- Жив тут до тебе... Луїджі... Прогнав я – крав гроші.
- Не сумнівайтесь, паночку! Чужого не навчений брати, - коли Дмитро намірився йти, слуга інтересується: - А як ви ... вгадали? Що з України?!
- Багато назбирав? – питає Бортнянський. Слуга заперечливо хитає головою, і Дмитро каже: - Обличчя в тебе не італійське, тому не подають. Звуки тягнеш, наче співати зібрався. Та ще „г” замість їхнього „ґ” вимовляєш.
Михайло мало не розкриває рота від подиву, а Дмитро продовжує:
- І не бреши мені, що відстав від торгового судна – черевики у тебе, як у військового моряка. Не треба, - перебиває Михайла, - не пояснюй!
Виходить з комірчини. Розгублений Михайло дивиться на штиблети, роззирається, затим обережно йде назирці за Бортнянським, підглядає крізь прочинені двері кабінету.
Дмитро сідає за клавесин, торкається клавіш, задумливо награє фразу...
10. Дерев’яний мисливський будиночок (на 4-5 кімнат) у лісі. Андрій Розумовський зустрічається з Марією-Кароліною, дружиною короля ФердинандаIV. Королева невисока й струнка. Вона білявка, має виразні сірі очі й гарні губи, хоча нижня губа трохи затовста. Королеві 24 роки. Після гарячкових поцілунків жінка схвильовано попереджує коханця:
- Лас-Казас передав королю наше листування. Кардинал мститься, бо ненавидить мене! А король... – Кароліна вмить стає розлюченою, - ударив мене!!
Спогад королеви: Фердинанд тримає в лівій руці зібгані листи, а правою завдає дружині ляпас у вухо. Королева падає, виставивши руки, на підлогу, а король рвучко йде геть.
- Я готова стерпіти все, Андріано! – Кароліна знову цілує Розумовського. – Коли ти зі мною, я щаслива...
11. Увечері – гра в карти у Ричарда Тейлора. Певно, це покер. Гра напружена, на гроші, Бортнянський виграє. За картами політичні плітки. У грі приймають участь четверо: Бортнянський, Тейлор, секретарі шведського та прусського послів. Секретарі пліткують, одночасно оголошуючи ставки, беручи взятки, пасуючи тощо.
- Венеціанські шпики заметушилися – з’явилася робота.
- Лише глухий не чув про приїзд російського князя!
- У Людовіка XVI таємні агенти при кожному європейському дворі, - заявляє Тейлор. - Географи приїхали досліджувати Везувій...
- Збираються спускатися в кратер! – сміється прусак.
- Нині Франція принижена, - додає Тейлор. Поза всяким сумнівом, готується вторгнення на Британські острови.
- Навіщо? – запитує Дмитро.
- Припустимо, щоб підняти на боротьбу за незалежність Ірландію, - говорить швед. - Або відновити династію Стюартів.
- Франція втрачає колонії у війнах з Англією, - знову пояснює Тейлор. – Росія загрожує на Сході.
- Головний союзник Франції – Порта, - докидає прусак. – А перший ворог Порти хто? Росія!
- Але панове, - втручається швед, - якщо Росія нападе на Туреччину, захопить Крим, Австрія підтримає Росію на Балканах!
- А Прусія захопить Польщу.
- Ні, у Польщі почнеться повстання!
- Тоді Франція точно підніме повстання в Ірландії та Шотландії! І оголосить війну Англії!
Виграш Бортнянського перериває обмін думками. Тейлор підраховує виграші й програші, зауважує миролюбно:
- Ми вас не шокуємо відвертістю, маестро? Не звертайте уваги. Ми поділяємо світ лише на словах!
3. День приїзду Павла Петровича.
12. На площі Карміне зібрався народ. Переважно це мешканці сусідньої вулиці Марінелла, тобто, бідняки-лацароні. Всі чекають на приїзд російського гостя. Звісно, спадкоємця зустрічають урядовці Неаполя, А.Розумовський, де Рібас, просто цікаві – стоять карети місцевих аристократів і багатіїв; у натовпі також бачимо чотирьох російських головорізів з таверни.
Нарешті з воріт дель Карміне з’являється екіпаж великого князя Павла у супроводі кількох екіпажів почту, кінного загону, який надав неаполітанський король, під керівництвом барона Кейзера – начальника охорони спадкоємця.
Натовп миттєво збуджується, найенергійніші кидаються до карети, простодушно радіють приїжджим, вигукують: “Viva Росія!”, “Viva принц!” Зчиняється метушня й галас. Охорона майже не намагається відігнати лацароні від карет. Скоріше, солдати роблять тільки вигляд, що беруть екіпажі в кільце.
Павло Петрович нервово відсовується від дверей в глибину кабіни – він злякався. Його молода дружина натомість поводиться спокійно.
– Поль, – мовить вона, – прості люди вітають вас. Жителі Неаполя горді, що ви завітали до їх міста.
– Звідки вони дізналися про мій приїзд?! – з підозрою дивиться на дружину Павло.
Коли дверцята карети раптово відчиняються, князь здригається і намагається відсунутися ще далі. У карету, поштиво знімаючи треуголку, заглядає де Рібас.
...Барон Кейзер верхи розмовляє з Розумовським, котрий відчинив настіж дверцята своєї карети.
– Не радив би, графе, нав’язуватися Павлу Петровичу, – нахабно говорить барон. – Він нанесе вам візит після відвідин короля Фердинанда та прусського посланника.
... – Дякую, доїхали добре, – відповідає Марія Федорівна де Рібасу, прислухається до гарматних пострілів з боку набережної. – У місті почався карнавал?!
– Це салют на честь ваших сіятельств.
Постріли викликають серед натовпу ще більші веселощі та ентузіазм.
– Везіть скоріше звідси! – роздратовано вигукує князь.
– Вашим сіятельствам приготовано казіно на вулиці Мерджелліна, з видом на затоку...
– Куди завгодно, аби не чути ґвалту!
На коні підскакує барон Кейзер, спішується.
–Увечері вас запрошує король Фердинанд, – повідомляє де Рібас подружжя.
Генріх Кейзер відразу заперечує:
– Князь хотів візитувати посольство Пруссії! – він скидає треуголку, і ми бачимо, що барон абсолютно лисий.
Капітан звертається безпосередньо до наслідника:
– Ваше сіятельство, ви встигнете зробити обидві візитації.
Він прикриває дверцята карети, екіпаж Павла рушає.
– Ви тільки квартирмейстер, якщо вживати воєнні терміни, – говорить барон. – Безпекою графа й графині опікуюсь я!
– Це помітно... – з єхидною усмішкою зауважує де Рібас.
Кейзер вискакує на коня, шмагає тварину, б’є шпорами, мчить навздогін за каретою великого князя.
Натовп продовжує вигукувати здравиці, дехто вистрибує на підніжку екіпажа, заглядає у віконця, привітно махає руками пасажирам.
13. У найбільшій залі нижнього поверху королівського палацу Фердинанда IV зводять дерев’яний вертеп. Король запросто зустрічає Павла Петровича з Марією Федорівною саме тут, пояснює: “Вертеп буде більший, ніж сцена французького театру. Так мені обіцяв мій прем’єр-міністр!” Фердинанд високий, жилавий, міцно збудований. Обличчя у короля далеко не аристократичне, лоб низький, ніс довгий і м’ясистий. Фердинанду 26 років. З ним неаполітанський мастиф Ахілл.
При аудієнції присутній кардинал Лас-Казас – прем’єр-міністр Неаполя, котрий забезпечує іспанський вплив при дворі. Довгий час до цього кардинал був регентом при неповнолітньому Фердинандові. “Неаполь був першою італійською державою, котра встановила прямі стосунки з Росією. Свої горіхи, оливу, лимони для дублення шкір вони вигідно міняли на ту саму видублену шкіру, деревину, залізо, зерно, віск та ікру.”
... У королівському кабінеті. Лас-Казас зауважує: “Королівство обох Сицилій, подібно до Росії, у конфлікті між Англією та Францією, займає позицію “озброєного нейтралітету”.
Втім, обом монархічним особам його розумування малоцікаві. На щастя для Фердинанда, за вікном палацу звучить пронизливий трикратний посвист – це лісничі кличуть короля на полювання. Фердинанд виглядає у вікно і пояснює Павлу:
- Лісничі загнали в лісі кабана. Поїдете на полювання!
- Сьогодні?
- Негайно! – радісно підтверджує Фердинанд.
- Ні, ваша величносте, я стомився з дороги...
- Люб’язний графе! – не здається Фердинанд. – вже три дні, як почався переліт перепілок; якщо хочете, поїдемо наступного тижня на Капрі – там їх тисячі!”
14. Уже вечоріє, Павло Петрович, криючись, приїжджає до прусського посла сам, одягнений у військовий мундир прусського зразка. Посол зустрічає гостя разом зі своєю дочкою Луїзою. Супроводжуючи принца на другий поверх, цікавиться:
- Як здоров’я принцеси Софії-Доротеї?
- Княгині Марії Федорівни, – сухо виправляє Павло.
- Обмовився, ваша світлосте. Я знаю принцесу з самого дитинства! – рукою показує зріст. – Одного разу за столом, - сентиментально усміхається, - вона пригощала мене яблуком і перелила бокал з вином. Але я вмовив князя не карати принцесу за пустощі.
... У кабінеті посла. Герр Теден говорить: “Ваш батько вірно сказав: австрійці підкупляють, французи дурять! Тому Петро ІІІ і дружив лише з Фрідріхом ІІ. Повірте, принц Вільгельм також має душевну мрію стати вашим вірним другом!”
- Він просив передати вам листа, - з легким поклоном віддає лист, який Павло відразу розпечатує. Трохи знервовано Павло запитує: - Ви обізнані зі змістом листа?
- Я не читав його, проте особисто від принца чув, що вашу світлість визнають Великим Провінційним Майстром ордена розенкрейцерів у Росії. Я теж масон. А Фрідріх-Вільгельм – майбутній король Прусії. Нашим двом великим державам випадає об’єднатися проти французької та британської загрози. Коли почнеться їх гризня в Індіях, разом ми зуміємо захистити наші інтереси на європейському театрі.
- Що принц Вільгельм бажає мати за підтримку Росії?
- О, майже нічого! – посол заминається, однак роз’яснює: - Було б справедливо відновити протекторат Пруссії у Ліфляндії. Щодо Криму... – Павло Петрович різко погляну в на Тедена, і той сказав не все, що хотів: - Певна присутність наших інтересів на півострові задовольнила б Фрідріха-Вільгельма й директорію розенкрейцерів.
... Після від’їзду гостя говорить дочці:
- Великий князь, безперечно, був би дуже корисним у гарних руках. Вибач, Луїзо, маю негайно написати листа в Берлін!
Затим сідає за письмовий стіл.
4. День дуелі Розумовського й наслідника.
15. День починається з того, що Павлу Петровичу приносять на таці пакунок від Бортнянського. Князь у цивільному платті, схожому на військовий прусський мундир.
- Маестро Бортнянський, - читає Марія Федорівна, - пенсіонер її величності...
- Щось просить? – зверхньо говорить Павло, відсуваючи пакунок. – Листа спадкоємцю престолу підписувати линялими чорнилами?!
Відкриває Марія Федорівна.
- Поль, маестро присвятив вам кантату на приїзд до Італії! Не будьте придирливі – певно, він поспішив промокнути чорнила.
Павло махає рукою. Марія Федорівна ображена, але приховує настрій.
16. Палаццо, котре де Рібас найняв для Павла Петровича, цілком достойне наслідника престолу: високі, світлі коридори, картини та лицарські обладунки на стінах, килими на підлозі, вишукані меблі.
Князь сидить на дивані. Слуга доповідає про прихід посла А.Розумовського (для візиту він вдягнув форму офіцера флоту). Марія Федорівна бентежиться, проте Павло навіть не підводиться.
– Ваше сіятельство, – говорить Розумовський з церемонним поклоном, – маю честь засвідчити вам свої вірнопіддані почуття.
– А, це ви, графе... – ніби помічає Андрія Павло. – Ви у справі?
Розумовський церемонно відповідає:
– Мій обов’язок – ознайомити ваше сіятельство зі станом усіх справ у посольстві. Однак, якщо ваше сіятельство зайняті...
– Чому ж, – підводиться нарешті князь. – Я потішений, що ви прибули з докладом, – задумливо озирається, мовить. – Гадаю, нам ніхто не заважатиме...
– Поль, – зрозуміла натяк Марія Федорівна. – З вашого дозволу я вийду в сад.
Павло з перебільшеним захопленням цілує дружині руку, дивиться їй вслід. Затим без поспіху обертається до гостя. Коли двері за дружиною зачиняються, несподівано говорить:
– Я вражений вашим нахабством! – зривається на істеричний крик: – Як ви посміли!... – хапається за руків’я шпаги, смикає її з піхв. – Після всього, що трапилося!... Захищайтеся!
Андрій непорушно завмер. Він не злякався і, здається, не надто здивувався.
– Я не битимусь з майбутнім государем, – твердо заявляє він.
– Діставайте зброю, якщо ви дворянин, а не син пастуха!
Це образа, котру Розумовський не дарував би нікому. Крім Павла... Коли той робить фальшиві випади, тицяючи вістрям майже в груди Андрію, граф продовжує стояти недвижно. Розлючений Павло втрачає витримку і атакує по-справжньому. Лише тепер Розумовський відступає вбік, і Павло, схибивши, ледве не падає.
– Обороняйтесь! – вигукує наслідник. – Або я проткну вас, мов скаженого собаку!
Розумовський, пильнуючи за рухами князя, виймає кінець кінцем шпагу, стає в оборонну позицію.
– Ви помиляєтесь, – мовить він Павлу примирливо.
– А-а-а! – кричить той і вдруге кидається вперед.
Цього разу Андрій одним коловим рухом вибиває шпагу з рук наслідника. Павло, зоставшись беззбройним, завмирає, затим з покликом “Прокляття!” підхоплює шпагу, знову нападає на Розумовського. Він так агресивно тисне, що граф Андрій поволі відступає, ледве встигаючи відбивати рясні удари. Утім, самовладання Розумовський не втрачає.
– Я ніколи не мав на думці, – з паузами говорить він, – будь-чим зашкодити вам...
– Ви брешете! – навісніє князь. – Я почитав вас за друга!...
– Я ваш покірний слуга, – запевняє Андрій. Він ловить незграбний випад противника і вибиває шпагу тим самим рухом, що й раніш.
Павло біжить за шпагою і зі ще більшою люттю нападає на Розумовського:
– Ви мене зрадили! Ненавиджу...
Андрій бачить, як прочиняються двері до зали – всередину заглядає Марія Федорівна. Вона налякана тим, що бачить. Притуливши двері, принцеса біжить по коридору. Добігши до саду, гукає: Про події 1773 року мені розповідав детально Фонвізін, котрий в той час служив секретарем канцлера Паніна. Після смерті в родах першої дружини князя Павла принцеси Вільгельміни імператриця Катерина ІІ зуміла переконати сина, що принцеса зраджувала йому з Андрієм Розумовським. Лише після того, як князь сам прочитав листи Андрія до своєї дружини, він втішився і одружився вдруге...
– Капітане! Пане де Рібас! Допоможіть!
А поєдинок у залі продовжується: Павло Петрович наступає, Розумовський захищається. Раптом двері розчахуються, і до зали вбігає де Рібас у супроводі Марії Федорівни. Суперники не звертають на них уваги: Павло намагається заколоти Розумовського, той – не зашкодити нападнику і вціліти самому.
– Панове! Ваше сіятельство! Павле Петровичу! – де Рібас безстрашно кидається поміж шпаг, відтісняє Андрія, водночас не даючи змоги насліднику влучити в графа. – Благаю, панове...
Розумовський опускає зброю, вибачливо, але з неодмінним достоїнством, говорить німецькою, якої не знає де Рібас:
–Князю, я вельми шкодую, що став причиною вашого обурення. Дозвольте мені сподіватися, що я зможу заслужити і прощення...
Павло оглядається. Марія Федорівна, безмірно стривожена, з німим питанням дивиться на чоловіка. Князь неохоче вкладає шпагу в піхви, йде до дверей, розводячи руками. Минаючи дружину, виправдовується:
– Ми просто... – переводить подих, шукаючи слова. – Вправлялися з послом у фехтуванні. Так! – обертається на ходу до Розумовського: – Я цілком вдоволений, графе, – і знову легковажно додає для дружини: – Ми лише фехтували. Запроси графа на обід, люба...
Коли наслідник виходить, де Рібас відступає від Розумовського. Посол дивиться на принцесу. Жінка шаріється, ніяково посміхається.
17. За довгим обіднім столом Павло Петрович, навпроти нього Андрій Розумовський, між чоловіками збоку Марія Федорівна. Князь прикладається до бокала з вином і весело напосідає на посла:
– Канцлер цікавився, чи довго ще йому платити ваші борги лихварям?
Андрій сміється:
– Поки не почну красти, ваше сіятельство.
- А король Фердинанд учора скаржився наодинці, що ви вели компрометуюче листування з королевою Кароліною, і взагалі, поводитеся негідно посла дружньої держави.
Граф філософськи зауважує:
– Король неаполітанський під французьку дудку зі своїми міністрами витанцьовує. А ця дудка з російським голосом не ладить.
– Матінка Катерина, - перебиває Павло, - просила мене передати неаполітанському королю, що з вами слід поводитися строго, це вам лише корисно!
Слуга доповідає, про прихід композитора Бортнянського, і Марія Федорівна користується нагодою, аби покинути чоловіків. Проте й вони відразу переходять до кабінету Павла.
18. Марія Федорівна розмовляє з Дмитром.
- Ми з Павлом Петровичем шануємо музику. Наші улюбленці Моцарт, Гайдн... і Плейель...
Бортнянський сідає за клавесин і починає грати, княгиня слухає зі щирим захопленням.
19. У кабінеті Павло жаліється: “Зубов говорив мені в обличчя непростимі грубощі. Він переконаний, що я царювати не буду! Він знає заповіт матінки про мого сина Олександра...”
- Ваша світлосте, конфлікти між спадкоємцями траплялися не раз. Згадайте війни за іспанську та австрійську спадщину! Для Європи вони були нищівними. Я впевнений, що уряди й монархи не захочуть їх повторення, а ви обов’язково станете імператором. Доведеться піти на певні поступки Австрії, Франції та Туреччині. Можливо, дати незалежність Україні – вона розділить Росію, Європу та Порту.
- Графе! У вас мрії самовбивці!! Я в безпеці лише за кордоном! Щоб зробити матінку царицею, прибрали мого батька! Чому Господь не дав йому правити нещасною Росією?! Батько відразу припинив війну і заключив мир з Прусією! А декларація до всіх європейських дворів? Ніхто й ніколи не пропонував встановити в світі загальний та вічний мир... Крім Петра ІІІ! І хто виступив проти? Відень і Париж, Австрія й Франція!
Розумовський пояснює:
- Не дивно! Людовік XV, і Марія-Терезія сприйняли пропозицію, як фальшиву деспотичну примху. Петро Олексійович закликав до миру, а сам передав частину армії Фрідріху ІІ для війни проти Австрії.
Павло заперечує:
- Батько подав приклад усьому світові! Це був шанс, яким грубо понехтували!
20. Марія Федорівна говорить Бортнянському:
- При дворі розповідають легенду про вас і покійну імператрицю Єлизавету. Нібито ви заснули під час пасхальної служби, та государиня розчулилась і нагородила вас.
Паралельно йде відеоряд, який ілюструє дикторський текст Мені тоді ледве виповнилося десять років, і вистояти на ногах всенощну було несила. Однак, коли мене знайшли, імператриця милостиво звеліла не будити, пов’язала на шию хустку, а також наказала віднести в свою спальню. Хочу нагадати забудькуватим, що покійна Єлизавета Петрівна завжди прихильно ставилася не лише до українських співаків, а й узагалі до України.”
21. Павло Петрович ходить по кабінету, нервується. Нарешті мовить:
- Сьогодні... перед вами... мене відвідав неаполітанський стряпчий... здається, дель Ґроссо. Без жодних умов він передав три документи від... як він сказав... клієнта, котрий не хотів би називати своє ім’я... Документи мають надзвичайне міжнародне значення!!
Розумовський киває на знак того, що вірить.
- Але... стряпчий запевнив, що є також інші папери, не менш важливі. Клієнт... як він його називає... бажає продати свій архів Росії... тож я вирішив порадитися з вами, як людиною... більш досвідченою в дипломатичних інтригах... Я не бажаю, аби мене втягнули в провокацію стосовно Росії та російського трону...
– Ви абсолютно праві, ваше сіятельство.
– Тому, – уже бадьоріше продовжує Павло, – я вирішив доручити вам, а також барону Кейзеру конфіденційно довести переговори до логічного кінця. Відмовитися категорично від пропонованих документів чи... – він нерішуче знизує плечима.
– Відмовитися від паперів було б необачно, – запевняє Розумовський. – Однак я вважаю за потрібне залучити до справи і капітана де Рібаса.
– На ваш розсуд, графе, – наслідник явно відчуває величезне полегшення від того, що здихався дратівливої проблеми. – За будь-яких обставин можете діяти від мого імені, – він розстібує два верхні ґудзики мундира і віддає Андрію розпечатаний конверт. – Тут все...
22. У цьому ж кабінеті Павло Петрович з бароном Кейзером.
- Я вважаю графа Розумовського шляхтичем, але покластися на нього так, як на вас, бароне, не можу. Ви віддані мені!
- Дякую за довіру, ваша величносте!
- Коли я стану імператором, бароне... я віддячу вірним людям сторицею!
23. У кабінеті Бортнянського Пухальський і Михайло. Поляк заглядає в камін, мацає зброю на стіні (дві шпаги та два пістолети), заглядає в клавесин, нишпорить на столі. При цьому вимогливо розпитує слугу:
- Папери додому приносить?
- Учора цілий стос притягнув. Туточки...
Пухальський переглядає нотні листи, зневажливо відставляє.
- Дурню! Листи, документи які-небудь бачив?!
Його увагу привертає шум за вікном. Пухальський виглядає на вулицю.
24. Неаполітанець, котрий перестрів Бортнянського біля самого будинку, нахабно штовхає композитора в груди, розмахує руками й голосно апелює до глядачів, явно не випадкових, а таких же, як і він, гуаппі (злодюжок):
- Не пам’ятаєш?! І мене не пам’ятаєш?! Per bacco! Кожен шахрай може видурити в чесної людини 15 дукатів, а потім казати, що забув?! Синьйори, мені не віддають борг!
Дмитро пробує обминути нахабу, потім відштовхує того з дороги, але двоє глядачів притримують його ззаду начебто ледь-ледь, та насправді він не здатен ані вирватися, ані захиститися. До того ж, головний актор дістав широкого ножа й приставив лівою рукою до живота композитору, а правою почав уміло обшукувати.
25. – За всім дивись! – дає останній наказ Пухальський. – Щось секретне: або перепиши, або вкради!
У вікно він бачить, як навпроти будинку зупиняється поштовий диліжанс, і з дверей вистрибує високий, жилавий молодик у російській військовій формі.
26. Молодик уже встрянув у бійку з гуаппі. Злодюг навіть не троє, а п’ятеро, вони далеко не боягузи, та справитися з офіцером не можуть. А коли починають діставати ножі, росіянин, не вагаючись, вихоплює шпагу. Щоправда, б’є він нападників лише ефесом.
Під час бійки з будинку вислизає Пухальський, за ним, не поспішаючи на допомогу, з’являється Михайло.
Гуаппі нарешті відступають, тягнучи за собою непритомного, скривавленого ватажка.
- Дякую, синьйоре! – лише й встигає сказати Дмитро, бо офіцер біжить до диліжансу, і екіпаж відразу рушає.
- Серед білого дня! – обурюється Михайло від дверей.
- А ти де ховався?!
- У кімнатах... прибирав, пане...
- Ти розгледів форму? – Бортнянський раптом розуміє: - То був російський гренадер!
27. В екіпажі Мордовцев зажурено роздивляється погнутий об чиюсь міцну голову ефес...
28. Генріх Кейзер у своїй кімнаті курить тютюн, змішаний з опієм. Курить зі спеціальної люльки з металевою насадкою на чубукові. До кімнати заходить і зупиняється перед бароном красивий юнак-італієць.
- Синьйоре барон, ви побажали мене бачити? – тон у юнака разом сором’язливий і грайливий.
Кейзер скидає халат, наближається до юнака, цілує в чоло. Нарешті говорить:
- Тоні, ти кохаєш мене?
- Так, ваше сіятельство! – очі юнака захоплено блищать.
- Маленький підлиза... – барон цілує хлопця в губи, в шию, рве шовкову сорочку й цілує засмаглі груди.
Юнак вдоволено посміхається...
29. Палац неаполітанського короля. Двері до спальні королеви Кароліни. Фердинанд IV у супроводі мастифа стукає в двері.
- Не впустить, - пояснює Ахіллу. – Сердиться. А я не такий, я не можу довго тримати зло на неї... – знову стукає. – Кароліно, пробач! – зітхає. – Не впустить... На добраніч, кохана! – знову звертається до мастифа: - Ходімо, Ахілле... – пошепки говорить собаці: - Ненавиджу Кароліну...
5. Нарада у Розумовського.
30. Вітальня палаццо російського посла. Де Рібас збирається познайомити Дмитра з офіцером охорони поручиком Федором Григоровичем Мордовцевим. Поручик сьогодні, як і вчора, в шкіряних чоботях, але це вже востаннє.
Молоді люди здивовано дивляться один на одного. Першим оговтується Дмитро.
- Ми знайомі, - потискує руку поручику. – Безмежно дякую! Ви мій рятівник!
- Нема за що... – знічується від компліменту Мордовцев.
- Дмитро Бортнянський, - рекомендується композитор.
- Дмитро Степанович Бортнянський, - значуще дивиться на поручика де Рібас.
- Федір... Федір Григорович Мордовцев!
- Змушений полишити вас, панове, - чинно попереджує капітан де Рібас. – Нарада у його сіятельства.
- З превеликим задоволенням складу компанію поручику, - запевняє Дмитро.
Де Рібас поспішає нагору, а Федір, не знаходячи іншого предмету для розмови, виймає шпагу, демонструє ефес Бортнянському.
- Учора...
- То ось чому того негідника понесли, - весело реагує Дмитро. – Ви його ефесом?
Поручик знизує плечима.
- Не журіться. На Мерджелліні є зброярня, замінять рукоять за півгодини. Ми сходимо на Мерджелліну!
... Кабінет Розумовського. Граф сидить за письмовим столом, тримаючи аркуші, щільно заповнені каліграфічним почерком досвідченого переписувача. Конверт, який вручив йому Павло Петрович, лежить на стільниці. Секретар Лужин стоїть поряд зі столом, де Рібас і Кейзер сидять навпроти один одного в кріслах. У них обох на пальцях залізні персні з черепами. Кейзер курить свою люльку (тютюн він узяв з табакерки графа), де Рібас пахкає сигарою.
Андрій перебирає аркуші, холоднокровно, нарочито байдуже перечислює:
– Лист Фрідріха Великого до Іоанни-Єлисавети Гольштейн-Готторнської. Прусський король визнає государиню Катерину ІІ своєю дочкою... Незаконною дочкою... Отже, король Фрідріх ІІ – рідний брат Катерини Олексіївни... – слухачі вражено переглядаються. – Список учасників придворної змови 1773 року... – після паузи додає. – Не зовсім повний, але в ньому я, Панін і Павло Петрович... Нарешті, план усунення князя Павла від престолу. Указ імператриці про призначення великого князя регентом малолітнього сина Олександра... – стриманість на мить зраджує графові. - Архів, який пропонують викупити, повинен містити ще достобіса компрометуючих фактів!
... У вітальні Дмитро сидить за фортепіано. Поручик продовжує розповідати:
– Коли вдарять барабани, гримнуть труби, відчуваєш – нема нічого ліпшого за духовий оркестр! Кров закипає, і в багнети!
– Фортепіано має дещо інші функції, поручику, – заперечує композитор. –Теоретично воно здатне відтворити будь-яку емоцію, навіть найтоншу. Або, приміром, передати враження від якого завгодно природного явища.
– Від якого завгодно?! Неправда!
– Скажіть, на що це схоже...
Бортнянський грає спочатку ніжно, потім все гучніше й енергійніше.
– Вода? – здогадується офіцер. – Хвилі? Шторм?
– А зараз?...
– Вітер... Чорт забирай, справді вітер!
Дмитро грає по-іншому.
– Рись. Кобила скаче риссю! – гра починає подобатися поручику.
– Чому не жеребець?!
– Не знаю... У мене кобила Маргарита!
– А ви помічали що різні люди говорять по-різному? Послухайте... Ось такі інтонації у Андрія Кириловича.
– Схоже!
– А так розмовляє барон Кейзер...
– Точно! Ви чарівник, маестро. А як говорю я?
Бортнянський грає, та Мордовцев не дослуховує.
– Ні, мене вам не скопіювати. Щось трохи схоже... А іржання ви можете зобразити? – коли Дмитро заграв, поручик щиро вражається: – Неймовірно!
– Люди не тільки говорять по-своєму, а й ходять кожен інакше. Ось іде військовий, – грає. – Молода дівчина, – грає. – Так іде в справах слуга, – грає. – А так поспішає поважний вельможа...
Мордовцев ворушить усіма пальцями, з подивом дивиться на них.
– Як ви це робите?!
– Великий Скарлатті говорив: “Якщо природа дала нам десять пальців, а інструмент може всі забезпечити роботою, то чому їх не використати?”
Починає грати серйозно...
... У кабінеті посла.
– Втратити зв’язок з продавцем ми не маємо права, – заперечує Генріх Кейзер, - бо він запропонує товар комусь іншому. Крім того, ми не знаємо вартості архіву. Якщо ціна прийнятна...
Він запитально дивиться на Розумовського.
– Хазяїн паперів править півмільйона франків... – визнає Андрій.
Де Рібас присвиснув. Кейзер замислено торкнувся щоки, і ми знову бачимо на його пальці перстень з черепом.
– 200 тисяч золотом або дорогоцінними каміннями, 300 тисяч векселями, – уточнює Розумовський. – Гроші ми дістанемо, але це не означає, що нам відразу віддадуть документи...
Посол складає аркуші в конверт, підводиться з-за столу.
– Посередником між власником архіву і нами виступив стряпчий Альфредо дель Ґроссо. Я з’ясував: це правник поважний і шанований.
– Солідний стряпчий не вів би справи з російським монархом, якби не впевнився, що це не зашкодить діловій репутації, – зауважує де Рібас. – А сумнівна оборудка заплямує назавжди.
– Отже, дель Ґроссо не законник, а дешевий авантюрист, – докидає Кейзер. - У Росії ми б розмовляли з ним по-другому. Степан Іванович Шешковський розв’язував язики і найупертішим...
Розумовський проходиться кабінетом, затим повертається до столу, сідає, звертається до секретаря Лужина:
– Олександре Івановичу, стряпчого доведеться відвідати вам.
25. У трактирі Тейлор зве прислужника, щойно покуштував рис, і вимагає замінити:
- Заміни рис – цей недоварений!
Прислужник сердиться:
- Синьйоре Рикардо, краще не ходіть до нас обідати, на вас ніхто не може вгодити! Минулого разу ви заявляли, що рис переварений!
- Доводиться терпіти хамство слуг, – сміється Тейлор. – Ми не шляхтичі, не аристократи.
У трактирі з’являється ватажок російських головорізів. Пухальський сідає за столик, замовляє випивку, куняє. Великої уваги на Бортнянського він нібито й не звертає.
А у англійця нова тема з улюблених – криптограми, шифрування, логічне мислення. Разом з Дмитром він обговорює спосіб шифрування за допомогою нотного стану.
- Дуже просто! Нотам першої октави відповідають перші літери латинської абетки. Друга, третя й четверта октави просто продовжують ряд. Таким чином, на нотному стані можна зобразити будь-яке повідомлення!
- А цифри?
- Записувати словами! Або використати п’яту октаву...
- Просто, але... забарно.
- І легко розгадається... – зітхає Тейлор.
- Ви говорите про сім нот, - зауважує Бортнянський, - а Гвідо д’Ареццо дав назви тільки шістьом: ут, ре, мі, фа, соль, ля. В Італії папа римський дотепер забороняє ноту “сі”, тому що це диявольська нота.
Тейлор підхоплює:
- До речі, на континенті вважають, що веселка має сім кольорів, а в Британії їх шість! Мій наставник змушував навіть зубрити порядок смуг у веселці. Дай Бог пам’яті... „Reject Old Yeanling Gotten Big Violin!” Червоний, Оранжевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Фіолетовий... У моєму вільному перекладі: „Цапеня негодяще старе, але скрипку найбільшу бере”. Учіть англійську мову, юначе!
... – На мою думку, - говорить Тейлор, розриваючи смажену курку, - музичне мислення споріднене з математичним, - показує дві половини курки. – Обидва вони оперують абстракціями, а світ формул має такі ж закони гармонії, як і світ нот... – він замислюється настільки, що перестає жувати. Потім згадує і продовжує розповідати, кусаючи стегенце. – Років з 200 тому Франсуа Вієт, юрист за освітою і математик за покликанням, став радником короля Генріха ІІІ Валуа. Що принесло Вієту визнання? Ворожа Генріху ІІІ група листувалася з мадридським двором. Звісно, тайнописом! Вієту дали лист із п’ятисот знаків. Він математично вирахував ключ і розшифрував криптограму! Урок, – повчає Тейлор Бортнянського. – Удачу потрібно ловити за хвіст, а удача – це близькість до коронованих осіб...
6. Убивство секретаря російського посольства.
... А.Розумовський позичає гроші у єврея-лихваря, постійним клієнтом якого він є. Граф нервує, але сидить у кріслі перед столом господаря, невимушено закинувши ногу на ногу, намагаючись виглядіти впевненим та респектабельним. Лихвар, навпаки, прикидається розгубленим і нещасним. Щойно він заховав у сейф гроші, які повернув Розумовський за минулі борги, а тепер, хоч і готовий дати нову позичку графу, однак чекає запевнень і гарантій.
- Як бачите, я повністю розрахувався.
Єврей сплескує:
- Хіба я сумнівався у вашому сіятельстві?! Вей, Ягве не дасть збрехати, я завжди повторював: скільки треба і на який завгодно строк! Для старого Коцца честь услужити ясновельможному синьйору!
- Мені знову потрібні гроші.
Лихвар насторожується: щось в інтонаціях Розумовського йому не подобається. Проте мовить:
- Якщо тільки в моїх силах виконати ваш наказ... – і замовкає, дивлячись в очі графу. Тихо, майже пошепки питає: - Скільки?
- Двісті тисяч. Золотом.
Лихвар ціпеніє.
- Я верну за місяць, - ручається граф.
- Двісті тисяч? – розпачливо перепитує єврей, підраховуючи проценти за місяць. – Вей, звідки у бідного єврея такі казкові гроші?! – він втирає сльози, пояснює: - Я плачу від розпачу, що не зможу задовольнити ваше благородне бажання. Не можу... Такого капіталу немає в усьому Неаполі!
Розумовський нахиляється до лихваря, говорить жорстко й наполегливо:
- Ти знаєш, що в Неаполі гостює син російської імператриці? – Ісаак Коцца киває. – Я дію за його дорученням і від його імені!
Коцца деякий час дивиться знову в очі графу. Затим діловито повідомляє:
- Добре. 200 тисяч золотом. Відсоток звичайний – з поваги до їх імператорської величності. Але...
- Що?!
- Я повністю довіряю вам, синьйоре... Однак мої принципи... Вексель!
- Я підпишу будь-який вексель!
Лихвар недовірливо дивиться на Андрія, потім відчиняє сейф, починає викладати на стіл торбинки з золотими дукатами.
26. Неофіційний прийом у палаццо Розумовського. У вітальні близько тридцяти гостей, в тому числі Дмитро Бортнянський, Осип де Рібас, Генріх Кейзер, французький, прусський посли, секретар Тейлор, місцева аристократія, американець Поль Джонс. Андрій Розумовський бесідує з маркізом де Мораном, неподалік американець гаряче зваблює Дмитра:
- Товариство „Вітторіо” сповідує виключно гуманні, всезагальні людські цінності! Ви неодмінно мусите відвідати зібрання у князя Назелли. Як композитору і митцю, вам це видасться повчальним, можу прозакладатися на що завгодно!
- Товариство, котре має корисну мету, не мусить бути обов’язково таємним! – заперечує Бортнянський.
- Помиляєтеся, - сухо говорить Джонс. – Американські „діти вдови”, а я також масон, на власному прикладі переконалися: благі наміри потрібно приховувати щонайретельніше! Видатних американців переслідували безпощадно, будь то Франклін, Вашингтон чи Джеферсон! Та братська єдність Храму допомогла нам зрости в самостійну силу, яка приносить користь суспільству і сприяє гідним людям.
- Я волів би не мати зобов’язань перед будь-яким таємним товариством.
- Не наполягатиму. Натомість – хочу замовити вам гімн на псалом „Слався пре вічно!” Запевняю, в оплаті ложа не скупиться!
До зали входять кардинал Лас-Казас, котрий тільки-но приїхав, і Олександр Лужин. Секретар наближається до графа Андрія.
- Ваше сіятельство, дель Ґроссо передав пакет.
- Почекайте мене в кабінеті, Олександре Івановичу. Запріться, про всяк випадок.
Бортнянський неуважливо спостерігає за Розумовським, поки американець шанобливо-іронічно говорить:
– А ось і „всемогутній” кардинал Лас-Казас!
– Принаймні, таким він сам собі здається, – миттєво реагує композитор зі смішком.
Французький посол підходить до австрійського. Осторонь про щось домовляються прусський посол і Ричард Тейлор. Граф Андрій робить знак рукою де Рібасу – схоже на запрошення вийти. Однак сам починає розмовляти з Лас-Казасом (своїм “заклятим другом”). Тейлор, очевидно, знудившись, іде до виходу. Починає рухатися по залу і Кейзер, а також двоє дворян, з якими він щойно спілкувався. Французький посол голосно кличе:
– Месьє Бортнянський, чи не могли б ви розсудити нашу мистецьку суперечку?
Дмитро вибачливо торкається плеча Поля Джонса, той бадьоро усміхається. Коли композитор минає Розумовського, посол говорить, немов про щось неважливе:
– Маестро, загляньте, будьте ласкаві, за чверть години в мій кабінет.
27. У кабінеті Розумовського лише знервований секретар графа. Діставши з кишені пакет, він кладе його на стіл, байдуже бере в руки якусь книгу, розкриває, неуважно читає. Коли лунає стук у двері, секретар кидає книгу на пакет, підступає до дверей. Двері хтось смикає.
– Ваше сіятельство? – запитує секретар.
... Розумовський і де Рібас йдуть коридором, зустрічаючи поодиноких лакеїв, піднімаються сходами.
... Секретар нарешті відчинив двері, і той, хто стукав, заходить до кабінету. Нападник у білих рукавичках. Подальше ми бачимо його очима. Секретар розгублено задкує і раптом падає від потужного удару в голову. Підвівшись з підлоги, він злякано тікає від переслідувача, проте сховатися в кабінеті ніде. І секретар, і невідомий нападник збивають стільці, шаховий столик, штовхають крісла. У нападника в руці появляється кинджал, яким він ранить Лужина в груди. Молодик скрикує, падає, непритомніє. Убивця опускається на коліно, нишпорить по кишенях пораненого, рве ґудзики на грудях, але нічого не знаходить. Поранений відкриває очі і молить:
– Не вбивайте...
Але нападник закриває йому рота рукою і втикає лезо під серце.
... Розумовський і де Рібас у приймальні стоять перед дверима до кабінету. Андрій стукає в замкнені двері.
– Олександре Івановичу, відчиніть, це я!
... Убивця дивиться на двері. Він часто й шумно дихає. Затим підходить до вікна, розкриває обидві стулки – внизу вулиця Сант-Андреа-дельї-Скопарі – людна, гамірна, різнобарвна. До бруківки метрів п’ять-шість, до того ж втечу через вікно ніяк не назвеш потайною. Убивця обертається до дверей. З коридору продовжують стукати, чутно голос Розумовського:
– Олександре Івановичу, з вами все гаразд?
...У приймальні граф уже пробує вибити замок двома руками.
– Дозвольте я, Андрію Кириловичу! – втручається де Рібас.
Він двічі поспіль копає ногою, затим плечем таки розбиває двері, і вони розчахуються. Капітан і Розумовський убігають до кімнати. Граф негайно схиляється над трупом. а де Рібас вихоплює шпагу, підбігає до вікна, виглядає. Так само, як і вбивця, він розуміє, що втекти вулицею неможливо.
Підводиться Розумовський – похмурий та гнівний. Озирається по сторонах: меблі розкидані або перекинуті, двері зачинені, вікно навстіж.
– Він тут!! – вигукує де Рібас.
Не змовляючись, обоє починають шукати вбивцю в кабінеті...
... Бортнянський, мугикаючи неаполітанську пісеньку, йде тим же шляхом. яким до нього йшли Розумовський і де Рібас: виходить з коридору, піднімається сходами. Годинник з ланцюжком, який він відкриває на ходу, починає грати. Дізнавшись точний час, композитор ховає годинник до кишені. Підводить голову – хтось, невидимий нам, побіг сходами нагору. Дмитро наближається до кабінету графа Андрія.
... Де Рібас стоїть над тілом секретаря, Розумовський закриває шафу, повільно підходить до столу, перекладає книги.
Несподівано риплять двері – через поріг переступає Бортнянський. Композитор розгублений – він помітив, що двері вибито. У кабінеті він ошелешено дивиться на труп. Граф і капітан дивляться на Дмитра. Кілька секунд ніхто не рухається і не говорить. Можливо. Бортнянський навіть припустив, що секретаря заколов шпагою де Рібас.
– Панове, – тремтливим голосом нарешті запитує він, – що сталося?...
Андрій відвертається до столу, риється в паперах. Відповідає де Рібас:
– Лужина вбили... Вбивця щезнув...
– Знайшов! – вигукує Розумовський.
У руці він тримає пакет від стряпчого.
28. Де Рібас і Бортнянський йдуть до готелю, де поселився Федір Мордовцев.
Несподівано де Рібас бачить знайомого, радісно вітається, обіймається, знайомить Бортнянського з суворим, владним неаполітанцем.
- Лучано Аквілані. Мій друг дитинства! Велика людина в Неаполі, між іншим!
Дмитро встигає помітити, що за ними веде хвіст один із головорізів-росіян, але не повідомляє капітану.
... Дещо пізніше де Рібас пояснює:
- Лучано – наймолодший з керівників камори.
- Ложа злочинців? – уточнює Бортнянський.
– Там трапляються різні люди... – ухильно відповідає де Рібас. – А ви звернули увагу, маестро, що всі будинки з одного матеріалу?
- Мені казали, це вулканічний туф.
- Вас не обманули. Під містом велетенська туфова подушка в десятки метрів товщиною! Везувій заготовляв її, певно, сім тисяч років поспіль – від створення світу! Отут, де ми йдемо, під вулицями, лабіринт каменоломень, тисячі миль ходів і розгалужень! У деяких місцях може проїхати чотири кінна карета, в інших – ледве протиснеться людина. А входи в катакомби – у кожному домі! – сміється: - Майже в кожному...
29. У готелі першим їх перестріває шокований господар. На розпитування він не відповідає, а лише кляне Мордовцева.
- Синьйори, це жахіття! Він нищить мій готель! Він розорив мене! Мати Божа, спаси й збережи! – з такими словами господар веде де Рібаса й Бортнянського в номер поручика.
Мордовцев працює!
- У чому річ, поручику? – строго запитує де Рібас.
- В оцій картині, - сердиться Федір, - „Битва за Берлін”! Російські солдати молять пощади! Брехня! Фрідріх ІІ здав столицю без бою, а генерал Чернишов гнав 25 батальйонів прусської піхоти і 46 ескадроні кавалерії до Шпандау! Олександр Васильович Суворов був тоді підполковником!
- Що ви зробили? – не розуміє капітан.
- Купив фарбу, - показує: - синя, зелена, червона, біла, і перефарбував мундири.
Тепер програли прусаки!
Мордовцев так наївно переконаний у власній правоті, що Дмитро починає сміятися. Федір брудною рукою чухає носа і сміється теж. Де Рібас розводить руками.
- Сьогодні біля готелю, - радісно розповідає поручик, - пограбували прусського посла.
– Не ви? – жартома питає Бортнянський.
– На жаль, не я, – розважливо відповідає офіцер.
- Так, шановний, - звертається Дмитро до господаря, - скільки ви заплатили за цей шедевр?
- Двадцять... двадцять п’ять дукатів! – негайно виправляється італієць.
- Ось вам десять. Але картину залиште, нехай висить!
- Ґраціа, синьйоре! Хай святий Дженуарій віддячить вам на небесах! Ваше благородство я розпізнав одразу, щойно побачив.
Мордовцев замахується на італійця пензлем, і той зникає за дверима.
- Федоре Григоровичу, запрошую вас переїхати на квартиру до мене! – мовить Бортнянський.
- Поручику, ви призначаєтеся охоронцем маестро Бортнянського. Убито секретаря посольства Лужина, не виключено, що небезпека загрожує і Дмитру Степановичу.
Мордовцев погоджується без роздумів:
- Мені тут не подобалося. Вночі заїдають комарі...
– Комарі в Неаполі заїдають навіть короля, – утішає де Рібас.
...Коли Мордовцев розраховується з просвітлілим господарем, суворо наказує:
– Картину не знімати! Я до тебе ще навідаюсь!
30. На порозі квартири, яку він наймає. Дмитро запрошує Мордовцева пройти першим:
– Будьте, як дома, Федоре Григоровичу!
Поручик ніяковіє (він сором’язливий, мов провінційна панянка), але проходить в передпокій.
– Там спальня, туди їдальня. Тут – кабінет, він же – музична кімната і вітальня. Розташовуйтесь.
Дмитро рушає до четвертої кімнатки, точніше, комірчини, де проживає слуга. Той саме виходить у передпокій, заспаний і стривожений.
- Михайле, я просив протопити удень камін!
- Вже прогоріло, паночку, їй-Бо!
- А чого рука чиста? – Дмитро вказує пальцем на праву руку слуги.
- ... Помив...
- А ліву не чіпав?
Михайло ховає вимазану сажею руку за спину.
- Та ти не вмивався з учора! Як тернув сажею по лобі, так і ходиш. Прожену!
- Кіт у вас... потішний! - переводить розмову на інше Мордовцев, звертаючи увагу композитора на кота, який кумедно гризе задню лапу, втримуючи її обома передніми.
Поручик починає реготати з кота, Дмитро теж сміється і відпускає слугу.
- Негайно розтопи! Фрукти у нас зосталися? Добре, йди...
31. Мордовцев обдивляється кабінет, погладжує клавесин, уважно розглядає портрет Ніни Матіні, виконаний в натуральну величину на білому аркуші сангіною. Заходить Дмитро, і офіцер зі щирою природністю зауважує:
– Приємне обличчя. Здається, десь я його бачив.
– Це... – Бортнянський бентежиться, – в певному смислі, збірний образ... з уяви!
Слуга вносить вазу з лимонами та апельсинами, ставить на стіл, підкидає кілька полін у камін і виходить. Композитор бере апельсин, відходить до каміна, кидає шкірочки у вогонь, припрошує:
– Пригощайтеся, Федоре Григоровичу! – сідає в крісло, відриває дольку, їсть, спостерігаючи за полум’ям. – Вогонь, як музика: неповторно й геніально...
Мордовцев ніяк не може обчистити лимон, тому кусає його й жує. Кривиться від оскоми, проте знову відкушує чималий шмат. Потім ще один. Аби приховати відразу, підступає до шафи, наївно дивується великій кількості книг.
– Іноді я раптом відчуваю, – продовжує звірятися Бортнянський, – колосальність Творіння. Велич у кожній найдрібнішій деталі! Тоді хочеться писати... А іноді, – він встає, обертається до гостя, – настрій буденний і нехитрий. Тоді шукаєш ницих розваг...
Поручик насилу доїв лимон, киває з розумінням. Дмитро бере другий апельсин, запитує:
– Смачно? Апельсини в Неаполі – це дар Всевишнього. Візьміть ще! – простягає Федору.
– Дякую, – Мордовцев ховає руки за спину. На столі він помітив карти, діловито цікавиться: – Граєте?
– Вправляюсь інколи. Прекрасно розвиває рухливість пальців.
– Може партію в “фараон”? – поручик одразу заспокоює Дмитра: – Жодних ставок, для інтересу.
Бортнянський пильно дивиться на гостя, кладе апельсин, бере колоду. Спочатку розділяє карти пополам і знову збиває в колоду, затим вправно тасує самою лівою рукою, потім перекидає з долоні в долоню віялом, нарешті вистрілює карти по одній на стіл, вкотре змішуючи. Мордовцев уже переконався, що перед ним не дилетант, і захоплено усміхається.
– Виберіть карту, – просить Дмитро.
Поручик тицяє навмання. Бортнянський підбирає карту. демонструє Мордовцеву, тримаючи сорочкою до себе. Закриває очі. тре лоб і називає карту точно.
– Ви розрізняєте сорочки усіх карт? – офіцер ошелешений. - Чи вони у вас краплені?
– Це жарт, Федоре Григоровичу, – пояснює композитор. – Я роздивився карту в дзеркалі.
Мордовцев оглядається – за його спиною на стіні висить велике венеціанське люстро!
– Давайте я покажу справжній кунштюк, – перепрошує Дмитро, тасує правою рукою. – Витягніть карту. Запам’ятайте. Покладіть у колоду, – після драматичної паузи, дивлячись в обличчя Мордовцеву, запитує: – Ви добре роздивилися карту, Федоре Григоровичу?
Лише на мить поручик підняв погляд і кивнув, однак Дмитро встиг зробити вольт. Переклавши колоду на ліву долоню, він вставляє мізинець вище загаданої карти, швидко зсовує верхню половину і міняє половини колоди місцями. Загадана карта тепер нагорі.
– Я не тасую колоду! – запевняє Бортнянський, продовжуючи дивитися в очі Мордовцеву, проте водночас ховає верхню карту в правій долоні і розводить руки в сторони. – Перетасуйте ви для певності. І ретельно, прошу.
Перетасовану колоду він бере поперек чотири пальці на сорочці верхньої карти, великий знизу. Затим різко змахує лівою рукою вгору-назад: всі карти падають на стіл, між пальцями затиснута лише верхня.
– Вона? – запитує розгубленого поручика.
– Ні.
Дмитро роблено дивується, кидає карту на купку, цікавиться:
– Яка ж, по-вашому, була карта?
– Сімка трефа!
– Ви точно помилилися... – Бортнянський знову робить довгу паузу. – Бо сімка трефа у вашій кишені!
Простягнувши праву руку до кишені Мордовцева, він виймає карту.
– Браво! А ви... не пробували грати з кимсь? При ваших талантах...
– А я граю, Федоре Григоровичу. Тільки не з друзями.
Мордовцев гримасує губами та бровами; вочевидь, обдумує почуте.
... Поручик знову стоїть перед книжковою шафою, композитор сидить перед каміном, чистить черговий апельсин. Мордовцев дістає навмання одну з книг, розглядає ілюстрації. Бортнянський продовжує розповідати:
–Декарт був бойовий артилерійський офіцер! І метод читання його вкрай практичний: проштудіювати початок книги, потім заглянути в кінець, аби дізнатися, чим усе завершається, і домислити середину!
– Я теж так...
– Прекрасна вправа, мушу вам сказати. В житті ми якраз і стикаємося з подіями, котрі закінчилися, однак часто невідомо, чому та як вони відбулися...
– Ви маєте на увазі... вбивство Лужина?
Бортнянський згідливо киває, підводиться, йде до Мордовцева.
– Я бачу проблему, в яку впирається розгадка, – Дмитро перебирає пальцями спинки палітурок, дістає книгу, погладжує. – Ось... Апулей, – листає сторінки, знаходить. – “Золотий осел”.
– Я читав! – радісно повідомляє Мордовцев.
– Всю?
Поручик знічується.
– Окремі місця...
– Пам’ятаєте історію про мельника? Рівно опівдні у млині з’явилася невідома жінка...
Федір слухає, широко розкривши очі. Він уявляє те, що розповідає композитор. А глядачі чують дикторський текст (голос Бортнянського).
“– Поклавши руку на плече мельника, вона заводить його до спальні і запирається там. Робітники починають гукати хазяїна, а потім стукати в двері. Але двері міцно замкнені. Підозрюючи біду, робітники виламали двері... На одній з балок, уже мертвісінький, висів у зашморгу мельник. Таємничої жінки, хоч як не шукали, там не виявилося...
– Питається, – запитує Дмитро Мордовцева, – як пояснити те, що сталося?
Поручик поволі отямлюється, замислюється, нарешті відповідає:
– Може, баба... втекла через вікно?
– Спальня без вікон.
– Там міг бути підкоп.
– Але не було, Федоре Григоровичу, повірте.
– Тоді не здогадуюсь... – здається Мордовцев.
– Справа в тому, – трагічним шепотом пояснює Дмитро, – що то була не звичайна жінка... а тінь померлої!
Поручик здригається від несподіванки.
– Отже, перед нами не вбивство, а самовбивство. Заковика в іншому: як повісився господар, якщо немає ні стола, ні стільця?!
Мордовцев знову уявляє повішаного хазяїна, знизує плечима, хитає головою.
– Він міг стояти на чомусь такому, – підказує Бортнянський, – що зменшилося, або зникло зовсім. Надутий міх. Або велика грудомаха льоду.
– Точно! – з подивом погоджується офіцер, затим заперечує. – Від льоду зостанеться вода!
– Через те найімовірніше, – буденно закінчує розповідь Бортнянський, – що господар заліз на балку, прив’язав мотузку, почепив зашморг на шию і зістрибнув... Розв’язки, поручику, постійно бувають простими до розчарування...
– Ви гадаєте, і вбивство Лужина?...
– Я гадаю, що вбивця був у кабінеті – раз! – деталізує, ходячи поперед каміну, Бортнянський. – Секретар чинив йому опір – два! Нападник знав про документи, котрі приніс Олександр Іванович – три! Смерть настала від удару кинджалом – чотири! Убивця закрився зсередини, проте не вистрибнув у вікно – п’ять!
– А чому не?... – подає невпевнено голос Мордовцев.
– З вікна вистрибнути ніхто не міг, – перебиває Дмитро, – до бруківки не менше трьох сажнів!
Поручик просто, навіть наївно заперечує:
– Я міг би.
Бортнянський пильно дивиться на офіцера, уявляє вікно так, як воно виглядає з вулиці, потім згадує вигляд вулиці з вікна. І вірить поручику, бо хвастощів у заяві Федора немає.
– Якби хтось вистрибнув на вулицю, його бачили б десятки людей. Однак ніхто нічого не бачив. Ergo, вбивця ховався в кабінеті!
– Капітан де Рібас... – продовжує сперечатися поручик.
– ... і граф Розумовський, – підхоплює Дмитро, – обшукали весь кабінет.
– І нікого не знайшли!
– Тому вбивця зник з кабінету відразу, в перші секунди.
Мордовцев жує губами, говорить:
– Це неможливо...
– Неможливо, Федоре Григоровичу, розчинитися в повітрі. Неможливі речі слід відкидати раз і назавжди. Залишиться лише те, що могло трапитися. Поручику, а ви любите загадки?
- Люблю! – категорично стверджує Мордовцев. – Мамка мені часто задавала, тільки я все позабував... Про Антошку на одній нозі... про красну дівицю з косою...
- Хочете українську загадку?
Офіцер киває на знак згоди.
– Мене б’ють, товчуть, ріжуть, а я все терплю й добром плачу. Відкиньте зразу те, що кортить сказати, бо воно неможливе, і залиште правильну відповідь!
– Солдат?! – з надією питає Мордовцев.
Композитор зітхає:
– Хліб, поручику!
... Бортнянський пропонує Мордовцеву лягти в спальні, а сам він збирається спати в кабінеті на дивані. Федір обурено відмовляється:
–Я не бажаю вас тіснити, а тим паче – виживати зі спальні!
- Але я буду грати й заважатиму вам спати. Я часто пишу музику вночі!
- Мені подобається музика. До того ж, солдат може спати на камінні, на снігу, під дощем, в канонаду. А взагалі, я мало сплю...
... Бортнянський тихо грає на клавесині, час від часу записуючи ноти на папір. Федір мирно спить...
7. Друга репетиція.
33. Російський посол на прохання Лас-Казаса відвідує кардинала. Карету Розумовського пропускають на подвір’я палацу Лас-Казаса, заздалегідь розчинивши ворота, і, звісно, не питаючи, хто в екіпажі. Зустрічають гостя аж біля мармурових сходів, що ведуть у палац. Статечний мажордом у перуці поспішає відчинити дверці карети, шанобливо схиляється, повідомляє:
– Їх високопреосвященство чекають на вас у зимовому кабінеті.
... Зимовий кабінет кардинала похмурий і пишний. Можливо, коли горить камін, тут буває тепло, проте зараз Лас-Казас мерзлякувато щулиться за величезним письмовим столом. Граф Андрій напоказ вільно сидить у кріслі навпроти господаря, невимушено курить сигару, запропоновану кардиналом.
– У жодному разі не бажаю вказувати вашому сіятельству, – говорить кардинал, – як мають поводитися ваші підлеглі, проте діяльність маестро Бортнянські іноді виходить за рамки традиційної поведінки не те, що композитора, а навіть і дипломатичного службовця.
– По-перше, – холоднокровно заперечує граф, – пан Бортнянський анітрохи не підлягає мені, бо є пенсіонером її величності російської імператриці. По-друге, маестро перебуває в Неаполі на запрошення короля Фердинанда IV та королеви Кароліни ІІ. По-третє, ваше преосвященство, будьте ласкаві: в чому саме звинувачується пан Бортнянський?
– Я не посмів би звинувачувати прославленого маестро, але озвучити певні претензії зобов’язаний для збереження дружніх стосунків, як із вами, ваше сіятельство, так і з представниками всього дипломатичного корпусу в столиці, – обережно відповідає кардинал. – Поведінка маестро, кажучи прямо, пов’язана з отриманням або передачею конфіденційної інформації, яка здатна зашкодити інтересам інших держав.
– Кажучи прямо, – повторює Розумовський з притиском, – ви стверджуєте, що пан Бортнянський шпигує?
– Я лише передав зауваження з боку незадоволених посольств.
– Отже, у вас особисто, ваше преосвященство, закидів до пана Бортнянського немає? Дозвольте поцікавитися, хто ці невдоволені персони? Випадково, не герр Теден?
–Ні, застороги щодо маестро виходили не від прусського посла...
До кабінету заходить слуга кардинала. Не звертаючи на Розумовського жодної уваги, він наближається до господаря і вручає запечатаний конверт. Лас-Казас недбало кладе пакет сургучевою печаткою на стільницю, слуга кланяється і виходить. Розумовський встає з крісла.
– Не смію вас більше затримувати, графе, – говорить кардинал, не підводячись.
– На все добре, кардинале, – в тон йому відповідає посол.
37. Репетиція. Бортнянський говорить контрабасисту:
– Ви пробринькали свою партію! Бас берете не той, котрий написано, а граєте іноді навіть зовсім іншу гармонію та й узагалі другу мелодію! Що це таке, синьйори?! Це, по-моєму, все одно, що геть не грати! – далі композитор звертається до акторів: – А співаки?! Розмахують руками, жестикулюють, мов глухонімі! Синьйори, ви не на базарі, а на театральному кону. Ви сенатори, патриції та воєначальники! Де римська стриманість і гонорство?! – постукує пальцями по кришці клавесина. – Ін уно! Ероіко, синьйори, нон еротіко! – змахує нотами, оркестр починає грати...
36. Подвір’я палацу Лас-Казаса. Сідаючи в карету, Розумовський розпоряджається:
– Площа Портічі, будинок Мігеля де Рібаса.
38. Мордовцев наближається до оперного театру Сан-Карло. З вулиці він проходить повз поштивого швейцара у вестибуль, затим заходить у зал. Репетиція в розпалі, Бортнянський диригує нотами, скрученими в дудочку, наспівує мелодію. Зал майже порожній – за репетицією спостерігають лише двоє: синок багатого неаполітанського негоціанта і його пасія з балету. Мордовцев сідає в останньому ряду. Раптом подруга багатія нестримно регоче, і композитор негайно, притупнувши ногою, розлючено гукає:
– Стоп! Стоп!!
Оркестр, вишколений вимогливим “дірідженте”, вмить завмирає. Дмитро обертається до реготухи, несамовито кричить на неї:
– Що тут роблять сторонні?! Геть з театру! Репетиція балету по обіді!
Багач має намір заступитися за коханку:
– Синьйоре дірідженте...
– І ви теж вийдіть! – не збавляє парів Бортнянський. – Чи бажаєте, аби я вас витурив у три шиї?!
– Чому ви зі мною дозволяєте?... – молодик підводиться з наміром дати відкоша Дмитру. Гаряча італійська кров нуртує, виражаючись зовнішньо експресивною жестикуляцією. Подруга тягне його за лікоть, але він виривається.
Підводиться позаду молодика й Мордовцев, згадавши, вочевидь, про свої обов’язки Дмитрового охоронця. Але допомога не потрібна.
– Або ви, або я! – категорично заявляє Бортнянський. – Ідіть сюди, сідайте за клавесин, диригуйте! А я піду!
Молодик змовкає та йде геть, впівголоса виправдовуючись перед супутницею. Зате композитор різко змінюється, наче й не він щойно був лютим і невблаганним.
– Федоре Григоровичу, – приязно й тепло мовить він до поручика, котрий теж почав пробиратися до виходу, – а ви куди? Вас дисциплінарні вимоги не стосуються. Сідайте ближче, прошу вас! За півгодини ми закінчимо.
Присоромлений загальною увагою, офіцер пересідає в перший ряд, однак почуває себе явно не в своїй тарілці. А Дмитро повертається до оркестру, вимогливо стукає паперовою дудочкою по пульту клавесина.
– Повторимо, синьйори, – говорить музикантам. – Кон аффетто! – піднімає руку. – Ін уно!
З першим же змахом руки оркестр починає грати.
39. Граф Андрій застав Осипа де Рібаса в будинку його батьків. Співбесідники сидять за столом у кімнаті де Рібаса. Розумовський розстібує ґудзик на грудях, виймає злощасний пакет, через який було вбито секретаря.
– Ви ризикуєте, – попереджує де Рібас. – Душогуб ходить поряд з нами.
– Якби він відав, що в листі лише реєстр документів, то не зважився б на вбивство! – розвертає список, проглядає. – Поцікавтеся, – подає аркуш де Рібасу, а сам відходить до вікна.
40. Зал Сан-Карло. Оркестр виконує заключну частину опери. Бортнянський востаннє змахує руками, опускає їх. Декілька секунд панує тиша, затим композитор стомлено звертається до музикантів і співаків: “Лібрето до моєї третьої опери “Квінт Фабій” написав покійний Апостоло Дзено. Як справедливо визнавали сучасники, він був після неперевершеного Метастазіо лібретистом номер два в Італії, та, певно, і в Європі. Сюжет Дзено привабив мене: воєначальник Фабій, улюбленець римського народу, незважаючи на заборону диктатора Папірія, вступає в бій з ворогом, і перемагає. Тиран хоче скарати порушника, але під тиском римлян змушений простити. Алегорія на взяття генерал-майором Суворовим фортеці Туртукай і рішення Воєнної Колегії засудити непереможного солдата-полководця на смертну кару було очевидним.
– Фіне, синьйори! Завтра зранку кожен осібно працює над своєю партією. Післязавтра – генеральна репетиція! Я відпускаю вас, хоч ви цього й не заслужили. Якщо совість дозволить вам дармувати до завтра, думаючи, що ви досягли бодай скромної вправності, то краще вам повіситися чи отруїтися – на ваш смак! Тож ідіть, байдикуйте, але не забувайте: Господь з небес бачить усі ваші прогрішення... Ви вільні...
Відвертається від музикантів. Ті з шумом встають, починають потягуватися, сміятися, розмовляти, складати інструменти. Ніна поривається підійти до Бортнянського, але бачить, що її випередив Мордовцев. Дівчина розвертається і біжить в гримерну.
... У гримерній Ніна з негарною подругою-балериною.
- Він... зовсім не дивився... на мене... – схлипує Ніна.
- Дивився, - заспокоює подруга. – Я бачила!
- Як дивився?
Подруга знизує плечима, по-жіночому нелогічно пояснює:
- Він сам не розуміє, що ти йому подобаєшся.
41. Де Рібас закінчив вивчення реєстру. Граф Андрій очікувально дивиться на нього, нарешті запитує:
– Ваші враження, капітане?
Де Рібас відповідає не зразу, але ґрунтовно:
– Вигода від розголосу паперів указує на Англію, як найбільш зацікавлену в конфлікті між європейськими державами.
– Інше питання, – говорить Розумовський, – хто міг дістати подібні документи? Приміром, дипломатичну пошту між Венецією і Стамбулом?
– Не виключено, що архів переходив з рук в руки, і не раз... Ви чули про кавалера д’Еона?
- Французького шпигуна, котрий видавав себе в Петербурзі за даму?!
- І за прегарну даму, ваше сіятельство! Д’Еон був наближений до імператриці Єлизавети і міг зібрати в Росії майже половину вказаних тут документів. Говорили, що в його легендарному архіві був навіть заповіт Петра Великого.
- Але д’Еон повернувся в Париж...
- А коли не отримав обіцяної винагороди – відплив до Англії. Що сталося з кавалером і архівом згодом, невідомо...
43. Бортнянський і Мордовцев виходять на театральну площу.
– Як ви пам’ятаєте, хто й коли повинен грати? – наївно захоплюється офіцер.
– Дірідженте мусить знати партитуру від першої до останньої ноти.
– Але ж музикантів багато!
– Струнна група, дерев’яні духові, – композитор замислюється, – 2 флейти, 2 гобоя, 2 кларнета і 2 фагота. Мідні інструменти – 2 валторни, 2 труби, 2 литаври. Хіба це багато? В оперному оркестрі не набереться й півсотні музикантів. До того ж, не всі вони грають тутті... разом!
Мордовцев розводить руками.
Здалеку до них долинає шум. Виявляється, це карета неаполітанського короля. Лацароні вітають Фердинанда радісними вигуками “Носатий!”, один із них вискочив аж на підніжку карети і зі сміхом хапає короля за носа. Фердинанд сміється й ухиляється від брудних пальців вуличного обідранця. Втім, помітно, що така розвага йому подобається, як подобається і любов натовпу. Карета проїжджає повз наших героїв. Поручик здивовано витріщається на дивну картину, запитує недовірливо:
– То був... король?!
– Він щодня катається по Толедській вулиці!
44. Карета Розумовського зупиняється біля будинку стряпчого. Граф, тримаючи в руках важкий шкіряний саквояж, заходить у приміщення. Відразу під’їжджає вуличний екіпаж, з якого виходить низенький вертлявий чоловічок у великому капелюсі. Чоловічок розплачується з візником, перетинає вулицю, обертається й довго та пильно розглядає будинок стряпчого.
45. – Капітан де Рібас хвалив вашу оперу, казав, що ви в ній вивели Суворова, – Мордовцев чи то розповідає, чи то запитує. – А я, маестро, служив під началом Олександра Васильовича! При Козлуджі нас було 8 тисяч проти 40 тисяч турок. Я вперше ходив у багнети, Дмитре Степановичу! Якби не кастет у треуголці (показує місце, де в головний убір вшивався залізний обруч), мені б розвалили голову ятаганом, – сміється. – А так лише шкрябнуло по макітрі (демонструє рубець на скроні). Ми взяли 27 знамен і тисячу полонених!
46. У кабінеті стряпчого закінчуються переговори між графом Андрієм та господарем щодо плати за архів. Дель Ґроссо запевняє:
– Я твердо переконаний: названа ціна є навіть не помірною, а збитковою. Некорисливість мого клієнта пояснюється його небажанням виглядіти в очах вашого сіятельства пересічним здирником.
Розумовський відкриває саквояж, виймає клуночки з грішми, ставить один за одним на стіл – всього чотири клуночка. Стряпчий вдоволено дивиться на гроші, потирає руки, затим зі словами “Якщо дозволите, ваше сіятельство...” розв’язує першу торбинку, висипає п’ятдесят золотих монет на стіл, починає перераховувати.
47. Бортнянський і Мордовцев проходять повз театр Реале.
– Наші конкуренти, – безжурно мовить Дмитро, вказуючи рукою на будівлю. – Театр Реале. Однак король обіцяв бути неодмінно на прем’єрі в Сан-Карло!
– Два великих театри для портового міста – надмірно, – безапеляційно заявляє поручик.
– Неаполь – батьківщина опери! – захоплено заперечує Дмитро.
– Можливо, – неохоче визнає офіцер, – але що я помітив точно, – він оживляється, – замок Уово займає вигідну позицію! Якби там розмістити батарею гармат, вона прострілювала б набережну аж до пристані, і в протилежну сторону – до пагорба Позілліпо. Одна батарея здатна заперти вхід і вихід з Неаполітанської бухти.
Бортнянський переможений войовничими аргументами Мордовцева.
47. У кабінеті стряпчого. Дель Ґроссо перерахував гроші, завіряє розписку, віддає її графу Андрію.
– Відповідь мого клієнта, ваше сіятельство, я повідомлю відразу, щойно отримаю сам.
48. Розумовський виходить на вулицю – за ним уважно слідкує шпик у капелюсі. Посол сідає в карету, екіпаж рушає. Шпик мимоволі робить кроків п’ять за каретою, проте зупиняється, згадавши отримане завдання, і продовжує спостереження за фасадом будинку стряпчого.
49. Толедська вулиця. Довгий ряд крамниць: одяг, взуття, капелюшки, дитячі іграшки, продукти. У відкритому фаетоні катається маркіз де Моран. Поряд з ним юна утриманка-італійка. Дівчині не більше 18 років, вона все ще бентежиться своєю роллю. Маркіз тримає пасію за пальці, запитує, що вона бажає. Ми, однак, не чуємо розмови.
Біля великої крамниці жіночих суконь маркіз велить зупинитися. Лакей, котрий сидів обіч візника, першим сходить на бруківку, відкриває дверцята. Маркіз подає руку дівчині, допомагає їй зійти. Побачивши Бортнянського, торкається капелюха замість привітання. Дмитро у відповідь приязно кланяється.
Де Моран з коханкою заходять в магазин, двері якого вчасно прочинив лакей. Бортнянський і Мордовцев проходять мимо. На німе запитання поручика композитор відповідає коротко, але вичерпно:
– Французький посол маркіз де Моран з новою фавориткою.
Деякий час вони йдуть мовчки. Нарешті Мордовцев зауважує:
– По-моєму, за нами хтось топчеться.
– Ви також помітили? Він іде назирці від спуску Джіганте, Федоре Григоровичу.
– А давайте запитаємо настиру, що йому потрібно!
Бортнянський озирається. Шпик, високий, худий, з обличчям, подзьобаним віспою, миттю зупиняється, втуплюється у вивіску крамниці.
– Не думаю, що варто, – говорить Дмитро. – Певно, рядовий агент сорічі, таємної поліції Лас-Казаса. Людина добросовісно працює – чи потрібно їй заважати?
Шпик кидає роздивлятися стіну, поспішає за підопічними.
50. Низенький шпик біля будинку дель Ґроссо нудиться. Втім, його витримка нагороджена: з дверей виходить, майже вибігає, підліток-посильний з пакетом у руках. Поводиться хлопчик так, нібито нікуди не поспішає з дорученням, а просто вирішив прогулятися містом: розкриває рота, коли бачить карети чи коляски, зупиняється коло магазинів, задирає голову до неба, роздивляється на сторони. Шпик слідує за ним на відстані 20-30 кроків.
Хлопчина починає наспівувати, коли несподівано помічає попереду ватагу вуличної шпани – його однолітків і молодших пацанят. Побачивши потенційну жертву, ватага радісно суне до посильного. Він зупиняється, на мить остовпівши від ляку, та швидко справляється зі страхом і приймає єдино правильне рішення. Хлопець кидається тікати в бічний провулок! З азартом мисливців шпана летить за ним.
Розгублений шпик не знає, що робити. Нарешті й він, притримуючи капелюха, смішно біжить у провулок, безнадійно відставши від підлітків.
Утікач і погоня вже далеко.
Динамічна погоня. Приміром, посильний губить пакет – доводиться вертатися. Інші пригоди...
Кінець кінцем він прибігає на місце: скромний двоповерховий будиночок з квартирами, які здаються за помірну плату. Стукає, захеканий, у двері молоточком, озирається. Відкриває господиня, підстаркувата й буркотлива.
– Мені до синьйора Сміта!
І відразу показати кімнату, яку під чужим ім’ям найняв у будинку Тейлор.
– Тебе ніхто не бачив? – стурбовано запитує англієць, водночас розпечатуючи пакет. Відповіді він не слухає, уважно читає, замислюється. Знову запитує, немов уперше: – Ніхто не бачив, як ти йшов сюди?
Хлопець мотає головою.
– Добре. Передаси синьйорові дель Ґроссо... Ні, я краще напишу йому! – сідає за стіл.
... Хлопець виходить з будиночку, оглядається, поспішає додому. Шпик у капелюсі проводить його поглядом, знову дивиться на двері. Виходить, також роззирнувшись на сторони, Тейлор. Шпик уперше вдоволено посміхається, йде назирці за секретарем.
51. Мерджелліна – розмаїтий, галасливий, найвелелюдніший неаполітанський базар! Крім продавців та їх клієнтів, ми бачимо ляльковий театр: п’яниця Пульчінелло б’є палкою офіцера, а дружина гультіпаки приказує: “Синьйоре капітан, ви обіцяли заплатити мені золотий!” Публіка втішно сміється над простою забавою.
Мордовцев і Бортнянський виходять з майстерні зброяра. Поручик милується новим ефесом своєї шпаги, приміряє, говорить:
– Потримайте, дуже зручно! Я давно хотів такий!
Торговець вином хапає Дмитра за рукав:
– Купіть вино з Абруцці! Біле вино! Продаємо у Францію! Синьйоре офіцер, покуштуйте вино! Я пригощаю безкоштовно!
Бортнянський вже проминув торговця, а от Федір загаявся і зупинився.
– Покуштуйте! – настирливо пропонує чоловік, простягаючи глиняний келишок вина. – Заради серця Божої Матері, прошу вас!
Поручик бере келишок, смакує, потім випиває до дна.
– Прекрасне вино! – нахвалює продавець. – Купіть, не пожалкуєте!
– Федоре Григоровичу! – зве Бортнянський, і Мордовцев з полегшенням відвертається від продавця, який миттю починає чіплятися до наступної жертви.
... Дмитро й Федір буквально проштовхуються крізь базарний натовп. Шпик пробивається за ними. Зараз вони проходять повз ряди з м’ясом. Осторонь стоять ще живі тварини: кози, вівці, свині, гуси, кури.
Поручик спльовує.
– У мене пісок на зубах скрипить, – пояснює з відразою.
– Це лівійський вітер! Він приносить пісок із африканської пустелі! – сміється Дмитро, також спльовуючи. – А хочете ще одну загадку? Їхали пани – срібні жупани; лата на латі – а їм раді в кожній хаті! Що це?
Саме в цей момент шпик зустрів ватажка бандитської четвірки росіян Пухальського і доповідає про результати стеження. Коли Пухальський починає виглядати переслідувану пару, Бортнянський перехоплює його погляд. Ватажок головорізів негайно відвертається, крокує геть.
– Не знаю, – признається поручик. – У вас чудернацькі загадки, маестро.
Не відповідаючи, композитор вказує рукою на рибні ряди, до яких вони наближаються. Мерджелліна – це, переважно, морський базар.
– Риба? – дивується Мордовцев. – Точно! Срібні жупани...
– Бачите величезний гурт? – запитує Дмитро. – Там має бути король!
... Ватажок четвірки заходить в шинок, зупиняється на порозі, роздивляється. За трьома зсунутими докупи столами гуляють гуаппі – члени неаполітанської камори. Впізнавши прибульця, вони звуть його до себе.
Серед гуляк ті, хто нападав на Бортнянського, а також знайомий де Рібаса предводитель камори Лучано Аквілані.
... Бортнянський і Мордовцев спостерігають за тим, як король Фердинанд IV у простацькому одязі продає зловлену сьогодні ним самим рибу.
– Хіба це риба?! – торгується з королем товста, неохайна жінка.
Фердинанд затято сперечається, отримуючи насолоду від процесу.
... Ватажок четвірки сидить поряд з предводителем гуаппі. Той підзиває одного з підручних, віддає наказ, затим наказує щось другому. У шинку галас, тож ми не чуємо розпоряджень, але бачимо, що перший злодій пішов на вихід, а другий зник у дверях за шинквасом.
... Перший посланець наближається ззаду до Мордовцева, цілком захопленого видовищем торгу. Гуаппі спритно обмацує офіцера, витягує гаманець. Коли поручик намагається схопити кишенькового злодія, той вивертається, залишивши в руках Мордовцева куртку, і втікає. Переслідувати його в натовпі марно...
... Шинок. Другий посланець повертається до столу, дістає з-за пазухи вузлик, передає своєму предводителю. Лучано Аквілані розмотує хустинку, обережно, за дужку бере золотий перстень з блакитним сапфіром, показує росіянину.
– Те, що треба? – уточнює росіянин.
– Як замовляли, – запевняє Лучано.
Росіянин сам ретельно роздивляється перстень проти світла, киває, виймає гроші, розплачується з Аквілані.
З’являється й перший злодій з гаманцем Мордовцева. Аквілані перекидає здобич росіянину, той вивертає гаманець, передивляється вміст, розчаровано повертає назад. Підводиться.
– З вами приємно вести справи, синьйоре Аквілані.
– Навзаєм, – відповідає предводитель.
Чоловіки потискують руки.
52. Мордовцев і Бортнянський крокують по вулиці Нуова. Поручик ніяк не може заспокоїтися.
– Я подумав: хтось випадково торкнувся!
– Він узяв з вас плату за виставу! – жартує Дмитро.
– Небагато взяв! – завіряє офіцер. – Я не кладу всі яйця в одну корзину.
Він поплескує себе по грудях.
– А ви перевірте, Федоре Григоровичу, може, й туди залізли!
– Нізащо! – стверджує поручик, однак стривожено смикає ґудзик, пробує, чи не пропала решта грошей. Посміхається: – На місцях!
– Хочете, – пропонує Бортнянський, – познайомлю вас з цікавою людиною? Не пожалкуєте! Запрошував сьогодні в гості...
Обоє пришвидшують крок. Зі спини видно, що Федір знову переповідає, як його обікрали.
53. У Тейлора. Господар з Бортнянським грають у шахи. Мордовцев почувається скуто, проте з цікавістю спостерігає за поєдинком.
– Фортепіано – знаряддя паризьких дилетантів, – виголошує Тейлор. – На ньому личить грати лише продавцеві каструль!
– Однак фортепіано люблять при дворі герцога тосканського, я живий свідок, – заперечує Дмитро.
– Марія Стюарт грала на клавесині, вважаючи це достойним великого монарха. А поряд згадайте французького міністра Ришельє, котрий витанцьовував перед Анною Австрійською сарабанду – з бубонцями на ногах та кастаньєтами в руках! Ось вам зайвий приклад занепаду версальської моралі!
– Техніка гри на кастаньєтах досить складна...
– Бубонці?! Я можу змиритися з тим, що Фрідріх ІІ дує у флейту, але кастаньєти... Маестро, тільки в Англії – і трохи в Італії – розуміють справжню музику. По-батьківськи раджу: їдьте в Англію! Великий Гендель прийняв британське підданство і не пожалкував. На островах він став тим, ким його знає світ – неперевершеним генієм! Байдуже, що ви росіянин, їдьте в Англію!
- Я українець.
- Перш за все, ви – геніальний композитор! Я теж не англієць, а шотландець. Однак існує велика імперія! Решта несуттєво...
– Вам шах, – вибачливим тоном попереджує Дмитро, і Тейлор забирає невірний хід назад. Дмитро пояснює: – Я поважаю клавесин, але прогрес у музиці...
– Прогрес?! – саркастично перебиває англієць. – У музиці?! Назвіть мені сучасного композитора, рівного по геніальності Баху! Лише він один розумів душу мисливського гобоя!!
– Насмілюсь заперечити: душу гобоя розумієте й ви, – напівсерйозно говорить Бортнянський.
– Ви жартуєте, – Тейлор зовсім не образився. Він замислюється над позицією, нарешті мовить: – Коли оркестр настроює інструменти, першим “ля” грає гобой! – секретар робить хід. – Здається, маестро, ви втрачаєте фігуру.
Тепер задумується Дмитро. А Тейлор, нервово потираючи спітнілі долоні, підводиться, заговорює до Мордовцева:
– Воєнна фортуна – зрадлива! Мчиш на коні, рубаєш ворога, а за мить уже повергнутий.
– На те Божа воля, – докинув поручик, аби щось сказати.
– Теософський погляд на речі, – схвалює англієць. – Від Провидіння не вбережеться ні злидар, ні король. Ви, синьйоре Теодор, ортодокс, католик чи протестант?
– Я... – почав було Мордовцев, змовк і перепитав: – Що ви запитали?
Вигляд у поручика прекумедний, і Дмитро поспішає виручити свого охоронця:
– Федір Григорович – щирий православний християнин!
– Між іншим, – обертається до Бортнянського Тейлор, – ви писали меси і католицькі концерти.
– Писав, пане Тейлоре, – визнає композитор. – Католикам – богородичний канон “Ave Maria”. А для лютеранської церкви у Венеції – “Німецьку обідню”. Тепер ось масонський орден замовив гімн... Я композитор!
Секретар відразу вхопився за згадку про масонів.
– Певно, вам запропонували і вступити в орден?
– Але я відмовився, – парирує Дмитро.
– Кепсько для подальшої кар’єри! Тепер високої посади в Росії вам не бачити, як власних вух. Ви взагалі не потрапите на жодну державну посаду! Чому?! Бо пан Єлагін – масон, а де Рібас – член капітулу петербурзької ложі “Фенікс”.
– Пане Тейлоре, – втручається Мордовцев, – ви заявляєте... що капітан Йосип Михайлович де Рібас фармазон?!
– Можете називати й так, офіцере.
– Ви помиляєтеся! – в голосі офіцера звучить погроза.
– Вибачте, якщо вразив, – холоднокровно пояснює англієць. – Пан Єлагін щороку складає звіт про діяльність перед головою Великої ложі Англії де Бофором, і переводить в Лондон грошові внески від братів-росіян. Я можу назвати вам з десяток прізвищ: Долгорукий, Гагарін, Григорій Орлов, Воронцов, Куракін, брати Паніни, Розумовські...
– І Андрій Кирилович фармазон?! – перебиває зовсім розгублений Мордовцев.
– Ні. Батько графа Андрія та його старший брат. Причому гетьман в ордені вже понад тридцять років! Справа в тому, молоді люди, що аристократія завжди в думках схильна до революційності. Вона надто близько стоїть біля монархів, а кумир не може бути богом для своїх жерців.
– У Росії Микита Панін намагався ввести конституцію!
– Яка коштувала б для Росії дорожче, ніж самодержавство. Ось побачите, скоро американці приймуть свою конституцію – після цього їхню зажерливість і самовпевненість не стримати нічим!
– Ви не любите американців?
– Раса злочинців, які повинні бути вдячні нам за все. Натомість їхній головний масон Франклін змовляється зі слабовільним Людовіком XVI, щоби переділити світ на свою користь! Справжня мета масонів – всесвітнє володарювання!
– Франклін винайшов громовідвід...
– Єдина добра річ, яку він вигадав!
Бортнянський припиняє суперечку, ходить турою. Тейлор, зачувши передзвін настінних курантів, капає собі в стакан 30 капель настоянки наперстянки, випиває. Сідає за шахову дошку, пояснює:
– Настоянка наперстянки. 30 крапель – порятунок, 50 крапель – смерть. Все залежить від дози, - запитує: - Офіцере, хто виграє війни?!
– Полководці, – без задуми відповідає Мордовцев.
– Війну виграє рядовий солдат! Брудна, затуркана піхота. Вам шах...
Бортнянський кидає останній погляд на дошку, безжурно посміхається. - Здаюсь, містере Ричард!
– Ще партію?
– Розкажіть краще нову неаполітанську плітку.
– Те, що мене інтригує, ви знаєте. В посольствах тільки й мови про таємничі папери, які нібито запропонували графу Розумовському за фантастичну винагороду. Судячи з того, які документи згадуються, ними зацікавляться французи й прусаки. Та й турки будуть не проти заплатити, скільки завгодно...
– Я вражений! – Дмитро нітрохи не дивується. – Звідки такі чутки?!
– Бережіться... –Тейлор зітхає. – За паперами незабаром почнеться справжнє полювання.
54. Ніч. Але вікна першого поверху в палаці неаполітанського короля світяться. Чути грюк молотка. Це поспішають вчасно закінчити роботу теслярі. Гігантський вертеп майже готовий: тут є й гори, й печера, і Віфлеєм. Художники розмалювали половину дерев’яної конструкції: на горах височать палаци, блищать водоспади, пасуться вівці, кози. На небі висить позолочена зірка, летять ангели з сурмами, трояндами й пальмовими гілками в руках. У різних місцях стоять десятки, сотні людей: маги на верблюдах, царі на білих конях, пастухи з ціпками, араби, негри, євреї, чоловіки, жінки, діти.
Малярі й ремісники вечеряють, лише двоє продовжують трудитися: затятий тесля прибиває хмару, а художник домальовує старого бородатого Йосифа поряд з немовлям-Ісусом, який піднімає ручки вгору до стелі печери.
– Годі стукати! – гукають ті, хто вечеряє. На полотнині лежить хліб, порізаний сир, стоять глечики з вином. – Дай заснути Носатому!
Тесля забиває останній цвях, кладе молоток. Однак стукіт чути все одно, щоправда, десь нагорі. Робітники задирають голови, прислухаються.
На другому поверсі до стуку прислухаються лакеї, котрі сховалися за поворотом коридору.
– Відчини, Кароліно! Відчини! – це грюкає в двері спальні сам король. Мастиф коротко гавкає, допомагаючи господарю.
Королева, роздягнена до сну, стоїть по іншу сторону дверей, уперши руки в боки.
– Йди до своїх шльондр! – розлючено радить вона. – Хай з тобою сплять шлюхи з Мерселіни!
– Кароліно, впусти, я більше не буду! Пробач мене!
– Брехливий виродку! Довгоноса почваро! Прибіг до мене, бо набридли торговки рибою?! Іди до смердючих рибачок, нехай вони тебе втішать! Я королева, а не повія!
Мастиф голосно гавкає, король заспокоює пса:
– Тихше, Ахілл... не сердь її... Кароліно! Я зроблю все, що ти бажаєш, пробач! Я тебе кохаю!
Королева зловтішно посміхається. Відповідає урочисто:
– Прощаю востаннє, – відпирає двері, рушає до ліжка.
Фердинанд умовляє Ахілла:
– Я сам... Йди геть, собако... Вона тебе не пустить! Фу! Геть!
Пес біжить по коридору, а король заходить до спальні. Кароліна вже лежить поверх ковдри у звабливій позі. Прозора шовкова сорочка прикриває ноги королеви лише до середини стегон.
– Я кохаю тебе, Кароліно! – здавленим голосом вимовляє Фердинанд і починає хапко роздягатися.
8. Відвідини ложі.
Бортнянський заходить у свій кабінет, тихо проходить до столу, бере записку, залишену звечора. Дивиться на Мордовцева – поручик солодко спить.
У передпокої Дмитро каже заспаному Михайлу:
- Федора Григоровича не тривож.
Виходить, намагаючись не стукнути дверима.
55. Ранок. Бортнянський підходить до російського магазину на Каталонській вулиці. Російськими буквами над входом написано: “Епифановъ и сыновья”, нижче й дрібніше – те саме італійською.
У магазині на прилавках і поличках чай, ікра, мед, екзотичні російські ягоди, ліщина, кедрові горішки; хутра, тканини, золоті вироби, бурштин, уральські самоцвіти. Послужливий прикажчик, одягнений в купецькому російському стилі, відпускає клієнту, товстому неаполітанському буржуа, півфунта чорної ікри. Помітивши композитора, він привітно посміхається.
– Маркіз Маруцці чекає вас!
Дмитро, чемно кивнувши й не питаючи дороги, піднімається на другий поверх.
... Кімната, обставлена під вітальню. Консул Маруцці посеред кімнати потискує руку композитору.
– У Петербурзі сповна поцінували блискуче виконання попереднього вашого доручення. Віддали належне також потайливості стосовно делікатних моментів справи.
– Дякую...
Маркіз запрошує Бортнянського присісти на диван.
– Отже?... – питає вичікувально.
– За словами обізнаної особи, Неаполь може сформувати армію в 66 тисяч солдатів: 22 тисячі в таборі Сан-Джермано, 16 тисяч – в Абруцці, 8 тисяч – в долині Сесса, 6 тисяч – в Гаеті, 10 тисяч – в самому Неаполі та на узбережжі, 3 тисячі в Беневенто і в Понте-Корво, – доповідає Дмитро. З внутрішньої кишені він дістає непоказний папірець, передає маркізу. Глузливо додає: – Краща армія Європи.
Маруцці кидає швидкий насторожений погляд на композитора, читає вголос:
– Відправити хутра. У Сан-Джермано 12 чорних лисиць, 22 горностаї...
– Рахувати слід лише горностаїв, – уточнює Бортнянський. – Щодо боєготовності, то я не схильний довіряти бадьорим реляціям головнокомандуючого. Оснащення військ застаріле, дисципліна низька, виучка посередня. Армія відвикла від воєнних дій, востаннє гармати тут чули в 1744 році, при Веллетрі.
– Сподіватися на підтримку короля Фердинанда...
– Не варто, ваше сіятельство!
Маркіз задумливо киває, по паузі наполегливо говорить:
– Необхідно дізнатися про підготовку Неаполя до війни детальніше. Загальне становище сільського господарства та торгівлі, по можливості, вплив міністрів і фаворитів. Дрібниць, немає, маестро!
Підводиться, проходить до скриньки, що міститься на столі, відкриває її ключем, виймає торбинку.
– 500 дукатів, – жартує: – Для вербування міністра замало, але для оплати агентів...
– Багато... – підтакує Дмитро.
– У крайньому разі, звертайтесь прямо до посла Розумовського. Вчора я мав з ним ділову зустріч і погодив фінансові питання. Ще одне: після Неаполя Павло Петрович з дружиною збираються до Венеції. Але ж ви знаєте тамтешні відверті протиросійські настрої...
– Республіканський устрій Венеції навряд чи викличе захват у великого князя!
– І я так думаю. На жаль, програма подорожі затверджувалася матінкою Катериною. До речі, імператриця викреслила Париж і Відень... – знизує плечима. – Мало не забув: я привіз вам подарунок!
Консул знімає накидку з картини, котра стояла на кріслі: “Повернення блудного сина”. Бортнянський захоплено милується полотном, нарешті запитує:
– Невже... Бассано?!
– Не стверджу, що кисть самого Якопо Бассано, – відповідає Маруцці, – але принаймні, котрогось із його синів допевне.
– Не можу... Це надто розкішний дар, ваше сіятельство!
– Я наполягатиму категорично, маестро!
– Тоді... чим віддячу за ваші щедроти?
Маруцці сміється.
– Якщо до вас навідається натхнення, складіть мотет, подібний до того, що ви піднесли мені рік тому на Різдво.
– Обіцяю, – посміхається й Дмитро.
... Ніна Матіні приміряє сукню. Подруга-балерина, з якою вони удвох наймають кімнатку під дахом, поправляє сукню на спині, стягує шнурівку.
- А ця йому сподобається?! – нетерпляче запитує Ніна.
- Побачиш, він скаже, що ти схожа... на квітку!
... Перший поверх магазину. Покупців немає. Прикажчик фасує чорний чай, по східцях спускається Бортнянський. До прикажчика він звертається, мов до давнього знайомого:
– А де Мирон Агафонович?
– Господар поїхав у Казерту, повернеться надвечір. Загляньте завтра, Дмитре Степановичу. Має прийти пошта з Константинополя.
Він хоче сказати ще щось, проте до крамниці входять відвідувачі, тому Семен дає Бортнянському пакет чаю.
– Ваша покупка. До побачення, заходьте, – звертається до новоприбулих: – Чого бажаєте, синьйори?
56. Композитор знову на вулиці. Зустріч з консулом не зайняла й півгодини – все ще ранок, сонце тільки-но піднялося вище дахів.
57. Дмитро йде вулицею, замислений, занурений в роздуми про оперу. Він ворушить пальцями та кистю, неначе диригує, при цьому насвистує чи мугикає мелодію – глядач бачить тільки реакцію перехожих та чує фонову музику.
Ніна, помітивши здалеку Дмитра, починає переходити дорогу і відразу ледь не потрапляє під фаетон. Кучер стримує коней, пасажири – а це двоє чоловіків середнього віку – зібралися було розгніватися, та, розгледівши чарівну дівчину, вітаються з нею, застерігають від неуважливості. Посміхнувшись для годиться у відповідь, співачка поспішає за Бортнянським, а наздогнавши нарешті, рішуче бере Дмитра ззаду за голову, затуляючи долонями очі. Бортнянський миттєво зупиняється, і коли дівчина з несподіванки налітає на нього, обертається, ловлячи в обійми. Обоє розгублено завмирають, опинившись небезпечно близько... Першою оговтується Ніна.
– Пробачте... – вона звільняється від рук композитора, поправляє сукню на грудях. Запитує тремтячим голосом: - Вам подобається... моя сукня?
Бортнянський не знаходиться на відповідь, поволі опускає руки. Нарешті мовить:
- Ви в ній... схожі на ранкову лілію...
...А ось молоді люди вже крокують поряд, весело балакаючи. Ніна, звертаючись до Дмитра, постійно заглядає йому в обличчя, ловлячи з надією погляд.
– І кожного разу, – стверджує дівчина, - все сходиться до дрібниць!
– Дещо вгадати здатна будь-яка людина з життєвим досвідом... – нібито й погоджується Бортнянський.
– Ви не вірите, бо не бачили. Ходімо прямо зараз, не відкладайте!
– А репетиція? – невпевнено мовить Дмитро.
– Ми встигнемо, тут недалеко!
... Бортнянський з Матіні йдуть кривими завулками. Це вже не широкі центральні вулиці, а, в буквальному смислі слова, нетрі міста. Дмитро починає жалкувати, що погодився на умовляння Ніни. Чоловіки, які трапляються назустріч, виглядають або злидарями, або грабіжниками. Обірвані, майже голі, незважаючи на зиму, діти безтурботно розважаються метанням ножів у двері згорілого дому. Змучена жінка пере в дерев’яному кориті під вікном своєї халупи, дивиться на парочку байдуже. Ніна також не звертає уваги на обстановку, бо звична до неї.
Нарешті співачка зупиняється. Чергові двері не кращі від бачених раніше: потріскані, почорнілі, перекошені.
Узявши Бортнянського за руку, вільною правою Матіні щосили стукає в двері. Чути брязкання внутрішньої засувки, і двері з рипінням прочиняються. На порозі стара циганка з люлькою в зубах. Вона сива, сліпа на одне око.
– А... Співуха... – бурчить циганка і повертається до гостей спиною.
... Брудна, задимлена від несправної плити кімнатка. Хазяйка тут і спить, і обідає, і приймає відвідувачів. У підсвічнику горять три свічки, створюючи атмосферу похмурої загадковості.
Стара кладе на стіл пачку карт, загорнуту в хустку пурпурного кольору, простягає руку до композитора. Вимагає хрипко:
– Три дукати.
Дмитро вагається, проте Ніна шепче:
– Дай їй гроші!
Сховавши монетки кудись у глибину спідниць, циганка сідає за стіл, розгортає хустку, мовчки тасує карти. Люлькою при цьому вона чадить так, що Дмитро закашлюється.
– Витягніть десять карт, добрий синьйоре. Не поспішайте! Спочатку чесно побажайте почути лише правду. А тепер беріть...
Дмитро тягне карти – вони вдвічі більші за звичайні, яскраві, позолочені, з детальними малюнками. Це Великий Аркан Таро – 22 карти, кожна з яких має магічне значення.
Ворожка перетасовує вибрані карти і лівою рукою в особливому порядку розкладає їх сорочками догори в так званий Кельтський хрест:
10
6
9
5 1 4
2
8
3
7
Відкриваючи першу, циганка мружить здорове око, без поспіху говорить:
–Маг. Карта волі. Молодий синьйор хоче піднестися над світом і вірить в успіх. У нього є майстерність, він уміє вести справи й розуміти людей. Не бійтеся ризикувати; ваше красномовство, сила й спритність допоможуть вам.
Вона піднімає другу карту – “Жрицю”. Починає звучати голос за кадром:
... Від’їзд Бортнянського з Неаполя на кораблі... Прибуття в Петербург... Концерт для імператриці Катерини ІІ... Гатчина. Дмитро прогулюється з Марією Федорівною алеєю, Павло проїжджає на коні, здаля щось гукає... 80-річний Бортнянський з 50-річною дружиною Ганною Іванівною, сином Олександром, 30-річним поручиком гвардії та внуками Дмитром і Машею... Старий Бортнянський пише спогади... Глядачі аплодують Бортнянському й артистам на прем’єрі “Квінта Фабія” в Сан-Карло... Бій з Пухальським у кімнаті з каміном... Ніна Матіні з ліхтарем веде Дмитра й Мордовцева у катакомбах... “ Каюсь, тоді я майже не вірив ворожці, хоча й дивувався з деяких її влучних попадань. Стара баба не могла знати мене раніш, однак вгадала, що я займаюсь музикою, та й добра половина напророченого нею згодом справді збулася.
Найперше гадалка сказала, що незабаром я поїду з Італії в далеку холодну країну, де зустрінуся з великою імператрицею. Що буду завжди сумувати за Неаполем, проте ніколи не повернуся сюди, бо юний імператор не відпустить мене. Передбачила вона майбутні сімейні обставини, повідомила, що стану генералом, а житиму довго й щасливо...
Якби я уважніше поставився до її слів, не виключено, інакше склалися б і наші стосунки з Ніною. Однак того, що зроблено, не вернути. А можливо, все давним-давно було вирішено на небесах, і ми лише грали ролі. які досталися нам волею випадку...
Останню карту ворожка роздивлялася найпильніше. Зрештою сказала, що слава та небезпека удвох чекають мене за порогом. Після великого тріумфу наді мною нависне смертельна загроза, порятувати від якої може лише сила кохання...”
Змішавши карти, стара строго мовила:
– А тепер, добрий синьйоре, вийдіть. Я ворожитиму синьйорині наодинці.
58. Барон Кейзер стукає тростиною в двері квартири Бортнянського. Йому відчиняє заспаний слуга. Побачивши самовпевненого, владного пана, слуга розгублюється. Барон недбало скидає йому на руки плащ, проходить у кімнату з клавесином.
– Чи скоро буде пан Бортнянський? – питає він, роздивляючись портрет Ніни.
– Їх превосходительство обіцяли бути після обіду.
– Та-ак, – барон сідає в крісло, простягає ноги, постукує по черевиках тростиною. – Підійди, хлопче, не бійся. Ближче. Отак. Признайся: до твого пана заходять іноземці?
– Буває, – знічується слуга, – приходять, пане...
– Можеш говорити мені “ваше сіятельство”, – дозволяє Кейзер. – Хто ходить?
– Не пригадаю, ваше сіятельство, – слуга все ще тримає в руках плащ барона, не знаючи, куди його приткнути.
– Погано. Зовсім кепсько... Діло державної ваги, а ти ухиляєшся... – несподівано різко змінює тон на жорсткий. – Слідкуй за паном Бортнянським! Таємна канцелярія ним цікавиться, зрозумів?!
Слузі, здається, й мову відібрало від переляку; він лише киває.
– А з Таємною канцелярією, хлопче, – продовжує Кейзер, – ліпше не сваритися. Та годі про маестро, давай про тебе порозмовляємо. Ти, як нам відомо, проживаєш у королівстві без паспорта. Як же так? – м’яко дорікнув барон, покрутивши персня на підмізинному пальці правої руки – перстень, певно, муляє. Якщо придивитися до оздоби пильніше, то можна переконатися, що це той самий перстень, який на Мерджелліні продав Пухальському Лучано Аквілані. – Чужинців без паспорта у Неаполі садовлять до тюрми!
Слуга гепається навколішки, немов переломився в колінах.
– Не погубіть, сіятельство, – просить він, наче загіпнотизований кролик, – порятуйте...
Барон встає, забирає плащ, накидає на плечі. Слуга на колінах йде за ним до дверей.
– Гаразд, – нарешті озивається Кейзер, – допоможу. Але, – б’є слугу тростиною в лоба, – доповідатимеш мені про все підозріле! Ясно?!
– Не погубіть...
– Безпремінно погублю, – запевняє барон. Нагадує: – Про все підозріле!
59. Бортнянський чекає під дверима ворожки. Він усе ще вражений містичною обстановкою та зловісними словами.
Здалеку доноситься дивний звук: ніби розмірено дряпають жорсткою мітлою по стіні.
З-за будинку появляється безногий каліка. Куці обрубки його стегон пристебнуті шкіряними ременями до товстої квадратної дошки, в руках злидар тримає за шкіряні паски менші дощечки. Ними він відштовхується від бруківки і переносить тіло вперед. Різкі звуки видає дошка, човгаючи об камінь.
Дмитро з жахом спостерігає, як інвалід наближається. Страшне у каліки й обличчя, понівечене рубцями: ніс набік, губи розсічені, замість одного ока порожня впадина. На величезній лисій голові загиджена шкіряна шапчина з відкоченими клапанами. Зупинившись біля ніг композитора, злидар міцно вчіплюється в полу сюртука і нерозбірливо бурмоче:
– Сольдо! Сольдо!
Коли Дмитро віддає монетку, каліка пробує її беззубими яснами, ховає під лахміття в пояс і знову хапає полу.
– Сольдо! Сольдо! Сольдо!
Дмитро дає другу монетку – все повторюється.
– Сольдо! Сольдо! Сольдо!
Звідкись вибігає ватага обірванців, котрі допіру метали ножі. З цими ножами вони тепер стоять навпроти Бортнянського, напружено розмірковуючи.
Раптом двері відчиняються. Циганка, яка проводжає Ніну, вмить розібралася в ситуації.
– Ану забирайтеся! – гримає вона. – Геть, обідранці, бо перекину всіх на пацюків!
Дітлахи злякано розбігаються. Злидар неначе зменшився.
– Я не бу! Не бу! Не тре! – мукає він.
Стара замахнулася, заліпила ляпас, і каліка, підвиваючи, прудко пострибав на руках за ріг будинку. Тільки зараз Дмитро помітив, що у Ніни заплакані, почервонілі очі.
60. Бортнянський з Матіні поволі підходять до театру. Співачка зупиняється, зворушливо-закохано дивиться композиторові в очі, відповідає:
– Це мої труднощі... Ви ні при чому...
– Не потрібно вірити божевільній відьмі! – сердиться Дмитро.
– Я їй зовсім не вірю! – награно бадьоро посміхається Ніна.
61. Кімната з клавесином у квартирі Бортнянського. У камін нещодавно підкинули дров, і полум’я розгорається.
Раптом розчахуються двері до кімнати, і спиною вперед, ледь не впавши від потужного поштовху, всередину влітає Бортнянський. Слідом за ним стрімко заходить гнівний Мордовцев. Незважаючи на збудження, поручик не забуває закрити двері, за якими видно оторопілу фізіономію слуги.
– Ви негідник! – заявляє Федір.
– Заради Бога, Федоре Григоровичу! У чому річ?!
– Будьте люб’язні захищатися! – попереджує офіцер і виймає з піхв шпагу.
– Я не розумію... – розводить руками композитор.
– Відбороняйтеся! – лютує поручик.
– Даруйте, але в мене навіть зброї немає, – починає переговори Дмитро.
Мордовцев мало не зриває зі стіни шпагу, вручає Бортнянському, знову відступає на кілька кроків, приготовляється до бою.
– Це якесь непорозуміння... – мовить Дмитро.
Він ступає вперед, опустивши вістря вниз перед собою, проте насторожений Мордовцев відбиває уявний напад, притискуючи шпагу до підлоги.
– Ви намовник і наклепник! – звинувачує поручик.
– Федоре Григоровичу, не переходьте меж пристойності, – умовляє Бортнянський. – Я ображусь...
– Тоді бийтеся! – Мордовцев направляє клинок в груди композитору, однак не атакує першим.
– Але я не вмію! – переконує Дмитро. – Покажіть, як правильно тримати шпагу, і я спробую пофехтувати з вами.
Офіцер недовірливо підбиває зброю Дмитра вгору, потім ще раз і ще раз.
– Вище! – говорить грубо. – Нижче! – кількома наступними легкими ударами ставить шпагу Бортнянського майже в бойову позицію. – Отак! Sich decken!
Композитор обережно й невміло тицяє гостряком, відвертаючи лице. Поручик парирує. Дмитро махає шпагою зліва-направо, не дістаючи до суперника з півметра, тому той тільки для годиться підставляє лезо, від чого, однак, утворюються звуки справжнісінької дуелі. Зрештою, Мордовцев не витримує, просто рубає по шпазі й зброя з руки Бортнянського летить до стіни. Дмитро потирає забиті пальці – він до цих пір не усвідомив, що над ним нависала смертельна загроза.
– Ви справді не вмієте! – дратівливо визнає поручик, вкидаючи шпагу в піхви. – А він говорив: ловкий бретер...
– Я вас попереджав... Федоре Григоровичу, що сталося?! Хто “він”?!...
Мордовцев відкидає упертість, запитує:
– Ви казали... розповідали кому-небудь... про взяття Козлуджі?!
– Про вашу участь у битві? – здогадується Бортнянський. – Не випадало нагоди, повірте...
– І ви не... не говорили, що я... самохвал і брехач?...
– Змилуйтеся, Федоре Григоровичу – як я міг?! Стривайте! – Дмитро замислюється на мить. – Ви... бесідували з бароном Кейзером!
– Це неважливо.
– Не відмовляйтесь! І барон завірив вас... Зрозуміло... – Дмитро хитає головою. – Дотепно! Ви мене мало не проштрикнули через безглузду вигадку...
Мордовцев, раптом повністю позбувшись недовіри до Бортнянського, церемонно схиляє голову.
– Вибачте, Дмитре Степановичу, я...
– Цього вистачить, – перебиває композитор.
– Тоді я маю іншу справу! – поручик повертається до дверей, мимохіть торкаючись піхв шпаги.
– Заждіть, відважний лицарю! – кидається навздогін Дмитро. – Тільки не зараз! – він розсудливо пояснює. – Спершу необхідно вияснити, навіщо барон хотів нас розсварити. І ще... Раз ми оголили зброю, може, ви, Федоре Григоровичу, навчите мене, як слід фехтувати?
Поручик мнеться, проте, почуваючи за собою вину, погоджується:
- Ставайте...
Невеликий урок фехтування...
62. Вечір. Бортнянський з Полем Джонсом у вуличному екіпажі під’їжджають до освітленого палацу князя Назеллі на вулиці Інфраската.
– Отже, – підсумовує Дмитро, – франкмасони таки заборонені в королівстві обох Сицилій.
– Були, – уточнює американець, – бо декларували Партенопейську республіку. Зараз ставлення влади змінилося – ложу князя Назеллі підтримує королева Кароліна.
– Більше, ніж досить, – мугикає під ніс Дмитро.
63. Урочисте безгоміння панує в темному коридорі палацу, проте, коли Джонс прочиняє двері до зали, тиша враз змінюється живим гамором багатьох людей.
Зала, простора та світла, нічим би не відрізнялася від інших зібрань, якби не маски на більшості облич. Бортнянський теж у великій, на все лице, чорній масці з дзьобом. Джонс має срібну маску грецького трагіка. Зачинивши за собою масивні двері, він вітає присутніх масонським салютом: праву руку піднімає до лівого плеча, потім злегка торкається правого й опускає. Бортнянський невміло повторює салют. Утім, на новеньких майже ніхто не звертає уваги, тож вони вільно проходять у куток, звідки добре видно всю залу.
– Тут пахне сіркою, – жартома зауважує Дмитро.
Американець принюхується, відповідає всерйоз:
– Це від свічок.
Дійсно, окрім люстр, що звисають зі стелі, в центрі зали в золотих три- та семисвічниках горить 81 висока воскова свічка. Стіни обтягнено криваво-червоною тканиною, на підлозі постелено прямокутне червоне сукно з двома зеленими смугами по діагоналях. Посеред сукна – чорна шибениця з підвішеним великим золотим хрестом. Під стіною сім дерев’яних сходинок ведуть до трону Префекта й жертовника перед ним. На жертовнику – чорна труна, Біблія, свіча, череп, кості, циркуль, косинець, молоток, меч і чаша.
Присутні вдягнені по різному. Є в звичайних сюртуках, як Бортнянський і Джонс, однак більшість у білих плащах з червоними поясами, в круглих білих капелюхах, у білих рукавичках, у ботфортах зі шпорами та при шпагах. Відрізняються вони між собою тільки нашийними стрічками та ланцюгами.
– Стрічки й нашийні ланцюги вказують на ступінь посвячення брата, – розповідає американець. – Учень, підмайстер і майстер – “синє” масонство. Капітулярні ступені з 4-ї по 18-у, розенкрейцерську, – “червоне” масонство. “Чорне” або філософське масонство – ступені з 19-ї по 30-у. 30-й градус “кадош” – найважливіший. Це ступінь святого брата. Бачите того голомозого товстуна? Неаполітанський банкір – тридцятий градус...
Не знайшовши у непоказному плішивому мужчині нічого цікавого, Дмитро перевів погляд на залу і раптово помітив очі, котрі втупилися в нього. Відразу ж незнайомець у масці відвернувся – він був без плаща, тобто, такий самий гість.
...“Кімната роздумів” поряд із залою. Сьогоднішнього охочого стати учнем заводять до неї з пов’язкою на очах двоє братів. “Профан” роззутий, ліва холоша закасана вище коліна і підв’язана білою стрічкою, з лівої руки скинуто рукав сорочки. Знявши пов’язку, масони виходять, а новачок вражено оглядається довкола.
У кутку невеликої темної кімнати стіл з черепом, під яким запалено коротку свічку. Поруч із черепом Біблія та пісочний годинник. В другому кутку – скелет, в третьому й четвертому по домовині: одна порожня, в іншій – мертвець.
... – Я відлучусь ненадовго, – попереджує Джонс.
Бортнянський киває, продовжуючи роздивлятися залу та присутніх. Джонс підходить до групи масонів без масок, вітається з ними, потискуючи ліві руки та поплескуючи правою по плечу.
... “Профану” ті ж двоє масонів знову зав’язують очі. Заходить ритор і торкається мечем оголених грудей новачка.
– Шлях доброчесності тяжкий, – починає він настанови, – але брат, що вступає до ложі, мусить свято слідувати високій моральній меті досягнути “Золотого віку Астреї”...
... Джонс повертається до Бортнянського.
– Зараз почнеться, – повідомляє тихо.
Префект займає місце біля жертовника і тричі вдаряє по каменю молотком. Відразу встановлюється повна тиша, а “лицарі” й гості схрещують руки на грудях – знак вірності Храму.
– Поміняйте руки, – шепоче Джонс.
Бортнянський помічає, що всі схрестили ліву руку поверх правої, а він навпаки. Його замішання привернуло увагу кількох сусідів, не більше. Лунає стук у двері. Брат, який “сторожить” вхід, прочиняє двері, театрально запитує:
– Хто порушує покій наш?
– Вільний муж, котрий бажає бути посвяченим в орден вільних мулярів! – відповідає ритор.
... “Профан” із зав’язаними очима стоїть навколішки перед жертовником, мечі та шпаги братів спрямовані на нього.
– Підведись, – говорить префект, кладе свій меч на Біблію, розкриту на першій главі Євангелія від Іоанна, натомість бере розвернутий на 180 градусів циркуль, приставляє до грудей наляканого новачка, ударяє молотком по циркулю, пробиваючи шкіру.
“Профан” сахається, проте залишається на місці, і префект приставляє до рани чашу, збираючи туди кров. Циркуль він поклав теж на Біблію. Поставивши на жертовник чашу, префект нарешті знімає пов’язку з очей новачка. Той мружиться, сторопіло озирається.
– Оголошую про прийом в ступінь учня нового брата! – говорить перфект.
Негайно учню приносять його взуття та одяг, а присутні підходять і вітають, потискуючи ліву руку та поплескуючи по плечу правою.
Бортнянський несподівано обертається і встигає помітити, що за ним знову слідкує той самий незнайомець.
... – Хочу, щоб ви побачили й почули самі, – Джонс веде Дмитра до гурту, котрий утворився навколо дивана. На дивані сидить невисокий, негарний чоловік з темним, кучерявим волоссям. Напівмаска закриває лише верхню половину обличчя, залишаючи відкритим рот з тонкими, спесивими губами та ніс з горбинкою. Очі, що прозирають крізь отвори в масці, дивляться владно й упевнено. На вигляд, чоловікові близько 35 років.
– Тому мені довелося скинути міністерство Тюрго, – безсоромно вихваляється він, – і передати стерно держави моєму другу Некеру.
– Синьйоре Каліостро, – заперечує “кадош” тридцятого градуса, – Тюрго був фінансист! Він провадив економічні реформи у Франції, обклав податком привілейовану аристократію.
– А Некер – славетний банкір, – парирує Каліостро. – Він увів режим економії, почав робити внутрішні займи!
– І поставив Францію на межу банкротства, бо стани, що мають фантастичні прибутки, звільнені від будь-якого збору, – наполягає “кадош”.
Каліостро робить драматичну паузу, підводиться, зверхньо говорить:
– Якось у великому зібранні один нечема сперечався зі мною. Більше того: звинуватив мене у брехні, – зі смішком додає: – На середині своєї промови він упав і вмер...
Каліостро прямує до накритого столу, який з’явився на червоному сукні. Урочисте зібрання масонів продовжується з напоями та закусками. Не вистачає тільки потішної музики та жіноцтва.
– Це Александро Каліостро? – щиро дивується Дмитро.
– Так! Маг-провидець, – іронізує Джонс.
– Я чув, що він збирається відкрити в Неаполі єгипетську ложу.
– Уже відкрив! Приймає всіх бажаючих – за грошовий внесок.
Джонс підштовхує Бортнянського до столу, наливає в бокали вино. Тим часом Каліостро продовжує вихвалятися, обкушуючи перепілку:
– У Берні... я пропонував урядовій раді... за допомогою оцту та селітри... розтопити швейцарські льодовики... Мене не послухали... А могли добути... приховані в горах... самородні золото й срібло! – кидає кістяк перепілки на стіл, бере жирними руками бокал, пригублює.
–Рада не могла прийняти вашу пропозицію, – несподівано заперечує чоловік, який стоїть навпроти Каліостро. Це незнайомець, що слідкував за Бортнянським. Бокал він тримає у правій руці, на середньому пальці якої залізний перстень з черепом, а на підмізинному – той, що був куплений на Мерджелліні. Втім, Дмитро пізнає Кейзера не по персню, а по голосу. А барон незворушно допікає Каліостро. – Я був у Швейцарії, бачив Альпи. Якби льодовики розтанули, синьйоре Каліостро, це спричинило б до паводку в усіх долинах!
Магові перехоплює дух, але він лише торкається правицею підборіддя зліва – знак мовчання.
А Кейзер відвертається, вкотре зустрічаючись поглядом з Бортнянським.
64. Екіпаж зупиняється біля будинку, в якому мешкає Дмитро. Він виходить з коляски, говорить на прощання Полю Джонсу:
– Завтра ваше замовлення буде готове.
... Бортнянський працює над гімном. Мордовцев солодко спить...
9. Убивство Тейлора.
65. Репетиція зі співаками. Фінальна арія опери.
Коли спів закінчився, актори й музиканти в тривозі чекають на присуд автора. Мовчання затягується, та раптом лунають аплодисменти із зали – так виражають свою думку присутні глядачі.
Бортнянський розслаблюється, встає з-за клавесина, звертається до співаків:
– Непогано, синьйори. А ви, синьйоро Галанте, навіть перевершили мої сподівання.
– Маестро! – вигукує несподівано прима. – Я не зможу виступати! – після того, як загальна увага звернулася на неї, Галанте додає: – Мої сукні досі не готові!!
– Де кравець? – перше питання Дмитро задає тихо, затим підвищує голос. – Де кравець, чорти б його забрали в пекло? – нарешті він просто кричить: – Де кравець?!
Кравець сидів між глядачами в залі. Він наляканий гнівом композитора і не підходить, а підкрадається до Бортнянського. Маленький, майже лисий, він нервово витирає чоло рукавом.
– Я тут синьйоре Деметріо... – озивається чоловічок мало не пошепки.
– Де костюми?! – страшним голосом запитує Дмитро. – Ви клялися, що сьогодні костюми будуть!
– Будуть, – втирає чоло кравець, – завтра пробі будуть! Клянусь пресвятою Дівою Марією! – він хреститься, закотивши очі догори.
Дмитро хапає кравця за барки, струшує.
– Прем’єра за два дні! І якщо завтра, – він зупиняється і повторює: – завтра! на костюмах не вистачатиме бодай одного ґудзика! я випрошу в короля, щоби вас посадили до в’язниці!!
66. Бортнянський ніби випадково заглядає в гримерну до актрис. Оголені дівчата його не соромляться. Навпаки, соромиться Дмитро – і все через присутність Ніни. Здається, вже всім зрозуміло, що молоді люди взаємно закохані...
67. Кімната, де Бортнянський зустрічався з Пабло Маруцці. Тепер композитор сам. Він розпаковує товсту книгу, обернену цупким папером. Від подиву похитує головою, бо папір крикливого помаранчевого кольору. Швидко переглянувши книгу, Дмитро знаходить склеєні сторінки, розрізає їх кістяним ножем і виймає лист.
... Внизу в крамниці торгує знайомий нам прикажчик. Як і вчора, торгівля не вельми жвава: заміжня пара, котра хоче купити хутро.
... Дмитро дочитує лист і спалює його над свічкою. Затим бере книгу й складений учетверо обгортковий папір, виходить з кімнати, спускається сходами на перший поверх. Прикажчик на дверях проводжає покупців. Обернувшись до Бортнянського, він запитує:
–Все в порядку, Дмитре Степановичу?
Бортнянський показує папір, говорить:
– Посилати донесення в такій упаковці! – додає із сарказмом. – Абсолютно не приваблює надмірної цікавості!
– Певно, у турків не знайшлося іншої, – утішає прикажчик.
– Зустріч призначено? – запитує Бортнянський.
– Біля грецької церкви, – прикажчик виймає з кишені годинник на ланцюжку, уточнює: – За півтори години...
68. Грецьку (російську) церкву в Неаполі було зведено за сприяння графа Олексія Орлова та освячено в 1771 році. Бортнянський тоді також був присутній на церемонії освячення. Зараз він поспішає на церковну площу, де його має чекати зв’язковий-чорногорець.
Дмитро згадує, як на відкритті церкви він стояв поряд з Максимом Березовським...
Тепер він стоїть біля входу в храм один, терпляче чекаючи зв’язкового.
Нарешті високий бородань у пересічному, без національних ознак костюмі, ступив на площу, коли навпроти нього зупинилися дві карети. З них вистрибують агенти таємної поліції, кидаються до чорногорця. Той блискавично вихоплює кинджал, зчиняється бійка.
Перехожі розбігаються врізнобіч, але, зрозумівши, що поліція ловить лише чужака, утворюють юрбу цікавих. Дмитро пробивається крізь натовп роззяв і встигає побачити, як чорногорця вкидають у карету. Зв’язковий побитий, скривавлений, одяг на ньому порвано.
Під час усього епізоду звучить церковна музика.
... Бортнянський похмуро простує по Толедській вулиці. Зненацька його ззаду штовхають у підворіття – нападника він не встиг роздивитися.
Дмитро обертається для захисту і бачить поперед себе двійника заарештованого чорногорця: така ж борода, міцна статура, буденний сюртук, що не впадає у вічі і не запам’ятовується.
– Ви?... – хоче запитати Дмитро.
– Сюди, синьйоре русо! – тягне його за собою чорногорець.
Вони біжать завулками, потім зупиняються, ховаються за незграбною прибудовою, притискаючись до стіни, стримуються, щоб не хекати.
Майже відразу по їх слідах пробігає розгублений шпик, цокаючи підківками черевиків. Перевівши подих, Бортнянський вдруге питає:
– Ви?...
– Не гаймося! – перебиває чорногорець. – Я помічник і охоронник, – він стискує зуби від розпачу. – Поганий охоронник! Я знаю, що мав передати Стефан. Нам сказали: звернення до принца Павла від старійшин Чорної Гори. Якщо принц дасть військову підмогу проти Венеції, ми піднімемо на Порту всіх балканських християн.
– Мені дуже прикро, що Стефана заарештували...
– Стефан знав, на що йде! – заперечує чорногорець. – Я радий за нього!
Аби приховати сльози, він виглядає з-за рогу прибудови, потім говорить:
– Можна йти.
– Вам потрібні гроші? – здогадується запропонувати Дмитро.
Чорногорець відмовляється гордим жестом і презирливою гримасою.
– Побережіться, – радить Бортнянський, потискуючи охоронцю руку.
Той зверхньо посміхається – очевидно, планує зовсім інакше. Без слова він показує композитору напрям рукою, сам збираючись іти в протилежному, за шпиком. Ступивши крок, Дмитро запитує наостанок:
– Як вас звати?
– Це ні до чого, – говорить чорногорець, та раптом його прориває: – Стефан – мій брат...
... Він рішуче прямує за шпиком, а здалеку, наближаючись, лунає цокіт підківок. Коли чорногорець і нишпорка стикаються, все триває лише кілька секунд: випад шпагою італійця, ухил чорногорця, захват з розворотом суперника вбік, короткий і точний удар кинджалом. Витерши лезо об мертвого, чорногорець, не поспішаючи, іде геть...
69. Вечірка у Розумовського. Присутні: посли з дружинами та доньками, місцева аристократія, де Рібас, Генріх Кейзер. Слуги розносять напої, гості спілкуються. Господар ходить залою, зупиняючись то біля однієї групи, то біля другої. Зараз він підійшов до французького посла маркіза де Морана, який розмовляє з неаполітанським банкіром-масоном.
– Б’юсь об заклад, ви радите синьйору Ферранте купувати акції французького казначейства, – говорить Андрій Розумовський жартома.
– Ви схибили, графе. Ми порівнювали достоїнства опер синьйора Піччіні та синьйора Паїзієлло, – відповідає маркіз. – До речі, ви не бачили маестро Бортнянські?
Обоє озираються. Обертається і барон Кейзер, котрий неподалік бесідує з Осипом де Рібасом.
До вітальні впливає Гелен де Моран. Очі в неї млосні, жінка роздивляється на сторони. Помітивши, нарешті, чоловіка, неквапно прямує до нього.
– Гадаю, – каже Кейзер капітану, – маестро залишився там, звідки прийшла маркіза.
Але він помиляється. До вітальні входять Бортнянський і Мордовцев. Кейзер здивований, що молодики по-товариськи розмовляють, тому відвертається, аби не зустрічатися випадково поглядами, хоча й продовжує скоса спостерігати за обома.
До Бортнянського підходить Розумовський, Мордовцев кланяється графу і відступає. Не помітивши, що на його шляху стоїть Луїза-Іоанна, він ледве не збиває статурну пруссачку з ніг. Федір одразу починає вибачатися, а дівчина, котра спочатку хотіла розгніватися, раптом втуплюється в поручика з прихильністю. Вона навіть бере в лакея, що розносить шампанське, два бокали і один протягує Мордовцеву.
... Розумовський тим часом повідомляє Дмитру:
– Кардинал Лас-Казас зробив посольству другу заяву щодо вашої поведінки, маестро. Після карнавалу вам запропонують покинути Неаполь.
– Кардинал погодив свій демарш з королем Фердинандом?
– Лас-Казас вважає, що не потребує монаршого схвалення, – іронічно посміхається Андрій. – Але... можливо, він помиляється. Усе може радикально змінитися, запевняю вас!
... Поручик леститься до Луїзи-Іоанни. Дівчина несподівано помічає на собі погляд Бортнянського, дещо розгублюється, починає інтенсивно махати віялом.
... Дмитро розпитує прусського посла Тедена, котрого також включив в число підозрюваних у вбивстві секретаря Лужина. Гість охоче розповідає:
– Я попрощався з графом Розумовським і відправився в посольство. Нічого підозрілого не бачив і не чув.
– Дякую, пане Теден, – Бортнянський не чекав сенсаційних признань, тому сприймає почуте за належне.
– Нема за що, – співбесідник відвертається, його кличуть до сусіднього гурту.
А Бортнянський, помітивши одинокого Кейзера, прямує до барона.
За композитором спостерігає маркіз де Моран. Вочевидь, маркізу кортить поспілкуватися з Дмитром, але не випадає нагоди.
Кейзер уже відповідає Бортнянському:
– Нікуди не виходив! Охоче допоміг би вам, маестро, проте немає чим.
До зали входить Тейлор, вітається з тими гостями, хто ближче до нього. Бортнянський неуважно киває Кейзеру, поволі просувається в бік Тейлора. Саме тепер його перехоплює де Моран.
– Бон суар, маестро!
– Бон суар, месьє де Моран!
– Щиро радий вас бачити, – мовить посол. – Ви завжди випромінюєте чисті, бадьорі еманації; після бесіди з вами я почуваюся молодшим на 20 років! Що у світі музики новенького?
Маркіз жестом припрошує композитора присісти на диван. Звідси Дмитру добре видно залу і, звісно, Тейлора, за яким Бортнянський слідкує постійно.
– Англійці пропонують додати восьму ноту, – серйозно виголошує Дмитро, – назвати її “де” на честь Франції та французьких композиторів.
– Навіть гумор у вас незлостивий! – посміхається де Моран. – Ваш талант у тому, що ви прагнете бути не правим, а щасливим! Це Господній дар, маестро.
- Просто я вважаю, до будь-якої людини варто ставитися добре, доки вона не змушує ставитися до себе погано!
- Ви чудова людина, однак... – маркіз зненацька стає вкрай статечний, – саме з чудовими людьми й трапляються неприємності. Іноді великі неприємності...
– Це натяк?
Після деякої паузи маркіз усміхається:
– У вашому віці я насолоджувався життям, не переймаючись ні кар’єрою, ні грішми. Хочете пораду? Від серця, абсолютно даром! Останнім часом надто багато патякають про братську рівність людей дешеві змовники масони. Не звабтеся, юначе, раджу по-батьківськи. Радуйте публіку чарівною музикою, а брудні політичні розваги полиште нам, зачерствілим і зашкарублим...
– Я вам вірю, ваше сіятельство... і погоджуюсь...
Маркіз мовчить, дивиться запитливо в очі Дмитру, нарешті розповідає основне:
–У Парижі, маестро, цим літом я чув про такого собі Семюела Діна – уповноваженого північноамериканської конфедерації. Він був представником конгресу, а займався – це не державна таємниця! – здобуванням припасів для війни проти Англії. Говорили, що він був нечистий на руку в розмірах, які далебі перевищували традиційне розкрадання. Можливо, навіть... що цей Дін був завербованим англійським шпигуном, – де Моран взяв руку Бортнянського в свої, значуще потиснув, підвівся. Ніби згадавши, додав: – Іноді він називав себе Джонсом! Поль Джонс...
Маркіз кланяється і відходить, залишаючи композитора в задумі.
... У залі з’являються музиканти, готуються до концерту. Бортнянський помічає у дальнім кінці зали Тейлора. Щойно з секретарем бесідував Кейзер, а тепер англієць зостався сам, потираючи пальці після сильного прощального потиску барона.
Тейлор радіє появі композитора, вітається.
– Я хотів з вами поговорити, – повідомляє Бортнянський.
– Я з вами теж, – відповідає стривожено англієць.
Звучить музика, поки що не танцювальна, однак присутні ожили, заворушилися. Бортнянський з Тейлором виходять із зали у сусіднє приміщення.
... Луїза-Іоанна посміхається Мордовцеву:
– Якщо ви підете на прем’єру опери пана Бортнянського, то ми зможемо побачитися там.
– Я буду на прем’єрі обов’язково, фройлян Луїза! Маестро Бортнянський – мій друг!
Остання фраза прикро вражає Луїзу-Іоанну, вона навіть втрачає рішучість, яка була в неї до цього.
... Музика долинає крізь зачинені двері, Дмитро сидить у кріслі, Тейлор на диванчику навпроти. Він блідий, час від часу витирає хусточкою спітнілий лоб.
– Я лише хочу відновити тодішню обстановку, – уточнює Бортнянський.
– Розумно... Хто й де знаходився?! – англієць заперечливо похитує головою. – Пам’ятаю, що герр Теден зібрався їхати, а мені з ним по путі... Я пішов до карети, він на пару хвилин затримався, – Тейлор з кожною миттю дихає все важче і лоб витирає все частіше. Пітніє в нього вже не тільки чоло, а все обличчя.
– Де ваші каплі?! – стурбований станом співбесідника, Дмитро підводиться з крісла. – Принести води?
– Це... не серце... – Тейлор задихається, червоніє. – Я помираю... мене... отруїли...
– Я покличу слуг!
– Пізно... – сипить Тейлор, показує рукою на груди, немов болить з правого боку. Йому вдається вимовити ще одне слово: – Тут...
Дмитро рве ґудзики, але дійсно пізно – англієць помер...
... Тейлора поклали на дивані на спину. Мордовцев, який розстебнув таки сюртук секретаря, показує де Рібасу конверт. Де Рібас віддає конверт Розумовському, а спостерігають за цим Бортнянський і Кейзер. Нікого, крім названих осіб, у кімнаті немає. З-за дверей звучить танцювальна музика.
– Ви згадували, – звертається Розумовський до капітана де Рібаса, – у вас є знайомий лікар?
– Досвідчений і надійний, – підтверджує капітан.
Андрій розкриває конверт, читає написане.
– Про що ви розмовляли? – запитує де Рібас у Дмитра.
– Що вам сказав Тейлор?! – нервується Кейзер.
– Я волів би не відповідати на це питання.
– Ви ризикуєте! – наполягає барон.
– Чому? – питає Мордовцев з притиском.
– Французькі агенти кругом! – знаходиться на відповідь барон.
– Ви думаєте... пана Тейлора убили?... Французи?!
Мордовцев і Кейзер напружено дивляться один одному у вічі.
– Лист адресовано мені особисто, – несподівано заговорив Розумовський. – І в нім зашифроване послання, панове, – він кидає погляд на Бортнянського, знову звертається до всіх. – Попрошу зберігати те, що трапилося, в строгій таємниці. Поручику, ви залишитеся біля покійника?
– Як накажете, ваше сіятельство!
Розумовський, ховаючи конверт у кишеню, виходить. За ним виходять де Рібас і Кейзер.
Дмитро наближається до мертвого, з жалем вдивляється в спотворене болем обличчя.
– Я підозрівав його у вбивстві Лужина, – повідомляє він апатично поручику. – Тепер кількість підозрюваних зменшилася...
Мордовцев дивиться на Дмитра, як на дивовижу.
70. Ніч. карета Розумовського їде вулицею Неаполі, зупиняється біля будинку лікаря Пінці. З карети виходить де Рібас, смикає за шнур біля дверей, і десь всередині будинку звучить приглушене калатання дзвінка.
– Йду! Йду! – чути голос господаря. Двері прочиняються і Пінці стає на порозі з підсвічником, прикриває пломінці рукою. – Привезли?
... Кабінет і, одночасно, операційна лікаря Пінці. На столі, оббитому нержавіючою сталлю, лежить оголене тіло Тейлора. Потужна лампа над операційним столом освітлює посиніле обличчя мертвого.
Лікар діловито оглядає тіло, піднімає повіки трупа, відтягує губи та нижню щелепу, принюхується до рота, вивчає нігті. Піднімає й пускає двічі поспіль руку, визначаючи ступінь закляклості.
Нарешті говорить де Рібасу:
– Зупинка серця... Сині губи - найімовірніше, напад. Але варто... подивитися на шлунок і печінку!...
Де Рібас насторожено киває на знак згоди.
10. День після вбивства Тейлора.
71. Павло Петрович закінчує скромний сніданок: вівсяна каша, стакан чаю. Незважаючи на ранню пору, Павло у звичному мундирі, застебнутий до підборіддя. Перед ним стоїть барон Кейзер. Відсунувши тарілку, великий князь втирає губи й руки, підводиться. Слуга в білих рукавичках негайно виносить посуд.
– Новина настільки термінова? – дратівливо питає наслідник.
– Судіть самі, ваша високосте: на прийомі у графа Розумовського знагла помер секретар британського посольства Ричард Тейлор...
Павло нажаханий звісткою.
– Господи!! – він відвертається до вікна, похапцем, ледве ворухнувши кистю, перехрещується. Говорить сам до себе, майже шепоче: – Маячня – все!... Що не роби – однаково помирати... – ступає кілька кроків, повертається, скоса дивиться на Кейзера. – Живемо, аби утямити, що залишається тільки гниль... і черви...
72. Дмитро Бортнянський разом з Мордовцевим йдуть на нараду до графа Андрія. Коли вони починають підніматися по сходах на другий поверх, Дмитро чує, як хтось збігає нагору поперед них. Він пригадує подібні звуки в день убивства. Говорить Мордовцеву:
– Федоре Григоровичу, ви можете допомогти мені викрити вбивцю!
– Все, що знадобиться! – відразу дає згоду поручик. – Тільки скажіть, коли та як!
– Дивіться уважно на мене... Я подам знак!
73. Кабінет Андрія Розумовського. Присутні ті, кого торкнулися останні події: сам граф, де Рібас, Кейзер, Мордовцев і Бортнянський. Де Рібас інформує:
– Синьйор Пінці спочатку допускав природну причину смерті, потім перевірив можливість випадкового отруєння. Але після розтину й обстеження внутрішніх органів запевнив мене, що скоєно вбивство.
Похмурий Розумовський не дивується – капітан повідомив йому деталі раніше.
Бортнянський розуміюче киває – він так і гадав.
Мордовцев запитально дивиться на Дмитра.
Кейзер вдає здивованого.
– Синьйор Пінці пояснив, – продовжує де Рібас, – отрута такого роду не могла потрапити в організм покійного з їжею чи питвом учора ввечері. Отже... вбивця скористався іншим методом. Синьйор Пінці допускає, що це міг бути отруєний предмет, яким торкаються до шкіри жертви, чи, наприклад, голка, вмочена в сильнодіючий трунок. Проте слідів, котрі достовірно вказують на спосіб убивства, синьйор Пінці на тілі пана Тейлора не виявив...
Присутні пригнічено мовчать. У цю мить прочиняються двері – лакей доповідає:
– Ваше сіятельство, стряпчий дель Ґроссо просить прийняти його у невідкладній справі.
Розумовський жестом наказує впустити гостя, заходить стряпчий. Його ніскільки не бентежить аудиторія. Зупинившись перед графом Андрієм, він кланяється. Потім сідає на запропонований стілець, промовисто дивиться на присутніх, зважуючи, мабуть, чи можна при них бути відвертим. Нарешті говорить:
– Наскільки мене поінформували... синьйор Рикардо Тейлор помер...
Де Рібас і Кейзер насторожено переглядаються. Стряпчий продовжує:
– Можливо, для вашого сіятельства не буде несподіванкою, коли я скажу, що пан Рикардо й був тим клієнтом, в інтересах якого я проводив переговори з вашим сіятельством...
Здивовані й Андрій Розумовський, і де Рібас, і Бортнянський. А Мордовцев буквально шокований.
– У мене залишилися чіткі вказівки на випадок смерті мого клієнта, і я виконую взяті перед покійним зобов’язання, – дель Ґроссо виймає черговий пакет, передає в руки графу Андрію. Додає: – Тому, що спадкоємців у мого клієнта, не виявилося, охоче поверну вашому сіятельству отриманий мною завдаток, – стряпчий підводиться, кланяється. Уточнює: – За вирахуванням скромних посередницьких відсотків, безумовно. Мав честь працювати з вами!
Дель Ґроссо виходить з кабінету.
74. Розірваний пакет з написом: “In casus meae moris” лежить, кинутий на стіл.
Розумовський дочитує лист. Затим шарить в конверті, перевертає й витрушує на стіл маленький паперовий прямокутник, перевертає написом догори. Всі присутні напружено дивляться на аркуш. Там небагато: майже дитячий малюнок груші та речення з шести слів: “Reject Old Yeanling Got Big Violin”. Латиною на конверті було написано: „На випадок моєї смерті”. У останньому листі нещасний Тейлор всю відповідальність за спробу продати архів д’Еона брав на себе. І хоча граф Розумовський вважав автором інтриги прем’єр-міністра Великобританії Норта, я й зараз, як і тоді, глибоко в цьому сумніваюсь. Принаймні, я впевнений, що то не була справа рук англійського посла в Неаполі сера Гамільтона, молочного брата короля і затятого опозиціонера до уряду.
– Це англійською, – констатує Розумовський.
– Дозвольте мені! – аркушик бере в руки барон Кейзер, але його обличчя відразу розчаровано розслаблюється. – Нісенітниця якась...
Розумовський, поглянувши на речення вдруге, перекладає:
– Якщо дослівно... “Звільнене від служби... старе козеня... отримало велику скрипку...”
– Маячня! – говорить Кейзер.
Дмитро вважає інакше. Він згадує фразу, сказану самим Тейлором, і впівголоса декламує Мордовцеву:
– “Цапеня негодяще, старе, але скрипку найбільшу бере”... – і заявляє в повен голос: – Це ключ, панове!
– Ви можете пояснити його значення?! – миттєво реагує де Рібас.
– Поки що ні... Проте я знаю, хто вбивця!
... Всі, окрім Бортнянського, сидять: Розумовський за столом, Кейзер і Мордовцев на дивані (поручик праворуч), де Рібас примостився ближче до дверей – чи то караулить вихід, чи то готується до втечі.
– Коли пан Лужин повідомляв Андрія Кириловича, що прибув і очікує в кабінеті, це могли почути не більше 7-8 осіб, – розповідає Дмитро. – Згодом ви, ваше сіятельство, разом з капітаном де Рібасом вийшли з вітальні, нагадавши мені підійти за чверть години. Майже одночасно, трохи раніше або пізніше, з вітальні вийшли троє гостей...
– Ви слідкували за ними?! – дивується граф.
– Ні, я... просто чув усіх. Ніби хор! – Бортнянський розуміє, що говорить не досить вагомо. Переконує: – Це неважко, панове – присутніх не було й трьох десятків! Коли деякі голоси зникли, я помітив...
– Неймовірно... – признається де Рібас. – Ви робили це навмисне?
– За звичкою... Я диригент!
– Панове, – кашлянув Мордовцев, – я далебі впевнений, що маестро міг відрізнити всі голоси!
Дмитро вдячно посміхається поручику, продовжує:
– Сьогодні я поцікавився в кожного з трьох, де він був на момент убивства, і жодна відповідь не могла служити беззаперечним доказом невинуватості. Двоє твердили, що поїхали з палацу ще до вбивства, а третій сказав, що не виходив з вітальні. Але це неправда, і тому викликало в мене підозру!
Де Рібас закам’янів, очікуючи продовження. Мордовцев аж похилився в бік Бортнянського. У Кейзера тремтять пальці. Розумовський переплів пальці, стиснув їх від хвилювання.
– Пам’ятаєте, панове, найважчим здавалося питання, куди зник убійник, якщо двері було зачинено зсередини. Але він нікуди не зникав!
– Тобто?!... – перепитав Розумовський, – Ми оглянули кабінет кругом.
– Я покажу, як це могло трапитися... Потрібно, щоб ви, Андрію Кириловичу, і ви, Осипе Михайловичу, вийшли за двері. А коли увійдете, постарайтесь якнайточніше повторити тодішні свої дії.
Де Рібас вагається, однак посол підводиться й виходить до коридору.
... У коридорі капітан дратується:
– Маестро Бортнянський примушує гратися в дитячі схованки!
З-за дверей звучить голос Кейзера:
– Заходьте, панове!
– Ви перший, – нагадує Розумовський.
Де Рібас прочиняє двері й бачить Мордовцева, який із примруженими очима лежить на підлозі майже так, як лежав забитий Лужин. Кейзер сидить на дивані.
Де Рібас стиха лається, повагом іде до відкритого вікна. Розумовський опускається навпочіпки біля поручика.
– А я тим часом виходжу, - говорить Бортнянський, уже стоячи на порозі.
Мордовцев, відверто потішаючись, сідає, де Рібас і Розумовський дивляться на Дмитра.
– То ви... – здогадується капітан, – стояли за дверима?!
– Господи, як просто... – каже граф. – Ви голова, Дмитре Степановичу.
– Але хто убив?! – запитує Кейзер.
Присутні знову дивляться на Дмитра.
– Ви й убили, бароне, – відказує Бортнянський.
Кейзер різко встає, несвідомо торкається ефеса. Гримає:
– Звольте пояснити! Афронт, добродію!
Мордовцев рішуче вклинюється поміж Кейзером і Бортнянським.
– Я готовий, – неквапно каже Дмитро.
... Всі, крім композитора, сидять так само, як і на початку його пояснень.
– Аби з’явитися в кабінеті через чверть години, я покинув вітальню трохи раніше. На приступках глянув на Breguet (бреге) – минуло 12 хвилин. Коли я піднявся на другий поверх, хтось, кого не було видно, швидко збіг сходами на третій. Я вирішив, що то лакей (спогад і звук кроків). А сьогодні я вдруге почув ті кроки, – Дмитро вистукує пальцями по столу ритм ходи, – і ця людина зайшла в кабінет вашого сіятельства переді мною та Федором Григоровичем.
– Казна-що! – вигукує барон. – Звуки, кроки... Як можна повірити в таке безглуздя?!
– А я вірю! – твердо мовить Мордовцев.
– Тоді, – саркастично говорить Кейзер композитору, – ви звинуватите мене й у смерті пана Тейлора?!
Нервуючись, він крутить перстень на підмізинному пальці правої кисті. Дмитро згадує вчорашній вечір: барон потискує руку Тейлору, затим Тейлор потирає мізинець.
– Бароне, – звертається композитор до Кейзера, – покажіть нам, будь-ласка, ваш перстень. Отой, з блакитним сапфіром!
Кейзер мимоволі видає себе тим, що відсмикує руку. Проте правицю барона перехоплює поручик і, стиснувши її зап’ясток, перевертає долонею догори. Ліву руку, якою Кейзер зібрався вдарити Мордовцева, хапає Андрій Розумовський. Зрозумівши даремність подальшого опору, барон здається.
– Розіжміть кулак, – говорить Дмитро й знімає з підмізинця перстень.
– Пустіть! – мовить Кейзер, і його відпускають.
Бортнянський, розглянувши перстень на світло проти вікна, передає коштовність графу, пояснює:
– Так званий, “перстень Борджіа”. Канал для отрути й гострий шип, який витикається, коли вкручуєш сапфір. Варто потиснути руку, і жертва приречена...
– Я нічого не пояснятиму! – виголошує барон зненацька. – Відповідальність я нестиму перед начальником Таємної канцелярії та віце-канцлером!
– Он як, – спокійно зауважує Розумовський. – То мета ваших злочинів висока й благородна?
– Все чинилося для блага імператриці та величі Росії! Я не скажу ні слова навіть... якщо піддасте мене тортурам!
– Катувати – нижче достоїнства шляхтича, – запевняє посол.
– ... А ніхто й не збирається катувати барона, – перебиває де Рібас графа. – Синьйор Пінці цікавиться не лише анатомією. Дозвольте послати за лікарем – запевняю: за годину барон розповість нам усе добровільно.
Розумовський вагається, проте киває, погоджуючись.
– Дійте, капітане. А ви, бароне, здайте зброю.
75. Великий настінний дзиґар у кабінеті відбиває одинадцяту годину дня. Кейзер так і сидить на дивані, його охороняє Мордовцев. Бортнянський звіряє свій Breguet зі стінним годинником. Розумовський ходить у протилежному кутку кабінету. Де Рібас визирає у вікно – йому душно.
Навпроти палаццо Розумовського стоїть карета з візником – перевдягненим Пухальським. Неподалік карети у натовпі тиняються ще двоє російських головорізів.
– Якщо ваша ласка, капітане, ¬– озивається Кейзер, – прикрийте вікно, бо мені дме.
Протяг ворушить папери на письмовому столі. Не кажучи ні слова, де Рібас закриває вікно.
... Пів на дванадцяту. Поручик і барон змінили лише пози, Розумовський сів за стіл, щось пише, де Рібас роздивляється зброю на стіні, Бортнянський листає книгу, поглядаючи скоса в сторону Кейзера.
... Дзиґар вибиває полудень. На невисловлене питання графа Андрія обзивається де Рібас:
– Можливо, Пінці викликали до хворого...
– То ваш костоправ не займається виключно мертвяками? – уїдливо шпигає Кейзер.
Йому ніхто не відповідає.
... Присутні в кабінеті знову змінили розташування. Лунає стук у двері. Дмитро дивиться на дзиґар: двадцять хвилин на першу. Двері прочиняються, заходить лакей, за ним лікар Пінці з немаленьким саквояжем.
– Як ви наказували, ваше сіятельство, – кланяється слуга.
– Можеш іти, – нетерпляче відпускає лакея граф.
– Серджіо, нарешті! – замість привітання мовить лікарю де Рібас.
Пінці знічено кланяється по черзі всім.
76. Барона Кейзера всадовили посеред кабінету у вольтерівське крісло графа Андрія, проте не сплутали ні рук, ні, тим паче, ніг.
– Медицина, – розводить теревені ескулап, збираючи великий металевий шприц для ін’єкції, – незабаром буде свідком у всіх судових казусах. Служити справедливості – покликання справжнього лікаря! Анатом здатен з науковою точністю встановити причину смерті та спосіб убивства...
Він випрямляється, тримаючи в руках слоїк з коричневого відтінку маслянистою рідиною.
– А колега Монтеггіа запропонував робити підозрюваному ін’єкцію опіуму, щоб схилити до зізнання. Газети повідомляли, його спроби в Перуджі та Сан-Марино були успішними. Дозвольте, синьйоре, – звертається він до Кейзера.
Поставивши слоїк на стіл, Пінці закочує рукав на лівій руці барона вище ліктя, перев’язує плече стрічкою, поплескує по вені, схвально киває головою. Затим повертається до столу, набирає в чудернацький блискучий шприц рідину зі слоїка, драматично шепоче де Рібасу:
– Держіть міцно за руки...
Пінці закриває слоїк, старанно притерши скляну пробку, піднімає шприц, випускає повітря й краплю рідини, обертається до підозрюваного.
– Нічого страшного, голубчику, – шепелявить фальшивим голоском. – Не бійтеся, боляче не буде. Так, неначе комар кусає...
- Уповайте на Бога, - каже Андрій Розумовський.
- Не вірю в дурниці! – цинічно заявляє Кейзер.
Його з двох сторін утримують за плечі де Рібас і Мордовцев. Обличчя барона перекошене від напруження та злості.
Лікар робить укол, розпускає стрічку, відходить до столу. Говорить, починаючи складати інструменти в саквояж:
– Підождемо, доки препарат подіє, – потім згадує: – А цього добродія можете відпустити...
Він захлопує саквояж, наближається до Кейзера, плеще по щоці:
– Як почуваєтеся, голубчику?
Той дурнувато усміхається, відповідає задерев’янілими губами:
– Д-добре...
– Запитуйте, що хочете, – завірив лікар Розумовського, кланяється. – Я почекаю в коридорі. Про всяк випадок. І поспішіть, ваше сіятельство, бо за кілька хвилин він, певно, засне!
Лікар виходить, а до барона підступають де Рібас і граф Андрій. Вони запитують, Кейзер навпростець викладає все. Де Рібас зрідка поплескує барона по щоках, аби не заснув. Генріх Кейзер не опирався допиту. Барон признався не лише в обох убивствах, а й у тому, що намірявся захопити архів д’Еона, що мав таємне завдання організувати зустріч місцевих ілюмінатів зі спадкоємцем Павлом, і водночас при цьому шпигував за Павлом Петровичем з доручення Степана Шешковського!
Розумовський випростовується, замислено мовить:
– Архів треба будь-що знайти...
Барону стає погано, він блює й непритомніє в кріслі...
77. Кейзер розплющує очі, дивиться перед собою невидющим поглядом. Зіниці його звужені до крихітних цяточок. Потроху він починає сприймати зображення, фокусується на світлому вікні. Затим розбирає голоси, які до цього не чув зовсім, а зараз не може розрізнити. Розмовляють двоє.
– Сподіваюся, з ключем я розшифрую закодований текст. Але знадобиться час – криптограма вельми вигадлива.
– Дмитре Степановичу, я впевнений, ви прочитаєте тайнопис! Щодо часу, то з арештом барона Кейзера ми отримали невелику фору, як кажуть італійці.
Генріх Кейзер поволі, по трішки повернув голову, скосив очі – розмовляють Бортнянський і Розумовський. Барон знову дивиться на вікно, раптово зривається на ноги, біжить уперед і з розгону висаджує раму разом зі стеклами.
Люди на вулиці підводять обличчя на шум: з вікна палаццо боком, розвертаючись у повітрі плиском, вивалюється чоловік, розмахуючи руками й ногами!
Де Рібас, підбігши до вікна, бачить, як барон гепає на дах проїжджого диліжанса.
Важке падіння Кейзера спостерігають і перехожі, котрі опинилися поряд.
Пасажири екіпажа, який аж струснувся від поштовху, злякано вигукують.
А барон, незважаючи на болюче зіткнення, звалюється сам з даху диліжанса на бруківку, встає, накульгуючи, поспішає до карети з візником-Пухальським, рве дверцята, забирається всередину. Слідом за ним ускакують ще двоє росіян.
78. Де Рібас озирається до Мордовцева, наказує:
– За мною, поручику! – і вистрибує з вікна, опершись руками на підвіконня. Його політ з шестиметрової висоти закінчується приземленням навпочіпки. Капітан випростується, біжить за каретою Кейзера, а Мордовцев, не роздумуючи ні секунди, з розбігу перестрибує підвіконня, летить на бруківку, утримуючи рівновагу широко розведеними руками, приземляється, падає вперед, перекидається через плече, знову спинається на ноги й біжить наздогін за де Рібасом!
Бортнянський і Розумовський з вікна встигають побачити, що капітан ззаду вистрибує на карету, та майже відразу візок звертає в завулок. За ним звертає, не відстаючи ні на крок, поручик.
Карета мчить вузькою вуличкою, збиваючи людей, таранить зустрічні легкі екіпажі, топче виставлені на дорогу товари. Все це сповільнює її рух. Де Рібас перебирається із зап’яток на бічну приступку, проте негайно його штовхають дверцятами, і він летить сторчма у вікно крамниці готового одягу.
Тепер Мордовцев наздоганяє карету, однак він із зап’яток лізе на дах, аби добратися до візника.
Кейзер затерплим язиком наказує одному з головорізів:
– Скинь його!
Головоріз знімає капелюха, відчиняє дверцята; тої ж миті вони зачіплюються за перешкоду та відриваються. Головоріз шкіриться, хапається за верх карети, спритно підтягується і з переворотом опиняється на даху.
Тут він вихоплює шпагу й атакує беззбройного Мордовцева. Обом суперникам незручно битися на хиткому даху, проте, здається, вони, нападаючи та захищаючись, не зважають на хитавицю. Поручик нарешті зіштовхує противника з карети, але за першим лізе другий!
Тим часом де Рібас на чужому коні щодуху мчить за втікачами.
Карета звертає під прямим кутом, ледве не перекидається на повороті, але вирівнюється; Мордовцев відбирає шпагу в другого нападника, б’є того по голові ефесом, збиває на бруківку, озирається на капітана.
Луїза-Іоанна їде в посольській кареті назустріч екіпажу Кейзера. Дівчина хвилюється, виглядає у вікно, запитує кучера:
– Що за шум?!
Візник, аби уникнути лобового зіткнення з прусською каретою, намагається різко загальмувати – карета таки падає, сунеться по вулиці, завалюючи заодно і коней. Мордовцев стрибає просто подалі й чіпляється за зустрічну карету Луїзи-Іоанни. Руки не утримують його, і поручик котиться по бруківці. Лежачи на спині, він підводить голову і бачить: Пухальський перехоплює проїжджого вершника, стягує долу, застрибає в сідло й скаче геть.
А до перекинутої карети поспішає де Рібас; кінь, на якому він примчався, розвернувся й тікає; коні, що везли карету, б’ють копитами, іржуть, намагаються підвестися.
Луїза-Іоанна, впізнавши Мордовцева, вистрибує з екіпажу, підбігає до офіцера, щоб допомогти. Оглушений поручик у запалі не взнає дівчину, відштовхує її руки, шкутильгає до карети Кейзера. Разом з де Рібасом вони заглядають всередину: в кареті пусто – барон безслідно зник!
Мордовцев дивиться на пораненого коня, який, очевидно, поламав передні ноги, хрипко говорить:
– Пропав жеребець...
79. Кабінет у квартирі Бортнянського. Господар сидить за столом, розшифровуючи криптограму Тейлора:
O 1 Y V 1 Y O 1 B 1 Y 1 Y Y 2 R 2 D 2 Y O 2
R Y 1 B Y 2 G 2 R O 2 G R O 1 O 1 B G 1 B V
1 Y V 1 R O 2 Y 2 O B 1 O 2 Y 1 Y R Y 2 G 2
O 2 B 1 G B 1 O 2 G 2 G 1 D Y G 1 Y 2 R 1 B
Мордовцев, примостившись на застеленому дивані, знімає куртку – під нею груди офіцера туго забинтовані. Поручик крехтить, розповідає:
– Утішив коновал: переломів немає. Садна чимось їдким змастив... У нашому маєтку ключниця Ферула все лікувала травою. Жовтенькі квіточки, листя побите, а як називалися, не згадаю, хоч убийте... Та в Італії, мабуть, нашої муравки й не росте...
Бортнянський відсуває стілець від стола, повертається лицем до поручика.
– А у нас у Глухові трави були по пояс. І пахли... Медом! Ми, малі, яка болячка, кровавником рятувались: пожуєш листочок і прикладеш...
– Я... – знічується поручик, – не заважаю вам, Дмитре Степановичу?
– Однаково не ладиться! Найважливіше, Федоре Григоровичу, – Дмитро встає, проходжається кімнатою, – я зрозумів, – повертається до столу, бере аркуш із шифром. – Шість різних букв - це перші букви англійських слів червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, фіолетовий. Саме такий порядок. Крім того, деякі літери з цифрами: 1 або 2. Тому використана майже вся латинська абетка! Проблема в чому?! Підстановка “а – ер”, “бе – о” не годиться, а всіх різних замін надто багато. Більше, ніж півтори сотні! Поки що пробую підряд, але чогось не вистачає... Якоїсь свіжої ідеї!
– Це страшенно цікаво! – Мордовцев крадькома позіхає, прикриваючи рота.
Бортнянський сідає за клавесин.
– Ще маю закінчити концерт для чембало – хочу подарувати княгині Марії Федорівні.
– Працюйте, маестро, – тривожиться поручик, – не звертайте на мене уваги. А я послухаю, як ви граєте... – з цими словами він лягає, укривається ковдрою.
Бортнянський імпровізує. Несподівано знову озивається Мордовцев:
– Дмитре Степановичу... Мало не забув! Вибачте дурню, що повірив тоді німцю...
– Про що ви?... А-а... У мене до вас претензій жодних! – оглядається. – То все капості ворогів. Не діждуть! Відпочивайте...
Він переглядає вже написані ноти, замислюється, грає.
– Здається... – тихо балакає сам до себе, затим грає великий шматок і говорить вголос: – Як вам, Федоре Григоровичу?...
Озирнувшись понад плече, він перестає грати. Мордовцев, стомлений випробуваннями трудного й небезпечного дня, заснув. Дмитро підводиться, поправляє ковдру поручика. Потім задуває свічки на клавесині, з нотами присідає до столу, продовжує писати концерт.
11. Прем’єра опери.
80. Мордовцев, який вийшов з дому раніше, очікує перед театром Сан-Карло Бортнянського. Перші глядачі вже заходять у театр, а композитора все ще немає.
... Бортнянський щойно вибіг зі свого будинку і озирається в пошуках вуличного фаетона. Одразу ж до нього під’їжджає закритий найманий візок.
– До оперного театру! – вигукує Дмитро.
– Сідайте, синьйоре, – байдуже відповідає візник-неаполітанець.
Однак у кабіні на Бортнянського чекає неприємний сюрприз: там уже сидить барон Кейзер! Коли Дмитро смикнувся, щоб вискочити з екіпажу, двері міцно притримав ватажок головорізів-росіян і ошкірився.
– Кричати марно, маестро, – запевняє барон. – Ніхто все рівно не насмілиться прийти вам на допомогу.
– По якому праву ви чините насильство?
– По волі матінки-імператриці всіма засобами пильнувати безпеку спадкоємця трону! Проти волі імператриці будь-яке право безсиле.
... До Сан-Карло наближається карета прусського посольства. В ній лише Луїза-Іоанна. Побачивши у віконце поручика, дівчина велить кучеру зупинитися осторонь входу, виглядає і кличе Мордовцева.
Той довірливо підходить, а затим і сідає в карету. Луїза негайно зашторює вікна карети.
– Ви не зустрічали по дорозі маестро Бортнянського? – питає офіцер.
Але дівчина, не відповідаючи ні слова, починає палко цілувати його.
Кучер поволі розвертає карету і поганяє коней від театру.
... Генріх Кейзер поводиться так, немов хоче забути попереднє й залишитися союзником з Бортнянським.
– Ми з вами обоє служимо канцлеру.
– Я служу Батьківщині! – заперечує Дмитро.
- Те, що робив я, чинилося також у високих інтересах! Завдання мені давав голова Таємної канцелярії Степан Шешковський! Невже ви ризикнете виступити супроти Таємної канцелярії?!
Допитливо дивиться в очі Бортнянському, говорить:
- Ризикнете... Недооцінив я вас, Дмитре Степановичу, слабаком видавалися... Ну, що ж: давайте розшукаємо архів удвох і продамо – ви і я! Гроші пополам. Для вас це реальний шанс стати багатим і незалежним. Принаймні, у вас з’явиться можливість вільно творити!
Коли бачить, що умовляння не діють, знову погрожує:
– Однаково буде по-моєму!
... Закритий візок зупиняється біля театру Сан-Карло. В кабіні Кейзер каже:
- Випускаю вас, маестро, єдино на доказ моєї доброї волі до порозуміння.
Пухальський прочиняє дверцята.
... Музиканти у фраках готуються до початку вистави. Публіка, яка розкупила всі квитки, шумить. Особливо галасує гальорка, де стоять глядачі небагаті. З-за лаштунків виходить Бортнянський, його зустрічають аплодисментами.
... Прем’єра! Бортнянський сидить за клавесином, то наспівуючи мелодію, то відбиваючи такт ногою, то киваючи головою або пальцем.
... У ложі, де сидить Андрій Розумовський, тиха бесіда. Де Рібас доповідає:
- Бортнянський і Кейзер зустрічалися перед виставою. Агенти сорічі бачили їх в одному екіпажі.
- Я не повірю в зраду Дмитра Степановича!
- Однак вони про щось домовилися! Ваше сіятельство, у мене багато друзів, котрі можуть допомогти якраз за подібних обставин...
- Ні! – не дослуховує Розумовський. – Не підганяйте подій. Я впевнений... все роз’ясниться...
... У ложі неаполітанського короля черговий конфлікт між монаршим подружжям. В ложу якраз приносять замовлені королем традиційні макарони. Обурена поведінкою Фердинанда, королева виходить у супроводі двох фрейлін.
Фердинанд підходить до бар’єра балкону і починає звично пожирати макарони, беручи їх просто руками. Гальорка у захваті!
Заходить стривожений і якийсь розтріпаний Паїзієлло.
– Якої ви думки про оперу маестро Бортнянські?
Між іншими критичними зауваженнями італієць говорить і таке:
– Співакам загрожує втрата і псування голосу, бо їх партії занадто важкі. А виконання арій на “біс” виснажують акторів!
... Опера зіграна. У залі шалені овації. Аплодують і передні ряди, і задні, і сам король Фердинанд, і Розумовський, і королева Кароліна, яка опинилася в сусідній з російським послом ложі.
82. Підкреслено холодно вітає Бортнянського де Рібас, який протиснувся крізь натовп шанувальників до композитора.
- Вітаю.
Втім, протискався він, аби спитати, чи не бачив Дмитро поручика Мордовцева.
- Маестро, ви не бачили поручика Мордовцева?
... А поручик з Луїзою вже в спальні дівчини. Федір мнеться, проте німкеня невблаганно тягне його в ліжко.
... Кароліна привела Бортнянського в ложу Фердинанда. Пес по-дружньому обнюхує композитора, а господар пропонує:
- Маестро, ідіть до мене придворним капельмейстером. Паїзієлло відгукнувся про вашу майстерність дуже суворо! Заздрість інших композиторів – це доказ вашого таланту, маестро!
- Дякую за почесну пропозицію, ваша величносте, однак більш достойний на цю посаду ваш геніальний Доменіко Чімароза!
- Вискочка й вільнодумець! – з жалем заперечує король. – Маестро, пропозиція робиться вам, подумайте...
Публіки поменшало. В кружках, що утворилися стихійно, обговорюються недоліки та достоїнства вистави, гра акторів, якість музики.
Розумовський приязно попереджує Дмитра:
– Не повертайтеся до Росії! Колись я попереджав Максима Созонтовича... – замовкає багатозначно.
Бортнянський розважливо заперечує:
- У пана Березовського ситуація була зовсім інакшою...
... А у спальні Луїзи закінчено останні приготування.
– Ich will alles! – категорично виголошує пруссачка.
... Розумовський привів Дмитра до Павла Петровича й Марії Федорівни. Цесаревич питає дружину:
– А де подарунок, який ви наготували для пана Бортнянського?
Лакей подає шкатулку, і князь нагороджує нею композитора, не забуваючи похвастатися:
– Загляньте всередину!
У шкатулці лежить золотий перстень з діамантом.
- Я не заслужив, ваше сіятельство, такої ласки, але щасливий, що ви й ваша дружина, - кланяється княгині, - виявляєте безмежну поблажливість до моєї скромної персони. Ваш дарунок я зберігатиму, як пам’ять про найсвітліший день у житті!
Марія Федорівна тепло зауважує:
– Нам дуже сподобалася ваша музика!
83.
Ніч. Надворі починається дощ, поки що легенький. Бортнянський і Матіні приїхали до маестро на квартиру у відкритому фаетоні. Дмитро розплачується з візником, зі сміхом поспішає з Ніною до будинку. У день прем’єри ми з Ніною не промовили жодного слова про кохання, та слова були й не потрібні. У молодості кохання безпомилково відчуваєш душею і серцем.
... Молоді люди заходять до квартири тихо, щоб не розбудити Мордовцева. Але з кабінету назустріч їм з’являється Михайло.
- Федір Григорович дома? – питає Бортнянський.
- Пана поручика досі немає! – Михайло розгублений і вульгарно жартує, мало не підморгуючи співачці: - А гарненькій синьйорині недосить одного кавалера?
Ніна негайно демонструє запальний темперамент:
- Якщо хочеш бути другим, - вона експресивно потріпує кистю, - спочатку вимийся! Козел!!
- Михайло!!
- Пробачте, мосьпане. Даруйте, синьйорино... – слуга зникає в комірчині.
- Я починаю тривожитися за Федора, - признається Бортнянський.
... У кабінеті не розтоплено, диван не застелений. Що ж тоді робив тут Михайло?
Ніна стоїть посеред кімнати і лише промовисто-очіукувально дивиться на Дмитра. А композитор, нервуючись її присутністю, говорить про зовсім сторонні речі:
– Камін не розпалено. Диван не застелений! Що він узагалі робив цілий день?! Вибачте за слугу, Ніно... – повертається до співачки, поволі наближається до неї. Продовжує говорити, не слідкуючи за змістом: - Я тут люблю писати... А поручик Мордовцев спить – на дивані... Коли вогонь горить, у кабінеті тепло... Ви не змерзли?
Дівчина мовчки киває, і вони нарешті починають цілуватися. Ніна збуджується, а коли Дмитро торкається її грудей, починає розстібати верх сукні. Та раптом Михайло стукає в одвірок (двері прочинені) й кахикає.
- Розтопити камін, мосьпане? – провинно запитує він Бортнянського.
- Не треба! – здавленим голосом заперечує композитор. – Пізніше...
Ніна, відступивши на крок, поправляє сукню, несподівано помічає свій портрет і паленіє. Повернувшись до столу, бачить шифр посередині стільниці, цікавиться:
- Що це?
- Михайле! – звертається Дмитро до слуги. – Ти чого лазив на столі?! Я клав криптограму під стос, і ноти лежать по-другому!
- Протирав пил, - бурчить Михайло. – Вам не вгодиш! То прибирай, то не прибирай!
Слуга виходить.
- А хто намалював таку смішну грушу? – Ніна тицяє пальцем в малюнок, який Дмитро не міг розгадати.
Бортнянського осяває.
– Груша... Звісно, це груша! Це ж альтовий гобой! Господи! – цілує Ніну, швидко, не зовсім зрозуміло розповідає: – Тейлор грав на мисливському гобої. Діапазон від мі малої октави до сі-бемоль другої октави! Тобто... Тобто, перша нота – “е”! А їй відповідає червоний колір – отже, літера “R”. А далі просто по алфавіту! Геніально! Звичайна груша... Ти знахідка, а не дівчина! – знову цілує Ніну і сідає за стіл. Бурмоче: – Зараз, зараз... А отак...
... Михайло підглядає у шпаринку за роботою Бортнянського.
... Дмитро швидко пише на окремому папірці текст, радісно мовить до Ніни:
– Ну, от і все! – оглядається. Стомлена Ніна заснула на дивані.
В цей час чути, як прийшов Мордовцев.
... Федір мало не застав слугу за підгляданням, тому той має розгублений вигляд. Поручик не помічає цього, бо отряхує намоклий плащ, та й сам почувається незручно. Коли Дмитро виходить з кабінету, приклавши пальця до губ, Федір знічується остаточно.
– Пройдемо до їдальні, – тихо говорить композитор.
... У їдальні він захоплено повідомляє:
– Все розшифровано! Завтра документи будуть у нас!
Обоє прислухаються. З прихожої чути звук, ніби хтось вийшов надвір.
Стривожені молодики поспішають до кабінету. Двері в кабінет розчахнуті, а чернетка з розшифрованим текстом зникла!
– Що трапилося? – запитує спросоння Ніна. – Ваш слуга...
Молодики переглядаються.
- Михайло вкрав розшифрування! – говорить Бортнянський.
– Він мені й раніше не подобався, – признається Мордовцев. – Хитрий писок пройдисвіта!
– Я відразу зрозуміла, що він негідник! – підтакує Матіні.
– Понесе він його до барона Кейзера! Але я пам’ятаю зміст, – міркує вголос Дмитро. – Якщо ми поспішимо, то обженемо барона! Ніно, почекай нас тут, нікуди не йди.
– Я піду з вами!
Молодики знову переглядаються. Мордовцев киває:
– Якщо барон вирішить приїхати спершу сюди... З нами їй буде безпечніше!
84. Темна, захаращена кімната в бідняцькому кварталі Неаполя. Барон Кейзер при свічці читає вголос принесену Михайлом записку:
– La Paloma square mister Bellini Papers for maestro Bortnianski, – перекладає: – Площа Ла Палома, містер Белліні, папери для маестро Бортнянського. Прекрасно... Їдемо негайно!
– А моя плата, мосьпане? – наполягає Михайло.
– Мало не забув! – говорить Кейзер уже від дверей кімнати, обертається, виймає з-за поясу пістолет і стріляє слузі в голову. Додає театрально: – Його згубив не я, його згубила жадність.
– Можливо, там вимагатимуть пароль, – каже предводитель четвірки.
– Пароль: маестро Бортнянський!
85. В Неаполі справжня злива. Мордовцев грюкає в двері, у віконці над дверима з’являється світло ліхтаря, старечий голос запитує:
– Хто там поночі?!
– Маестро Бортнянський! – гукає Федір.
– Зачекайте хвилину, синьйоре, я зараз відчиню!
... Господар передає Дмитру простеньку залізну скриньку з ключем, запевняє:
- Що там всередині, синьйори, не цікавився. Кожна людина хай знає своє місце! Здихався, й добре... А синьйор Тейлор врятував мені життя – роблю це з поваги до його пам’яті, - хреститься і разом з ним хреститься Ніна.
... Стукають люди Кейзера. Мокрий, розлютований барон кричить:
– Я маестро Бортнянський, відчиніть!
... Господар випускає Бортнянського, Мордовцева й Ніну потайним ходом в туфові катакомби, дає на дорогу оливний ліхтар. Наказує Ніні:
- Перші два повороти – ліворуч, потім – праворуч!
... Тим часом головорізи вибивають двері й уриваються в дім. Кейзер, заставши господаря за маскуванням потайного ходу в підземелля, відразу питає:
– Де архів?!
– Про що ви говорите, синьйоре? Я не розумію...
Кейзер убиває господаря.
– За ними!
86. Погоня в катакомбах: ззаду по втікачах стріляють, проте гасити ліхтар не можна, бо тоді заблукають остаточно... Розгалуження на півдюжини ходів.
- Куди тепер?! – питає Мордовцев Ніну.
- Праворуч... – невпевнено говорить вона.
- Вперед! – рішуче командує Бортнянський, і трійця біжить в один з коридорів.
... На тому ж місці, але без ліхтаря, п’ятеро переслідувачів.
- Курва мать, ніц нє видно! – лається Пухальський. – Куди вони поділися?
- Там наче... ліхтар! – підказує один з головорізів.
Другий проходить в інший коридор, гукає:
- Я чую голоси!
Всі прислухаються. Кінець кінцем рішення приймає Кейзер:
- Вперед!
... Ніна таки приводить Бортнянського й Мордовцева до високої ветхої драбини. Вони лізуть вгору, щаблі тріщать і ламаються. А нагорі найнеприємніше – лаз накритий важкою лядою! Поручик, який ліз першим, не може навіть зрушити ляду з місця.
- Не... можу... – він вкотре натужується. – Замкнули... зсередини...
Мордовцев починає відчайдушно вибивати дошки ляди, приказуючи:
– Безпорадних становищ не буває... бувають лише... безпорадні люди!
І він пробиває щілину, достатню, щоб пролізти крізь неї!
Трійця опиняється в багатому порожньому будинку.
... Коли головорізи добігають до драбини, саме закривається люк нагорі. Кейзер посилає четвірку поперед себе, піднімається по драбині останній.
- Швидше, швидше!
... А нагорі барикадують лаз до катакомб важким комодом, біжать до вхідних дверей: ті теж зачинено знадвору на замок. Зачинено також і всі вікна.
– Без вікон, без дверей, повна хата людей... – загадує загадку Дмитро.
– Будинок, очевидно, покинутий, – говорить про інше Федір.
– Його не кинули, – заперечує Ніна, яка трохи роздивилася обстановку при світлі ліхтаря. – Просто в ньому зараз ніхто не живе...
Мордовцев вибиває двері – дощ припинився, і втікачі бачать, що будинок стоїть над бухтою, на значній відстані від міста.
– Я повела вас не в ту сторону, – визнає дівчина.
– Якщо ми побіжимо до міста... – Мордовцев оглядається на комод, який уже хитається від поштовхів знизу, – вони наздоженуть нас, бо з нами синьйорина...
– В дитинстві я бігала й плавала краще за хлопців!
Молодики вкотре переглядаються.
...Головорізи нарешті збивають комод з кришки люка, вибираються з лазу. Під Кейзером, який лізе останнім, драбина ламається, і барон ледве встигає вчепитися за руку ватажка четвірки.
Уп’ятьох вони виглядають з дверей будинку – ніде ні вогника, ні постаті. Чутно лише шум прибою.
Барон згадує слідчий експеримент, коли Бортнянський заховався за дверима.
– Ні! – він різко обертається до будинку. – Вони ховаються тут. Нагору!
Четвірка біжить на другий поверх, а Кейзер уважно оглядає перший. Втім, заховатися тут трьом дорослим людям немає де...
87. А в спальні другого поверху закрилися втікачі, підперши двері широким ліжком, поставленим сторч, а ліжко - важким сундуком. Вікно, яке вони розкрили, дивиться на море.
Мордовцев і Матіні прислухаються до кроків у коридорі, а Бортнянський відкрив скриньку й переглядає документи.
- Що там такого дорогоцінного?! – питає Ніна. – Я хочу знати, за які скарби ми ризикуємо!
... Головорізи йдуть коридором, наготувавши пістолети та шпаги. Ногами відчиняють двері кімнат, вриваються всередину. А коли знаходять заперті двері, починають їх висаджувати.
... З-за дверей чути голос барона:
– Моя пропозиція залишається в силі, маестро!
Дмитро підкидає в камін дрова із заготовленого слугами рівненького стосу, поливає олією з ліхтаря, підпалює гнітом.
– Що ви робите, Дмитре Степановичу?! – чудується Мордовцев.
Дмитро загадує нову загадку, і знову Федір не може відгадати:
– Як літаю, за мною бігають. А як моє чадо до вас лізти радо... об землю його б’єте!
Матіні й Мордовцев ошаліло дивляться на Бортнянського.
– Що ви сказали, маестро?...
– Архів не повинен дістатися Кейзеру нізащо!
Головорізи починають стріляти крізь двері.
... Мордовцев підступає до вікна, дивиться вниз.
– Стрибайте в море, я їх затримаю!
– Тут високо! – не погоджується Дмитро.
– П’ять сажнів! – Ніна дивується. – Діти ниряють з такої висоти!
– Поспішіть, вони скоро виб’ють двері!
– Я... не вмію плавати... – зізнається композитор.
– Доведеться битися, – похмуро мовить поручик, повертається до дверей обличчям, виймає шпагу.
У дверях вилітає широка дошка, потім сусідня з нею, і крізь отвір один з нападників цілиться в Мордовцева. Проте Дмитро встигає кинути по стрільцю ліхтарем, куля летить в стелю, ліхтар розбивається і полум’я починає лизати килим у коридорі.
Головорізи штовхають двері, ліжко, що підпирало двері, падає на Мордовцева, збиваючи поручика з ніг. Кейзер вривається перший, шукаючи поглядом документи, і Бортнянський говорить:
– Ви запізнилися, бароне, – показує рукою на камін, де горить яскравий вогонь.
Починається останній бій при світлі каміна!
Мордовцев заколює одного головоріза відразу, з рештою трьома фехтує двома шпагами.
Кейзер тим часом б’ється проти Бортнянського, озброєного тільки камінною кочергою. Урок Мордовцева трохи пішов на користь Дмитру, однак серйозної конкуренції барону він створити не здатен. Навіть удвох з Ніною, котра кидається з чим попало на Кейзера, мов розлючена кішка, вони не становлять для негідника якоїсь небезпеки. Кейзер не вбиває парочку лише тому, що захотів познущатися...
А поручик ранить у ногу ватажка головорізів Пухальського, двох інших виганяє в коридор, де вже не лише високе полум’я, а й густий, чорний дим. Сам Федір повертається в спальню й починає тіснити Кейзера. Барон шаленіє, виганяє Мордовцева в коридор, де поручику доводиться опиратися атакам аж трьох ворогів одночасно.
Поранений Пухальський метає ножем і ранить Дмитра в ліве плече, потім через силу підводиться, намірюючись порішити закохану пару. Удари руками в нього просто вбивчі – від тусанів і Дмитро, і Ніна раз по раз летять на підлогу. Проте дівчині все ж удається оглушити головоріза стільцем.
... Мордовцев у коридорі вбиває ще двох росіян, та під натиском барона Кейзера змушений спуститися на перший поверх. Тут бій проходить з перемінним успіхом і врукопаш, і найрізноманітнішими предметами, що підвертаються бійцям.
... Пожежа з коридору перекидається в спальню, і Бортнянський насмілюється стрибнути з Ніною в затоку. У воді Дмитро не панікує, і дівчині вдається доплисти з ним до берега.
... А поручик продовжує битися з бароном. В момент зупинки бою Кейзер саркастично питає офіцера:
– Ви, як пан Бортнянський, служите за ідею?
– Я служу за платню, – наперекір негіднику відповідає Мордовцев.
Звісно, він таки покінчує з бароном, а потім зразу поривається бігти нагору, на допомогу Дмитру й Ніні. На сходах на поручика сипляться зверху палаючі дерев’яні уламки.
... Ніна й Дмитро бачать, як з вікна спальні зі страшним криком випадає охоплена полум’ям людина й звалюється в море (чи, може, десь на скелю).
Бортнянський зціплює зуби в розпачі, Матіні плаче, будинок палає, мов нафтова свердловина. Але спускається злива, чи й не сильніша за попередню, яка поступово погасить пожежу.
Ніна, ридаючи, несподівано починає освідчуватися Дмитрові у коханні:
– Я тебе кохаю, Деметріо! Я тебе так кохаю... Я не можу без тебе жити!
А від будинку по схилу пагорба, спотикаючись і ковзаючи, бреде знесилений Федір – змоклий, чорний від гару, брудний від власної та чужої крові...
12. Різдво. З’ясування всього.
88. Прийом у Андрія Розумовського з приводу приїзду Павла Петровича. У великій вітальні людно, гамірно. Присутні, безумовно, й герої сьогоднішньої ночі – Мордовцев, Бортнянський і Ніна Матіні. Оркестр грає танцювальну музику, однак гості поки що лише вітаються, розмовляють, випивають. Присутні практично весь дипломатичний корпус і аристократична верхівка міста.
Розумовський бесідує з Бортнянським і підсумовує:
- Це перст долі. Погодьтеся, Дмитре Степановичу, що архів становив загрозу для Європи. У непорядних руках... – він не встигає доказати.
Дворецький проголошує:
– Їх сіятельства граф дю Нор з дружиною!
Оркестр миттєво змовкає, гості розступаються, пропускаючи Павла Петровича та Марію Федорівну. Розумовський поспішає назустріч спадкоємцю.
Дворецький оголошує:
– Король Ієрусалимський, інфант Іспанський, герцог Пармський, П’яченський і Мітиленський, спадкоємний великий князь Тосканський, король Обох Сицилій Фердинанд і королева Кароліна!
Під оплески входить вдоволений Фердинанд IV. Королева поглядом шукає Розумовського.
Павло і Марія Федорівна сидять на дивані. Бортнянський вручає княгині скручені дудкою та перевиті стрічкою ноти. Жінка приємно здивована.
- Концерт для чембало з оркестром, - говорить композитор, - присвячений вашому сіятельству.
Марія Федорівна щиро посміхається, простягає Дмитру ліву руку для поцілунку, затим мовить:
- Від графа дю Нор і від свого імені запрошую вас, маестро, зайняти посаду капельмейстера при „малому дворі” в Гатчині.
- Якщо не рахувати Петербурзького двору, - пихато втручається в розмову Павло Петрович, - вам пропонується найвищий музичний пост в Росії.
Дмитро шанобливо кланяється.
... Мордовцев втішається присутністю Луїзи-Іоанни. Несподівано для закоханої пари перед ними з’являється Бортнянський, заклопотано говорить:
- Фройлен Луїзо, дозвольте викрасти пана Мордовцева. Федоре, нам необхідно терміново перемовитися віч-на-віч. Ви дозволите, фройлен Луїзо? – не чекаючи згоди, Дмитро веде поручика, якому гірко не хочеться кидати Луїзу, за собою.
Розтривожена пруссачка обертається, зустрічається поглядом з Гелен де Моран, котра стоїть буквально поряд і п’є шампанське.
- Не переймайтесь, любонько, - „втішає” мадам де Моран. – Дуель – це чоловіча традиція!
Луїза-Іоанна дивиться вслід поручику ще більш злякано.
... Кароліна тримає Фердинанда IV під лівий лікоть. У правій руці веселий король (сьогодні він нарешті без пса) підіймає келих, приязно пояснює Андрію Розумовському:
- Я примусив кардинала Лас-Казаса піти у відставку. Наклепи, які він зводив на вас, графе, служили політичним інтригам: посварити мене з російською імператрицею! Дякувати королеві, - Фердинанд закохано дивиться на Кароліну, а жінка кокетливо посміхається російському послу, - ми вчасно розібралися у намірах старого бурбонського агента! – король голосно сміється й залпом випиває вино. Додає: - А вас, графе, я представив до лицарського ордена святого Фердинанда!
- Безмежно вдячний, - схиляє голову Розумовський, і король не добачає, що подяка адресується Кароліні.
... Бортнянський з Мордовцевим повернулися на згарище. Трупи головорізів уже забрали агенти сорічі, тому в будинку лише брудно й тхне горілим. Молодики піднімаються в спальню.
– І що ми тут побачимо?! – наївно дивується поручик.
Дмитро підходить до каміну.
– Тобі ніколи не здавалося, що каміни приховують таємниці?...
Федір знизує плечима, а Дмитро раптом присідає, просовує руку в димохід каміну й витягує звідти закіптюжену скриньку з документами. Отепер поручик дивується по-справжньому!
- Я загубив ключ, - говорить Бортнянський, дивлячись на товариша.
- Допомогти? – Мордовцев виймає шпагу, просовує лезо в шпаринку, підриває кришку шкатулки. Цікавиться: - І що далі?
Дмитро перебирає папери, потім починає викладати їх на камінну решітку, називаючи:
- План нападу на Англію... Змова Туреччини й Австрії... Голландська дипломатична пошта... Шведсько-прусський договір проти Росії... Воєнно-морська стаття між Америкою та Францією... Півсвіту запалає, як розголосити шпигунські секрети... Федоре... – він уважно вдивляється в поручика. – Тобі також вирішувати.
Мордовцев не розуміє.
- Якщо ми не знищимо архів...
- Давай спалимо! – перебиває офіцер. – Користі з нього... – махає рукою.
- Барон Кейзер планував продати.
- Я не продам, - заперечує Мордовцев, - та й ти не вмієш. А Кейзер... Де він тепер?! – показує пальцем спочатку в стелю, затим у підлогу. Раптом обоє чують повільні, обережні кроки в коридорі. Молодики стривожено дивляться на вибиті двері, Мордовцев тягне шпагу з піхв. Але заходить Ніна – і вони полегшено зітхають. Дівчина відразу розуміє ситуацію.
- Нас хотіли прикінчити за папери?! – розчаровано дивується вона. – Чиї ж вони?!
- Можливо, Тейлор збирав усе життя, а може, тільки виконав завдання...
- Так! – гримає Мордовцев, категорично міркує: - Війни не буде?! Світ врятовано!! – і ляпає: - Тоді яка нам у біса різниця, чиї вони були?!
Більше ніхто не говорить ні слова. Бортнянський підпалює папери і всі таємниці згорають. Ніна наближається до композитора, він підводиться, пригортає її.
Я був твердо переконаний: спаливши архів д’Еона, ми вчинили в єдино правильний спосіб.
Трійця підходить до вікна, дивиться на море.
З вікна згорілого дотла будинку в далекому морському серпанку я вирізняв і власне майбутнє: Італію, кохання, музику, славу...
А ми дивимося крізь вікно на них, віддаляючись і піднімаючись вгору.
Проте доля, як ведеться, виявилася мудрішою за рожеві мрії. Через рік обов’язки змусили мене повернутися в Петербург...
Проявляючись, ніби на фотопапері, поступово екран заповнює благородне обличчя Бортнянського в старості... Півстоліття потому я маю право сказати: життя моє не постійно було щасливим, однак завжди залишалося трудовим і чесним...
КІНЕЦЬ