Последний караван сценарий, укр

Юрій Обжелян


Останній  караван
(літературний кіносценарій художнього фільму)

Від автора:
Діючі особи сценарію та події вигадані, географічні назви довільно змінено. Усілякий збіг з дійсністю є випадковим.


“Коли караван поверне назад,
                першим опиниться кульгавий верблюд”
Туркменська приказка
               






с. Липняжка
2006 р.
 
Останній караван
1. Гірський ландшафт. Ліворуч і праворуч прикрі скелі, по центру – ущелина. З висоти пташиного польоту видно, як удалині вона завертає ліворуч. Ще далі – гори, вершини яких губляться в хмарах. Там Хорасан: праворуч – іранський Салехабад, ліворуч – афганський Зульфакар.
Надпис: Вересень, 1979 рік. Бадхиз. Південний кордон СРСР.
– Самшит, я – Чинара. Как слышите?! – розмовляють по рації.
– Я – Самшит, слышу вас хорошо. Приём, – на виклик відповідає молоденький солдат–прикордонник. Поряд з ним у “секреті” двоє: доросліший на рік сержант і хвацький старлей років тридцяти-тридцяти двох.
– Самшит, из квадрата 47 к вам движется нарушитель границы. Его преследует отряд иранских пограничников. Как поняли?
– Понял вас хорошо, Чинара. Из квадрата 47 движется нарушитель, его преследуют иранские пограничники. Приём.
– Самшит, на провокации не поддаваться! По нарушителю не стрелять! С иранцами в контакт не вступать, в случае приближении к запретной зоне открыть предупредительный огонь. Как поняли?
– Понял вас хорошо. Приём.
– В остальном действуйте по обстоятельствам. Отбой.
– Есть отбой.
Старлей, котрий уважно вислухав радіоповідомлення, смачно сплюнув на каміння. Мовив саркастично:
– Действуйте по обстоятельствам… Какому-то идиоту захотелось в Советский Союз.
Піднявши бінокль до очей, він задумливо проспівав рядок з Висоцького:
– Ему и на фиг не нужна была чужая заграница… Опаньки! А вот и гость!
Через скельця бінокля ми бачимо людину у маскувальному костюмі, яка швидко та вправно біжить ущелиною. Зброї у чоловіка не видно, але на цивільного він абсолютно не схожий. Скельця бінокля націляються далі: там видно силуети кількох переслідувачів. Їх уніформа відрізняється від одягу втікача. То іранці.
 Старлей лаштується зручніше, дивиться в приціл і дає чергу з автомата. Кулі кришать скелі високо над головами переслідувачів. Ті зупиняються, хоча не виявляють ознак великого страху. Втікач, навпаки, зачувши постріли, пришвидшує біг, до того ж, явно прямує у бік “секрету”.
Старлей трохи підвівся, уважно слідкуючи за тим, що відбувається. Іранці вислуховують старшого. Один щось відповідає, офіцер наказує. Солдат, котрий щойно відповідав, підіймає автомат, довго цілиться і стріляє короткими чергами.
Утікач падає. В ту ж мить “секрет” відкриває вогонь у напрямку іранських прикордонників. Кулі знову б’ють зависоко, проте переслідувачі, не спокушаючи долю, без паніки відступають.
Старлей і радист удвох поспішають до підстреленого. Той лежить долілиць, куртка на спині порвана кулями. Старлей нахиляється, пробує пульс на шиї пораненого.
– Живой! Вызывай вертушку!

Титри: Субота, 23 жовтня 1999 року. Одеса.
2. Залізничний вокзал. Із вагона виходить юнак років двадцяти, з великою сумкою на коліщатах. Зараз сумка, певно, порожня, тож він жваво простує пероном, весело роздивляючись навсібіч. Одягнений він легко, майже по–літньому...
Ось він телефонує з автомата на вулиці...
Сідає в трамвай... Виходить з трамваю... Знову йде пішки містом і кусає на ходу морозиво...
Спускається в підвальний магазинчик з вивіскою “Книги оптом”. Жартує з молоденькою продавщицею. Та всміхається, проходить коридорчиком углиб приміщення. Повертається разом з молодиком в окулярах. Приїжджий прямує за молодиком до кімнати, схожої на великий кабінет і на маленький книжковий склад одночасно. Книги на полицях, на столах, на підлозі. Багато нерозпакованих.
 Хлопчина подає лист паперу, затим виймає гроші. Молодик в окулярах щось запитує, відчиняє шафу, викладає книги на підлогу. Нарешті знаходить те, що шукав: розмірами і зовнішнім виглядом воно схоже на запаковані в обгортковий папір книги, однак, вочевидь, набагато легше. Пакунок кладуть на дно сумки з коліщатами, попередньо вийнявши з неї спортивну сумку – з тих, які носять на плечі.
Молодик знову запитує, сміється, дістає із шухляди стола пачку сигарет. Хлопчина ховає пачку в кишеню, а до тих грошей, що вийняв, докладає ще пару купюр...
Ось він виходить із магазину, дивиться на годинник...
Молодик в окулярах комусь телефонує. Мабуть, розмовляє зі своїм начальством. Закінчивши розмову, деякий час роздумує, потім набирає номер і, дочекавшись зв’язку, говорить всього пару слів, кладе слухавку...
Приїжджий підходить до залізничних кас... Сідає у вагон... Поїзд відходить від перону...

3. Вузька асфальтова дорога обминає маленьке село. Невелике кафе з розмальованими вікнами та стінами на узбіччі.
Титри: Кіровоградська область.
Новенький “Деу” зупиняється біля кафе, однак пасажири не поспішають виходити з авто. Нарешті передні праві дверцята відчиняються і з них ледь не вивалюється рослий парубійко років тридцяти – в джинсах і розхристаній на грудях кожанці. Здоровань помітно напідпитку. З протилежного боку легковика відразу з’явився і водій, одягнений не в шкіру, а в цупку бавовняну куртку – ровесник пасажира, але хирніший та тверезіший. 
– Хлопці, не треба! - загукала в опущене вікно білявка з пухкими щоками. – Володю, не пускай його! Ну, хлопці...
– Ми... айн момент, – запевнив здоровило. – Я геть пересох.
Водій заспокійливо додав:
– Все буде пристойно. Без ексцесів!
–  Жеко, – білявка вибралася з машини. Була вона повненька не лише на обличчі, а й усюди рівномірно. – Ти ж обіцяв Світлані...
– Зараз, любове моя. Усього одну пляшечку. Я тут ще жодного разу не був!
– Гайда з ними, – стурбовано обернулася дівчина до авто.
– Нікуди я не піду, – із салону виглянула похмура руда дівиця, але, вочевидь, побачила самі спини молодиків, котрі вже піднімалися східцями. – Віка, він мене ще на природі дістав. І я не дружина...

4. За стійкою кафе струнка, але не вельми симпатична продавщиця записує до книги виручку. Біля касового апарату пиво “Янтар” в скляних пляшках.
– А “кока–кола” є? – цікавиться Володя.
– “Кола”, – дівчина явно не в гуморі.
Женя соває пляшки, перевертає їх, розглядає на просвіт. Продавщиця напоказ здивовано витріщається на нього.
– Два пива, – говорить Євген. – Холодного.
– Одне пиво і склянку “коли”, – уточнює Володя.
– На склянки не продаємо.
– Тоді пляшку.
Дівчина подає пластикову пляшку напою.
– Відкрий пиво, – нагадує Женя.
– Два п’ятдесят.
Володя дістає гаманець. Продавщиця разом із здачею дає йому разовий стаканчик.
А в приміщенні кафе досить людно. За одним із столиків навіть ріжуться у шашки. Білими грає пристойний сільський інтелігент років сорока п’яти, чорними – засмаглий, опухлий від пияцтва вусатий чолов’яга невизначеного віку, у засмальцьованій робі тракториста. Він виграє. Ударивши останню шашку противника, чолов’яга хрипко каже:
– Жени, Васильовичу, за пивом.
Судячи з трьох порожніх пляшок на столі, чолов’язі непогано ведеться. Васильович слухняно підводиться, йде до стійки.
Там допивають свої напої Володя та Женя. Інтелігент бере пиво, вертається до столика. Женя, спорожнивши пляшку, ліниво питає барменшу:
– Хазяйко, щось міцніше – теж тільки в заводській тарі?
– Сто грамів і більше.
– Жеко, досить, – зауважує Володя, – попий водички й поїхали.
– Хочу розваг... – заперечує Женя.
Він відвертається від продавщиці, немов утратив до неї інтерес.
За столиком неподалік сидять троє. Вони курять, п’ють пиво, але перед ними стоїть і пара пляшок білої – порожня та почата.
– Перевалюємо через вершину, – розповідає, допомагаючи жестами, молодик у розстебнутій сорочці, з-під котрої виглядає старенький тільник, – починаємо повільно спускатися. Я в голові колони, рядом на сидінні старший колони майор Селіванов. І на повороті – ось так скелі з обох сторін – по нашому КамАЗу із гранатометів – шарах!
Його візаві мружиться, а третій член компанії вже нічого не слухає – цей, певно, перебрав норму.
– Дивлюсь – майора поранило! Зупинятися нема як – розстріляють усю колону; їхати вперед – засада. І не звернеш нікуди – там прірва і там прірва!
Молодик хитає головою, розливає по стаканчиках горілку. Третій раптом приходить до тями, накриває свою посудину долонею. При цьому нерозбірливо лепече. Другий бере стаканчик, душевно мовить:
– Я тебе, Толю, за все уважаю... Ти молоток, так держись...
– Айн момент, – Женя підсовує ще одного стільця і сідає між ними. – Пардон, що встрянув, але я дуже люблю послухати за Афган. Ти афганець?
Молодик у тільнику киває.
– Уважаю афганців, – категорично заявляє Женя і простягає руку для потиску. Потім так і тримає руку, не відпускаючи молодика. – Поясни мені, Толю, одне: як це може бути – з обох сторін скелі, а там і там прірва?..
До молодика повільно доходить.
– Мотай звідсіль, душаро, – каже він з неприхованою погрозою.
– А ти точно афганець? – питає Женя. – І довідка є?
– Жеко, без хамства! – втручається Володя. – Мужики, ми вже пішли, все!
Але пізно: молодик у тільнику замахується порожньою пляшкою і б’є Женю по лобі. Той встигає підставити ліву руку під удар, а кулаком правої тицяє нападнику в обличчя. Починається вовтуження, суперники чіпляються один за одного.
Присутні кидаються розбороняти, і конфлікт переростає в п’яну бійку. Дехто вже допомагає бити чужаків, розмахує руками і ногами, штурхається. Жені не дають розвернутися, проте він потрохи розкидає нападників. Бійка тішить його. Певно, саме цього йому й бракувало. Він навіть вигукує щось у захваті.
Раптом до приїжджих притискується вусатий шашкіст і миролюбно говорить, стримуючи обох:
– Годі, хлопці! Та припиніть, їй–Бо, як маленькі. Розізлюся!
Женя й Володя відштовхують його, місцеві глядачі тягнуть за поли, але чолов’яга вперто намагається зупинити бійку. Та коли Женя стусонув шашкіста в обличчя, від дійсно розсердився і з вигуком “Та що таке, йолкі–палкі!” обхоплює Женю зі спини, утримуючи на місці. Хтось встигає гарненько влучити Жені по щелепі, здоровань відбивається копняками, а Володя пробує допомогти товаришу звільнитися від захвату.
У цей момент з’явився дільничний при кітелі, кашкеті та кобурі.
– Ану припинити! Кому сказано?! Розійтись! Розійтися, сказав!
Міліціонер був середніх зросту та статури, проте вів себе по–хазяйськи. Перед ним умить залишилося тільки троє: шашкіст із припухлою вилицею, Женя, котрому розквасили губи й ніс, та цілісінький водій на ім’я  Володя. Вусатий нарешті додумався відпустити свого бранця, оправдався:
– Олексійовичу, я тут геть ні при чому...
– Розберемось! То ваша машина при дорозі? – звернувся Олексійович до молодиків.
– Ви хто? – визивно спитав здоровань, втираючи обличчя носовичком. –Представтеся по формі!
Офіцер недбало козирнув.
– Дільничний – капітан Ткачук. Ваші документи.
– На нас наїхали, а ти: документи… У мене морда в кров розбита, не бачиш?
– Ось, – Володя дістав із нагрудної кишені пластикове свідоцтво водія та червоне посвідчення. – Повірте, ми зовсім не бажали ніякого рейваху. Це безглуздий збіг обставин!
Капітан козирнув удруге, тепер підкреслено чітко, повернув картку і посвідчення, статечно запитав:
– Що сталося? Оцей алкаш, – він указав на шашкіста, – чіплявся до вас?
– Ні, він нікого не зачіпав, – знову пояснив Володя. – Він розбороняв...
– Ну... я почав! – Толян, опираючись об стіл, важко підвівся зі стільця, щоб усім стало видно протез замість правої ноги. – В’яжіть мене, сучари! Добивайте, кінчайте! Ти жандарм, Ткачук, а не мент! Городничий! Унтер Пришибеєв!
– Припини істерики, герою, – зауважив капітан. – Бачили й чули.
Толян слухняно сів, виставив лікті на брудний мокрий стіл, охопив голову долонями.
– Я винен, – несподівано заявив Женя. Його, без сумніву вразило те, що Толя інвалід. – Я перший присікався до мужиків. Я... – він торкнувся грудей, сопнув носом, через силу видушив, – вибачаюсь...
Потім розвів руками. Скидалося на те, що хлопець дивом спромігся на неординарний для себе вчинок і тепер зважує, чи не передав куті меду, визнавши  провину перед хутірською публікою.
Капітан звернувся до настороженої Юлі:
– Меблі, посуд цілі? Нічого тут не розтрощили?
– Поперекидали тільки, хай попіднімають стільці.
– Ви вже будете їхати? – дільничний явно налагодився зам’яти скандал, аби розвести обидві сторони без протоколу.
–Дозвольте? – керівництво в парі повністю перебрав на себе Володя.
Глядачі розступилися перед молодиками, і ті вийшли з кафе.
– Що він тобі тицьнув, Олексійовичу, що ти з переляку аж хвостиком заметляв? – поінтересувався шашкіст.
– Не твоя справа, Шуро. Але вважай, що у тебе сьогодні іменини, день ангела. Із СБУ вони! Втямив, воїне? Пацифіст хріновий...

5. Молодики сідають у машину, панянки притихли.
– Козли! – лається Женя. – Наскочити сюди з хлопцями, навести шмон...
– Вибач, Жеко, але, по-моєму, єдиний тут козел – це ти.
Женя ображається, замовкає, відвертається. Володя заводить двигун, і “Деу” від’їжджає.

6. Дільничний допиває пиво, дякує продавщиці, дивиться в залу.
Шура сидить за шахівницею з новим партнером. Тепер біля нього п’ять пляшок.
– Зіграємо партійку в швидку,  Олексійовичу?
– З тобою грати – останні труси відбереш.
– Та ми: цигарку за партію!
– Гуляв би ти, Дерев’янко, до своєї Софії Віталіївни під теплий бочок, а не довбав би нам мозки! Що ти за людинка? Скоро впень зіп’єшся, скурвишся до краю... Роби що-небудь, Шуро, по-доброму совітую!
–У суботу навіть євреї в Ізраїлі не працюють.
– Ото й поганяв би до Ізраїлю!
За столиками розсміялися. Проте Шура не знітивсь.
– Я не обрізаний, мене не приймуть. А ти, Олексійовичу, обрізаний, признайся?
– Я би тобі... по самий корінь обчикрижив! І язика заодно... Гостряк!
Капітан насунув кашкет, дійшов до дверей і звідти докінчив:
– Наступного разу, Дерев’янко, розпишу польоти по повній програмі – отоді й посмієшся на кутні. Віриш, ні? Наперед совітую: обріж краще сам, скільки не жалко, і дуй від мене подалі.

7. Місто, вечір. Біля “Деу” стоїть Женя, за нього тримається похмура руденька подруга.
– Давай у середу ввечері, – пропонує Женя. Він уже пересердився на товариша.
– Домовилися, – відповідає Володя. – Ну, бувайте!
Подруга нахиляється до вікна водія, чемно мовить:
– Місце було чудове – дякую за поїздку.
– Головне, гарна компанія, – посміхається Володя. – Я радий, що познайомився з вами.
– З Вікою ти ще як слід не знайомий, – підморгує Женя. Він також заглядає в кабіну, звертається до білявки: – Вікторіє, щоб усе аллєс гут! Володимир Іванович – мій ліпший друзяка. Щоб я не червонів за тебе! Ферштейн?
Володя сміється, переводить мову на інше:
– Костику скажи: те, що він шукав, у мене є. Хай продзвонить на роботу.
Після потискування рук Володя рушає, звертаючись до білявки зі словами:
– Додому чи спочатку заїдемо до мене на каву?
Необтяжене думками чоло дівчини береться незвичними зморшками. Вона замислюється, як правильно відповісти. Нарешті обережненько повідомляє:
– Узагалі-то, я сказала мамі, що заночую у Світлани...
Володя розуміюче посміхається.

8. Віка заходить до квартири перша, роздивляється. Володя роззувається і пояснює:
– Ванна там. Можеш узяти рожевий халат. А я поки заварю каву.

9. Шура міцно тримається на ногах, однак по напруженій ході легко здогадатися, що випив він чимало. Але міг, звісно, й більше.
Підійшовши до хвіртки, по-хазяйськи брязнув засувкою, і з двору ліниво гавкнув здоровенний кудлатий кавказець.
– Цить, Жук! Це я...
Ліхтар, що даремно горів над ґанком, освітлював полуторний фасад з білої силікатної цегли, господарські прибудови в глибині подвір’я, двостулкові металеві ворота і гарний шмат вулиці поперед будинку.
Цементованою доріжкою Шура попростував до ґанку, дисципліновано роззувся біля порогу, у веранді зняв робочу куртку, почепив у шафу на кілочок вішалки. Затим зайшов до хатнього коридору. У вітальні було темно, світився лише екран телевізора, чулися притишені вигуки. Шура заглянув у кімнату – дружина сиділа в кріслі під стіною і, здавалося, на його появу зовсім не зреагувала.
– Сонечко, – покликав Дерев’янко.
Дружина відмовчалася. По телевізору показували карколомний бойовик.
– Сонечко, я прийшов...
– А навіщо? На мене покинув усе хазяйство, всю хатню роботу і ждеш, що я радітиму? Невже мені хоч раз на тиждень немає спочинку? Хіба я гірша за тебе, не заслужила вихідний?!
Вона рвучко підвелася й увімкнула світло. Незважаючи на роздратування та гнівно прищулені очі, виглядала дружина, попри все, красивою і звабною. Мабуть, ніхто б не повірив, що Софія старша за чоловіка. Навпаки – невисока, струнка чорнявка, вона іноді видавалася молодшою від Шури років на десять.
– Господи, ти знову побився? – дружина безсило склала руки.
Шура помацав вилицю, подумки матюкнувся. Зовнішність у нього зараз, певно, як у блудливого забіякуватого кота.
– Тільки не треба мене дурити! Упав, мабуть?.. Чи щось на голову звалилось?..
– Соню...
– І припини називати мене цим вульгарним ім’ям!
Вона сіла в крісло, закрила верх обличчя правою долонею. Подібні демонстративні сльози допікали Шурі найбільше. Неприємно відчувати себе мучителем і негідником.
Софія врешті озвалася:
– Вечеря на кухні...
– Я піду в душ, - заявив Шура.
Бруд він сполоснув у кочегарці відразу після роботи, а тепер бажав витверезитися.
– Газ закінчився. Іди спати так, горе.
Шура вибрів з вітальні, спотикнувся в коридорі, матюкнувся і роздратовано гримнув:
- Що це за торби?!
Витримавши для годиться паузу, Софія сказала:
- Максим спішив до клубу. Занеси сумки йому під ліжко.
Шура заходить із двома вже знайомими нам сумками до кімнати сина. Велику на коліщатках, спер на бильце, а біля меншої, спортивного типу, присів, розстебнув блискавку і почав ритися, переглядаючи глянцеві журнали. Вибравши один з голою дівахою на строкатій палітурці, встав і попрямував до спальні.
 Там абияк розбирає двомісне ліжко, роздягається, кидаючи одяг на підлогу, вмощується поверх ковдри, бере до рук журнал, без поспіху перегортає сторінки і несподівано засинає, вкривши журналом лице.

10. Вітальня у Орлова простора. Килим на підлозі, диван під стіною. Напроти книжкові полиці, висячий бар, крісла. Журнальний столик, телевізор з відеомагнітофоном у кутку.
Володя і Віка сидять на диванчику. На журнальному столику пляшка коньяку, келишки, цукерки, чашки з-під кави. Віка в халаті, Володя в шортах і футболці. По відику вони дивляться “Титанік”. Володя обіймає Віку, цілує. Дівчина швидко заводиться, однак несподівано вивільняється, серйозно просить:
– Я тобі признаюсь, тільки ти не смійся.
– Обіцяю.
– Я, – Віка вагається, – боюсь голих чоловіків...
– Тобто, як?... – Володя видимо розгублений.
 – Мене злякав один... онаніст... як я була маленька. Казали, що пройде, а я боюсь і боюсь...
– То ти ще не...
– А ти хотів би, щоб ще не?...
– В принципі... зайві клопоти.
– Тоді я вже! – регоче Віка.
– А як же страх?
– Здогадайся, коли розумник!
– Припустимо... чоловік не роздягається...
– І спить одітий? – дівчина знову регоче. – Ні!
– Можливо, ти закриваєш очі?
– Я виключаю світло!
– Все геніальне – просте, – погоджується Володя. – Пропоную перейти до спальні й вимкнути світло.
– Гайда, – не опирається білявка, цілує Володю. Потім перебільшено палко вигукує: – Ух!!
– У тебе надто довірлива мама, – зауважує господар.

11. Софія заходить до спальні, збирає розкиданий одяг. Вона в гарній нічній сорочці. Знявши журнал з обличчя Шури, жінка листає його, кладе на трельяж. Затим вкриває Шуру і гасить світло.

12. Звук електронного дзвінка. Володя вмикає нічник. Поряд з парубком сонна білявка. Він бере мобільний телефон, який лежить на тумбі біля ліжка.
– Алло! Він... Зрозумів!... Зараз?! – дивиться на годинник. – Через чверть години. Ви де?... Добро... О’кей!
Він кладе телефон, сідає. Віка бурмоче:
– Ти куди?
– Наша служба и опасна, и трудна… – наспівує Володя. – Спи, ненаситна.
Парубок швидко вдягається. З маленького сейфа під письмовим столом, набравши комбінацію літер та цифр, дістає пістолет і пачку грошей. Зваживши її на руці, кидає назад, бере взамін другу. Перевіряє обойму, засовує пістолет у кобуру під пахвою, гроші кладе до внутрішньої кишені спортивної куртки, застібує замок.
– Ти на завдання? – стривожено запитує дівчина.
– Якщо мене уб’ють, заповідаю тобі все майно.
– Коли ти повернешся?
– Ти знову хочеш?!
– Я завжди хочу. А з тобою я б і з ліжка не вилазила!
– Тепер серйозно: телефон не бери, на дзвінки не відповідай. Двері до ранку не відкривай. Тебе тут нема!
Віка трішки злякалася, однак Володя вже пішов.

13. Алея міського парку. На лаві в кущах сидить самотній чоловік. З ним ручкається і сідає поряд Володя.
– Що за нагальність?
– Вибачте, Володимире Івановичу, діло термінове. Одесити будуть через два–три дні – ви просили повідомити.
Володя киває.
– Вчора й сьогодні відправили кур’єрів, які привезуть п’ять кілограм порошку, – продовжує розповідати чоловік. – Коли приїдуть постачальники, Художник хоче домовиться з ними про розширення поставок. Де і коли зустріч, я поки не знаю.
– Чиї кур’єри?
– Всі наші. Але кожен сам по собі, інших не знає. Що буде в посилках, їм невідомо. Бабки за порошок одесити взяли наперед. Все на довірі – солідна фірма. Ціни в межах 50–60 гривень за грам.
– Це все?
– Що можу... Володимире Івановичу, я ризикую життям!
– Мало не забув, – Володя розстебнув куртку, подав співрозмовнику гроші.
– Я не задля винагороди, – ображено мовив чоловік, сховав гроші до кишені.
– Дізнайтесь про місце зустрічі з одеситами і точний час!
– Постараюсь.
– До понеділка. Понеділок – крайній термін.
Володя встав і, не прощаючись, пішов геть квапливим кроком.

14. Ранок. У ліжку лежить Шура з відкритими очима, неначе намагається щось згадати. Поряд із ним дружина. Шура лежить незручно: горілиць, без подушки. Подушка звалилася на палас. Руки, складені на грудях, затекли. Він з трудом підняв їх догори, потріпав, потримав підняті, щоб перестало колоти голками. Затим повернув лице до дружини. Спляча, вона здавалася мирною, ніжною і значно привабливішою, ніж учора ввечері у вітальні. Шура простягнув долоню й пальцями погладив обличчя Софії  від скроні до підборіддя. Не відразу, проте вона відчула доторки і різко відвернулася.
- Котра година? - спитала зненацька абсолютно не сонним голосом.
- Сьома вже. Надворі видко...
- Маю я право у неділю зранку відіспатися за цілий тиждень? Ти свиня!
Шура образився і лежав непорушно, доки дружина знову не засопіла. Затим з осторогою встав, підібрав штани, натягнув, застебнув паска і пішов до кухні.
 Відразу видно, що колись він захоплювався спортом: м’язисті руки, широкі плечі, випуклі груди, рельєфний прес. На спині в ряд три круглі рубці. На лівому плечі татуювання: силует трьох гір з підписом “ТурПО–79”.
 Напившись із кружки води, Шура помацав по кишенях, дістав запальничку та порожню пачку від дешевих цигарок. Понишпоривши на поличці та в шухляді, попрямував до спальні сина.
Максим спить, укривши ковдрою голову. Речі він, старанно переймаючи погані батькові звички, порозкидав по підлозі, стільцям і столі. Коли Шура піднімав за рукав сорочку, з нагрудної кишені випала пачка імпортних сигарет – уже почата. Шура вийняв двійко штук і тихо вийшов. У коридорі нарешті запалив, з полегкістю й насолодою затягнувся.
Незвичний запах та присмак він одрізнив зразу, але здогад з’явився аж тоді, коли нестримно закашлявся. Він удруге і втретє понюхав дим, а затим, для порівняння, незапалену сигарету. Розламавши її навпіл, потеребив у долонях, уважно розглядаючи та з превеликою ретельністю нюхаючи тютюн. З грюком Шура розчахнув двері до Максимової спаленьки, зірвав із сина ковдру, тицьнув жменю під ніс.
– Де ти це взяв?!
Не второпавши, про що мова, парубок сонно примружився від світла. Шура стиснув кулак, повторив підкреслено терпляче:
– Що сюди домішано?
– А чого ти лізеш до моїх сигарет? – син  раптом нахабно підвищив тон.
Шура ляснув його спересердя по вилиці. Максим, тримаючись за вухо – образи в очах ані краплі, лише вина – неохоче визнав:
– Це... маріхуана... Хлопцям показав просто... Зараз усі пробують...
Шура струсив потерть на стіл, обтер долоню об штани і нахилився над сином. Той сахнувся, але він спіймав і притримав голову, пальцем відтягнув повіку, вдивляючись у зіницю. Максим зрештою випручався, норовливо стріпнув чубом.
– Ти чого?!
Не відповідаючи, Шура схопив хлопця за зап’ясток, швидко оглянув вени лівої, потім правої руки. Затим, згадавши, обдивився перетинки між пальцями, а після, присівши навпочіпки, і ноги. Тоді повільно розпрямився.
– Ти думав?.. – Максим сторопіло затнувся. – Я... тільки попробував.
– Сподобалося?! Баран!
– Від пари затяжок нічого не станеться...
– Де ти взяв?
– В Одесі.
– У кого? Скільки пачок?!
– Усього одну... – він знову почав оправдуватися і, помітивши це, роздратувався. – З інтересу!
Шура рвучко підняв спортивну сумку, перевернув і вивалив з неї на долівку зо два десятки журналів. Обмацав шви, підкладку: фальшивого дна таки не було. У найменшій сумці крім паки передвиборних листівок теж нічого не виявилося. Він роззирнувся по кімнаті – в кутку за ліжком стояла “кравчучка”. Шура витяг її на середину, під люстру, присів і почав методично викидати на килим книги з цілительськими порадами, кулінарними рецептами, детективами, любовними романами. На дні сумки залишився згорток кубічної форми, запакований у сірий щільний папір. Надто великий для наркотику.
– Це... Ну, попросили передати... Не треба!
Шура без зайвих питань розірвав грубий папір. Під ним був прихований дійсно не бозна–який кримінал: звичайнісінький турецький пральний порошок; дюжина симпатичних пачок, прикрашених зображенням великого жовтого лимона.
Шура встав, пройшовся по кімнаті, уважно оглядаючись, але нічого не чіпав; зазирнув під ліжко. Капці і брудні носки. Утім, в принципі, місця для тайників у спальні вистачало.
– Краще признайся відразу. Поки я тобі ще довіряю.
– Ось, – майже викрикнув хлопець, – півпачки цигарок!
Шуру несподівано осяяло натхнення: він швидкими кроками повернувся до купи, узяв наздогад пакунок прального порошку, постукав по коробці пальцем, стряхнув біля вуха. Всередині, безумовно, щось перекочувалося.
Не вагаючись, Шура розірвав картон, струсив порошок під ноги на килим. З отвору дістав невеликий, не більший календарного листка, запаяний пластиковий пакет без будь-яких маркувань.
– Я не... – юнак украй розгубився.
Прямокутний мішечок був із непрозорого сизого пластика, тому Шура спробував надкусити його з ріжка, затим смикнув зубами сильніше. Упаковка розірвалася і з дірки просипався вміст мішечка – жовтуваті крупні кристали, схожі на колишній кубинський цукор із тростини. Шура послинив пальця, схилився, підчепив кілька кристаликів, лизнув і зараз же похмуро сплюнув. Кінчик язика миттєво затерпнув. Точнісінько, як після уколу стоматолога.
– Це не анаша, – сказав Шура спроквола. – І не героїн. Ну, ти й уляпався... Кокаїн?
– Мабуть...
Шура збеленів.
– Ти мене за ідіота держиш? Я схожий на ідіота?!
Без замаху він ударив Максима по щоці – знову долонею, однак цього разу парубок від поштовху звалився з ліжка аж на підлогу.
 
15. Спальня Максима. На ліжку сидить Шура, замислено дивиться вбік. Син стоїть перед ним – гарний, спортивної зовнішності юнак. Між ними на стільці десяток однакових темних пластикових пакетиків.
– Як ти в це устрянув?
– Картярський борг... 200 доларів. За три місяці накрутили ще на три сотні. Я позичив у Кузі...
– У кого?! У Віталика Кузнєцова? Отак запросто позичив півтисячі зелених?!
– Пів куска... Після почав відробляти...
– Дурило! – зірвався Шура на крик. – Ти не овечка, ти тупий баранисько! Знаєш, коли барана ведуть на бойню різати, він навіть не бекає. Оце й ти так... На вигляд – здоровий розумака, а насправді – цуцик сліпий. Тьху!
– Що мені робити?.. –  озвався Максим.
– Сушити сухарі!.. Але ж і Віталик падло... Недоносок, хто б міг придумати!.. Друг дитинства  – стерво!
– Віддамо їм товар! Нехай забирають. Кузя обіцяв, що я розрахувався з ним.
Він дивився на батька з надією.
– Пенсне тобі Кузя втирає, хіба не ясно? Уже легко не відпустять – ти у них на короткому повідку. Оброблений... Ні, з цим треба покінчити й край. Ще одна ходка – і ти в системі залізно, з потрухами.
– Я завезу і побалакаю з Кузьмою. Скажу... що не буду!..
Шура гірко усміхнувся. Завезу, побалакаю, відпустять... Дитяче лепетання. Шура встав.
– Нікуди ти не поїдеш. Зостанешся дома. А тронути тебе я не позволю.

16. Двір підміської садиби начальника СБУ не великий, а величезний. Із кількома реліктовими соснами, з фруктовими деревами, з двометровим дерев’яним забором. Від воріт до ґанку лежить цементована доріжка, решта подвір’я заросла дрібним споришем і грициками.
Чути, що під’їхав і зупинився легковий автомобіль. Шотландська вівчарка біжить, гавкаючи, назустріч прибулому. Хвіртка відчиняється, заходить Володя. Коллі лащиться до нього, він чухає їй за вухом.
– Володю, ви зіпсуєте мені сторожа!
За вкопаним столиком біля веранди сидить чоловік років п’ятидесяти–п’ятидесяти п’яти.
– Вибачте, Андрію Васильовичу, звичка. Налагоджую з Альфою агентурні стосунки.
– Комунікабельність колись вилізе вам боком. Впевнений, ви переносите її на взаємини зі слабкою статтю! Я сам одного разу мав клопоти з сестрою запеклого дисидента – якось пізніше розповім... Чаю? Китайський, з історичної батьківщини. Приятель недавно повернувся з поїздки за Велику Стіну.
– Дякую.
– Отже, ви отримали повідомлення від вашого Овода, – чоловік не питав, а стверджував, спонукаючи до пояснень.
– Інформатор Ґедзь, – без іронії уточнює Володя, – передав, що партія кокаїну вже в дорозі; частина, можливо, навіть у Кіровограді. Слідом за нею прибувають одеські торгаші для переговорів про нові ціни.
– Ваші пропозиції, Володю?
– На мою думку, слід задіяти оперативників СБУ, УБОЗ, установити нагляд і брати візитерів.
– До чи після переговорів?
– Замість, – жартує Володя і поправляється. – Під час.
Андрій Васильович незворушно розливає чай по чашках, підсовує молодику солодощі, замислюється. Врешті говорить:
– Ми півроку підгодовували інформатора, чекаючи на велику рибу. Гостей потрібно випустити, а місцевих бізнесменів взяти пізніше, на  компроматі. Все залежатиме від того, як пройдуть оглядини одеситів. Вкрай важливо, аби до Одеси вони повернулися упевнені, що в наших краях розширювати мережу безпечно. Якщо ліквідація групи Артура Художника виглядатиме, немов випадковий прокол, може з’явитися альтернативна група, котру представлятимеш ти і Ґедзь. УБОЗ повною мірою підключати поки що рано. Нехай вони  лише заарештують Художника, а ми залишимось ніби й осторонь цих справ.
–Ґедзя попередити?
Андрій Васильович знову задумується.
– Ні, – каже, розміркувавши, – не варт. Просто нагадайте про обережність. До речі, давно ми не розігрували іспанку! Оленко! – гукає він до будинку. – Оленко!
На ґанку з’являється мила дівчина студентського віку. Олена гарна: ніжне, привабливе обличчя, спортивна фігура, легка хода.
– Що, дядечку? Добридень, – вітається вона з Володею.
– Ось познайомся: мій протеже – Володимир Орлов.
– Добридень, – трохи ніяковіє Володя.
– Давно мріяла вас побачити, – щебече дівчина. – Дядя Андрій розповідав про вас інтригуючі історії.
– Найголовніше – він неодружений, – сміється Андрій Васильович. – Про це я, здається, зовсім забув згадати. От що, Оленко, не в службу, а в дружбу: винеси нам, будь ласка, шахи. Десь на холодильнику. Сідайте, маестро.
Олена приносить шахи, забирає чайник, чашки і вазочку. Чоловіки вправно розставляють фігури. Андрій Васильович ховає за спиною два пішаки, але Володя говорить:
– Востаннє білими грали ви...
Андрій Васильович, не сперечаючись, повертає дошку білими фігурами до Володі.
Володя сидить спиною до воріт, тому весь час, доки дівчина йде в дім, відверто милується нею. На ґанку вона оглядається, і Володя швидко робить хід.
Дерева в саду вже жовтіють. По стовбурі старого каштану пробігла білка і заховалася в гіллі. Сонце проглядає з-поміж ріденьких хмаринок.
Голос Андрія Васильовича:
– Б’ю!

17. Тим часом у господі Дерев’янків кипить робота. Скупо світить осіннє сонце, повіває прохолодний вітерець, однак і батько, й син роздягнені по пояс. Приємно спостерігати, як вони дворучною пилкою розправляються з товстими дубовими метрівками.
Софія прибирає у хаті. Це помітно по відчинених дверях, приготовлених вінику та відру, по кучі пілок біля порогу. З хати чутно гудіння пилососа.
Коли Жук гавкнув, Шура випростав зігнуту спину і, втираючи піт з лоба, подивився на вулицю. Від села під’їхала новенька “дев’ятка” шоколадного кольору й зупинилася попід їхніми воротами. Музика із салону автомобіля долинала аж до сараю.
– Соню! – позвав Дерев’янко. – Вийди на секунду.
У яскравому халатику, підв’язана хусткою понад брови, Софія виглядала по-домашньому простою, та все рівно милою і зворушливою.
– Твій начальник, –повідомив коротко Шура й потягнув пилку до себе.
Едуард Геннадійович поспішав тим часом од хвіртки до ґанку. Попри вихідний день, у строгому темно–синьому костюмі і при краватці під білий комірець. Незмінно імпозантний, статечний, підтягнутий, впевнений у собі і в своїй меті –  зразковий директор школи. Начальник із знаком якості. Проби немає де ставити.
– Це я, Софіє Віталіївно, – посміхнувся, щирячи зуби. – Перепрошую, але вас терміново викликають на виборчу дільницю.
– Що трапилося?
– Перевірка з обласної адміністрації завітала неждано-негадано. Третій замісник другого заступника. Чи навпаки. Здрастуйте, Олександре Степановичу! 
Шура фукнув у вуса, не кидаючи пиляти. Максим привітався.
– Ви знаєте ревізорів! – приїжджий був весело-наполегливий. – Завжди однаковісінькі: потрібно не те, що є, а те, чого нема.
– Заждіть, я хоч перевдягнусь.
– Зараз їх там трохи пригощають... – гість хихонув. – Чим Бог послав. Ніщо людське не чуже й комісіям!
Коли Софія зникла у веранді, він повільно пройшовся до воріт, скоса вивчаючи і будинок, і подвір’я. Певно, цікавився побутовими умовами підлеглих. Собака ліниво, з перервами, погавкав, та й ліг коло будки, поклавши морду на лапи.
– Хто це? – пошепки спитав Максим.
– Директор школи... Поліну Василівну пішли на пенсію, бо хабара не давала, а взамін прислали городського птаха. Та не притискай ти так сильно! – гримнув зненацька. – Легко веди, вона гостра. До себе, до себе...
Софія голосно запитала з порогу:
– Ми надовго?
– Як поведеться, – відгукнувся Едуард Геннадійович.
– Шура, борщ на плиті.
Цокаючи каблучками по доріжці, дружина поспішила до хвіртки, яку передбачливо відчинив гість. Джентльменське відкривання  дверцят повторилося і біля “дев’ятки”. Легковик вуркнув, розвернувся майже на місці і помчав у село, здіймаючи пилюку.
– Ну, досить! – скомандував Шура. – Перекур. Після обіду доробимо.

18. На шаховій дошці мат. Олена зі співчуттям дивиться на Орлова, Андрій Васильович потискує йому руку.
– Ваш недолік – обережність, доведена до абсурду. Ви відмовляєтесь жертвувати фігури в ситуаціях, коли жертва здатна принести форсований виграш. Я помітив – ви уникали розміну ферзів.
– Боюсь ендшпілів, – просто пояснює молодик. Програшем він не переймається.
– Ендшпілі треба любити. Силу пішака відчуєш, коли нічого іншого немає. І один у полі воїн!
– А це не суперечить ідеї про доцільну жертву?
– Нітрохи, – помахує пальцем господар. – Мудрий полководець не жертвує без крайньої потреби і впевненості в успіхові! Та, мабуть, я набрид своїми повчаннями... Оленко, проведи гостя. З нею, сподіваюсь, вам спілкуватися приємніше. До завтра!
Володя разом з дівчиною неспішно простує широкою доріжкою. Вони про щось жваво, зі сміхом балакають. Андрій Васильович зітхає, сідає за стіл, одягає окуляри і повертає шахівницю на 180 градусів. Замислюється, бере в руку короля...
– То ви теж училися на історичному? – дивується Олена.
– Хотів стати педагогом, – визнає Володя. – Вірніше, хотіла мама... Одним словом, педагогіка нічого не втратила, – він посміхається. – Але це в минулому. Як, між іншим, і вся наука історія. Однак майбутнє набагато цікавіше.
– Приміром?
– Що станеться з нами. Чи зустрінемося ми ще. А якщо зустрінемося, то де і коли?
Молоді люди зупиняються. Незручна пауза затягується, проте її перебиває вівчарка, з гавкотом стрибаючи перед Оленою.
– Альфо, йди геть! Фу! – проганяє дівчина вівчарку. – Як вам ця нахаба?!
– Натяк зрозумів, – Володя постійно посміхається.
Олена, навпаки, червоніє.
– Ой, пробачте... Щодо зустрічі... обіцяти не буду. Але якщо захочете... А ви подзвоніть і домовимося.
Орлов бере тонку дівочу кисть, церемонно цілує.
– Ви унікум! – говорить Олена. – До побачення! Альфо, за мною!
Дівчина і коллі вертаються до будинку.

19. На галявинці серед височезного підліска стоять “жигулі” директора школи. Чутно палкі стогони, скрипіння пружин, тяжке дихання двох людей. Напруга зростає, і нарешті слабко вибухає нерозбірливими зойками...
Софія і директор школи лежать на відкинутих спинках сидінь. Чоловік дивиться на жінку, та застібає ґудзики, осмикує сукню, поправляє зачіску. На її смаглявому обличчі вирізняються сірі очі, крупні білі зуби волого блищать з-за губ ледь відкритого повного рота. Крила носа помітно надимаються. Гарні сухуваті пальці з блідо-рожевим лаком на нігтях нервово перебирають комірець сукні.
– З області справді приїжджали, та вже здиміли, – пояснює директор.
– А ти випив з ними, і захотілося...
– Я про тебе постійно думаю, Софочко, – говорить чоловік, силкуючись надати голосу ніжності.
Софія скептично дивиться в його мутні очі.
– Брешете ви, Едуарде Геннадійовичу, брешете, як сивий Рябко.
– Чому так офіційно, Соню?
– Нема вже Соні, давно нема! Був мед, та гості попили... Вези мене, Едику, назад. До мужа.
– А муж у вас, маю вам сказати... – директор поцокав язиком. – Де ви його підібрали?
– Там, де ти мене покинув двадцять років тому...
Софія сіла, Едуард Геннадійович закріпив сидіння, мимохідь запитав:
– Ти йому зраджуєш?
– Ні!
Едуард Геннадійович засміявся, і Софія всерйоз образилася:
– За кого ти мене маєш?! Я ніколи й ні з ким... Ти перший... І останній!
Директор не знаходиться на відповідь, мовчки заводить машину.
 
20. Багато, розкішно убрана квартира. На стінах маленькі вишукані мініатюри, на підлозі ворсистий килим. Меблі старовинні, принаймні, на вигляд. У буфеті кришталь. Усього цього навіть надміру. А в кутку анахронічним монстром горбатиться “двійка”. Господар у домашніх капцях, у чудовому халаті, з–під якого виглядають дорогі штани, сидить у шкіряному фотелі. До вуха він приклав телефон, розмовляє владно і брутально:
– Як не приїхав?... Ти не знаєш, де він?... Мене це не цікавить!... Що далі?... Заткнись... Я сказав, заткни пельку! Слухай, Жоржику, і намотуй на звивини. Якщо до вечора товару не буде, я тебе зарию, гнидо... Головна твоя проблема – я! Просікаєш? Щоб увечері товар лежав у мене!... Вірю... За товар ти відповідаєш головою! І за своїх кадрів!! Ні слова більше, бо я розгніваюсь, Жоржику.
Відкинувши мобільник, господар вмикає дистанційкою відеомагнітофон. Він продовжує дивитися імпортний бойовик на касеті – чути гугнявий, безбарвний голос перекладача.

21. Інакша кімната – майже порожня, з голими стінами і підлогою. Із меблів лише банальний сервант по центру довшої стіни кімнати та нова, хоча й незугарна канапа напроти. На стільці сидить здоровенний молодик, п’є пиво і дивиться по телевізору передачу про футбол. На підлозі стоять пляшки з пивом, закуска на великій тарелі. На канапі сидить той, котрий розмовляв по телефону – Жорж. Він ошелешений.
– Чуєш, Зайцю? – каже він до здорованя. – Харе пиво дути. Тре скочити в одне місце, побазарити.
– Поїхали, – погоджується Заєць. – Via est vita.
¬– Куди?! – роздратовано перепитує Жорж.
– Дорога – це життя, – незворушно перекладає Заєць. – Латина.
Жорж кидає слухавку на апарат. Затим згадує, знову хапає телефон, набирає номер.
– Дохлий, це ти?! Чуєш, де Кузю знайти?... Де точно?... Коротше, ми зараз до тебе підскочимо... З нами поїдеш!... Я сказав: поїдеш! Зараз, Дохлий, твоя головна проблема – це я!   
Жорж стукає трубкою по телефону, рвучко встає. Він теж високий і міцний хлопець, однак поряд із баскетбольним прямокутним Зайцем не вражає статурою.
– Я візьму пиво, – здоровань бере пляшки.

22. Приватний сектор. Тут Віталик Кузнєцов наймає квартиру. З хвіртки на вулицю студент-очкарик виходить у супроводі Жоржа. Певно, молодик його налякав, бо вигляд у Кузі поганенький.
Біля хвіртки дирчить пошарпаний канарковий “мерседес–300D”.

23. Стемніло. “Мерседес” їде степовою дорогою попід лісосмугу. За кермом Паша Дохлий, парубійко років двадцяти п’яти. Зовнішність його цілком відповідає прізвиську. У кабіні лекція Жоржа. Він напівобернувся і повчає Віталика:
– Я тебе уважаю, Кузя, хоч ти козел. Гниле в тебе нутро. Свого приятеля в момент здав. Хоч би для понту відпирався: не знаю, де він живе, або як... Отакі кенти, Кузя, як ти, і продають!
– Ну, Жорж, – пищить Віталик, – як я можу не знати, коли ми з Максом сусіди.
– Земляка заклав... Ще довго?
– А я, – Заєць гикнув, – катався тут. Рибу ловили. Зараз ставок буде, а за ним підйом. Ми тут мішка чотири за ніч витягли, зуб даю!
– І всю зжерли? – питає Паша.
– Продали на Критому. Купили пару ящиків пива, водяри, закуски – і так погуділи!
– Дешевка, – бурчить Дохлий. – Накупити бухала й нажертися! Ніякої фантазії.
– Баб зняли? – цікавиться Жорж.
– Одну на всіх, – втручається Паша, – та й то, мабуть, якусь дворнягу! За пійло.
– Вони всі однакові, – регоче Заєць. Видно, що кпини Паші Дохлого йому не докучають.

24. Вечеряти Дерев’янки сіли надворі під ліхтарем; добро, вітер ущух і в ніч випогодилося на справжнє тепло. Дерев’янко за столом хмурився: йому абсолютно не подобався настрій дружини. Сірі очі жінки немов побільшали, виділяючись на смаглявому обличчі, а крила носа помітно роздималися. Це, за прикметами, слугувало ознакою якоїсь брехні чи проступку  з її боку. Софія навіть випила з чоловіком горілки – для апетиту. І коли Шура наповнив чарку повторно, не відмовилася навідріз і не комизилася, а лише запопадливо зауважила:
– Може, не треба? Принаймні, дитині не наливай... Максимочку, салату покласти?
– Хай краще при нас з тобою сто грам смикне, ніж десь під забором обкуриться, якщо не гірше!
Парубок одвів погляд.
– Що ти таке про рідну дитину? – обурилася дружина.
– Ну, щоб у парі! Беріть, беріть...
Софія цокнулася з сином, швиденько запила горілку водою, підказала:
– Заїдай, Максимку! Картопелька смачна, капустка цвітна; м’яса  зовсім не берете. Для кого я готувала? Шуро – їж!

25. “Мерседес” стоїть метрів за п’ятдесят від будинку Шури Дерев’янка. Молодики радяться в кабіні.
– Сусіди далеко-близько? – питає Жорж.
– Ніхто нічого не почує, – запевняє Кузя.
– Дивись, в разі чого, – Жорж думає і додає, – яйця відірву.
– Ти, як хірург, в натурі, – хихотить Дохлий.
– Гониш?!
– Анекдот такий! Хірург каже: одріжемо. А терапевт каже: ми вам дамо таблетку, вони самі відпадуть...
Заєць регоче.
– Харе либатися, – командує Жорж. – Значить, розклад такий: ти, Віталик, ідеш до Макса, забираєш товар. За нас лишнього не ляпай. Я тільки, – признається, – не просіку, чого Макс застряг тут. Або придурок, або зібрався заникати наркоту. То ми його, сучару, уриємо! Допер?! – рявкає на Віталика.
– Це Макс, я ніколи не підводив...
– З Максом після базар буде. Ти товар винеси –  і хватить з тебе.

26. – Ну, що там, – поважно цікавиться Шура, – на дільниці?
– Як завжди... Агітуйте, щоб усі прийшли на вибори, щоб проголосувало не менше сімдесяти відсотків. Працюйте з пенсіонерами.
– А голосувати за кого?
– За Президента. Якщо область не забезпечить більшості, знімуть голову держадміністрації.
– Трусяться за нагріте місце, паразити... А, гляди, не вгадають: область проголосує “проти” і пройде другий кандидат? Ото кіно!
– Шуро, однаково все залишиться, як було. Думаєш, сильно зміниться, коли б інший президент став?! Та й нового не оберуть...
Скрипнули металеві завіси, і зразу басовито озвався собака. Світло ліхтаря б’є аж до воріт, але на фоні темної вулиці видніється лише силует у проймі хвіртки.
– Кого там на ніч?.. – лайливо буркнув Шура впівголоса, проте встав од столу й попростував до гостя. – Жук, у будку!

27. Біля “мерса” по різні боки Жорж і Дохлий. Заєць залишився в кабіні.
Кузя поспішає від воріт до дружків, Шура крокує за ним поодаль.
– Не віддає, – метеляє головою на ходу Віталик. – Його старий...
– А до чого він?! Макс роздзвонив?!
– Не знаю! Він це... пакунок не віддає!
Ззаду підходить Шура, грубо зачіпає:
– Ей, ти, за бугра у них, чи як?
Він зупинився за метр од машини.
– Е-е, та ти сикавка, а не мужик, – для проби додав Дерев’янко зневажливо.
– Мужики в зоні, папаня. Попрошу не обзиватися, тут діти.
Жорж перемінив позу, опустивши руку до кишені. Дохлий тримався за передні ліві дверці. Нічого небезпечного Шура поки не побачив.
– Чуваки, гребіть звідси, доки я вам не накостиляв, – мовив він майже примирливо.
– А нас, папаня, не дуже просто костиляти, – також примирливо заперечив Жорж .– Будуть затруднєнія, сложності. Ми самі, кому хоч, можем фейс почистить. І передачку прийдеться, між прочим, все одно возвратить. Товар, пардон, бабок стоїть!
– Не діждешся, вилупку. Якщо я захочу домовлятися, то не з шавками, не з шохами, а з кимсь із твоїх хазяїв. Отака тобі передачка, поц. Просік?
– Ну, папаня, в натурі хамиш!
Дерев’янко несподівано ступив уперед, обхопив горлянку молодика правицею і стис кадик. Шокований з першої миті, Жорж задихнувся, не в силі відірвати дужу кисть від горла. Паша, оббігши капот “мерса”, замість нападати на Шуру, термосив  його за рукав, бив по кулаку, а потім навіть спробував куснути. Шура вивірено ляснув набридлого слабака в лоб і збив на землю. Екзекуція відбувалася без зайвого шуму та галасу, в цілковитій тиші.
Жорж не був здатен бодай захрипіти. Нарешті у нього підітнулися ноги. Він помалу почав сповзати по крилу, до якого Шура притиснув його, конвульсивно змахував руками у повітрі. Нараз стукнули задні дверцята, і з ревом з’явився четвертий член заїжджої команди.
–  Заєць, мочи його! – верескнув водій, і Шура відпустив Жоржа, котрий не впав, а утримався навколішках.
Здоровило рухався на диво плавно. Двома легкими кроками він зблизився з Дерев’янком і відразу завдав потужного швидкого удару. Шура ледь устиг підставити праве плече, відводячи шишкуватий кулак по дотичній, а сам негайно копнув нападника по чашечці, лівою рукою стусонув у середину грудей, кудись під серце, відштовхнув нападника.
Жорж нестримно бухикав, уповільнено нишпорив по кишеням. Дохлий уже підвівся й наскочив на Дерев’янка зі спини, облапив поверх рук. Шура сильно вдарив тім’ям назад, і хлопчина з криком звалився на траву знову.
– Заєць!.. – прохарчав Жорж, встаючи кінець кінцем у зріст.
Заєць розмахнувся з відстані півтора метра, проте Дерев’янко не дожидався плюхи, а в темп ступив назустріч, пригнувся під руку здорованя й наніс підряд ударів шість-сім: кулаками, ліктями, коліном і ще кулаками. Коли ворог упав на траву, він зопалу додав копняка, але, судячи з усього, Заєць утратив свідомість раніше.
Шура обернувся. Паша Дохлий досі продовжував одпочивати побіля колеса, Віталик  десь безслідно зник, а от Жорж зчепився з Максимом, який, напевно, прибіг на допомогу батькові. Парубки безтолково лупцювали суперника по не дуже вразливих місцях – штурханина, одним словом. Однак спостерігати за нею Шура не збирався. Він смикнув Жоржа за довге волосся, розвернув до себе передом і з усієї люті вгатив у носа. Жахливо зойкнувши, молодик затулився долонями, впав поряд зі слабосилим Пашею і заскімлив.
Дерев’янко нахилився, уперся в коліна. В легенях пекло, серце колотилося, мов божевільне, пальці дрижали. Поглянув на сина: Максим зап’ястям утирав розбитий рот.
– Сильно? – запитав Шура осиплим голосом.
– Та, дрібниці, губа трохи...
Жорж стих, прибрав, одвів долоні. Вигляд у нього був справний, як і належить при зламаному носі: пів-обличчя заюшене кров’ю. Молодик сів, спираючись на руки, затим повільно, незграбно став рачки – і заходився шумно ригати. Звівся на ноги, чіпляючись за бампер, і Дохлий. Не рухався лише двометровий Заєць.
– Ну, мужик, тобі кранти! – вигукнув нагло Паша, проте миттю відскочив подалі, коли Дерев’янко розігнувся.
Шура копняком під кістлявий зад допоміг підвестися Жоржу, пригрозив:
– Максима не чіпати, уб’ю! Сволота... Дайте йому спокій! Ясно? Якщо хто торкне Максима, – Дерев’янко лайнувся, – вам усім гвіздець. Повбиваю, на хрін...
Для переконливості він торохнув кулаком по лобовому склі, й воно прикрасилося прегарною дугастою тріщиною від верху до низу.
– Це перебір, мужик! – хирлявий Паша розвів руками. – До чого тут тачка?! Козел ти, в натурі...
Шура мовчки, але від душі копнув носаком черевика  в крило і відчув, що ум’яв обшивку. Дохлий цмокнув язиком, зашпарив:
– Ну, все, все! Ти правий, мужик! Бачимо, доказав... Крутизна!.. Більше не спорюсь...
– Тоді забирайте цю здохлятину, грузіть у драндулет і умотуйтесь звідсіль, поки я добрий.
Жорж, Кузя і водій скоренько вкинули паморочного Зайця в “мерс”, легковик розвернувся. Дерев’янко згадав, що слідувало б знати номер машини, і на всяк випадок запам’ятав: 120–58  ОН.
– Тепер гайда, – мовив до Максима. – Там мати жде. Кров витри.
Через кілька кроків додав:
–  Битися зовсім не вмієш. Як каліка. Тьху!.. Матері не здумай сказати.

28. У кабіні “мерседесу” лається Паша:
– Бляха, Жорж, ти чого газовика не взяв?
– Хто знав?! Четверо проти одного! І Валера з нами... Як він?...
Заєць безтямно відкриває–закриває очі, стогне.
– Крові, наче з кабана. Нічого, віддячимо! Він у вас, мабуть, дуже крутий в селі?
– У нього кликуха – Рембо... – пояснює Віталик.
Жорж закашлявся.
– Гад, кадик мені мало не роздушив. Ну, ми йому покажемо першу кров!

29. Софія здогадалася сама.
– Що з вами? – запитала відразу. – Шуро, що трапилося?.. О, Господи, на п’ять хвилин відійшли... Максиме, чого в тебе кров на рукаві? Що з губами?
– Прикусив, – відповів парубок. – Спіткнувся...
– Це ти! – переключилася дружина на Шуру. – Це ти винен! Учора побився десь, сьогодні продовжив, сина вплутав. Хто це був? Скажи, хто був?
– Ти їх не знаєш, – Дерев’янко втомлено сів за стіл, налив собі горілки по вінця і випив залпом.
– Алкаш, п’яниця, нікчема!  Коли ж ти, мучителю, перестанеш з мене кров сотати?! Максиме, ти куди?..
– Та ну вас, справді! Тільки сваритеся. Набридло! Хіба не можна по–людськи?..
– А вечеря?
Софія поспішила за сином у дім, на порозі оглянулася.
– Ти мені все життя перепаскудив! Кожного дня п’янки або скандали! Хочеш у могилу загнати до строку?!
– Ти перебільшуєш, сонечко, – зауважив Шура і почав їсти холодну картоплю.

30. Шкільний клас. Софія Віталіївна пише на дошці: “Двадцять п’яте жовтня. Класна робота”. Повчає:
– Записуємо без помилок. Будьте уважні.
Одягнена жінка в партикулярну сукню, та це додає їй шарму і сексапільності.
За партами другокласники. На Камчатці сидить директор з журналом відвідувань уроків, замислено дивиться на вчительку.
– Класна робота, – продовжує диктувати Софія. – Тепер відкладіть ручки і сядьте рівненько. Сьогодні ми будемо вивчати віднімання двоцифрових чисел.

31. – Через дурного селюка я маю переживати за свої гроші! – кричить Художник. Він збуджено крокує по кімнаті, а четверо слухачів сидять на стільцях за старомодним столом. – І це не дрібняки, це дванадцять кусків! Не гривеників, а баксів, капусти! Мене збираються нагріти на дюжину тисяч!
Наймолодшому з присутніх років тридцять. Він сидить поряд з Ґедзьом, скраю. Він довготелесий, жилавий, самовдоволене, жорстоке обличчя в прищах, волосся рідке і масне, гачкуватий ніс.
– Артуре, давай його замочимо, – каже молодик.
– Ти тупоголовий! – визвіряється на нього Художник. – Мені не потрібні трупи. Я хочу тихо й непомітно вести бізнес! Ми не кіллери, ми займаємося комерцією. А тобі, бовдуру, тільки мочити!
Молодик навіть не образився.
– Я хочу, щоб ви знали – приїжджають одесити. Сам Борис Граф. Сьогодні! – Художник нетямиться з люті. – А я загубив товар! – Він замовкає, ходить по килиму. – Ти! – вказує пальцем на молодика. – І ти! Ви всі! Поїдете в село і привезете мені мій товар. Ясно?! Беріть шокери, беріть стволи, що хочете – скрутіть того Робін Гуда і привезіть порошок!
– А... – починає молодик і осікається.
– Та спочатку, – перебиває його Художник, – ви їдете до Айшена і замовляєте окремий кабінет на вечір, і все інше, як годиться. П’яток дівчат на підхваті. Якщо вигорить оборудка, ми станемо мільйонерами, – мрійливо  говорить він. – Але якщо торги зірвуться...
Артур підходить до молодика, легко бере обома руками за шию і пояснює:
– Спочатку я відріжу тобі язик. Аби ти не дерся. Потім вуха й ніс, потім виколю очі. Потім каструю.
Молодик лякається.
– Постарайся, Зелений, не засмучувати мене, – радить Художник. – У селі працюйте акуратно. І нікого не вбивати! Що неясно?! Ідіть... – плескає молодика по щоці. – Щасти тобі, Зелений.

32. Кабінет Орлова. Кабінетик у нього тісненький, відповідно до стажу та посади. Крізь чимале заґратоване вікно, до середини висоти зашторене простенькою білою занавіскою, видніються стовбур старої липи, низ крони, жовтий двоповерховий будинок через дорогу. Обіч вікна стоїть бувалий однотумбовий стіл. На столі лежать теки, окремі папери, книги, телефон. Збоку міститься сейф з полупленою місцями фарбою, а поперед стола – три напівм’які стільці. Напроти висить плакат-календар: негритянка в купальнику на тлі океанських хвиль.
Орлов щойно поговорив по мобільному телефону. Він кладе апарат на стіл, дивиться на годинник. Встає, відкриває ключем двері, виходить і захлопує. Йде коридором управління. Вітається з людьми в формі та в цивільному. Підіймається сходами. Зупиняється біля оббитих дерматином дверей без таблички.
У   приймальні сидить молода секретарка, друкує на комп’ютері. На тумбі праворуч стоїть здоровенний телевізор.
Володя вказує підборіддям на внутрішні двері, які секретарка охороняє. Вона так само мовчки вказує  на помпезний шкіряний диван чорного кольору.
– Галочко, у мене архінагальна причина. Хто там?
– Майор Панасов. Андрій Васильович просив не турбувати.
– Галочко! Шеф чекає мене!
– Я вам не вірю, Володимире Івановичу, ви завжди обманюєте.
– Споримо: я зайду, і майор Панасов одразу вийде?
– Не можна!... Ну, куди ви?!...
Орлов прочиняє двері, питає всередину:
– Дозвольте?
Затим зачиняє за собою, а Галочка оторопіло дивиться йому вслід. Минає секунд десять. В результаті дійсно з’являється невдоволений чоловік у погонах майора.

33. Андрій Васильович підвівся з-за столу, наближається до Володі.
– Сьогодні увечері... Нарешті! Надалі всіма приготуваннями керую я, твоє завдання – триматися за сто кілометрів від Художника. Запрись у квартирі й нікуди не виходь. Це наказ, зрозуміло? У нас має бути впевненість, що ти не засвітився.

34. – Швидше, Софіє Віталіївно, я поспішаю!
Директор школи визирає з авто, гукаючи до Софії, котра щойно вийшла зі школи. На ґанку стоять старші учні, менші ганяють на подвір’ї. Без поспіху, з гідністю шанованої дитячим та педагогічним колективом учительки, жінка йде до “жигулів”, однією рукою поправляючи скуйовджену вітром зачіску, а в іншій тримаючи дамську сумочку. Картинка моральної доброчесності та невинності. Проте важко приховати чіткі форми грудей і сідниць, тим паче, звабливе розхитування стегон.

35. – Спасибі, Галю, – говорить Андрій Васильович і піднімає слухавку телефону, який задзеленчав на його столі. – Іване Григоровичу?
Жестом він відпускає секретарку.
– Іване Григоровичу, ввечері нам буде потрібна ваша підмога. Ні, – сміється, – не ви особисто, а ваші хлопчики...

36. – Чого додому не йдеш, Шуро?
Учитель фізкультури підійшов ближче й зупинився поряд з Дерев’янком під стіною кочегарки. Також запалив сигарету, кліпаючи на тьмяне осіннє світило.
– Га? – перепитав Шура.   
Від школи  буквально щойно від’їхала  директорська “дев’ятка”, і він проводжав її уважним поглядом.
– Обідати чого не йдеш, питаю?
Праворуч  директора на передньому місці у легковику сиділа Софія. Коли вона виходила з приміщення на ґанок, то здалеку скидалася на старшокласницю куди краще, ніж ті незграбні дівчата, що юртувалися біля входу. Фігурка у дружини, безумовно, вищий клас. Одеський шик, який не витравили ні життя в селі, ні нездара-чоловік. Як говорить теща, добра душа Розалія Яківна: “Софочко, ти не створена для курників та свинарників”... І взагалі, у школі дружина іноді здавалася Шурі якоюсь нерідною та далекою.  Можливо, через одяг або зачіску, а може, виною цьому була її  підкреслено холодна поведінка, коли випадково стикалися десь у коридорі чи на подвір’ї.
– Я в їдальні перехопив, – відповів нарешті він.
– А що давали? – поцікавився фізкультурник. – Чи й мені сходити...
– Оглянься, до тебе! – сказав Дерев’янко.
Маленьке худеньке дівча з двома бантиками у кісках та з джинсовим ранцем за спиною несміливо наблизилося до чоловіків.
– Степане Петровичу, – озвалося воно, – мама просили, щоб мене відпустили з п’ятого уроку додому. Бо вона їдуть у місто, а комусь треба посидіти із сестричкою. А бабуні нема теж. Вона на току кукурудзу чистять. Відпустіть мене, будь ласка.
Фізкультурник аж затоптався на місці від хвилювання.
– Ти, Таню, піди і скажи Ганні Миколаївні, що я не відпускаю з уроків, це тільки вона може зробити. Вона твій класовод. А я з уроків не відпускаю! Я не директор, щоб розпоряджатися учнями. Зрозуміла? А ви що, орли?
Гурт хлопчаків дожидався своєї черги для перемов.
– Ми будемо сьогодні грати у футбол? – запитав найкмітливіший, хоча й найнижчий на зріст.
– Будете. Смаліть на стадіон, поділіться на команди і починайте грати. Але на полі не матюкатися, бо поставлю двійки. Біжіть, бо й урок скоро кінчиться. Безтолкові...
– Піду і я стукати, – сказав Шура. Степан йому набридав швидко.
– А де Микола? Ти чого один?
– Одпросився: мотоцикла надумав справляти.
– Микола, між нами, на рибалку поїхав. Я сам бачив, як він з вудками котив на “емчику”. Це точно на Ледачий поїхав;  там вчора карась на черв’яка  клював до обіду.
– От зараза! – спересердя лайнувся Шура. –Ну, не знав я.
– А твоя жона  іде на підвищення? Головою профкому вибрали; наш новий хоче, мабуть, із неї заміну зробить.
– Ти, Стьопо, як базарком на ринку – все треба обсудити, про всіх попащекувати.
– Ти мене послухай! – образився фізкультурник. – Учора, приміром, удень, в обід, його “дев’ятка”, директора, стояла в ліску коло кар’єру. Люди брали глину, бачили. Довго стояла! І з ним, між іншим, знаходилася якась мамзель. Хто вона, чим займалися в посадці, а може, в машині, не бачив, не видумую. Але факт у наявності. Люди даром брехати не будуть. Зрозумів?
– Пішов ти!.. – сплюнув Дерев’янко. Затоптав недопалок і, не дивлячись на іронічну осмішку фізкультурника, зайшов до кочегарки.

37. – Тільки я вас благаю: жодної самодіяльності! – продовжує телефонну розмову Андрій Васильович. – Ні, просто, знаючи ваших запальних вовкодавів... Так-так, вірю-вірю... – сміється. – Гаразд, вважаємо, що про все домовилися. До зустрічі!
Якийсь час він сидить, роздумуючи, затим тисне кнопку. Входить секретарка.
– Галю, чашечку кави, будь ласка.
– А лікар?
Андрій Васильович зітхає:
– Яка у вас кава?
– Лише розчинна.
– Тоді не варто. Викличте Бориса Федоровича.
Секретарка виходить.

38. Будинок Дерев’янків міститься на пагорбі. Внизу, уздовж струмка, кущі верболозу. Річечка тут мілка, зате в селі розливається калабанею, що зветься Плесом.
Село знаходиться на другому, нижчому березі. Воно невелике, проте, щоб доїхати від школи до Шуриної оселі, доводиться робити гарний гак, бо прямої дороги немає. На тому березі, де й Дерев’янки, побудували хати ще дві сімї, одначе ніхто більше не поспішає займати місце на околиці.
Здаля видно, як до будинку з білої цегли під’їхали “жигулі” Едуарда Геннадійовича, як до двору зайшла Софія. Спостерігає за нею дільничний капітан Ткачук. Він одягнений по-дачному. Разом з дружиною та синами він працює на тещиному городі. Копають буряки й моркву, зносять до сараю гарбузи, рубають кукурудзиння.
– Балакають, – дружина оглядається на дітей, чи ті, бува, не почують, – директор школи гуляє із Софією Віталіївною.
– А ти рада? – похмуро питає дільничний.
– Та, на Бога, кому  вона  здалася! – обурюється дружина. –  Шуру жаль.
– П’яниця.
– Хто зна, може, через неї і спився. Він до армії не  пив і не курив.
– Шура Дерев’янко?!
– А ти думав... І на турніку крутився, і у висоту мало не два метри стрибав. І футболіст. А скільки дівчат за ним бігало...
– Ти теж сохла? – Ткачука врешті пройняло.
Дружина знизує плечима. Відповідає:
–Що було, те загуло.
 Нахиляється до грядки, смикає моркву. Говорить сама до себе:
– Просто жаль людину. Покалічили його, та й усе...

39. – Олено? Я відчував, що застану вас. Добридень! – Володя телефонує зі своєї квартири.
Олена, в халатику і в’язаних шкарпетках, сидить у себе на дивані, тримаючи телефон на колінах. Поряд з дівчиною лежить підручник і конспект.
– Доброго дня, Володю, – дівчина замислюється, слухаючи молодика, затим посміхається. – Я тут, тут! Розумієте, Володю, мені шкода вам відмовляти, однак... сьогодні я не зможу. Дуже багато задали... – обурюється. – Нічого ви не зрозуміли! Я справді ці два дні буду зайнята, але потім...
Володя запевняє:
– Ви даруєте мені надію... Обов’язково зателефоную! Цілую ваші пальчики.
Дівчина кладе слухавку, усміхається мрійливо, зітхає і бере книгу.

40. Дільничний приніс в’язку кукурудзиння, скинув на кучу.
– Дивися, знову машини, – говорить дружині.
Дійсно, до садиби Дерев’янків підкотило аж два легковика – обидва імпортні. Із кожного вилізли по два чоловіки, зайшли до двору.
– Багаті родичі, – хмикає Ткачук, рушаючи за наступною в’язкою.

41. Чоловіки  стоять на ґанку. Це чотири підручних Художника. Один із них обережно натискає на двері, трохи піднімаючи їх за ручку. Двері відчиняються без скрипу. Чоловіки насторожуються, вервечкою заходять у веранду. Ґедзь іде останнім. Орієнтуючись на звуки, прямують в кухню.
Софія відразу лякається.
– Хто ви?
Зелений наближається до газової плити, перевіряє каструлю, обпікається об кришку, тріпає рукою, куштує картоплю, що смажиться на сковорідці. Коротко кажучи, тримається розкуто.
Той, котрий відчиняв двері, питає:
– Де ваш чоловік?
– На роботі, у школі.
– Коли він буде?
Софія дивиться на годинник. Жінка трохи заспокоюється.
– О п’ятій. А можливо, і о шостій. Чи й пізніше... Хто ви?!
– Присядьте, – пропонує співбесідник. – Маємо серйо–о–озну тему.
– Картопля підгорить!
– Виключіть поки-що.
Зелений сам вимикає пальник, помішує страву, їсть з апетитом. Поки точиться бесіда, він увесь час щось жує, шарить у холодильнику, у шухлядах, тумбочках, розглядає і куштує приправи.
– Даруйте, як вас звати? – співбесідник немов не звертає уваги на Зеленого.
– Софія... Віталіївна...
– Софіє Віталіївно, ваш син привіз невелику передачу з Одеси   нашому другу. Ще в суботу. Друг хвилюється: вже понеділок, а передачі нема.
Софія не розуміє, проте киває.
–Ми заїхали забрати цю передачу. На вигляд – невеликий пакунок, – дохідливо пояснює і показує руками розміри співбесідник, – ось такий, приблизно. У ньому пральний порошок. Мій друг любить цей сорт, на інші у нього алергія.
– Може, Максим знає? – раптом здогадується Софія.
– Ваш син? Де він?
– У спальні. Відпочиває.
– Зелений! – трохи підвищує голос співбесідник.
Молодик, витерши брудні руки чистим рушником, виходить з кухні. Ґедзь сідає на вільний табурет. Четвертий питає:
– Хазяйко, попити щось холодне є?
Софія заперечливо хитає головою. Пропонує:
– Поставити чайник?
Її попередній співбесідник, очевидно, головний у четвірці, згідливо киває, сідає на другий табурет.

42. Шура пропрацював в кочегарці майже годину і вийшов покурити на свіже повітря.
Погода надворі псувалася буквально на очах. Звідкись із заходу подув їдкий вітер, понаганяв клуби низьких, схожих на дим від сирого багаття хмар, відчутно запахло немалим дощем.

43. У коридорі шум. Зелений заштовхує Максима до кухні. Хлопець, безперечно, все зрозумів.
– От і добре, що ти прийшов, – повертається до нього головний. – Максиме, віддай те, що нам треба, і ми не чіпатимемо твою маму.
Софія знову лякається.
– Де передача?! – встряє в розмову Зелений.
– Я не знаю.
Зелений б’є Максима, Софія скрикує.
– Я дозволяв бити? – питає головний. – Не хвилюйтеся, Софіє... Віталіївно, це  непорозуміння. Максимку, де передача?
– Що ти з ними панькаєшся? Врізати пару раз, побачиш, бистро розколеться!
– Зелений! – підвищує голос головний. Пояснює жінці: – Він у нас сексуальний екстреміст. Але я витриманий. Максиме, як же це ти не знаєш? А хто знає?
Зелений б’є хлопця по вилиці, той падає. Головний кривиться. Коли Максим підводиться, на його обличчі кров.
– Максиме, верни їм те, що вони хочуть! – ледь не плаче Софія.
Він знизує плечима, повторює вперто:
–Ну, не знаю я!
Зелений б’є втретє, потім допомагає встати. Софія починає ридати.
– Заткнись, курво! – шаленіє екстреміст.
Головний підводиться з табурета, виймає пістолет ТТ. Софія змовкає.
– Це, синку, для твоєї матусі, молодої та симпатичної, – говорить бандит Максиму. – Не бійся, я її не вб’ю. Лише прострелю стегно. А після – друге. Якщо ти мовчатимеш, то й обидві руки. Їй буде боляче.
Софія клякне з жаху.
Головний, не знімаючи прапорець запобіжника, націляється в ногу жінці.
– Ні! – вигукує Максим. – Не треба! Я не знаю – батько забрав...
Головний з опущеною зброєю обертається до Максима.
– І куди він його подів?
– Сховав...
Головний задумується, потім питає:
– Замок, у тебе наган з собою?
Четвертий член групи, той, що просив холодненького, демонстративно відводить полу піджака. За поясом у нього пістолет Макарова.
– Поїдеш з Гирею.
Ґедзь, якого щойно назвали Гирею, слухняно киває.

44. Шура в кочегарці відколює від розваленої печі одну по одній здоровецькі зліплені цеглини та оббиває з них засохлий глиняний розчин, складає цеглу рівним стосом. Він увімкнув єдину вцілілу за літо лампочку під дротяним намордником і вперто продовжує розвалювати піч. Залишилася тільки половинної товщини задня стінка.
– Це ти Шура?
Він озирнувся на голос. Замок стояв кроків за п’ять від печі, Ґедзь – аж на дверях. Чуття підказало: дорогу до бібліотеки чи до музею вони не питатимуть. За іншим прибули.
– Ну, я...
Замок без манірностей сів на брудний столик, посунувши трубний ключ, повертів короткою шиєю, немов йому тиснув комірець. Його приятель, вищий на зріст і помітно стурбований, залишився на дверях. На шухері, подумав Дерев’янко.
– Поїдеш із нами, – сказав Замок.
– Куди? – Шура намагався відповідати байдужо, проте здогадався, хто це та по що. Таки розпочалося...
– Додому. До тебе додому. До жіночки, до синаша.
– Зайнятий я, бачите. Нема коли, мужики.
– Ми пождемо. Доки я пальці порахую. Але не довше!
– Щось я не второпаю, мужики...
Дерев’янко ступив назустріч Замкові. Той, очевидно, помітив молоток у Шуриній руці, бо швидко підвівся й вихопив з-під поли куртки воронований ПМ. Шура розгледів також спиляну мушку;  автоматично відзначив, що бандит шульга.
– Стій, де стояв! – владно мовив чолов’яга. – Мужик... Зроби ще крок, пальну! А молоточок випусти... Пальчики розтули й кинь на долівку.
– Тут же люди кругом, почують, – Дерев’янко ворухнув пересохлими вмить губами.
–Не почують, не бійся.
Чолов’яга витягнув із внутрішньої кишені саморобний, неоковирний глушник, поволі накрутив на дуло. Гиря-Ґедзь нарешті не витримав і гукнув:
– Замок, телись скоріше, не мотай кишки! Там ждуть!
– Ви за порошком? – запитав несподівано Дерев’янко.
Замок вдоволено засвистів, ствердно кивнув головою. На зауваження напарника він абсолютно не зреагував; навпаки – ще більше розслабився й знову сів.
– Порошок я не віддам. А говорити буду тільки з твоїм хазяїном.
– Це ми побачимо... Ти молись, щоб живим зостався, і жінка з пацаном уціліли – ясно? Всяко зараз трапляється. У Бога віриш? Ото твоє однісіньке сподівання... Ну, побазарили і гайда помаленьку. Без видригонів, культурно попереджую. Крок уліво, крок управо – та сам знаєш... Надворі сідаємо у тачку. Марш! А ти, Гиря, за руль.
У кочегарці, захаращеній купами цегли, лопатами й ношами, було не розвернутися. Аби пройти до виходу, Дерев’янко мав обов’язково наблизитися до свого непрошеного конвоїра. На роздуми залишалися секунди, та Шура вже не вагався.
Замок припустився поширеної помилки людей зі зброєю: часто-густо вони гадають, що їх підопічні паралізовані переляком. Самовпевненість і занапастила бандита. Шура атакував з відстані метра в півтора – першим рухом вибив пістолет, другим зіштовхнув Замка зі столу. Гирю, котрий рвонувся на допомогу  спільнику, Шура копнув у низ живота, жорстоким стусаном у плече відкинув до стіни. Затим розвернувся. Замок  за цю мить устиг підвестися на рівні та схопити в руки ломика. Нападав він розгонисто, вигойдуючи поіржавленим пудовим залізяччям, як качалкою для вареників.
Уникнувши пари неприцільних махів, Дерев’янко зненацька підсік виставлену вперед ногу бандита, і той знову незграбно гепнувся. Однак, коли Шура схиливсь над пістолетом, Замок жбурнув по ньому ломом, а потім затято стрибнув з підлоги сам, і вони з Дерев’янком повалилися разом.
Шурі здалося, що при падінні затріщали ребра, проте й супротивнику, поза всяким сумнівом, дісталося не менше. До того ж, хоча бандит виявився мицатий і кремезний, боротися він точно не вмів. Як і падати. Після короткого опору самоук опинився знизу, а Шура згори, завдаючи ворогу безжальних ударів стисненими кулаками по шиї, по обличчю, по скронях.
Раптом він оглянувся, бо нарешті згадав про другого візитера. Гиря якраз вибігав у двері, піджак його на спині  був  порваний і покаляний рудим пилом. Підхопивши пістолета, тримаючи зброю для надійності обіруч, Дерев’янко метнувся слідом. На порозі він перечепився, ледь не впав, але устояв на ногах.
“Фольксваген” від’їжджав заднім ходом. Шура скинув прапорець запобіжника й тричі поспіль вистрелив у затінене лобове скло автомобіля. Стріляв віялом, горизонтально, але у водія не влучив. Від’їхавши метрів на п’ятдесят, легковик з виском крутонувся, влетів багажником у кущі, увімкнув одразу підвищену швидкість, газонув, ревнув і зник в алеї.
Дерев’янко опустив ПМ, бігцем, роззираючись навсібіч, повернувся до кочегарки. Він був готовий побачити, що завгодно; не здивувався б навіть, якби Замок чигав на нього зі ще однією, запасною пушкою. Однак обстановка всередині не змінилася ні на йоту – бандит продовжував смирно лежати розпростертий на долівці. З носа та вух протекла кров.
Шура присів біля тіла. Пульс на шийній артерії не прощупувався – Замок був мертвий...
Негайним бажанням було бігти додому, однак Дерев’янко опам’ятався.
Замка він підхопив під пахви й потягнув волоком до душової. Бандит став важелезний, але Шура вистарався перевалити його через високий край великої брудної діжки з-під мазуту, поставленої сюди давним-давно на зберігання. Закидав клоччям і дрантям, а зверху накрив збитим із дощок віком. Потім замкнув душову, заховав ключ і пістолет до кишені спецівки, іншим ключем замкнув двері кочегарки.


45. – Корінь, ну, розріши! Бляха, будь людиною! Хочеться, не можу!
Зелений мечеться по кімнаті, час від часу торкаючи Софію за руку, за плече, за груди. Жінка сидить налякана в кріслі. Навпроти сидить Корінь. Максим – на підлозі під книжною шафою. Руки й ноги йому добряче спутані мотузкою. Працює телевізор, який ніхто не дивиться.
– Ну, Корінь!...
У кімнаті безлад після обшуку.
– Значить, у хаті ви його не сховали, – замислено промовляє Корінь. – Доведеться дожидатися твого Рембо, лялько.

46. Шура біжить навпростець, найкоротшим шляхом: через шкільний сад, затим між дослідними ділянками, потім витоптаною стежиною вниз. Захеканий, розпалений, спітнілий, він бистро відчув, що взяв занадто жвавий темп: у горлі дерло від колючого холодного повітря, груди аж надсаджувалися, але кисню все одно не вистачало. Ноги підгиналися, особливо на ямках і горбиках, з яких стежина переважно й складалася.

47. – Корінь! – жінка здригається від вигуку Зеленого. – Ти людина чи...
– Чи... – відповідає старший. – Спочатку діло. Хоча... – бандит задумується. – Коли його привезуть і він побачить свою половину... у розібраному вигляді... Ладно, маньяк, бери – вона твоя.
Зелений смикає Софію, жінка намагається вирватися.
– Тільки не тут, придурку. При хлопцеві... Мати, все-таки! Буксируй в спальню.
Софія кричить, однак бандити не звертають уваги на її опір.
Максим безсило понурює голову.

48. Шура біжить, червоний, розпалений, захеканий...

49. Ткачук спостерігає, як “опель” під’їжджає до будинку Дерев’янків, як з автомобіля поспішливо виходить водій і зникає в домі.
– Що там коїться? – дільничний питає не зовсім байдужо, а ледь-ледь стривожено.
 
50. Починає накрапати дощ. Шура біжить стежиною по схилу вгору, посковзається, підіймається й біжить далі...

51. Корінь уперше виглядає ошелешеним.
– Як... завалив?! Гиря, що ти верзеш?! Замка?!
– Замок... підійшов до нього близько...
– А ти?
– Він забрав пушку, він стріляв по мені!!
– Ти втік! Та я тебе...
Корінь усіма пальцями лівиці, неначе кігтистою лапою, хапає Ґедзя за обличчя, тисне донизу. Той не пручається, згинає коліна. Корінь тицяє стволом у вухо Ґедзю, але від збудження не находить потрібних слів. Урешті відштовхує Ґедзя, і той легко валиться набік.
– Падло, – говорить Корінь. –Ти кинув його!...
– Що за шухер? – з’являється вдоволений Зелений, застібаючи ширінку.
Корінь з розвороту сильно б’є молодика ногою в пах. Той згинається, стогне:
– Сказився?...
– Падлюки! Стерво! Мокриці! – бушує Корінь. – Замок один стоїв десятка таких нікчем! – рвучко піднімає Максима. – Сученя, твій старий дістав мене! – гримає на Зеленого: – Волочи сюди ту хвойду!
Зелений поспішає до спальні.
– Ну, пацан, звиняй, – голос Кореня зривається. –Хана твоєму старому, клянусь! Замка вбив! Замок для мене... Я брата так не любив!
Зненацька копає ногою телевізор, затим хватає стілець і розколює його об кришку телевізора. Хапає інший стілець – цього разу розбивається кінескоп: іскри, спалахи, дим. Корінь опускає руки. Але коли Зелений уштовхує до кімнати Софію, в легкому халатику на голе тіло, заплакану й розшарпану, старший рішуче говорить:
– Забавки скінчилися, хазяйко. Передаси своєму Рембо, що ми не дочекалися його. Зелень, у багажнику каністра – неси сюди!
Молодик ні з того, ні з сього визвіряється на Софію, відважує ляпас і вибігає.
– Є ніж? – запитує Корінь Ґедзя – Софія жахається. – Переріж йому мотузку на ногах. З нами поїде.
– Не забирайте! – кричить Софія. – Не треба! Будь ласка...
– Заткнися. Веди його до моєї машини. А ти, – звертається до Зеленого з каністрою, – поляпай кругом гарненько.
Проте бензину вистачає лише на килим і диван.
– Залиш мене. З пацана очей не спускай! – і майже ласкаво звертається до Софії: – Ситуація така, хазяйко: ви нам товар, ми вам сина. І ніякої міліції! Зрозуміла?! Відійди вбік, щоб вогнем не достало. Це тобі на згадку.
Клацає запальничкою, кидає на килим – бензин одразу спалахує. Бандит, задовольнившись результатом, виходить. Софія деякий час остовпіло споглядає, нарешті зриває накидку з дивана і пробує загасити полум’я.

52. Коли Шура вибрався на путівець, то з розпачем побачив, що запізнився. На кляту хвилину, чи й менше – дві іномарки від’їхали від його будинку всього кількасот метрів – однак ні переслідувати їх, ні тим паче стріляти не було смислу...

53. З протилежного пагорба Ткачук знову пильно спостерігає за будинком Дерев’янків. Дійшовши  кепського висновку, знімає куртку, витирає нею руки.
– Ти куди? – запитує дружина.
– У справах.
Дільничний крокує до свого кремового “москвича”...

54. Шура пробіг доріжкою до ґанку, обережно ступив на східці веранди. Засідки він не боявся – точніше, не думав, що бандити насміляться залишити в домі засаду. Із вітальні чувся глухий шум, вигуки Софії, і на додаток огидно тхнуло гаром. Аби тільки пожар, аби нічого страшнішого, загадав Шура. Розчахнувши стулки, з-поміж яких вибивався дим у коридор, вигукнув:
– Це я!
Горіли килим і диван; телевізор з розтрощеним у скалки екраном  лежав перекинутий біля журнального столика, що досі слугував йому за підставку, а поряд валялися два зламаних стільця. Дружина диванною накидкою гасила пожежу, збиваючи чадне полум’я. Вона була розхристана, босонога, брудна від сажі. Не мовлячи ні слова, Шура також почав топтати тліючий килим черевиками, скинув спецівку й заходився нею бити вогонь.

55. Першою припинила боротьбу Софія.  Вона сперлась на обгоріле крісло, безсило оглянула сплюндровану кімнату. Трохи перегодом зупинився й Шура. Полум’я згасло, лише де-не-де крихітні сині язички продовжували лизати синтетику.
Дерев’янко розсунув віконні занавіски, широко відкрив кватирку, впустив у вітальню свіже повітря. Затим пройшовся по килиму й без поспіху старанно розтоптав увесь згар.
– Я тебе ненавиджу, – сказала Софія тихо й невиразно, – це ти винен...
Жінка заплакала. Шура стримався, щоби не відповісти  дружині різко, а потім узагалі перехотів заперечувати.
– Де Максим? – запитав він.
– Немає Максима! – істерично викрикнула Софія. – Забрали!...
– Куди?!
– Не знаю я, не знаю! Це ти винен! Ти, ти, ти! Ти... Не чіпай мене! Ти в них щось украв, – дружина раптом заговорила шпарко й наполегливо. – Вони сказали: віддаси товар, повернуть Максима. Шурочко, оддай, забери Максима. Ну, віддай, будь ласка! Хочеш, я стану на коліна?!.. – вона заридала. – Я тебе ненавиджу... Господи...
Зненацька у вхідні двері настирливо забарабанили. Софія злякано зіщулилася, очі її миттєво висохли від сліз, обличчя неначе затверділо.
Шура вийняв пістолет з так і не знятим глушником, пішов у веранду, відчуваючи всім тілом сторожке звірине напруження: не могли бандити повернутися після втечі, не наважилися б, але хто тоді з’явився непрохано?!
– Відкрийте! – гукнув знадвору Ткачук і знову загрюкав.
Шура поклав ПМ у картонну коробку на вішалці, затим відтягнув защіпку китайського замка, розчинив двері. Зухвало поцікавився в міліціонера:
– Що случилося, капітане?
– Ну, ти...  жартівник... – Ткачук відсторонив господаря й мало не побіг у вітальню, нюхаючи, мов мисливський пес, верхній слід.
Без сумніву, він сподівався якоїсь інакшої картини, бо торопко зупинився, ледь переступив поріг. Шура став рядом. Отямившись, дільничний нарешті привітався до Софії:
– Здрастуйте...
Жінка заплакала, особливо не прикриваючи перед Ткачуком повні стегна та оголений бюст.
– Що тут у вас?... –нарешті спромігся на слово міліціонер. – Чому у Софії Віталіївни ушкоджене лице?
Тепер і Шура помітив у дружини кров під носом та навкруг рота. Від наглої ненависті до нападників йому зробилося душно. Якби в цей момент трапився бандит, котрий посмів познущатися над Софією, Шура б убив його без вагання.
– Сімейні справи, – промовив хрипко. Додав: – Чого не буває між закоханими.... Ішов би ти, капітане, поки я й тобі... не бовкнув лишку.
– Брешеш, Дерев’янко! Чиї машини від’їхали десять хвилин тому?! Що тут сталося? Софіє Віталіївно, що у вас трапилося?! Я...
– Нічого, – понад силу відповіла жінка. – Пожар...
– Я хочу, щоб ви сказали, хто був!
– Ходи звідсіль по-хорошому, Олексійовичу! Врубався?
– Ти як зі мною розмовляєш, Дерев’янко?!
– Та пішов ти, ментяро!...
Дільничний схопив Шуру за барки. Не роздумуючи ні секунди, Шура натомість стиснув Ткачуку  зап’ястки. Міліціонер був жилавий  і на якийсь сантиметр вищий, однак Дерев’янко поволі відірвав руки розчервонілого капітана від себе й штовхнув того в груди. Ткачук похитнувся, зціпив щелепи, поганяв жовна, проте в бійку без свідків не поліз.
–  Гляди мені... – сказав погрозливо. – Опір при виконанні...
– Ти мене задовбав! Який опір? По-людськи повторюю для тупих: нічого не случилося. Самі розберемося. Ясно чи ні?
Намагаючись не втратити гідності, дільничний дивився Шурі в очі, змагаючись у витримці. Потім звернувся до жінки:
– Софіє Віталіївно, надумаєте що-небудь показати, знайдете мене.
– Аякже, – втрутився Дерев’янко. – Неодмінно.
Ткачук круто розвернувся й вийшов. Шура зі словами “ я скоро” рушив за ним. Біля хвіртки чоловіки зупинилися: гість на вулиці, господар у подвір’ї. Дощу вже не було, та свинцеві хмари продовжували повільно й погрозливо плинути у східному напрямі. Вітер дув поривами повз будинок Дерев’янків.
– Якщо ти... – строго мовив дільничний.
– Це не я.
– Хто приїздив?! Хто підпалив?... Поясни, хто приїжджав, і я відчеплюсь. Що ти скалишся, клоуна клеїш?! Ти мене за лопуха не тримай!
– Не дерись на мене, Олексійовичу, прав таких не маєш. Ми з тобою зараз говоримо, як мужик з мужиком. Сам на сам. Повторюю: не твоє діло.
– Дограєшся ти колись до тюрми, Дерев’янко, попомни мої слова...
– А може, хоч у тюрмі веселіше.
Обоє втупилися поглядами один в одного, знову міряючись характером. Врешті Ткачук сплюнув і пробурчав:
– А, хер із вами! Заварили кашу, то розхльобуйте. Я вам не нянька.
Шура не заперечив. Міліціонер повернувся кругом і пішов до свого світло-коричневого “москвича”. Уже сівши за руль, визирнув. Крикнув:
– Я передам в районну інспекцію про ваш пожар. Жди завтра-післязавтра контролера!

56. Кіровоград. Вулиця Карла Маркса. “Фольксваген” Кореня стоїть на брущатці попід тротуаром. Зелений приставив ніж-метелик до ребер Максиму:
– Спробуй пискни, гнидо! Проткну й не кліпну!
Корінь гидливо озирається, але змовчує. Дивиться крізь лобове скло. Метрів за десять від авто дзвонить з автомата Ґедзь. Розмова закінчується, і він поспішає до “фольксвагена”. Нахиляється, говорить у прочинені дверцята:
– Артур чекає нас у Айшена. Цього десь там  закриємо.
Корінь заводить двигун.

57. Софія у спальні закінчує складати валізу. Робить вона це знервовано. Шура сидить на розкиданому ліжку й безкарно курить третю поспіль цигарку, перетравлюючи почуте від дружини.
– Ні! – раптом вигукує жінка. – Я нікуди не поїду!
– Тобі треба їхати, – заперечує Шура, – дома небезпечно. Я сам упораюсь...
– Хто ці люди? Що їм від нас потрібно?!
– Це погані люди, Сонечко. Дуже погані. 
Софія починає плакати. Говорить:
– Якби Максим побачив... Не знаю. Я померла б на місці... Або повісилася!..
– Я прикінчу їх усіх.
– Герой!... Ти ніщо. Ти нуль без кілочка! Безсовісний, безпринципний алкаш. Це ти винен, що забрали Максима!
– Я сказав: порішу їх усіх, – повторив Дерев’янко затято.
– Та ти теж, як вони! Ну, чим ти за них кращий? Згадай, як зґвалтував мене; хіба б я вийшла  заміж за таке убожество добровільно, з власної охоти?
– Ніхто нікого не силував, не вигадуй. Ти була п’янюча. По-моєму, воно нам обом пішло тоді в кайф... Я раніше й не чув, щоб жінки так стогнали. Пригадай, постарайся... По-перше, ти була давно вже не дівчинка. По-друге, не я тебе споював на Новий рік, а ти до клубу в школі гарно набралася. А по-третє... Я тебе любив...
– Ти мене ніколи не любив! І я тебе ніколи не любила!
– А кого ж ти любила? Його не Едиком звати? Едик–педик... Чого тепер замовкла, заціпило? Ти сучка...
– Я тебе ненавиджу...
– Я тебе теж...
Перечекавши нові сльози, Дерев’янко запитав:
– Цей старший – Корінь? – не сказав, як із ним зв’язатися? Адресу чи телефон?
– Ні, забрали Максима й повторювали, щоб ніякої міліції. А тебе він хоче вбити! Ти справді... одного... там, у кочегарці?..
–  Виходу не було. Або-або. Або я, або він.
Софія прикрила рота долонею, з жахом подивилася на чоловіка, мов на отруйного гада.
– Шуро, з Максимом нічого не?... Його... не вб’ють?...
– Що ти мелеш?! Соня, жодної шкоди вони йому не зможуть зробити. Я обіцяю! Але ти мусиш виїхати до матері.
Він підвівся, взяв сумку й валізу.

58. Службовий вхід до кафе “Техас”. Робітник похилого віку фарбує двері в біле й не звертає ні на що уваги, воліючи не втручатися в бандитські справи. Обіч дверей стоїть здоровило, котрий не може бути ніким іншим, ніж охоронцем. Він по черзі тисне руки Кореню, Ґедзю й Зеленому, повертається і йде. Бандити з Максимом проходять слідом за ним підсобними приміщеннями. Навкруги  персонал: кухарі, офіціантки, прибиральниці, проте й вони ніби не помічають ні бандитів, ні полоненого Максима.
Нарешті всі зупиняються перед оббитими залізом дверима. Охоронець відчиняє їх, знявши висячий складський замок.
– Холодильник? –  радісно здогадується Зелений.
– Поламаний. Мотор згорів.
– Не задихнеться? – питає Корінь.
– Не повинен. Душник відкритий. А втім... – охоронець блазнює: – Як на роду написано...
Замкнувши Максима, знову коридорами та кухнею вони добираються до невеликого службового кабінету. На дивані сидить Художник, за простим канцелярським столом – привітний вірменин.
– Не будемо рахуватися, Артур–джан! – з надмірною жестикуляцією прогинається Айшен. – Усе моє – твоє теж. Сьогодні ти мене попросив – я уважив. Завтра мені прийдеться щось попросити – ти допоможеш.
– А, з’явився, – звертає увагу Художник на Кореня.
Вірменин встає.
– Піду, перевірю, що в залі.
  Артур і Корінь залишаються наодинці. Корінь міцно всідається на стілець. Мовчанку порушує Художник. Його голос одразу переростає в крик.
– Напартачили! Хто мені верне Замка? А товар?! Ти!!... – він не придумає, що вимагати від Кореня. – Дешевки базарні! Вижену на вулицю побиратися!
– Стули хавку, Артуре, – відповідає майже холоднокровно Корінь. – Обламали нас. Товар ми все одно відберемо, а за Замка... я розберуся сам. На клапті рватиму! Тепер... якщо не подобається моя робота... я добровільно піду. Давно запрошували...
Художник бере себе в руки.
– Куди ти зібрався?! На носі мільйонна справа, а ти – драпати?! Якщо цей селюк уже заявив...
– Син його у нас. Та й крутий він ненормально. Замка зі стволом замочив!... Не буде він нікуди заявляти. А завтра ми з ним розплатимся!
– Товар, Корінь! Верніть товар, тоді хоч і все село спаліть! Тільки   сьогодні... нічого не трапилося, все прекрасно. Презентація на носі! А з дурною славою ми нікому на хрін не потрібні!
– Не психуй... Все зробимо солідно. А потім... відірвемось на повну! Клянусь мамою...

59. Невелика залізнична станція побіля Шуриного села. На платформі чекають поїзда Софія і Шура. Сутеніє.
Чути гудок потяга, металевий брязкіт. Наближається пасажирський состав. У вагоні, що зупинився навпроти Дерев’янків, відчиняються двері. Виглядає провідник:
– З білетами?
– Без. Одне місце, – пояснює Шура.
Провідник допомагає Софії піднятися, подає багаж.
– Якщо з Максимом... Я до тебе не повернусь! – говорить жінка.
– Усе буде добре.
Поїзд рушає.

60. Ледве Володя відчиняє двері  квартири, як  із коридору вдирається Женя, а за ним зі сміхом Світлана й Віка. Дівчата цілують господаря в обидві щоки, Євген віддає їм пакунки, плескає по сідницях.
– На кухню, мої красуні, в темпі. Шнеля, шнеля – я поспішаю.
– Ти говорив – у середу!
– Попереджую зразу, старий: я на   півгодини – шухер оголосили. Знову якогось кандидата охороняти...
– А дівчата?
– Світлану я заберу. Віка залишиться...
– Несподівано.
Лаштуючи в кімнаті столик для гостей, Володя цікавиться:
– Що за кандидат приїжджає? Я не чув!
– І я не знаю – передали терміновий збір, яка мені різниця?! Обіцяли преміальні...
Орлов накриває стола скатертиною, дістає посуд із шафи, пляшку горілки.
– Віка сказала Світлані, що хоче тебе побачити, – Женя стишує голос до шепоту, – Світлана сказала мені. По–моєму, вона в тебе втріскалася.
Володя робить страждальне лице, однак лише на мить, бо входять дівчата з тарілками.

61. На майданчику поза станційним будинком “дев’ятка” директора школи. Помітивши Шуру, Едуард Геннадійович бадьоро запитує:
–  Когось проводжали, Олександре Степановичу?
– А ви кого зустрічали?
– Передачу забрав у провідників. Підвезти?

62. У машині грає сучасна естрадна музика.
– Дружину проводжав, – пояснює Шура. – В Одесу.
Директор здивовано зиркає на нього.
– Принесли телеграму від тещі – дуже хвора.
– Співчуваю... Треба шукати заміну Софії Віталіївні на завтра!
– Я теж завтра не  вийду.
– Раз потрібно, візьміть відгул. Ми  всі під Богом, мало що...
– Зупиніться тут, – раптом каже Шура.
– А ваша хата...
– Треба зайти до Кузнєцова. Спасибі...

63. У прихожій Володиної квартири господар і Женя.
– Від мене сильно пахне? – питає гість.
– Візьми жуйку.
– Учиш! – Женя дістає пластмасову коробочку, виймає пару маленьких шариків, кладе під язик. – Корейський антиполіцай! Дарю!
– До побачення, – прощається з площадки Світлана.
Володя закриває двері, обертається до Віки, котра виглядає з вітальні. Запитує:
– Що ти сьогодні сказала мамі?
Однак в очах дівчини лише одне бажання – кохатися.

64. – Мені, в принципі, все рівно, – заявляє Шура, – дві сумки передавати, три. Точно не треба?
– Хіба на словах... Передай: у суботу Люся Воронова виходить заміж, запрошення принесла. Казала, щоб обов’язково був.
Жінка, яка балакає з Шурою коло порогу свого будинку, його ровесниця. Повна, доглянута, вона, певно, має професію, не пов’язану з фізичним трудом.
– Як там: Володарського, сімнадцять? – перепитує він.
–¬ Сімнадцять. Увечері повинен бути.  Передавай привіт.
Шура не уточнює, кому  привіт, а розвертається і йде.
Темнота не лише через пізній час – небо повністю захмарене. По всьому відчувається наближення дощу.

65. Шура гасить у вітальні світло. У веранді знімає з верхньої полички картонну коробку, виймає пістолет. Діставши обойму, перелічив набої, і знову заправив магазин у рукоятку пістолета: залишилося три патрони плюс один у патроннику. ПМ він ховає за пояс ззаду. Гасить світло у веранді та на подвір’ї, замикає вхідні двері.
Теперішній настрій, попри хвилювання й небезпеку, подобається Шурі. Давненько до нього не навідувалися рішучість і відвага. А зараз – думати не треба, пізно. За нього все вирішено. Тепер тільки – діяти. Вперед і вперед!
В’язку ключів він, як звичайно, повішав на цвяшок у передбаннику – зловмисникам хоч трохи, та доведеться попошукати. Потім у темряві рушив до воріт. Жук загарчав, не вилізаючи з будки.
– Остаєшся за старшого, собако, – сказав Дерев’янко.

66. Перед двома шеренгами бійців у плямистих куртках дає останні настанови череватий полковник:
– Починати лише по команді “Захват”. Затримуємо всіх присутніх. При підозрі на зброю діяти максимально обережно – нам втрат особового складу не потрібно. Все ясно?! Тільки по команді!
Серед бійців УБОЗу знаходиться й Женя, підтягнутий і зосереджений.
– До машини!
Бійці прямують до ГАЗ–66 з тентом, що стоїть під стіною.

67. Залізнична платформа. Цього разу поїзд наближається з протилежного боку, з півдня. Шурі довелося бігти уздовж вагонів, щоб знайти відчинений тамбур.
– Куди вам, мужчина? – запитала товста, неохайна, однак без міри доброзичлива провідниця. – Куди їхати?
– На Кіровоград.
– Залізай швиденько! Дві гривні. Сідай, де хочеш; де знайдеш полку, там і падай.
Шура раптом похопивсь, лапнув поперек: на секунду примарилося, що загубив пістолет. Проте ні – зігріта тілом залізяка стирчала там, де їй належало стирчати.

68. Перон Кіровоградського вокзалу.
Кіровоград зустрінув зливою. Дерев’янко зістрибнув із високої підніжки вагона, пройшов по калюжах до вокзалу. Незважаючи на пізній час, у просторій будівлі товпилося багато народу. У центральному залі тривала жвава торгівля: напоями, пиріжками, шоколадками, жуйками, газетами, журналами. Метушня й збуджений галас могли роздратувати кого завгодно. Не затримуючись, Шура вийшов з протилежного боку вокзалу й здивувався: надворі, зважаючи навіть на дощ і непогоду, виявилося тихіше.
Кілька таксі чигало на пізніх пасажирів. Дерев’янко навмання вибрав темну, майже чорну “шестірку”, підійшов до легковика впритул, постукав по вікну, смикнув нетерпляче дверці. Одначе вони були на замку. Водій повільно опустив скло, запитав у шпарину:
– Ну?!
– Командире, на Володарського повезеш?
Таксист задумливо й уважно зміряв оком прохача. Явне простацтво клієнта без речей та без парасолі йому, напевне, не подобалося, проте, розміркувавши, він поцікавився:
– П’ятнадцять гривень даєш?
Шура наздогад вийняв із кишені дві купюри, продемонстрував і знову сховав.
– Сідай, – хитнув головою водій.

69. – Оце, мабуть, він, – підбадьорив Шуру таксист. – Фініта.
– Слухай, командире, підожди трохи. Я, буквально, на хвильку. За стоянку плата само собою! Поки візьми ці. Розумієш, після треба ще в друге місце підскочити. А я звідси сам за тиждень не виберусь.
– Нема проблем, – відповів таксист. Прозвучало це, як “твої проблеми”, та ображатися не доводилося.
Водій заглушив двигун, а Дерев’янко, розгледівши номер на перекошеному хирявому парканчику землистого кольору, зайшов у хвіртку.

70. Віталик Кузнєцов лежав на древньому панцирному ліжку з чавунними бильцями. Надривався магнітофон. По мініатюрному телевізору з висувною антеною показували бойовик. При цьому хлопець примудрявся крізь окуляри роздивлятися грубезний підручник, листав сторінки й кусав бутерброд з ковбасою. Поряд з ліжком стояла майже порожня пляшка пива.
Шура рішуче ступив уперед, прихилив за собою стулку дверей, знагла напористо промовив:
– Привіт, студенте!
Віталій тріпнувся з переляку, а коли побачив, хто саме до нього завітав, то сполотнів, одклав книгу й сів помертвіло –  механічно продовжували працювати лише щелепи –  на краєчок ліжка. Шурі давно не щастило спостерігати, щоб люди так сильно дрейфили. Однак жаль до хлопця у нього навіть не ворухнувся. Переб’ється!
– Напудився? – запитав дратівливо. – Встань! Отак. Питаю по-простому: ти навів на нас цих бандитів?! Де Максим?
– Я-я сьогодні – на заняттях... Мені н-невідомо... Д-дядя Шура!
Дерев’янко упівсили штовхнув пацана у вузькі груди. Віталій заточився, але не впав.
– Мене зараз інтересує тільки Максим, – перебив Шура палкі запевнення. – Я його знайду й заберу. А хто стане поперек... пошкодує! Ти, – він твердо  стукнув вказівним пальцем Віталія по лобі, – ще живий і непокалічений. Поки що. Але це ненадовго, – і гримнув. – Допер?! Де Максим?
– Я не знаю, д-де він...
Дерев’янко коротко, кулаком під ложечку, стусонув хлопця, і той задихнувся, подавився невимовленими словами. На очах сопляка моментально виступили густі дрібні сльози.
– Вірю! – утішив його Шура. – Не знаєш, гівнюк. Почнемо з найлегшого. Де ті фраєри, що приїжджали вчора? Хто в них верховод?
– Жорж! Це для нього М-максим віз порошок...
– Про порошок забудь! Ніякого порошку я не бачив. Ніхто не бачив. Ясно? І якщо хто, не приведи Боже, побачить... то ти, Віталя, сядеш!... Солідно й надовго, я обіцяю. Де живе цей  Жорж?!
– Десь... коло старого автовокзалу!
– Поїдеш зі мною і покажеш.
Хлопець перестрашено замотав головою, не в змозі вимовити ані слово.
– Нема тобі, Іуді, куди діватися, крім петлі. Збирайся, я на тачці...

71. Віталик Кузнєцов лаконічно радив, де зминати. Забачивши автовокзал, він знову почав заїкатися, проте продовжував совітувати, куди та як ближче заїхати у двори. Шура засумнівався, що хлопець був тут всього раз.
Зупинилися на заасфальтованому прямокутнику, обступленому “хрущовками” з усіх чотирьох сторін. Посередині двору зберігся скупо обладнаний дитячий майданчик; збоку висіли шворки для білизни, натягнені між стовпцями; по периметру росли високі кущі, а з-поза них виглядали труби підвальної вентиляції. Освітлювався двір прорідженими ліхтарями та вікнами п’ятиповерхівок.
– Там його балкон, – указав рукою Віталій. – Незасклений. І “мерс”!
Під другим під’їздом стояла четвірка автомобілів, серед них і канарковий “мерседес”. “Мерседес” був саме той: 120–58  ОН, з дугастою тріщиною на вітровому склі.
– А квартира... тридцять два. Точно! На третьому поверсі, – детально пригадував хлопець. – Зліва. Вічко у дверях.
Він благально та віддано подивився Шурі в очі. Ну, ось-ось заскавулить. “Чорт з тобою”, – подумав Шура.
– Брате, – заговорив до водія, – скільки з мене, якби цього гаврика назад на Володарського доправить?
Таксист байдужно знизав плечима:
– Сюди півтора червонця. А туди... Жени ще двадцятку зверху, прокатаю. Мені потім на вокзал вертатися. Я й так тобі зі знижкою, як оптовому клієнту...
Дерев’янко простягнув гроші, виліз із легковика, сказав:
– Щасливо!
– І тобі щасливо, – відповів таксист. – Брате...

72. Шура піднявся на третій поверх, критично обдивився брудну площадку, обмизкані стіни, тьмяну лампочку, засиджену мухами. Знайшов вимикач і зовсім погасив світло. Затим подзвонив до крайньої лівої квартири з вічком у дверях. Чекати довелося довго, поки з квартири не почувся  слабкий чоловічий голос:
– Ні фіга не видно. Хто?
– Свої, Жорж, відкривай! – крізь зуби мовив Шура.
Двері розчинилися, але у проймі хитався не Жорж, а незнайомий молодик років двадцяти п’яти.
– Ти хто? – здивувався хлопчина не вельми привітно. – Шо-то я тебе...
Він був п’яний саме настільки, щоби без остраху виявляти цапину  агресивність.
– Жорж дома? – Дерев’янко встиг подумати, що промазав з квартирою чи поверхом, але остаточно надії не втратив.
За кого Шуру прийняв молодик, невідомо, бо зверхньо, зневажливо процідив:
– Дома-то дома, да сьогодні не приймає. Ю-ві-лей – не чув? Іменини в нього, на хер... А ти приперся...
Мовчки посунувши хлопчину вбік, Шура зайшов до коридору. П’яничка хлопнув дверима, догнав гостя, схопив за плече:
– Ти куди, гондон?!...
Він починав набридати. Не обертаючись, Шура садонув причепу ліктем: молодик залетів у вішалку, посунувся по шкіряних куртках і вистелився горілиць на циновці. Зі спини напад тепер не загрожував.
Двері праворуч вели до кухні – там щось шкварилося, проте людей не було. Шура ступив до центральної кімнати, де й святкувалася гулька.
Накритий кухонний стіл містився проти вікна. Особливо вишуканих делікатесів на ньому не лежало, натомість батареєю купчилися пляшки горілки, вина, пива й навіть шампанського. Окрім Жоржа із заклеєним переніссям, здорованя Зайця та знайомого слабака-шофера, які втрьох тіснилися на канапі, за столом на табуретах і стільцях сиділи ще двійко парубків, а також зграйка дівуль до пари кожному плюс одна для сльоти з коридору.
– Що там бу?.. – Дохлий, котрий тамадував, затнувся на півслові.
Розгублено витріщилися і його обидва досвідчені приятелі. Решта компанії просто не розуміла, хто з’явився та чим поява прибульця може загрожувати їм.
Без дипломатичних церемоній Дерев’янко зробив крок уперед, узяв зі столу пляшку іскристого, найкрупнішу поміж інших, і рішуче розколов на маківці  Зайця. Той чвакнув фізіономією об стільницю. Дівахи заверещали.
– Мочи його! – раптом вискнув Жорж. – Разом!
Однак першим – каблуком черевика по столу – знову вдарив Шура. Наїдки, напої вивернулися на  підлогу; всі схопилися, юрмою кинулися до чужака. Шура відступив, аби загородити вихід із кімнати, й почав запекло збивати, не розбираючи  статі, кожного, хто підвертався під руку чи ногу. Бив у повну силу, витрачаючи на людину один, рідко два удари. Зустрічний бій на знищення в обмеженому просторі якнайліпше пасував до нинішніх умов.
Квартира не окоп, але буквально через хвилину присутні, за винятком Зайця, повзали по паркету. Лише Дерев’янко, засапаний та спітнілий, стояв на тому ж місці, що й перед сутичкою. Вийнявши ПМ, він націлився Жоржу в лоба, вимовив:
– Я прийшов тільки по тебе, – і тяжко передихнув. – Тебе я порішу. А ви всі... в оту кімнату! І цю падаль тягніть! – лівою рукою він указав на непритомного Зайця. – В темпі!
Хто самостійно, хто з допомогою  жіноцтва перебралися в сусідню спальню;  Зайця забрали також. Залишився Жорж – молодик од жаху майже заціпенів.
– Де телефон?! – рявкнув Шура. – Мозки виб’ю!
Господар тицьнув пальцем кудись за канапу. Дерев’янко відірвав апарат зі шнуром купно, відчинив балконні двері, жбурнув телефон униз. Пластмасовий корпус жалібно брязнув об асфальт.
Сходивши в туалетну кімнату, Шура приніс вантуз, буковим руків’ям заклав двері до спальні. Затим повернувся до Жоржа, рвучко намотав галстук на кисть, підтягнув парубійка до себе, торкнув дулом під щелепу.
– Знаєш, за що?! – спитав грізно. – За Максима, стерво!
– Це не я! – прорвало Жоржа. – Батя, Макса я не трогав! Клянусь! Не я!..
– А хто?!  Бистро!!
– Це Художник, Артур! Це його братва збиралася до вас! Не стріляй...
– Де він живе?!
Жорж, вочевидь, відчув шанс; тож, не намагаючись критися, продовжував гарячково, без опору колотись:
– Батя, він мені завжди дзвонив сам, зустрічалися на вулиці або в кабаках. Клянусь! Знаю, що тепер він повинен сидіти в дискотеці “Техас” у Айшена – це точняк.
– Повезеш туди!
– Батя, він мене кокне, як побачить... Може, без мене?...
– За смерть не переживай, синку – я вже тут. Де ключі від машини?
– У кишені...
З коридору засмерділо смаленим м’ясом.
– Вперед!
Дерев’янко в зашийок виштовхав молодика, зазирнув мимохідь до димної кухні. Страва, що готувалась на сковорідці, перетворилася на вугілля. Вимкнувши газову плиту, Шура оглянув замок на вхідних дверях, забрав зв’язку ключів. Навіть, якщо арештанти вирвуться зі спальні, їм доведеться ще вибиратися з квартири; а без запасного ключа це буде тяжко. Хай зламують!
Наостанку присів біля невдахи, котрий підвернувся першим, поплескав по щоках. Коли лобур застогнав, попередив Жоржа:
– Про всяк випадок, засранцю: стріляю я краще, ніж фізи б’ю. Віриш? Усікай сам, яка комбінація. Від мене не втечеш – для твого ж блага попереджую. Включи лампочку!
Жорж слухняно виконав наказ і запобігливо стримував дихання, доки Шура замикав двері.

73. “Мерседес” пригальмував, плавно заїхав на стоянку перед кафе, де паркувалося близько десятка машин, усуціль іномарок. Жоржева тарадайка здається на їх фоні пофарбованими ночвами.
Нам чути переговори убозівців по рації:
– Четвертий, четвертий. Під’їхав “мерседес–300D” жовтого кольору. Номерів не видно. З кабіни ніхто не виходить.
З іншої точки майданчика співробітники СБУ знімають на відео через приспущене вікно “п’ятірки”. На екрані дата й точний час: “25.10.1999, 23:10”. Оператор розмовляє з напарником:
– Ще одна. Е-е, це бідняк. Сидять, не збираються вилазити.
– Може, трахкаються в кабіні?
– А ти пробував коли-небудь? Севастьянов казав: страшенно незручно. А може, й трахкаються – ні фіга не бачу. Сюди б інфрабінокль – ото розкіш. Та ні, не трахкаються – два мужики!

74. Шура, відкинувши спинки передніх сидінь, говорить:
– Виймай ремінь з брюк.
– Ти чо, батя?!
– Димохід тобі, півню, прочищу! – грубо мовить Шура. – За все зараз поквитаюсь!
Жорж закляк.
– Що, повні штани наклав? Давай-давай, не трясись, душаро; руки зв’яжу, щоб не  втік.
У бардачку знайшовся дебелий пружинний ніж, яким Дерев’янко перетнув ремні безпеки, дбайливо сповив молодикові ноги й тулуб, примотав до відкинутого сидіння. Потім заткнув рота ганчіркою. Утішив Жоржа:
– Як лялечка. Ларіведере!

75. Співробітники СБУ продовжують знімати на відеокамеру. Шура виходить з “мерседесу”, захлопує дверцята, присідає до колеса.
–  Що він там робить?! – дивується оператор.
– Може, тиск перевіряє... Або нужду справляє...
– Не бачу... Темно й далеко...
– Точно, тиск міряє. До заднього пішов.
Шура зникає за корпусом легковика.

76. Дерев’янко присів біля третього колеса, відкручує золотник і спускає шину. Переговори по рації:
– Четвертий. Пасажир жовтого “мерседесу” оглядає колесо.
– Вас чую. Щось підозріле?
– Поки нічого. Усередині порядок, перед кафе тихо.

77. Дерев’янко нарешті спустив усі чотири колеса; підвівся, глянув угору. З чорного кошлатого неба сіяв дрібний дощ. Гарна погода, осміхнувся Шура, в таку погоду лише й мстити. Помирати веселіше, ніж жити...
З вікна-вітрини кафе скалився намальований ковбой, націляючись у білий світ одночасно з двох револьверів. Над крислатим брилем стрільця висвічувався неоновий напис: “Бар Техас”.
Торкнувшись мимоволі власного пістолета за паском, Дерев’янко попрямував до кафе. Проходячи повз темно-синій “фольксваген”, відзначив підсвідомо щось знайоме й зминув праворуч. На ходу подивився на лобове скло. Так і є: три акуратні дірочки в ряд! Це був “фольк”, що приїздив до кочегарки, а отже, бандити тут, ще тут! Холодок із живота піднявся в груди... Зараз, конкретно в цю мить, він здатен був убити ґвалтівника Софії кулаком, одним ударом!
Стримуючи мимовільні нервові дрижаки, Шура твердо піднявся сходами до бару. Гарячі розхристані хлопчики коло входу палили, пили з горла якусь газовану воду, матюкалися та обіймали не менш гарячих дівчаток, які теж палили й реготали. Гурт дружно, немов одна багатоголова тварюка, зневажливо зиркнув на прибульця.
– Я не запізнився? – спитав Дерев’янко дружелюбно.
Найближча дівиця, статурна, славна, в міні-спідниці поверх блискучих колготок, відвернулася з напускним презирством.
– Чапайте собі, діду, – примирливо сказав її кавалер. – Ніхто ж не займає...
Шура кивнув у відповідь, зітхнув і мовчки зайшов до кафе.
Голос по рації:
– Четвертий, у приміщенні сорок дев’ять. Восьмеро залишаються на літній терасі.
– Вас чую добре. Шостий, яка ситуація коло чорного ходу?
– По-старому: два автомобілі, сім чоловік зайшло, ніхто не виходив.
– Продовжуйте спостереження.

78. У холі гуркотіла музика, кольорові спалахи в напівтемряві висвічували молоді та життєрадісні обличчя танцюючих.
Шура наблизився до стійки бару, сперся ліктями на шинквас, знову озирнувся. Десь у глибині дискотеки мусять знаходитися двері в банкетний зал, але звідси не було видно.
– Замовляємо? – бармен явно вагався щодо фінансової спроможності нестандартного відвідувача, проте службові обов’язки виконував без огинань, як годиться. – Чогось вип’єте? Зігрітися чи розвеселитися...
– А велика різниця? – зауважив Дерев’янко похмуро. – Віскі в тебе по чому?
– Справжній “Ред Лейбл”, – похвалився бармен початою пляшкою. – П’ять гривень дрінк. Якщо хочете, є “Мартіні” – рекомендую. Слабкіше, але й дешевше. І “Союз–Віктан”  – гривня за дрінк. А ще коньяк і вино.
– Дрік  – це скільки ?
– Дрінк, – поправив бармен, – це двадцять грамів. На два пальці. Це доза, яку п’є американський кіллер перед роботою, – він хихонув і запитав: – Ви, пробачте, не на роботі?
Шура полічив гроші, поклав на прилавок в ряд.
– В одну посудину. Отого “Лейбу”; покуштую.
Бармен здивовано змів купюри, взяв високий келих і налив у нього аж по вінця. Підсунув тарілку:
– Солоні горішки, пригощайтесь. Мінералка.
– Не треба.
Бармен заспокоїв:
– Арахіс  для клієнтів безкоштовно, а вода входить у рахунок дрінка...
– У мене від газу потім бульбашки носом, – буркнув Шура.
Він відчував, що потребує випивки, хоч злегка й побоювався, чи не забагато замовив. Але пульсуюче гупання у скронях слідувало заспокоїть у який завгодно спосіб. І будь-що притримувати себе, щоб не зірватися завчасно.
Бармен простежив, як клієнт вихлестав спиртне, схвально кивнув, цмокнув і запитав:
– Ще по маленькій?  У фріців називається кляйн. Це буде без грошей, за кошт закладу. Бонус. Типу дотації.      
– Досить.
Дерев’янко жменею вкинув смажені горішки до рота, решту з тарілки пересипав у кишеню піджака. Потягнувся до пляшки з мінеральною водою, налив собі  трохи у келих, сполоснув зуби. Припустив уголос:
– Нашому кіллеру треба не менше гранчака.
 Бармен приязно, мов до свого, заусміхався на знак згоди. Клієнт йому, очевидно, подобався більше й більше. А Шура продовжив:
– Ну, бувай, командире. Але віскі у тебе... як самогон. Звиняй: за такі гроші...
Він одштовхнувся від стійки, козирнув двома пальцями й пішов до танцюючих.

79. Невеликий без вікон кабінет на три столики; задраповані в червоне стіни. Група з семи чоловіків зібралася йти; Художник, Корінь, Ґедзь, Зелений та ще двоє бойовиків прощаються з ними.
– Дякуємо за гостинність, – говорить старший у сімці. Почувається він упевнено й вільно. – Ми задоволені результатами й тим, що будемо надалі співпрацювати. З тобою, Артуре, любо вести справи.
Двоє охоронців поважного гостя виходять.

80. Службовий хід. Лампочка над свіжопофарбованими дверима освітлює п’ятачок двору й капоти імпортних легковиків. З дверей визирає один із битюгів, котрі щойно виходили. Голос по рації:
– Четвертий, говорить шостий. З’явилося двоє... Перший сідає в “ролс”. Другий повернувся до кафе.
– Вас зрозумів.

81. Потупцявши трохи скраю в такт бадьорій музиці, Дерев’янко помітив двері в протилежній до входу стіні. За цупкими коричневими шторами саме зникав лисий здоровко, чистісінько бандюк з кінофільму! Скромно намагаючись не привертати уваги до власної персони, Дерев’янко почав пробиратися до штор.

82. – Четвертий, говорить шостий. “Ролс” від’їжджає.
– Без пасажирів?
– Так точно.
Іномарка розвертається, їде поза будівлю кафе.
– Нічого не вживати! Готовність один усім групам.
– Готовність один!

83. Знімають на відео: “ролс–ройс” вирулює поперед кафе “Техас”, зупиняється неподалік Жоржевого “мерса”, проте ближче до сходів. Водій вмикає двірники.
– Оце лялечка! Але, по-моєму, геть порожня, – говорить оператор.
– Багатий козел приїхав зняти козу на вечір.
– Або козлика...
Сміються.

84. Червоний кабінет.
– Отже, – говорить поважний гість, – на середу чекаємо вас у себе. Сподіваємося, решту умов ми погодимо так, як і сьогодні, хіба ні?!
– Без сумніву, – запевняє Художник. – Ми люди слова.
– Не проводжайте нас, – говорить гість. – До зустрічі.
Із червоного кабінету він переходить до великого банкетного залу, й тут група супроводу розділяється. Троє чоловіків прямують до службового виходу, а головний гість з двома охоронцями простує туди, звідки долинає музика.

85. Шура майже досяг назначеної мети, коли двері несподівано відчинилися. Він мимохіть  напружився, проте з трьох чоловіків, які вийшли до холу, жоден не був хоч приблизно схожий на описаних Софією чи Жоржем. Ліворуч крокував щойно бачений лисий гардероб, праворуч – також охоронець, поза будь-яким сумнівом. Середній чолов’яга, статечний, поважний, у бездоганному строгому костюмі, виглядав, як мінімум, директором фірми. Вони призупинилися, підозріло подивилися на незнайомця, та після секундної заминки збайдужіло, ба, навіть круто, рушили далі. Очевидно, не поцінували його вартим затримки.
Шура розсердився на себе: щойно він на мить утратив певність, був просто розгублений, незібраний. Глянувши услід трійці, зжував ще жменю горішків, затим без вагань зайшов у приміщення за шторами. Воно виявилося порожнім банкетним залом. Столи буквою “П” стояли не накриті, міцні стільці  були щільно підсунені, на стінах висіли великі синтетичні килими. Та найголовніше – перед Шурою з’явився вибір: нових двоє дверей! Він вибрав дальні, ті, що багатші з виду; проте, як з’ясувалося негайно, попав пальцем у небо.

86. – Я шостий, три чоловіка сідають у BMW. Як зрозуміли?
– Не затримувати! Хай їдуть.

87. Червоний кабінет.
– Веди сюди те щеня, – наказує Художник, – погомоню з ним.
Зелений шкіриться.

88. – Четвертий, ще троє виходять з кафе й сідають в “ролс”.
– Готовність нуль.

89. Шура не встигає пройти й половини шляху до підсобних приміщень, як його окликає Зелений:
– Ей, лох, заблудив? – молодик визирнув із ближніх дверей. – Чого шариш? Загубив ключі від квартири чи, може, сто баксів? Ану чеши звідси!
– Зелений? – запитав Шура.
– Ну, я, – похверцював бандит. – А тебе, чмошник, не признаю. Ти з якого бомжатника до нас причалапав?
– Я Шура Дерев’янко. Сподобалась моя дружина?
– Артур, селюк прибацав! – гукнув Зелений і блискавично вихопив “метелика”.
Дерев’янка він не злякався; почувавсь на своїй території захищеним! Ошкірився, вигадливо тріпнув ножичком, розкрив і зафіксував лезо. Проте Шура не став ризикувати; просто витягнув ПМ і натиснув гашетку.  Прапорець запобіжника він здвигнув великим пальцем, поки виносив зброю з-за спини та піднімав на лінію вогню.
Почулося тихе пахкання глушника, і зліва на моднячому светрі вмить утворилася цяточка, навколо якої відразу почала розпливатися темна пляма. Молодик сіпнувся, роззявив рота, мов для позіху, повільно осів набік, зачепив стільця й перекинувся.
Шура переступив через труп, зловісно шепнув:
– Повезло тобі, погань, що я поспішаю...
– Зелень, ти з ким там?... – озвався інший бандит, виглядаючи на шум.
Дерев’янко впізнав Гирю. Питання той не встиг закінчити, бо від поштовху дев’ятиміліметрової кулі в груди упав навзнак.
– Два! – полічив Шура і, б’ючи підбором трохи вище замкової щілини, схопився вільною рукою за одвірок, розвернувся кругом, дістав руків’ям Макарова навідліг найближчого  з присутніх – Художника, розгледів вийняті, притьмом націлені стволи, пригнувся від пострілу Кореня й плигнув за масивний столик, перевертаючи його руба.
Кулі гучно впиваються в стільницю, кришать тріски з товстих дощок, але не пробивають їх наскрізь. 

90. – Четвертий, у кафе стрілянина! – доповідає спостерігач за парадним.
– Чую постріли в кафе! – озивається шостий.
– Усім групам: “Захват”!

91. СБУ продовжує знімати відеокамерою вхід.
– Що за дідько?! – дивується оператор. – Ти чуєш?
– Наче... стріляють!
– А це?...
Відвідувачі вискакують з вузьких дверей бару, навстріч їм, під струменями дощу, біжать бійці УБОЗу в чорних масках і бронежилетах. Оператор присвистує:
– Ось тобі й зовнішнє спостереження...

92. Червона кімната. Розгардіяш побільшав. Корінь стріляє в стіл, за яким сховався Шура, кричить охоронцям:
– Стоп! Візьміть цю суку – я прикрию!
Озброєні здоровила обережно підступають, але раптом над столом з’являються Шурине обличчя та рука з пістолетом. Обидві останні кулі влучають в лобешники сміливцям безпомилково!
Корінь – він зостався у живих! – також пальнув, але промазав з нетерплячки, а потім небесною музикою прозвучало сухе клацання бойка – набої скінчилися і в бандюка!

93. “Ролс-ройс” мчить по місту, втікаючи від зливи. Охоронець з переднього сидіння оглядається до боса, збуджено вигукує:
– Там була пастка! А ми вирвалися!
Інший охоронець невідривно спостерігає у заднє вікно.
– Є удача, Графе! – знову гукає перший.
Шофер звертає на освітлену центральну вулицю, зменшує швидкість. Головний гість дістає з-за комірця натільний хрестик, щиро цілує його. Говорить тихо:
– Є Бог...

94. Шура повільно випростався. Художник стогнав попід стіною; Корінь завмер, наставивши на супротивника ТТ, тепер таку ж марну болванку, як і ПМ у руці Дерев’янка. Різниця – суттєва – була в тому, що про розряджений ТТ знали обоє, а про Макарова тільки Шура. Він рішив блефувати.
– Де хлопець? – запитав, націляючись. – Де Максим?!
– У тебе пістолет Замка, – до Кореня лише зараз дійшло, хто нападник. – То це ти...
– Я!  Де хлопець?!
– А-а, хлопець... Стріляй! Убий, падло, й мене!
Корінь жбурнув пістолетом, одначе знову, як і кулею, не влучив; скреготнув зубами. Ну, ось-ось роздере тільник на грудях і дістане з-за пазухи безкозирку...

95. У дискотечному залі глум і вереск. Бійці з автоматами зганяють відвідувачів у щільний круг, а решта нишпорить по закутках, розшукуючи тих, хто стріляв.

96. Дерев’янко поволі ступив ближче.
– На землю! – наказав. – Лягай, бо стрілятиму! Лягай на землю!
– Стріляй! – уперся бандит і зненацька з риком кинувся на Шуру. – Порву!!
Пістолет від поштовху випав із Шуриної руки, а чоловіки зітнулися посеред кабінету з червоними стінами, завдаючи один одному безпощадних ударів по голові та по тулубу, не відступаючи ні на півкроку. Корінь ширший у плечах, важчий, кремезніший узагалі, але Дерев’янко переважає противника в основному – у виучці. Навіть сказ не допоміг бандиту опиратися довго. Пропустивши копняка в пах, він зігнувся, а затим од кількох тусанів у голову поплив, утратив рівновагу й гепнувся остаточно.
Не гаючи ні секунди, Шура впав на коліно, з ходу добив лежачого лівим кулаком у скроню, а ребром правої долоні двічі поспіль рубонув по горлу, ламаючи кадик. Живий чи мертвий Корінь, уже не перевіряв, а озирнувся в пошуках Художника.    
Артур, на диво, оклигав од удару кілограмовим пістолетом по щелепі й тепер зі скривавленим обличчям підповз до ствола, який вивалився у вбитого охоронця. Він ще встиг перекотитися на спину, тримаючи зброю обіруч, та Дерев’янко раптом стрибнув уперед і накрив Художника зверху.
Кінчати останнього свідка Шура не збирався. Він тільки намагався відібрати пушку. Пістолет, що виявився затиснутим між двома тілами, бахнув, але дуло було направлене вбік, тому куля нікого не зачепила.
Шура заходився силою розгинати пальці Художника, що стискали руків’я пістолета, проте не довів діло до кінця. У кабінет, тупаючи здоровенними черевиками, немов коні-ваговози, заскочили три типи в чорних вовняних масках, плямистих комбезах, з короткодульними АКС-74У напереваги.
– Всім лежати! – загорлали вони, щедро сиплячи матюками. – Руки за голову! УБОЗ!

97. Череватий полковник піднімається сходами до бару, проходить через дискотеку, гукає до убозівця без маски:
– Опитай свідків!
  Затим проходить банкетним залом, обминає труп Зеленого, заходить до червоного кабінету.
– Де тут неушкоджений?
  Бійці за лікті піднімають Шуру. Руки за спиною йому вже скували браслетами.
– Славний фрукт! – хитнув круглою лисою головою полковник. Строго питається: – Хто Артура замовив?!
– Мовчить, – пояснює боєць, що тримає Шуру.
– Оба-на, – дивується третій. Це Женя. – Та я його знаю. Бачив позавчора! Ну, бачив! Ще й... в рило дав...
– Рисковий ти хлопець, Білоус, – мовив полковник. – Безстрашний. Це ж нінзя! В одиночку переколотив бойовиків Артура, як курчат! – і звернувся до Шури. Мовчиш... А я тобі обіцяю – все одно скажеш. У мою машину цього вусатого! Ти, Білоус, теж. Розкажеш, де це ти йому рило чистив. Степанян!
Офіцер-убозівець ступив ближче до начальства.
– “Швидка” зараз прибуде, – сказав полковник, – дивіться, щоб поранені у вас до лікарні добралися живими, не здохли, а то відписуйся потім... Опитайте свідків: можливо, хто знає цього вусатого.
– Та не місцевий він, товаришу полковник! – втрутився Женя.
– Не перебивай, Білоус! – підвищив голос начальник. – Обшарте увесь бар, кожен закуток: зброя, наркотики, безакцизний алкоголь, сигарети – вас учити?! Виконуйте!
- За мною! - скомандував служака Степанян.
Хлопці завчено задерли Шурі лікті, щоб він схилився вперед, у такій позитурі повели за офіцером.

98. Біла службова “Ауді” зупиняється перед баром. Від входу назустріч Андрію Васильовичу, котрий вийшов із кабіни, поспішає ставний молодик у плащі. Він розкриває парасольку над головою начальства й супроводжує всередину приміщення.
– Що тут, Славо?
– Погром.
– Художник живий?!
– Трохи пом’ятий. Забрала “Швидка”.
 Андрій Васильович втомлено прикриває лице руками, проводить ними по голові, пригладжує змокле волосся. Та це миттєва слабкість або й просто втома.
У дискотечному холі яскраво горить верхнє світло, всюди по залу валяються накидані папірці, недопалки, пластмасові кришечки та одноразові стаканчики.
– Славо, – говорить Андрій Васильович рішуче, – негайно в лікарню і щоб Художник розповів: хто був, коли їхати, які умови! Козиряй перед ескулапами, чим хочеш, посилайся на самого Президента, але доберись до Артура й витисни з нього потрібне. За наслідки відповідаю я.
– Буде виконано, – оскірився співбесідник. – Не сумнівайтесь. Можна приступати?
– Треба, Славо, треба!
 
99. Телефонні трелі у темряві.
– І так всю дорогу, – спокійно зауважує Орлов.
  Він вмикає нічник, дивиться на годинник.
– Еге, уже завтра!
  Поряд з ним мружиться Віка. Мобільник продовжує сюрчати.
– Алло... Я... Поранений?!.. Їду, негайно їду!... Зрозумів... Так... Буду через двадцять хвилин...Через п’ятнадцять... Зрозумів...
Вискакує з ліжка, похапцем одягається.
– У тебе кожну ніч тривога? – питає Віка.
– Ні, лише, коли ти приходиш, –  похмуро жартує Володя. – Спи! Якщо мене до ранку не буде, просто захлопни двері. О’кей?
  Дівчина прислухається до його кроків, до стуку вхідних дверей і клацання замка, затим гасить нічник.   

100. Шикарний кабінет череватого полковника. Довгий ряд столів посередині – для наради. М’які стільці під стінами, килимові доріжки на дзеркальному паркеті. За спиною господаря – портрет Кучми, в кутку – жовто-блакитний прапор. На столі фотографія: полковник ручкається з міністром внутрішніх справ.
Господар кабінету при погонах і нагородних планках обрав торцевий стіл.  Праворуч від полковника, за  столом, що стоїть перпендикулярно до осьового ряду, сидить дільничний Ткачук. Міліціонер зашарівся і обтирає чоло носовичком, хоч і не дуже жарко; від нагінки спітнів, бідолаха.
Ліворуч сидить Андрій Васильович.
– Сідай, – сказав Шурі господар кабінету. – А ти почекай за дверима.
Коли охоронник вийшов, присутні втупилися в Дерев’янка, тому він у відповідь почав нахабно розглядати їх.
– Чому не розповідаєш? – запитав урешті Володин начальник.
Дерев’янко перевів погляд повільно на нього, потім демонстративно опустив на скуті руки.
– Ти уявляєш , що належить за твої геройства? Ого-го, до пенсії сидіти!
– Де Максим? – слова неначе самі вирвалися у Шури – аж прикро здивувався, що заговорив.
– Розколовся, – перебільшено вразився й полковник. – Ти бач... Яка батьківська любов! Я просто розчулений... Живий і здоровісінький твій синаш. Як бугай. Чого не можна сказати про тих неборак, з якими ти вчора не поділив. Деякі геть неживі. Звідки в тебе, Дерев’янко, зброя з глушником?!
– Знайшов...
– Ану! – гримнув полковник. – Ти зі мною в жмурки не грайся! Перед виборами ЧП на всю Україну; а відповідальність мені, не тобі нести! Нам тільки замовленого вбивства й не вистачало. Кіллер він – це ж треба! – полковник лайнувся.
– Версія із замовленням, Іване Григоровичу, не витримує примітивної логічної критики, – втрутився Андрій Васильович. – Оцей шкільний кочегар – і кіллер?! Сміховинно, вибачте за епітет.
– Сміховинно чи ні, Андрію Васильовичу, а факти річ уперта.
– Тим гірше для них! Ви й без мене прекрасно знаєте: факти існують виключно для того, щоб відповідно їх інтерпретувати. Ось, приміром, установлено, що легкові автомобілі, які приїжджали напередодні до Дерев’янків у Веселинове, належали членам злочинного угрупування, – мужчина зазирнув у складений папірець перед собою на столі, – Білому Григорію Петровичу і Корнійчуку Юрію Альбертовичу. Перший – тяжко поранений, другий – убитий. Невже вони самі себе замовили? – Андрій Васильович змовк.
– Могла бути третя сторона. Або щось між собою не поладили...
– Ні, Іване Григоровичу, сина вони в нього викрали – ви це також знаєте! Що вам розповів син?
Шура прислухався.
– Те, що й батько – нічого, – відповів полковник дратівливо. – Не знаю, не розумію...
– А ти, Ткачук, як гадаєш?
Не второпавши, що від нього вимагають, дільничний лише знизав плечима. Сьогодні він явно не почувався ні спокійним, ні рішучим.
– Відпусти його, Іване Григоровичу, не муч. Що міг, чоловік розповів, пособив. Одпусти, хай їде додому.
– Іди, капітан. Розвів у себе гадючник... Як ти говорив, у селі його називають: Рембо? Та я на твоєму місці!... – полковник махнув рукою. Дочекавшись, поки Ткачук закриє двері, запитав: – І що нам... з ним? З цим Рембо вусатим? Вивезти в посадку та розстріляти? Так потім наган доведеться чистити...
– Іване Григоровичу, дозволь я, – сивий мужчина повністю перебрав ініціативу. – Зрозумій одне, Дерев’янко: запиратися невигідно в першу чергу тобі особисто. Ми про тебе знаємо практично від “а” до “я”. Ясла, дитячий садок, школа, робота. Навіть із РВК досьє прислали. Фігурально, ти як на долоні у нас.
– У кулаку, – буркнув Іван Григорович. – Стиснемо, юшка потече...
– Але зверни увагу, – продовжив сивий мужчина, – з тобою ведуть розмову не рядові слідчі, а два начальника обласних силових управлінь. До того ж, досі без прокуратури. Бо прокуратура – то процес безповоротний.
Він помовчав, затим додав:
– Так от, я можу попросити Івана Григоровича, щоб тебе передали нашій Службі...
Полковник стрепенувся й поглянув на Андрія Васильовича зчудовано.
–  ... І дуже проситиму! Бо ви з Іваном Григоровичем  – нехай він мені простить, але буду відвертим – зірвали відповідальну операцію державного масштабу, яку тепер доведеться планувати та готувати з нуля. Довго й нудно. А тобі, Дерев’янко, даю слово офіцера: коли допоможеш нам, усе спишеться...
Шура не міг повірити у почуте. Для господаря кабінету останні слова, здавалося, були сюрпризом теж, та на відміну від Дерев’янка, сюрпризом досадним.
– Справу проти тебе офіційно ще не заведено – я не помиляюсь, Іване Григоровичу?
– Не помиляєтесь, Андрію Васильовичу. Ви ж у нас ніколи не робите промахів. Особливо в істотних дрібничках. Але... Ти вже через мою голову про все наперед домовився?!
– Рішення приймалося на рівні комісії Верховної Ради. Повір, в операції зачіпаються політичні інтереси України. Подальші відпрацювання засекречені, допуск мінімальний. Іване Григоровичу, я тебе просив не втручатися за будь-яких обставин, хіба ні?... А в результаті?... Перечислювати заморишся, що натворили твої вовкодави!
– Ясно. Чорнова робота – нам, батіг – нам. А прянички – СБУ. Всі шишки на мою лисину. Чотири мерці теж висять. Куди їх скинути?! Хто спише, як спише?! Хитрий ти лис, Андрію Васильовичу: вильнув, схопив і в сторону... На хрін тобі цей убивець?
– Пригодиться. Темна конячка.
– Любиш ти ставити на темних конячок...
Андрій Васильович тонко  посміхався, Іван Григорович одверто хмурився, навіщось перекладав аркуші на столі.
– Добре, віддаю... І сина його бери, – сказав неголосно. – Але цієї підстави я твоїй Службі не забуду. Що ви мене за хлопчика, вашу?!.. – полковник осікається, люто дивиться на Шуру.
  Андрій Васильович збирає свої теки й виходить.

101. Кабінет начальника облуправління служби. На чільному місці – він сам. Перед ним сидить Володя і продовжує розповідь:
– Кулю видалили, проте хірург прогнозує максимум п’ятдесят на п’ятдесят. Сердечну сумку пошкоджено... пару днів із ним бесідувати не можна точно.
– Обійдемось і без Ґедзя! Головне, що Художник розколовся. До речі, цього Рембо вже передали?!
– Здається...
 – Володимире Івановичу, необхідно починати підготовку до поїздки.
– Тобто?... – молодик, здалося, сторопів.
– Повірте, вами я ризикувати не хотів. Однак іншого засобу не бачу, щиро. Залишилося два дні; а з усіма вхідними обізнані тільки я й ви. Вибір за вами, Володю. Справа небезпечна. Та в разі успіху...
– Мені... їхати самому?! – Орлов відверто розгубився від повороту в розмові.
– Чому самому?! – заперечив Андрій Васильович. – Поїдете удвох, як і планувалося.
– І хто мій напарник?
– Ви ж аналітик, – начальник покивав головою. – Замість Ґедзя поїде Дерев’янко. Заміна майже адекватна.
– Ви хочете послати стороннього, до того ж... кіллера?!
– Даруйте, Володю, і ви туди! Ну, який  Дерев’янко, з біса, кіллер? Ви хоч нікому, крім мене, цього не кажіть. Пересічний українець, сільський житель, шкільний кочегар. Щоправда, дещо рідкісних навичок. Ознайомтеся для початку з оцим ...
Орлов підсунув до себе пухлу особову справу, розв’язав тасьми, втупився у першу сторінку.
– Прочитайте відразу, де служив.
– Туркестанський прикордонний округ, 32-а застава, – прочитав Орлов. – У воєнних діях участі не приймав.
– Ні-ні, нижче! – порадив Андрій Васильович і натиснув кнопку виклику.
Секретарка з’явилася за секунду, немов піджидала під дверима .
– Галю, дізнайтеся, будь ласка, чи привезли в управління Дерев’янка.
– Він у приймальні, Андрію Васильовичу. Щойно ввели.
– До мене!
– Що це за маневрений загін? – поцікавився Орлов.
– Не чув ніколи? – усміхнувся начальник. – І не дивно. Бо й не міг чути. Манзагін означає, що Дерев’янко був радянський терорист. Точніше, диверсант-одинак, що не відрізняється суттєво. Диверсії, ясна річ, на територіях суміжних держав. Спеціалізація в Туркестані – контрабандистські  каравани. У цій справі немає, не шукай. Що Олександр Степанович витворяв тоді, тепер достеменно знає тільки він сам. Хоча, певно, не туристів на прогулянки в гори водив два роки...
Двоє здорових убозівців завели Шуру в кабінет.  Перше, що наказав Андрій Васильович конвоїрам, було зняти з Дерев’янка наручники.
 Офіцер дисципліновано, не виявляючи ані тіні сумніву, розімкнув браслети.
– Дякую, ви вільні, – продовжив начальник СБУ. – До побачення!
Після того, як убозівці відкозирялися та вийшли, Шура подивився на молодика, котрий сидів перед Андрієм Васильовичем. Володя, в свою чергу, здивовано витріщався на нього.
– Що таке?! –запитав Андрій Васильович. – Володю?
– Я, здається, його знаю, – молодик трохи отямився. – Бачив у суботу!
– Та-ак, – начальник перевів погляд з підлеглого на Шуру й оптимістично підсумував. – Давайте вважати це сприятливою прикметою. То вас не потрібно і знайомити? Чи треба? Просто для проформи, на всяк випадок: Дерев’янко Олександр Степанович, Орлов Володимир Іванович. Надіюсь, ви здружитеся! І перейдемо до діла...

102. Перед Андрієм Васильовичем сидить не Володя, а Максим. Напроти сина – Шура, трохи далі до дверей – Володя.
– Алло! – говорить Шура в трубку телефону. – Це ти, Соню?... Все в порядку... Так, він тут, коло мене... З міліції!... Все нормально... Даю.
   Передає трубку Максиму і той вислуховує Софіїн монолог, зрідка підтакуючи, затим знову повертає батьку.
– Так... Навіщо?! Ну, добре... Все... Бувай!
  Деякий час він збирається з думками. Врешті каже:
– Максима треба відправити в Одесу. До Софії.
– Ви думаєте, там йому буде безпечніше? Чи це примха дружини?
  Шура киває.
– В принципі, це реально. Садовимо на найближчий рейс і за державний рахунок – до Чорного моря! Ще питання?
Дерев’янко спитав те, чого не міг зрозуміти:
– Поясніть, нащо вам я?!..
– Я ждав, коли ви задасте це питання. Люблю прагматичні стосунки між партнерами. Однак, якщо розмови пішли не дитячі... Максиме, зачекай на батька у приймальні! До речі, хлопцеві, певно, слід заїхати за найнеобхіднішим. І в деканат, чи як він там у них називається, також повідомити. У нас упущень не буває, повірте. А щодо вас, то нехай Володимир Іванович, у якості старшого двійки, розтлумачить вам усе тет-а-тет: з деталями, подробицями, замороками. Ми довго готувалися, можете повірити на слово. Але ви умудрилися підстрелити потрібного нам чоловіка. Не на смерть, слава Богу! А також, ну, це вже супутня халепа, скалічили ватажка й порішили чотирьох членів угрупування...
– Поки не забув, – перебив Шура, – п’ятьох...
– Тобто як?... – здивувався Орлов.
Дерев’янко поглянув на занімілого Андрія Васильовича і прокоментував:
– П’ятий у шкільній кочегарці. У бочці з–під мазуту... “Макара” я забрав у нього.
 Андрій Васильович усіма пальцями нервово вдарив по селектору двічі або й тричі. Моментально забігла стривожена красуня.
– Митрофанова розшукати, до мене! – коли Галя зникла, промовив жорстко й погрозливо. – Ти що, трупи, як коржики печеш?! Боже, це не кіллер, а маніяк!... А тепер, – проговорив з натиском, – підіть до свого сина. Проінструктуйте його, як себе вести в дорозі та в кінцевому пункті. Дисципліна й безумовний послух. Жодної самодіяльності! А ми з Володимиром Івановичем тимчасом дещо уточним...
 
103. Кабінет Володі.
– Що потрібно робити в Одесі? – питає Дерев’янко. – Конкретно.
– Виконувати мої розпорядження. Олександре Степановичу, я сам волію не виходити за певні рамки ні на міліметр. Зайва обізнаність – додаткові клопоти!
– Я це розумію, не дитя. За кого ми будемо видавати себе в Одесі: за бандитів?
– Маємо запасну версію. Я – перекупник наркотиків. Ви – мій бодігард, охоронець тіла. В принципі, не гангстери, а бізнесмени.
– Ну, і як мені вести себе?
– Абсолютно невимушено, природно! Будьте собою! У вас, Олександре Степановичу, на мою думку, генетичний типаж силовика. А наш “письменник” складе нам обом ролі. Літератор – талант, закачаєтесь! Відповідні документи на ранок також будуть готові.
– А  не станеться, що ми приїжджаємо, а одеські вурки без розмов скрутять нас і на розправу? – зауважив Шура. –Я так думаю, що стукачі кругом...
– І я з вами цілком згоден... Однак безпосередньо про нас мають уявлення тільки троє.
– Ясно. Крім нас із тобою та базару ніхто не знатиме! А Ткачук?
– Ваш дільничний? Він мовчатиме. По–перше, мало обізнаний; по–друге, якщо нікому не довіряти...
– Потрібно довіряти, – погодився Дерев’янко, – хоча б і лайну...
– Плюс пішла кваліфікована деза по певних каналах, – незворушно продовжив Володя. – Прикриття ґрунтовне.
– Не навроч! Іноді краще без прикриття...
– Експромтом? Згоден... Якщо експромт зарані добре підготовлений... У вас є ще неясності?
– Будуть. Що далі робимо?
Орлов подивився на годинник.
– Хвилин за десять їдемо на вокзал. Виряджаємо Максима в Одесу... Затим шопінг, шейвінг! Потім сфотографуватися і відпочинок.
– Слухай, а в чому інтерес у тебе?! Ти ідейний мент? – поцікавився Шура.
Володя вкотре зітхнув.
– Ну... Раз працювати пліч-о-пліч, то відверто! Кар’єра. У разі перемоги – груди в хрестах, підвищення. Помітять у Києві – можна перебратися до столиці. Я задовольнив вашу допитливість, Олександре Степановичу?
Дерев’янко підвівся.
– А ще мені незрозуміло, чого ти вступився за мене перед Ткачуком.
– Це коли?
– Коли твій дружок устроїв бучу в кафе. Ти ж міг  не вигороджувати мене.
– Трудно пояснити... Мабуть, я думав, що ви дійсно невинні. Хоча, взагалі, не пам’ятаю!... Може, підемо? Заскочимо по путі в автосервіс, а звідти прямцем на залізничний вокзал. Ви не проти автомайстерні, Олександре Степановичу? Буквально одну фігню: сальничок...
– Не проти – сальник не фігня. І не “викай” мені Олександром Степановичем,  бо кожен раз хочу оглянутися. Наче когось другого кличуть! Мене звати Шура.
– Прекрасне ім’я для бодігарда, – погодився Орлов.

104. Перон залізничного вокзалу. Шура потискує руку сину, понуро дивиться йому в слід. Максим приодягнений, зі спортивною сумкою на плечі. Піднявшись у тамбур, він махає батькові, зникає в проході.
   Поїзд рушає. З вікна вагона виглядає Максим. Шура прощально піднімає правицю, повертається до Володі:
– Поїхали?
– Глянь непомітно туди... Коло капота, бачиш? Отой вищий – то Слава Митрофанов. Власною персоною. Потрібно підійти.
  На пероні стоїть густо-вишневий “опель-кадет”, побитий і пошкрябаний в усіх видимих місцях. Рівняти бувалого в бувальцях ветерана з вилизаним “Деу” Орлова не годилося і в думках! Біля “опелька” стоїть парубійко у джинсах, светрі та кепі з великим козирком. Поруч із ним стоїть Митрофанов, якого Шура відразу згадав, хоча сьогодні той був в інакшому плащі та в темних окулярах. З другого погляду він знову не сподобався Шурі. Навіть ще дужче не сподобався. Високий, худий, мов хорт, прилизане чорне волосся: Митрофанов скидався  або на класичного есесівця, або на зразкового чекіста часів Дзержинського.
– Привіт, – мовив Володя парі страхувальників, поручкався з обома.
– З тебе, батю, могорич за аврал, – Митрофанов подивився крізь скельця окулярів на Дерев’янка, подав руку. – Ну, ти даєш!
Він озирнувся услід потягу, потім сказав:
– Ви відпочивайте, а ми погнали. Цейтнот.
– Кочегарка може бути закрита, – зауважив Дерев’янко.
Байдужо відмахнувшись від цих слів, Митрофанов розвернувся й попрямував до “опеля”; за ним поспішив напарник.
– Не хвилюйся, – заспокоїв Володя. – Слава відімкне будь–які двері.
“Опель–кадет” посигналив, з’їхав з перону вниз, зминув праворуч і влився в потік автомобілів, недбало підрізавши новенький “ленд–крузер”.
– Він не спитав, де труп.
– Сам знайде. Це феномен. Знайде все, що накажуть. А поговорюють, що геть і те, чого не було.

105. У магазині готового одягу вони приміряють костюми. Продавщиця складає покупки до фірмових пакетів. Володя розплачується.

106. Купейний вагон. Напроти Максима  підобідає літня жінка.
– Максиме? – до купе зазирає молодик у джинсах, светрі, кепі з великим козирком.
Коли хлопець ствердно киває, молодик показує службове посвідчення, м’яко пояснює:
– Ввідна перемінилася. Нам потрібно зійти на наступній станції і пересісти в авто. Речі, будь-ласка.
Обоє проходять коридором до тамбура. Провідник уже чекає, відкривши двері. Поїзд зупиняється на хвилину, проте провідник встигає не лише випустити пасажирів, а й узяти нового.

106. Салон – перукарня. Молода дівчина закінчує Шурі зачіску. Він чисто поголений, а шевелюру йому зняли майже повністю. Володя критично роздивляється результати праці дівчини. Шура ніяково всміхається. Тепер він більше схожий на кіношного гангстера, ніж на себе.

107. “Опельок” підігнали задком до дверей кочегарки. Митрофанов і молодик у кепі виносять великий целофановий мішок, у якому вгадуються контури тіла, вкидають до багажника. Крім них, навколо кочегарки нікого немає. Максим сидить у кабіні.

108. – Оце моя оселя, – привітно пояснює Орлов. – Моя холостяцька печера. Запрошую.
  Шура недовірливо переступає поріг, озирається.
– Взуття під вішалку. Проходь до зали.
Володя поспішає на кухню, Дерев’янко заходить у вітальню.
– “Три-ні-трон”, – прочитав латинські букви по складах Дерев’янко. – Це такий, як рекламують? Купу грошви коштує?
– Що? – обізвався Володя зі спальні. – Говори голосніше!
Шура поглянув на книги, затим підійшов до столика, на якому містився телефон. Зацікавив його, однак, не апарат з цифровою панеллю замість звичного диску, а жіночі трусики, що лежали поверх слухавки. Фломастером, а може, губною помадою на трусиках був написаний шестизначний номер.
– Володько! – гукнув Дерев’янко. – Чий це телефон: 24-15-81?
У вітальні нарешті з’явився сам господар, переодягнений у спортивні штани та футболку.
– Ти, звиняй за нескромність, які труси носиш?
– А до чого?.. – не розуміє господар. – Що за дурниці?
Шура мовчки зачепив трусики середнім пальцем і перекинув їх Володі.
– Зараза, Віка, – незлобиво лайнувся Орлов. – Ось так залишати у квартирі саму! Але це дрібниці; ти, певно, голодний?
– Байдуже, мент, потерплю.
– Тільки давай без принсипів! Коли ти їв минулого разу?
– Обідав учора на роботі.
– Все, я мчу на оптовий, бо в мене на кухні пусто. Ти, будь ласка, не ламайся, а лізь у ванну – вода увечері дефіцит.
Володя накинув куртку, прихопив рожевий пакет, але з коридору повернувся знову.
– Або відик подивись. Про любов хочеш? Без підробок, три зірочки? Порнографію, одним словом!
– Конфіскували?
– Ображаєш, напарнику. Ліцензійна касета! – заперечив молодик. – З Польщі по знайомству привезли.
Володя включив відеомагнітофон, поставив касету, пішов на вихід.
– А якщо я втечу?! – нахабно запитав наздогін Шура.
– Немислимо! – Орлов лише озирнувся. – По-перше, куди? По-друге, чого? А по-третє, ми тепер партнери, і я тобі повністю довіряю.
 Не чекаючи реакції, він захлопнув двері. А у вітальні почулися палкі стогони та німецькі вигуки. Шура уважно спостерігає за сороміцькими викрутасами пещених голозадих арійок, потім згадав Софію, плюнув спересердя і пішов купатися.

109. Орлов біля під’їзду нового багатоповерхового будинку. Його знімають на відео: дата, точний час. Голос оператора:
– Об’єкт “один” вийшов сам. Прямує до автомобіля.
 
110. Вітальня Дерев’янків. Усе більш-менш складено по місцях. У кріслі сидить Митрофанов, задумливо дивиться на розбитий телевізор та згорілий диван. Входять Максим і той, хто стояв з Митрофановим на пероні.
– Нема, – розводить руками помічник.
– Хіба він дурний у хаті класти, – погоджується Митрофанов. – Нічого залишилася дещиця: сад, город, сарай, туалет. Почнемо з туалету.
  Його помічник морщить носа.

111. – Ну не вмію я ножем і вилкою! – сердиться Шура. Він у темно-синьому махровому халаті з червоним драконом на спині.
– Їж ложкою, – радить Володя, – або руками. Це буде твій бандитський імідж. Зіграємо на контрасті: інтелігентний мафіозі – це я – і дубуватий охоронець. Люби себе!
Між ними на скатертині купчилися численні апетитні наїдки: ковбаса, сир, шпроти, копчена риба, кабачкова ікра, салат, овочі, зелень, житня булка; в центрі горбатився півторалітровий балон пива.
Шура оглянувся: на електричній плиті грівся чайник. Він узяв виделку правою рукою, але Орлов промовисто показав пальцем, що невірно.
– Тьху, бодай вас!.. – лайнувся Дерев’янко  і наколов шпротину.
Володя посміхнувся, надпив із бокала. Перегодом спитав:
– Сподобалося у ванній? У вашому селі в бані купаються чи в річці?
– Була колись колгоспна баня, – неохоче відповів Шура. – Тепер не працює, солярки нема.
– Оригінально! Ви милися соляркою?!
– Облиш, не смішно...
– Вибач. Це у мене само собою.
Вони мовчки, старанно жують.

112. – Підемо грядки перекопувати? – цікавиться помічник Митрофанова. Максим і двоє гостей вийшли з курника, обтрушуються.
– Город зораний, – відповідає Максим. – Це те саме, що голку в сіні...
  Митрофанов оглядається навсібіч, мовчить.
– А як звати твого сенбернара? – питає несподівано.
– Жук.
– Притримай-но його. Міцно держи, бо якщо кинеться на мене, пристрелю.
  Наблизившись до будки, він нахиляється, суне голову майже в лаз. Потім шарить там рукою, присідає навпочіпки. Нічого не знайшовши, підважує будку за дашок і перевертає. В ямці під днищем лежать гіркою чотирикутні пластикові пакунки.

113. – Послухай, – питає Володя, п’ючи каву. – трьох ти підстрелив, а двох убив голими руками?
– Угу, – Шура теж сьорбає каву.
– Голими руками?! Двох чоловік?
– Жаль, останнього не прибив, – похмуро зауважує Дерев’янко.
– Забув тебе спитати: автомобіль водити можеш?
– Управляю будь-чим, крім реактивного літака...
Орлов із сумнівом подивився Шурі в очі:
– А права є?
– Уже два з половиною роки, як ДАІ забрало.
– Треба було викупити.
– Викупив. Знову забрали.
– Ще раз викупити!
– Ще раз викупив і знову забрали.
– Бачу в цьому певну систему, – глибокодумно виснував Орлов. – До речі, а чому забирали?
– За випивку.
– У-у... – Володя перевертає чашку й вивчає кавову гущу на блюдечку.
– Забув тебе спитати, – імітує Володині інтонації Шура. – Ти куриш?
  Володя дивиться на нього, затим встає.

114. За під’їздом продовжують спостерігати відеокамерою з тієї ж точки. Оператор:
– З’явився об’єкт “один”. Сам. Іде до гастроному.
 
115. “Опель” Митрофанова заїхав у міський дворик. Задніми дверцятами виходять Максим і його попутник по поїзду. Молодик нахиляється до віконця водія.
– Персонально відповідаєш, – нагадує Митрофанов. – хочеш, приковуй до себе, запирай у шафі. Але щоб він на тебе потім не жалівся! До завтра!

116. Володя відчиняє двері, заходить до квартири.
– Я приніс!
  Але у відповідь повна тиша. Він заглядає до вітальні, відразу – до кухні, у ванну кімнату, в туалет. Шури ніде немає. Володя стомлено сідає на табурет, кладе цигарки й зубну щітку на стіл.
– Що ти приніс?
  Шура перевдягнувся. Модні черевики, вовняні штани, розкішна сорочка, шкіряна куртка, золотий ланцюжок на шиї. Відчувається, що хазяїн не освоївся в новому вбранні.
– Дорогий годинник, французький одеколон і золоту печатку – неодмінно, – каже Володя. – Завтра зранку!
– Володько, а звідки гроші?! Я так мислю, що і в Одесі нам доведеться гарненько тратитись?
– За гроші не хвилюйся. Бери цигарки. Найдешевші – це буде твоя новоукраїнська примха!

117. Володя прокидається, включає нічник, дивиться на годинник, прислухається до сторонніх звуків. Підводиться, босоніж іде до вітальні.
  Шура в трусах сидить по-турецьки на підлозі, телевізор шипить. Володя вмикає світло, мружиться, проходить до відеомагнітофона, виключає спочатку його, потім телевізор. Обертається, мружачись, до Шури.
– Знаєш, котра зараз година?!
Дерев’янко підняв пляшку, надійно притиснуту до пуза, побовтав нею і допив спиртне. Вимовив з огидою:
– Віскі гірше за малясовий самогон. Вони його з жому варять?!..
Помітивши, що Володя зазирає в бар, додав:
– Нема більше. Та й було мало... Я сам, не треба! Пусти!
Проте Володя допоміг Шурі встати, дійти до дивана й лягти. Молодик не розпитував ні про що; Дерев’янко з власної ініціативи, над силу ворушачи язиком, повідав вигорьоване признання:
– Ти – непоганий мент, але горілка у тебе  – геть не бере. Не можу заснути.
  Однак, доки Володя дістає з-під дивана другу порожню пляшку, Дерев’янко вже захріп.

118. Ранок. Будинок Орлова. Під’їжджає “Деу” й зразу починається знімання на відео; щоправда, з іншої, ніж учора, точки спостереження. Голос оператора також другий:
– Об’єкт “один” повернувся на автомобілі. Заходить до під’їзду.

119. Шура Дерев’янко лежить на дивані, розглядає кімнату.
– Прокинувся? – спитав Володя.
– Ні, сплю... Мені сниться кошмар. Ти.
– Це тобі.
  Кидає на живіт Шурі паспорт, посвідчення водія, ще якісь папери, масивний годинник. Дерев’янко листає документи, говорить:
– Категорії “D” у мене не було. А паспорт! То я живу в Кіровограді... І неодружений?!
– Так простіше.
– А це?..
– Твоя роль – прочитай, запам’ятай і з’їж.
  Роль усього на одну сторінку.
– Сніданок, сер, – повідомляє Володя, виходячи з вітальні.

120. Шура кусає триповерховий бутерброд, запиває із великої чашки. У лівій руці тримає роль, час од часу перечитуючи текст.
– Там був і дозвіл на ствол...
– Все дам, не хвилюйся.
– А з чого ти взяв, що я хвилююсь? Це ти переживай за кар’єру, а мені бара-бір.
– Насправді, не все тобі одно. За сина, за дружину вболіваєш...
– Перестань... Не треба про дружину.
  Володя мовчить, жує свій бутерброд, потім таки запитує:
– Ти її сильно кохаєш?
  Шура дивиться йому в очі. Повільно пояснює:
– Іноді відчуваю, що готовий вмерти за неї. Якби прийшли й сказали: якщо ти ось зараз помреш, то вона буде жити... Нехай би навіть катували... А інколи думаю: чорт би тебе побрав, таку ненависну! Гну матюки їй в лице, а вона плаче… Отака любов... Куди чашку?
– Залиш. Сьогодні середа – має прийти домробітниця, вона прибере і помиє.
  Шура з подивом каже:
– Ну, ти буржуй, Володька...

121. Шура чіпляє кобуру під пахву. Володя подає йому із сейфа ПСМ.
– Кращого нема?
– Бери-бери, пристріляний. Хороша зброя.
  Шура перевіряє запобіжник, затвор, ховає в кобуру.

122. Виходять з під’їзду. Дерев’янко у вчорашньому прикиді: шкіряна куртка, золотий ланцюжок. Орлов у бездоганному костюмі, при галстуку. Ранок сонячний.
  Відеооператор коментує:
– З’явився об’єкт “один” і об’єкт “два”. Складають валізи до багажника. Від’їжджають. Продовжуємо стаціонарне спостереження.

123. Виїзд з Кіровограда. “Деу” гальмує перед знаком, пропускає транспорт, який рухається по головній дорозі, затим повертає ліворуч і вливається в потік. Над головою дороговказ “Одеса” та номер магістралі. “Деу” набирає швидкість.

124. Кабінет начальника обласного управління Служби. Андрій Васильович з Митрофановим удвох.
– Ми все контролюємо, – запевняє він у телефонну трубку. – Ситуація змінилася лише в деталях. Кінцевий варіант по основному плану, – вислуховує співбесідника й додає: – Нульовий варіант, як домовлялися... У нас все готово... Решта залежить від вас, Семене Миколайовичу... Чекатиму.
  Кладе слухавку. Дивиться на Митрофанова, мовить приязно:
– Що, В’ячеславе Павловичу, зрушилося з мертвої точки?
  Підлеглий не відповідає на риторичне запитання.
– А чи не проскочити нам до “Козацької застави” пообідати? Потім зганяємо партію в шахи! Минулого разу, граючи з вами, я починав задумуватися про нічию... Окрім того, познайомлю вас зі своєю рідною племінницею: студентка, комсомолка, спортсменка – і просто вродлива дівчина! Вирішено? Гуляти так гуляти...
Підводиться. Митрофанов пропускає начальство вперед, поправляє стілець, на якому сидів.

125. “Деу” летить рівною бетонкою. Володя в затемнених окулярах сидить за кермом.
– В якій фірмі служиш? – питає він.
– Хіба у вас фірма?! Півтори аптеки у центрі.
– Як називається?
– Ну... “Фармап”.
– Кинь викаблучуватися, Володько! Розкажи докладно, чого ми в Одесу премось. Через три години на місці, а я до цих пір догадки строю. В чому смисл?
– Смисл в одному слові. Їдемо на розвідини.
– А якщо пару слів?
– Одеські постачальники сповістили Артура, що чекають на крупну партію кокаїну. На фантастичну партію – не менше тони! Таких партій ніколи не затримували, хіба що американці у Флориді раз або двічі. Кажуть... Тону наркоти нема куди заховати, тому її потрібно негайно, в блискавичному темпі сплавити посередникам. Постачальники для заохочення пропонують вигідні ціни. Казкові ціни. Дорогий товар важко збувати, розумієш?! Ринок забито: дурка на довільний смак, починаючи з макової потерухи для люмпена, закінчуючи героїном для просунутих.
– Нам голови на заставі протуркали про опіум і коноплю! Вигляд, колір, смак, запах. Симптоми отруєння, перша допомога...
– Шуро, крім маку та маріхуани зараз купа синтетичних препаратів – дешево й сердито! Від ЛСД й “екстазі” балдіють навіть школярки на дискотеках. Налижуться,  а після трахкаються, мов кішки, з ким попало по туалетах та закутках. А ми зі СНІДом боремось! Як завжди – на мигах...
Дерев’янко згадав Максима, сигарети з травкою, порошок в пакетах, похмуро перепитав:
– Ти серйозно... про школярок?
– Піонерки, Шуро, семи-восьмикласниці! Та! П’ятий клас попадає іноді! Кокаїн їм не по бабках. Художник, приміром, купив останній раз п’ять кілограмів за шістдесят сім тисяч доларів – як тобі це подобається? Проба... Торгувати збирався не дорожче сімдесяти гривень за грам. Навар мінімальний. Тепер постачальники збивають оптову ціну до сорока гривень. Є вигода купувати?! Це не Європа, де грам кокаїну п’ятдесят доларів! У нас ціни не кусючі. На Україні пару кілограмчиків можемо взяти хоч і ми з тобою. Для фірми...
– Нюхати, доки не повилазить?
– Проти нежиті, – розсміявся Володя. – А ще на прутень насипають перед сексом – говорять: баунті! В смислі, райська насолода.
– Ти пробував?! Ну, на трутня сипати?…
– А у мене й без допінгу перманентна ерекція.
– Розумака? – ощирився Шура. – Раз ти такий замудрий і кручений, навіщо тобі напарник?
Орлов не образився. Здавалося, він узагалі не вміє ображатися. Ну, прямо оонівський спостерігач у білій касці. Мати Тереза в брюках. Вийнявши відіграну касету, поставив другу, включив. З динаміків залунала весела українська пісенька з дурним приспівом “шикидим”.

 
126. – Щасливої дороги, – козиряє сержант-даішник, повертає права та техпаспорт Володі.
– У цьому обломилося, – меланхолійно промовляє Шура, коли сержант залишився позаду. – Бляха, просто інтересно, скільки їх ще до нас присікається.
– Це лише другий.
– Е, вони, собаки, одним миром мазані. Не бере тільки той, кому не дають. А чого ти не начепив на лобешник картку: “Голосуй за Кучму”? Кажуть, що ці машини не зупиняють.
– А ти за кого голосуватимеш?
– Не знаю, не рішив ще.
– Здорово! У неділю вибори – чотири дні лишилося!
– Мабуть, геть не піду. Якби Соня була, за мене проголосувала б, а так... Хай він пропаде краще, мій голос, ніж комусь дістанеться!
– Голосуй за Марчука, – пропонує Володя. – Толковий політик, організатор. Прем’єром побував. Прийде до влади, наведе порядок у державі, олігархів пошерстить. Ти ж олігархів не любиш?
– А вони мені нічого поганого не зробили, – наперекір відповів Шура.
– Тоді що тобі не подобається конкретно?
– Все не подобається! Зарплата не подобається, – Дерев’янко почав загинати пальці, – робота не подобається – це вже два, директор не подобається – три, дільничний не подобається – чотири, даішники не подобаються – п’ять, ти не подобаєшся – шість, Одеса не подобається – сім... Досить?!
Володя витримав паузу, перепитав:
– Якщо все не подобається, чому не виїдеш за кордон?
– І за кордоном не подобається! Так що, не надійтеся – не виїду.
– Давай помислимо логічно. Раз ти залишився в Україні, то де-факто визнав існуючі порядки. Боротися проти нинішнього уряду й парламенту ти не борешся.
– А на хріна мені?!
– Отже, повинен підтримувати закони й тих, хто захищає закони.
– Міліцію?! – Дерев’янко дістав “Приму”, прикурив від Володиної запальнички. – Ти просто дурень.
– Я мав на прикметі Марчука.
– То послухай: не подобаються мені ні Марчук, ні продажна міліція!
– Якби не ці продажні менти, ти б ходив по вуха в екскрементах! – молодик загарячкував. – Хлопці в ППС гребуться, буквально, в гноєві, кожен день ризикують собою, гинуть задурно, а ви їх лягавими шкурами та мусорами обзиваєте! Хочете, щоб на вулицю носа не показати?! Хай по школах діти на перервах дур замість булочок купують?!
– Ти перебільшуєш, не лякай.
– А ти плутаєш закони з людьми, котрі їх порушують.
– Доки не приймуть нові закони, толку не діждемося.
– Головне не в тому, які закони, а чи дотримуються їх. Сам придумав? – поцікавився Дерев’янко.
– Якщо чесно, це Сократ. Тобто, Платон... Слова Сократа у Платона! У “Діалогах”...
Шура з перебільшеним співчуттям подивився на Орлова. Процідив:
– Вибач, Володько, я помилився. Ти не простий, а рідкісний дурень – начитаний.

127. Хвилин десять по тому попереду показалася заправна. Дерев’янко цілком мирно попросився:
– Заїдь на площадку. Поближче до туалету. І перестань дутися – тобі не свистить.

128. Шура, повернувшись до авто першим, сідає за кермо.
– Два роки без практики, – нагадує Володя. – Машина імпортна.
– Я бачив, що ти робив.
– На, – простягнув йому Орлов коробочку, з якої викотилася біла кулька. – Під язик. Корейський антиполіцай.
– Треба – нічого не поробиш, – Дерев’янко слухняно взяв кульку до рота, завів двигун.
  Він обережно рушає, акуратно вирулює на бетонку, прибавляє газу. Говорить:
– Дай водію окуляри, сонце б’є, – закурив, увімкнув плейер, затим поправив окуляри. – Тьху, вони в тебе якісь...
– Мінус ноль–п’ять, – погодився Орлов. – Зате хамелеон.
– Гривень двадцять?
– Сто доларів. Американська оптика.
– Нормально... А що поганого зробили олігархи тобі? Засранець ти, Володько; і невдячна свиня... – Шура виплюнув пів цигарки у вікно. Спитав: – Візьмемо попутницю?
– Хазяїн-барин... Ти за штурвалом!
Дерев’янко наступив на гальма, і “Деу” зупинилася, проїхавши зайвих метрів двадцять.
– У тебе є смак – вона гарненька, – відзначив Володя й відчинив задні дверцята, запрошуючи дівчину у міні-спідниці до кабіни.
Шура поволі розігнався до крейсерської швидкості, затим обережно подивився у дзеркало на пасажирку. Та була майже без речей: лише з дамським ридикюльчиком. Років, на вигляд, щонайбільше двадцяти п’яти, а то й молодша. Точний вік важко визначити через пишну зачіску та рясну косметику на очах, щоках і губах. Однак попри все дівчина дійсно миловидна.
 – Спасибі, – подякувала вона. – Ви далеко?
– А ти? – жваво обернувся до неї Орлов. – Ми на Одесу.
– Нам по дорозі, – запевнила дівчина. – А можливо, я раніше вийду...
– Сигарету?
Пасажирка нахилилася до Володиних рук, після з насолодою відкинулася, затяглася, пустила дві струминки диму ніздрями. Потім усілася привільніше, обперлася на спинку, закинула ногу на ногу. Ляжки її у лискучих колготках виявилися опасистими й спокусливими.
– Хлопці, а ви не натомилися їхати? – заговорила дівчина. – Пропоную стати десь у затишному місці й перепочити.
– В смислі? – озирнувся Дерев’янко.
Володя давився сміхом, а Шура ніяк не міг уторопати, в чому заковика.
– Я працюю, ви отримуєте задоволення.
Пасажирка не виказувала ані тіні збентеження.
– Яка в тебе такса? – солідно запитав Орлов.
– В рот – по червонцю; якщо в передок – з резинкою п’ятірка, без резинки двадцятка. За риск. Для любителів анального сексу – тридцять гривень. Гроші невеликі, але якість гарантую! Оплата в кінці.
– Майже задарма, – оцінив Володя.
Шура несподівано психанув, викрутив кермо. Легковик мало не залетів у рівчак, посунувся юзом і заглухнув.
– Ану вилазь! – стримуючись, гаркнув Дерев’янко. – Проститутка!..
– Ти чого?! – не зрозуміла стривожена пасажирка. – Ну, не хочеш, не треба. А ти, красунчику?
Шура перегнувся через сидіння назад, дотягнувся до замка, відкрив двері, поштовхом розчахнув їх.
– Вилазь, проштундовка! Сказано!...
Дівиця пирхнула, вибралася з кабіни. Хряснула щосили дверцятами. Лайнулася навздогін :
– Козли! Підори! Гоміки!
“Деу” стартує, мов на гонках. Дерев’янко і Орлов сидять з кам’яними обличчями. Шура люто зиркає на Володю, проте той відповідає невинним щирим поглядом. Обоє знову дивляться уперед, та раптом не витримують і починають реготати.

129. Вигляд зверху: дворівнева дорожня розв’язка “лист конюшини”. “Деу” проминає шляхопровід, повертає праворуч, ще раз праворуч – під міст – і їде вдаль по асфальтованій трасі.
Великий дорожній покажчик “Одеса”, а також відстань до міста у кілометрах.

130. “Деу” вже на околиці Одеси.

131. Володя з металевим кейсом піднімається до дверей готелю, восьмиповерхової споруди, більше схожої на галузевий главк, ніж на веселий заїжджий дім. Одначе гігантські букви під дахом складаються у назву “Лідія”, а перед входом до готелю кукає старенький, та ще міцний швейцар у справжньому воєнно–морському мундирі без погон і в капітанському картузі, прикрашеному якорем.
Володя пішов на абордаж. Шура закрив багажник, підхопив обидві валізи, піднявся сходами за ним. Швейцар не зовсім рішуче заступив їм дорогу.
– Де у вас стоянка, батьку? – запитав Орлов, тицяючи старому  банкноту.
Папірець подіяв краще перепустки. Де й поділася суворість непідкупної сторожі!
– Вам одігнати? – догідливо поінтересувався капітан.
Скидалося на те, що він зараз голіруч заштовхає “кореянку”, куди потрібно. Шура вийняв із кишені автомобільні ключі, вручив швейцару.
– Прошу, панове, – старигань гостинно відчинив масивні засклені двері з бронзовими кнехтами, подав знак комусь усередині вестибуля. – Шановних гостей нам завжди приємно!
Швейцар нітрохи не обворожив Дерев’янка: чомусь бридкими здавалися навіть густі звислі вуса, поза сумнівом, предмет гордості та поважності. Не викликали симпатії і готельні хлопці. Перший, схожий на Іхтиандра, на льоту спіймав ключі від “Деу”, сягнисто вибіг надвір; другий, у велюровому піджаку бордової окраски, відібрав у Шури ношу.
– А тут кондиційне обслуговування, – зауважив Володя. – Зірочки на три, щонайменше.
Він наблизився до портьє-адміністраторші, котра сиділа за конторкою бюро, здав паспорти, знову поклавши в них рожеву купюру, почав заповнювати бланки.
Дерев’янко поки обдивлявся просторий хол. Між високих колон квадратного перерізу стояли два дивани, з півдесятка крісел, бодні з пальмами. Стіни були наполовину закриті дзеркалами, наполовину обшиті щитами з білого пластика, зовні вельми схожого на метал. Підлогу вистелили також пластмасовими шестикутниками, такими чистими, мов хвилину тому їх вилизали. Зі стелі, що блищала сивою латунню, звисали чудернацькі, довгі й тонкі, світильники. Сякнутися в цьому храмі, у цій ліпоті та благоліпності, можна було хіба що в морду швейцару.
– Нам заброньовано номер, – Орлов перервав Шурине споглядання.
Із носильником-коридорним напарники піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Тут, як і внизу, було чисто й світло, а килимові доріжки, поза всяким сумнівом, сьогодні доставили з магазину і щойно постелили.
– Ось наші апартаменти, – повідомив Володя, зупиняючись разом з коридорним.
Той відімкнув двері, пропустив пожильців. Потім заніс слідом речі, вичікувально застиг із ключем у руці.
Обстановка вразила Шуру пишнотою. До обов’язкової, звісно, стерильності та білизни додалися бачені хіба що у фільмах про королів меблі, мариністичне полотно розмірами з порядний колгоспний екран соцзмагань, важкі театральні завіси на вікнах, ліпні оздоби на стелі, килим на паркетній долівці. У кутку телевізор з кімнатною антеною. З іншого кутка щирив чорного ротяку камін в зелених кахлях.
На камінній полиці Шура помітив дореволюційного виду телефонний апарат, підняв слухавку, схожу більше на естрадний мікрофон зі шнуром, прислухався до гудка.
– Телефон городський?  – спитав служивого.
– Будь-куди! – запевнив хлопчина. – Дзвоніть хоч і в Америку.
– Прекрасно, – кивнув Володя, похваливши не то апарат, не то житло. – А як замовити в ресторані обід?
– Столик? На котру годину?
– Сюди, в кімнату.
– Обід на двох?
– Не обід, а , скоріше, ланч.
– Зрозуміло. За чверть години.
Коридорний врешті поклав ключі із жетоном на стіл, однак продовжував стовбичити посеред кімнати. Лише по тому, як Володя розстався з черговою десяткою, він аж надто сердечно подякував і здимів.
– Дві спальні! – Дерев’янко відразу обслідував усі двері. – А ванна більша, ніж у тебе. Слухай, Володько, для кого ці кімнати? Для олігархів?
– Звичайний президентський люкс, – заперечив Орлов.
– Навіщо нам така розкіш?
– Заробляємо імідж. Ми повинні справити враження товстосумів чи ні? А від номера я, щиро сказати, не у захваті. Провінційна пиха, бордельний стиль. Дешевина!
– Мені треба подзвонити. До дружини! Я обіцяв.
Орлов сів у крісло, виставив ноги у черевиках на камінну решітку.
– Заради Бога, розмовляйте, воркуйте. Але не признавайся, будь ласка, що ми в Одесі. Ми підпільники.
Шура набрав шість цифр, чортихнувся:
– Куди балакати? Сюди?!
Володя показав пальцем, похитав іронічно носом, тоненько стулив губи.
– Ну... Соню!.. Це ви, мамо?... Я!
Замість Софії телефон взяла теща, тож настрій зіпсувався до краю.
– Стригтися? Покличте тоді Максима... А де ж?.. Як не приїхав?... Нічого, Розаліє Яківно, не сталося, не хвилюйтесь. Ми з ним... просто домовлялися на вчора. А він, значить, не поїхав... Ладно, я пізніше продзвоню...
Він поклав рурку на важіль, повільно повернувся.
– Щось не так? – стривожено поспитався Орлов.
– Максим не з’явився в Одесі... Що це означає, Володько?! – Дерев’янко починав психувати. – Ми з тобою бачили!...
Молодик геть заскучав, одвів погляд.
– Отже, залишився в Кіровограді. Напевне...
– Чому?! Він сів у поїзд на моїх очах!
Володя нудно заходився пояснювати :
– По-перше, твій син зовсім небажаний в Одесі. Як, до слова, і твоя дружина. Закон підлості – чув про падаючий бутерброд?
– Який, на хрін, бутерброд? Що ти мелеш?! Де Максим?! – Шура схопив партнера за барки, висмикнув із крісла, поставив на ноги, струснув, як мішком. – Ти... ментяро! Паскудні штучки?!... Я вам не пацан, не шоха!... Не грайтеся зі мною – бо я...
Двері в номер прочинилися: спиною вперед утиснувся коридорний з підносом, накритим білосніжною серветкою. Ставлячи піднос на стіл, він виховано зробив вигляд, що не помічає розбори; проте Орлов, користуючись моментом, відчепив од себе руки Дерев’янка. Затим зневажливим нетерплячим жестом відіслав коридорного. Хлопець не сперечався, однак із коридору гукнув :
– Рахунок на підносі!
– Даю слово: я ні при чому!  –  сказав Володя, лишень двері закрилися. – Мене не питали й зі мною не совітувалися. На жаль... Партію розігрує Андрій Васильович. Макіавеллі проти Андрія Васильовича, як Бендер проти Каспарова! Старий кадебістський гарт; зараз такого не кують...
Шура сів, потім ліг на диван взутий, заклав руки за голову. По паузі мовив:
– Я одказуюсь що-небудь робити...
Молодик розгубився.
– Шуро, не ображайся! – він став перед диваном. – Ти уяви на місці керівника операції себе. Хто такий Дерев’янко? Як тобі довіряти? В перший-ліпший момент викинеш фортель, і гори операція синім полум’ям...
– Я одказуюсь з тобою говорити, – перебив Шура.
– Це смішно – лежачий страйк! Добре, давай по-новій... На тобі висить збройний напад на приватного підприємця Айшена Мелікяна...
– Не лякай – тюрми я не боюсь. Там теж люди. І не гірші за ментів.
– Прекрасно, – погодивсь Орлов, однак замислився. Зрештою обережно спитав: – А як бути з твоїм сином? Він же... наркокур’єр...
– На понт береш? – напружився Дерев’янко. –Що ти знаєш?!
– Та всі все знають, – знизав плечима Володя. – Лише у вічі не кололи.
Шура хвилю лежав мовчки, затим сів, уперся ліктями в коліна, швидко вибив черевиками дріб по паркету. Сказав:
– Ладно... А звідки дізналися?
– Згадай, хто за годину до візиту в бар погромив квартиру в районі старого автовокзалу? А господаря квартири, сумновідомого Жоржа Городецького, привіз навіщось і покинув зв’язаним на стоянці біля бару? Ти не задавався питанням, як ми так швидко назбирали на тебе інформацію, хоч ти й мовчав?...
– У вас є прямі докази?
– Ще пряміші? – Володя відкинув серветку, підсунув стільця з вигнутою круглою спинкою, зручно вмостився, взяв ніж. – Пояснюю: Митрофанов знайде в твоєму будинку кокаїн. Цього вистачить!
– Не знайде.
– Знайде! Шура, повір мені – я сам ніколи не брешу і не люблю, коли другі брешуть... Смачний біфштекс! Даремно ти відмовляєшся. І фрі засмажили в міру, до комашиного хрусту. Наче жука розкушуєш. Твоя порція холоне.
Він витер рота й руки, подивився на годинник.
– Мало не забув!
Допив сік, підвівся, направився до каміна. Зв’язку зразу не було, тож довелося перенабрати номер.
– Алло! – нарешті промовив Володя у мікрофон на підставці. – Олено? Здається, я не туди потрапив?... – він назвав телефон. – А ви не можете покликати Олену?... Слухай, Митрофанов, це ти?! Чого не підійде?...

132. З Орловим справді розмовляє Митрофанов. З кухні виглядає Андрій Васильович, цікавиться:
– Хто там, Славо?
– ...Бо не хоче! І не турбуйте нас більше!
Поклавши телефонну трубку, Слава пояснює:
– Однокурсник чи одногрупник.
– Потрібно було сказати, що Олена на секції, – радить Андрій Васильович. – Ось кава. Куди ви там походили?

133. Вигляд у Володі навіть зі спини зробився скорботний. Зі слухавки запікали часті короткі гудки, а він утупився в камін.
Натомість настрій Дерев’янка миттю поліпшився; Шура браво плеснув у долоні, потер їх, всівся за стіл, з апетитом плямкнув. Швидко заковтнувши добрий кусень м’яса, підчепив виделкою гарнір. Вигукнув:
– Тьху, чорнослив солоний!
– То маслини, – меланхолійно поправив Орлов.
– А мені один хрін... Що, ментяро, розстроївся? Цей ваш Митрофанов обскакав тебе з бабою? Ото феномен, справді... Як ти казав: найде й там, де не було? А моя бабуся говорить інак: у кожну дірку затичка! Дірка хоч путня, страждальцю?
– Не будь вульгарним, – Орлов скривився.
– Ти прям, як моя жінка, Володько. А я скажу: так тобі й треба! Тепер і ти під ковпаком.
– Скоріше хвіст обрубали...
– А по-моєму, яйця прищемили... Що за дівчина? Якась есбеушниця? Радистка Кет? Чи зв’язкова? Колись!
– Воно тобі?... Е-е, – махнув рукою Володя, – просто Митрофанов у шефа в гостях, а Олени немає вдома... Це не привід для песимізму.
– Якши, – Шура вже не хотів сварки.
– Шуро, – уже діловито продовжив Орлов, – я вийду в місто. Потрібно зустрітися з одним типом. Прошу, давай без ексцесів! Ні з ким не контачити, нікому не дзвонити...
Дерев’янко сито зригнув, демонстративно втерся салфеткою, кинув її на підлогу. Напарник витримано слідкував. Врешті Шура мовив:
– Давай без ексцесів... По порядку: який тип, що повинен сказати. Навіщо він нам. Правдоподібно й детально.
Орлов майже не вагався.
– Тільки без імен і прізвищ! Тип служить у міліції, але постачав інформацію Кацапу. Кацап тримає в руках кокаїн. На нього ми й мусимо вийти. “Кріт” відрекомендує нас, домовиться за місце й час зустрічі. Найзабавніше, що він перевербований СБУ, вже після Кацапа! Потрійний агент. Можливо, він одразу повідомить і свого куратора з одеського управління! Та це не наші проблеми...

134. Орлов виходить з поштового відділку, зупиняється біля першого телефонного автомату, дзвонить. Щось говорить, затим чекає, знічев’я озирається, знову розмовляє, киває на знак згоди, вішає трубку.

135. Кабінетик, у якому за окремими столами сидять два офіцери міліції. Старший лейтенант, котрий говорив по телефону, каже майору:
– Петровичу, я на хвильку. Куплю сигарети.
– У мене є.
–  Я твоїх не курю, ти ж у курсі.

136. На вулиці він підходить до автомата, вставляє карточку.
– Алло! Тетяно Миколаївно, мені терміново... Так, це Булатов! Товаришу... – оглядається, – вибачте, Павле Трохимовичу. Приїхали двоє з Кіровограда, просять звести їх з Кацапом... Ні, не знаю... Так... Добре... Зараз же!
 Полегшено фукає, втирає спітнілий лоб. Набирає новий номер.
– Це Булатов... Приїхали два гінця з Кіровограду... Хочуть зустрічі... Не знаю... Не знаю... – повторює, аби запам’ятати: – У міському саду біля фонтану... З п’яти до шести... Ні, один... У темному костюмі, тридцять років, з газетою або журналом... Ясно!
  Вішає трубку, вдруге витирає піт. Перебігає через дорогу й купує сигарети.
 
137.  Світла зала розмірами щонайменше шість на дев’ять з видом на узбережжя. Чисто і просторо. Працюють кондиціонери, бо великі, від підлоги до стелі, суцільні вікна не відкриваються. Сухорлявий сивий мужчина років сорока – це Кацап, підходить до вікна, милується морем.
– А хто міг приїхати, якщо команду Артура розстріляли?! – дивується Борис Граф.
– Твої хрещеники, ти й розбирайся, Борисе, – відповідає господар будинку. – Дізнайся, навіщо прибули, перевір, чим дихають. Не мені вчити тебе жить. Якщо на крихту запідозриш, відшивай. По-моєму… надто швидко вони зголосилися...
– Розберемось, – запевняє Борис.

138. Володя поволі спускається по вулиці Радянської Армії. Зупиняється на розі, недбало поглядає увсебіч, звертає на Дерибасівську. Проминувши кінотеатр, несподівано розвертається, немов заблукав (перевіряв, чи немає “хвоста”), переходить на протилежний тротуар і йде до фонтану. Лавочки майже порожні. Вибравши місце без сусідів, Володя сідає, розгортає спортивну газету.

139. Пішохідною зоною в тому ж напрямку, що й Орлов, простує поважний чоловік на ім’я Борис. Дійшовши до міськради, він зминає з Дерибасівської, без труда вирізняє спроміж відпочиваючих Володю. Сідаючи поряд, радить:
– Продовжуй читати, – і цікавиться. – Навіщо тобі Кацап?
               
140. Балкон звисав над готельною автостоянкою. Шура докурює сигарету й знічев’я поціновує машини. Володина “кореянка” виглядає вельми пристойно поміж численних іномарок: не супермодель, проте й задніх не пасе. Золота серединка.
Загасивши недопалок об поручень, Дерев’янко позирнув униз і кинув бичок на дах чийогось “Ніссану”. Сторож сидів у шпаківні аж на виїзді з площадки, тож бачити диверсію не міг.

141. А у міськсаду розмова наближається до кінця.
– Авансом вся сума, – застерігає Борис. – Тоді завтра, на “Хаджибеї”. Квиток ми ввечері залишимо у портьє.
– Два квитки, – уточнює Орлов.
– До зустрічі.
 Граф підводиться і йде геть.

142. Шура лежить на ліжку, палить. По телевізору показують передвиборну агітацію проти комуністів. На шарудіння ключа в шпарці, клацання замка, скрип дверей Шура не реагує. Увіходить Володя. Настрій у нього піднесений.
– Оголошую святковий день! – каже він шумно. – Гуляємо! Вибирай сам! Хочеш на Кіпр? А може, на Мальорку?
– Здурів? – остуджує його Шура.
– Все на мазі! Завтра зустрічаємося з Кацапом на катамарані “Хаджибей”, беремо товар.
– Так він тобі й дасть.
Замість сперечатися Орлов не полінувався власними руцями принести зі спальні свій броньований кейс. Урочисто виклав на стіл, набрав код, витримав драматичну паузу, а потім широко розкрив перед партнером. Дерев’янко зреагував насмішкувато:
– Тю! Долари... А я думав... І вистачить?
– Мінімум на п’ять кілограмів коки! А якщо домовимось про оптову знижку, то й на сім. Уявляєш?!
– Ти, Володько, радієш, наче справді зібрався наркотою з-під поли торгувати. А доларів тут скільки?
– Шістдесят п’ять тонн!
– Фальшиві, – припустив Дерев’янко.
– Ображаєш, начальнику. Штатовські доляри! У нас, як у банку; ризикувати з фальшивкою було б небезпечно...
Дерев’янко недовірливо цикнув.
– Ну, а далі? Беремо порошок, як ще віддадуть, і ждемо бандитської ласки? Чи нас за шістдесят п’ять кусків зразу за борт?!
– Слухай, песимісте, не каркай! Це мафія окультурена: мочити нас їм нема резону. Ми для них – клієнти.
– У гробаря клієнти теж не переводяться...
– Одеський “Сокіл” готовий виступити у будь-який момент без питань! Рядові бійці не знають змісту операції – ясно? Скрутили злочинців і баста. Нас ждатимуть на Морвокзалі, а заарештують по прибутті. Ми, по суті, спостерігачі. Свідки.
– Тим більше, нас варто притопити у відкритому морі, – буркнув Шура.
– Коротше: завтра обсудимо. А теперечки – звільнення до відбою!
Складалося враження, що Орлов трохи звихнувся від переживань. Але в ідеї розважитися Дерев’янко не бачив нічого осудливого. Солдату потрібні перепочинки, навіть на фронті під кулями.
– Поїдемо на таксі, – продовжував спокушати Володя. – Вип’ємо трохи  задля поправки здоров’я, проведемо дозвілля на високому естетичному рівні. Вибирай забігайлівку, пригощаю!
Дерев’янко замислився.
– Знавав я одну місцину... Ресторан “Чорноморський“. Колись при Радянській владі просадили там із Сонею п’ятдесят два рублі. Це було недешево, повір.
– Супер! Майже одинадцять доларів, якщо в гривнях! Я з першого погляду відчув у тобі широту й розмах. Спорідненість душ! Їдемо.

143. Порт. Біля причалу торгівельне судно “Silver seagull” під панамським прапором. З борту на твердь сходить засмаглий бородань. Йому гукають з корабля, він відповідає англійською з помітним акцентом:
– Повернуся години за дві-три! Продовжуйте розвантаження!
На пірсі він швидко підходить до BMW. Скло у водія опущене, з віконця ліниво виглядає один з тих здорованів, котрі гостювали в червоному кабінеті бару “Техас”.
– Сідай, – здоровань неначе погоджується в спорі.
– Непогана тачка, ¬– моряк також заговорив по-українськи. – З нов’я?
Здоровань випльовує сигарету й піднімає скло.

144. Елегантний чоловік з трояндами натискає кнопку дверного дзвінка.
  – Льовушко… – літня жінка, котра виглянула крізь шпарину, закриває двері, скидає ланцюжок, розчиняє двері настіж. – Який несподіваний сюрприз! А квіти! Це мені?!
– Вам, Розаліє Яківно, – запевняє чоловік.
– Ні, ти жартуєш. Навіщо дарувати бабусі Розі дорогих букетів? Він, мабуть, для Софочки?
– Мамо, хто там?
У тісному коридорчику з’являється Софія, наряджена для виходу.
– Софочко, до нас завітав Льовушка! А ми не маємо, чим і пригостити! Ми зовсім не готувалися...
– Не треба, мамо... Ми йдемо в театр.
– Розаліє Яківно, прошу дозволу запросити вашу Софочку відмітити сьогоднішню зустріч, несподівану, але від того ще дорожчу.
– Льовушка справжній джентльмен, – мама в захопленні. – А де ти зараз працюєш?
– Спільна українсько-ізраїльська стоматологічна клініка.
– Як дружина, дітки?
– Розаліє Яківно, я вже п'ять років у розводі. А ці квіти дійсно вам! – цілує Розу Яківну в щоку.
– Ти й Софочка були ідеальною парою на випускному балі, я пам’ятаю... – розчулилася старенька.
Льова допомагає Соні вдягнути плащ.
– Мамо, ми поспішаємо!
Роза Яківна втирає сльозу...
Сходи у будинку вузькі та прикрі. Тримаючись за перила, Софія Віталіївна спускається слідом за кавалером.
Біля під’їзду стоїть темно–синій “форд”. Льова відмикає дверцята, допомагає Софії сісти. Запустивши двигун, пояснює:
– В Оперному аншлаг, навіть контрамарок не дістати. Завтра я обіцяю стовідсотково, о зараз, щоб компенсувати розчарування, пропоную ресторан “Чорноморський”. Ти його не впізнаєш, клянусь!
Софія Віталіївна приязно усміхається.

145. – Скромно, але затишно. Асоціації з мініатюрним кабачком “Тринадцять стільців”.
Орлов глумиться. Ресторан зводився, певно, в надії накормити всіх голодних і напоїти всіх спраглих винятково у закладах громадського харчування. Збудований на початку шістдесятих, помпезний зал був схожий  на критий спорткомплекс; принаймні, не уступав пересічному палацу гімнастики ні за площею, ні за висотою.
Метрдотель посадовив напарників у куток. Незайнятих місць вистачало, тож за столиком на чотири персони вони розмістилися привільно. Посеред рожевої скатертини тіснилося п’ять пляшок, а шостої ще не принесли.
Коли офіціантка поставила салати, масло й сир,  Дерев’янко намазав хліб маслом, поклав зверху скибочки сиру, відкусив з апетитом.
– Наливай сухарик, – весело скомандував Орлов Шурі. – Тобі вишукане “Берегівське”, а мені... – він узяв у руки іншу пляшку, – ...звичайнісіньке  “Каберне”. Херсонське! Ти поглянь, яке чудо... Сто років не пив херсонського “Каберне”! – з радістю недосвідченого пияка запропонував тост: –  За удачу!
– Послухай, Володько, – сказав Дерев’янко, – здається, ми не вижеремо кисляк увесь.
– А, – недбало порухав пальцями напарник. – Все не потрібно допивати. Чим вони будуть похмелятися завтра? Лакейські перевертні підбирають за клієнтами, зливають в одну посудину і подають вдруге! Може, й ми п’ємо чиїсь рештки. Що око не бачило... Пропоную: недопитки вивертаємо на підлогу. Ні, на стіл, на скатерть! А хочеш замовити пісню? В натурі: підходиш до лабухів і просиш забацати. На!
Шура взяв гроші, проте йти відмовився. Володя не наполягав.
–  Шеф-повар на місці, – похвалив він страви, які принесла офіціантка в білому очіпку. – М’ясо не дозволяє красти. Знаєш, по чому визначають категорію ресторану? По простеньких, класичних наїдках. Ось буденний лангет. Скучний навіть. Ось тріска по-столичному. Вдумайся: тріска! Тривіально?! А це? – він поколупав виделкою. – Салат із кальмарів. Ті самі жаби, лише десяток ніг. У тебе ставрида?
– І підлива з печериць.
– Смажена риба, гриби... Не просто, а дуже просто!
Шура також випив, буркнув:
– Закушуй, бо розвезе.
– Ти правий. Я, бляха, п’яний в димину.
– Візьми сир.
– У твердому сирі є речовини, що вповільнюють сп’яніння, – миттю роз’яснив Володя. – Однак мене вперто цікавить інше. Навіть не те слово: я не здатен уявити!... Ти врукопаш ухайдокав у кочегарці Замка?! Чи стукнув чимось підходящим?
– Руками...
Орлов зробив жест, ніби скрутив курці в’язи.
– Ні. Я бив. По голові. З усього дуру...
– Ти гігант!... А Корнійчука?! Кореня? У барі...
– Чого ти, Володько, причепився?! Народити людину трудно, виняньчити, а вбити... Секунда діла...
– Признатися? – Орлов задумався, чи казати те, що зібрався; потім промовив. – Ти мені з першого погляду геть не сподобався.
– Я не баба тобі подобатися!
– Знаєш, кому я заздрю? – обличчя молодика розслабилося. – По-англійськи це називається “action men”. Чоловіки дії. Без рефлексії, без вагань. Вчинки, вчинки і вчинки! Як Отто Скорцені.
– Читав... Мужчина зі шрамами?
– На обличчі, – зрадів невідь чому Орлов. – Пам’ятаєш, як він звільняв Муссоліні?
– На планері?
– Там був не планер, а легкий літак “фізелер–шторхе”, – Володя знову пожвавішав. – В операції “Айхе” дев’яносто німецьких парашутистів загинули дарма, щоб Муссоліні проголосив республіку Сало.
– Сало? А чого не спагеті? – пожартував Шура, пускаючи дим.
– По–перше, не спагеті, а паста. По–друге, Сало – це не сало, а назва курорту в Північній Італії, – Володя зробив добрячий ковток із келишка. Солідно виголосив. – Працювати германці завжди вміли. Ти чув про Рудольфа Гесса? Гесс у 32-му році сформулював три заповіді шпіонажу. Позичені в самураїв, та все одно... Так ось, перша: кожний може бути шпигуном. Друга: кожний повинен бути шпигуном! Наче про тебе. Головне, що логічно: в змозі щось робити, роби! Шеленберг – теж світла голова...
– А остання? Ти казав, три заповіді...
– Третя нецікава. Не–ці–ка–во... – він допив келих, оглянувся. – Я би з більшою насолодою погукав отих он ціпочок. Бачиш, курять удвох і зиркають? Півгодини вже сидять, а цмулять лише перший бокал шампанського.
– Може, чекають когось.
Володя помовчав, витріщаючись на Шуру, потім охоче погодився:
– Точно, чекають... А взагалі, напарнику, захоплююсь тобою і не втомлююсь дивуватися: сільський ти наш дядько. Ти по телевізору винятково бойовики й футбол дивишся? У тебе поняття... середньовічні!
– Тарілкою по кумполу не хочеш?
– Можеш, вірю. Не потрібно. Добре, проведемо лікбез, – Орлов вийняв свої “хамелеони”, начепив на носа. – Пояснюю: дівчата в чорних мереживних панчохах. Не зрозумів?... Ну, твоя дружина, приміром, носить пояс? Ні? А ці носять. Звідси бачу! Раз! Обидві без бюстгальтерів – аж пипки видно! Чудо... Два. На губах яскрава помада – три. Сидять нога на ногу – чотири. Палять – ну, це... На всі боки стріляють – характерно...
 Дерев’янко якраз дивиться на вхідні двері. Крізь них до залу заходить – неймовірно, але правда – Соня! Поруч неї статечно крокує, підтримуючи за лікоть, кучерявий, горбоносий мужчина в елегантному костюмі .
– Еге, та ти запав на іншу... – помічає Володя. – І не соромно? Ми ще не познайомилися з дівчатками, а ти вже зраджуєш? Ти непостійний!
Шура справді слідкує за Софією, немов зачарований.
– Шуро, ти надто задивився на чужу бабу! Вона зайнята, хіба не бачиш?!
– А я перейму, – він аж охрипнув.
– Ти мені подобаєшся все більше! Хочеш, погадаю про неї чи про нього? Ніякої містики... Так... пара не сімейна. За пальчики її бере, а у неї, між іншим, на правій руці обручка. Він, навпаки, абсолютно холостий! Або гомосексуаліст.
– Ти набридаєш!
– Шуро, я ще не починав по-справжньому аналізувати! А про дамочку тобі хіба неінтересно? Вік: од тридцяти двох до сорока п’яти. Професія... – Володя задумався. – Лікарка... або медсестра.
– А не вчителька?
– Ні в жодному разі! Занадто хтива.
– Дурень ти, Володько.
– Але я ще не повідомив, яка вона у сексі!... – витримавши паузу, Орлов сказав: – У ліжку вона богиня.
– Тьху! – Дерев’янко спересердя замалим не сплюнув насправді.
– Богиня незайманості та непорочності, покровителька фригідних дружин! – додав швидко Володя й розреготався. – А звати її Веста!
Шура встав, підсунув стільця.
– Куди, до неї? – невинно поспитався Орлов.
– Піду танець замовлю. Позич скельця.
– Хай лабухи забацають “Мурку” – для мене, – Володя простягнув “хамелеони”. – Або “Нінку”! Тобі кльово в окулярах...
Настрій у партнера був розгульний. За інакших обставин Дерев’янко б охоче приєднався до веселощів, але тепер кепкування бісило. Не відповідаючи, він попрямував до музикантів. Оркестранти саме перекурювали.
– Хто у вас старший? – запитав Шура у скрипаля, котрий замислено сидів осторонь.
– З отим побалакай, – коротун кивнув на бородатого електрогітариста.
– Командире, – звернувся Дерев’янко до керівника, – Добриніна граєте? “Не сыпь мне соль на рану”.      
Бородань скривився, немов його занудило.
– Пів сотні, – узяв гроші, ударив по басовій струні. – Кінчаємо дармувати, хлопці: клієнт вимагає Добриніна.

146. – Щось не гаразд, Софочко? – пришіптує Льова.
– Мені здалося, – признається Софія, – буквально на мить... ніби там мій чоловік.
– Отой  биндюжник?!
– Пробач... У мене розладнані нерви! Трохи схожий, але...
– Софочко, я теж маю серце і до того ж дико ревнивий! Може досить про сторонніх? – Льова накриває пальці жінки долонею, гладить її кисть, зап’ясток, передпліччя.
Софія раптом відсмикує руку. Музиканти нарешті грянули Добриніна.
– Це він!

147. Зупинившись біля романтичної парочки, Шура сиплим голосом вимовив:
– Дозвольте вашу даму. На танець.
– Дама не танцює, – не дуже категорично заперечив Льова.
– Дякую, я не... – відповіла Соня, дивлячись на чоловіка.
Панічний стан, переляк були помітні по всьому. Вона, вочевидь, і вірила, і не вірила в реальність того, що відбувалося. Неможливе є неможливим!
– Софочко, не ажитуйся, – втрутився горбоносий кавалер. – Хто ви такий?! Не думайте, нібито всяким “новим” дозволено...
– Сиди!
– Я вас не знаю, – заявила зненацька Софія. – Льовочко, зроби що-небудь!
Шура знагла відважив дружині ляпас. Дзвінкий звук пробудив допитливість у відвідувачів за сусідніми столиками. Льова підвівся й тремтячим дискантом кукурікнув:
– Чого ви собі позволяєте?!
Наступний ляпас, по справедливості, дістався йому, причому Льова, на відміну від Соні, втратив рівновагу і впав на кахельну підлогу. Зачепитися за стіл чи бодай за скатертину він не зумів, тож перевернув лише свого стільця. Гуркіт, утім, був під стать солідності постраждалого.
– Кличте міліцію! – гукнув хтось коло дверей.
Дерев’янко роззирнувся. До місця події вже кинулися офіціанти, рішучі молодики в уніфікованих білих піджаках, а в кутку з-за столу вибирався Володя. Шуру грубо схопили за комір, рукава; начебто, намагалися штовхати кудись, але куди – неясно, бо зусилля хлопців не були злагоджені. Він уперся, з лайками спробував стряхнути нападаючих. Голова здавалася виметеною – мовби й не пив ні грама. Коли борцівська група розвернулася до Софії, він устиг роздивитися обличчя дружини: розширені очі, сльози на почервонілій щоці, прикритий долонею рот. Певно, вона зрештою збагнула, що перед нею законний муж!
Льову підняли й обтрушують...

 148. Колись над морем височів відомчий санаторій, а нині й будівля, й немаленька територія зелених насаджень, квіткових клумб, майданчик, викладений плиткою “під мармур”, фонтан у центрі – все належить Кацапу.
 Біля Борисового “ролс-ройса” крім Кацапа й Графа стоїть бородатий моряк.
– Графе, жодної дрібниці! – каже Кацап наполегливо. – Опівночі ти мусиш бути тут.
...“Ролс” їде першим, за ним чорний джип “тойота”, а замикає кавалькаду BMW, у який сідає бородань. Ворота відкочуються по жолобку вбік, затим, випустивши третій автомобіль, закриваються автоматично.

149. “Ролс” зупинився попід тротуаром. Борис говорить здорованю, котрий сидів поряд з водієм.
– Ми під’їдемо за годину. Нехай ждуть.
Охоронець простує до BMW.
– Готель “Лідія” знаєш? – питає Граф водія.
– Біля кіностудії?
Борис киває головою.

150. Телефонна розмова.
Одеський абонент телефонує з власної квартири:
– Чекаємо вантаж...
– Сподіваюсь, резонанс буде мінімальний... – Андрій Васильович також у себе вдома. – В новинах не передадуть: “В результаті спільної взаємодії управлінь СБУ двох областей затримано й знешкоджено...”?
– Постукайте по дереву!! – одесит стукає по столу.

151. Шура з Володею стоять на сходах готелю “Лідія”. Небо зоряне й місячне, проте вуличне освітлення та сяйво вікон готелю забивають слабеньке природне світло.
– Як ти мене витягнув? – запитав Дерев’янко.
– А я думав, мовчатимеш до упору! Не хвилюйся, навіть протоколу не залишиться, – нормальним тоном продовжив Орлов. Перелічив: – Рахунок, чайові, збитки, сотню сержанту, сотню метру за сприяння. Обрисував їм твою ситуацію; тим більше, що від постраждалих претензій не чекаємо. Лев Борисович був радий-радісінький, що обійшлося єдиним штурханом.
– Ти, це... Окуляри твої цілі?
– Ціленькі! Підібрав на полі битви.
Дерев’янко дістав сигарети, витрусив одну, взяв у губи, а пачку зім’яв, жбурнув на проїжджу частину. Поглянув на годинник.
– Існує таке явище, як ідіотизм сільського життя... Чехов писав! – уїдливо відзначив Володя. – Навіщо кидати під ноги, коли поряд стоїть смітниковий ящик?
Шура ліниво огризнувся:
– Самі ви ідіоти у ваших курниках бетонних.
– Ми не ідіоти, – пожвавішав молодик, – ми міські жлоби. Побут у нас ідіотський...
– До чого побут? Що ти мелеш? Та городяни родичам гроші з процентами дають! Це нормально?
– У Сполучених Штатах батьки своїм дорослим дітям під проценти позичають.
– На хріна мені задрочена Америка! Барани вони, якщо цим займаються.
– Ідуть вони... подалі! – погодився Орлов. – А я порядно пропоную підчепити двійко фемін і прошвиргнутися вечірньою Одесою. Махнемо в казино чи в нічний клуб. На твій вибір! Щось пікантне, зі стриптизом і пригощанням.
Дерев’янко знизав плечима.
– О’кей, – зрадів Орлов. – Тільки спочатку в номера! Мені необхідно перевдягнути сорочку. Та й тобі, якщо відверто...

152. Одесит, який щойно розмовляв з Андрієм Васильовичем, ходить по домашньому кабінету, курить. Наближається до столу, обводить олівцем на картосхемі Одеси нерівний овал. Бере телефонну трубку, набирає номер, представляється:
– Зінченко. Скільки бійців у нічній зміні?... Родіонов, це ти?... Так, Трохимовичу, дзвони до Саркісяна,  хай збирає “Шторм”... В курсі?... Гарячки не пори, та соплі жувати теж не треба! І ніяких відмовок – усім! Я проконтролюю.

153. Володя щойно отримав у портьє ключ.
– На жаль, ніхто квитків не приносив, – вибачливо говорить службовець. – Але про вас запитували з півгодини тому. І обіцяли зайти пізніше.
Володя поклав на стійку купюру, сказав:
– Не забудьте, будь ласка, про квитки.
– А перепрошую, – мало не навздогін запитав портьє: – Панове не мають охоти провести час з вихованими панянками? Масаж, емоційна розрядка, ескортні послуги... Конфігурація послуг на ваш вибір!
Орлов промовисто потер пальцями.
– Наші тарифи вас приємно здивують: від ста до трьохсот гривень за послугу.
– Бажано побачити товар в обличчя.
– Яких може бути заперечень?! Прошу пана, зверніть увагу туди. У кріслах дві красуні, – чолов’яга вправно клацнув пучками, і знуджені молодиці стрепенулися, мов кобилки. – У нас без рекламацій.
–  А стіл накрити в номері зробиш? – Володя гордовито накокошився. – За годину... ні, хвилин за двадцять. З шампанським, коньячком...
Дівиці підвелися з місць, похитуючи загорілими стегнами, попрямували до стійки портьє.
– Розплачуватися з ким?
– Замовлення з ресторану оплатите хоч завтра, хоч післязавтра, а з дівчатками, перепрошую, сьогодні, – категорично відповів альфонс. – Щодо чайових... на ваш розсуд! – і підлизнувся:  – Утішного дозвілля!
Масажистки наблизилися, вичікувально зупинились.
– Знайомся, Шуро, наші масажистки. Це Алекс; мене звіть запросто – Вольдемаром.
– Валя, Інна, – представилися дівиці, хизуючись доглянутими, цілими зубами.
Вони, вочевидь, уже поділили проміж собою клієнтів, бо, вступаючи в кабіну ліфту, треновано розійшлися, приступивши безпосередньо кожна до свого обранця. Трималися дівчата невимушено, наче давні приятельки.
– В Одесу в справах чи на відпочинок? – запитала та, що тулилася до Орлова.
Вона була висока й гнучка – на каблуках вища за Дерев’янка. Довге жовте волосся спадало з її плеч по спині.
– У справах, – скрушно підтвердив Володя. – Але на даний момент відриваємося!
– Давайте відриватися гуртом, – встряла до розмови друга, трохи нижча на зріст, однак округліша в бюсті й сідницях. – Можна навіть групою.
Дівчина раптом погладила Шурин йоржик. Дерев’янко шарахнувсь, і масажистка радо усміхнулася:
– Та ти бука! Люблю недоторків.
Вискочивши на поверсі  з ліфта, Шура прошипів до Володі:
– Кого ти взяв?! Це ж проститутки!
Напарник зітнув плечима, розвів руками, проте нічого не пояснив. Дівиці також устигли швидко перемовитися й тепер хихотіли. Безумовно, сміялися над Шуриною дрімучістю. Він аж скреготнув од гніву.
Орлов нарешті відімкнув номер, широким жестом запросив усіх досередини, зайшов після Дерев’янка й захлопнув двері. Відразу стало темно. Проститутки заойкали, незграбно імітуючи зляканих гімназисток, тому Володя заспокоїв:
– Без паніки, дівчатка! Вимикач зліва на стіні.
Водночас Шура відчув, що під ребра, у печінку йому впирається тверда, невелика штуковина, схожа найбільше на ствол.

154. – У вас своя свадьба, у нас своя, – роз’яснив Борис Граф.
Дерев’янко впізнав його з ходу – поважний чоловік, схожий на директора фірми з охоронцями приїжджав до Артура в бар “Техас”, але злиняв, не дочекавшись найвеселішої веремії.
– Скільки вони вам винні? – продовжував розмовляти бандит зі шлюхами. – Трьох сотень досить?
На столі, за яким бригадир усівся, немов у себе вдома, лежали гроші, пістолети без набоїв, документи – все, що відібрали при короткому, проте ретельному обшукові у обох партнерів. Кілька банкнот він відділив і посунув по стільниці. Шурина дівиця без особливої жадібності взяла гроші, склала учетверо, заховала у виріз тісної блузки.
– А тепер додому, – по-батьківськи наказав бандит. – О’ревуар! І щоб до завтрашнього ранку забути за те, що бачили! Я ясно виразив свої нехитрі думки, ні?
– Повторювати не прийдеться, навчені, – відповіла висока блондинка, як і подруга, не надто нажахана.
Здоровань із пістолетом у руці закрив за проститутками двері. Цього хлопця Шура ніколи досі не бачив – факт! Тих, котрі чатували праворуч та позаду, начебто, також не зустрічав.
– Довгенько ми вас ждали, – мовив зрештою бригадир до Орлова. – Вибачайте: завітали без запросин. Гадаю, в номері похватніше бесідувати, ніж на лавці під фонтаном, ні?
– Зручніше, – погодився Володя. – Але ми, Графе, здається, з вами про все домовилися. Що сталося?
– Зразу відкриваю карти, – бандит оскірився. – У нас є підозра, що ви не ті, за кого себе видаєте... А дивись, ви справді чесні покупці – знову не хотілося б невинних людей ображати. Ви ручки опустіть. І присядьте на диван, у ногах правди немає. Дельфіне, відійди назад!
Вайло за спиною засопів, але перемістився за спинку дивана, необережно націливши свій ствол прямо в потилицю Дерев’янку.
– Борисе, нас у порту ждуть! – нагадав здоровань, який так і стовбичив проти дверей.
– Заткнись! – визвірився на підручного Граф. – Прикрий дірку! Устигнемо... Інтересуюсь я, хлопчики, як ви так скоро зуміли вийти на нас, хоч ми за вас ніколи не чули.
–  Артур Художник запросив... – озвався Володя.
– То я слухав! – перебив бригадир. Потім ніби погодився, а ніби й заперечив. – І все-таки, чого мені Артур тоді за вас не розповів? Між нами було все на довірі.
– Може, до слова не прийшлося, чи забув. Або хотів оставатися монополістом. Я звідки знаю?!
– Не дери горло, не люблю. Норов притримай .
– Вибачте.
На Дерев’янка Граф, виглядало збоку, не відволікався буквально. Мов не людина перед ним, а порожнє місце. Або тушка безмозка. В принципі,  Шуру зневага цілком влаштовувала.
– Ксіви у вас... чисті. Мавпочки, підписи, штампи, печатки – наче без бліх. А може статися, – висловив чергове припущення Борис, – що згодом і вас заметуть. Хіба ні?! А потім ниточка потягнеться, потягнеться... Ну, не подобається мені щось у вас, хлопчики!
Скидалося на те, ніби Граф все одно довіряє Орлову. Останні слова були просто думками вголос, і Шура наважився.
– Мене теж твоє гавкання дратує, – сказав різко.
Без будь-чийого наказу  або команди, без попередження, взагалі без якогось звуку доробло справа ступило крок і навідліг рубануло руків’ям пістолета. Дерев’янко інстинктивно підставив кулак під удар, однак дуло все рівно  зачепило побіжно його маківку. Він стиха лайнувся.
– Свої гадки, заблудо, держи при собі. Не вмішуйся, коли старші толкують, – порадив Борис. – Дійшло, ні? Прикуси язик і не хами! Крутий у тебе помічник, Володю, нестриманий. Обучать треба!
– Охоронець, – пояснив Орлов. – Дубуватий він трохи. Але відданий...
Шура помацав голову. Поглянув на закривавлені пальці, проте не проронив ні слова. Розсічена шкіра – дрібниці.
– По-справжньому надійних людей важко знайти, – кивнув Борис. Продовжив: – Ми маємо наміри співробітничати з вами. Однак безпека над усе. Без образ? – Граф підвівся. – Дельфіне, ти зостанешся, прокараулиш. Просто посидь із хлопцями, придивляйся за порядком. Назирай за ними, як за своєю бабусею: ніжно, та ретельно. Що трапиться, шкуру ременями спущу; віриш, ні? Ми мусимо відлучитися у справах, Володю. Гроші я залишу, ми не трамвайні щипачі. А пушки й ксіви заберу поки. Хочете – спіть, хочете, – він оглянувся, – ящик подивіться. Водолазе!
Борис подав знак здорованю. Той вийняв із кишень куртки аж два наручники, підійшов до напарників.
– Перев’язати жуликів?
Трохи поміркувавши, радісно ощирився, швидко-ловко заклацнув браслети так, що Володя й Шура виявилися сковані вкупі: лівою рукою до лівої, правою до правої – навхрест. Перед тим, як вийти, Граф уважно придивився до полонених і признався:
– Десь я тебе бачив, хамло. Ти у 84-му в Жданівському СІЗО не сидів? У березні чи квітні?
Дерев’янко відчув гидкий озноб у стравоході.
– У 84-му ні, –відповів невиразно.
– Але я тебе точно знаю – пам’ять у мене фотографічна, повір... О’ревуар, мосьє!
Граф вийшов у прочинені двері, слідом за ним поспішили Водолаз і мовчазне одоробало.
– Харе, Володько, – промовив Дерев’янко. – Дострибалися, на хрін...

155. Світла зала з видом на узбережжя.
– Перші гості, шеф, – звітує начальник охорони Кацапа, атлетичний молодик з військовою виправкою. – Єлецький з Первомайська і Семафор із Вознесенська.
– Поспішали... Проведи їх на галерею, пізніше вийду. Хай пождуть – нема смислу мазати. І перевір пости! Щоб жодного проколу! Зніми людей з цілодобових точок – все одно не навар, а мишачі сльози. Але тут, Чемпіоне, щоб повний комплект! Кров з носу, а безпеку мені гарантувати! І випусти решту собак – пора.
– Буде зроблено, шеф! – молодик майже вибіг виконувати накази.
Мужчина підступив до високого, в повен зріст, люстра, нахмурився на своє відображення.

156. Диспозиція в номері змінилася. Імпортний телевізор Дельфін присобачив біля дивану, обіч скутих бранців; сам із сигаретою привільно умостився в кріслі метрів за три, аби надзирати й за підопічними, й за екраном. Пістолет він без опаски заховав до внутрішньої кишені потертої коричневої шкірянки. Поводився бандит стримано, майже скромно, як на ситуацію.
– Ніс чухається, – сказав Орлов, – спасу немає. Мабуть, зараз чхну.
– А в сортир не хочеться? Добре тобі...
– Братан, кіно дивлюсь, а ти гундосиш! – вигукнув наглядач. – Май совість! Бо по суслам получиш, бля буду ...
– Бити нас Граф не велів, – Володя розмовляв по-свійськи. – Тебе як звати, Дельфіне? Мене – Володимир.
Замість відповісти наглядач добавив гучності. По телевізору показували “Поліцейську академію”. Одесит переглядав кінокомедію уважно, проте вкрай незворушно – ні посмішки, ні будь-якої інакшої реакції. А Володька нарешті чхнув, потім, плюнувши на умовності, підтягнув руку Шури до свого обличчя й досхочу покопирсався нігтем у носі.
– Хана твоїй кар’єрі, – похмуро нагадав Дерев’янко.
– Тіпун тобі на язик!
– Та заткніться, сволоцюги! – розсердився знову Дельфін. – Базікаєте гірше перекупок з Привозу, єй-Богу. Хочете кляпів у рота?
– Слухай, Дельфіне, ти за кого голосуватимеш? – запитав Володя.
– Шо?!
– Ну, ось за чотири дні президентські вибори. Ти за кого?
– А-а... Мені одномасно! Аби порядок був, дисципліна. І свобода.
Шура пирхнув од несподіванки, а Володя ледь не подавився наступним реченням. Однак зібрав витримку й запропонував:
– Тоді голосуй за Марчука!
– Це той, який з мільярдом в Америку втік?
– Братане, – умішався Дерев’янко, – дай закурити, не будь скуп’ягою.
Бандит подумав і відповів:
– Не дам! Коротше: я дивлюся фільм, а дзявкне хто...
Наглядач нервозно затис сигарету зубами, черкнув сірником, підкурив і обгорілою скіпкою стрельнув у сторону бранців. Вона влучила Шурі в груди, застрягнула в складках сорочки десь над паском.
– Завтра, – затято пояснив Орлов, – я на “Хаджибеї” зустрінуся із Кацапом і розповім, як ти з нами обходився.
– У сраці ти зустрінешся з Кацапом, а не на “Хаджибеї”! – немов прорвало Дельфіна. – Пролетіли ви, кіровоградці, як баклани над прибоєм! Сьогодні всі стрічаються! На 16-ій Станції! Викусив?! А на тебе і Кацап, і Граф поклали болт з лівою різьбою!... Ні, братани: думається мені, шелепнуть вас у катакомбах, і увесь базар. Чого морочитися...
– То Граф поїхав у порт по вантаж?!... – догадався зненацька Орлов.
– Ну! Догнав, лох? А коли вернеться, розбереться з вами в тему, не колихайся! Спішив він просто...
Дельфін розсмакував становище й від зміни обставин отримував неабияку втіху. Стук у двері змусив його насторожитися. За півхвилини стук наполегливо повторився. Бандит вихопив зброю, навшпиньки наблизився до замкнених дверей. Намагаючись надати голосу твердої впевненості, гукнув:
– Хто? Хто там?
– Ваше замовлення з ресторану.
Дельфін не довго вагався.
– У спальню! – змахнув він пістолетом. – Швидко. Швидше!
Напарники не зовсім синхронно смикнулися.
– Сірник! – прошипів Шура.
– Що?!
Наглядач штурхонув їх у спини, додав від щедрості черевиком нижче пояса, захлопнув за ними внутрішні двері. Погрозив із вітальні приглушено:
– Сидіть, як миші, падли, бо ви мене достали!...

157. Порт. Навколо панамського корабля метушаться люди. По трапу зносять невеликі пластикові мішки, завантажують у “тойоту”. На відстані десяти метрів із кожного боку, утворюючи разом із джипом трикутник, стоять “ролс-ройс” і BMW.
Вигляд згори. Нічний порт безлюдний – робота кипить лише на одному причалі.

158. Орлов озирається в спальні, але картина безрадісна: ні віконця, ні, тим паче, чорного ходу.
– Не шарпай, бляха! Тьху, ледве спіймав... Побачимо зараз, Володько...
Шура, немов дорогоцінність, показав на долю секунди партнеру обгорілу скалку, переклав сірничок з лівої руки в праву, обережно вставив під низ наручників у отвір для ключа, натиснув, просунув трохи далі. Браслет раптом розкрився.
– А мені? – захоплено обмер Володя.
За хвилю Дерев’янко звільнив і правицю.
– Тепер мої! – нетерпляче підставив зап’ястки, на кожному з яких теліпалося по наручнику, Орлов.
– Тсс...
Шура по–котячому ступив до дверей, прислухався.

159. Охоронець стовбичить серед вітальні над підносом з напоями, салатами та фруктами. Нюхає відкорковану пляшку вина, хлюпає з шийки на язик, цмокає.
– Гей, – гукає, – салаги! У тюрмі макарони дають!
Однак із зачиненої кімнати ніхто не виходить, тож Дельфін, недбало тримаючи пістолет, наближається до дверей, вільною рукою смикає за ручку.
Володя, котрий не встиг сховатися за двері, просто звів кулаки в недоладній боксерській манері, безглуздо брязнувши при цьому металевими ланцюжками .
– Бля... – тільки й промовив ошелешений бандит, але відразу почав піднімати пістолет від стегна.
Випереджаючи постріл, Шура вискочив збоку, схопив і відвів по дузі вгору ствол, а ребром правої водночас завдав нещадного удару в шию. Дельфін миттєво обм’якнув, звалився на підлогу; однак пістолет зостався у Шури.

160. – Саркісян? Як успіхи?... Отак буде ліпше...
Зінченко кладе слухавку, бере недопалену сигарету з попільниці, жадібно затягується.
– Сьомочко, ти ще довго? – зазирає до кабінету дружина, махаючи рукою перед носом – їй дошкуляє дим.
– Не твоя справа.
– Чому ти постійно такий брутальний? Тебе ні за що не можна спитати!
– Бо ти постійно задаєш дурниць, а не питань!
Дружина ображається й виходить. Зінченко вмощується за стіл, дратівливо постукує пальцем по карті.

161. Дерев’янко взяв зі столу виделку, відігнув одного зуба, легко розімкнув Володі обидва браслети, знову викликавши у напарника щирий захват.
– Де ти навчився відкривати наручники?!
– Де треба, там і навчили! В школі...
Шура поклав недопалок на стіл, перекинув непорушного бандита долілиць, скував руки за спиною, подумав, а потім скував і ноги вище щиколоток. Затим перевернув Дельфіна на бік, з ентузіазмом поплескав по щоках, тицьнув зігнутим суглобом вказівного пальця в точку між верхніми зубами й носом, акурат посеред складки над губою. Наглядач схропнув, замотав головешкою, неначе відганяв бджіл.
– Ей, братане, прийом. Як себе почуваєш?
– Ти ш-шо... с-сука! – Дельфін вибалушив налиті кров’ю очі, засіпався. – Пусти!..
– Не лайся, жертво аборту, не поможе. Попереджую зразу: допит-хвилинка. Якщо мовчиш, ти здох; забалакаєш, появиться шанс.
– Пішов ти!..
Дерев’янко ткнув одесита мордою в килим, придавив крижі коліном.
– Де Граф? Коли він повернеться в готель?
Бандит лише матюкнувся. Шура натиснув великим пальцем за вухом, вкрутив подушечку в ямку, прищемив нігтем – і бандит звив од болю. Трохи послабивши тиск, за секунду Шура вдруге крутонув пальцем, спричинивши нове виття.
– Притримай йому лікті! – наказав Орлову. – Виривається; здоровий битюг!
Він смикнув Дельфіна за щелепу, повернув голову догори щокою, не приміряючись, надавив на скроневу кістку суглобами зігнутих пальців. Бандит зарепетував, аж Орлов мимоволі скривився.
– Шо ти хочеш? – здоровило мало не ридав. 
– Де Граф?!
– А хера тобі...
Шура коротко садонув Дельфіна в рот, витяг пістолет, клацнув запобіжником. Рвучко, але розраховано приставив дуло бандитові між брів, аби той не лише відчув шкірою, а й міг гарно роздивитися вороновану цяцьку зблизька.
– Будеш говорити?
– У порту, товар приймає, – заговорив нарешті Дельфін. – Ви чули!..
–Хай скаже, звідки корабель! З якої країни? – втрутився Володя.
– Якась “Чайка”! З Америки... Американський! Більше я не знаю, нічого не знаю!..
Шура підвівся з колін, сунув ТТ у кишеню куртки.
– Спитай, де живе Кацап! – наполягає Орлов.
– А нащо нам Кацап?
– Ну... ми повинні взнати все про вантаж. Заарештувати... Наша задача: навести спецгрупу на ціль!
– Ти звихнувся. Нас візьмуть за зябра, тільки-но заявимось!
– Шуро, я старший групи... Я наказую!
– Іди в жопу, синку.
Орлов глибоко вдихнув, видихнув і видав:
– А Максим?.. Ти забув про наркотики?!
Спересердя Дерев’янко кулаком ударив партнера у підборіддя.
Молодик од поштовху поточився й гепнувся на диван. Потерши бороду, торкнувся губ, затим подивився на пальці. Промовив незлобиво:
– Загалом я, здається, зрозумів ваше кредо, Олександре Степановичу. Ви прихильник “чучхе”, теорії покійного товариша Кім Ір Сена... То ми... їдемо?
Шура присів коло Дельфіна, котрий сторожко спостерігав за напарниками, хоча, помітно було по фізіономії, толку добрати не міг. Певно, до цього моменту він ще не вирішив, хто ж його противники насправді. Бо службових посвідчень вони в ніс не тицяли, а навпаки – застосовували прості, звичні та зрозумілі аргументи.
– Ну, – Дерев’янко цього разу впер дуло під нижню щелепу, – де дім Кацапа, братане? Хто сьогодні збирається?
Бандит витріщився – подібного він і в гадці не мав.
– Вас там замочать, як черепах!..
– Не твій клопіт, сердешний.

162. – Оленко, досить учитися.
Дівчина сидить за письмовим столом, обіклавшись підручниками та конспектами.
– Мені вдень ніхто не дзвонив? – питає вона, обернувшись до Андрія Васильовича. – Одна людина обіцяла...
– Котрийсь із однокашників... Не переживай, у такої чарівниці попереду залицяльників без ліку. І сохнути, і в’янути по тобі будуть!
– Ні, я гадала... – Олена сумно посміхається.
– Дивлюсь я на вас, дітей, і переконуюсь: жити цікаво і жити варто! Неначе сто літ з плечей скидаєш. Погано лише, що старики вам уже нудні. Тому доводиться хитрувати, аби привабити вас до себе. Становище, вплив, гроші, влада – все обмінюється на дружбу з юністю. На жаль, купити можна будь-що, крім любові. Та те все не варте любові, бо вона – єдина цінність у житті.
– Андрію Васильовичу, я вас люблю і завжди любитиму!
– Вірю, Оленко. І дякую... Ну, попрацюй ще трохи, – Андрій Васильович виходить, щоб племінниця не помітила його розчулення.

163. – Черговий?! – питає вимогливо Орлов у телефонну трубку. – Терміново, “Ранет”!.. Так, “Ранет”! Жду...
– Приберу цього підора десь. Щоб не підслуховував зайвого.
Шура поволочив полоненого за вилоги куртки до вмивальні. Незважаючи на роз’юшене обличчя та скуті руки-ноги, Дельфін помалу оговтався, потроху перебирав п’ятами по килиму. До того ж, скумекавши, що втрапив до законників, а не до конкурентів, знахабнів відчайдушно.
– Менти, суки, – лаявся одноманітно, без фантазії. – А тобі, поц, я припомню за підора!
– Вірю, братане, – не огризався Дерев’янко. –  Сьогодні я тебе, завтра ти мене...
Затягши бандита у ванну кімнату, він притулив двері.
– “Ранет”! – загукав у цей момент у рурку Володька. – Я “Кальвін”!.. Так... Повідомляю: у порту стоїть судно, найімовірніше, південноамериканське; у назві повинно бути слово “чайка”. На борту товар... Розвантажують!.. Не знаю... Ми з напарником спробуємо проникнути до будинку Кацапа... Так, на 16-ій, Великого Фонтану... Зрозумів!
Коли він установив слухавку у вилку важеля, Шура, повернувшись з ванної кімнати, допивав  коньяк з великого бокала. Орлов змовчав, тому Шура пояснив, закурюючи сигарету:
– Розширює судини.

164. Зінченко гарячково набирає номер, сердиться, що ніхто не відповідає. Врешті кричить в трубку:
– Ти там заснув, Саркісян?! Почалося! Береш людей – всіх! – і в порт. Судно з назвою “Чайка”!... Не знаю, чиє – американське!... Шукай! Вантаж на судні!... Варіант нуль!! Все!
Негайно набирає наступний номер, знову кричить:
– Хто?! Який Берг?... Зінченко я, дочув? Родіонов, даю тридцять секунд – знаходиш судно з назвою “Чайка”, яке зараз стоїть коло причалу... Ти повинен це узнати! І відразу дзвониш Саркісяну!... Дозволяю!
Кидає трубку, проте вертається, набирає третій номер:
– Машину мені! Зараз!! Я спускаюсь!

165. Утікачам повезло. На площадці нижче другого поверху через нехлюйство, чи, може, ради вентиляції залишили прочинене вікно, з якого виднілась освітлена нічна стоянка для машин постояльців. Шура нечутно розчахнув стулки досередини, за ними вільно піддалися й зовнішні: не стерильно білі, на відміну від внутрішніх, а бронзово-золотисті.
– Сюди! – він стрибнув з невисокого підвіконня. Потім підхопив за плечі Володю, котрий мало не зарив носом у асфальт, однак не випустив дорогоцінного кейса. – Тихіше!.. Аналітик довбаний... Де твоя “кореянка”?

166. Орлов ледве встиг відімкнути дверцята “Деу”, як позаду пролунав окрик:
– Стоять! Повбиваю!
Незважаючи на строге попередження, Дерев’янко оглянувся. Метра за три від них звідкілясь нарисувався сторож – морський вовк пенсійного віку. Старигань здавався переляканим куди дужче, ніж затримані. Револьвер у його правиці ходив ходором.
– Батю, не бери гріх на совість, – вмолився Шура. – Це тачка наша, зуб даю.
–А чого крізь вікно? – розсудливо заперечив сторож. – Ану, документи! Стій, не підходь! Стій, бецман!
Дідусь вистрелив, але Шура встиг викрутити газовик догори, вирвав із рук охоронця й закинув під сусідні машини.
–Пукавку пошукаєш пізніше, – Шура встрибнув у “Деу”. – Звиняй...
Та пригоди не закінчилися. На виїзді з майданчика вияснилося, що ланцюг, яким товста металева труба кріпилася до стовпця воріт, утримувався внатяжку висячим замком. У будці над ворітьми ніхто не сидів, але галасливі собаки уже неслися сюди з гавкотом.
– Стальний ломик треба! –  зметикував Дерев’янко. – Або великий ключ.
– У багажнику...
У чохлі для інструментів лежала пласка монтувальна лопатка. Зірвати з її допомогою замок зайняло рівно секунду. У наступну мить Шура жбурнув лопаткою в зграю рябих дворняг, штовхнув ногою шлагбаум. Сторож нарешті добрався до револьвера: залящали відважні постріли, пронизливі грізні свистки. Проте легковик здолав загороджувальну трубу й рвонув уперед, аж забуксувавши від надмірного газу.

167. Ванна кімната готельного номеру. На підлозі біля умивальнику лежить мертвий Дельфін. Тіло його неприродно вигнуте, під головою калюжа крові.

168. Володя трохи не вписався в дорожній закрут, одначе й не здумав гальмувати. З наступними поворотами він управився аналогічно. Дякувати долі, зустрічні водії траплялися боязкі, тож зминали з путі заздалегідь, не доводячи до зіткнень, не змушуючи бодай зменшувати швидкість.
– Якщо Граф припреться в готель, – нагадав Орлов про Химині кури, – то наш вертухай... доповість, куди ми направилися!
– Це щось міняє?
– Було взяти його з собою! Або... Знаєш, Макіавеллі писав: мудріше вбити ворога, ніж помилувати. Бо зло не забувається, а мертві ніколи не мстять!
– Мудрагель твій Макіавеллі...
Праворуч на пагорбі за високою стіною показалася тинькована православна церква.

169.  Водолаз несе великий металевий кейс, піднімаючись по корабельному трапу. Граф демонструє капітану й бородатому українцю пачки купюр з портретом Франкліна, укладені в кейс, говорить:
– Екіпажу по десять, старпому – п’ятдесят, капітану – сто тисяч. Ван хандред, –  додає по-англійськи.
– Thank you, – дякує капітан.
– Тоді о’ревуар.
Граф, внутрішньо напружений,  спускається на причал, слідом за ним сходить Водолаз, прикриваючи широкою спиною шефа. Без хапанини сідають у “ролс-ройс”, аж тут Граф переводить дух. Махає в’яло рукою, і водій слухняно рушає. Борис непомітно затискає в кулаці натільний хрестик, цілує його.
Вигляд з борту судна: автомобілі плавно розвертаються, один за одним – “тойота” посередині – їдуть від причалу.

170. Охайний п’ятачок попереду ґратчастих воріт освітлювався трьома потужними інерційними фарами. Справний охоронець, широкоплечий цибань у темному костюмі, нітрохи не скидався ні на сонька, ні хоч би на вайлуватого недотепу. Роботи йому вистачало: автомобілі регулярно виїжджали – ці він не оглядав – і заїжджали. Чолов’яга наблизився до новоприбулих, зазирнув у вікна, затим повідомив по мобільному телефону. Після його дзвінка автоматичні ворота КПП відкотилися управо по жолобку, щоб утворився достатній проїзд.

171. З імпровізованого “секрету” в зарості барбарису, де притаїлися Орлов і Дерев’янко, видно було сяючу вогнями центральну двоповерхову будівлю. По широкій відкритій терасі, огородженій балюстрадою, ходив хлопчина, ну, чистокровний бойовик. Цей також час од часу телефонував по мобільнику. Мабуть, десь під пахвою мав і схований пістолет.
– Прямо ні хріна не прорвемося, – говорить Шура.
– Підемо в обхід, – пропонує Володя, дивиться на годинник.

172. – Ось воно! – вигукує водій.
Фари передньої “Газелі” висвітлюють напис “Silver seagull” на борту судна. Негайно обидві “Газелі” вимикають фари, а на пірс висипає десятка зо два людей в плямистих костюмах і чорних масках. Без зайвого слова вони наближаються до корабля, ланцюжком вибігають на борт.
Вахтовий тисне на кнопку тривоги, й по судну лунає пронизливе деренчання аварійного дзвінка. Наступної миті вахтовий падає, хоча пострілу чутно не було. Люди в масках розсіюються по палубі, спускаються в трюми, перевіряючи кожну каюту, кожне приміщення. Опору їм ніхто не складає, проте капітуляція не зупиняє кривавої бійні. Автомати з глушниками стрекочуть, мов швейні машинки. Невдовзі все закінчено...
– Товаришу майор, – боєць із рацією поспішає до Саркісяна. – Вас!
Майор стягує з голови маску, притискає навушник, говорить у мікрофон:
– Я... Що?! П’ять хвилин тому?... Це вони!... Куди?... Так точно!
Підлеглим він наказує:
– Обшукати посудину на предмет криївок. Вибірково перевіряти вантажі! Виконувати!

173. Шура рішуче перетнув немалий відкритий проміжок, старанно обминаючи освітлені плями. Відразу махнув рукою, слідом за ним до огорожі підтюпцем підбіг Володя. Звідси ні воріт, ні прожекторів видно не було.
– Я першим номером, ти другим, – скомандував Дерев’янко.
Наступивши лівою ногою на дипломат, який підставив Володя, Шура відштовхнувся, вчепився за верхній камінь огорожі, з трудом, упираючись носками черевиків у виступи та нерівності стіни, підтягнувся й зумів сісти на гребінь. Пригинаючись, подав руку напарнику.
– Та підстрибни! – лайнувся. – Наче куль соломи, а не мент!..
З наступної спроби Дерев’янко зумів затягнуть незграбу на мур, від душі гепнув по загривку, щоб притиснути до гребеня, й відразу без церемоній зіштовхнув униз. Потім також зістрибнув у соковиту траву.
– Аби хоч на стіні не засікли, – загадав Орлов.
– Щоб ти здох.
– Дякую...
Шура лише хитнув головою.
– Тепер обережно, пригинцем уперед. Дивись під ноги, мене не обганяй.
Орієнтиром він вибрав погашене вікно підсобного приміщення, схожого обрисами на колишню їдальню чи кухню. З верхівки стіни Шура встиг роздивитися чималий натовп незле вдягнених чоловіків та жінок, котрі під гучну музику тусувалися на майданчику попід терасою: навкруги фонтану й аж до підстрижених темно-зелених хвойних кущів у зріст людини.
Вони встигли пробігти метрів надцять, коли з темряви ліворуч безшумно вихопився величезний гладкошерстий пес, плигнув і збив Орлова з ніг. Інший чорний собацюра із запізненням у пів секунди напав на Шуру, проте той вже повернувся до тварюки анфас і пістолетом ударив по оскаленій морді. Собака беркицьнувся, жалібно заскавулів, а ззаду вистрибнув третій сторожовик, шкрябнув кігтями по плечах, жарко дихнув у потилицю. Не роздумуючи, Шура впав навзнак, аби придавити собаку власною вагою. Щось чвакнуло, хруснуло, вискнуло; він перекотився на живіт, стиснув руків’я ТТ, підвів погляд... і завмер. Двійко моторних бойовиків, вигукуючи “Лежати!”, стояли за п’ять кроків, і обидва націлялися стволами йому в лице.

174. “Газелі” наладнані їхати. “Срібна чайка” палає від носа до корми.
– А не бабахне? – питає боєць у Саркісяна.
– Як схоче, – відповідає майор. – Відчалюємо!
Машини віддаляються метрів на сто, коли позаду гримить вибух. Видно кіптявий гриб і деталі обшивки, що розлітаються на фоні спалахів.
– Бабахнуло, – дивується Саркісян.

175. У просторій залі сивий сухорлявий мужчина, повернувшись до всіх спиною, схоже, милується спалахами маяка на дальньому мисі. Або відблисками прикордонних прожекторів, що методично шарять по морю аж до невидимого горизонту. А може, він дивиться лише на нічне небо, яке потроху затягується хмарами.
Охорона терпляче чекає, поки шеф зволить обізватися. Нікому з бойовиків не виповнилося, певно, й тридцяти років, але поведінка видає професіональний гарт. Нарешті мужчина – Шура зразу прийняв його за господаря будинку – повільно озирнувся, поклав телефон на столик з вазою без квітів. Підійшов ближче. Це Кацап.
– То хто ви такі? – запитав він байдуже.
Шурин одяг ремонту вже не підлягає; золотого ланцюжка та годинника зірвали в парку; на обличчі засохли бруд і кров. Володя й без окулярів виглядає значно респектабельніше, тож він і пояснює:
– Ми приїхали по товар.
– Дивіться, босе. Вони загубили! – один із бойовиків посунув ногою кейс.
– Що тут? – Кацап продовжує розмовляти нехотя, спроквола.
– Там нал, капуста, – відповів Орлов. – Я відкрию!
Проте його утримав на місці похмурий охоронець із кіскою та корейським розрізом очей.
Другий охоронець підірвав ножем кришку кейса, порився в пачках баксів.
– Скільки? – звернувся Кацап до Володі.
– Шістдесят п’ять штук. Сотні всі нові, дев’яносто шостого.
– Дріб’язок!
– Кому як! – Володя освоївся й навіть засперечався.
– Ти не блатний, – заявив зненацька бандит.
– Я фірмач...
– Чмо ти й відморозок! Безпардонна сявка,  яка толком побазарити по поняттях не здатна! – Кацап, скоріше, не психував, а прикидався. – Рачкуй!! Кім...
Бойовик із кіскою приставив пістолет до потилиці Володі – Орлов покірливо опустився перед розлютованим Кацапом навколішки. Зате Шура, хоч йому також ткнули дуло під ліву лопатку, зухвало сказав:
– Не діждеш!
Кацап умить заспокоївся, подивився прихильніше, з цікавістю, знову самим пальцем показав Шуриному охоронцю відступитися. Що він збирався учинити з Володькою, залишилося тайною, бо тим часом зайшов начальник охорони й шепотом, але чутно всім, повідомив:
– Граф... Питає, куди машину.
– Нехай поставить проти фонтана, – відповів Кацап. – Скажи, хочу гостям показати товар натурою. Іди. Ні... Поклич гостей до банкетної. Хай збираються. Але нікого не садови. Пообіцяй сюрприз від мене. Іди!
Потім заговорив до Володі:
– Гордості в тобі немає, кіровоградцю. Попадеш на зону, біда: очко начистять і спатимеш під парашею. Себе теж поважати треба, розумієш? Бидлом не будь. Брав би приклад з бика свого. Як тебе звати?
– Шура.
– Поганяло є?
– Рембо, – понуро встрянув у розмову Орлов.
– Не з тобою базар! – гримнув Кацап. – Поступимо так, кіровоградці: всі гості йдуть приймати товар на комісію. Ви теж. А після презентації запрошую на рукопашний поєдинок. Виставляю проти тебе, Рембо, свого Чемпіона – бачив тільки-що. Переможете – зелень ваша, дах мій. Усе справедливо, шанси рівні: п’ятдесят на п’ятдесят.
– А якщо я не згоден?
Дерев’янко сам не розумів, чому зноровився.
– Затям, Рембо, – Кацапу, очевидно, сподобалось почуте прізвисько, – від мордобою не відказуються. Кім, виведи їх на лужок через перший поверх!

176. Лужком іменувався скошений газон між віллою та фонтаном. Метрів десять завширшки, порослий густою ядуче-ізумрудною травою, він виглядів принадно. Не менш принадним зблизька виявився й фонтан, котрий представляв позолочену скульптурну пару: м’язистого голого чоловіка та лева, якому силач роздирає щелепи. Із надміру розкритої пащеки хижака майже до висоти даху підіймався пульсуючий струмінь води, підсвічений різнобарвними ліхтарями. Бризки перелітали над лужком аж до стіни.
Біля дверей, під нависаючим метровим козирком тераси, охоронці веліли зупинитися.
Дерев’янко поглянув на чорну “тойоту”, котра трохи навскіс стояла обіч фонтану мордою до воріт. Через секунду Шура втратив до неї інтерес, як несподівано з-за джипу вийшов Борис Граф власною персоною. Дерев’янко відчув знайомий огидний холод у животі. Реакція Графа виявилася повільнішою: бригадир банально здивувався, потім з підозрою утупився в полонеників, пригадуючи обох, і нарешті зрозумів.
– Де Дельфін?! – Граф попрямував до них. – Що ви зробили з Дельфіном?!
Охоронці помітно напружилися, сторожко налаштували зброю.
– У клозеті лежить твій недотепа, – якомога незворушніше пояснив Шура.
Граф міцно садонув Шуру кулачищем у лице, але Дерев’янко відвернув підборіддя, і удар, замість влучити в носа, зачепив вилицю й рот. Перстень шкрябнув щоку, проте нині подряпини мало важили. Другий удар – під груди – збив дихання. Шура відступив на півкроку, здійняв передпліччя, захищаючись з фронту. Відповідати Борису взаємністю він не збирався. Куди там – пошматують! Трійко чергових ударів прийняв на руки, та як старанно не видивлявся, все одно не розібрав, де у Графа зброя.
Бригадир несподівано зупинився, вирячивши очі. Шура теж опустив руки, і Граф поривно схопив його за барки, трясонув:
– Це ти заходив до Артура відразу після нас. Ти постріляв команду Артура! Кіллер, падло!
Відштовхнувши Дерев’янка, він висмикнув з-під лівої пахви “вальтер”; натиснув на гашетку. Пістолет не вистрелив, а в наступний момент Шура ногою знизу вибив ствол. Обернувшись назад, він побачив, що охоронці розступилися в сторони подалі від нього, вправно націлилися своїми пушками. Рипатися не було смислу. Шура широко розвів пусті п’ятірні, мовив:
–  Я захищався...
– Краще присядь, – порадив Кім. – Напочіпки! І ти, фірмачу, теж... Графе, благаю...
Граф підібрав “вальтер”, засунув у кобуру, мовчки попростував до ”Тойоти”. Однак погляд наостанку однозначно виказав майбутні наміри бригадира.
На терасі почувся гомін, який потрохи ущух, а після й голос Кацапа,


177. Короткими перебіжками бійці в чорних масках підбираються до муру, розосереджуються по периметру, вибирають вигідні для штурму пункти. Координує їх дії майор Саркісян, який зайняв майже проти воріт позицію з прекрасним видом на терасу будівлі та джип Бориса Графа.
– Будемо починати? – запитує його супутник.
– Ні. Чекаємо наказу!
– Там якийсь рух!
   Майор підносить до очей бінокль. На терасі з’являються гості Кацапа у супроводі господаря та його охоронців.
– Звідси зі снайперської гвинтівки... – мрійливо каже супутник.
– Потерпи, буде й тобі... Бач, як розкошують... Мерзота!

178. – Панове, – звертається до гостей, котрі зібралися на терасі, Кацап. Голос у нього гучний та впевнений. – Я знаю, що сьогоднішня зустріч покладе початок тривалому й надійному співробітництву. До цієї днини масштаб комерційної діяльності був обмежений двома чинниками. Слабкою сировинною базою з одного боку та недостатньою мережею торгових точок з другого... – Кацап статечно продовжує, немов прем’єр-міністр по писаному докладу: – ... Так об’єднаємо розрізнені зусилля, поставимо наш бізнес на рейки сучасних ринкових взаємин! Оптове постачання матеріалів, оптові закупки, організована торгівля вроздріб. Плюс охорона кожної структурної ділянки. Відрегульована система буде працювати без збоїв і приноситиме постійні дивіденди навіть при демпінгових цінах на продукцію. Для почину – нова партія кокаїну на десять зелених лимонів! Вона перед вами, панове!
Господар вілли злегка перегнувся над балюстрадою, покликав чемно:
– Мосьє Граф.
Бригадир підняв задні дверцята, вийняв два середніх розмірів пакунки, похитав ними на випростаних руках. На терасі недружно заплескали в долоні. Граф укинув торбини в джип.
– Сімдесят п’ять мішків по тринадцять кілограмів першокласного кокаїну, – оголосив Кацап. – В якості нашої продукції ви, панове, могли пересвідчитися на прикладі минулої закупки.
На терасі схвально загули.
– Вип’ємо за фортуну, панове. Витримане шампанське від Шустова, припрошую. За процвітання!
Служники на тацях розносять бокали поміж гостей Кацапа. Сам він також п’є вино, проте не смакуючи, а як воду, немов йому пересохло горло від хвилювання. Чемпіон, котрий стоїть, як завше, позаду, зауважує:
¬ – Тепер вони погодяться на які завгодно умови.
Кацап вдоволено осміхається, бере з підноса другий бокал.

179. Саркісян оглядається на ледь чутний шум мотора. Поряд його “Газелі” в кінці вулиці зупинився легковик. Майор підводиться, пружним кроком поспішає до начальства. Зінченко замість вітання говорить:
– Доповідай обстановку.

180. Андрій Васильович заглядає у спальню Олени. Племінниця заснула за столом, поклавши чоло у згин ліктя. Він підходить до Олени, гладить її по голові, кличе:
– Оленко! Іди в ліжко...
– Що?... – спросоння дівчина беззахисна. – Я заснула?
– Не знущайся над собою – лягай...
– Так, я піду. Спасибі, дядечку. Я читала...
    Дівчина вмощується в ліжку, бурмоче:
– Завтра розбудіть мене раніше... Я... не вивчила...
Андрій Васильович схиляється над нею. Олена вже спить. Він обережно поправляє ковдру, гасить світло й виходить.

181. – Та перш, ніж повернутися до банкетної зали й сісти за скромну учту, – говорить уже набридлий Кацап, – бій гладіаторів! Багато з вас знає мого Олега. Улюбленець слабкої статі, чемпіон Одеси по контактному карате серед професіоналів. Ось він перед вами! Прошу любити й жалувати! Проти нього чемпіон Кіровограда, – бос реготнув. – Рембо проти Чемпіона! Приймаються парі на переможця. Я виставляю за свого кращого бійця – шістдесят п’ять штук!
Кацап клацає пальцями, і охоронець показує гостям відкритий кейс Орлова. Пахкаючи сигарою, Кацап упівголоса перемовляється з атлетичним молодиком:
– Здужаєш того тюленя?
– Кишки з нього випущу! І слабака на закуску!

182. – Підйом! – скомандував Шурі Кім. – А ти сиди, відморозку, вболівай поки...

183. Господар підступає до балюстради, закликає гостинним жестом:
–Підходьте до поручнів! Бій відбудеться на лужку перед фонтаном.
Він підштовхує Чемпіона, тишком наказує:
– Стрибни...
Молодик знімає светр, віддає охоронцю і в гарному стилі зістрибує майже з триметрової висоти на газон. Незважаючи на сильний удар об ґрунт, він упевнено утримався на ногах. А от Шурині коліна дрижали, бо потерпли від незручного сидіння.
Чемпіон зняв і сорочку, кинув під колеса “Тойоти”. М’язи у хлопчини були опуклі й рухливі, шкіра коричнева від солоного загару, обличчя мужнє, по-чоловічому гарне, незважаючи на перебитий, скривлений управо ніс. Граф щось шепнув на вухо Чемпіонові. Дерев’янко й Орлов разом переглянулися. На Володьку було жалко дивитись.
– Ти з ним ... упораєшся?
– Якщо не покалічить. Кулак затисни! На удачу... – Шура хотів сказати партнеру що-небудь підбадьорливе, та не здужав і безхарактерно ляпнув: – Де ж вони?!.. Матері їхній!..
Володька лише печально кліпнув.

184. Гості також ризикують на парі – на час, який зможе протриматися Шура.
– Одну хвилину! П’ять! Три хвилини! П’ять! Одну!
– Б’юсь у заклад, що переможе Рембо! – вигукує гарнесенька екзальтована молодичка. В руці вона тримає пачку доларів. – Які ставки?!

185. А Чемпіон почав наближатися, жестами пропонуючи Шурі теж виходити на лужок. Рвана куртка заважала, тому Шура скинув її, а за курткою й сорочку. Задля куражу гукнув до Графа:
– Дельфін жде тебе. Там!
Він тицьнув вказівним пальцем під ноги, а затим промовисто провів нігтем по горлянці, глузливо оскалився. Ігноруючи бригадира, повернувся лицем до суперника, ступив назустріч. Гості зашуміли, бо, певно, роздивилися шрами від куль на Шуриній спині. Можливо, помітили й татуювання на плечі. У Чемпіона наколок було незрівнянно густіше, до того ж, кольорових: коричневі тигри, червоні орли, зелені дракони.
Одесит виставив обидві руки, вітаючись по-спортивному, однак Дерев’янко тільки вдарив по підставлених кулаках зверху. Піжонство...
Чемпіон відскочив, набрав пристойної боксерської стійки. Статура атлетичного каратиста, безумовно, вражала довірливих жінок. Та найголовніше на даний момент – Олег мав років на п’ятнадцять менше, ніж Дерев’янко!

186. – Пішов “волок”! – командує Саркісян у мікрофон.
Відразу заворушилися постаті, котрі до цього часу зачаєно сиділи попід муром. Перекочуються через стіну перші, за ними – наступні.
Собак, що мчать звідусіль до непроханих зайд, збивають на землю нечутні постріли із безшумок. Так гинуть і люди-охоронці, які стурбувалися поведінкою собак. “Волок” пішов!

187. Чемпіон не збирався гаяти час. Непомітним, швидким крюком він на скачку зачепив Шурине підборіддя, ще й так потужно та влучно, що Дерев’янко похитнувся, ледве не впавши. Бойовик негайно спробував розвинути успіх, але Шура наглухо закрився, взявши поспішливі штурхани  на плечі та передпліччя, а босу ногу, якою нападник намірявся вцілити в пах, зумів спіймати, та не зміг утримати. Чемпіон крутнувся, упав мов каскадер на руки, підошвою другої ноги з розмаху вліпив по ребрах, а коли Шура випустив захоплену кінцівку, ловко виконав перевертання вперед і знову звівся в стійку.
Дерев’янко сплюнув криваву слину, а Чемпіон посміхнувся. Явно працюючи на публіку, красиво змахнув п’яткою в повітрі, тюкнув на Шуру. Затим кинувся в нову атаку, б’ючи лише босими ступнями. Можливо, глядачам здалося, що справу зроблено й це фініш, але Шура холоднокровно парирував технічні йоки, мавасі та вертушки, зате кілька разів болюче врізав одеситу по гомілках.
Хлопчина був підготовлений блискуче. Єдина біда: спортсмен... Цим усе сказано, діагноз і вирок. Рингові витребеньки й правила, що в’їлися в печінки... Може, припас два-три підленьких викрутаси проти необстріляних молокососів – і все. Здивувати Шуру дилетантським набором він надіявся марно.
Змінивши рівень, Чемпіон в темпі спробував провести підряд два підсікання: переднє й відразу за ним заднє. На задньому Шура його підловив. Ударну ногу він жорстко зупинив, опустившись на коліно, потім просто впав на молодика, накриваючи зі спини власним тілом та встигаючи при цьому бити по хребту й потилиці. В’язка рукопашна перетворилась у борюкання лежачи, проте ненадовго. Якби Дерев’янко боровся хоч уполовину так, як двадцять років тому, він би зім’яв, задушив суперника. Але в’юнкий атлет не вирвався, а буквально вислизнув з одчайдушних Шуриних обіймів.
Глядачі зашуміли, підтримуючи обох  спітнілих бійців. Шурина вболівальниця вереснула:
– Рембо! Я люблю тебе! Давай!! – і запищала від надміру почуттів.
З її боку було прозірливо закластися на Шурину перемогу. За два роки служби йому навічно втокмачили в мозки, що справжній боєць має завжди почуватися мисливцем, котрий вийшов на полювання. Неважливо, скільки противників, які вони, що понавигадували про себе й про тебе. Вони – жертви! І лише ти знаєш це достеменно. Бо сьогодні та будь-коли цькуєш ти, а не вони. Бо здобич завжди твоя! Справжнього воїна можна вбити, але перемогти неможливо!..
Чемпіон, певно, помітив кризу у поєдинку, одначе йому забракло досвіду й глузду, аби втямити, що він програв. Дерев’янко нахрапом зламав дотеперішню тактику: замість тільки очікувати нападів та пасивно оборонятися почав діяльно викорінювати наполеонівський замір бойовика взяти гору бліцкригом.
Шура сильно й дошкульно бив по ступнях, окістях, а стусани руками перехоплював і взамін завдавав ударів у ліктьові суглоби. Нарешті геть відкинув захист і заходився молотити суперника, зовсім не приділяючи уваги спробам каратиста утримати ініціативу. У ближньому бою він гамселив одесита ліктями, кулаками, колінами, збивав невисокими копняками. Обхват і клінч не виручали Чемпіона, тож молодик розірвав дистанцію; та не досить спритно, бо отримав навздогін таку вражаючу зуботичину, що порхнув аж до джипу, розпластався на капоті.
– Назад! – застеріг Шуру Борис Граф, сунувши правицю під пахву. – Ні руш!
Дерев’янко зморено плюнув, показав через руку у напрямку “Тойоти”, але зостався на місці. А Граф допоміг Олегу піднятися, не криючись вложив бойовику в долоню ножа, плеснув по спині:
– Він уже видихався!
– Рембо, лупи! – вищала гарнесенька молодичка. – Не здавайся!
Декілька голосів підтримали її, однак  Чемпіона підохочував справжній хор.

188. – Будівлю оточено! Готовність нуль! – передає Саркісян від воріт.
Він уже на території маєтку Кацапа. Охоронці – один з пробоїною в лобі – лежать збоку від хатини КПП...
– Першим прибрати Кацапа! – відповідає, стоячи біля своєї “волги”, за огорожею, Зінченко. – Це сигнал до штурму!
– Вас зрозумів. Дозвольте виконувати?
– Виконуйте, майор. Ні пуху...
– К чорту!

189. Каратист відверто виставив ножа, погрозливо хитнув ним. Помітно без бінокля, що пацан розбирається, для чого ця штукенція призначена та як нею орудувати.
– Бій без правил?.. – хрипко запитав Шура зі злісним усміхом.
– Корида, бик! – відповів одесит.
Він махнув лезом. Дерев’янко відхитнувся, але відчув пекучий поріз на передпліччі.

190. – Бачиш он того, у білому костюмі? Високий і сивий? Зніми його, - каже майор Саркісян супутнику в масці. – Зможеш одним пострілом?
– Звідси?! Елементарно!
  Супутник стає зручно на коліно, упирає приклад автомата в плече, прицілюється.
– Усім групам! – говорить майор в мікрофон і також натягує маску. – Полонених не брати! Приготувалися...

191. З тераси кричали:
– Кінчай його, Чемпіоне!
– Рембо, Рембо!
Олег рішуче зробив фехтувальний випад, штриконув фінкою, проте не влучив ні в шию, ні в груди Шурі, бо послизнувся на вогкій траві. Дерев’янко миттю затиснув зап’ясток і кулак з ножем у лещата, крутнувся вбік, протягнув нападника ще з метр, підвернув захоплену кисть і всадив лезо по гарду в живіт Чемпіону, висмикнув і з силою стромив під лівий сосок.
Молодик здригнувся, обважніло повиснув на Шуриних плечах, потім опустився на коліна. Очі йому заплющувалися, він умирав. Коли Шура розжав руки, Чемпіон завалився на ніж, судомно зігнув ногу...
Дерев’янко швидко обернувсь до Графа й не помилився: Борис уже вихопив пістолет! Водночас почулися злякані вигуки на терасі. Падаючи на бік, затим на спину, Шура з дивуванням побачив, як додолу, перевалившись через балюстраду, летить і гепається на газон тіло Кацапа. Білий костюм наркоцарька був пробитий кулею якраз по центру нагрудної кишені!

192. – Вперед! – командує Саркісян, і, не дожидаючись, коли супутник встане, біжить до будинку, посилаючи короткі автоматні черги у натовп.

193. Будинок обложено з усіх сторін, тому, поки передовий загін розстрілює гостей на терасі, решта вривається з тилу, зачищаючи внутрішні кімнати й приміщення підряд, де-не-де зустрічаючи збройний опір, але вперто просуваючись до з’єднання з іншими.


194. А на терасі натовп панічно, ґвалтовно метався! По тому, що гості продовжували один по одному звалюватися, хоча пальби було не чути, Шура виснував: розстрілюють із безшумок, і обстріл щільний та густий настільки, що важко уявити загальну кількість атакуючих.
Страшно до млості йому стало тоді, коли помітив, як, окрім чоловіків, падають скривавлені жінки! Зачистка йшла під ”нуль”! А “нуль” завжди й усюди означає “нуль”...
Дерев’янко перевернувся на пузо, оцінив обстановку коротким словом – хріново! Обидва охоронці, котрі привели його з Орловим на лужок, відкинули копита; Володька теж валявся навзнаки; кулі продовжували цвіркати над головою, рикошетили від мармурового обличкування. Граф, забувши про Шуру й помсту, вскочив до кабіни джипу, проте чомусь довго не міг завестися.
Ясно без шпаргалок: звідси необхідно уривати, і якнайдалі! Не думаючи, що вийде з того, Дерев’янко порачкував до напарника. Крики поранених на терасі затихали. Він доповз до Володьки, спитав:
– Куди попало?!   
– У груди!.. Боляче ... – простогнав Орлов, тримаючись за ребра зліва. – І в руку...
– Терпи! – Шура озирнувся. – Вирвемось!
Дюжину метрів до “Тойоти” він знову подолав поповзом, притому тягнучи безпомічного Володю за комір. Не підводячись, відкрив дверцята, абияк запхнув партнера до кабіни – що в джипі могли знаходитися Борис Граф або шофер, йому й на думку не спало! – захлопнув за Володею. Затим обминув капот, поліз за кермо. Посунувши мертвого Графа між сидінь, завів двигун. Тепер Дерев’янко чудово бачив людей у масках – усього трьох, зате шарварку! – що бігли від воріт, на ходу стріляючи й по джипу також. Бойові хлопці, відчайдухи, з тих типів, котрі для порядку спершу палять із автоматів, а от аусвайс питають опісля!
Шура пригнувся до керма, увімкнув швидкість, разом газонув і скинув ногу з педалі зчеплення. Джип рикнув, стрибонув на спецназівців, розкидавши їх, мов кеглі, помчав у бік зачинених воріт, нарощуючи оберти. Володька лежав на полику, і йому кулі не загрожували.
Кількатонний поштовх струсонув машину. Вибиті по-танкістськи ворота відлетіли вправо, як лозова загородка. Лобове скло, покрите павутиною від численних пробоїн, стало майже матовим. Дерев’янко запустив руку покійнику за пазуху, намацав кобуру, за рукоятку витягнув приглянутого “вальтера”. Розмахнувся й вивалив скло зовсім – воно впало на кришку капота, крутонулося, а затим брязнуло об асфальт. Кулі не припиняли влучати в кабіну – попадання нагадували звуки при забиванні дюбелів у сталь, але спину надійно прикривала барикада з тисячі кілограмів кокаїну.
Зліва по курсу, впритул до “Газелі”, стояла чорна “волжанка”. З її заднього віконця зненацька показався ствол без глушника, заблискали вогняні спалахи, забахкала автоматична пістолетна черга. Стрілок, очевидно, зібрався тиснути на гачок, доки не скінчиться обойма!
Джип проминув “волгу”, і пістолет змовк.

195. – Саркісян! – стискує мікрофон Зінченко. – Повз мене проскочив джип з двома пасажирами. Хто такі?!
– Хтось із товаром!
Зінченко опускає руку, ціпеніє, проте миттєво знаходить єдино вірний вихід.
– Розвертайся! – наказує водієві. – За ними! – і у мікрофон. – Саркісян, я переслідую вантаж, а ти залишайся, і щоб ні одна жива душа – зрозумів?!
– Так точно!

196. – Як ти, Володько?! – крикнув Шура.
Орлов, оговтавшись трохи, вивернувся, послуговуючись уцілілою рукою, видерся на сидіння, вчепився в підлокітник. Зомлівати наче не збирався. А свіжий вітер в лице здатен був збадьорити й паралітика.
– Живий?! – оскірив зуби Шура. – Потерпи; нам аби відірватися від цих карателів! Слухай, чого вони по нас стріляли?! Мало не наробили в мені запасних дірок!
У дзеркало Дерев’янко помітив погоню: спершу дальнє світло фар, а згодом і знайому “волгу”. Ментовський легковик швидко скорочував одставання від перевантаженого джипу. Дивним було, що переслідувач не включив ні сирени, ні мигавки, а гнався одинаком.
Дерев’янко не дуже орієнтувався в одеських вулицях, та ще й нічних. Однак його необізнаність зараз грала позитивну роль. Шура натискав педаль газу, вертів рулем, щоб не зачепити припарковані на вулицях автомобілі, звертав іноді несподівано для себе й безперервно лаявся.
Ззаду залунали постріли.
– Стріляти зможеш? – Шура пересмикнув затвор, подав “вальтер” Володі. – На курок натиснеш?!
Молодик висунув зброю у вікно, зо три рази, не цілячись, шмальнув. Навряд чи попав, але “волжанка” різко вильнула й уповільнила хід. Орлов знову вистрелив у вікно, потім повинно доклав:
– Патронів нема...
Переслідувачі, певно, здогадалися про брак набоїв, бо наблизилися вкрай знахабніло, а потому відкрили вогонь, немов у тирі по мішені.
Добром це не могло скінчитися. Як Шура не петляв, сліпа куля, таки пробила шину, балон лопнув, і джип з повного розгону перевернувся на Володькин бік, юзом посунувся по бруківці.
Шофер “волги” не встигає загальмувати, викручує руля і правим крилом врізається в днище “тойоти” між передніми та задніми колесами...

197. Зінченко, котрий сидів на задніх сидіннях “волги”, мертвий. Водій у формі лежить на кермі...

198. Дерев’янко вибрався через лобове вікно, зазирнув під джип, очманіло втупився. Нараз згадав про напарника і, спотикаючись, поспішив до молодика. Сил говорити не лишилося; мовчки, з трудом витягнув Орлова, посадовив, притуливши до бамперних дуг. Контужений Володька замотав головою. Кров була в нього на лиці, на шиї, на одязі. Шура глянув на власні долоні й зрозумів, що здорово порізався. Але це херня. Він дошкутильгав до “волги”, відкрив дверці, висмикнув шофера з кабіни й поцуприкував до старезного платана на тротуарі. Чолов’яга ще дихав.
Потім Шура відчинив задні дверцята, ледве дотягся до пасажира у цивільному, котрий лобом підпер середній стояк; поволі, ривками видобув назовні, поцупив до дерева також. Механічно, на автопілоті, обшарив. Але крім гамана з документами й грішми знайшов лише мобільник, в’язку ключів та однісіньку заряджену обойму. Про всяк випадок він забрав патрони й гаман.
У голові трохи перешуміло, хоча вата у вухах зосталася. Шура нарешті роздивився місцевість. Вузенька вуличка з ліхтарями, полуторні, старорежимні будинки обабіч. Подекуди засвітилися вікна.
Сівши в кабіну “волги”, Шура включив нейтралку, із замиранням повернув ключ в замку запалювання. Двигун форкнув, слухняно загурчав. Шура поглянув на панель – прилади працювали, як швейцарські годиннички!
Він зі скреготом відчепив, відірвав “волжанку” від джипу, здав назад, проїхав уперед, заднім ходом вернувся до Орлова. Той так і сидів, як покинули. Ляснувши напарника по щоках задля профілактики, допоміг забратися в кабіну. Мимохіть цмокнув губами – крило легковика нагадувало зім’яту консервну банку. Лайнувся: шоферюга, бляха! Стріляти таких...
Закривши дверці, раптом помітив чи то пар, чи то димок, що піднімався над капотом джипу. В живіт немов холодна каменюка впала – зараз зірветься!.. Він метнувся навкруг передка – де й спритність взялася! – опинився на сидінні, газонув; викручуючи гранично баранку, увернувся від високого бордюру, вирівняв руль, рвонув уздовж вулиці.
Не витримав, озирнувся: вогонь уже почав лизати “тойоту”, а вдалині за нею миготів синій проблисковий маячок. Слух несподівано прорвало, і він почув завивання сирен: друга патрульна машина, поки що невидима, рухалася назустріч! Шура зминув у темний провулок, вижав зчеплення та виключив запалення. “Волга” тихо котилася з некрутого пагорба, шелестіла шинами, поскрипувала амортизаторами...

199. До перекинутої, охопленої полум’ям “тойоти” з обох кінців вулиці під’їжджають патрульні машини. Міліціонери бояться наближатися, тому лише виходять з кабін.
Сильний вибух підкидає джип на пару метрів; пластикові мішечки розлітаються, з розірваних сиплеться дрібний білий порошок.
– Ну, ні хріна собі!... – здуріло каже патрульний, знімає кепку й втирається.

200. Легковик зупинився проти колонки, з якої нестримно дзюрчить вода. Шура подав напарнику разовий стаканчик, а потім сам напився з-під крану смердючої  хлорованої води, намочив волосся, потилицю.
Відкрив багажник. Серед іншого непотребу трапилася замаслена куртка з погонами старшого лейтенанта – Шура натягнув її на змерзле тіло. Попередник був низенький та щуплий – це відчувалося по куртці. Проте у формі, нехай засмальцьованій, все-таки безпечніше, аніж роз’їжджати голяка.

201. Попереду зостався тільки стаціонарний пост ДАІ на Московській. Знуджений постовий не спав: зі свистком і жезлом заробляв собі на пляшку, дружині на колготки. Він здалеку помітив чорну “волгу” й почав нерішуче підносити паличку, але раптово опустив жезл і навіть поштиво козирнув. Або побачив за кермом людину у формі, або розгледів спецномери.  Але найважливіше, що не помітив розбитого крила та тріснутого скла...

202. Вигорілий степ, вузенький путівець попід рідку лісосмугу. “Волгу” загнано в кущі між молодими акаціями. В салоні Дерев’янко обережно зняв з Орлова піджак, розстебнув до пояса сорочку, оголив ушкоджений бік і ліве плече.
Перекисом з аптечки він змив засохлу кров’яну кірку. Володя стоїчно витерпів процедуру. Затим Шура мимохіть матюкнувся, похмуро вп’ялив очі в молодика.
– Кепська справа.
– Що там?! – Орлов уникав дивитися на Дерев’янка, але голос його зраджував.
Шура розпачливо махнув рукою, мовив:
– А нічого.
– Тобто, як?!
– Та ти, білл клінтон, симулянт, Володько! – Шура усміхнувся, й Орлов полегшено відітхнув. – Везунчик!.. Черкнуло по ребрах, куля не застрягла, пройшла між плечем і боком. Міліметраж. Через тиждень за дівками бігатимеш, як новенький!
Віддавши йод і бинт Володі, Дерев’янко обшукав кишені у чохлах сидінь – мало що ховають менти – й розстарався на пляшку червоного вина та коробку шоколадних цукерок. Крім того, на гумовому килимку підібрав пістолет, а коло динаміків знайшов дорожній атлас.
– Зав’яжи, – попросив Орлов.

203. Пізніше, коли пили солодке вино із пластмасових стаканчиків і закушували цукерками, Шура пригадав про гаман загиблого. Вийняв з кишені, дістав службове посвідчення й присвиснув:
– Заступник начальника управління СБУ Одеської області полковник Зінченко!
– Семен... – закашлявся Володя. – Миколайович?! Я дзвонив йому...
Шура виплеснув залишки вина зі стакана, хмуро розжував ще одну шоколадку. 

204. “Волга” виповзла із лісосмуги й по горбатому путівцю рушила до Миколаївського шосе, що мало проходити кілометрів за десять прямо по азимуту...

205. – Оце аж тепер подумав, – заговорив здивовано Володя. Він уже в піджаку. – Ти спас мене... Коли я стану Президентом, тебе нагородять найвищим орденом!
– Краще вибий персональну пенсію. Щоб сидів я на сонечку та насіння протезами лузав.
– Обіцяю! – серйозно мовить Орлов.
Перетнувши Миколаївське шосе, вони й далі пробиралися манівцями. Фари висвічували закам’янілу від суші степову дорогу, бур’яни в пилюзі, чахлі деревця деінде.
Володя увімкнув магнітофон. З півслова під гітару зазвучав хриплий баритон Висоцького.
– Слухай, – озвався Шура, – ти говорив, про нас знали троє?
– Андрій Васильович. Слава Митрофанов. Та Зінченко.
– Зінченко нас і підставив!
Володя відвернувся.
– Бандитів нема, нас нема, а кокаїн і гроші зосталися б, – наполягав Шура. – Хтось зібрався відкусити жирний шмат. Та подавився... – він спохмурнів, потім поінтересувався: – А тобі, студенте, років скільки? Двадцять вісім? Двадцять сім?
– Уже тридцять два...
– Та ти дядько, а я гадав, молокосос! Вигляд у тебе... відсталий якийсь.
– Це я прикидаюсь, – жартома відповів Орлов. Потім розважливо пояснив: – У мене біографія чітко розпланована: в тридцять років я маринувався в райцентрі, в сорок – займатиму посаду на рівні начальника обласного управління, не нижче. В п’ятдесят – буду главою СБУ або силовим міністром. До шістдесяти залишиться десять років, щоб стати Президентом...
Шура глянув на молодика не те, що з подивом, а з повагою.
– Хочеш, і я похвастаюсь? – мовив. – Де служив, чим займався... Ніхто не знає, а тобі розкажу! Єсть така річечка холоднюча – Теджен. Тече з Афгану в Туркменію. Починається в горах, на висоті два п’ятсот, а до нас добиралася на тисячі двохстах. Отам-от я й воював.
– У манзагоні?
– Маневрений загін 32–ої застави, – скоса подивився Шура. – Хорасан... На сході – афганський Зульфакар, на заході – іранський Салехабад. Чортовий трикутничок, куди Бермудському братися!.. Люди пропадали, наче мухи!
По довгій, тяжкій паузі Дерев’янко продовжив:
– Нас відбирали в карантині в Ашхабаді. Із десяти одного. Виставлять проти тебе трьох дідів, і утримайся хвилину на ногах. Розряди по спорту, значки різні не питали – доказуй, що ти за фрукт. Коротше, я, недоумок, попав туди, куди рвався. У нашому наборі з дванадцяти хлопців вижило четверо... А ходили ми на каравани, які переправляли опій. Воювали з наркотиком – говорилося на політзаняттях. Шастали по горах, висліджували валки, робили засади на маршрутах: це називалося санація. Або профілактичні рейди. Стрічався план, гашиш. Бувало, везли зброю. Якось попали на кокаїн. Чого він там опинився, ніхто вже не дознається, а ми не питали... У нас одна програма! – Шура перевів подих. – Точнісінько твої одесити. Вибивали конвой, тварин; брали, скільки могли підняти, а решту – в річку, в ущелини!
Шура на хвилю засумнівався, чи варто звірятися до останнього. І продовжив:
– Без бою караванники не здавалися. Та й наші недоумки пострілювали – ми ж без знаків, без погонів бігали... Указ уже в газетах опублікували про звільнення в запас, а мене, діда Радянської Армії, з трьома черпаками й лейтенантом Мерзляковим – Царство їм Небесне – вночі підняли й на вертольоті закинули в район знаходження нерозпізнаного обозу. І влипли ми... як кізяки в ополонку... З п’ятьох підфартило одному. Вгадай, кому?..
Курити йому хотілося до зарізу.
– А потім ?... – запитав Орлов.
– У військкоматі сказали: ніяких учасників бойових дій. Не дотягую! Погуляв я трохи, затим зустрів Соню – вона в нас практику проходила. Одеситка. Ручки білі й тендітні. Розписалися, Максим родився. Хату построїли, хазяйство завели. Тільки, – Шура зам’явся, – кажуть, п’ю багато. Повіриш, Володько, машина, не брешу, аж сниться – а я у школі грубником! Директор мою жінку трахкає, а я ударний ремонт йому...
– Сволота, – підтакнув молодик.
–Це я... склав лапки і тю-тю...
– Потрібно було боротися!
– Боротися? Проти кого? – Дерев’янко криво усміхнувся. – А як нема за що?!

206. Нічний Кіровоград. В управлінні безпеки горить єдине вікно. Звук телефонного дзвінка й голос чергового: “Слухаю вас”.

207. Телефонний дзвінок у квартирі Андрія Васильовича. Він встає, вмикає світло, взуває капці, підходить до апарата:
– Алло... Звідки?!... З’єднуй!... Так, це я, хто говорить?

208. З Одеси телефонує невідомий мужчина років сорока п’яти. Він сидить у накуреному кабінеті з відчиненою кватиркою, піджак висить на спинці м’якого стільця, вузол галстука послаблено до непристойності. У чоловіка червоні від недосипання очі.
– Миколайович загинув... Зіткнувся з автомобілем... Там був вантаж наркотиків... Невідомо... Першими біля вантажу були патрульні УВС, але справу передано нам... Так!... У кабіні труп, котрий неможливо розпізнати – сильно обгорів. По залишках документів – він житель Кіровограда... – читає: – Орлов Володимир Іванович... Так, був другий! Втік з місця аварії на службовій “волзі”... Не встигли... Лише по Одесі й області!
Чоловік кладе слухавку, тре скроні. Затим відкидається на спинку стільця, потягується.

209. Андрій Васильович у цей час дзвонить.
– Митрофанов?... До мене!... Сюди!!
Поклавши трубку на важелі, проходить до письмового столу. Зупиняється, береться за серце. Шепче:
– Був другий...
Грюкає кулаком по столу, потім озирається на двері в спальню Олени, човгає до них і прикриває обидві стулки.

210. “Волгу” гецнуло на баюрі – Дерев’янко лайнувся, потім нерішуче запитав:
– Як ти думаєш, Володько... вона... вернеться до мене?
Шура не бачив обличчя напарника, але виждав і сказав:
– Ясно. Можеш не відповідати...

211. Митрофанов сидить у кріслі. Андрій Васильович ходить перед ним по кімнаті, міркує вголос:
– Це найгірший варіант! Дерев’янко – абсолютно некерований і непередбачуваний суб’єкт.
– У нас є син, – нагадує молодик. – Це важіль!
– Проблема в тому, щоб його використати, цей важіль. Дерев’янко може винирнути в будь-якому місці, вийти з інформацією на будь-кого! І півбіди, якщо в Кіровограді... бо одесити вижмуть з нього все... Для нас це... крах...
– Зробімо засідку. Я впевнений: він рветься в Кіровоград – тут і перехопити!
– Ми не знаємо, куди точно він прямує, кого буде шукати. А розкинути сіть не можемо...
– Дерев’янко – простак! Не треба надмірно мудрувати, я знаю, куди він піде!
– Славо, – повільно вимовляє Андрій Васильович, –  мені хочеться вам вірити. Більше того, я вам довіряю, як сину. Якщо Дерев’янко загине при арешті – ви мене розумієте? – у вас блискуче майбутнє!

212. За вікнами машини сіріє. Володька ворухнувся, відкрив очі, заходився їх продирати. Потім сів і поцікавився:
– Де це ми? Ти не заблукав?
– Ні, – коротко заперечив Шура. – Як твоя рука?
– Та... За добрячою дівкою хоч і зараз побіг би!
– Слухай, клоуне, машину зможеш вести?
– Чув анекдот? Після операції хворий питає: а я зможу грати на скрипці? Зможете, відповідає лікар...
Дерев’янко без слів додав газу.
– Навіщо ти запитував?! – стурбувався напарник.
– Я їду додому...
– Не дурій! Ну, чому ти такий упертий?... Єдине безпечне місце – Контора!
– От і поганяй туди сам! А за мене чого переживаєш?
– Бо ти спас мені життя...
Дерев’янко поглянув скоса: благородство аж перло з молодика. Однак то було не лицемірство – напарник щиро визнавав свій борг.
– Знаєш, Володько, ти нічого мені не винен. Головне правило диверсанта: ноги на плечі! А я тоді розгубився...
 “Волга” виїхала на пагорб, і раптово внизу показалось Веселинове. Зовні село ніскільки не змінилося, незважаючи на те, що Шура пропадав у мандрах майже три доби. Звивистою дорогою він рушив на західну околицю.
– Давай, – запропонував Володя, – зазирнемо до будинку...
– Ні! – перебив Дерев’янко. – Далі ти сам, не дитя. Я сходив для вас на кокаїновий караван – це востаннє. Я підтоптаний і пожований, у мене сім’я, я нічого не хочу!
Він загальмував біля власних воріт, заглушив двигун, скинув кітель.
– Здаю казенне майно. І пушка мені без потреби! Одвоювався, дембель! – кинув Володі на коліна АПС. Розповів: – Поїдеш прямо, минеш дві хати. Коло того червоного легковика, трохи далі, буде розвилка – звернеш уліво, по греблі в центр і якраз вискочиш до кафе.
Дерев’янко вийшов з “волги”, але від хвіртки вернувся, одкрив дверці з правого боку, потиснув напарнику здорову руку.
– Удачі, кар’єристе!

213. З будки виліз та радо загавкав Жук. Нічого взагалі не свідчило, що дім бездоглядний: кури греблися біля смітної кучі, у сажі мирно хрюкали кабанці, з корівника доносилося зітхання Майки. Не виглядів здичавілим і кавказець.
Вхідні двері до веранди вільно прочинилися, й Шурі відлягло від серця.
– Це я! – гукнув він з ґанку, роззувся на килимку, зазирнув спочатку до кухні, після – до вітальні. Під вікном на чорній загидженій долівці сидів, обхопивши коліна руками, Максим.
– Ти... – тоскно сказав син.
– Я, – погодився Шура, проте розмова здалася йому неправильною. – Здрастуй.
Він ступив уперед, намагаючись відчути смисл неправильності, проте не встиг.
– Повернення блудного батька...
Дерев’янко оглянувся – вихід з кімнати загородив Слава Митрофанов з пістолетом, опущеним під ноги. Вид у есбеушника був не стільки вдоволений, скільки полегшений. Чекав, чекав і дочекався.

214. Володя в легкій прострації дивиться на будинок Дерев’янків. Нарешті починає перебиратися на сидіння водія, охкає і раптом помічає вдалині, коло хати, про яку говорив Дерев’янко, темно-вишневий “опель”. Орлов хапає АПС, незграбно смикає пораненою рукою затвор.

215. – Лапи! – скомандував Слава, націляючи табельний “форт-12”. – Вище!
Шура повільно, аби поганець не сподівався, що злякав, підняв руки.
– Ану покрутись!
Дерев’янко слухняно, проте знову без поспіху повернувся спершу одним боком, потім іншим. Митрофанов силувано засміявся:
– Недарма я твердив шефу, що ти звичайний сільський йолоп! Ти не агент, а мудак!
– А ти козел, а не мент.
Слава негайно надувся, погрозив:
– За образу першим я відправлю на той світ сученя, – і націлився на Максима.
Шура без вагань зробив крок убік, заступаючи сина собою.
– Пах! – вигукнув Митрофанов, засміявся, нахилив дуло до підлоги. – Яка зворушлива самопожертва! Я розчулений, я плачу. Бравісимо. А де Вольдемара посіяв? Де цей хитрожопий вискочка?
– Я сам зостався...
Митрофанов ногою підтягнув ближній стілець, карячкувато сів.
– Ми вже вночі  знали, що тільки ти втік від облави.
– Де мама? – запитав тихо Максим.
Дерев’янко, не боячись поки що есбеушника, обернувся, опустив руки.
– Но-но! – прикрикнув молодик, однак не вистрелив.
– Мама приїде пізніше. З мамою все в порядку. Він тебе бив?
– Ні, – Максим ковтнув клубок у горлі. – Привіз сюди й сказав, що будемо ждати тебе, ти залізно з’явишся...
Шура перечекав дурнуватий сміх Митрофанова, спитав:
– Що ти зібрався з нами робити?
– Уб’ю на хрін. Загинеш при арешті. Але, мабуть, устигнеш перед смертю підстрелити синочка – випадковою кулею, звісно – і поранити мене. Мене, на щастя, легко. Скоріше за все, в руку.
Він витяг з-за вилоги плаща “браунінг”, кинув пушку на підлогу, підіпхнув носком туфлі.
– Бери, заряджений.
Однак Шура не звернув уваги на припрошення. Мовив:
– Ну, добре. Поділись і претензіями. За що?...
Обличчя молодика замалим не перекосилося.
– Та ти, тварюко, все зіпсував! Тебе не досить убити, тебе потрібно шматочками кремсати!.. Це ми роздобули дані про велику поставку... Назад! Не жартуй...
– Я робив, як ви наказували!
– Тобі й Вольдемару треба було здохнути нишком, а не тріпатися, наче гусаки недорізані. Навіщо ти вивіз кокаїн?! Бидло! Ти не уявляєш, яких значних людей пограбував! Але ти кретин... Одне-однісіньке місце, де тебе піджидали, а ти притаскався прямісінько сюди, як зомбі. Навіть неінтересно!
Слава трохи заспокоївся, проте ствола не відводив.
– Чим ти добрався? – додумався запитати нарешті.
– Кинув машину за Одесою і на попутках, – збрехав Дерев’янко.
Молодик недовірливо примружився.
–Що ти нудиста клеїш?!
Він явно не міг рішитися. Не мордував, не знущався свідомо, а просто зволікав. Імовірно, це була його перша ліквідація, хто зна? Допомагати Митрофанову боротися з ваганням Шура не збирався, однак той самостійно обрав правильну тактику. Вставши зі стільця, запитав:
– Куди? В серце чи в голову? Варто всадити тобі обойму в черево, та я не мстивий. Давай у лоба, щоб не мучився...
Шура миттю спітнів. Можливість плигнути  ще була, але практично нездійснима. Помітивши напрямок його погляду, Митрофанов штовхнув “браунінг” ногою так, що пістолет під’їхав майже до Дерев’янка.
– Бери! – наказав роздратовано. – Там пів-обойми... Ну, хоч спробуй!..
Не дочекавшись жодної реакції, рвучко підняв дуло “форта” на висоту чола, при цьому лікоть по-чудернацькому відвернув горизонтально вбік. Шура стиснув зуби, не мигаючи, дивився в тремтячу цівку ствола. Він нічого не думав, та знав, що кинеться вперед, лиш тільки вказівний палець потягнеться до спускової скоби. Зрушить бодай на міліметр...
– Привіт архангелам! – спромігся на крилатий вислів Митрофанов.
Гримнув постріл. Шура пригнувсь, але ні болю, ні удару не відчув. Натомість Митрофанов здивовано порвався оглянутися, проте втратив рівновагу й упав навзнак. Із коридору до вітальні обережно зазирнув Орлов, ледве удержуючи кілограмового “стєчкіна” у випростаних руках.
– Я... попав? – він немов не вірив у доконаний факт.
Дерев’янко схилився над Митрофановим, перевернув долілиць: із вхідною діркою діаметром у п’ятак контрольний постріл був би зайвим. Підібравши “форт”, сунув за пояс; потім згадав про Максима й допоміг синові встати. Володя вже тримав АПС правицею, а раненою лівою оперся об одвірок, нервово пояснюючи:
– Я через садок зайшов. Обходом. Добре, що пістолет узяв... Ось...
Він зненацька вклякнув, поникнув до підлоги, гекнув і здригнувся від блювотних позивів. Максим відвернувся.
– Нічого-нічого... – заспокоїв Володя у перепочинку між приступами. – Просто... покатався на порожній шлунок...
Він мимоволі подивився на скривавлену спину Митрофанова, і його таки вивернуло.

216. Андрій Васильович у кухні заварює чай. Гукає вглиб квартири:
– Оленко, ходи снідати!
– А ви сьогодні не йдете на роботу? – дивується дівчина, з’являючись свіжа та принадна з ванної кімнати.
– Ні, я взяв відгул. Щось зле почуваюсь.
Олена сідає за стіл, бере булочку з маслом, співчуває:
– Ви не бережете себе...
Андрій Васильович сумно посміхається.

217. Темно-вишневий “опель” зупинився біля панельного будинку. Двері в під’їзд мають електронний замок. Максим зостався в легковику, а Володя й Шура зайшли, піднялися ліфтом на шостий поверх.
– Сюди! – Орлов надавив кнопку квартирного дзвінка, нетерпляче тиснув раз по раз, доки двері не відчинилися. Привітався:
– Слава героям!
За порогом у трусах виявився Женя-Жека Білоус, заспаний і сердитий.
– Ей, з ума з’їхав? – буркнув він на товариша. – Чого спозарана?
– Одягайся, – розпорядився Володя, – їдемо до Івана Григоровича.
Женя витріщився на Шуру, тицьнув оторопіло пучкою:
– А це ж...
– Ми в курсі, Жеко! Поїхали. Нема часу соплі жувати. Батьківщина в небезпеці!

218. У шикарному кабінеті череватого полковника він сам, Женя у формі, Володя, Шура. На столі лежать АПС, “браунінг” і “форт-12” Митрофанова.
– Прокурор не дасть санкції, –  заперечив, неначе виклав козир з рукава Іван Григорович. – Процедура затягнеться надовго, якщо взагалі зрушить...
– Нам самим звернутися в прокуратуру? – наполягає Орлов.
Полковник переплів пальці-сардельки, довго й уважно вдивлявся в гостей по черзі. Володя втупився поперед себе, Шура тихо спостерігав за секундною стрілкою на Володиному годиннику. Нарешті Іван Григорович підняв слухавку, набрав шестизначний номер, приклав до вуха.
– Алло! – озвався в трубку. – Андрій Васильович на місці? Жду...
Потім поправив заряджені пістолети руків’ями до себе, стволами на відвідувачів. Шура зиркнув на Володю, той ледь помітно похитав головою зі сторони в сторону.
– Спасибі, Галочко, – полковник поклав трубку. – Ну що, орли? Заслаб Андрій Васильович, дома відлежується. Гаразд! За тридцять хвилин група захвату оточить садибу; при затриманні великих технічних ускладнень, я гадаю, не очікується.
– Іване Григоровичу, – підбираючи слова, заговорив Володя, – Дозвольте нам першими зустрітися з Андрієм Васильовичем...
– Ви хочете?...
– Ми обійдемося без зброї. І без будь-якого насильства. Самі слова. Нас із Олександром Степановичем уповні втішить звершена вища справедливість... Ручаюсь, що Андрій Васильович не підведе. Жодних ексцесів!

219. Забачивши у вікно “опель”, Андрій Васильович поспішає з веранди надвір. Проте, коли він виходить на ґанок, по садовій доріжці від воріт крокує не Митрофанов, а Орлов, позаду насторожено тримається Шура Дерев’янко, і Альфа, весело гавкаючи, мчить до ґанку.
Андрій Васильович мимохіть смикнувся. Довгу мить здавалося, ніби він розмірковує, куди втікати. Утім, мить минула. Андрій Васильович безпомічно озирнувся до веранди, проте переборов розгубленість, поволі зійшов дощатими сходами. Приблизно проти вкопаного одноногого столика трійця зустрілася, зберігаючи дипломатичну дистанцію між високими договірними сторонами.
– Доброго ранку, – привітався молодик.
– Добридень. Я радий, що ви живі, Володю.
– Мене порятував Олександр Степанович.
– Ви, Дерев’янко, піднесли нам усім прездоровий сюрприз...
Він не прикидався, а справді вірував у давню старцівську любов до Володі та свіжоспечену захоплену повагу до Шури. Вираз обличчя Андрія Васильовича був би навіть добродушним і поблажливим, якби не очі. Очі видавали справжнє. Вони вже, як і хазяїн, не вірили в життя.
– Навіщо ви це затіяли?!
– Політика, Володю. Страшенно паскудна річ, попереджую. У вас є схильність, але не зв’язуйтесь...
Він не говорив більше нічого, немов пояснень і без того не забракне.
– За п’ять хвилин тут буде загін УБОЗу, – повідомив Орлов.
– Дякую, що попередили. А де Слава? Судячи по авто... він не приїде.
– Слава мертвий.
– Слава постійно недооцінював інтелект. Вас, Володю, персонально... – Андрій Васильович механічно покивав головою. Запитав чемно: – Ви дозволите мені зайти в дім? Не в моєму віці сидіти в тюрмах з босотою...
– Здрастуйте, Володю! – з ґанку приязно посміхалася племінниця-мрія Оленка.
– Підійди до нас, Оленко, – погукав господар, затим шепнув. – Затримайте її, зробіть ласку, прошу...
Шура, спершу намагаючись дивитися на блондинку упереджено, здався й визнав перед самим собою, що красивішої дівчини не зустрічав. Не дивно, що Володька присох до неї. Подібних дівиць, справді, ніде, крім як по телевізору або в шикарному журналі, не побачиш. Тонка, дзвінка й прозора.
Андрій Васильович розминувся з племінницею на доріжці, мимохідь торкнувся її зачіски й зник у веранді.
– Ви до нас у справах? – грайливо попитала Олена, ну, точно, як одеська готельна проститутка.
– Хотілося завітати просто, без поважної причини, – розвів руками Володя, – проте, така досада, не вдається...
– Що це?! – дівчина вказала на паркан.
На дорогу з-під тенту ГАЗ-66 вискакували парубки в захисних костюмах з автоматами напереваги. Водночас у будинку пролунав пістолетний постріл.
Олена завмерла, потім порвалася до ґанку, однак Володя міцно утримав її за плечі.
– Вам туди не слід! Уже пізно...
Не в силах вирватися, дівчина притислася до грудей молодика й заридала.
– Невдале сватання, – голосно сказав Дерев’янко, повернувся, повільно пішов доріжкою, не відступаючи від бійців, котрі пробігали назустріч.
– Шуро, ти куди?!
– Та ну вас!... – Дерев’янко лайнувся. – Ти йому мало жопу не лизав!
– Ми ж напарники!
– Гусак свині не пара.
За ворітьми його ніхто не зупинив, а в “опелі” Білоуса не було. Шура розвернув легковика й поїхав по сина.

220. Зима. На під’їзній доріжці до будинку Орлова стоїть “мазда” кольору “дипломат” і сигналить тягачу, котрий загородив виїзд на вулицю.
Надпис: Середа, 15 грудня, 1999 рік
– Момент! Секундою одженемо! – примирливо гукає чоловік, який вибіг з під’їзду і залізає приступкою в кабіну КамАЗа.
Тягач здригається, починає вуркотіти, але для розблокування гальм потрібен час. Женя знову нетерпляче тисне на сигнал.

221. –  Кинь, – радить Володя, дістає блимавку, виставляє на дах автомобіля і вмикає сирену. Затим обертається до дівчат. – Порядок?

222. – Хто там такий гарячий?... – цікавиться Шура Дерев’янко, бо саме він і є водій КамАЗа.
Шура в шкіряній куртці, щоправда, не настільки дорогій, як та, що була на ньому в Одесі. Взагалі, вигляд він має значно доглянутіший, ніж восени.
– Есбеушник з нашого парадного! Я тобі розповідав, – його напарник Петруха не на жарт стривожений. – Здай вперед од гріха подалі, не заїдайся з ним!
– А, це той, що якимось замом?
–Заступник начальника облуправління! Така гнида, Шуро, спасу немає. Раз попадеш на замітку, не злізе, душу вимотає...
– Розберемось.
Гальма розблокувалися. Дерев’янко увіткнув другу передачу, вантажівка задрижала, рушила, по під’їзній доріжці з гурчанням виїхала на вулицю, звернула праворуч, зупинилась. Шура заглушив мотор, відразу посигналив: ”Фа-фа-фа-фа!” й зручно обперся об спинку сидіння.
“Мазда” також повернула вправо, стала посеред дороги поряд з тягачем.
– Чого сигналиш, ментяро?! – закричав на все горло Дерев’янко у приспущене вікно.
Петруха неначе зменшився в розмірах після Шуриного вибрику. Дверцята “мазди” розчахнулися, обидва молодика вискочили одночасно, але першим озвався Володя:
– Я його зараз пристрелю, і мені нічого не буде!
Дівчата в кабіні дружно заторохтіли, а Женя, котрий досі не впізнав Дерев’янка, вже рвав на себе двері КамАЗа.
– Що ти наробив?.. – тільки й устиг спитатися Петро.
– Ну?! – єхидно мовив Шура до Жеки, коли двері відчинилися.
– Бляха... – відповів той, плюнув і махнув досадливо.
Орлов оцінив обстановку, без метушні відіпхнув товариша, потиснув руку Дерев’янку.
– Їздимо, порушуємо... Як справи?
– Так, зразу скажи: на хріна мені твоя пенсія з військкомату?!
– Може, мало? Добавимо... Це замість ордена, згадав? Я ж обіцяв! До речі, у тебе пристойна кожанка. Дружина вибирала? – він склав два пальці, ніби зібрався поправити комір, насмішкувато примружився.
– Облиш, – ударив по руці Шура й перехилився, щоб краще роздивитися дівчат у легковику, спитав: – А де уславлена наречена?
– На даний період немає в наявності ні уславленої, ні якої іншої. Мертвий сезон. Почекай! – дратівливо огризнувся Володька до водія, котрий хотів обминути “мазду”, але боявся перетинати подвійну суцільну смугу. – З ким Новий рік відмічаєш?
– По-родинному.
– Горілку вариш?
– Уже наварив. Кабанчика колю.
– Чому мовчав за кабанчика?! Жеко, а ми не знали, де 2000-й рік зустрінемо! Не лякайся, Шуро, заскочимо на пів годинки. Цокнемось бокалами, пригадаємо бойові походи... Якщо без жартів, є розмова... Пізніше...Привіт дружині й Максиму. А зараз, вибачай, служба. Бувай! – Орлов сів у легковик, посигналив, рвонув з місця, розвернувся на подвійній смузі й помчав геть.
– Він твій знайомий? – недовірливо поінтересувався Петро.
– Я цьому хлопцю хрещений батько, – відказав Шура. – Поїхали? Скільки там ще до Нового року?...

Кінець фільму