Ю.Обжелян
ПІСЛЯ ВІЙНИ
(літературний сценарій художнього фільму)
Від автора:
Діючі особи та події кіносценарію вигадані,
географічні назви довільно змінено. Усілякий
збіг з дійсністю є випадковим.
- 2005 -
1.
Документальні кадри: Виступ ГКЧП 19 серпня 1991 року по телебаченню... Танки на вулицях Москви. Перевернуті тролейбуси, барикади, натовпи людей, промова Єльцина... Єльцин на барикадах, Єльцин на танкові, Єльцин зустрічає Горбачова, котрий прилетів з Фороса.
ПІСЛЯ ВІЙНИ
Київ, Хрещатик, площа Калініна. Мітинг на підтримку Єльцина і демократії... 24 серпня. Виступ у Верховній раді Л.Кравчука, проголошення Незалежності України, тріумф у залі засідань... Підйом жовто-блакитного прапора над будинком Верховної Ради України.
Титри фільму.
2.
Вечір. Щітки-двірники розтирають брудні краплі по лобовому склі старенького жовтого ПАЗа. За кермом автобуса Толя Середенко, міцний, коротко пострижений парубок років двадцяти п’яти. Праворуч, на місці контролера, сидить єдина пасажирка – бабуся, котра балакає без перепочинку. Автобус їде поганою степовою дорогою, від мокрого ґрунту піднімається туман, сіє дрібна мжичка. Спідометр показує ледве 50 км/год. Толя вмикає фари, хоча й вони мало допомагають в імлистих сутінках.
Надпис: Україна, 1991 рік, жовтень.
Бабуся монотонно розповідає:
- Мені було уже дванадцять, як голодовка в 33-му почалася. Пам’ятаю, мама вночі встануть, вікна завішають, а потім жменьку зерна між камінцями зітруть і в печі зварять. А коли почалася друга голодовка, в 47-му, я з дітьми втекла в Західну. Там їсти просила. Бо їсти хотілося... Це страшно: нічого нема, а дітки плачуть, просять хоч куcінчик хліба. Дітей найбільше шкода... померли б із голоду, якби не старцювали. А ходили в Росію, аж у Брянськ, так там вони свого Сталіна дуже любили, а нам казали: “Ідітє, робіть што-нібудь!”
Несподівано від узбіччя, від лісосмуги мало не під колеса метнулася чоловіча постать. Толя натиснув гальма, автобус розвернувся вліво й завмер біля самісінької крайки зораного поля, перегородивши дорогу навскіс. Двигун заглухнув. Незнайомець нахабно постукав у передні двері. Коли Толя відкрив їх, бабуся нарешті охнула. В автобус зазирнув Сергій Сайко (23 роки).
- Привіт...- здивовано промовив він, впізнавши Середенка, і заспішив. – Пробач, Толику! Розумієш, у кювет залетів! Болотяка, слизько, на повороті занесло. Ані вперед, ані назад, засів аж по мости.
- “Жигулі”?
- Батьків УАЗик. Ще й від старого тепер нагорить! - Сергій махнув рукою: - По-моєму, демультиплікатор накрився – передній міст геть не врубається. Я вже по-всякому... Добре, що ти нагодився!
3.
Поки Сергій чіпляв трос, Толя зазирнув до кабіни УАЗа, включив нейтралку, торкнувся ручних гальм. На задньому сидінні помітив двостволку, взяв її, понюхав дульні зрізи, поклав на місце. Гукнув:
- На полювання їздив?
Сергій з’явився замурзаний, з брудними руками.
- Що?! – бреше. – А, так, на полювання...
4.
Коли автобус витягнув УАЗ із кювету, Сергій вийшов під дощ, відчепив трос, наблизився до ПАЗика з боку водія. Толя опустив скло.
- Куритимеш? - Сайко вийняв із внутрішньої кишені куртки пачку американських сигарет, Толя знехотя взяв одну. - Дякую! З мене могорич!
- До села доїдеш?
- Та я тепер... – Сергій махає рукою.
- Привіт Олексію Гнатовичу, - говорить Толя і раптом, ніби мимохідь, запитує: - Як Люда? Жива-здорова?
Вираз його очей видає, однак, небайдужість. Він згадує.
5.
Літня ніч, світло від вуличного ліхтаря падає на парочку, яка поквапливо цілується під деревами. На мить закохані зупиняються: хлопець – це Толя Середенко, молодший на сім років; дівчина – його ровесниця Люда Сайко. Хапнувши повітря, вони знову починають гарячково цілуватися.
6.
Автобус знову їде розбитим путівцем. Середенко прикурює від запальнички, вмикає радіо. Звучить пісня ”А я люблю дорогу...”. Толя робить кілька затяжок і щиглем вистрілює недопалок у вікно. Затим виймає з пачки “Прими” останню сигарету, прикурює.
- Це син голови? – нарешті озивається бабуся.
- Хто? – не зразу розуміє Толя. - Так, син голови...
Середенко знову згадує.
7.
Сонячний весняний ранок. “Жигулі” Сайка під’їжджають до школи. За кермом сам Олексій Гнатович, поряд з ним восьмикласник Сергій. На задньому сидінні десятикласниця Люда. Дівчина виходить з машини, цілує батька в щоку, йде до школи. За нею поспішає Сергій…
…Порожній спортивний зал школи. У високі вікна світить яскраве сонце. А біля входу цілуються Люда й Толя. Цілуються жадібно й палко, немов востаннє…
8.
Толя спить у ліжку. Заходить його мати, тягне ковдру з сина.
- Піднімайся, ледарю! Сніданок вихолоне зовсім.
Мати виходить. Толя сідає, потягується. Потім зриває листок календаря. Сьогодні – неділя, 20 жовтня 1991 року.
9.
Крихітна кухня в будинку Середенків. Толя їсть пюре з яєчнею, матінка в окулярах читає обласну газету “Молодий комунар”.
- Послухай, що пише Глоба, - цитує. – “На Україну чекають великі потрясіння, пов’язані з політичними перемінами в суспільстві. Наступні чотири роки пройдуть під знаком Плутона і будуть для пересічних громадян вкрай тяжкими: як у матеріальному, так і в духовному плані. Збільшиться кількість сердечних захворювань, можливі епідемії грипу, туберкульозу, навіть холери. А 1996 рік в економіці воістину стане “польотом над прірвою”. Зате після нього розвиток промисловості піде швидкими темпами, а в першій чверті ХХІ століття Україна перетвориться в процвітаючу європейську державу. Не виключено, що позитивні зміни започаткує жінка-президент, імені якої поки що ніхто не знає”, - матінка дивиться на Толю. – Ти слухаєш?
- Маячня.
- Звідки ти знаєш?! Тут і про Кіровоград написано. “Ваше місто не має розвиненої індустріальної інфраструктури. Однак незабаром у регіоні відкриють родовища золота, і центральна степова область перетвориться на справжній український Клондайк. До того ж, епідемії, що загрожують Україні, практично обминуть Кіровоградщину, натомість популярними стануть мінеральні води області. На курорти до вас їздитимуть не менше, ніж у Крим та Карпати, і це також сприятиме піднесенню матеріального добробуту”.
Матінка підводиться, наливає велику чашку какао, ставить перед Толею.
- Ну, це я не подужаю, - заперечливо махає рукою Толя.
- Їж, на кого вже схожий!
- І на кого?!
- На батька свого. Теж був, як дримба. Скільки не годувала, а на користь не йшло.
- У нас обмін речовин понижений.
- Розумаха! Обмін речовин! Ти хоч пам’ятаєш, що таке калорія?
Толя добродушно іронізує:
- Ні, це знають тільки старші медсестри.
Він прислухається до гавкання собаки у дворі.
10.
Толя прочиняє двері веранди. На ґанку Сергій Сайко, вдягнений у сірий костюм та строгу краватку. За спиною гостя гавкає Тарзан. УАЗик Сайка стоїть попід ворітьми.
- Можна? – аж надто чемно цікавиться Сергій.
- Цить, Тарзан, в будку! Проходь.
Толя потиснув протягнену Сергієм руку, посторонився, пропускаючи. Сайко роззувся на потертому килимку, заглянув у старе настінне дзеркало, поправив чуба.
У кухні мати встала назустріч гостю.
- Доброго ранку, Надіє Іванівно, - привітався він.
- Здрастуй, Сергійчику, - матінка радо заметушилася. – Господи, скільки я тебе не бачила! Сідай, ось тут... Поснідаєш з нами?
- Лише чаю.
- Чаю нема, - похмуро зауважив Толя. - І кави теж. Какао питимеш?
- Це навіть краще, - дипломатично викрутився Сергій.
- Де ти зараз працюєш? – взялась розпитувати матінка.
- Та ніде. Безробітній. Зареєструвався на біржі, отримую грошову допомогу.
- І скільки? Якщо не секрет... – запитує для годиться Толя.
- Мало... Кручусь...
- А батько як? Не хворіє? – турбується матінка.
- Жаліється на серце – ви ж у курсі, що в нього стенокардія... Не береже себе. Проситься, правда, на іншу посаду, але з РАПО не відпускають. Та він, мабуть, і сам звик до колгоспу.
- А Люда? Я її, здається, сто років не бачила.
- Розвелася Люда, - Сайко відвів очі. – До батька повернулася... Теж ніби безробітна.
- А... дітки?...
- Не встигла, слава Богу. Нічого, і в селі притерпиться. Боголюбівка, звісно, не Умань, але подивимось... – допивши какао, Сайко поставив чашку. – Дякую, смачно.
Усі замовкли. Мати зустрілася поглядом з Толею і підхопилася.
- Ой, геть забула. Мені ж треба на базар!
- Я приберу, - сказав Толя. - Іди! Сказав: приберу!
11.
У спальні Толі Середенка гість сидить на стільці, навпроти нього на дивані примостився Толя. Він ошелешений.
- Тобто... як зникла?! Куди? Коли зникла?
- Старий був на роботі. А я три дні як повернувся з Польщі, захотів батька в селі провідати...
- Де Люда?! – Толя не може збагнути смислу сказаного.
- Пропала...
- З Людою щось трапилося?! Це ж не мала дитина, щоб на городі заблудитися!
- Слухай, Толику, допоможи її знайти – ми тобі тисячу рублів заплатимо. Тільки не відмовляйся – ми тебе не скривдимо, повір! ...
- Що ти мелеш?! Ти свиня!
- Вірно, свиня... А за дві тисячі допоможеш? За три?! Ну, назви сам, скільки!
Середенко підвівся з бажанням дати Сайку в морду, однак стримався.
- Слухай: ти хотів мене дістати, і таки дістав. Якщо думаєш - я ламаюсь, набиваю ціну...
- Ні-ні! Я розумію... - Сергій також підводиться. - Поїхали до батька. Ну, я прошу... Він усе пояснить.
12.
У кабіні УАЗа троє. За кермом сидить зашкарублий, головатий чолов’яга – Борис Букур. Поряд із ним – Сергій, на задньому сидінні щойно вмостився Толя.
- Познайомся, - здогадується Сергій. - Борис Михайлович Букур.
Водій коротко, міцно поручкався.
- Анатолій, - назвався й Середенко.
- Поїхали, чи що? – грубувато запитав водій Сайка.
Середенко захлопнув дверцята.
Машина виїжджає з райцентру.
Їде путівцем попід лісосмугу.
Починається кинуте село. Розвалені хати заросли бур’янами, бугилою, кущами бузку, жовтої акації, молодими кленками.
Нарешті потяглися жилі однотипні будинки з мансардами. На найвищому горбі стримить будівля церкви. Це Боголюбівка.
УАЗ звертає в доглянуту асфальтовану вуличку і гальмує перед довгим розцяцькованим парканом. Ворота – сталеві, яскраво-червоні, з білими та синіми квітами на них. Двір у глибині – великий, чисто прибраний. Від будки дзявкотить миршавий собачка.
З веранди з’являється Олексій Гнатович Сайко. Він іде обережно, руками ворушить так, ніби йому болить спина. Довго тисне Толину кисть, притримуючи лівою рукою передпліччя.
- Здрастуй, Толю, - оглядає всіх. – Ну, гайда до хати.
13.
Кімната, яка, очевидно, слугує Сайкам і вітальнею, і кухнею. За круглим столом сіли всі четверо: Толя сидить майже впритул до плити між Сергієм та шофером, навпроти Олексія Гнатовича. Стіна за господарем від підлоги до стелі обклеєна репродукціями з журналів “Радянська Україна”, “Огонёк” тощо. Олексій Гнатович розповідає:
- Люду хтось повіз на “москвичі”. Кремовий іжевський пікап. У Боголюбівці такого “пиріжка” немає ні в кого...
Толя уявляє: від воріт Сайка від’їжджає автомобіль викрадачів. Запитує:
- Бачили сусіди, що зупинилось авто коло нашого двору. Потім Люду посадовили... Двоє їх було...
Толя уявляє: двоє чоловіків (облич не видно) бігцем виводять Люду з двору, заштовхують до кабіни, пікап від’їжджає.
- Коли це трапилося?
- Учора перед обідом, - відповідає Олексій Гнатович.
- Отже, Сергій учора шукав Люду?
- Люда десь неподалік, - наполягає Олексій Гнатович. - Треба обшарити всі околиці – ставок, млин, стару кошару – всю округу!
- Під Холодним лісом Власенко раніше пасіку тримав, - докидає Борис. - Місце тихе, хатка лишилася.
- Може, хоч заїжджали... Мусив хтось помітити!
- А у лісі не сховаються? – питає Толя.
- По такій погоді в ліс лише дурень сунеться. Ні! – Сайко стукнув долонею по столу, оглянув присутніх по-командирськи. – Вони недалеко! Вони повинні бути близько, падлюки...
14.
Боголюбівка. УАЗ від’їжджає від одного двору і відразу зупиняється біля наступного. До Толі, який постукав у поржавілу жерстяну хвіртку, вийшла літня жінка. Вислухавши Середенка, вона закивала головою, показала рукою напрям уздовж вулиці, пояснила щось, енергійно жестикулюючи.
За селом дорога повела вгору, до древніх дощатих бараків на вершині горба. Це сезонний цегельний завод.
Машина проїхала між двома дерев’яними стовпцями, поминула напівзотлілу бесідку-курильню і зупинилася перед широким, зі старих посірілих дощок, трапом, який притулився навскіс до найбільшої, двоповерхової споруди заводу. З-під трапу відразу вискочили чотири дворняги. Гавкали вони голосно, але більше для проформи, ніж зі злості. З другого поверху, котрий містився над мурованим випалювальним цехом, з’явився сторож: пенсійного віку, невисокий, худий, в шитих повстяниках, у теплих армійських штанях, у тілогрійці. Пильно обдивившись довкола, він відігнав собак, відповів на привітання Борису.
- Доброго здоров’ячка.
- Діду, - завів розмову Борис. - Це ось син Олексія Гнатовича, а то – його товариш.
Дід запалив “Ватру”, поцікавився:
- А що ви хотіли?...
- Діду, в мене машину вкрали, - пояснює Толя. - Шукаємо, чи не бачив хто...
- Чий же ти?
- Середенко я, з Вікторівки.
- Із району? Не чув такого. І де, приміром, украли? В самому районі?
- У Боголюбівці. Вчора перед обідом.
- А яка машина: “жигулі” чи “москвич”? Чи, може, “запорожець”?
- “Москвич”, діду. Пікапчик з фургоном. Будка ззаду, уявляєте?
– Бачив... – дід завагався і кахикнув. – Сірий “москвич” був?
- Кремовий, - устрянув до розмови Сергій. - Жовтуватий трохи.
- Ну, бачив... – сторож немов боїться чогось. - Тільки ж ви мене не видайте...
- Ми вас нікому не видамо! – Толя чудить. - Ми комуністи!
- Справа об тім... Коротше... – дід остаточно рішився. – Вчора я сторожив. Васько попросив підмінити, бо на хрестини зібрався. І якраз в обід бачив я отам “москвич” з будкою. Он звідти виїхав – і на хутір повернув.
- Точно? – перепитує Борис. - Не на Тернівку?
- Точно, - сторож трішки образився, - я бачу добре! У кабіні там сиділо троє. Я ще подумав: чия це машина? У Півня “жигулі”, у Ониська “лада”. Хіба, тільки, гості до них. А це, виходить, у тебе вкрали... То ти комуніст?
Середенко серйозно киває.
- А кажуть: закрили партію.
- Будемо заново збиратися і революцію робити. Брежнєва вириємо.
- І я так мислю, - не дочув сторож. - Без вождя не можна. Бо по радіо брешуть – Горбачова зняли, комуністів хочуть судити, Совєтський Союз розвалився. Не може бути, думаю.
- Та може, діду Антоне, може! – Не витримує Борис. - Нема Союзу! Лопнув. Самі собі пани.
Шофер, Сайко й Середенко вертаються до УАЗа.
- Пани... - скептично говорить сторож собаці, котрий лащиться до нього.
15.
Хутір Григорівка складається з п’яти садиб, розташованих у ряд зліва від дороги. У передостанньому обійсті шукачам пощастило. Огрядний, повний здоров’я чоловік років п’ятдесяти з гаком навіть не задумався.
- Між дванадцятою і другою годиною. Прогнався мимо і туди звернув. Це ось Нижня Григорівка, а там раніш була Верхня Григорівка. Тільки у Верхній ніхто не живе: старики повмирали, молоді повтікали. Як ми вмремо, то й Нижньої не лишиться.
- Дякую, - щиро говорить Толя.
- Нема за що.
16.
У кабіні УАЗа на ходу продовжується обговорення планів.
- Це вони направилися до старої пасіки, - висновує Борис.
- Борисе Михайловичу! – пригадує Сергій. - А ваша фазенда де? Там хата справна?
- Хіба то хата? Сарайчик для інструменту. Ну... весною я її підрихтував...
- Чого вони повинні взагалі ховатися? – не розуміє Толя. - Чого не тікати звідси?! А Люду, якщо вона... перестала бути потрібна... могли кинути... або висадили десь...
- Не могли! - різко заперечує Сергій. - Їм треба десь перебути.
- Ти впевнений?...
17.
Біля Борисової фазенди немає, звісно, ні “москвича”, ні будь-яких людей.
Середенко обійшов довкола УАЗа, уважно вдивився в подвір’я, поросле темно-зеленим споришем. На траві нечітко виділялися світліші смуги.
Толя уявляє: з двору заднім ходом виїжджає пікап.
- Ідіть сюди! - гукнув од прочинених дверей будиночку Борис. - Замок зірвали!
- Сюди недавно заїжджав автомобіль, - повідомляє Толя Сергію. - Скати по ширині, як у легковика.
- Отже... – Сергію аж дихання перехопило, - були вони...
Всередині будиночка Бориса Букура під стіною валяється недбало зіжмакана, у рудих засохлих плямах, вовняна хустка. На столі купа недопалків, недогарок свічки, на підлозі також недопалки, а ще об’їдки, дві порожні пляшки.
- Переночували і злиняли, - впевнено мовить Середенко.
Сергій піднімає хустку.
- Це Людина... – хлопець зовсім розгубився.
Толя присів на табурет, уявив: горить свічка, за столом двоє чоловіків п’ють, закушують. Під стіною на підлозі сидить Люда.
Друга сцена: один з чоловіків звалився на ліжко, другий підходить до Люди, дівчина відсовується в куток. Толя говорить так, ніби ні до кого конкретно не звертається:
- Що робимо далі?
- Їдемо до батька! – миттєво реагує Сергій. - А це... хай лежить – нічого не чіпаємо...
- Гадаєш, вони повернуться?
- Треба зробити засідку! – Сергій дивиться на Толю.
- Це до ментів, - з гіркотою відхрестився Середенко. – Мене, Сергію, не вплутуй, власних клопотів по шию.
18.
Коли Борис привіз Толю на УАЗі у Вікторівку, то морально підтримав:
- Ти правий. Що нам сунути голову не в своє діло? Це треба по закону...
19.
Холодний, темний осінній ранок. Вуличний ліхтар, що висить на електричному стовпі, освітлює вулицю перед ворітьми Середенків та половину двору. Толя, зістрибнувши з турніка, починає гамселити боксерський мішок, підвішений до перекладини. Хлопець оголений до пояса. Навпроти воріт зупиняються “жигулі” Сайків. З авто виходить Сергій, стукає дверцятами, озирається. Затим обережно, щоб не потривожити собаку, прочиняє хвіртку, йде до ґанку. Тарзан не гавкає, заспокоєний присутністю у дворі господаря.
Толя нишком наближається до веранди, визирає з-за рогу. Сергій стоїть із піднятою правицею, роздумуючи над тим, стукати чи не стукати.
- Що за тривога? – різко питає Середенко.
Сергій аж пересмикнувся від несподіванки, але відповів умисно байдуже:
- За Люду... вимагають викуп...
20.
Сергій сидить на стільці у Толиній спальні, Толя снує по кімнаті.
- Ви водили мене за носа! Що Люду вкрали, ви знали ще в суботу?!
- Нам подзвонили, - погоджується Сергій.
…Колгоспна контора, кабінет голови. Перпендикулярно до його столу стоять два столи для підлеглих. Протилежну стіну займає величезна картина “Ленін на панцирнику”, за спиною голови висить розкішний оксамитовий прапор з портретами Маркса, Енгельса, Леніна та цитатою з “Інтернаціоналу”. Олексій Гнатович тримає телефонну трубку.
Грубий хрипкий голос у трубці напучує російською:
- Слушай внимательно, председатель. Сучку твою мы увезли. Никуда не суйся, жди сигнала. Денежки готовь! И без фокусов, понял?..
Сергій розповідає у спальні:
- Зопалу ми вирішили прочесати околиці. От я й застрянув у кюветі... А увечері до батька приходив боголюбівський дільничний, Назаров.
- Олексій Гнатович йому не признався?
- Ні. Зате вранці вийшли, а під дверима пакунок, замотаний у газету. І зверху камінець прив’язаний – закинули з вулиці. У пакунку записка.
Сергій вийняв з кишені піджака аркуш, подав Толі. Той прочитав вголос, з акцентом, з оканням:
- “Готовь двести тысяч”. Ментів повідомляти не збираєтеся?...
- Ми з батьком... надіялися тільки на твою допомогу. Ти знаєш нас, ми знаємо тебе! З Людою ви... дружили... Однокласники... Просимо ж за Люду!...Ми заплатимо!
- Про гроші заткнись! – Середенко рвучко підвівся. – Хочу чи не хочу... згоден, все! Міняти рішення я не звик.
21.
За столом у кухні Сайків троє: Олексій Гнатович, Толя і Сергій. На столі череп’яна миска з картоплею, вареною в лушпинні. Також виставлені консервовані огірки, порізані оселедці, сало, хліб, пляшка горілки. Це сніданок. Олексій Гнатович і Толя випивають по чарці горілки, Сергій лише пригублює. Олексій Гнатович морщиться, кліпає, говорить з серцем:
- Треба було зразу не ганятися за ними, а зробити засідку. Захопити й знищити, як скажених собак! – наливає знову. – Давай за упокій твого батька... Ти схожий на Митю. Якраз перед тим, як розбився, він перейшов у міжколгосп. А я працював інструктором по сільському господарству в райкомі, - Сайко замріявся й збрехав. – Ми з ним товаришували. Сусіди... І майже однолітки. Йому б стукнуло... п’ятдесят?
- Сорок вісім.
- А мені вже п’ятдесят три. От роки летять... Куди все ділося?! Розвалили таку державу... Імперію! Сука горбата... Союзу нема, соціалізм лають. Партію заборонили! Оце справжній путч, а не!.. - Сайко посунув кастрюлю до краю стола, запалив сигарету, сперся ліктями на целофанову скатертину. - Хіба при Радянській владі таке бувало, щоб дітей викрадали?!
Сергій підвівся і вийшов, не мовлячи ні слова.
- Дали б мені зараз цих мерзотників, порозривав голими руками на шматки! Сила поки є... – Олексій Гнатович довірливо поскаржився. - Мотор заклинює... Учора ти поїхав, так серце прихопило, не здихнути. Злякався, що помру, а Люду не побачу. Тому й прошу тебе. Як сина! – продовжує розсудливо. – Сергій один не впорається – кишка тонка. Та й Борис сміливий тільки проти власної жінки... і то через раз. А ти хлопець бойовий... На тебе можна покластися. Це ж Людочка... – він просльозився. – Можливо... я був неправий... тоді... Прости...
Толя згадує: Весняна зоряна ніч, темна вулиця. Вдалині музики грають польку, гості танцюють. Це Толині проводи в армію. Він перев’язаний стрічкою з написом “Щасливої служби”, стрижений наголо. Поряд Люда Сайко стривожено, навіть сердито мовить:
- Не пиши мені листів! Я все рівно не буду чекати... Ми...
- Не треба...- прохає Толя.
Люда цілує його в щоку, розвертається і йде.
- Я бажав лише добра, - через силу Олексій Гнатович визнає: - А він, той п’яничка, виявився не мужиком, а ганчіркою! І взагалі – нікчема... За тебе!
Сайко наливає по третій, вони з Толею мовчки випивають.
22.
Зала в будинку Сайків. Ліжко, диван, гардероб, сервант, книжкова шафа, гобелен над ліжком, килим на підлозі, розкладний стіл посеред кімнати, люстра над столом. На стінах багато фотографій, на книжковій шафі фотопортрет Сталіна. Толя роздивляється велику світлину піонерки Люди - в галстуку, з косичками і бантами. Входить Сергій, вносить дві рушниці, шкіряні патронташі. Пояснює:
- ТОЗовки.
Толя бере вертикалку, переламує, дивиться по черзі в обидва дула на просвіт. Відповідає:
- З такого дриля ні разу не стріляв.
- Батькові подарували на ювілей. Без раковин, майже нова.
- Пристріляна?
- Пристрілюють гвинтівки, - менторським тоном повчає Сайко. - А рушниці на заводі регулюють по центру.
Толя почепив рушницю за спину, швидко зняв, націлився, натиснув курок.
- Потрібна ще сокирка. - поглянув на Сергія. - Або добрячий ніж. А ще маскувальна сітка. Бінокль. Ліхтар.
- Знайдеться.
23.
Зала. Толя спить на дивані, вкритий верблюжою ковдрою. Прокидається він від гуркоту – Сергій звалив стілець і лається крізь зуби, потирає ногу.
- Чого не спиш? – сердиться Толя.
- А як ти заснув?! Повіриш: дивлюся в книгу і навіть літер не розберу! Хоч би швидше все скінчилося... Знаєш, як ото до стоматолога...
- Тобі зараз би сиднокарбу ковтнути.
- Колеса якісь?
- “Озвірін”. Мультфільм про кота Леопольда бачив? Пару таблеток вкинув – і ажур.
- Вас примушували?
- Самі клянчили у санінструктора! Спочатку... А потім... хто до чого приохотився. Переважно, курили гашиш. Цигарок в обріз, горілки шаріат не дозволяє. Кому аж надто кортіло, той ширявся. Але на голку сісти – це не заварки попити! Це кінчена людина, самовбивця... А “косячок” забив, і нормально. Глюки, або просто регочеш. Чи літаєш. Ну, в кого і шубняк починається – жахається усього, кричить. Кумедія, коли з боку дивитися.
- Де ж ви діставали?
- Купляли в аборигенів – недорого! Бувало, бочата даром віддавали. Шкет миршавий приносить, тицяє: на, шураві. І зуби скалить... А я в госпіталі зав’язав. Фенезепамом наостанок побалувався – і баста!
- Ти був ранений?
- Контузія і пара подряпин. Повалявся в Кабулі, а тоді два місяці в Солнєчногорську під Москвою... Аж не вірилося, що вернувся. Що війна закінчилася...
Сергій з купи, котра громадилася під столом, витягнув журнал “Комуніст України”, полистав, кинув на підлогу.
- Ленін, партія, комсомол! Радянська влада forever! А вона – фіть і скапустилася, - серйозно додає. - Зате ми незалежні тепер!
- Ото заживемо...
- Чув: з першого січня введуть нові гроші, дорожчі за долар?
- Хіба тобі раніше погано було? Коли батько в райкомі командував, чи коли головою став? Ну, скажи: погано?
- Мова не тільки про мене! А народ?
Толя зітхнув:
- Краще ляж і поспи – воно й пройде...
24.
Кухня Сайків. Вечір. Горять лампочки в люстрі, приглушено працює телевізор у сусідній кімнаті. Присутні Олексій Гнатович, Толя, Сергій. Годинник на стіні показує без двадцяти хвилин десяту.
Пронизливо дзвонить телефон. Олексій Гнатович нервово хапає рурку, але відповідає на диво стримано.
- Сайко... – недокурену цигарку він шпурляє до піддувала і відразу виймає з пачки іншу. – Так, дістав. Двісті не зміг... Сто тисяч... Хлопці, більше не буде. Я теж хочу без розголосу. І вам це на руку... Де?... Добре, знаю. Знаю!!... Годиться... Хлопці, а як нам зробить, щоб ви мене не обжулили?... Ні, я хочу гарантій... Добре, хай... Що? Бориса?! – Олексій Гнатович розгубився, проте взяв себе в руки і без заперечень погодився: - Так... Так... Запам’ятав. А якщо...
Телефонну трубку на тому кінці поклали без попередження, однак Олексій Гнатович ще деякий час прислухався. Затим почав нишпорити по кишенях. Толя подав сірники, та Сайко заперечливо хитнув головою. Нарешті дістав флакончик валідолу, витрусив таблетку, вкинув до рота.
- Аж у плече шпигає... – рукою він показав на ключицю.
- Приляж, - наполегливо порадив Сергій.
- Ні, попускає. Скоро полегшає, синку.
Сайко присів на стілець, глибоко, поривчасто задихав. Толі набридла витончена симуляція, і він запитав, не витримавши:
- Олексію Гнатовичу, коли?!
Сайко кліпнув очима, отямився..
- Завтра, діти, - ще двічі вдихнув-видихнув. - Завтра увечері.
25.
Ранок, ледь-ледь сіріє. Попід саму скирту стоять “жигулі” Сайків. Толя і Сергій прикидають їх соломою, щоб не було помітно сторонній людині. Потім беруть брезент, рушниці, запаси їжі та води, маскувальну сітку, проходять через лісосмугу і опиняються на високому березі ставка. У місці, де на краю поля тракторами нагорнуто земляний гребінь (аби ґрунт з поля не змивався дощами), хлопці розчищають від бур’янів і кущів терену невелику ділянку, стелять брезент, попереду себе кладуть зрубані гілки, лягають і маскуються.
26.
Удень у засідці. Толя дивиться у бінокль. Крізь потужні скельця протилежний берег видно, мов на долоні: велике, стоптане коровами тирло обмежене знизу ставком, зверху путівцем по краю зораного поля, ліворуч – гайок, праворуч – дорога, яка по греблі тягнеться аж сюди. За греблею густі, сухі плавні. Толя кладе бінокль, бере рушницю, наводить її на кущі, на дерева. Відстань до цілі – близько п’ятдесяти метрів – його задовольняє.
Толя уявляє: два викрадачі ведуть Люду від ставка – ми бачимо їх зі спини. Люда пручається, один із бандитів б’є її. Толя стріляє, і він падає. Другий бандит біжить геть, але Толя вбиває і його. Люда обертається, розпачливо підносить руки до обличчя...
- Ну, як тобі позиція? – поцікавився Сергій, котрий лежить поряд з Толею.
Спроквола Середенко пояснює:
- Підкрастися до них не вдасться, захопити раптово теж. Зате вони можуть під’їхати в останню мить, забрати викуп і втекти...
- Будемо стріляти по машині!
- А як не віддадуть Люду?...
Сайко бере бінокль, оглядає протилежний берег. З високого очерету раптово вилітає пара диких качок.
27.
Толя і Сергій перекушують, лежачи на брезенті. Знехотя балакають.
- А чого у Бориса прізвище Букур? – питає Середенко. - Молдаванин?
- З Придністров’я, по-молдавськи тільки матюкається.
- Одружений?
- Там справжня класика, - Сергій пожвавішав, навіть перестав жувати бутерброд. - Отелло і Дездемона! Жінка його, Марина, молодша років на десять - і сорока немає. Дамочка симпатична, але вертлява! Слабувата на передок.
- Простимий гріх.
- Дядько Борис її до кожного стовпа ревнує! До мого старого приревнував на обжинках. Дома потім відлупцював, тиждень із синяком ходила.
Толя перекотився горілиць, замружився. І відразу почув, що простір навкруги заповнений звуками: шелест вітру в лісосмузі, плескіт води в ставку, спів невидимих пташок, далеке дирчання трактора. Він одкрив очі. Хмари, величезні, видимі чітко і дивовижно близько, пливли, щомиті змінюючи форму, від ніг кудись за голову...
- А ти добровільно зголосився в Афган? – несподівано запитав Сергій.
- Розказати?... - Толю чомусь потягло на відвертість. - Пам’ятаєш, я на танцях проломив свинчаткою тім’я одному крутому чуваку?...
Спогад: біля районного будинку культури компанія з чотирьох хлопців б’є, розважаючись, шістнадцятирічного Сергія Сайка. З дверей вибігає Середенко і без зайвих слів починає розкидати в сторони нападників. За ним вискакують ще троє хлопців – ці кидаються на Середенка. Зчиняється жорстока бійка. Сергій Сайко утікає до будинку культури...
- ...Мене тоді ледве не посадили. Хлопчина попав у реанімацію нікудишній. Боялися, що й не виживе. Якось матінка уладнала...
- І мій батько, - докинув Сергій. - Вистачило одного дзвінка. Ти ж заступився за мене, - після раптової паузи він знову питає: - І тоді тебе направили в Афганістан?
- Прапор із військкомату пообіцяв: ми тобі зробимо, - неохоче продовжує розповідати Толя. - Таку команду дамо – гірше тюрми. Не брехав, зробив Самарканд... Із Самарканда нас літаком перекинули в Шиндант. Ото дембеля зраділи! Зразу заявили: вішайтеся, шнури!
- В Афгані теж була дідівщина?! – вразився Сергій.
- Та нас просто вбивали перші тижні... Після карантину перевели в Герат, у ДШБ – десантно-штурмову бригаду. Я попав до розвідроти. Виступив на плацу замполіт, сказав: “Ребята, основное ваше задание перед Родиной – выжить!” А наступного дня видали кожному потрійний боєкомплект, сухарі, цукор, марганцівку, кип’яток, посадили на БМП, і вперед!...
- Ти... – Сергій замовк, затим усе ж запитав: - ...убивав людей?
- Зарубок на прикладі я не робив... - Толя подивився хлопцю просто в очі, - ...і вух сушених не збирав...
- Ні, - завпирався Сергій. - Ти бачив, що саме ти вбив?
Середенко хотів відповісти щось різке, проте стримався. Сказав з притиском:
- Бачив! Отак, як тебе...
Спогад: радянські солдати “зачищають” афганський кишлак. Відділення, в яке потрапив Толя Середенко, йде вузькою вуличкою поміж глиняними будиночками. З напіврозваленої саманки чути постріл. Два бійця, підстраховуючи один одного, вриваються всередину, стріляють, витягують на подвір’я місцевого жителя зовсім не геройського виду: у гумових калошах на босу ногу. Він уже поранений в стегно, обличчя його теж скривавлене. Один із солдатів тримає відібрану довгу “бурівську” гвинтівку.
За підкладкою коміра у полоненого знаходять папірець. Солдат-туркмен, перекладач відділення, пояснює:
- Тут написано… что он, - вказує пальцем, - входит в отряд самообороны полевого командира Мадата.
Чоловіка, який зовсім не опирається, не молить пощади, а стомлено чекає кінця, прив’язують до стовпа у дворі. Затятий “дід” сержант Шура Чувашов тицяє Толі в руку ніж.
- Убей духа. Боевое крещение...
- Не могу, - відмовляється Толя.
Чувашов б’є Середенка прикладом в лице. Тоді Толя коле чоловіка ножем у груди, але афганець не вмирає, тільки починає жалібно кричати “Аллах акбар”.
- Бей сюда, - показує Чувашов.
Толя б’є вдруге. Потім сержант відштовхує його і, про всяк випадок, прострочує мертвого автоматною чергою. Середенко блює, тримаючись за стіну...
28.
Сергій з рушницею в руках напружено слідкує за тирлом. Толя спить на правому боці, підклавши кулак під щоку. Здалеку чути тихий звук двигуна. Толя розкриває очі, дивиться на годинник.
- Дев’ятнадцята п’ятдесят, - підказує Сайко.
Ніч прохолодна, ясна, зоряна. Щербатий місяць осяває протилежний берег так, що видно навіть дрібні деталі: калюжу, пеньок, кинуту газету.
- Здвинь запобіжник, - радить Толя. - Та не смикайся, спокійніше, - бере рушницю також. Сергій хекає, мов собака. - Не здумай стріляти першим! Тільки по моєму сигналу. Якши?
УАЗик Сайка вже диркає майже за спинами хлопців. Толя став на одне коліно, Сергій рвонувся, але Толя притис його п’ятірнею до землі.
- На той світ поспішаєш? Устигнеш...
УАЗ спускається до ставу, проминає греблю, звертає вліво й по грудках доїжджає до пенька; там напіврозвертається передком до води. Дверцята скрипнули, з машини вийшов Букур. Він палить сигарету й вертить головою. Біля капота, немов привид, звідкись виник незнайомець, поручкався з шофером, неголосно заговорив. Середенко прицілився в темну постать, не чіпаючи курків. Букур в цей момент відвернувся, поліз до кабіни.
- Тил, бляха! – мимоволі впівголоса суфлірує Середенко.
Бандит зненацька ударив Бориса в спину раз, другий, однак водій відштовхнув нападника, і почалася бійка.
- До “жигулів”! –командує Толя. - Швидше, я чекатиму на мосту!
- Що?! - розгубився Сергій.
- Бігом!! Бери машину і дуй до мосту! Давай!
Середенко штурхає Сайка ліктем у плече, той схоплюється, пригинцем біжить до скирти. Толя поспішає вниз по схилу, не випускаючи з виду УАЗ та двох чоловіків, які борюкаються коло нього. Один з них падає, інший волочить його за машину. Толя зволікає стріляти, наближаючись проте до греблі. Бандит вискочив поперед УАЗа, крутнувся, озираючись – Середенко вмить підняв рушницю для пострілу. Проте викрадач хутко забрався в кабіну, блимнув фарами. Толя знову щодуху мчить уперед. Сергій на “жигулях” наздоганяє його якраз перед в’їздом на місток. УАЗ уже далеко, відблиски фар то зникають, то з’являються.
- Світло!! – горлає Толя, розчиняє водійські дверці, гримає знову: – Світло!!
- Яке?
- Вимкни, дурню! Поїдемо всліпу, а то нас за десять кеме засічуть!
- Я не зможу!
- Тоді посунься! – штовхає Сайка Середенко.
29.
“Жигулі” мчать вузькою колією, обабіч шляху густо темніють дерева та кущі. Дорога раптом прикро обривається, автомобіль бухається в баюру, але реве й вигрібає на підйом. Попереду виростає щось чорне; Толя гальмує, проте пізно.
- Тримайся!!
Удар не надто сильний, але звук такий, ніби фари розтрощено і капот жужмом – не інакше. “Жигулі” врізалися в УАЗ, котрий застряг поперек дороги.
Середенко розчахнув дверцята, вистрибнув з машини, зняв з плеча рушницю. Тримаючи її напоготові, підійшов до УАЗа зліва, лівою рукою обережно потягнув дверну ручку до себе й відскочив.
- Це я, не стріляйте... – озивається кволим голосом Борис.
- Ти сам?! Виходь!
Букур лежить на передніх сидіннях.
- Де вони?! – зривається на крик Толя. - Куди пішли?!
- Туди, - Борис слабо махає рукою. – До фазенди... Там Люда... А цей був один. У нього пістолет...
- Жди тут! – махає на Сергія рушницею Середенко.
30.
Толя біжить, продираючись через бур’яни.
Спогад: проводжання в армію. Люда цілує Толю в щоку...
Середенко біжить і біжить повз дерева, кущі та глиняні руїни хат.
Спогад: після поцілунку Люда Сайко розвертається і йде геть...
Середенко біжить по чиємусь городу, праворуч прогудів клаксон. Не роздумуючи, Толя кидається в напрямі сигналу.
Подолавши зарості бузку (гілляки боляче стьобали по обличчю), він опиняється на ґрунтовій дорозі. Кроків за сорок видніється пікап і чоловіча постать. Силует той же, що й на березі. Толя стріляє навскидку – вірніше, хоче вистрелити, але рушниця дає осічку. Толя натискає другий курок, однак бандит уже в кабіні. Бабахнув постріл, картеч гримнула по жерсті будки. Толя біжить за машиною, проте вона їде надто швидко!
До фазенди Середенко підходить насторожено, тихо прочиняє двері. У хатинці темно. Почувши приглушений жіночий стогін, Толя переступає поріг.
- Людо... Ти тут?
Другий бандит, який притаївся за дверима, б’є Середенка по голові. Толя падає, перекочується на лівий бік, непорушно завмирає. Розряджена рушниця відлетіла до стіни. Невідомий клацає запальничкою, присвічує. Він у куфайці, з пістолетом Макарова у лівій руці.
- Гад! – бандит копає Толю по гомілці. – Спугнул Севку, козёл! Говори: сам пришел? Кто с тобой, где они? Прикончу, падла! - нахилившись, бандит підняв дробовик, вмостив під праве плече. Люда жалібно схлипнула. - Припухни, стерва!
Несподівано Толя різко підсік обидві ноги бандита; той повалився навзнак, стріляючи з пістолета в стелю. Запальничка потухла. Люда пронизливо заверещала. Толя кинувся на впалого зверху. Коли він нарешті намацав горлянку бандита, той захарчав і таки випручався. Супротивники схопилися на ноги. Бандит відчинив двері - на мить стало видно, що тепер він неозброєний. Толя ступив уперед, але отримав удар ногою в низ живота, присів і напружився, намагаючись не піддатися болю. Бандит вискочив надвір, Люда голосно застогнала в кутку.
- Все, Людо. Все вже нормально... – шкандибаючи до порогу, Толя додав: - Я повернусь, потерпи... Я зараз!
Проминувши двір, Середенко майже оклигав від удару, а на вулиці, розгледівши вдалині ворога, побіг з усієї сили. Відстань між ними почала скорочуватися. Бандит кинувся вбік, у кущі, Толя зминув з дороги в тому ж місці. Дихав він хрипко, але знав, що не зупиниться, а буде гнатися, поки не здохне!
Обоє забігли в незібране бурякове поле.
- Отстань, гад! – дерся бандит. - Убью!
Середенко наддав ходи. Щиколотки чіплялися за гичку, кеди ковзали по багнюці, ступні підверталися, але він наздоганяв! Двічі він падав, однак коли поле скінчилося, майже дістав утікача.
На мокрому схилі струмка бандит послизнувся. Середенко, наче футболіст, стрибнув ногами вперед – і упали обидва. Толя знову не зміг утримати дужого головоріза на землі, тому бій продовжили стоячи. Середенко люто атакував і нарешті поцілив бандита коліном у пах, а потім в обличчя, звалив, наліг зі спини, охопив горло, затис у ліктьовий згин.
- Як звуть? – горлав він у вухо. - Як тебе звуть, сволото?
- Алик… - прохрипів громило. - Пусти…
- Хто другий? Де живе?
- Севка... В Кировограде...
- Де точно? Де?!
- Н-не з-знаю!!
Бандит смикнувся зі звірячою енергією і вирвався, Толя завмер навколішках. Противник ударив ногою, черевик черкнув по Толиній щоці, здираючи шкіру. Алик нахилився, Середенко влучив йому кулаком в яблучко, проте чолов’яга, бухикаючи, схопив Толю за шию, почав піднімати, виламуючи в’язи. З останніх сил Середенко ляснув Алика долонями по вухах, смикнув за волосся на себе, рвучко буцнув лобом у ніс. Ошелешеного бандита, не відпускаючи голови, хитнув управо, уліво, різко вниз і відштовхнув.
31.
Толя вмився в струмку, напився води. Потім за ноги доволік труп до вигину струмка: в широкому місці, оточеному кущами, повинно бути глибше. Поспішливо обшукав кишені: пачка цигарок, дрібні паперові гроші, монети, колода карт з голими жінками, чотири коротких патрони калібру 9 мм. Патрони він узяв, решту поклав назад. Затягнув труп на середину калюжі; на березі розшукав каменюку майже на пів центнера і привалив нею мертвяка. Зверху накидав ломаччя, котре валялося поряд з водою. Патрони, передумавши, пошпурив теж у воду.
32.
Ніч триває. Середенко зморено поспішає до фазенди Бориса. Попід ворітьми фазенди стоять “жигулі” Сайків, у віконці хатинки видно слабке світло.
Толя заходить до хатинки. На столі горить акумуляторний прожектор. Сергій одягає на Люду куртку. Вони обоє злякано оглядаються на двері.
- Це ти... – полегшено констатує Сергій.
- Де Борис?!
- Я привіз його – він у машині... – Сергій повертається до сестри.
Люда Сайко починає ридати. Вигляд у неї зовсім непривабний: кругом рота засохла кров, обличчя темне й підпухле, очі червоні, волосся тьмяне, розпатлане. Несподівано дівчина поривається до Толі, неначе з наміром обняти, однак замість того опускається на коліна, притискується до його ніг.
- Толику... – зі схлипом видавлює вона, і голосніше, розпачливіше додає: - Толю!...
- Веди її до машини, - Толі соромно від слізливої сцени. - Негайно!
Сергій допомагає Люді підвестися, підштовхує до дверей. Толя стоїть, зціпивши зуби. Коли Сайки виходять, він починає в темпі обшукувати кімнату, проте нічого вартісного не знаходить.
33.
У кабіні “жигулів”. За кермом Толя Середенко. Позаду Сергій Сайко, безмірно скорботний, тримає на колінах голову пораненого Бориса Букура. Середенко озирається, підбадьорює:
- Ще трохи. Скоро лікарня!
Вони заїжджають у районний центр Вікторівку. Незабаром ранок.
34.
Веселий сонячний день. Автобусний парк. ПАЗик Середенка минає ворота, заправку, зупиняється. Толя стрибає на землю. З дверей диспетчерської виходить підпилий, червонопикий завгар.
- Ну, що, Середенко?! Розшаркайся перед своєю розвалиною. Переводимо тебе на кіровоградський рейс. Будеш тепер з Віктором Івановичем на “Ікарусі” кататися.
- З чого б це, Петровичу, така честь?
- Ростеш... – завгар по-панібратськи поплескує парубка. – Олексій Гнатович просив посприяти, розумієш? Хорошій людині завжди підемо назустріч, - завгар відходить, але зупиняється і докидає. – ПАЗик здаси Олегу, він у курсі.
35.
Танці у Вікторівці. На огородженому забором майданчику, незважаючи на прохолоду, багато молоді. Толя Середенко, покурюючи разом з трьома ровесниками зовні біля входу, спостерігає за симпатичною, завзятою дівчиною, котра явно виділяється серед публіки розкутими манерами.
Поряд проходить дільничний Пушкар, скоса дивиться на Толю, роблено дивується:
- Середенко, ти сьогодні не налиганий? І дискотека без мордобою обійдеться?! Жаль-жаль: не буде кого й до камери посадити... А то казенна кузька за тобою скучила!
Коли дільничний заходить на танцмайданчик і повертається спиною до компанії, Валерка беззвучно перекривляє дільничного. Валерка якраз дуже п’яний.
- Толян, - питає він, стараючись виглядіти солідно, - якого біса Колька до тебе присікається? Влюбився, чи що?!
- Ми з ним зі школи товаришуємо. Однокласники… Забув?
- Питань нема...
- А хто та руденька, в джинсах і светрику?
- Ліна?! – втручається високий хлопець. - Одірви й викинь, а не дівчина!
- Видно, Толян, що книг не читаєш, - підсміюється і кремезний четвертий парубок. - Нова бібліотекарка, після технікуму до нас направили.
- Як би її склеїти?
- Дивись, обережно! – попереджає високий. - Як завважить, що на неї запав, сама тебе склеїть!
- Толяна ніхто не склеїть, зуб даю! –ручається Валерка.
Середенко кидає недопалок на землю, поправляє вилоги куртки.
- Ану, подивимось... – іде до дівчини.
36.
Дискотека закінчилася, молодь розходиться. Валерки уже немає, високий та кремезний товариші Середенка йдуть зі своїми дівчатами в одну сторону, Толя з Ліною в іншу. Курточка Середенка на плечах Ліни.
37.
“Ікарус” на автовокзалі у Вікторівці. Середенко сидить за кермом. Віктор Іванович, товстенький та добродушний, стоїть біля автобуса. Йому років п’ятдесят.
Виходять останні пасажири, молодиця з немовлям заглядає в двері.
- Ви на Кіровоград?
- Щойно приїхали, - відповідає Віктор Іванович. - Чекайте київський автобус, - дивиться на годинник. – За сорок хвилин, - заходить, закриває двері. - В парк.
Толя рушає. Віктор Іванович розстібує гаман, що висить на поясі, виймає купюри, перераховує, бурчить:
- Хіба це виручка? При Союзі ходили на Херсон – ото грошей було! Пили, гуляли, ще й додому привозили. Салон, як бочку з оселедцями набивали – повіриш, по шістдесят чоловік легесенько. І кожен, мінімум, рубчик-два.
Автобус проїжджає повз величезний стенд з портретом Леніна. Біля стенда стоїть аварійна вантажівка з РЕСу. 2 чоловіки в кузові обривають політично застарілий портрет.
- Все минає... – зауважує Середенко.
- А євреї, знаєш, як говорять? Так буде не завжди! Ось підуть вихваляння, мідні труби: незалежність, самостійність, суверенітет... А з чим її, цю незалежність, їсти? З лайном?! Нафти й газу нема, золота нема, з легкових автомобілів – випускаємо тільки інвалідний “запорожець”, а з вантажівок – такий самий калічний КрАЗ! Потім – де до них комплектуючі? Двигуни в Ярославлі купували! Терендять: зерно й цукор будемо продавати на міжнародний ринок! Мов, у нас чорноземи найбагатші в світі. А як неврожай?! Ми ж у зоні ризикованого землеробства: то посуха, то дощами заливає. Озимі або морозами випалить, або влітку град виб’є... Отож-бо... Тільки на себе та на автобус і надія. Ну, - сміється, - це йому на бензин. Це мені. А це тобі.
Толя бере гроші, кладе в кишеню.
38.
Біля будинку Середенків стоїть УАЗ Олексія Гнатовича. Толя заходить у двір, Тарзан радо біжить йому назустріч, метляючи хвостиком.
Толя входить у кухню. Сергій Сайко п’є чай, матінка сидить за столом. Вона тривожиться, проте мовчить. Толя ручкається.
- Ти до мене?
39.
Спальня. Толя сидить на дивані. Сергій стоїть спиною до вікна, розповідає:
- Запалення черевної порожнини... Врятувати було неможливо...
- Тепер слідство?
- По суті, це убивство! Крім міліції, прокуратура теж займається. Але Борис перед смертю не назвав слідчому, хто його підрізав. Сказав: одужаю, признаюсь; а ні – нехай йому нічого не буде...
Сергій дістав зі спортивної сумки і поклав на диван п’ять пачок червінців у банківській упаковці.
- Навіщо? – грубо говорить Толя.
- Старий говорив так: тобі пригодяться. Не здумай відмовитися!
- Що там Люда?
- Тримається... Передавала тобі привіт, - Сергій рвучко протягнув Толі руку, потиснув. – Не проводжай, не треба.
40.
Ніч. Толя з Ліною повільно простують пустинною вулицею Вікторівки..
- Туди ми не підемо! - дівчина зупиняється на перехресті під ліхтарем.
- Чому?
- Не підемо і все. Не хочу!
- Ой, не любиш ти бібліотеку. Вгадав?
- Ну, й що?
- Для чого тоді поступала в технікум?
- Я ж не шпиняю тобі, що покинув інститут.
- То було давно й неправда...
Спогад: вечірка в інститутському гуртожитку, за двома зіставленими столами сидять студентки й студенти. Толя підводиться і б’є студента навпроти в обличчя. Затим обминає стіл, ставить постраждалого на ноги і б’є щосили вдруге...
- Егей, про що замислився? – жартівливо питає Ліна.
- Про тебе.
Середенко хоче стерти туш, шматочок якої упав з довгих вій дівчини на щоку, але Ліна сахається.
- Ти мене боїшся? – сумно посміхається Толя.
- А раптом виколеш око пальцем?
- Тобі не виколю. Не люблю однооких дівчат.
Вони вже дійшли до освітленого центра села: міліція, готель і банк поряд, великий універмаг навпроти, сквер з давно висохлим фонтаном через дорогу, порожній каркас стенда, де висів портрет Леніна.
- Скажи чесно: ти будеш зраджувати своїй дружині?
Толя відповідає, не замислюючись:
- Ні!
- До весілля всі так говорять...
Парочка підходить до перехрестя, де п’ятеро дружинників і дільничний Пушкар сперечаються про футбол. Старлей помічає Толю, щось тихо повідомляє дружинникам, компанія регоче.
- Догрався, Середенко? – звертається Пушкар до парубка. - Повістку на понеділок отримав?
- Ну...
- Не нукай, воїне, не запряг. За неявку – примусовий привід і штраф. А якщо мене за тобою пришлють...
Толя спахнув.
- Дивись, мент: погони я тобі вже обривав? Ще й кобуру відірву!
Дружинники нишком пересміхнулися між собою, а Пушкар почервонів.
- Багато береш на себе! Зарубай на носі: рано чи пізно ми все одно тебе посадимо!
- Руки короткі.
Вони втупилися один одному у вічі. В таких випадках Середенко ніколи не кліпає, тому дільничний перший хитнув головою і відвернувся.
41.
Толя і Ліна йдуть далі вулицею.
- Толику, яка повістка?! – пошепки тривожиться дівчина.
- Не знаю. Справді не знаю!
- У тебе неприємності? Що стряслося?!
- Дурниці... Це якісь вигадки Кольки Пушкаря. Чесне комсомольське!
Він на ходу цілує дівчину.
42.
Заґратоване вікно у кабінеті слідчого прокуратури.
За столом капітан Векленко (років сорока), на вигляд цілком цивільна людина. Проти нього сидить Толя. Слідчий роздивляється паспорт.
– Схожий, – кладе повістку в теку, натомість бере чистий бланк, щось занотовує. Повертає паспорт. – Анатолію Дмитровичу, вас викликано у справі про вбивство громадянина Букура Бориса Михайловича. Попереджую, ви несете кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень або за дачу неправдивих свідчень. Згідно статей 178, 179 Кримінального кодексу УРСР... Розкажіть усе, що вам відомо про обставини справи, у зв’язку з якою вас викликано.
- Може, товаришу капітан, ви будете питати, а я відповідатиму?
- Можна й так, - слідчий дістав з теки пописаний лист. – Коли ви познайомилися з убитим?
- Здається... місяця через два після ГКЧП. Пам’ятаю точно, що в неділю.
Векленко заглядає в перекидний календар.
- Як ви познайомилися?
- Сергій Сайко запросив мене у Боголюбівку. З Борисом Михайловичем я познайомився у машині.
- Чим ви займалися в Боголюбівці?
- Сергій показував мені околиці. Запрошував приїжджати на рибалку, на полювання.
- Ви з кимсь розмовляли під час поїздки по селу?
- З Сергієм.
- Маю на увазі, - терпляче уточнює Векленко, - тих, кого ви зустрічали.
- А, так. Я казав жартома, нібито у мене вкрали машину. Запитував, чи не помітив її хто.
- Неординарні у вас жарти, - Векленко щось намалював на бланкові. – А як ви поясните, що машину, про котру ви розпитували, дійсно бачили у Боголюбівці 19-го жовтня?
- Мабуть, випадковий збіг...
- Логічно... Що ви робили наступного дня?
- Знову поїхав у Боголюбівку. На роботі я взяв відпустку за власний рахунок.
- Гостини продовжувалися?
- Ні, я ремонтував автомобіль Олексія Гнатовича. Два дні.
- Що ви робили увечері 22-го жовтня?
- Коли знайшли пораненого Бориса? Ми повечеряли і вирішили випробувати двигун.
- Теж логічно... Хто перебував за кермом?
- Я... Спершу ми поїхали подивитися на ставок.
- О котрій годині?
- Була без чогось восьма.
- Сонце зайшло... – Векленко подивився в календар, - о сьомій... А потім?
- Після ставка ми звернули до старої пасіки. Куди повертати, говорив Сергій, я дороги не знав. Потім ми втрапили в яму, і від струсу пошкодився запобіжник. Фари потухли, і я врізався в УАЗ. Він стояв на дорозі... У кабіні лежав Борис...
- Як Борис Михайлович пояснив ножову рану?
- Ніяк. Стогнав тільки.
- Зафіксуємо... І заключне питання: де під час подій, про котрі ви оце розповідали, знаходилася Людмила Олексіївна Сайко?
У Толі навіть долоні спітніли, і він обережно витер їх об джинси.
- Люда постійно була дома.
- Чи, може, їздила до тітки у Вікторівку? Принаймні, боголюбівського дільничного Олексій Гнатович запевняв, що Людмили Олексіївни вдома не було. Погодьтеся: одно з двох. Терціум нон датур... Або вдома, або у тітки.
- Дома, - твердо відповів Середенко. - Від тітки вона вернулася вдень.
Капітан Векленко нарешті розчарувався. Переглянувши записи, додав речення чи два, посунув протокол по столу.
- Прочитайте. І розпишіться. Ось тут, - коли Толя негайно підписався, додав: - А протокол, молодий чоловіче, раджу завжди уважно читати. Ну, та воля ваша.
- Я можу йти?
Векленко віддав Толі перепустку, значуще промовив:
- До зустрічі!
43.
Великий майданчик перед гаражами автобусного парку. В закутку стоїть Середенків “Ікарус”. Толя, замурзаний, у засмальцьованій робі, копається у двигуні.
Під’їжджає Сергій Сайко на підрихтованих “жигулях” (передок авто у висохлих білих плямах). Сергій виходить, стає за спиною Толі, терпляче спостерігає. Середенко повільно оглядається.
- Привіт, - бадьориться Сайко.
Середенко зовні байдуже відвертається, продовжуючи відкручувати гайку.
- Ситуація така... – нарешті промовляє Сергій. - Той другий... про якого ти говорив... об’явився!
- А мені... – гайка, очевидно, попалася іржава, - яка різниця... що десь хтось... об’явився?
- Він прислав листа.
Середенко навпочіпки обертається, витирає руки ганчіркою. Глузує:
- Поздоровлення з Великим Жовтнем?
- Погрози Люді... і батьку.
- Погрожує Олексія Гнатовича вкрасти?
- Припини!! – вривається терпець Сергієві, проте він одразу вибачається. - Даруй... я погарячкував. Зрозумій, там... такого!... Одним словом... шантаж...
- Йому мало ста тисяч? – уже серйозно питає Середенко.
- Толю... діло в тому... ста тисяч він не взяв! Борис Михайлович поїхав без грошей...
Толя присвиснув.
- То ви Бориса підставили!
- Вони так домовилися з батьком! Боялися, що викуп заберуть, а Люду не вернуть...
- Все одно – підстава. У результаті два трупи... Добре, не чотири: Люді й мені пощастило. Тепер ясно, чого Сєвка вимагає плати... Знову двісті кусків?
- Сто п’ятдесят... - насмілившись, Сергій додає: - Крім того... гадаєш, тобі нічого не загрожує? Напарника його ти убив. У листі й про це! Пов’язані зараз ми всі, однією мотузочкою.
Толя випростовується. Він аж кипить, але стримується і від різких вчинків, і від дошкульних слів. Запитує лише:
- Що ви з мене хочете?!
Сергій озирнувся. Крім сторожових дворняг на майданчику жодної сторонньої душі. Голос Сайка мало не зривається від хвилювання, коли він пропонує:
- Ти повинен… прикінчити цього шантажиста!
Толя механічно поклав ганчірку на двигун. Похитав головою.
- Я нікому нічого не винен. А обіцяне я виконав.
- Толю, старий дасть тобі 15 тисяч.
- Десять відсотків? – підрахував Середенко й недобре засміявся. – Економісти. При чому тут гроші?
- Я розшукаю Сєвку сам, - шпарко переконує Сайко. - Штемпель кіровоградський – знайдемо поштове відділення. Найду я його! – він заховав долоні під пахви. – У мене в Кіровограді надійні люди, чорта з-під землі дістануть.
- Торговці наркотою надійні люди?
- Ну, залетів я в інституті з наркотиками... батько вишкріб із параші... Але це інші! У мене є – знаю особисто! – пара авторитетів поміж каталами. Вони нам Сєвку на блюдечку подадуть.
- Розмову закінчено.
Сергій не здається, навпаки – йде ва-банк:
- Якщо вбивство Сєвкиного напарника випливе, тобі в’язниця забезпечена. А коли акуратно Сєвку прибрати, обрубуються всі кінці. Та й ми ще заплатимо. Це просто робота!
Толя в замішанні спромігся лише сказати:
- Паскудна робота.
- Ти уже вбивав! – наполягає Сайко.
- Не за гроші.
- А за що? За інтернаціоналізм? За Родіну?!
- Та іди ти!...
- Ні, - розпалився Сергій, - послухай, праведнику! Воювати з мирними людьми по указу комуняцького генсека можна, а нам допомогти – обломно?! Колеться? Правда завжди колеться!
Середенко кінець кінцем не витримує і хапає Сайка за барки.
- Засунь цю правду собі в жопу! Що ти патякаєш про війну?! Що ти можеш про неї знати?! – відштовхує Сергія так сильно, що той падає сідницями на асфальт.
Сайко не сердиться. Встає, відходить до “жигулів”, зупиняється. Говорить миролюбно:
- Подумай ще. Не рубай згарячу.
- Пішов до дідька!
44.
Дискотека у Вікторівці. Толя платить контролерці за квиток і заходить на майданчик. Ліна танцює у колі з подругами та хлопцями. Коли вона помічає Толю, посміхається радо й щиро, привітно запрошує жестом до себе.
Толя і Ліна танцюють повільний танець. Дівчина турбується:
- Ти чимось розстроєний?
- Так... по роботі...
- Може... – Ліна затримує дихання, - тобі подобається інша? Поки не пізно... - дівчина напружилася. – Я тебе ні до чого не змушую.
Толя згадує: Люда Сайко йде з його випроводжання...
Люда стоїть навколішках перед ним у хатинці Бориса...
- Я скучив без тебе, - говорить він Ліні.
- По голосу чути, коли ти прикидаєшся, - сумно пояснює дівчина. - Я не набиваюсь, Толику, лише бажаю знати: причина в мені?! Я себе неправильно поводжу?
- Причина в мені, - щиро зізнається Середенко. - Ти одна тільки й радуєш...
Ліна дивиться йому в очі.
45.
Незважаючи на те, що Толя повертається додому пізно, матінка чекає в кухні, читаючи книгу. Коли він заходить, жінка знімає окуляри, виймає з книги повістку.
- Тебе завтра викликають до прокуратури.
- Капітан Векленко? – жваво інтересується парубок.
Мати читає написане в повістці, киває:
- Векленко! Толю, я хвилююся за тебе!
- Мамо, - терпляче витолковує Толя, - ми з Сергієм привезли в лікарню пораненого чоловіка! Хіба не повинні мене викликати свідком?
- Повинні.
- От і все, - він цілує матінку.
46.
Районна прокуратура. Середенко чекає у коридорі. Векленко випроводжає з кабінета капітана міліції Шмаля (років сорока п’яти).
- Отже, домовилися на шість? – уточнює Векленко і звертається до Толі. – Середенко? Заходь, раз прийшов.
У кабінеті Векленко припрошує:
- Сідай. Як поживаєш? Як мати?
- Працює помаленьку, - Середенко відчуває, що слідчий готується до якоїсь каверзи.
-Ну, й чудово.
Обоє сидять і мовчать. Толя нидіє, слідчий доброзичливо його розглядає. Затим виймає якийсь папірець, вибиває з імпортної пачки сигарету, підносить запальничку. Сигарету він скурює до половини перш, ніж запитати:
- Воював у Афганістані?
- Що ви всі пристаєте?! – зненацька розізлився Толя. - Воював! Для чого згадувати?! Дайте нам спокій!
Векленко спокійно перечекав спалах.
- А чому не вступив у товариство афганців? Ти ж орденоносець.
- Ну їх у задницю... – Середенко також трохи заспокоївся.
- Ясно. Нігілізм зразковий! - Слідчий запалює наступну сигарету, хитає головою. - Так... у негарну історію ти втрапив, хлопче.
- Ви про що? – нахабно питає Толя, хоча відчув: почалося.
- Та ось... – Векленко кладе папірець перед собою, читає: - “Смерть спричинилася в результаті зміщення 3-го та 4-го шийних хребців... на тілі – сліди тілесних пошкоджень... роздроблено носовий хрящ... численні внутрішні крововиливи в мозок... смерть настала, орієнтовно, місяць тому...” Прошу, - підсовує папірець Середенку. - Акт судово-медичної експертизи. Ознайомся.
Толя читає, підводить погляд.
- Ну, як? – Векленко пильно дивиться на нього, цмокає. – Неважні обставини... Труп знайшли коло струмка. А струмок... – слідчий пустив дим, примружив око, - ... у Боголюбівці. Точніше – за пару кілометрів від хутора Комарівка Боголюбівської сільради. Такий от зв’язок... - забирає акт, складає до теки. – Говоритимеш?
- Товаришу капітан, я сказав усе, що мав сказати.
- Гаразд... – Векленко ніби трохи розчарувався. - Ну, йди, Середенко. І подумай, не спіши. Я потерплю.
47.
Поряд з райвідділом міліції готель “Відпочинок”. На першому поверсі розміщується кафе. Толя заходить у просторий, хоч і низенький зал, заставлений хиткими квадратними столиками. Відвідувачів мало.
За окремим столом сидить Валерка у компанії порожньої пивної тари. Парубок грає на гітарі, хрипко співає бардівську пісню про Афганістан.
- Толян! – помічає він друга. - Жени сюди, пригощаю!
Підвестися зі стільця Валерка не може.
- Зачекай хвилину, - озивається Толя.
Купивши горілку, чотири пива, салат, ковбасу та хліб, він сідає за стіл. Одразу нахильці випиває одну пляшку, не розібравши смаку. Відкупорює ще дві.
- Будеш? – запитує Валерку.
- Нє-а, - той гикнув, провів ребром долоні по горлу. – Аж тут булькає...
- Тоді по сто грам?
- Це здорово, - Валерка знову гикнув. – Нагиляй!
- Збігай за стаканами на кухню, - порядкує Середенко.
- Так точно!
Валерка підводиться і досить швидко повертається з двома чистими склянками. Хлопці п’ють горілку, запиваючи пивом.
- Свято душі? – іронізує Середенко.
- Та... – Валерка відмахується. – Не лай мене. Ти людина. Я тебе поважаю... – після другої дози горілки продовжує. – Ти мене розумієш... А вони всі – сволота! Вони нічого не бачили. Ні, вони нас не розуміють.
- Облиш. Заїдай краще. Ковбаска непогана.
- Я хотів позичити двісті рублів – всього дві сотні. Толян, ніхто не дає! Скупиндряги, щоб вони подавилися...
- Я позичу, скільки скажеш.
- Мені їхні гроші не треба. Тут... принцип! - вигукує так, що на приятелів оглядаються. - Я хочу, щоб мене ро-зу-мі-ли! Гроші... Тьху! Повіриш: я за місяць пропив півтори тисячі.
- Багато, - погоджується Середенко.
- Кошмарно багато, Толян! Я на нулях. Мені за орден шістсот рублів давали. Сволота!
- А кажуть, ти продав орден. За тисячу.
- Хто каже?! – в каламутних Валеркиних очах з’явився проблиск розуму. – Та ти що? Хто тобі набрехав?!...
- Якщо продав, голову відірву, - холоднокровно погрожує Толя.
- Не вір! Завтра принесу й покажу.
Середенко розливає по склянках залишки горілки, обоє випивають. Толя встає. Поки Валерка наливає повнісіньку склянку пива, заливаючи піною стіл, Середенко вертається з другою пляшкою горілки.
Валерка кумедно зморщується, замислюється, уважно вдивляється в обличчя Середенка.
- Толян, я все думаю... Ми з тобою разом кров проливали. Ти мені рідніший за брата. А ніколи не розповідав, за що сидів.
- Бо я не сидів, дурило, а був під слідством.
- Утямив, який базар? Розкажи, чого ти був під слідством! Братан ти мені, чи не братан?!
Середенко випиває майже повен стакан горілки, втирається. Запалює сигарету, зітхає:
- Після армії я поступив...
- Знаю! Ти вчився в педінституті...
- Півтора роки не пив, сидів за книжками... А в кінці другого курсу зірвався. Зламав щелепу факультетському комсоргу. Той чудак ляпнув, що ми в Афгані були загарбниками.
Продовження спогаду з епізоду 40: Толя удруге б’є комсорга, потім його хапають одногрупники, відтягують до вікна кімнати...
- Наче я досі того не чув!... – продовжує звірятися Валерці Толя. - З інституту мене, звісно, поперли, з комсомолу теж. Ще й у СІЗО прокантувався півтора місяці. Відпустили, бо учасник бойових дій. Діагноз: псих...
Толя вкотре наливає горілку, чокається з Валеркою.
48.
Толина спальня. Матінка роздягає Толю, бідкається:
- Навіщо ти напився? Чи в тебе життя тяжке, чи чого не вистачає? Горечко моє. За що тебе викликали в міліцію? Що натворив? То поб’єшся, то п’яний! Толю, ти мене нітрохи не жалієш. Хіба я для тебе мало стараюсь?
Від жалю до себе й до сина матінка розридалася. Толя, роздягнений та вкладений у ліжко, спить.
49.
Дзвонить будильник. Толя прокидається, виключає сигнал, однак не встає. З перепою йому погано. Заходить матінка, вмикає світло. Вона у халаті поверх нічної сорочки, непричесана, із запухлими очима та червоним носом. Сподіваючись на нові картання, Толя дратується:
- Що таке знову?!
- Толику... Сергій помер...
- Який Сергій?... – парубок ще не розуміє, проте вже відчуває нудотний жах.
- Сайко, - схлипує мати. - Олексія Гнатовича синок.
Толя тріпнув головою. Він не може осягнути зміст почутого, а мати розповідає далі:
- Учора пізно привезли в морг з Кіровограда. Олексій Гнатович вчора й забрав його в Боголюбівку, - матінка присідає на простирадло, поправляє ковдру, що сповзла на підлогу. – У лікарні говорять: убили...
50.
Нічний міський парк Кіровограда. Сєвка (його обличчя ми не бачимо) копає ногами лежачого Сергія Сайка. Поряд стоять двоє коротко стрижених братків у шкіряних куртках.
- Хватит, Сева, - говорить один з них. - Прибьёшь, на хер.
Сєвка продовжує копати ногами Сергія.
Другий браток хапає бандита за руку.
- Ну, хватит, в натуре! Чё не понял? Так не уговаривались!
Сєвка відштовхує його, вихоплює пістолет. Братки торопко відступають. Бандит схиляється над Сергієм і б’є хлопця пістолетом по голові.
51.
Автобусний парк. Толя і Валерка сидять на лавочці перед прохідною, курять. Валерка розповідає подробиці:
- Хто й чим бив, невідомо... Може, випадок, а може, було задумано... Похорон о дванадцятій.
- Думаєш, варто їхати? Не знаю, чи зручно... – сумнівається Толя.
- Треба, Толян! – сьогодні Валерка солідний і розважний.
Середенко підводиться.
52.
Боголюбівка. Біля сільради, на якій розвівається червоно-синій прапор, зупиняється “москвич”, з нього виходить Толя Середенко, дякує водію.
53.
Толя підходить до двору Сайків. Він спізнився. За поставленими літерою “Г” столами сидять люди. Середенко заходить у двір, біля ґанку його зустрічає Олексій Гнатович, обіймає правою рукою за плечі.
- Бачиш, як воно, синку...
Він згорбився, заплакав і відвернувся. Люда в чорній хустці підходить до них, але не плаче, стримується.
- Пообідай, - говорить вона.
Толя йде до столу. Чоловіки посунулися, хтось подав ложку, хтось чарку, хтось проказав: “Царство небесне”, хтось додав: “Ну, земля йому пухом, а живим віка й здоров’я”.
За дальнім торцем столу сидить Векленко. Поряд з ним кілька міліціонерів (серед них і капітан Шмаль, котрого Толя зустрів учора в прокуратурі; Пушкаря немає). Вони перемовляються між собою.
54.
Перша зміна поїла. Жінки прибирають на столах: перетирають чарки, підкладають хліб у хлібниці, ставлять газовану воду в скляних пляшках.
Міліціонери сідають у дві машини: чорну “волгу” та темно-вишневий “москвич”. Несподівано Векленко махає Середенку рукою і підходить. Не вітаючись, стукає зігнутим пальцем Толю в груди.
- Якби ти сказав усе... може, не довелося б ховати такого молодого хлопця. Але ми однаково взнаємо правду. Затям це собі, воїне, - пильно подивився на Толю. – І дай Боже, щоб ти потім не постраждав дуже крупно... Щиро тобі цього зичу.
Біля порога Середенка чекає Сайко.
- Анатолію! – зве він. Коли Толя підходить, Олексій Гнатович говорить тихо: - Нам треба побалакати. Зайди до хати, будь ласка.
У хаті стоїть густий дух борщу. Коло плити пораються жінки, Люда миє посуд. Кухарка – огрядна жінка у вельветовому халаті, поперек перев’язаний вовняною хусткою. Сайко звертається до неї:
- Степанівно! Послідкуйте, щоб копачів нагодували.
- Нагодуємо, Гнатовичу, - без тіні зажури відповідає Степанівна. - Як же забути!
Люда глянула на Толю, проте відразу відвернулася.
55.
Зала, де Толя з Сергієм відпочивали перед засідкою. Дзеркала завішані рушниками, голосно цокає настінний дзиґар з боєм. З кухні сюди перенесли круглий стіл. За нього й сіли Олексій Гнатович і Середенко. Сайко запалив цигарку, він ледве володіє собою, бухикає.
- Ти в наших проблемах ні при чому... Стороння людина. У тебе своє життя, свої плани. Але я хочу вірити, що в цьому світі осталася справедливість... Прошу: убий його. Убий Сєвку!
- Я... – осікся Толя.
- Почекай, не говори! – Сайко довго підбирає підходящі слова, зітхає. – Ні, заплутано! Отже, так: жінка Бориса – Марина Букур – рідна сестра Сєвки Донія. Що скажеш?!
Толя в замішанні знизує плечима.
- Він в усьому винен! – намовляє Олексій Гнатович. - Спочатку вкрав Люду, а потім... убив Сергія! Замордував! Це страшно... Батьку на таке дивитися... не приведи Господь! Хай би він мене, старого, катував замість сина... Убий його!! Хочеш: стану на коліна?!
- Не треба... – розгублено зупиняє Толя імпульсивний порив Сайка.
- Не пожалію для тебе нічого – тільки Сєвку знищ! Або вистеж, і я сам його уб’ю, розшматую!! – Олексій Гнатович закашлявся від напруги, взявся за груди. – Пробач...
Толя дивиться на гардероб, де стоїть фотокарточка: мила, усміхнена дівчинка років семи, у білому фартушку, з жовтенятською зірочкою. Це маленька Люда.
- Ти в силах це зробити – ти ж був... – наполягає Сайко.
Толя перебиває господаря, бо раптово вирішив для себе все.
- Я зроблю це. Я теж думаю, що справедливість є. А якщо нема... то треба, щоб була...
- Господи, - Сайко стис скроні, відвернувся, безгучно заплакав, здригаючись спиною. Нарешті утупився в Толю червоними очима. – Зараз пройде... Не можу звикнути...
- Олексію Гнатовичу, ви говорили з Мариною?
- Ні... Вона, курва – прости, синку - навіть на похорони не з’явилася!
- Де її можна знайти?
Олексій Гнатович поглянув на стінний годинник.
- Або дома, або на току. Вона у мене комірницею працює. Ти правильно думаєш: Маринка мусить знати! Вона, сучка, підказала, вона й навела! Вона!
56.
Толя виходить із зали в порожню кухню. Він не помічає Люду, котра сидить в куточку біля кухонного столу, спершись ліктями на стільницю та підпираючи кулачком підборіддя.
- Толю! – коли він озирається, Люда питає, кусаючи губи. – Як же це, Толику?...
Середенко ступає ближче, Люда встає йому назустріч. Несподівано обіймає хлопця руками за шию, притуляється щокою до його грудей, плаче. Він розгублено гладить її по голові. Люда відступає на крок, втирається фартухом. Вибачається:
- Не здержалась... Мені його так жаль...
- Мені теж... – говорить Середенко.
- Я не встигла... тоді подякувати... Забула...
Більше вона не мовить нічого, й незручна пауза продовжується, доки її не обриває Толя:
- Мені потрібно йти...
- Я тебе затримую! – вибачаючись, Люда не зводить очей з парубка. Коли він рушає, каже навздогін: - Толику!... Дякую за все... – дівчина немов прощається назавжди.
57.
Тік колгоспу “Ударник”. Толя підходить до складу – довгої, під шиферним дахом, тинькованої будівлі. З причілка знаходяться закриті триметрові ворота, в них прорізані двері звичайного розміру. Толя прочиняє двері, заходить всередину.
Кроків за п’ятдесят у напівпорожньому приміщенні біля півтонної вагівниці стоять Марина Букур і двоє чоловіків. Один з них називає комірницю Маріанною, другий пригортає за талію. Жінка хихотить. Побачивши Середенка, чоловіки взяли банки з фарбою, вийшли зі складу, косуючи на прибульця.
Марина, також ідучи на вихід, зупинилася, насмішкувато зазирнула у вічі Толі. Губи в неї підмальовані блідою помадою; поверх сірого в клітину костюма одягнуто теплий піджак, схожий на ватник, з накладними плечима. Під спідницею – сині спортивні штани, на ногах – гумові чоботи до середини литок. У лівій руці жінка тримає замок, на підмізинному пальці видно обручку.
- Ви до мене? – запитує грайливо.
- До вас. Хочу отримати довідку про одну людину.
- Довідок не видаємо, - посмішка у неї, мов у дорогої шлюхи.
- Цю дасте. Можна в усній формі.
Жінка трохи знітилася, зробила рух до дверей, але Толя спокійнісінько закрив їх на засув. Марина починає нервувати, однак продовжує зображати кокетку.
- Вам подобається інтим?
- Тобі теж сподобається.
- Та ти смільчак! І молоденький. Завжди любила бравих хлоп’ят. Чим же ми займемося?
Толя згадує: приречений вираз Людиного обличчя у кухні Сайків...
Тепер перед ним стоїть дружина Бориса з натужною посмішкою на лиці. Не замислюючись, він дає Марині ляпас. Комірниця валиться на цементовану підлогу лантухом, замок із її руки відкочується в глибину складу. Раптова лють минає: Толя бачить не запеклого ворога, а лише жалюгідну, перелякану жінку, котра відповзає і сичить по-гадючому.
- Не підходь! Закричу!
- Пискни хоч раз, паскудо, - вгамовує Марину Середенко. - Придушу. Я афганець, мені вишки не дадуть, а одною гнидою стане менше. Ну, ти ж любиш бравих хлоп’ят! – він рвучко підняв комірницю з підлоги. – Чи, може, тобі носа зламати для розгону?
- Не треба, - проситься Марина, губи в неї тремтять.
- Кажи адресу.
- Яку?
- Твого брата Сєви...
- Я не...
Толя штовхає жінку долонею в лице, Марина падає і починає ревти. З носа на підборіддя тече струминка крові.
- Які ми ніжні... – перебільшено дивується Толя. - А Сергій говорив, що Борис частенько вчив тебе уму-розуму. Адресу! – копає ногою по ребрах. – Адресу!
- Не бий!... вулиця Добровольського.
- Номер!
- Сорок чотири, точно, сорок чотири...
- Квартира!
- Не пам’ятаю...
- Згадуй.
- Двадцять вісім... ніби... Чи тридцять вісім...
Середенко сів на мішок. Дивиться, як жінка встає, обтрушується, витирає кров. Зауважує:
- Про наші балачки мовчок. Ти ж не дівчинка?...
- Навіщо тобі... Сєва?
- Я йому гроші винен. Картярський борг – борг честі. Маю повернути. Ну, якши... Не забувай мене! – відкривши двері, Толя озирається. Глумливо лестить: – А ти принадна. Лагідна, чемна. Прикро, що ми не здружилися.
58.
У своїй спальні Толя чистить розібраний пістолет. Склавши “Макарова”, неквапно заряджає в магазин один за одним шість патронів.
59.
У дворі Середенків купа дров, а Толя продовжує рубати. З хати виглядає матінка.
- Толику, досить! Валерка вже двічі дзвонив.
- Добре. Зараз поскладаю в сарай.
60.
Валеркина баня. Толя з Валеркою сидять голі й мокрі в передбаннику, п’ють “Жигулівське”, слухають Висоцького по касетнику.
- Кислятина... – кривиться Валерка.
Толя дивиться на етикетку.
- Дембельське пиво. Строк служби йому вийшов...
- Кажуть, у Польщі в магазинах по десять сортів пива – яке хочеш! Коли ми так заживемо? З цією перебудовою Горбатий довів до ручки!
- Станемо незалежні, виберемо Президента, буде крутіше, ніж у Польщі.
- Ти в це віриш? – знову кривиться Валерка, цього разу не від пива. - Що дадуть Чорноволу виграти? Не-мо-жли-во… Він же дисидент.
- Але й посадити до виборів не встигнуть.
- Залишається шелепнути з гвинта, як Кеннеді. Або прибрати, як Машерова. Вискочить вантажівка на перехресті, шарахне – й каюк… Ось побачиш: тепер у нас почнуться бої без правил – уже почалися! А через рік повернуться комуністи, і підемо ми назад у світле майбутнє…
Валерка замислено бере порожню пляшку за шийку, з розмаху розбиває її об поріг. Потім холоднокровно облизує порізаний палець.
- Отака херня… Пам’ятаєш, у Афгані думали: вернемося з війни, все зміниться. Наведемо в борделі порядок, заживемо по-людськи, не так, як раніше…
- Мрії ідіота... Але того, що раніше, вже точно не буде ніколи. Можливо, й розвал Союзу почався з Афгану…
- То ти за кого?
- Я проти всіх.
- А я, Толян, за нас: за тебе й за мене. Решті не вірю ні на копійку. А взагалі… може, на Кавказ податися?
- У найманці?
Валерка сумно посміхається.
- Виходить, так… Бо тут життя нема. Кожна падлюка шпиняє й дорікає. Остогидло…
- А гляди, щось і справді зміниться…
- Зміниться обов’язково! – бадьоро докидає Валерка. – Жаль только, жить в эту пору прекрасную… Продовження не забув?
- Ходімо сьогодні на танці, - змінює тоскну тему Середенко.
- Ти мене запрошуєш? Потанцюємо? І чому я в тебе такий закоханий?!
- Тьху… Чого ти придурюєшся?!
- Думаю... краще б мене убило під Гератом…
- Дурень! – Толя встає. – А я пішов.
- Прощай...
- Що ти мелеш?!
- Жартую, брате… Не хвилюйся. Я ще тебе переживу…
61.
Толя з Ліною йдуть на дискотеку. У центрі селища на стенді, де висів портрет Леніна, тепер красується гасло: “Хай живе незалежна Україна!”
- Навіщо ти пив? – сердиться Ліна.
- Я чуточку. Зате три дні не курив.
- Все рівно! Ти обіцяв.
Толя намагається жартувати:
- Людина не може не пити, бо засохне.
- Ти мене не поважаєш... – у Ліни скандальний настрій. - Ти зі мною... як із дурепою-колгоспницею! Якщо мною можна нехтувати...
- Ну, годі! Ліно, я сьогодні не бажаю сваритися. Давай відкладемо на пізніше. А це ось, - Толя виймає коробочку, - тобі!
Дівчина відкриває коробочку. Там лежать золоті сережки.
- Це мені?! Ти з глузду з’їхав! Вони дорогущі! Ні, ти унікум! - Дівчина цілує Толю, несподівано біжить вперед, оглядається. - Доганяй!
62.
“Ікарус” гальмує в центрі селища. За кермом Віктор Іванович. Середенко виходить з автобуса разом з пасажирами.
- О шостій виїжджаємо, - нагадує Віктор Іванович.
- Як штик! – бадьоро відповідає Толя і дивиться на годинник: 13.55.
Він іде в провулок, де його чекають “жигулі” Сайка.
63.
“Жигулі” їдуть вулицями Вікторівки. Толя лежить на задньому сидінні, на місці водія сидить Олексій Гнатович.
- Ви взяли все, що я просив? – уточнює Середенко.
- Подивись у сумці.
Толя заглядає до брезентової сумки, перебирає речі. Затим дістає з внутрішньої кишені куртки пістолет, замотаний у ганчірку, кладе в сумку.
64.
“Жигулі” мчать степовою дорогою.
- Можеш сісти, - дозволяє Сайко.
Толя знову дивиться на годинник.
65.
“Жигулі” женуться по трасі Кишинів-Полтава, обганяють попутний транспорт. У кабіні Толя перевдягається в ношену спецівку, кирзові чоботи із закоченими халявами. На голову він натягує лижну шапочку.
66.
Кіровоград. Біля кінотеатру “Ятрань” “жигулі” звертають направо, проминають будинок 44, заїжджають у сусіднє подвір’я, зупиняються поряд з високими кущами бузку. У дворі пусто.
Толя дивиться на годинник – 15.07. Бере брезентову сумку з інструментами, ключами, пістолетом і мисливським ножем, вибирається з “жигулів”, оглядає їх. Заляпані не лише номерні знаки, а й багажник, і дверці до половини.
Олексій Гнатович виглянув у вікно.
- Ні пуху, ні пера!
- К чорту!
На ніс Середенко чіпляє окуляри у пластмасовій оправі; на щоці косметичними тінями він намалював щось схоже на слід від опіку.
67.
Толя заходить у під’їзд. На першому поверсі довгими рядами висять обідрані поштові скриньки з номерами. Ззаду наближається дідусь років сімдесяти. Старий запитує:
- Когось шукаєте, юначе?
- Да, я слесарь, - вимова у Толі жахлива. - Вызывал какой-то Доний, а номер квартиры я забыл: 28 или 38…
Дідусь з чемності також переходить на російську.
- Правильно, он живет в 38-й. Впрочем, возвращается он с работы поздно. Но с ним живет Анна Трофимовна. Если откроет…
- Зайду на всякий случай – служба. Спасибо.
- Не за что. Боюсь, однако, с Анной Трофимовной напрасно время потеряете.
Дідусь зайшов до квартири.
68.
Четвертий поверх. На одних дверях висять одразу два номери - 37, 38 - але жодного дзвінка. Толя постукав. Удруге постукав. Потім ще раз. Нарешті пошарудів ключ, клацнув замок і двері прочинилися всередину. Ненабагато – їх стримав ланцюжок. У щілину виглянула сива, підсліпувата бабуся.
- Кто там?!
- Я слесарь. Меня вызывали.
- Что такое?!
- Я слесарь! По вызову. На ремонт.
- Говорите громче, я плохо слышу!
Толя ставить сумку на підлогу, не гаючись, знаходить великі ножиці по металу, швидко просовує чобіт у дверну щілину, перекушує ножицями ланцюжок і заходить до квартири, закриваючи за собою двері.
Бабуся заніміла. Коридор у квартирі метрів шість завдовжки та метр з дещицею завширшки. Зліва й справа по парі дверей.
- Где ваша комната? – наполегливо цікавиться Толя.
- Я живу тут, - бабуся, трясучи головою, показує на перші двері ліворуч. – А кто вы такой? По какому праву?!…
- Анна Трофимовна, - перебиває Середенко, - я из милиции.
- Что-что?
- Я из милиции. Ваш сосед – бандит. Мы будем его арестовывать.
Бабуся ахнула.
- Он дома?! – допитується Толя.
- А кто его знает... То он есть, то его нет…
Толя рішуче заштовхує бабусю в кімнату.
- Посидите в своей комнате пока… Возможно, придется стрелять!
Середенко оглянув коридор. Двоє останніх дверей вели на кухню і в санвузол. Поставивши сумку між ногами, Толя розмотав пістолет, пересмикнув затвор, зняв із запобіжника й поклав назад в сумку. Дістав низку ключів – десятків зо п’ять. Один по одному приміряв до шпарини Донієвих дверей, але потрібного ключа не підібрав. Спересердя стукнув двері ногою й подумав, що доведеться вибивати.
Раптом хтось постукав у вхідні двері. Толя підскочив до дверей, підпер їх ногою, притиснув обома руками. Жіночий голос гукнув: “Анна Трофимовна! Это я…” Потім почулося човгання підошов – кроки віддалилися. В цю ж мить скрипнули двері в квартирному коридорі позаду. Середенко, вмить похолонувши, повільно обернувся. Із замкненої кімнати з’явився чоловік, приземкуватий та оцупкуватий. Руки він тримав у кишенях теплого пальта. Волосся в нього було темне, лискуче, підстрижене йоржиком. На лівій щоці темнів рубець розміром з палець. Це був Доній!
- Не дёргайся! – наказав він, блиснувши жовтими фіксами. - Стой, где стоишь! Кто такой?
Говорив бандит тихо, кривлячи рота й посмикуючи бровами, немовби від нервового тику.
- Не понтуй, Сева! – відповів хрипко Толя. - Базар к тебе конкретный.
- Ну-ну, задохлик, не возникай! И не двигайся.
Сєва вийняв руки з кишень. Кулаки він мав величезні, а в правій руці тримав пістолет!
- Не будь валенком, - Толя намагався, щоб його слова звучали примирливо, - треск услышат. Я не сам.
Доній дивиться в очі неуважно, мов наркоман. Ступив до Толі вайлувато, по ведмежому, простягнув вперед ліву руку..
- Повернись.
Середенко слухняно, але й без поспіху повернувся обличчям до дверей. Доній зненацька замахнувся пістолетом, однак Толя вчасно крутнувся вліво-униз, і руків’я пістолета лише черкнуло по спині. Лівим кулаком Толя ударив бандита в пах, правою, розпрямляючись, вибив зброю, а затим лівою, ліктем, завдав Донію удару в лице. Бандит поточився, хекнув, та не злякався, а ніби аж зрадів! Зав’язалася бійка. Доній, сильніший і потужніший, тіснив Середенка до дверей - Толя ледве стримував його копняками. Несподівано бандит сягнув за пазуху. Толя рвонувся вперед, прослизнув поруч Сєвки, зачепився ногою за ногу, звалився поряд з сумкою, але відразу перекотився на спину. У правиці Донія зблиснуло лезо, та Середенко вже засунув руку в сумку, й коли бандит замахнувся, Толя підняв пістолет і мало не впритул увігнав кулю в широкий лоб. Віддачею хлопцеві ледь не звихнуло кисть. А гуркіт у квартирі був просто оглушливий. Толя встав, тупо подивився на підлогу. У вухах у нього шуміло, проте Доній нерухомо лежав навзнак з дірочкою в лобі.
Толя швидко затер ганчіркою відбитки своїх пальців; ганчірку, ключі та обидва стволи вкинув у сумку. Підібрав окуляри – стекла тріснули, але не випали – почепив на ніс.
Бабуся у своїй кімнаті плакала й просила випустити її. Ногою Толя потягнув вхідні двері на себе, визирнув на площадку – порожньо.
Толя побіг сходами униз. Назустріч йому несподівано з’явився молоденький сержант. Міліціонер на ходу вихоплював з кобури пістолет, здіймав його для прицілювання, одночасно голосно вигукуючи:
- Стой, стрелять буду! - переключити запобіжник він, звісно, забув.
Середенко просто стрибнув вперед і збив хлопчину з ніг, прокотився разом з ним весь перегін до наступної площадки. Підхопився. Від окулярів зосталися самі дужки, порізана брова змокріла від крові, боки і спина щеміли. Але сержант лежав пластом!
Толя злетів донизу, в тамбурі зупинився, повільно вийшов з під’їзду – нікого! Йому сьогодні просто неймовірно щастило!
Стримуючи бажання бігти, Середенко покрокував до машини. Коли Толя сідав в кабіну, Сайко вже почав прогрівати двигун.
- Ну, як? – не витримав Олексій Гнатович.
- Зриваємося!!
“Жигулі” заднім ходом виїжджають з двору, розвертаються і несуться від центру вулицею Комарова у напрямі старої ровенської траси. Обганяючи попутні машини, стрибають по смугах, одначе даішники машину Сайка не зупиняють.
За містом Олексій Гнатович забалакав знову.
- Все в порядку?!
- Як у аптеці, - похмуро запевнив Толя. - Начистяк!
69.
Траса Полтава-Кишинів. Стрілка спідометра не показує менше 100 км/год. Толя вже перевдягнувся у звичний одяг і уважно слухає. Олексій Гнатович звіряється в тому, про що мовчав раніше:
- У 86-му Сергій нахімічив з маком в інституті... Ну, я... “за власним бажанням” прийняв колгосп у Боголюбівці. Почали робити бізнес - тоді це називалося “спекуляція”. Відправляли вагонами гречку на Феодосію, соняшник у Карпати, цукор на Польщу... Взамін отримували консервні кришки, спирт, будівельний ліс. Гроші крутилися – не повіриш! – мільйони... І тяглося б, мабуть, до тепер... якби не Маринка! – він стукнув кулаком по щитку. – Знав же, стерво, що вона до мене плуталася з парторгом, та закортіло, розумієш, хоч лусни... І то не страшно, аби не увів її в діло. Не можна коханку підпускати до фінансів! Баби окремо, справи окремо... А цю осінь вона запропонувала одружитися...
- А Борис? – запитав Толя для годиться.
- Рішила кинути простого шофера, вискочити заміж за голову колгоспу. Я завпирався, бо став бачити, яку зміюку пригрів. Отоді вона й вигадала вкрасти Люду...
- Марина?! – по-справжньому вразився Толя.
- Вона, сука! Сєвка приїхав з Кіровограда на краденому “москвичі”, хотів збути нашим селюкам. А Маринка нарадила своє. І Бориса умовила пустити бандитів на фазенду. За день до смерті він признався мені... Тоді, коло ставка, Сєвка не повірив, що я грошей не дав, подумав – сестричка із зятем заникали. Збирався й Люду вбити, та не встиг, слава Богу... А Сергія дістав... Ти, Толику, бережись. Якщо Маринка почне мститися... Вона, шльондра, здатна на підлоту...
70.
“Жигулі” стоять у Вікторівці. Толя дивиться на годинник: 16.45. Сайко виймає з бардачка пакунок.
- Це тобі. 20 тисяч.
- Я не візьму.
- Бери! – гримнув Олексій Гнатович. - Нам із Людою вистачить, а тобі гроші не завадять. Машину купи, або квартиру, одружись, - попросив. – Візьми...
Середенко поклав пакунок у кишеню. Сайко протягнув руку, міцно потиснув. Коли Толя відкрив дверці, збираючись виходити з машини, нагадав:
- Побережись...
71.
Холодний сонячний день. Толя підходить до селищного кінотеатру. На даху майорять два прапори: червоний із синім та жовто-блакитний. Біля кінотеатру людно, працюють пересувні торгові точки. З репродукторів лунає музика. Сьогодні 1 грудня – день референдуму й виборів першого Президента України.
У довгому фойє кінотеатру облаштували виборчу дільницю. За одним із столів сидить Ліна. Середенко підходить до неї, чекає, доки Ліна видасть виборцю бюлетені. Нарешті дівчина помічає Толю.
- Привіт! – вона явно заклопотана.
- Слава Україні! – вітається Середенко.
- Тихіше!... – роблено лякається Ліна. Додає: - Навіжений.
- Що?! – не здається парубок. - Хіба вже заборонили незалежність?
- Толику, перестань блазнювати! Люди зайняті відповідальною справою, а ти... На нас оглядаються. І не затримуй інших.
- Увечері зустрінемось?
- Ні, не вдасться. Ми допізна. Можливо, завтра...
- Гаразд, давай бюлетень.
- Пройди далі, де буква “С”, - дівчина торкається пальцями губ, цілує пальці, показує Толі повітряний поцілунок.
Він осудливо, як затятий мораліст, хитає головою, відходить.
72.
В торгових рядах перед кінотеатром Толя купив морозиво й гризе, незважаючи на холоднечу. Неподалік проходить Пушкар.
- Миколо! – зачіпає міліціонера Середенко. - Хочеш морозива? Пригощаю.
Пушкар недовірливо дивиться на Толю, натужно жартує:
- Ти ще на свободі? Ну-ну... – відвертається.
Середенко зневажливо махає рукою, потім помічає Валерку.
- Слава Україні! – вітає він друга.
- Героям слава, - Валерка ручкається. Морщиться. – Як ти його їси? Гайда краще на пиво. Кажуть, у підвалі свіжу бочку відкрили.
- Ні, - Толя дивиться на годинник, – через сорок хвилин в рейс. Не можу, брате, - доїдає морозиво, витирає руки носовичком. – А провести – проведу, нам по дорозі.
Йдуть в сторону базарної площі, жваво розмовляючи та жестикулюючи.
73.
Кухня Середенків. Толя вечеряє. З вітальні гукає матінка:
- Толику, про референдум передають!
З тарілкою вермішелі та виделкою Толя спішить до вітальні. Диктор українського телебачення розповідає про результати першогрудневого референдуму та президентських виборів. А у дворі загавкав Тарзан, немов на когось чужого.
- Сиди, - говорить матінка, - я сама вигляну.
Трохи перегодом у веранді чуються чоловічі голоси, затим кроки, і слідом за матінкою до хати увалюються в черевиках два міліціонери. Третім заходить Пушкар. Толя з тарілкою продовжує сидіти в кріслі. Матінка притуляється до стіни, мовчить.
- Поїдеш з нами! – розпоряджається Пушкар.
- Що трапилося? – боязко запитує матінка.
- Запобіжний захід – взяття під варту.
- А ордер у тебе є? – Толя просто тримає марку, не сподіваючись на толк.
- Грамотний надто! – торжествує Пушкар. - Це тобі не Совєцька власть! Обійдемося без ордера.
Молоді міліціонери посміюються, матінка ридає упівголоса.
- Не плач, - Толя заспокоює маму. - Завтра розберемось. Помилка якась.
Він не чинить опору, проте шепче матері перед тим, як поцілувати на прощання:
- Перекажи Олексію Гнатовичу...
74.
Толю запхали в одиночку з низькою стелею. Тут ні стола, ні табурета (колись були – залишилися відбитки ніжок на цементованій підлозі), немає також унітаза, лише смердючі ковзкі нари.
Уже день, але Середенко дрімає на нарах. Прокидається він від скреготу сталевих дверей. До камери входить Пушкар з двома поплічниками. Дільничний бравує, молодики неприємно щиряться. Середенко сідає. Гостей він зустрічає претензіями:
- Чого не пред’являють звинувачення? Де слідчий?
- Нахаба, - Пушкар здивований. – Делавар! Слідчий у Кіровограді, буде завтра. А ти, герой, довидзьобувався. Я попереджував, пам’ятаєш? Тепер пригадав, як у ізоляторі ночувати?!
- Пішов ти...
- Як ти зі мною розмовляєш, мерзото?! Не втямив, куди попав? Без конвою звідси не вийдеш. А путь тобі одна – у тюрму!
Середенко відвертається.
- Встати!
Середенко сидить, і дільничний, скаженіючи, шипить крізь зуби:
- Встань...
Знизавши плечима, Толя підводиться. Однак піжонить він даремно. Пушкар без замаху б’є його коліном, і Толя скрючується від несподіваного болю. Відразу підскакує один із нукерів, збиває Середенка з ніг з криком “кія”. Міліціонери копають лежачого сильно, хоча й без ентузіазму, без вогника. Зрештою каратист розсадив Середенку щоку до крові. Аж тоді Толя схопив його за черевик і знизу-вгору вдарив підбором між розкарячених ніг. Тепер менти знавісніли всерйоз. Середенко однак спромігся зіп’ятися, обперся об стіну й кілька разів добряче заїхав у пики всім трьом.
Затим його звалили остаточно й били, доки він не втратив свідомість.
- Хватить... – нарешті дав відбій захеканий Пушкар. - Ще дуба вріже...
Піднявши непритомного Середенка за руки й ноги, міліціонери кинули парубка на нари.
75.
Толя лежить на нарах. Двері в камеру відчиняються, заглядає підтоптаний старший лейтенант, кладе клуночок відразу біля дверей. Повідомляє роздратовано:
- Мати хоче тебе побачити...
Толя, побитий і опухлий, мовчки дивиться на нього.
- Скільки ти будеш від неї ховатися?!
Толя мовчить.
- Тьху! Просила, щоб ти хоч їв... Ну, ти й сволота! –лейтенант виходить.
Толя навприсядки розв’язує клунок з їжею. Роздивляється хліб, картоплю з м’ясом, бере в руку соковите, червонобоке яблуко, та зразу й кладе назад. Пробує пальцем розбиті губи. Вибирає літрову банку молока, повертається на нари, повільно п’є, дивиться на двері.
Згадує. Піонерські збори. П’ятикласник Толя Середенко стоїть перед дошкою, бо розглядається його провинність. Говорить класна керівниця.
- Діти, лише німецько-фашистські загарбники могли так вчинити зі своїм товаришем! Скажи, Середенко, усьому піонерському загонові: навіщо ти розбив губу Колі Пушкарю?
Пушкар сидить за партою сам, склавши руку на руку, як личить учневі. Крім розбитої губи він має ще й синець під оком, тому похмуро відвертається від однокласників. На першій парті сидить Люда Сайко – зразкова відмінниця. Вона піднімає руку.
- Ти хочеш виступити, Людо? – з надією питає учителька.
Люда встає.
- Середенко з Пушкарем бігали по партах, коли всі ходили на ділянку...
Толя ставить порожню банку біля нар, лягає, втуплюється в стелю. Тепер він згадує інше.
...Коли Сєва Доній у своїй квартирі кинувся з ножем добивати Середенка, який упав на підлогу, Толя бачив усе чітко й сповільнено.
Він намацує в сумці зброю. Бандит замахується. Доній починає схилятися. Толя нарешті виймає з сумки пістолет і встигає вистрелити. Видно, як посеред Сєвкиного лоба утворюється дірочка та як одночасно з цим відлітає в сторону стріляна гільза. Вона котиться до плінтуса...
Різкий перехід до наступного спогаду: Толя піднімає сумку і вибігає з квартири. А гільза зостається на підлозі...
Толя лежить на нарах із заплющеними очима.
76.
По коридору міліцейського ізолятора йде Олексій Гнатович. Знайомий нам літній старший лейтенант відкриває ключем камеру.
Толя розплющує очі. До камери входить Сайко. Толя сідає. Олексій Гнатович без церемоній умощується поряд. Міліціонер виходить, прикриває двері. Сайко відкашлюється, запитує про садна:
- Що це у тебе?
- Так... алергія на клопів, - гірко посміхається. - Чухаюсь...
Сайко помітно спав з лиця. Зовсім посивів, ніс звис гачком, шкіра навкруг рота взялася глибокими зморшками.
- Пробач, синку, - він стис Толине передпліччя. – Поки... звільнити не можу... Все закрутилося, прокурор уже підписав ордер...
- Допоможіть мамі.
Олексій Гнатович заметушився.
- За Надю не хвилюйся. Що потрібно, зроблю все. Та й тобі... Я дізнався: завтра тебе перевозять у Кіровоград. Я найму юриста, тримайся. Неможливого немає нічого! Люда сказала, що я мушу тебе звільнити... Все, що в наших силах!
Толя відчуває невловиму фальш у словах Сайка, однак настрій свій приховує.
- Скажіть мамі, нехай у Кіровоград передач не возить. У СІЗО годують.
- Гаразд, синку, добре... Обов’язково перекажу... Толю... вона хоче поговорити з тобою...
- Думаєте, якщо матінка побачить мене такого, буде ліпше?!
- Мабуть, ти правий... Я й Люду ледь відмовив: уперлася – поїду...
Після довгої паузи Толя підказав:
- Вам, напевно, треба вже йти.
- Ти правий... - одразу погодився Сайко.
Він встав, потис Толину руку й мимоволі зробив рух, ніби зібрався обійняти Толю. Проте парубок відхилився, і чулого прощання не вийшло.
77.
Толю ведуть на другий поверх літній охоронець і двоє помічників Пушкаря, впускають до кабінету, який зайняв капітан Векленко.
- Залиште нас, – капітан жестом підганяє міліціонерів. – Присядь, Середенко... Не бажаєш зізнатися?
- Самому лізти в зашморг... навіть не смішно...
- Ладно. Де ти був 25-го листопада о третій годині дня?
Толя задумується для годиться.
- Ого, 25-го... – рахує на пальцях. – У понеділок? Дома, громадянине начальнику. Обідав, мабуть, перед вечірнім рейсом.
- Прийнято. Мені, узагалі-то, на це начхати. Можливо, дома, а можливо – у Кіровограді. Вулиця Добровольського, 44...
- Не знаю, де це.
- І Донія Всеволода Тарасовича не знаєш?
- Вперше чую. Хто це?
- Брат Марини Тарасівни Букур. Покійний. І Марину Тарасівну не знаєш?
- Мабуть, вдова Бориса? Бачив здалеку. А щоб познайомитися – не привелося.
Векленко гмикає.
- Забагато ти взяв на себе, хлопче.
- Це у ментів така улюблена приказка, – коментує Середенко.
- Дивлюся на тебе і не розумію: бойовий солдат, розвідник, воював! А тепер ганьбиш своїх товаришів.
- На свідомість тиснете, начальнику? – Толя скипає. – Якщо й опоганив кого, то лише себе!
- Та за тобою, Середенко, стежка з трупів тягнеться!
- Хіба? – Толя награно озирається.
- Так-так... Справа, до речі, вкрай серйозна. Убивство Донія – чия робота?
- Шукайте, ви органи. А я шофер. Моє діло – людей возити.
Векленко обдивився нігті, короткі й чисті, поблажливо глянув на Толю.
- Ми найдемо! Тебе, дурня, шкода. За всіма ознаками, Донія застрелив ти, більше нікому.
- І де в мене пістолет?!
- Звідки ти знаєш, що його вбито з пістолета?! Прокол...
- Подумав просто... Автомата у мене теж нема.
- Правильно, з “Макарова”. Кулею в голову. Рецидивіст Доній. Кличка “Сєва”.
- Убили бандита?! – Толя саркастично кривить губи. - Ну, й не переймайтеся, громадянине начальнику. Вам неодмінно треба когось засадити? Чому мене?!
- Бандита, кажеш, - повторює Векленко, і Середенку в його тоні учувається співчуття. - Отже, бандитів убивати можна?
- Так нас учили. При самозахисті!
- Гм... Логічно. Ну, ладно... – капітан підвівся, обійшов стіл, зверху вниз подивився на Середенка. – Гаразд. Як ти поясниш заяву Марини Букур?
- Про що це ви, начальнику?
Капітан вернувся на місце, відкрив теку.
- У справі Донія докази проти вас, Середенко, малопереконливі. За описом очевидців, злочинець не схожий на вас. До того ж, алібі ваше на 25-е листопада важко спростувати, - Векленко пошкрябав пальцем стіл. – Але з іншого боку... Тут Марина Букур справжній детектив надряпала... Громадянка Букур твердить, що ви удвох із Сергієм Сайком убили її чоловіка.
- Це... взагалі неможливо!
- Хочеться вірити вам, Середенко... – капітан відвів очі. – Але й справу потрібно закривати
- Можна мені... ознайомитися із заявою?
- Ні. Хіба що після зізнання.
- Я вимагаю очної ставки! – підвищує голос Толя.
- Вимагати будете в Кіровограді. Попереднє слідство закінчено, і вас переводять у СІЗО. Підпишіть, будь-ласка, протокол арешту. А це – звинувачення.
Толя підписує. Питає:
- Отже, я... вбив Бориса?!
- Сукупність обставин дозволяє зробити такий висновок.
- А мотив?! За що?...
- А чому ви погрожували Марині Букур, нанесли їй тілесні пошкодження? До речі, розпитували адресу брата... Не заперечуєте... Може, ти й не винен, Середенко. Та глянь, яка струнка версія. Будемо відверті до кінця: я в деталях знаю про викрадення Людмили Сайко! Так-так... Знаю, що ти прикінчив одного із злочинців: захищався! Проте на тобі повисло убивство... І ти усуваєш свідка - Бориса Букура. Затим ліквідуєш другого свідка – Донія. От і наскрізний мотив! Я тобі співчуваю... однак: dura lex, sеd lex. Закон є закон...
Толя озлоблюється.
- Закони придумали баби, які боялися смілих людей! Вам теж наплювати, де я подохну, аби тільки подалі від вас! Якби Пушкар убив бандита, дістав би нагороду. А мене треба покарати?!
- Середенко, - розважно урезонює слідчий, - вам інкримінується лише смертельне поранення ножем громадянина Букура. Небагато... Якби Марина Тарасівна відмовилася від деяких свідчень... Раджу найти хорошого адвоката, - капітан прихильно дивиться Толі в очі.
78.
Толя лежить на нарах, обдумує подальші події. Уявляє:
Ось він стукає в двері камери... він стоїть у коридорі обличчям до стіни, руки складені позаду. Охоронець замикає камеру. Зненацька Толя б’є міліціонера по шиї, оглушує... Він вибігає у двір, але втікати нікуди: подвір’я освітлене ліхтарями, понад високими стінами натягнуто колючий дріт, сталеві ворота заперті... Толя хоче прорватися на вулицю через парадний вхід, повз чергового, однак двері на ніч закриті... Він у кімнаті чергового – намагається відібрати у офіцера ключі. На поміч черговому приходять Пушкар зі своїми нукерами. Вони звалюють Середенка на підлогу, викручують руки... Толя знову проривається через парадний вхід. Цього разу двері відчинені. Він біжить нічною вулицею...
79.
Толя вечеряє у камері. Тепер він їсть усе, що принесла мати, порожній посуд віддає охоронцю.
- Так з матір’ю і не поговориш? – старший лейтенант увійшов у роль вихователя. - Сволота ти безсовісна.
Толя мляво огризається:
- А не пішов би ти...
80.
Середенко стоїть біля дверей камери, прислухається до звуків у коридорі. Нарешті стукає в двері. Потім стукає вдруге й втретє.
У кімнаті чергового офіцера разом із черговим знаходиться дільничний Пушкар. Обоє чують стук у двері камери.
- От, дятел! – злоститься Пушкар. - Піду, побазарю наостанок...
- Обережно...
- Кого там лякатися?!
Пушкар іде по коридору, зупиняється біля одиночки. Толя продовжує гепати в двері.
- Чого розходився? – зневажливо запитує Микола. - Спати не даєш!
- Відкрийте. Хочу в сортир.
- Хлопчик маленький, - сміється Пушкар. - Пісі захотів. Де ж її взяти? – сам і регоче над своїм жартом. – Мочи в штани! Або на підлогу – я дозволяю. Завтра прибереш.
Середенко уявляє: Пушкар відчиняє двері, він б’є дільничного в обличчя, потім кілька разів стукає міліціонером об стіну...
- Відкрийте, - повторює безнадійно.
- Лягай, козел! Не випустять тебе, не скигли. Не положено. Розумака: із параші на парашу проситься!
У коридорі стихають кроки. Толя сідає на нари, затим лягає. Йому холодно. Він накидає відлогу куртки на голову, засовує руки в рукава, згортається на лаві клубочком.
81.
Толя спить, точніше, прокинувся, але очей не розкриває. До камери заходить худий безвусий єфрейтор – один із новеньких, котрі з’явилися у райвідділі після серпня.
- Вставай, підйом! – командує міліціонер.
Толя розгинає закоцюблі шию та поперек. Пар валує з рота, немов цигарковий дим.
- Котра година?
- Счастливые часов не наблюдают.
- Такий молодий, а вже єфрейтор, - невесело іронізує Толя.
82.
На подвір’ї райвідділу ханурики-указники, затримані на 10-15 діб, лопатами й мітлами прибирають мокрий сніг, що випав уночі. Дує різкий вітер.
Молодий охоронець виводить Середенка, наказує:
- Бери інструмент!
- Щоб я разом з п’янчугами вичищав ментовку? – флегматично заперечує Толя. - Командире, ти мене з кимсь поплутав.
- Не зрозумів, - єфрейтор надувся.
- Фуфло не забивай, начальнику, - радить Середенко розв’язно. - Не треба на понт кидать! Я тобі не чмо, а мокрушник.
- Ти відмовляєшся робити?!
- У мене розстрільна стаття. Я – безвивідний. Попитай у прокурора про мої права.
83.
Мати нарешті у Толиній камері. Вона принесла сніданок.
- З роботи я відпросилася... - мати схлипує.
- Навіщо?
- Тебе забиратимуть. Я повинна бути...
Толя уявляє: він вибігає з дверей райвідділу, ззаду по ньому стріляють, він падає мертвий на очах у матері...
- Іди краще додому! – але мати ридає, і він знову клянеться: – Мамо, я не вбивав Бориса! Ми ж його в лікарню привезли!...
- Кажуть, - мати стишує голос, - ти ще когось...
- Іди додому, прошу! Мамо...
- Ні, - матінка непохитна. – Я чекатиму на вулиці...
- Ліна... – Толя запинається. - ...не запитувала про мене?
- Не було Ліни. Валерка весь час ходить. Дрова рубав, воду приносив. Геть тверезий... – мати втирає очі.
Відчиняються двері до камери, заходить безвусий єфрейтор.
- Побачення закінчено.
Мама обіймає і цілує Толю.
84.
Середенко залишився сам. Він ходить, щоб не одубіти, по камері, стріпуючи руками і ногами. Уявляє...
Толя нападає на конвоїра навпроти вестибуля, біжить до виходу, затим через дорогу в сквер, потім по тротуару, звертає наліво і біжить навпростець через пустир... Стоянка авто позаду універмагу. Толя смикає двері покинутого легковика – вони замкнені.
Неподалік дирчить заведена машина – Середенко відкриває дверці, викидає водія на землю...
Нараз голосно заскреготів замок. Толя сів. Двері розчиняються. На порозі черговий офіцер у чоботях і з кобурою на стегні. За ним бовваніє двоє солдат в охайних, теплих, захисного кольору бушлатах. Хлопці обоє азіати, обоє мають автомати Калашникова. Середенко без запрошення підводиться, складає руки за спиною. Майор посунувся, щоб затриманий зміг пройти.
- Середенко, на вихід!
Толя виходить у коридор. Тут розпоряджається конвоїр.
- Стоять! – російською солдат говорить з легким акцентом.
Середенко завмирає обличчям до стіни. Черговий закриває двері.
- Вперёд! – командує той же солдат.
Толя рушає коридором. Біля вхідних дверей у вестибулі хтось у цивільному. Надворі, на ґанку, видніються ще дві постаті: Пушкар і його поплічник-каратист.
Середенко виходить у двір міліції, мало не натикаючись на УАЗ-469 зі сталевим верхом замість тенту, із заґратованими віконцями. Дверці ззаду розчинені настіж.
- Стоять! – продовжує командувати той самий солдат.
Толя прямо-таки нишпорить очима навкруги. Праворуч від УАЗа райвідділівські машини. Далі собачі будки, конфісковані мотоцикли у загородці, прогулянковий дворик. Толя дивиться уліво, і йому враз перехоплює дихання, а серце починає стукати так, що чутно аж у вухах. Ворота прочинені майже на метр!!
Толя здихнув – він в одну мить ухвалив: тікати! Ворухнув ногами.
- Кру-гом! – строго наказує солдат.
Тепер перед Толею опинився капітан внутрішніх військ, також зодягнений у теплий бушлат, міцної статури (приблизно, Середенкової), однак старший – років тридцяти. Під пахвою офіцер тримає теку, в правиці наручники. Ліворуч від офіцера, за два кроки хмуриться солдат-розпорядник. Автомат за спиною. На крок у глибину між ними другий солдат, автомат теж за спиною.
- Ручки, - офіцер ВВ просто втілення чемності.
Толя уважно дивиться в очі капітану, повільно розводить долоні з-за спини вгору, наче здається в полон, потім опускає. Капітан уже намірився защепнути “браслети”, проте Середенко відсмикує кисті.
- Де мої речі?! – несподівано говорить він.
Капітан на частку секунди послаблює увагу. Середенко вмить хапає його за комір бушлата і різко смикає на себе, одночасно завдаючи удару лобом у перенісся; відразу відштовхує – капітан валиться навзнак, затуляючи обличчя долонями.
Ковзнувши до першого солдата, Толя, не опускаючи рук, з усієї сили рубонув обома кулаками конвоїра по груднині. Вевешник полетів спиною вперед, змахнувши руками. Він ще не впав, як Толя уже копнув у пах другого солдата, котрий почав знімати зброю. АКС глухо тенькнув об асфальт. Районна міліція заклякла.
Середенко метнувся до воріт, мов хорт. Безрозмірні 20 метрів долав секунди три. Аж тепер міліція прокинулася.
- Стій! Стій, гад!! Стріляти буду!!
85.
Не збавляючи швидкості, Толя звертає вправо. Вулиця закінчується тут сліпою стіною, складеною з трьох горизонтальних бетонних блоків. Толя стрибає, наступає ногою на стіну, чіпляється за верхній край. Затим перекидає через стіну тулуб і гепається на задницю з іншого боку стіни. Тільки зараз загриміли пістолетні постріли.
Середенко опинився на базарній площі. Він негайно підхоплюється, біжить до мотоциклів, від яких з цікавістю озирається гурт юних рокерів. Один із них диркає ручкою газу.
- Злазь! – Толя сіпає хлопця за плече, стягує з мотоцикла.
Хлопчина не опирається. Середенко сідає на мотоцикл, витискує зчеплення, вмикає передачу, з гуркотом женеться між торговими рядами вниз. Ледь не врізавшись у колгоспний ларьок, загальмував юзом і помчав на виїзд із площі. Там стовбичить мент у шкірянці. Очевидно, він прислухається до пострілів, бо в Толин бік не глянув.
Толя несеться селом не менше 80 км/год, звертаючи на кожному перехресті!
Кінець Вікторівки. Ґрунтова дорога, старенькі цегляні хати післявоєнної забудови. Вирвавшись із села, Толя зупиняється, оглядається та прислухається. Їде далі.
Попереду видніється маленьке село. Толя зминає праворуч у посадку. Знову зупиняється, махає закляклими руками, тре вуха і їде далі.
Якісь яри, струмок. Мотоцикл глухне, бо закінчився бензин. Середенко затягує його в кущі, маскує гіллям, дереться по схилу вгору.
86.
Стомлений і змерзлий, Толя наближається до одинокої скирти.
Спогад: сонячний вечір, хлопчаки – серед них і Толя – стрибають зі скирти у розсипану на землі солому. Усім весело.
Толя риє в скирті нору, залазить до неї, завалює за собою отвір. Темрява.
87.
Сон: афганський кишлак. Сержант Шура Чувашов дає Толі пістолет Макарова. До стовпа прив’язаний взятий у полон афганець.
- Убей духа, салага! – велить Чувашов.
- Не можу, - опирається Толя.
- Можеш, Толику, - лагідно, по-українськи каже сержант. - Ти воював, тебе цьому вчили. А ми з батьком заплатимо тобі сто тисяч.
- Мені гроші не треба...- мляво виправдовується Толя. - Людину вбити... це ж не курку зарізати!
- Убий, Толику, - Чувашов обіймає за плече .- Вбивати зовсім не страшно. Спробуй.
Толя повертається до стовпа, проте замість афганця бачить тепер Люду Сайко, побиту й скривавлену. Рота дівчині зав’язали брудною ганчіркою.
- Не можу! - жахається він.
Голос умовляє: “Можеш, Толяне, ти бойовий хлопець. А вона тебе кинула. Забув?”
Толя обертається. Позаду стоїть Сєва Доній, одягнений, як під час бою в квартирі. Раптово Доній наставляє пістолета просто в лице Середенку. Толя кричить і прокидається.
88.
Здригнувшись, Середенко дивиться поперед себе. У сні він пробив ногами отвір, тому в норі не повна темрява, а трохи видно. Толя полегшено зітхає, лягає на спину, закриває очі.
Спогад: спальня Толі. Йому і Люді Сайко – по 18 років. Люда сідає на ліжко, гойдається на пружинах.
- Подобається? – підсміюється Толя.
- Мов на гойдалці. Спати, мабуть, незручно?
- Я звик.
- Коли ви робите випроводжання? – питає про інше Люда
- Через тиждень, - Середенко відразу й поправляється: - Через вісім днів, - сідає поряд з дівчиною, пригортає її. – Не хочеш повалятися зі мною на любовному ложі?
- Ми ще не заручені! – Люда сміється.
Вони цілуються. Толя потрохи починає силою вкладати Люду на ліжко, дівчина пручається.
- Перестань!! Толику, зупинися, не треба...
Хлопець не слухає, і дівчина починає бити його кулачками по голові та грудях.
- Пусти! Не хочу!
Нарешті відштовхує хлопця, відступає до дверей. Люда розкуйовджена, на очах виступили сльози. Вона кричить розпачливо:
- Ти сказився?! Кажу: не хочу!!
- Я думав... – Толя розгублений. - Щоб ти чекала мене... з армії...
- Ти ідіот!! Схибнутий!
Дівчина виходить геть.
89.
Середенко виповзає зі скирти. Судячи із сутінків, уже вечір. Він озирається навсібіч, вибирає напрям і йде... Толя біжить підтюпцем, бо сильно змерз. Перед ним асфальтована дорога. Він зупиняється, дивиться на зірки, перетинає дорогу й біжить у степ на північний схід... Поле, ледве присипане снігом. Толя крокує по зламаних соняшниках, переходить на біг... Спускається прикрим схилом, сковзається... Біжить – на цей раз по степовій дорозі попід лісосмугою...
90.
До світанку ще вдосталь часу, а Толя городами вже наблизився до будинку Сайків, постукав у вікно. Загавкав Рудик – песик Сайків, ґвалт підтримали сусідські собаки.
Загорілося світло. Олексій Гнатович підійшов до вікна, розсунув фіранки й побачив Толю.
91.
Спальня Олексія Гнатовича. Толя сидить, стомлено простягши ноги. У хаті тепло, і пальці рук та ніг болять, відігріваючись.
- Цілу ніч пішки?! – перепитує Сайко. - А всі переконані, що ти подався у Вільшанський район. Обхитрував...
- Ви зможете добути мені документи?
- Ти відпочинь... Гроші дам! Скільки потрібно, стільки й бери. Люду я попереджу – хвилювалася вчора за тебе, як почули... Давай розігрію поїсти!
- Спати... – заперечливо хитає головою Толя.
92.
Зала Сайків. У вікно світить вуличний ліхтар.
Толя лежить на дивані. Він щойно задрімав, навіть не роздягаючись, лише укрився ковдрою. Стукають двері, і хлопець прокидається. Як був, у джинсах та светрі, безшумно вислизнув у коридор.
Толя виходить з двору, закриває хвіртку. Вулиця освітлена, тож видно йому добре. Олексій Гнатович віддалився метрів на п’ятдесят і простує серединою вулиці без будь-якої остороги.
Дорога спускається до току. Толя, притуляючись до заборів, скрадається метрів за сорок позаду Сайка. Олексій Гнатович оглядається, йде, знову стає.
Нарешті заходить у двір Марини Букур – собака дзявкнув тільки раз, впізнавши гостя – піднімається на ґанок, стукає. Перечекав і закалатав неперервно. Світло у домі не вмикалося, але Олексій Гнатович заговорив – по тону, інтонації схоже, ніби переконує впустити його.
Загорілося світло, двері відчинилися, на порозі з’явилася Марина Букур у домашньому халаті. Вона пропускає Сайка до хати, зачиняє двері.
93.
Середенко повертається у дім Сайків, роззувається, проходить до зали.
Вуличний ліхтар освітлює дзиґар на стіні – майже п’ята. Толя дрижить від холоду, тому похапливо укривається ковдрою, лежить із розплющеними очима...
94.
День. Люда зайшла в залу, постукала по одвірку. Толя прокидається, морщиться від головного болю. Спирається на лікоть, кашляє.
- Котра година?!
- Пів четвертої, - повідомляє Люда.
Дівчина в тілогрійці, в теплих шкарпетках, пантофлях без задників; волосся зачесане гладенько, на маківці зібране в круглу плетінку.
- Годин вісім спав... – дивується Середенко. - Непогано, - він принюхується до запаху смаженої цибулі. – А чого не збудила раніше?
- Ти так виморився... І кричав у сні.
Люда присіла на диван, пригладила скуйовджену від спання Толину шевелюру. Дивиться відверто й довірливо, однак не посміхається. Середенко розчулився.
- Спасибі, Людо.
- Бідненький...
- От цього якраз не варто, - Толя відвертається.
95.
Толя миється на веранді, поставивши велику миску на табурет... Витирається, дивиться на власну неголену фізіономію у дзеркало в дверцятах гардероба... Перевдягається у Сергієві речі – вони трохи задовгі...
96.
Кухня. Толя доїдає борщ з пельменями. Люда лише спостерігає. Враз Толя схиляється до дівчини й цілує в щоку. Люда спаленіла, на мить усміхнулася, потім заплакала.
- Знову невлад, - скрушно вибачається Толя. - Завжди даю маху...
- Ти ні при чому, - втирається Люда. Іронізує: - Жіночі капризи...
97.
Зала Сайків. Толя дивиться на годинник. Без чогось п’ята вечора. Він дістає з-за шафи дробовики, вибирає знайому вертикалку. На поличці гардероба знаходить набої, заряджає обидва стволи, п’ять патронів запихає в кишені.
Нишком заходить Люда.
- Ти зайнятий?
Толя різко обертається. Дівчина продовжує говорити:
- Стіл уже прибраний. Ходімо в кухню, там тепліше.
98.
Толя й Люда грають в кухні у підкидного. Рушниця стоїть позаду Толі.
Він утретє поспіль програв і розвеселився. Роздає карти.
- А вона яка?... – раптом цікавиться Люда.
- Хто?
- Твоя дівчина.
- Мабуть, звичайна... - Толя замислюється. - Не провідала мене ні разу за чотири дні...
- Думаєш, це було просто?
- Це не було важко.
- Ти її кохаєш?
- А ти кохала свого чоловіка? – на відміну від Людмили Середенко запитав дратівливо.
- Зовсім без любові не одружуються... - розважливо пояснює дівчина. - Але не у всіх кохання вічне... – вона починає говорити швидше, наче боїться, щоб її не перебили. – Розумієш, я тоді подумала, що ти ненадійний... злякалася, що ти мене зрадиш і покинеш! Не вистачило духу... Шкода... що не можна повернути минуле...
- Безглуздо жалкувати за тим, чого не зміниш, - наперекір відповідає Толя.
- Це ми винні...
- У моїх бідах ніхто не винен! І нічим не зобов’язаний...
У дворі зацявкав Рудик. Люда кинулася в сусідню кімнату до вікна, Толя схопив рушницю.
- Батько приїхав, - дівчина вертається в кухню. – Я так і не сказала тобі головного... - вона ніби не помічає маніпуляцій з рушницею.
Відчиняються двері, до кухні входить Олексій Гнатович, за ним видно ще когось.
- Спокійно, синку, - застерігає Сайко. - Не роби дурниць!
Сайко посторонився, а в хату ввійшов капітан Векленко. Толя миттю націлив стволи слідчому в груди. Той зупинився. Помітно, що капітан налякався, але переборов страх.
- Бойовиків надивився?! – вилиці капітана заграли. - Сподіваюся, на курок не натиснеш...
- Натисну.
- Я без пістолета, - слідчий поплескав себе по боках, – водій на вулиці. Тобі нема чого дрейфити.
- А я не дрейфлю!
- Олексій Гнатович обіцяв, що ти будеш поводитися розумно.
- Зате я нічого не обіцяв, - так само завоїсто відповів Середенко.
Насправді Толин запал вже ущух. Парубок всівся, поклав дубельтівку на коліна. Векленко примостився на табуреті за два метри від столу. Оскільки Середенко мовчав, першим заговорив слідчий.
- Присядьте, Олексію Гнатовичу. Побалакаємо – дивись, і дійдемо консенсусу з вашим протеже... Середенко, ти хоробрий хлопець. Не мерзотник. Та й на недоумка не схожий. Якого біса?...
- Тату, що таке? – Люда затремтіла. – Кого ти привів?! Не чіпайте Толю!
У неї почалася справжня істерика. Сайко веде дочку в її кімнату, звідти чуються ридання дівчини й тихий голос Олексія Гнатовича.
- Ти здорово влипнув, Середенко, - Векленко зітхнув. – Але я можу тобі допомогти. Інакше – занапастиш своє майбутнє назавжди.
- Вам яка різниця?!
- Та ніякої, здавалося б... Подобається людина, намагаєшся виручити. Ти ж абсолютно не тямиш у хитрощах. Преш, мов бик на червоне дрантя. Не ображайся, але тебе видно наскрізь – усе на фізіономії написано. І великими-великими буквами. Не будь упертим – дай допомогти!
- Помагав вовк козі – хвіст зостався...
- Не розпускай соплі, розвіднику.
- Із соплями ви перегнули... Це все?
- Не гарячкуй... – капітан нарочито ліньки пошукав сигарети, підкурив, повідомив. – Марина Букур повісилася...
До кухні повернувся Сайко, став перед Середенком, склав руки на грудях.
- Чому?! – недовірливо зчудувався Толя.
- Загадка, - саркастична гримаса Векленка однак свідчила, що він-то знає істину. – Не прийшла на роботу. Похопилися, поїхали додому... а вона висить на білизняному шнурі! Передсмертного листа не написала, на жаль. Чи на щастя?... Судячи з того, що розповів Олексій Гнатович...
- Я признався в усьому, Толику. Розказав, як було, все!
- І про мене?! – фиркнув Середенко.
- Сумнівів немає, - незворушно втрутився Векленко, - це самогубство. Тепер дещо змінилося і в твоїй справі...
- Я не вбивав Бориса!
- Я ніколи не сумнівався в цьому. Одначе на тобі числиться втеча з-під конвою, - капітан хитнув головою, осміхнувся. – Спеціаліст... Прямо, взірцево-показове навчання. Чесно скажу: я тебе заповажав!...
- Толю! – пораяв Сайко. - Повір Василю Яковичу!
- Нікому не вірю!
- Діло хазяйське, - Векленко не сперечався. - Проте я підказую реальний вихід. Прийди з повинною!
- Щире каяття пом’якшує покарання?
- А немає іншої лазівки. Довго ти просидиш у підпіллі? Ледь схибиш – і викриють. Треба десь працювати, заробляти. Чи може, в кіллери поткнешся?!
- Чому ні?...
- Хочеться бачити тебе на нашому боці, а не на їхньому, - слідчий підвівся, Середенко мимоволі стис дробовик. – І ще: не хочеться у тобі розчаруватися. У тебе міцна хребтина! Ти мужчина, а не м’якушка. Завтра я тебе чекаю – ще не пізно. Олексій Гнатович роз’яснить, - з місця капітан не зрушив, поцікавився. – У спину не шарахнеш?
- Ображаєте, начальнику.
- Отже, домовилися: ти не бачив мене, я тебе. Згода?! Про нашу розмову знають лише троє. Тепер я піду, а ти помізкуй...
Слідчий ступив до дверей. Середенко мовчки, не встаючи з місця, спостерігає.
- Бажаю удачі. До зустрічі, - Векленко вийшов.
99.
Вечеря у кухні Сайків. Накрито на трьох, однак Люди за столом немає – вона вже поїла. Олексій Гнатович і Толя випили півпляшки горілки, Сайко підливає в чарки.
- Я їй сказав напрямки: піду на зону, але й тебе, сучку, запроторю. Все одно тобі більше дадуть, на повну котушку! Забери, говорю, заяву, курво. Не чіпай хлопця... Не думав, що вона рішиться... – жестом показує петлю на шиї. - Ну, земля їй пухом, і годі про мертвих!
Середенко демонстративно опускає стопку. Сайко знизує плечима.
- Дарма. Ладно, як хочеш – не силую. А я вип’ю...
Мовчки їдять.
- Звідкіля ви знаєте Векленка? – питає Толя.
- О-о, Василь Яковича я пам’ятаю, коли він до нас у прокуратуру приїхав після Харківського юридичного. Зелений був, беручкий. Доводилося остуджувати іноді, наставляти на путь... Послухайся й ти мене, старого... Зібрався тікати?! Щоб потім від кожного стовпа, від кожної тіні шарахатися?... Здайся... Василь Якович посприяє, я не поскуплюся!
- Не все залежить від вас... До того ж... –скептично мовить Толя, – ...усіх не купите!
- Ти не уявляєш, на що я готовий... Ти врятував Людочку, відомстив за Сергія. Я твій боржник до могили! І не зможу віддячити?! - Олексій Гнатович запально грюкає кулаком по столу. - Купимо суд! Всі – люди, всім треба жити. Хтось знайомий, хтось кум...
- Дайте машину.
- Куди?
- Не знаю поки... Може, до Вікторівки.
- Я тебе довезу.
- А якщо, приміром, у Молдову? – Середенко випробовує Сайка. - Прорвуся степами, справлю новенькі ксиви, пропишусь. Або на Кавказ подамся, волонтером... Чи вам шкода тачки?
Сайко зібрався відповісти щось шпарке, проте стримався. Налив собі горілки, простягнув чарку, чокнувся з Толею. Сказав примирливо:
- Бери машину, - випив нахильці. – Ще що?
100.
Зала Сайків. Ніч. Вуличний ліхтар світить у вікно. Толя лежить на дивані, заклавши руки за голову. Тихо скриплять двері, заходить Люда, зупиняється. Вона в нічній сорочці.
- Не спиш?
- Ні.
- І я не можу заснути, - дівчина наближається. – Хочеш... поговорити? – присідає на диван. – Я ляжу?
- Лягай, - посувається Толя.
Люда забирається під ковдру, притискується до Толі, одну руку кладе хлопцеві на груди.
- Ти... справді поїдеш на Кавказ?
- До диких горців? – Середенко довго мовчить. - Навряд... Відвоювався... Та й... з чужими документами по трасі далеко не удрапаєш.
- А якщо... є шанс усе вернути?... Батько розповідав...
- Розумієш... - перебиває дівчину Толя, - соромно так запросто стелитися під ментів! Чого смикався, тратився на біганину?! – роздумує. - Або не сором, а страшно... Хоча й ризик невеликий... Якась там воля...
Люда цілує Толю, гладить рукою обличчя, проте він незворушний.
- Я думаю... – нарешті говорить парубок, - тобі не варто... ризикувати...
Дівчина прибирає руку. Говорить після недовгої паузи:
- Я заздрила хлопцям. Дівчинкою бути набагато важче. Якби у мене був син... схожий на тебе...
- Навіщо?
Після нової паузи, цього разу довшої, Люда запитує:
– Мені... піти?
Середенко повертається до неї лицем, однак не пригортає і не торкає.
- Зостанься... Самому так паскудно...
- Спи... – тепло, без образи говорить дівчина.
101.
Толя голиться електричною бритвою на веранді перед гардеробним дзеркалом... Несе дві каністри з бензином, ставить їх у багажник “жигулів”... Збирає в спортивну сумку найнеобхідніші речі... Олексій Гнатович передає Толі документи: паспорт, військовий квиток, права Сергія Сайка, техпаспорт на машину. Дає ключі, гроші – п’ять пачок червонців.
102.
Середенко сидить у “жигулях”, Олексій Гнатович відчиняє ворота. Коли Толя заводить двигун, до нього підходить Люда.
- Пробач, Толю, - тихо просить вона.
- За що?!
- Все через мене...
- Облиш дурниці! Ти непричетна. І взагалі – від судьби не втечеш. Кому як на роду написано...
- Що ти... вирішив?
- Якщо доберусь без перешкод до матінки, зроблю, як вона скаже. Навіть з піднятими лапками в ментовку піду... Набридло бути кримінальником...
- Толику... ти найкращий...
- Ой, Людо, не треба. Без того тоскно...
Люда образилась і почервоніла. Середенко увімкнув передачу.
- Ну, прощай.
- Я хотіла... Як повернешся... не забувай про мене... Я буду чекати.
Толя глянув дівчині у вічі, але не зміг витримати її погляду, відвернувся. Відпустивши зчеплення, газонув і поїхав.
103.
Толя їде путівцем. Сходить сонце, на горизонті сріблиться морозяний туман. Погода за ніч перемінилася: вітру немає, все біле. Бур’яни, трава при дорозі, дерева в посадці – все покрилося блискучим інеєм.
Толя дивиться в дзеркало, бачить власне обличчя: запалі щоки, гострий ніс, недобрі очі.
Він згадує Люду: дівчина стоїть біля “жигулів” і говорить, що буде чекати...
Толя розганяє машину так, що колеса ледве утримуються в колії, потім тисне гальма, і “жигулі” злітають з дороги, сунуться боком по полю.
Толя відкриває дверці, дихає холодним повітрям, прислухається до простих степових звуків. Заводить двигун, виїжджає на дорогу.
104.
Попереду вказівний знак “Вікторівка”. За будкою автобусної зупинки заховали свій “москвич” даішники. Толя побачив їх надто пізно. Один із даішників поштиво козирнув, а коли додивився, що за кермом не Сайко, підняв жезл. Його напарник пригнувся, розглядаючи, хто в кабіні, схопився за кобуру.
- Стій, стій!!
Середенко наддав ходу. Пострілів навздогін не було, але міліцейський “москвич” включив сирену й погнався слідом за ним. Толя натискає педаль акселератора до полу, вулицю Кірова перетинає під носом учбового “газону”, на перехресті вулиць Леніна та Колгоспної вивертає кермо вправо, до центру селища. Перехожі кидаються урозтіч, однак Середенко й не збирається калічити людей. Вируливши на ліве узбіччя, під вікна райвідділу УМВС, він зі скреготом загальмував, вискочив із кабіни і квапливим кроком, майже бігцем, поспішив до входу у вестибуль вартівні.
Лише тепер приспіла погоня: даішник з пістолетом, не захлопнувши дверцят, чесав через дорогу. А на ґанку райвідділу витріщався на цей гармидер Микола Пушкар.
Коли Середенко підбіг, розгублений дільничний спробував згребти його в оберемок, але Толя відхилився і звалив міліціонера сильним поштовхом у коліно, заскочив до вестибуля. Черговий офіцер підвівся, сягнув рукою по зброю.
- Здаюсь! – захекано повідомив Середенко. – Прошу викликати слідчого прокуратури капітана Векленка!
Сирена продовжує вити. Середенко обернувся до входу, та не досить проворно, аби уникнути удару Пушкаря. Кулак зачепив ніс, і Толя опинився накарячках, а на вилизану кахельну підлогу капнула кров.
Дільничний слідкував за його рухами, даішник цілився з “Макарова”, черговий витягував шию, щоб роздивитися поле бою. Толя повільно випростався, виставив руки перед собою, шморгнув носом. Погрозився:
- Ще раз хто торкне пальцем, уб’ю! Перерву горлянку...
Міліціонерів уже п’ять: черговий з помічником, дільничний і двоє даішників. Троє останніх повільно стискали півколо, Толя відступав у куток. У цей час з другого поверху поспішно спускається Векленко разом із слідчим карного розшуку Шмалем. Обстановку капітан оцінив блискавично.
- Що відбувається?! Миколо Федоровичу, на якій підставі мордобій? Хто допустив побої?!
- Опір при... – завів Пушкар.
- Громадянине капітан, - перебив Толя, - я прийшов з повинною, ніхто мене не затримував.
- Чому кров?! – автоматично поцікавився Векленко.
- Спіткнувся... Поспішав...
Пушкар і даішники сторопіли від подібного нахабства, зате Векленко роздумав шуміти.
- Гаразд, Середенко, пройдіть зі мною в кабінет, - і звернувся до Шмаля. – Сашко, я скористаюся твоїм?
Пушкар підступає до Толі з наміром чи й не заломити руку за спину.
- Супроводу не потрібно, - заспокоює дільничного Шмаль.
- Ви не розумієте, що робите! – Микола явно затіває колотнечу. - Він убивця!!
- Миколо Федоровичу, - жорстко говорить Шмаль, - виконуйте свої службові обов’язки, а ми зі своїми розберемося! Допомогли уже! Якось дамо раду й без вас...
105.
Кабінет, в якому провадився допит напередодні втечі Середенка.
- Сідай, - капітан Векленко керує парубком: - Ось тобі папір, ручка. Пиши! Я продиктую...
Шмаль делікатно виходить, спускається у вестибуль. До публіки додалися ще кілька міліціонерів у формі та в цивільному. Сирена змовкла.
- Олександре Степановичу, - Пушкар витріщає очі, - ви залишили Векленка наодинці... з мокрушником?!
- Не перебільшуй, Колю, - слідчий запалює сигарету, затягується. – Нікого Середенко не вбивав, наговір то був... Тепер з’ясувалося... Ну, похуліганив хлопець, так відповість по всій строгості. А ти йому зразу статтю з вишкою ліпиш. Суб’єктивний підхід, товаришу дільничний. З перегинами при незалежній державі будемо боротися принципово. Викорінювати будемо. Зрозумів?!
106.
Середенко й Векленко в тому ж кабінеті. Слідчий перечитує Толині кривулі. Коментує:
- Тебе просто мало мати в дитинстві лупцювала.
- Те саме говорили сусіди...
- Бо це елементарно, Середенко. Дедукція. А зараз слухай уважно. Десь він... отут... – капітан розкриває теку, знаходить папір, скоромовкою читає, майже бурмоче: - “Резолютивна частина постанови про закриття кримінальної справи. Перше: закрито справу Анатолія Дмитровича Середенка, 1966 року народження, жителя смт. Вікторівки, обвинуваченого у вбивстві Бориса Михайловича Букура, відповідно з п.2, стаття 213 КПК УРСР. Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Друге: провадження у справі в цілому припиняється на підставі п.8, частина1, стаття 6 КПК УРСР. У зв’язку зі смертю особи, яка вчинила злочин. Анатолій Дмитрович Середенко визнається невинним у вчиненні злочину. Запобіжний захід у вигляді взяття під варту скасовано.” Ну, далі менш цікаво: “направити копію прокурору”, “повідомити зацікавлені особи” тощо, тощо... Дата, підпис, - слідчий ставить дату, говорить: – Ось так. Датовано сьогоднішнім числом. Підпиши, що ознайомився з постановою, - коли Середенко розписався, пояснює: – У Кіровограді закрито справу про вбивство Донія. Це тобі до відома. “Нез’ясування особи і т.д.”, стаття 206. Сподіваюсь, по ній піде й наш боголюбівський утопленик. Отож, на тобі, воїне, висить лише напад на конвой. Плюс розбій з грабунком, - побачивши щире здивування Середенка, зауважує. – Про мотоцикл забув?!
- Мотоцикл? Я заховав у кущах! Він цілісінький, бензин кінчився.
- Все одно доведеться просити, щоб не подавали заяви. І гарно просити. У крайнім разі, присудять пару років умовно. А стосовно конвоїрів... Бачиш, в армії свої інстанції, офіційного позову вони не висували. І не висунуть, вважаю, а спустять на гальмах. Честь мундира заплямовано! Трьом натасканим, озброєним охоронцям не втримати одного зека… - капітан похитав головою. - Краще зробити вигляд, ніби нічого не трапилося...
- Я розгубився тоді...
- Неслабо розгубився. Гадаю, вони врахують твоє розкаяння. Затруть... - Векленко помовчав, закурив. – Ну, все, можеш іти.
Толя все ще не вірить.
- Куди?...
Слідчий нарешті усміхається, як належить, душевно, по-людськи.
- До мамки! Підпишись про невиїзд і відправляйся. Побудеш кілька день під домашнім арештом, - подає папір.
- Спасибі, - спантеличено дякує Толя, підписує, повертає аркуш. – Товаришу капітан, ви...
- Не треба... - слідчий простягає руку, Толя тисне її, встає. Векленко бере сигарету, розминає. – У мене... був молодший брат. Женя. Відчайдух – майже, як ти. Три місяці прослужив під Кабулом. А у 88-му їхня БМП підірвалася на міні. Обгорів на сорок відсотків. Після цього витримав п’ять операцій: у Кабулі, в Москві, останню в Хмельницькому. Коли ми приїхали за ним... на тілі живого місця не було – все пересадки...
Середенко зрозумів, про що говорить і що хоче сказати слідчий.
- Ну, ступай, боєць! – посміхається Векленко. - Може, колись розкажеш і свою історію...
107.
Толя на ґанку райвідділу мружиться на сонечко. Пушкар з тротуару дивиться на нього отетеріло.
- Ти що?...
- Знову втік! – Середенко розводить руками. Але бачить, що з Пушкарем жартувати не варто, пояснює: - Брешу, Колько, відпустили. Обіцяли орденом нагородити. А ти служи, законнику, служи...
Середенко прямує до “жигулів”, котрі залишилися під вікнами автоінспекції, мало не в клумбі з низькорослими сріблястими ялинками. У сквері навпроти райвідділу клеять нові плакати: фотопортрети Грушевського і Кравчука змонтовано так, ніби Леонід Макарович щось промовляє, а Михайло Сергійович уважно його слухає.
108.
Толя сідає за кермо. У лобове скло він бачить центральну вулицю, людей, що заходять і виходять з універмагу, випивак на східцях кафе.
Толя повертає ключ у замку запалення – машина смикнулася й заглухла. Він переводить важіль швидкостей у нейтральне положення, заводить двигун, рушає, вмикає радіо.
Толя їде центральною вулицею. Радіо передає про підписання в Біловезькій Пущі угоди про утворення СНД.
- “З утворенням Співдружності Незалежних Держав, - зазначається в угоді, - Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування”.
КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ