Юрій Обжелян
СИЛІКОНОВЕ БЕЗСМЕРТЯ
(НЕФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ)
“І не гріє ніхто.
Навіть інші галактики.”
В.Місевич.
с. Липняжка
2005
- Третю – щоб убрав до путя! – Петро Іванович ловко перекинув чарку і хекнув: - Кріпка, зараза...
Ми з Шурком Горобцем теж випили. Шурко їв погано, тому його вже трохи розвезло.
- Глянь, яке кошлате суне, - сказав Петро Іванович.
- Вітер до села – не буде дощу! – заперечив Шурко.
- Багато ти розбираєш! – гмикнув тракторист. – Якщо хмари західні, всі наші. А от зі сходу – на море йдуть, на Херсон, на Одесу.
Він озирнувся на поле.
- Вчасно вкинули. Мокро, тепло... Недаром говорять: сій у грязь – будеш князь.
Він зосереджено жував окраєць житньої буханки.
- Перша зірка проклюнулась. Люблю дивитися на небо...
- І що на ньому видно?!
- Ти, Шурко, помовчи, раз не тямиш. Людина чим од свині відрізняється?
- Ну, чим?!
- Свиня бачить тільки своє корито, а чоловік, буває, і вгору гляне.
Горобець розреготався.
- Ти, хлопче, скільки класів закінчив?
- Ну... чотири. Чи три... Забув!
- Того у тебе ні професії, ні роботи.
- На біржу стану!
- Хіба що... Дурень ти...
Шурко підвівся і поплентав до лісосмуги. Петро Іванович запитав мене:
- Давно в школі?
- Вісімнадцять років уже.
- А що викладаєш?
- Географію, природознавство й економіку.
- Це тобі не буряки чи соняшники сапати... Відповідальність, само собою... Треба, щоб воно і здорове виросло, і розумне, і до других людей не вовком. Або, приміром, животина! Скільки можна убивати безсловесну твар?! А якби привчити з отакого, що то наші менші браття, а не ходяче м’ясо, то й задумався б кожен, кого це він їсть. А на харч візьміть, наприклад, сою. Чи якийсь штучний білок в лабораторії зроблять. Бо вбивати – великий гріх...
Я чемно погодився. Петро Іванович зітхнув, поклав кілька сухих гілок у багаття.
- Хороша штука книги, - сказав несподівано. – Мені й телевізора не треба, якщо книжка інтересна. Історичні романи або детективи. Я, коли в школу ходив, мабуть, усю бібліотеку перечитав. Та! – він махнув рукою. – На уроці спідтишка книжку в парті розкрию - пропав урок! А як про льотчиків або партизан, міг і пів ночі не спати. Укриюся з головою, свічечку запалю – і доки горітиме, доти й читаю. Батько сердився, мати, правда, обороняла. Хай читає, казала, може, в люди виб’ється, грамотний буде, не так, як ми – коло свиней і телят. Ну, я й вибився... в механізатори широкого профілю. І це треба, - Петро Іванович усміхнувся, - бо ні вареного, ні печеного не їстимеш!
Він поклав кружальце “Братиславської” на шматок чорного хліба, взяв консервований огірок, смачно хрумкнув.
- Недавно мій онука приніс додому книжку. Я полистав – бачу: фантастика. Було і в нас у школі трохи Жуля Верна – товсті такі, сині томи; Єфремов – “Туманність Андромеди”; і той... як його?... Уеллс!: “Невидимка!”, “Війна з марсіанами”... А це дивлюсь: бридня, аж верне. І натикаюсь там на скромне оповіданнячко. “Всесвітній суд” чи “Космічний суд”... Неважно! Я до чого веду: ідея там забавна. Добряча прямо ідея! Значить, прилітають на Землю інопланетяни. Але ні в що не вмішуються, супутниками записують, знімають і відправляють матеріали на свою планету. Минає років двісті, люди, кінець кінцем, теж у космос зібрались, і тут інопланетяни по всіх телевізорах, по всіх каналах передають про себе: хто вони, які вони, звідки. Рекламу показують, як у них славно і прекрасно. До себе в організацію кличуть – називається Галактична Ліга... Але – вони не такі, як ми. У нас, наприклад, повітря і вода, а у них кислота замість води, а основне, що вони з кремнію. Пісок, скло, ізумруд, дорогий камінь всякий...
- Алмаз із вуглецю, - заперечив я.
- Правильно кажеш! У нас вуглець, а в них кремній. По-науковому, силікон. І вони нібито видержують температуру тисячу градусів!
- Що ви знову брешете, дядьку Петю? – Шурко повернувся з посадки змерзлий і тепер одягав куртку. – Пройшов ваш дощ стороною. Треба було спорити!
Він сів ближче до вогню, поворушив жар, підкинув хмизу. Петро Іванович розсердився.
- Про що з ним балакати?! У тебе, Шурко, в голові одне: нажертися і спати.
- Неправда! Я люблю магнітофон слухати. Та ви розказуйте, розказуйте, я не заважаю... Справді не буду, дядьку Петю!
- Так... Значить, вони другі, але їм для чогось теж треба вуглець. Без вуглецю у них падає якийсь заряд, і вони помирають. Хоч узагалі живуть вічно. Як кристали...
- Зрозуміло, - кивнув я. – Вони ж твердіші за нас.
- Ага! То їм край потрібен вуглець... І вони заявляють: ми приймаємо Землю у свою Лігу, а ви нам нафту, газ, вугілля – по повній програмі. Тепер найголовніше... ООН відповідає: ми дамо все, що просите, але взамін безсмертя. Для всіх людей!
- Це якесь кіно ви розказуєте? – озвався Горобець.
- Книгу, - пояснив я.
- Книжка?! Ні одної не читав, чесне слово!
- А газету хоч у руки брав? – запитав Петро Іванович.
- І газети ненавиджу. А ні, брешу! Купив колись за гривню: “Про ето” називається, з анекдотами. Цілий тиждень розбирав!
- Гомо сапієнс, - мовив Петро Іванович.
- Гомо еректус, - поправив я.
- Точно. Здибає таку, як сам, і стругатиме собі подібних. Шурко, вас у сім’ї скільки душ?
Горобець замислився на хвилю.
- П’ять. Ні, шість!
- І хоч хто школу закінчив?
- Та ми ж... – Шурко покрутив пальцем біля скроні. – У мене довідка є. Зате в армію не візьмуть!
Я розлив горілку в чарки, подякував Петру Івановичу і Горобцю за роботу. Ми випили, без поспіху почали закушувати.
- Я таки хочу доказати до кінця! – Петро Іванович навіть перестав їсти. – Наші вимагають від інопланетян безсмертя, а ті вперлися: не можемо! Мов, хто вас зробив, хай той і розбирається. У вас он і Біблія, і Коран пишуть, що людей створив не то Бог, не то Аллах, а ми при чому?! Наші їм – що за дурня? Бога нема!
- Бо справді нема! – Горобець перекинувся на спину. – Брехня це все: і про рай, і про пекло. Закопали в яму, черв’яки поїли тебе. Тільки маслаки остануться. Дурять попи, щоб грошей побільше витягти. Отець Дмитрій пиво п’є, я бачив! Он баба Дося не гірше за батюшку молитви знає. І врази вправляє.
- Відьма твоя баба Дося! – лайнувся Петро Іванович. – Батюшка п’є після роботи, а в церкву ходить тверезий. І при чому тут піп?! Я тобі кажу: над нами хтось є, хтось наглядає, як люди у світі копошаться, гризуться, наче павуки в банці. Не знаю, експеримент який-небудь, чи Господь Бог, чи інопланетяни, та не може бути, щоб ми отак даром родилися і вмирали – не вірю! І батьки наші не вірили, бо для чогось хрестили нас. Чи, думаєш, тоді попи були святіші? Ні, ти батюшку і Бога не плутай! То атеїсти з комуністами церкви корчували, а зараз навіть Президент до храму ходить.
- Хіба я проти? – здався Горобець. – Може, і є... Помирати все одно неохота...
- Ну, і що прибульці? - нагадав я про оповідання.
Петро Іванович задумався, потім відповів:
- Вони, зарази, теж у Творця вірять. Тільки без книг, без пророків. Без Ісуса, само собою. Тоді ООН подає на них у Галактичний суд. Прилітають наші в центр Галактики – там столиця, уряд, ну, і суд там. Суд їхній, але чесний. Інопланетяни оформили зал, як на Землі: атмосферу, температуру – всі вигоди для землян, одним словом. З нашої сторони – секретар ООН, з їхньої – їх президент. Присяжні, дванадцять чоловік – ну, дванадцять цих силіконових. Усе по-американському, з адвокатами, з поліцейським. Забув, як він називається...
- Констебль?
- Точно, констебль! Ну, ти, мабуть, в курсі, як воно в американців? Виступають, трохи не так сказав – протест. Суддя або відхиляє протест, або піддержує. Тільки без клятви, бо інопланетяни ніколи не брешуть – у них немає того органу, щоб неправду говорити чи вигадати що-небудь. Наче роботи. Наші б’ють на унікальність – мов, у Галактиці одні ми з білків і вуглеводів, а решта всі з кремнію. Це ви, кажуть, досліди проводили, занесли на Землю гени, ДНК, а тепер подавай нам і безсмертя. Це наше право, ми теж хочемо, як ви, жити вічно.
- Нічогенько, мабуть, так жити, - втрутився Горобець. – Погано тільки, коли старий станеш. Або болячка вчепиться...
- Таж не просто безсмертя, а вічна молодість. Постарів трохи, омолодись! Не знаю, таблетки чи апарат який, там уже придумали б. Якщо заслаб, вилічити, а потім і геть усі хвороби до нігтя! В аварії, приміром, ногу відірвало, знову виросте, як у ящірки. Серце не годиться – нове виросте!
- І голова?
- Про голову не написано, - засміявся Петро Іванович. – А мозок, пам’ять? Інша голова – це й людина інша. Ні, голову прийдеться берегти.
- Що ж рішив суд?
- Почекай, не спіши. Наші притисли їхнього президента, і він признає, що справді мільярд років назад прилітали на Землю. Що цікаво, по всій Галактиці вуглець у дефіциті, а в нас хоч залийся! Кажуть вони: нам резону не було осіменять вашу планету, безлюдну її легше грабувати. Може, хіба що випадково... Але однаково визнають: треба брати вину на себе. І тут починається між адвокатами гра: хто кого переспорить. Наприклад, інопланетянин говорить, що у людей вічна душа і Христос обіцяв воскресіння померлим. А наш адвокат заявляє: не факт! Ставилися, мов, повторні експерименти, і нічого не підтвердилося. Ті вірять зразу. Починають упирати на Дарвіна, на еволюцію. У вас, кажуть, чоловіки і жінки, ви розмножуєтесь, у вас любов, ви за любов готові пожертвувати собою. Наші кажуть: любов тільки у віршах, це не наука, а перебільшення. А дарвінізм у нас, узагалі, малограмотні люди учать, серйозні спеціалісти думають по-другому. До того ж, говорять, у вас розмноження немає, бо воно вам не треба, а ми, якщо перестанемо, вимремо всі! Куди це годиться? Силіконові геть опупіли. Питають: нащо вам на Землі так багато різних теорій? Яким із них вірити, а яким не вірити?! Адвокат не піддається: вірити, заявляє, треба секретарю ООН, він представляє тут Землю, і населення Землі йому поручило. Ті знову вірять. Починають пояснювати, як важко їм розібратися з людським організмом – багато деталей, те, се...
- А знаєте, дійсно, по біології учать рудиментарні органи: мізинець на нозі, волосся, апендикс...
- Ну-ну... – підтакнув Петро Іванович. – Гланди рвуть, бо вони дурним докторам заважають. Тоді я ось що думаю: виросло, хай буде! Мізинець мені, якщо чесно, не дуже муляє. І апендицит для чогось колись пригодиться. Бо інакше, як з будильником. Розібрав, зібрав, дрібна запчастина валяється. Але ж і вона з якогось боку була там учеплена. А інопланетяни пропонують нам корпуса з кремнію замантачить, як у них – мов, надалі ніяких проблем!
- Щось я не дожену, - втрутився Горобець, - це справді було, оте, що ви розказуєте?
Я не зміг утриматися від сміху, а Петро Іванович навіть язиком цокнув.
- Справді, справді, - утішив я Шуру. – Пороблять нам силіконові тулуби, і заживемо без болячок і хвороб.
- Але не буде ні песиків, ні сучок, - уїв Горобця Петро Іванович. - Усі одного сорту, і ніхто нічого не хотітиме.
- Голубі чи як?
- Сіро-буро-малинові! Коротше, - Петро Іванович звернувся до мене, - наші, ясно, від такого щастя одказуються, говорять останнє слово, потім останнє слово кажуть інопланетяни, і присяжні йдуть на оперативку, - він розвів руками. – Тут казочці і кінець.
- Ну, а... – розгубився Горобець. - І все?!
- На самому інтересному місці, правда? Зачепило? – Петро Іванович встав, дістав цигарку, закурив. – І я не переварюю, коли отак: мельк хвостом і в кущі.
- Відкрита кінцівка, - припустив я. – Автор не знайшов висновку.
- Отож... А я після книжки сон бачив: наче стою теж на цьому суді і підказую, як краще зробити. Проснувся – не пам’ятаю, що совітував. Цілий день згадував, але все одно придумав. Дивись: їм же вуглець треба? Дуже треба! Не давати! Упертися рогом і не давати! Аж до того, щоб війну оголосить...
- Кому війну?
- А всій Галактиці! – відчайдушно махнув рукою Петро Іванович. – Вони ж із нами, як американці з Іраком. Миротворці хрінові! А ми їм дулю! І не піддаватися. А не дай Бог, почнуть вигравати, залякати їх к бісовій матері. Мов, підірвемо Землю атомними бомбами – ні собі, нікому! Ультиматум! Вони довірливі, живо здалися б...
Я сторопів од несподіваного реваншизму мирного Петра Івановича. Він затоптав недопалок, додав:
- Чим старіша людина, тим менше хоче подохнути. Так воно якось заведено... Знає, що непремінно дуба вріже, а тут бурлить... Бродить закваска... Як уявлю, що мене не буде... Словами не переказати... До пори до часу робота, наче наркотик, виручає: забуваєш про страх, тільки дозу приймай більшу й більшу. Колись за трудами ноги протягнеш – бац, і не розібрав, що кирпата прийшла... А без роботи – ще гірше...
Петро Іванович задер голову, покрутив нею, вишукуючи щось на небі, знову заговорив:
- А гляди, й там, на зірках, якийсь гуманоїд зачуханий про нас розмишляє. І нема бідоласі ні виходу, ні просвіту...
Він помовчав. Затим промовив: “Ну, бувай!”, побрів до трактора. Поки ми з Горобцем збирали посуд та складали речі в багажник, трактор завівся і поїхав у напрямку села.
- Боїться дід смерті, - сказав Шурко, заливаючи жар водою. - А хто не боїться?! Чого професори не вигадають, аби жити, доки не обридне... Такі зарплати загрібають, і все дурно. Як ви думаєте: одкриють вони, щоб не помирати?
- Аякже, - запевнив я. – Ще й примусово будуть заставляти жити вічно. Не хочеш, а однак живи! Сиди безплатно в Інтернеті, гризи синтетичне м’ясо з вітамінами, дуй пиво. І взагалі, райське блаженство...
- Поскоріше б, - сказав Горобець.