Последний караван укр

Юрій Обжелян

Останній  караван

Від автора
Діючі особи роману та події вигадані, географічні назви довільно змінено. Усілякий збіг з дійсністю є випадковим.

“Коли караван поверне назад,
                першим опиниться кульгавий верблюд”
                Туркменська приказка               


Частина перша. Один.

1. Субота, 23 жовтня, 1999 рік.
Дерев’янко полегшено крекнув і визирнув з–поза рогу кафе. Сонце сідало, отже, було близько шостої. Додому йти рано - хоч і потрібно. Але чорт його мамі з тим потрібно!
Від центру села підкотив незнайомий новенький “Деу” кольору морської хвилі. Зупинився, проте двигуна водій не глушив. Не поспішали і виходити з автомобіля пасажири.
Шура застебнувся. Годі, вирішив він. Пива на сьогодні досить. Тепер лише горілка. Якщо хтось пригощатиме, звісно...
Передні праві дверці “Деу” нарешті відчинилися, а потім з них ледь не вивалився рослий парубійко років тридцяти, в джинсах та розхристаній на грудях кожанці. Здоровань явно претендував на крутість. З протилежного боку легковика відразу з’явився і водій - ровесник пасажира, одягнений модно, але не в шкіру, а в цупку бавовняну куртку. До того ж, хирніший і тверезіший.
– Хлопці, не треба! - загукала в опущене вікно білявка з пухкими щоками. – Поїхали вже додому! Женю, ну, не треба. Володю, не пускай його! Ну, хлопці...
– Ми... айн момент, – запевнив здоровило. – Я геть пересох.
Водій заспокійливо додав:
– Все буде пристойно. Ми зайдемо на хвилину, Євген хряпне пивця, і їдемо далі. Без ексцесів.
–  Жеко, – білявка вибралася з машини. Виявилося, що вона повненька не лише на обличчі, а всюди. – Ти ж обіцяв Світлані...
– Зараз, любове моя. Усього одну пляшечку. Ну, зрозумійте, я тут ще жодного разу не був! Тільки горло промочу...
– Гайда з ними, – стурбовано обернулася дівчина. – Світлано, чого ти мовчиш?
– Нікуди я не піду, - із салону виглянула похмура руда дівиця, але, вочевидь, побачила самі спини молодиків, котрі вже піднімалися східцями. – Віко, він мене ще на природі дістав. Хай! Якщо зібрався нажертися, його не зупиниш. І я не дружина. Нехай жлуктить до поросячого виску – завтра прибіжить вибачатися. Це в його паскудному стилі.
Дерев’янко раптом гучно гикнув, і дівчата озирнулися.
– Пардон, - посміхнувся він, почуваючись шпигуном, повторив: – пардон, – і рушив слідом за молодиками.
Обидві дівчини глипнули на нього, мов на закінченого та пропащого алкоголіка. Неголений, вусатий, обвітрений, у засмальцьованій робі, він, мабуть, скидався на достеменного міського бомжа. Та кому яке діло?! Як хоче, так і вдягається. Крім того – прямо з роботи... Краєм ока Шура спостеріг, що білявка Віка зітхнула й сіла на задні подушки, а її подруга прикурює від запальнички сигарету. Жінок, які смалять, він не жалував. Штовхнув металеві двері, полуплені від сонця, і зайшов до кафе.
Усередині було гамірно, в носа шибав збудливий запах забігайлівок: настояна суміш випивки, закусок та тютюнового диму. П’яніший молодик, Євген, устиг взяти в руки пляшку пива, перевертав її, розглядав проти світла. Приятель запитував у продавщиці:
– А “Кока–кола” є?
Непривітна і несимпатична Юля–барменша записувала виторг до облікової книги. Шура помітив, що заїжджі відвідувачі їй категорично не подобаються. Дівчина відповіла, навіть не дивлячись на них:
– “Кола”, – і строго поінтересувалася: – Що будемо замовляти?
–  Два пива, – сказав Євген. – Холодного!
- Я за кермом. Одне пиво і склянку “Коли”, – уточнив той, кого пампушка з легковика називала Володею.   
Дерев’янко пройшов повз нього і сів за свій столик.
- Нарешті! – промовив Гурін, відразу походивши білою шашкою. – Ти що, в сортир бігав додому?
       - Аж у Кіровоград... Ви так?! А ми сюди! – Шура дав під бій свою єдину дамку. – Клямка, Васильовичу. Зливай воду.
Гурін повагався, ударив, спостеріг, як чорна шашка побила три його, проскочивши на першу лінію, ще трохи подивився на дошку і здався.
– Ас, – мовив заздрісно. – Все одно я тебе обіграю. Ще партійку?
– Більше не видюжу – скоро з вух потече.
– Натяк зрозумів.
- Васильовичу, – нерішуче запропонував Шура, – давай краще по сто  грам.
– Ні–ні, я сьогодні в зав’язці. Домовлялися на пиво?..
– Та так...– Дерев’янко  махнув рукою. – Інтелігенція...
 Гурін пішов до стійки, де Юля якраз наливала п’янішому молодикові горілку. Той дістав із кишені кілька купюр, вибрав коричневу, кинув на прилавок. Потім узяв питво й одвернувся від дівчини, немов утратив до неї інтерес. Натомість голосно сказав:
 – Хочу розваг! – і замислився.
 Водій “Деу” поряд здорованя скромно цмулив газировку.
Гурін, віддавши програну пляшку, ультимативно розпрощався з Дерев’янком, заспішив додому. Шура з пивом підсів за столик навпроти вікна.
– Вільно? – запитав, приставляючи стілець.
– Кращим людям села наш гарячий привіт, – моментально відгукнувся Манько. – Розігнав гросмейстерів? Знову всіх погромив? Ботвінік! Я тебе, Шуро, давно хотів спитати: у тебе який розряд є, чи ти самоучка? Ти десь у турнірах виступав? Та кинь ти цей квас, випий з нами казенки!
Надмірна доброзичливість Манька свідчила, що він добряче ужерся. Але в чотири разових стаканчики з початої пляшки бригадир налляв акуратно і порівну.
– За перемогу! – проказав коротко, і всі випили, потім закурили.
– Перевалюємо через вершину, – продовжив перервану розповідь Толя, допомагаючи жестами, – починаєм повільно спускатися в долину. Я в голові колони, зразу за беемпешкою, а рядом на сидінні старший колони, майор Селіванов. І на повороті – ось так скелі з обох боків – по мойому КамАЗу із гранатометів – шарах!
Манько уважно слухав, мружив п’яні очі, а от третій учасник компанії, колишній передовий тракторист Микола Іванович Гойденко, вже нічого не тямив – цей, як завжди, швидко-впевнено перебрав норму з самісінького початку.
 – Дивлюсь: майора поранило! А далі?! Зупиняться нема як – розстріляють всю колону; їхати вперед – засада. І не звернеш теж нікуди – там прірва і там прірва!
Толя скрушно похитав головою, розлив по стаканчиках залишок горілки. Микола Іванович раптом стрепенувся, нерозбірливо муркнувши, накрив свою посудину долонею, і в результаті половина дози пролилася йому на рукав. Манько вслід за Шурою підняв стаканчик, душевно вимовив:
- Я тебе, Толян, за все уважаю... Ти молоток, так держись!
Несподівано біля столу, неначе виріс, опинився парубок з “Деу”.
- Бітте, - сказав він чемно, підсунув принесеного завбачливо стільця і сів якраз проти Толі. - Дико перепрошую, що встрянув у вашу бесіду, я просто дуже люблю послухати за Афган. Ти ж афганець?
Толя нервово розстебнув верхні  ґудзики сорочки, і з-під неї проглянув старенький тільник.
- Поважаю афганців, - кивнув гість і по-дружньому простягнув руку для потиску. Затим утримав кисть Толі, не відпускаючи назад. - Поясни мені тільки одне, братан. Як це може бути: з обох сторін скелі, а там і там прірва?..
До Толі повільно, але дійшло.
- Мотай звідси...- він висмикнув пальці, стис їх у кулак. - Душара!
- А ти, чудило, точно афганець? Справка є?
- Жеко,  без хамства! - поряд опинився і другий молодик. - Вибачте, будь ласка, ми вже пішли, - він смикнув  товариша за плече. - Все, облиш!
Одначе миротворець припізнився. Толян без попередження розмахнувся порожньою пляшкою і вцілив би приїжджому по лобі, якби той не підставив під удар ліктя. Пляшка впала на кахельну підлогу й розбилася; у відповідь здоровань Жека тусонув нападника в обличчя.
Манько не зрозумів відразу, до чого йдеться, та тепер схопив парубка за руку, проте вдержати не зміг. Почалося неповоротке вовтуження. Нарешті Манько звалився зі стільцем разом, а енергійний чужинець скочив на ноги. На допомогу поспішили з-за сусідніх столів, але бійка все рівно не витанцьовувалася ніяк; все обмежувалося примітивною штурханиною.
Водій “Деу” остовпіло застиг, поки його дебелий товариш потрохи розкидав нападаючих, вигукуючи навіть щось бравурне при цьому. Певно, саме такої розваги йому й бракувало сьогодні!
Шура ледве протиснувся до приїжджого, гримнув на своїх:
- Годі! Та зупиніться! Їй-бо, розізлюся! Досить!
Він намагався стримати найбільш запальних, однак ззаду різко смиконули за одяг, і Жека, скориставшись нагодою, щосили садонув його у лице.
- Та що ж ти робиш! - дійсно розсердився Дерев’янко. - Ти чого б’єшся?!
Він обхопив парубійка зі спини, і хоч той випручувався з обіймів, не випускав, утримуючи майже на місці. Хтось гарно влучив Жені по щелепі, він одбивався копняками. Тверезий приятель наполегливо пробував звільнити його від захвату, але безуспішно. Бійка зайшла у глухий кут.
У цей момент і з’явився Ткачук, своїм звичаєм при кітелі, фуражці і кобурі.
- Ану припинити! Кому сказано?! Розійтись! Розійтися, сказав!
Перед міліціонером умить залишилося тільки троє: Шура із припухлою вилицею, Женя, котрому розквасили і губи, і ніс, та цілісінький водій на ім’я  Володя. Шура нарешті додумався відпустити свого бранця і оправдався:
- Олексійович, я тут геть ні при чому...
- Мовчав би! - дільничний був середніх зросту та статури, проте вів себе по-хазяйськи. - Де ти, Дерев’янко, там і золоті верби. Знову п’янючий?
- Пара пива і все.
- Розберемось! То ваша машина при дорозі? - звернувся Олексійович до молодиків.
- А хіба там заборонено стоянку? - визивно спитав здоровань, втираючи обличчя носовичком. - Ви хто? Представтеся по формі!
- Права качаєш, синку? Капітан Ткачук, - офіцер недбало козирнув. - Ваші документи.
- Які документи, кеп?! Ти з глузду зсунувся? На нас наїхали, а ти документи… Якого дідька?! У мене морда в кров розбита, не бачиш? Я наскочу сюди із хлопцями, наведу шмон в твоїй парафії живо. Козли!
- Ти, звісно, вибач, Жеко, - втрутився його товариш, - але, здається,  козел – це ти.
- Ви мене всі задовбали, в натурі! – визвірився Женя і ображено замовк.
- Ось, - Володя дістав із нагрудної кишені пластикове свідоцтво водія і червоне посвідчення. - Повірте, ми зовсім не бажали дебошу. Якийсь безглуздий збіг обставин!
Капітан козирнув удруге, тепер підкреслено чітко, повернув картку і посвідчення, статечно запитав:
- Що сталося? Оцей алкаш, - він указав на Шуру, - чіплявся до вас?
- Олексійовичу, я сидів тихо-мирно, грав у шашки...
- Закрийся!
- А ти чого рота затикаєш, наче собаці?!..
- Ні, він, правда, нікого не зачіпав, - знову пояснив Володя. – Він...
- Ну – я почав! – Толян, упираючись в стіл, важко підвівся зі стільця, щоб усім стало видно протез замість правої ноги. – В’яжіть мене, сучари! Добивайте, кінчайте! Ти жандарм, Ткачук, а не мент! Городничий!
- Припини істерику, герой, - зауважив капітан. - Бачили й чули.
Толян слухняно сів, виставив лікті на брудний мокрий стіл, охопив голову долонями.
- Мені здається, - втрутився Володя, - трапилося елементарне непорозуміння. Ніхто насправді не винен!
- Я винен, - несподівано заявив Женя .- Я перший зморозив дурку. Ні з того,  ні з сього залупнувся до мужиків.
- До кого?
- Та... не грає ролі! Всі живі, здорові – розійдемося мирно, і ажур. Я... – він торкнувся грудей, сопнув носом, через силу видушив, - вибачаюсь...
Потім розвів руками. Скидалося на те, що хлопець дивом спромігся на неординарний для себе вчинок і тепер зважує, чи не передав куті меду з визнанням власної провини перед хутірською публікою.
- А цей чоловік абсолютно випадково встрянув, - водій Володя таки не забував про Дерев’янка. - Просто хотів розборонити.
Капітан із неприхованим, відвертим сумнівом поглянув на Шуру. Потім звернувся до настороженої Юлі:
- Меблі, посуд цілі? Нічого тут не розтрощили?
- Та... ні, начебто. Поперекидали тільки, хай попіднімають стільці.
- У нас жодних претензій, - запевнив Женя. - Все зер ґут, ґер ґауптман!
З носа у нього капнула кров, і він пару разів поспіль гучно шморгнув.
- Ви вже будете їхати?
Дільничний явно налагодився зам’яти скандал, аби розвести обидві сторони без протоколу.
- Так, ми поспішаємо. Дозвольте?
Глядачі, котрі поволі знову оточили головних діючих осіб, трохи розступилися перед молодиками, і ті вийшли з кафе на вулицю.
- Що він тобі тицьнув, Олексійовичу, що ти з переляку аж хвостиком заметляв? - поінтересувався Дерев’янко.
- Не твоя справа, дурню... Вважай, що у тебе сьогодні іменини, день ангела. Із СБУ вони! Втямив, воїн? Пацифіст хріновий... Дай пива, - сказав Ткачук Юлі і відвернувся від Шури з погордою.
- Та плюнь ти, - мовив Манько. - Гайда до нас.
- Ні, - заперечив Шура. - Я, мабуть, додому... Пора...
- Скучив за гострими відчуттями?
Шура невесело засміявся.
- Якраз цього добра мені сьогодні попід кришку. Ну... ладно. Давай по чарці на коня!
Ткачук, допиваючи пиво, повернувся до них у фас. Поцікавився:
- Усе мало?
- Маю конституційне право на відпочинок, - негайно обізвався Шура. І приязним  голосом додав. - А то зіграємо партійку в швидку,  Олексійовичу?
- З тобою грати – без портків останешся.
- Та ми: цигарку за партію.
- Не курю – нікотин убиває коней... Гуляв би ти, Дерев’янко, до своєї Софії Віталіївни під теплий бочок, а не довбав би нам мозки! І їй задоволення, і мені спокійніше. Хіба немає, чим увечері зайнятися? Що ти за людинка? Скоро впень зіп’єшся... Роби що-небудь, Шуро, по-доброму совітую!
- Субота не робота, товаришу командир. У суботу навіть у Ізраїлі євреї не працюють.
- Ото й поганяв би до Ізраїлю!
За столиками розсміялися. Проте Шура не знітивсь.
- Я ж не обрізаний, мене не приймуть. А ти, Олексійовичу, обрізаний, признайся?
- Я би тобі... по самий корінь обчикрижив! І язика заодно... Гостряк!
Капітан насунув фуражку, дійшов до дверей і аж звідти докінчив:
- Наступного разу, Дерев’янко, усним попередженням не обійдеться. Розпишу польоти по повній програмі – отоді й посміємось разом. Віриш, ні? Наперед совітую: обріж краще сам, скільки не жалко, і дуй від мене подалі.

2.   Шура міцно тримався на ногах, однак по напруженій ході легко було здогадатися, що випив він чимало. Міг, звісно, і більше. Підійшовши до хвіртки, по-хазяйськи брязнув засувкою, і з двору ліниво гавкнув здоровенний кудлатий кавказець.
- Цить, Жук! Це я...
Ліхтар, що даремно горів над ґанком, освітлював полуторний фасад з білої силікатної цегли, господарські прибудови в глибині подвір’я, двостулкові металеві ворота і гарний шмат вулиці поперед будинку. Жити можна: привільно, незалежно й навіть, при бажанні, приспівуючи.
Цементованою доріжкою Шура попростував до ґанку, дисципліновано роззувся біля порогу, у веранді зняв робочу куртку, почепив у шафу на кілочок вішалки. Затим зайшов до хатнього коридору. У вітальні було темно, світився лише екран телевізора, чулися притишені вигуки. Шура заглянув у кімнату – Софія сиділа в кріслі під стіною і, здавалося, на його появу зовсім не зреагувала.
- Сонечко, - покликав Дерев’янко.
Дружина відмовчалася. По телевізору показували карколомний бойовик.
- Сонечко, я прийшов...
- А навіщо? Можеш вертатися туди, де був!
- Сонечко, не лайся.
- У тебе совість є?! Дев’ята година! Де це можна шлятися?
- Ну... зіграли партійку-другу в шашки...
- Це не смішно?! Подивися на себе – сорок років, а все забавляєшся! І потім, знаю я твої шашки прекрасно: сама мушу, як удова, сидіти дома, а ти з дружками-алконавтами жлуктиш горілку, де попало!
- Тільки пиво...
- Дозвілля знайшов? На мене покинув усе хазяйство, всю хатню роботу і ждеш, що я радітиму? Невже мені хоч раз на тиждень немає спочинку? Хіба я гірша за тебе, не заслужила вихідний?!
Вона рвучко підвелася й увімкнула світло. Незважаючи на роздратування та гнівно прищулені очі, виглядала дружина, попри все, красивою і звабною. Як завжди. Мабуть, ніхто б не повірив, що Софія старша за чоловіка. Навпаки – невисока, струнка чорнявка, вона іноді видавалася молодшою від Шури років на десять.
- Господи, знову побився? - дружина безсило опустила руки. - Старий дурень. За які гріхи мені таке нещастя?!..
- Ну, не плач, - Шура помацав вилицю, подумки матюкнувся. Зовнішність у нього зараз, певно, як у блудливого забіякуватого кота. - Розумієш, я...
- Тільки не треба мене дурити! Не треба вішати лапшу на вуха! Упав, мабуть?.. Чи щось на голову звалилось?.. Як уже все остогиділо...
- Соню...
- І припини називати мене цим вульгарним ім’ям! Скільки повторювати: не Сонька, а Софія! Папа з мамою назвали мене Софією!..
Вона сіла в крісло, закрила верх обличчя правою долонею. Подібні демонстративні сльози допікали Шурі найбільше. Неприємно якось відчувати себе мучителем і негідником.
- Я все поясню! Там, у кафейці, почалася... ну, бійка. Навіть не бійка, а так... На Толю-афганця наїхав якийсь чужий хмир із Кіровограда. Погиркалися хлопці, завелися... Розумієш? І Манько там, і Литвин, і ще... А я поліз розмиряти. Ну, і... зачепив хтось.
Софія врешті озвалася:
- Що ти від мене хочеш? Я на тебе сердита!.. А вечеря на кухні...
- Ти мені не віриш, - Шура нарешті розлютився на дружину і вмить психанув. - Та пішла ти!.. Не буду вечеряти!
- То й не треба. Наївся, мабуть, у кафе... Іди краще спати, п’яничко.
- І піду! А ти будеш дивитися телевізор?
- А я, - уїдливо відповіла жінка, - буду дивитися кіно. Що зостається вдові, крім телевізора?
- Я піду в душ, - заявив Шура.
Бруд він сполоснув у кочегарці відразу після роботи, а тепер бажав просто витверезитися.
- Заміни балон, бо газ закінчився.
- Я холодною помиюсь.
- Застудитися захотів? Ще мені не вистачало тебе потім хворого няньчити! Іди спати так, горе.
Шура вибрів з вітальні, спотикнувся в коридорі, матюкнувся вголос і роздратовано гримнув:
- Що це за торби?!
Витримавши для годиться паузу, Софія сказала:
- Максим приїхав. Дуже спішив до клубу. Занеси сумки йому під ліжко. Він там, начебто, привіз і тобі якусь книжку.
З трьома сумками напереваги Шура зайшов до кімнати сина. Найбільшу, на коліщатках, спер на бильце, а біля трохи меншої, спортивного типу, що носять через плече, присів, розстебнув блискавку і почав ритися, переглядаючи глянцеві журнали. Вибравши один з голою дівахою на строкатій палітурці, встав і попрямував до спальні. Напомацки увімкнув світильник, абияк розібрав двомісне ліжко, роздягнувся, кидаючи одяг на підлогу, куди прийдеться, і вмостився поверх ковдри.
- Не кури в постелі! – загукала з вітальні Софія.
Шура тихо, безадресно лайнувся. Уміла дружина допекти найневиннішими, здавалося б, словами. А потім перепитати: і що я такого сказала? Ну її к бісу!..
Без поспіху він перегортав сторінки з фотографіями страмнючих жінок, котрі з усмішками виставляли напоказ засмаглі розкішні тілеса, і в чергове  дивувався: у зазивних поглядах молодих повій не було й тіні збентеження чи сорому. Їхні очі не могли брехати – вони без сумнівів вважали за природне зніматися, в чім мати родила! Мабуть, їм це навіть подобалося. Можливо, деякі відверто хизуються віднайденим старезним способом заробляти гроші. А цікаво, як вони будуть пояснювати майбутнім чоловікам і дітям свою розпусність?..
Чогось я не розумію, подумав Шура. Світ здвинувся з твердої точки. А гляди, у цьому дійсно немає нічого поганого і серйозного? Не вкрали, не вбили... Чи, може, всі жінки такі?.. Скромні і цнотливі лише до певного часу... До першої спроби.
Він одклав журнал. Очі вже закривалися мимоволі, тож, відвернувши світильник у куток, Шура повернувся на правий бік і майже відразу заснув.
Трохи пізніше крізь сон він чув, як Софія витягує з-під нього ковдру, вкриває нею, щось запитує, термосить, але сил прокинутися не вистачило.

3. Неділя, 24 жовтня, 1999 рік.
Йому знову наснилися гори. Здоровенні, дикі, чужі гори. Бігти було важко – ноги попросту не бажали  переступати частіше – одначе він мусив бігти, бо позаду вперто маячили сіро-зелені іранські прикордонники. Він знав точно, що це іранці: хоч той він, що біг, не оглядався, та й не міг з ущелини бачити переслідувачів на перевалі, але якийсь інший він мав змогу водночас спостерігати з висоти і за одинокою фігуркою бігуна у камуфляжі, і за ворожими прикордонниками. І за радянським  “секретом”, який притаївся попереду та до якого зараз прагнув утікач.
У моменти прозирання він згадував, що це сон, але миттєво забував і вкотре напружував перетомлене тіло для бігу. Проте швидкість не збільшувалася ні на крихту. Він немов плив, сповільнено розмахуючи важелезними руками й ногами. Зате іранці мчали, мов хорти на полюванні, скорочуючи дистанцію неймовірними темпами.
Було тоскно, але не безпросвітно. Частиною свідомості Шура знав, що його не здоженуть, бо це лишень кошмар. Кортіло озирнутися і подивитися, чим скінчиться погоня, однак потрібно було втікати – на нього чекали свої.
Іранці раптом опинилися зовсім поряд, за спиною. А його ноги геть задерев’яніли, і він безсило зупинився. Тепер, очевидячки, залишалося тільки битися врукопаш, але кінцівки не слухалися розважних рішень. До всього, потемніло в очах, а груди стисло, що не продихнути. Доводилося помирати, але й помирати страшенно не хотілося.
Шура кудись рвонувся, судомно смикнув ногою і прокинувся.
Він лежав на ліжку у власній спальні, за вікном сіріло; поруч спала Соня. Було й досі моторошно, та жах помалу танув, змінюючись полегшенням.
То був лише сон. Можливо, на переміну погоди. Бадхиз і застава зрідка снилися йому саме після добрячої випивки та на переміну погоди.
Шура лежав незручно: горілиць, без подушки. Подушка, певно, звалилася на палас. Руки, складені на грудях, затекли. Він з трудом підняв їх догори, потріпав, поки рух крові не відновився, потримав підняті, щоб перестало колоти голками. Затим повернув лице до дружини. Спляча, вона здавалася мирною, ніжною і значно привабливішою, ніж учора ввечері у вітальні. Цікаво, подумалось йому зненацька, чи погодилася б Софія фотографуватися голою для журналу або зніматися в порнофільмі? Усе ж таки відносно чесний спосіб заробляти гроші. А всякий труд повинен оплачуватися. Навіть, коли трудяться передком і навлежачки. Та хай йому грець, такому заробітку!
Шура простягнув долоню й пальцями погладив обличчя Софії  від скроні до підборіддя. Не відразу, проте вона відчула доторки і різко відвернулася. Шура ліг на бік, ще погладив дружину: тепер по плечу, по спині, по теплим, м’яким  сідницям.
- Котра година? - спитала зненацька абсолютно не сонним голосом жінка.
- Та сьома вже. Надворі видко...
- Ти з глузду з’їхав! Сьома година! Маю я право бодай у неділю зранку відіспатися за цілий тиждень? Ти свиня!
Шура образився і лежав непорушно, доки дружина знову не засопіла. Затим з осторогою встав, підібрав штани й майку, натягнув, застебнув паска і пішов до кухні.
Вода у відрі на смак видалася прісною, а на додачу тхнула залізними трубами, мов собачатиною. Якби ж було пиво, або хоч газировка... Проте у роті сушило, наче після марш-кидка пустелею середніх розмірів, тому Шура допив кружку до денця. Але вода не допомогла.
Похлопавши себе по кишенях, він намацав запальничку та порожню  пачку “Прими”. Зім’яв  і кинув до піддувала. Без особливої надії заглянув до шухляди – як і очікував, ні там, ні на полицях нікотинових запасів не лишилося. Тож Шура попрямував до кімнати сина.
Максим дрихнув, укривши ковдрою голову. Речі він, старанно переймаючи погані батькові звички, порозкидав по підлозі, стільцях і столі. Коли Шура піднімав за рукав сорочку, з нагрудної кишені випала почата пачка імпортних сигарет. Шура вийняв двійко штук і тихо вийшов. У коридорі нарешті запалив, з полегкістю й насолодою затягнувся.
Незвичний запах та присмак він одрізнив зразу, але здогад з’явився аж тоді, коли нестримно закашлявся. Він удруге і втретє понюхав дим і також, для порівняння, незапалену сигарету. Розламавши її навпіл, потеребив у долонях, уважно розглядаючи та з превеликою ретельністю нюхаючи тютюн. Сумнівів у нього не зосталося:  потерть  знайомо пахнула гіркуватими зимовими хризантемами!
З грюком Шура розчахнув двері до Максимової спаленьки, зірвав із сина ковдру, тицьнув жменю під ніс.
- Що це таке?!
Не второпаючи, про віщо мова, парубок сонно мружився від світла.
- Я тебе питаю: що це таке?!
- А що це?...
- З якою травкою твоє куриво?!
Максим врешті решт злякався, одначе спробував узяти себе в руки.
- Ні з чим, - відповів. - Звичайне...
Шура стиснув кулак, повторив підкреслено терпляче:
- Востаннє запитую: що сюди домішано? Потягуєш анашу?! Кажи!
- А чого ти лізеш до моїх сигарет? – син  раптом нахабно підвищив тон. - Що хочу...
Шура ляснув його спересердя по вилиці, і парубок упав на подушку.
- Щеня! Не буде так, як ти хочеш – я батько! Ну!..
Максим усівся, тримаючись за вухо – образи в очах ані краплі, скоріше провина. Неохоче визнав:
- Це маріхуана... Але я... Хлопцям показав просто... Для забавки. Що такого? Зараз усі пробують...
Шура струсив потерть на стіл, обтер долоню об штани і нахилився над сином. Той сахнувся, але він спіймав і притримав голову, двома пальцями розтягнув повіки, вдивляючись у зіницю. Максим зрештою випручався, норовливо стріпнув чубом.
- Ти чого?!
Не відповідаючи, Шура схопив хлопця за зап’ясток, швидко оглянув вени лівої, потім правої руки. Затим, згадавши, обдивився перетинки між пальцями, а після, присівши навпочіпки, і ноги. Тоді повільно розпрямився.
- Ти чого?.. – повторив Максим. - Ти думав?.. – він затнувся. - Я ж... тільки попробував. Курнув разок...
- Сподобалося?! Баран!!
- Не сподобалося, не бійся... Прямо-таки... всі курять. Від пари затяжок нічого не станеться! Але я все – більше не буду, - парубок, очевидно, спостеріг, що виправдовується майже по-дитячому, бо додав: - Я все сам зрозумів... І не треба мене повчати.
- Де ти це взяв?
- В Одесі.
- У кого? Скільки? Скільки пачок?!
- Усього одну... Чесне слово, аби... – він знову почав оправдуватися і, помітивши це, роздратувався. - З інтересу! На складі угостили...
- Чи, може, більше? Краще по-нормальному признайся.
- Я вже признався: одну і тільки. Не говори зі мною, як із дитсадком! Я обіцяю – надалі жодної сигарети! Я зрозумів. Все!
Щось хитке в інтонаціях та в погляді сина змушувало сумніватися, не давало повірити у повну відвертість. Шура вирішив іти напролом.
- Ти брешеш! Де решта?
- Немає, кажу! Тільки оце.
Непереконливо. Шура рвучко підняв спортивну сумку, перевернув і вивалив з неї на долівку кілька десятків журналів. Обмацав шви, підкладку: подвійного дна таки не було. У найменшій сумці крім паки передвиборних листівок теж нічого не виявилося. Він роззирнувся по кімнаті – в кутку за ліжком стояла “кравчучка”. Шура витяг її на середину, під люстру, присів і почав методично викидати на килим книги з цілительськими порадами, кулінарними рецептами, детективами, любовними романами.
- Що ти робиш? Навіщо? – спробував зупинити його Максим. - Перестань! Там лише література.
- Побачимо... А тут що?
На дні сумки залишився згорток кубічної форми, запакований у сірий обгортковий папір. Надто великий для наркотику.
- Це... Ну, попросили передати... Не треба! Ну, що ти робиш?!
Шура без пояснень розірвав грубий, цупкий папір. Під ним був прихований дійсно не бозна-який кримінал: звичайнісінький турецький пральний порошок; дюжина симпатичних пачок, прикрашених зображенням великого жовтого лимона.
- Я ж просив! Тепер замотувати...
Шура встав, пройшовся по кімнаті, уважно оглядаючись, але нічого не чіпав; зазирнув під ліжко. Капці і брудні носки. Утім, в принципі, місця для тайників у спальні вистачало.
- Ти десь заховав решту анаші, - мовив ствердно. - І я знайду.  Краще, Максиме, признайся відразу. Поки я тобі ще довіряю.
- Ось, - майже викрикнув хлопець, - півпачки цигарок! Це все, що зосталося.
Шура відчинив шафу. Між складеною білизною та одягом можна було напхати чого завгодно і скільки захочеш. Вагон контрабанди! Перебирати речі акуратно йому забракло терпця, тому він простісінько пожбурляв усе в раптовому запалі на підлогу. Це дало невелику втіху, проте наркотиків і у шафі не знайшлося.
- Признайся по-доброму, - нагадав він.
- Більше ніякої анаші! – при цих щирих словах син прещиро глянув круглими очима, і слабкий намір повірити йому моментально випарувався.
Шуру несподівано осяяло натхнення: він швидкими кроками повернувся до купи, узяв наздогад пакунок прального порошку, постукав по коробці пальцем, стряхнув біля вуха. Всередині, безумовно, щось перекочувалося.
Не вагаючись, Шура розірвав картон, струсив порошок під ноги на килим.
- Що ти?..- Максим осікся на півслові, бо з отвору батько дістав невеликий, не більший календарного листка, запаяний пластиковий пакет без будь-яких маркувань. - Я не... – юнак украй розгубився. - Я про це абсолютно не знав!..
Прямокутний мішечок був із непрозорого сизого пластика, тому Шура спробував надкусити його з ріжка, затим смикнув зубами сильніше. Упаковка розірвалася і з дірки просипався вміст мішечка – жовтуваті крупні кристали, схожі на колишній кубинський цукор із тростини.
- Це наркота?!
- Мабуть... – Максим не відпирався.
Шура послинив пальця, схилився, підчепив кілька кристаликів, лизнув і зараз же похмуро сплюнув. Кінчик язика миттєво затерп. Точнісінько, як після уколу стоматолога.
- Це не анаша, - сказав Шура спроквола. - І не героїн. Ну, ти й уляпався... Кокаїн?
- Мабуть... - повторив син.
- Мабуть?! - Шура збеленів. - Ти мене за ідіота держиш? Я схожий на ідіота?!
Без замаху він ударив Максима по обличчю – знову долонею, однак цього разу парубок від поштовху звалився з ліжка аж на підлогу.
- Що ти мені тут голову морочив, дурня клеїв? Він тільки попробував, ніякої анаші... Брехун! Думав, не знайду? Я попереджував: краще сам признайся! А зараз мовчи! Пізно... Отже, ось які у тебе були поїздки по книжки! Одеса, порт, дешевший товар, оптові закупки!.. Література... Тепер ясно, що ти там задешево купував. Наркотики?! Заткнись і мовчи! Ти, дурню, хоч розумієш, до чого докотився? Ти торговець наркотиками, злочинець! Як ти сподівався жити далі?! Наївно думав, що завжди сходитиме з рук? А про тюрму не зметикував? А про матір? Та що про неї думати, переб’ється... А про тих людей, кому продаватимеш кокаїн? Устань...
Шура стомлено сів на ліжко, підтягнув згорток із пральним порошком ближче. Максим, високий, гарний, спортивної статури юнак, похнюплено стовбичив перед ним. Лицем син був схожий на Софію: такий же лоб, очі, ніс, але м’язисті руки, рельєфний прес, опуклі груди успадкував від батька. Викохали малюка, щоб на старість піклувався про предків!
- Мені на тебе зараз гидко дивитися, - вимовив Шура, а в наступну мить відчув, що сказав неправду.
Ні огиди, ні презирства, ні ненависті він далебі не мав. Натомість було похмуре, безнадійне відчуття, що все, достоту все, полетіло шкереберть, розбилося в друзки. І найголовніше, найжахливіше – втрачено сина. Назавжди і безповоротно. Присуд остаточний, апеляції і оскарженню не підлягає. А отже, втрачено і сім’ю. Здавалося... здавалося, віддав би душу дияволу, аби тільки повернутися назад до життя, яке тривало досі!
Пусті фантазії... Попереду лишень суд і тюрма...
Шура тяжко зітхнув, узяв верхню коробку порошку і відірвав за клапан картонну смужку. Затим двома пальцями витягнув новий сірий пакетик і кинув на стілець до вже розпечатаного.
Глянув синові в очі. Сказав:
- Отакі справи, студенте...
Відриваючи смужки і дістаючи з коробок кокаїн, Шура за кілька хвилин наскладав гірку з дев’яти пакетів. Наркотик виявився не у всих коробках. Утім, і цього було достатньо, щоби загриміти куди подалі. Причому, загриміти всерйоз і надовго.
- По чому зараз кокаїн?
- Не знаю... Не знаю точно... Тут – тисяч на десять. Доларів... Приблизно, - Максим знизав плечима. – Може, й менше...
Шура присвиснув.
- Десять тисяч баксів... Круто служиш комусь, хлопче! За процент?! Мовчиш... Ну-ну... І як ти в це лайно вступив? Га?! Кажи, коли питаю.
- Картярський борг... Або віддавати, або...
- Багато? Боргу, питаю, багато? Чого до нас із матір’ю не звернувся? Нашкребли б якось.
- Двісті доларів. Думав вам не казати... Сам би віддав...
- І що?
- Поставили на лічильник, а за три місяці накрутили ще на три сотні. На арапа взяли! Щоб віддати за карти, я позичив у Кузі...
- У кого?! У Віталика Кузнєцова? Отак запросто позичив півтисячі зелених?!
- Пів куска... Після почав відробляти: їздив у Одесу за книжками, за журналами...
- І за наркотою!
- Мабуть, ні... Взагалі, уперше попросили взяти передачу минулого разу. Те, що й тепер – пральний порошок.
- А наче й не здогадувався, що там могло бути.
- Звідки?! І не моє діло. Я – з’їздити і привезти, а товар – це власність хазяїна.
- Молодець, - похвалив Шура. – Юридичну базу підвів. Умієш відповідати! Так розповіси і прокурору, коли запитає. Гадаєш, повірить, що ти невинна бирка? Ти б на його місці повірив?
Парубок невпевнено хитнув головою.
- Дурило! – зірвався Шура на крик. - Ти не овечка, ти тупий баранисько! Знаєш, коли барана ведуть на бойню різати, він навіть не бекає. Оце й ти так... На погляд – здоровий розумака, а насправді – цуцик сліпий. Тьху!
- Що тепер робити?.. - нараз озвався Максим.
- А чого ти раніше про це не переживав?! Що йому робити... Сушити сухарі!.. Перший раз із порошком ти їхав чистий – перевіряли вони тебе. А вдруге накидали! Але й Віталик падло... Вербонув, паразит, капітально: не відкараскаєшся. Недоносок, хто б міг придумати!.. Друг дитинства, сусід – стерво!
- Віддамо їм товар! Ну, нехай забирають! Кузя обіцяв, що це остання поїздка. Що я вже розрахувався з ним. Оддамо?
Хлопець дивився на батька з надією.
- Кузя пообіцяв! А ти й губи розкатав. Сказано, дурень. Пенсне тобі Кузя втирає, хіба не ясно? На обидва ока. Уже легко не відпустять – ти у них на короткому повідку. Оброблений, і по руках, по ногах сповитий. Ні – з цим треба покінчити й край!
- Я віддам...
 -  Або, - невпевнено запропонував Шура, - можна... в ментовку здатися. Самому.
- Тоді мене посадять... А не посадять, то підріжуть.
Шурі аж у животі похололо: таки підріжуть за десять кусків. І погодився:
- Воно найкраще було б повернути весь кокаїн, та й щоб відчепилися... А як не відстануть?! Ти їм потрібен. Поки вони тобі гачок закинули. Ще одна ходка – і ти в системі залізно, з кишками. Отоді вже рано чи пізно, а посадять, факт. Ну, ти і влип!..
- Я завезу і... Поясню все... Скажу... що не буду!..
Шура гірко усміхнувся. Завезу, побалакаю, відпустять... Дитячий лепет. Ніхто нікого не пустить! Особливо тепер, коли товар по дорозі засвітився. Зайві свідки з’явилися – розрахунку немає відпускати. Користі ніякої з подібного благородства, лише клопоти.  Отже... Або з ними, або проти них. Іншого виходу не видно. Все! Треба рішатися...
Шура встав.
- Нікуди ти не поїдеш. Зостанешся дома.
- Тоді вони самі приїдуть! Справа в тому, що я й так на день затримався. Мене ще вчора чекали.
- Нехай чекають, нехай приїжджають. Я з ними й розмовлятиму.
- Па! Ти не знаєш цих...
- Я сказав.  І по-другому не буде. Кінчаєм базар. А тронути тебе я не позволю.
- Мама спитає, чого я не поїхав, - нагадав Максим.
- Будеш допомагати мені сьогодні. Заняття знайдеться. Он дрова треба до пуття довести.  І тут прибери, щоб жодних слідів. Матері ні слова! Це не бабське діло, а твоє і моє. Одіб’ємося...

4. Дворучна пилка була старанно розведена й нагострена, тож Шура і Максим розправлялися з товстими дубовими та акацієвими метрівками граючись. Колодки лежали під навісом сараю ще з минулої зими, все дожидалися зручної нагоди – і от дождалися. Удвох батько й син Дерев’янки  брали метрівку, клали на козли і за хвилину нові три чурбаки летіли до кучі.
Пилярі, незважаючи на скупе осіннє сонечко та прохолодний вітерець, давно оголилися до пояса, проте і роздягнені швидко змокріли від напруженої, енергійної праці. Темп задавав Шура. Він не терпів млявої, повільної роботи, бо в усьому послідовно сповідував не помірність, навіть не золоту серединку, а крайнощі. Гуляти так гуляти, робити так робити! Без мороки!
Максим, хоч і вдвічі молодший, заморився більше, однак намагався не відставати від батька і виду втоми не подавати. Шура, окрім слів “взяли”, “поклали”, “пиляй”, із ним майже не розмовляв, але постійно слідкував очима за виразом парубкового обличчя. На сина він чомусь, як не старався, не гнівався геть. Лишень, коли знову припоминав про ранкову знахідку, мимоволі крушився, що нічого заднім умом не придумати, не вдіяти, не змінити... І мимоволі ж подумки починав перебирати можливі подальші варіанти. Але як не крути, попереду світили тільки неприємності. Причому великі неприємності.
Софія поралась у хаті. Спочатку вона розсердилася, що Максим відмовився їхати, проте скоро втішилася дрібним пранням вручну, а затим розходилася і затіяла генеральне прибирання: наведення порядків з вибиванням пілок, килимків, паласів, вологим протиранням та миттям підлоги. Кілька разів дружина намагалася продемонструвати характер і змусити пилярів одягнутись, щоби не протягло, та врешті відв’язалася з піклуванням, наразившись на дружний опір.
Коли Жук гавкнув, Шура випростав зігнуту спину і, втираючи піт з лоба, подивився на вулицю. Із села під’їхала новенька “дев’ятка” шоколадного кольору й зупинилася попід їхніми воротами. Музика із салону автомобіля долинала аж до сараю.
- Соню! - позвав Дерев’янко. - Соню, до тебе! Вийди на секунду.
- До мене? Хто там?
У яскравому халатику, підв’язана хусткою понад брови, Софія виглядала по-домашньому простою, та однак милою і зворушливою.
- Твій начальник, - відповів коротко Шура й потягнув пилку до себе.
Едуард Геннадійович поспішав тим часом од хвіртки до ґанку. Попри вихідний день, за звичаєм у строгому темно-синьому костюмі, при краватці під білий комірець. Незмінно імпозантний, статечний, підтягнутий, впевнений у собі й у своїй меті –  словом, зразковий директор. Начальник із знаком якості.
- Це я, Софіє Віталіївно, - посміхнувся, щирячи зуби. - Добридень! Перепрошую, але вас терміново викликають на виборчу дільницю. Ще раз вибачте, що відриваю від важливих домашніх справ...
- Доброго дня! А що трапилося?
- Вимагають звірити списки виборців. Перевіряючі з обласної адміністрації завітали неждано-негадано. Третій замісник другого заступника. Чи навпаки. Як сніг на голову.  Здрастуйте, Олександре Степановичу! 
Шура фукнув у вуса, не кидаючи пиляти. Максим привітався.
- Я вчора здала всі списки. Перевірила і замкнула в сейф.
- Потрібні додаткові пояснення, - приїжджий був весело-наполегливий. - Ну, ви знаєте ревізорів! Завжди однаковісінькі: їм потрібно не те, що є, а те, чого нема. Інакше не були б вони у перевіряючих. Така у них професійна специфіка. Як говориться, на те й поставлені, щоб нас контролювати. Се ля ві!
- Заждіть, я хоча б перевдягнусь. Боже, а зачіска!
- Ну, звичайно, які питання! Перевдягайтеся, причісуйтесь, я почекаю. І не надто поспішайте, зараз їх там трохи пригощають... – гість хихонув. - Чим Бог послав. Ніщо людське не чуже й комісіям!
Коли Софія зникла у веранді, він повільно пройшовся до воріт, скоса вивчаючи і будинок, і подвір’я. Певно, цікавився побутовими умовами підлеглих. Собака ліниво, з перервами, погавкав, та й ліг коло будки, поклавши морду на лапи.
- Хто це? - пошепки спитав Максим.
- Директор школи... Поліну Василівну пішли на пенсію, бо хабара не давала, а взамін прислали городського птаха. Проштрафився він там у місті: не то розвівся сам зі скандалом, не то чиюсь сім’ю розбив. Один чорт! Ну, а до нас кинули для зміцнення колективу, - Шура хмикнув. - Піднімать буде планку, щоб служба медом не здавалась. Фактично – на виправні роботи заслали. Як декабриста. Житло у місті, а у нас на квартирі живе. А твоя мати колись училася разом із ним у педінституті. На різних факультетах, ясно. Однокурсник чи однокашник, не знаю. А може, просто випадковий знайомий, я не інтересувався подробицями. Та не притискай ти так сильно! – гримнув зненацька. - Легко веди, вона гостра. До себе, до себе...
Софія з порогу, вбрана нарядніше, усміхнена, голосно запитала:
- Ми надовго?
- На годину-дві, не довше, - відгукнувся Едуард Геннадійович. – Як поведеться. Поїхали?
- Шуро, обідайте, певно, без мене, не чекайте. Борщ на плиті, розігрійте, якщо охолоне.
Цокаючи каблучками по доріжці, дружина поспішила до хвіртки, яку передбачливо відчинив гість. Джентльменське відкривання  дверцят повторилося і біля “дев’ятки”. Легковик вуркнув, розвернувся майже на місці і помчав у село, здіймаючи пилюку.
- Ну, й досить! – скомандував Шура. - Перекур. Миємо руки та гайда їсти. Після обіду доробимо.

5.   До темряви  дійсно встигли перепиляти все наготовлене, частину навіть і покололи. Максим рвався занести порубані дрова в сарай, але Шура його зупинив: “завтра”.
Вечеряти сіли надворі під ліхтарем; добро, вітер ущух і в ніч випогодилося на справжнє тепло. Дерев’янко за столом хмурився: йому не подобався настрій дружини. З дільниці вона повернулася розсмикана, знервована, проте не пояснювала нічого і, що найдивніше, не зривала злість на Шурі. Останнє було украй незвичним. Сірі очі жінки немов побільшали, виділяючись на смаглявому обличчі, а крила носа помітно роздималися. Це, по прикметах, слугувало ознакою якоїсь брехні чи проступку  з її боку. Софія навіть випила з чоловіком горілки – для апетиту. І коли Шура наповнив чарку повторно, не відмовилася навідріз і не комизилася, а лише запопадливо зауважила:
- Може, не треба? Принаймні, дитині не наливай... Максимочку, салату покласти?
- Хай краще при нас з тобою сто грам смикне, ніж десь під забором обкуриться, якщо не гірше!
Парубок одвів погляд.
- Що ти таке верзеш? – обурилася дружина. – Та ще й про рідну дитину.
- Ну, за те, щоб у парі! Беріть, беріть... Не грійте, звільняйте посудину!
Софія цокнулася з сином, швиденько запила горілку компотом, підказала:
- Заїдай, Максимку! Картопелька смачна, капустка цвітна; м’яса  зовсім не берете. Для кого я готувала? Шуро – їж!
- Ну, що там, - поважно поцікавився Шура, - на дільниці?
- Як завжди... Агітуйте, щоб усі прийшли на вибори, щоб проголосувало не менше сімдесяти відсотків. Працюйте з населенням, з пенсіонерами. Не допускати посторонніх до списків, до протоколів, до бюлетенів. Все те саме. Набридло вже.
- А голосувати за кого?
- За Президента, звісно, - дружина притишила голос і додала. – Якщо область не забезпечить більшості, знімуть голову держадміністрації.
- Трусяться за нагріте місце, паразити... А, гляди, не вгадають: область проголосує “проти” і пройде другий кандидат? Ото кіно!
- Шура, однаково все залишиться, як було. Думаєш, сильно зміниться, коли б інший президент став?! Та й не оберуть нового...
Скрипнули металеві завіси, і зразу басовито озвався собака. Світло ліхтаря било аж до воріт, але на фоні темної вулиці виднівся лише силует у проймі хвіртки.
- Кого там на ніч?.. – лайливо буркнув Шура впівголоса, проте встав од столу і попростував до гостя. – Жук, у будку!
- Добрий вечір, дядьку Шуро! – привітався до нього хлопчина в окулярах. - Максим дома?
- Це ти, Віталику?.. – Дерев’янко відчув і розгубленість, і радість одночасно: почалося! Перевів подих і спокійно відказав: - Дома. Нащо він тобі? Він вечеряє.
- Покличте його, будь ласка...
- Може, ти пізніше зайдеш?
- Я тільки на хвилинку! Заберу передачу з Одеси...
- Книги чи що?
- Можна й книги заодно, - хлопець не міг приховати легкого тремтіння в голосі. Хоча, можливо, то Шурі лише здавалося. – А взагалі, мені тільки передачу потрібно. Максим знає.
- А!.. Це порошок? – немов нарешті здогадався Шура. - Якомусь мужикові?
- Точно – пральний порошок.
- Та що це за спішність? Посеред ночі за передачею!.. Золота вона, чи як? Давай краще завтра. Ти надовго до батьків?
- Я, власне, на машині приїхав... З тим чоловіком. Він чекає в кабіні.
- А-а, і він тут? Ну, то перекажи тому чолов’язі, - Шура далі не міг стримуватися і облишив прикидатися поштивим, - що ні хріна я йому не віддам! Ти зрозумів? Ні хріна! Скажи йому, хай пре дустовим милом. Щоб воші не заводилися! Валяй звідсіль! Валяй-валяй... Ти бач, понаприїжджали!..
Віталик негайно розвернувся, навіть не прощаючись, і слухняно подибав туди, де Дерев’янко ще раніш помітив світлі контури легковика розмірами, приблизно, з “волгу”.  Не довго думавши, Шура пішов слідом за хлопцем. Жодних планів він не мав, а про наслідки тим паче не розмірковував.
- Маленький облом, - сказав хтось і присвиснув. Звуки серед нічної тиші лунали далеко і чітко.
- Що приключилося? - запитав інакший голос, доросліший за попередній.
- Не віддає! – розпачливо пискнув Віталик. – Його старий...
- А до чого тут він? Хіба він у курсах?
- Не знаю, Жорже! Ну, він, це... не віддає!
- Чого, питаю?!
Біля машини Шура роздивився три постаті, рахуючи з Віталиком Кузнєцовим. Мабуть, і чужинці в свою чергу помітили його, бо дружно повернулися і замовкли.
- Ей, ти, - грубо почав Дерев’янко, - бугром у них, чи як?
Він зупинився за метр од машини. То виявився колись розкішний, старенький трьохсотий “мерседес” жовто-зеленого кольору. Велика прожерлива консервна бляшанка. Її господар не міг бути надто крутим.
- Е-е, та ти сикавка, а не мужик, - додав Дерев’янко для проби зневажливо.
- Мужики в зоні, папаня. Попрошу не обзиватися, тут діти.
Молодик років тридцяти, котрого Кузя назвав Жоржем, високий і міцний, дещо перемінив позу, опустивши руку до кишені. Другий, певно, був водієм: тримався за передні ліві дверці. Нічого небезпечного Шура поки не побачив.
- Чуваки, гребіть звідси, доки я вам не накостиляв, - мовив він майже примирливо.
- А нас, папаня, не дуже просто костиляти, - також примирливо заперечив Жорж .- Будуть затруднєнія, сложності. Ми самі, кому хоч, можем фейс почистить. І передачку прийдеться, між прочим, все одно возвратить. Товар, пардон, бабок стоїть!
- Не діждешся, вилупку! Якщо я захочу домовлятися, то не з шавками, не з шохами, а з кимсь із твоїх хазяїв. Отака тобі передачка, поц. Просік?
- Ну, папаня, в натурі хамиш!
Дерев’янко несподівано ступив уперед, обхопив горлянку молодика правицею і стис кадик. Розгубившись у першу мить, Жорж задихнувся, не в силі відірвати дужу кисть від горла. Водій, оббігши капот “мерса”, замість нападати на Шуру, термосив  його за рукав, бив по кулаку, а потім навіть спробував куснути. Шура вивірено ляснув набридлого слабака по лобі і збив на землю. Екзекуція відбувалася без зайвого шуму і галасу, в цілковитій тиші. Жорж не був здатен бодай захрипіти.
Нарешті у нього підітнулися ноги. Він помалу почав сповзати по крилу, до якого Шура притиснув його, конвульсивно змахував руками у повітрі. Враз стукнули задні дверцята, і з гарчанням з’явився четвертий член заїжджої команди: майже двометровий і майже прямокутний.
-  Заєць, мочи його! – верескнув водій, і Шура відпустив Жоржа, котрий не впав, а утримався навколішках.
Здоровило рухався на диво плавно. Двома легкими кроками він зблизився з Дерев’янком і одразу завдав потужного швидкого удару. Шура ледь устиг підставити праве плече, пропускаючи кулак по дотичній, затим негайно копнув нападника по чашечці, а лівою стусонув у середину грудей, кудись під серце.
Жорж нестримно бухикав, уповільнено нишпорив по кишеням. Водій уже підвівся і наскочив на Дерев’янка зі спини, облапив поверх рук. Шура сильно вдарив тім’ям назад, і хлопчина з криком звалився на траву знову.
- Заєць!.. – прохарчав Жорж, встаючи кінець кінцем у зріст.
Заєць розмахнувся з відстані півтора метра, проте Дерев’янко не дожидався плюхи, а водночас ступив назустріч, пригнувся під руку здорованя і наніс підряд ударів шість-сім: кулаками, ліктями, коліном і ще кулаками. Коли ворог упав на траву, він спересердя додав копняка, але, судячи з усього, Заєць утратив свідомість раніше.
Шура обернувся. Водій досі продовжував одпочивати побіля колеса, Віталик  десь безслідно зник, а от Жорж зчепився з Максимом, який, напевно, прибіг на допомогу батькові. Це не виглядало бойовиськом – парубки безтолково лупцювали один одного по не дуже вразливим місцям – штурханина, коротко кажучи. Однак спостерігати Шура не збирався. Він смикнув Жоржа за довге волосся, розвернув до себе передом і з усієї злості вгатив у носа. Жахливо зойкнувши, молодик затулився долонями, впав поряд зі слабосилим водієм і заскімлив.
Дерев’янко нахилився, уперся в коліна. В легенях пекло, серце колотилося, мов божевільне, пальці дрижали. З досадою відзначив: коротенька, мізерна бійка, а як доводиться відсапуватися. Розтратив, прожив витривалість геть-чисто! Потім поглянув на сина. Максим зап’ястям утирав розбитий рот.
- Сильно? – запитав Шура осиплим голосом.
- Та, дрібниці, губа трохи...
Жорж стих, прибрав, одвів долоні. Вигляд у нього був справний, як і належить при зламаному носі: пів-обличчя заюшене кров’ю. Молодик сів, спираючись на руки, затим повільно, незграбно став рачки – і заходився шумно блювати. Звівся на ноги, чіпляючись за бампер, і нитик-водій. Не рухався лише двометровий Заєць.
- Ну, мужик, тобі кранти! - вигукнув нагло водій, проте миттю відскочив подалі, коли Дерев’янко розігнувся.
А Шура, все ще захеканий, копняком під кістлявий зад допоміг підвестися Жоржу, люто пригрозив:
- Максима не чіпать, уб’ю! Сволота... Дайте йому спокій! Ясно? Не приведи Боже, що удумаєте, краще зразу ідіть і вішайтесь. Я до вас кругом доберусь! Якщо хто торкне Максима, - Дерев’янко лайнувся, - вам усім гвіздець. Повбиваю, на хрін...
Для переконливості він торохнув кулаком по лобовому склі, і воно прикрасилося прегарною дугастою тріщиною від верху до низу.
- Це перебір, мужик! – хирлявий водій аж розвів руками. - До чого тут тачка?! Козел ти, в натурі...
Шура мовчки, але від душі копнув носаком черевика  в крило і відчув, що ум’яв обшивку. Водій цмокнув язиком, зашпарив:
- Ну, все, все! Ти правий, мужик! Бачимо, доказав... Більше не спорюсь...
- Тоді забирайте цю здохлятину, грузіть у драндулет і умотуйтесь звідсіль, поки я добрий. Все ясно?! В темпі!
Жорж, Кузя і водій скоренько вкинули паморочного Зайця в “мерс”, легковик розвернувся. Дерев’янко згадав, що слідувало б знати номер машини, і на всяк випадок запам’ятав: 120-58  ОН.
- Тепер гайда, - мовив до Максима. – Там мати жде. Кров витри.
Через кілька кроків додав:
-  Каліка. Здоровий бичок, а поняття немає ніякого: махаєш тими граблями, наче... Тьху!.. Матері не здумай сказати.
Однак Софія сама здогадалася.
- Що з вами? – запитала відразу. - Шура, що трапилося?.. О, Господи, на п’ять хвилин відійшли... Максиме, чого в тебе кров на рукаві? Що з губами?
- Прикусив, - відповів парубок. - Спіткнувся...
- Не копіюй батька! Це ти! – переключилася дружина на Шуру. - Ти винен! Учора побився десь, сьогодні сина вплутав. Завтра ще котрогось дідька придумаєш для мене! Навіщо?! Хто це був? Скажи, хто?
- Ти їх не знаєш, - Дерев’янко втомлено сів за стіл, налив собі горілки по вінця і випив залпом.
- Алкаш, п’яниця, нікчема! Коли ж ти, мучителю, перестанеш з мене кров смоктати?! Як павук... Максиме, куди?..
- Та ну вас, справді! Тільки сваритеся весь час. Набридло! Хіба не можна по-людськи?..
- Максиме, зачекай! А вечеря?
Софія поспішила за сином у дім, але на порозі оглянулася.
- Ти мені всеньке життя перепаскудив! Кожного дня п’янки або скандали! Вирішив мене в могилу загнати до строку!
- Ти перебільшуєш, сонечко, - зауважив Шура і почав їсти захололу картоплю.

6. Він лежав у ліжку, читав черговий російський детектив: про розгул сонцевської братви та продажну підмосковну й московську міліцію, коли Софія нарешті помилася і зайшла в нічній сорочці до спальні. З нездоровою традицією дружини спати частково в білизні Дерев’янко спробував боротися ще до весілля, але переламати звичку не зміг і за двадцять років. Аргумент був вагомий: без комбінації та плавок Соня відчувала себе голою.
- Посунься, - сказала вона сердито, проте з її тону Шура зрозумів, що гроза минулася.
- А “будь ласка”?
- Посунься, будь ласка... Ну! Я змерзла, мов жаба... Швидше!
Зручно вмостившись поруч, обпершись спиною об Шурин бік, Софія теж взяла книгу і розкрила на загнутій сторінці.
- Ти зібралася читати? – запитав він. - А не запізно? Глянь на годинник. Мені завтра рано вставати.
- Ти ж читаєш.
- Уже ні, - відклав детектив на тумбочку Шура. - У мене уже пропала охота читати.
- Чого б це? - гмикнула дружина. - А ти через силу почитай.
- Відколи ти прийшла і лягла коло мене, мені хочеться іншого... – Дерев’янко зробив невелику паузу і додав: - Давай краще поговоримо.
- Закортіло спілкування?! І про що нам говорити?.. Ти, наприклад, взагалі нічого не розповідаєш. Ніколи.
- Ти теж багато чого не розказуєш.
- Бо ти мене не любиш, зовсім мною не цікавишся...
- Неправда і брехня!
- Правда! Всі твої інтереси – це дружки й кафе. Ще шашки. І футбол по телевізору. Набір розчудесний! А от дружині серед твоїх хобі місця не знайшлося. Ми як розведені: від різних сторонніх людей я мушу вислуховувати про твої походеньки! Кому це сподобається?
- Що тобі сказав Максим? – змінив трохи тему Шура.
- Те саме, що й ти. Два конспіратора... Ти його настроїв проти мене!
- Неправда і...
- Правда! Правда, Шурочко. І це вже давним-давно. Коли він був маленький, то все-все мені розповідав. Приходив, сідав на коліна, обнімав, шептав на вушко...
- ... маленький ябедник...
- ... а зараз при зустрічі соромиться у щоку поцілувати! Це твоє виховання.
- Просто виріс. Та кинь ти книжку! Їй-бо, порву. І повернись. Отак... Добре.
- Тепер полегшало? - Софія насмішкувато примружилася. Сірі очі дружини стали каламутними, і Дерев’янкові перехопило дух.
- Золотко, я тебе люблю...
- Ой-ой-ой; звідки у нас ці ніжності?
- Ніжність у сексі – найцінніше, рибонько! Слухай, а що це у тебе за форма “раз”?
- Симпатичні? На базарі в п’ятницю купила. Егей, дивись не порви. Обережніше, ведмідь! Нетерплячка?
- Соня, це страм якийсь, а не труси. Стид і страм! Через сіточку усе видно, ще й чорними квіточками оторочено. Викинь, щоб я не бачив! Наче в борделі, а не дома з вірною дружиною.
- А може, я хочу почуватися у ліжку розпущеною. Або спокусницею!
- По-моєму, жінка найкраще почуває себе, коли мужчина добряче їй увіпхне. А все інше – дурниці і вигадки. Хіба ні?
- Ну, то увіпхни, якщо можеш, теоретик. Можеш? Тоді чого телишся? Давай! Ну!
- Скучила за мужиком? Попав? Попав... Ну, держись. Ось тобі. А так? А так? І так! Приємно?
- Боже, - Софія застогнала, вигнулася і цокнула язиком, - у мене перед місячними апетит, як у шлюхи. Я не витримаю... Мамочко... Так, так... О-о-о...
Коли Шура врешті зупинився, дружина заходилася виціловувати його.
- Сподобалось? –запитав він. - Піймала кайф?
- Ти безсовісний. Вульгарний і безпардонний мужлай. І ніжності  та делікатності в тобі ні на крихту!
- Ми, кочегари...
- І вуса в тебе колючі і паскудні. Ото тільки, що інструмент між ногами справний.
- Оце вся дяка? Нормально. Старався, старався...
- Можна подумати, що ти старався не для власного задоволення, - Софія пирхнула .- Альтруїст відкопався.
- Сонечко, секс – це не задоволення , а тяжкий, виснажливий труд.
Дружина засміялася. Після любощів вона сміялася особливо гарно; так, що хотілося знову.
- За труди тобі п’ять з плюсом. А за брехні – двійка. Не зугарний!
- Отже, ти ждеш відвертості, а не компліментів? А знаєш, я теж помітив, що в сексі найцінніше – щирість.
- Ти казав допіру, що ніжність.
- Хіба? – Шура замислився. – Правильно! Щирість і ніжність. Поспоримо, якщо бажаєш. Нема кращого, ніж потрахкатися з бабою, а потім душевно побалакати з нею про смисл життя.
- По-перше, я не баба. А по-друге, тебе, здається, цілком влаштовують ваші п’яні гомосексуальні диспути в кафе.
- Ні, то зовсім інакше. Там – закритість. Кожен про себе і про своє. Мужчини не слухають друг друга, а вислуховують. Але думають при цьому про своє. А з жінкою, з якою ви тільки-тільки були єдиним організмом – повна довіра. Можна питати, про що завгодно. А можна розповісти про  заповітне. Ніхто не соромиться і не ховається в панцир.
- Та ти філософ.
- Я дурнуватий роботяга. Просто задумуюсь іноді. Учора, приміром, я хотів тебе запитати – чисто образно – ти погодилася б зніматися  в кіно?  За гроші… Але в порнографії.
- Нізащо!
- Не спіши, подумай. За десять тисяч доларів!
- Ні, не погодилася б! У мене монастирське виховання: лише кохання! А з чужими мужиками... Як тварини... І ніхто таких грошей не заплатить... Зате ти, певно, з радістю побіг би, вистрибом!
- Зараз балакаємо не про мене, - розважно заперечив Шура. - То наступним разом. А в  стриптизі виступати? За гроші... Там же тільки роздягатися, без сексу.
- Все рівно не зможу; мені соромно, розумієш?
- А чого їм не стидно ? Ну, їм же не стидно!
- Не знаю. Звикли. Робота...
- І ти звикла б. Усього-на-всього показати частину тіла. От яка різниця, що дозволяється показувати? А головне – гроші. Ти ж любиш гроші.
- Бовдур ти набитий. Я не гроші люблю, а те, що за них купують. А про стриптиз, давай, перестанемо... Скажи краще, хто розбив Максимові губу?
- Та це ненароком, жартома. Буває... А ти зразу шугаєш!..
-  Я вам не вірю. Чому тоді Максим не признається?
- Стидно йому. Кинь! - Шура махнув рукою. - Облиш Максима у спокої. Розкажи, що у вас трапилося?
- Де?
- На дільниці, мабуть. Ти приїхала розстроєна. Лаяли чи що?
- Ні, нічого зовсім. То тобі здалося. Ти занадто спостережливий. Все гаразд. Ну, годі, піду помиюсь і спати. Дванадцята година.
Софія спритно, гнучко, мов молодиця, вислизнула з-під ковдри і подалася до ванної кімнати. Шура подивився услід дружині, а потім просто лежав з відкритими очима. Думав про хлопців, котрі приїжджали по кокаїн. Самі вони, зрозуміло, великої загрози не становили. Максимум можливостей – побити вночі вікна в будинку чи перестріти в глухому закутку та полякати. Однак за ними хтось стояв і торгав за ниточки. Такий собі Карабас-Фантомас. У того репертуар багатший. І кого він випустить навзамін, невідомо. Хоча, без сумніву, очікувати варто чогось значно гіршого.
Дерев’янко мимоволі зітхнув. Що ж, ти замовляв переговори з кимсь козирним, а не з цими шістками. Ось і матимеш. У нього похолоділо в животі – у нього завжди холоділо в животі при небезпеці. А небезпекою нині тхнуло, аж смерділо. Небезпека вже топталася біля порогу і простягала руку, аби постукати в двері!
Завтра, скоріш за все, ще нічого не трапиться.  А післязавтра... Доживемо – побачимо.
Почувши, що Софія вертається, він закрив очі і прикинувся сплячим.

7. Понеділок, 25 жовтня, 1999 рік.   
- Чого додому не йдеш, Дерев’янко?      
Учитель фізкультури підійшов ближче і зупинився поряд під стіною кочегарки. Також запалив сигарету, кліпаючи на тьмяне осіннє світило.
- Га? – перепитав Шура.   
Від школи  буквально щойно від’їхала  директорська “дев’ятка”, і він проводжав її уважним поглядом.
- Обідати чого не йдеш, питаю?
Праворуч  директора на передньому місці у легковику сиділа Софія. Коли вона виходила з приміщення на ґанок, Едуард Геннадійович уже чатував у “жигулях”, відкривши дверці. Зодягнена жінка була в строгу сукню, що чимось нагадувала учнівську форму, і здалеку скидалася на старшокласницю куди краще, ніж ті незграбні дівчата, що юртувалися біля входу. Фігурка у Софії, безумовно, вищий клас. Одеський шик, який не витравили ні життя в селі, ні нездара-чоловік. Як говорила добра душа Розалія Яківна: “Сонечка, ти не створена для курників та свинарників”...
А взагалі, у школі дружина іноді здавалася Шурі якоюсь нерідною та далекою.  Можливо, через одяг і зачіску, а може, виною цьому була її  підкреслено холодна поведінка, коли випадково стикалися десь у коридорі чи на подвір’ї.
- Я в їдальні перехопив, - відповів нарешті. - Ну його к бісу! Наряд отримав від начальства – розібрати піч перед сезоном. Назавтра, наче, прийде зварник із колгоспу, буде переварювати котел. Хоче одну секцію добавити.
- А що на обід давали? – поцікавився фізкультурник. - Чи й мені сходити поїсти...
- Розсольник, каша перлова, огірки і чай.
- Каша з м’ясом ?
- За полтину?! З дулею, та ще й з маком! Стьопо, коли те м’ясо було? Пісний суп, добре, що гарячий; каша засмажена цибулею на олії. М’ясо!..
- Не кажи: пам’ятаю, збудували нову школу – це Поліна Василівна тільки стала на завуча – і за двадцять копійок у їдальні давали, як у ресторані. Та де тому ресторану братися! Борщ густий, з квасолею, жирний, і кусень м’яса з салом з твою клешню завбільшки. А до картоплі чи до макарон, чи й до гречаної каші -  гуляш або строганка. І компот, а не чай з моркви. Наївся, то й дома жінці готувати не треба. Дітей ще у нас не завелося, я в школі обідав, а Міля в колгоспному буфеті...
- Згадала баба, як дівкою була, - сказав Дерев’янко. - Оглянись, до тебе!
Маленьке худеньке дівча з двома бантиками у кісках та з джинсовим ранцем за спиною несміливо наблизилося до чоловіків.
- Степане Петровичу, - озвалося воно, - моя мама просили, щоб мене відпустили з шостого уроку додому. Бо вона їдуть у місто, а комусь треба посидіти із сестричкою. А бабуні нема теж. Вона на току кукурудзу чистять. Відпустіть мене, будь ласка.
- А я при чому? – мало не сплеснув фізкультурник. - Таню, у тебе є класний керівник? Є. Ото й іди до неї і відпрошуйся. Що я?!
- Ганна Миколаївна сказали, щоб я обов’язково спитала дозволу у вас.
Фізкультурник аж затоптався на місці від хвилювання.
- Ти, Таню, піди і скажи Ганні Миколаївні, що я не відпускаю з уроків, а це тільки вона може зробити. Вона твій класовод. А я учитель. До мене хто прийде в спортзал чи на стадіон, тих я й учу. А з уроків не відпускаю. Не маю такого права. Я не директор, щоб розпоряджатися учнями. Зрозуміла? Ну, то йди собі. А ви що хотіли, орли?
Гурт хлопчаків дожидався своєї черги для перемов.
- Ми будемо сьогодні грати у футбол? - запитав найкмітливіший, хоча й найнижчий на зріст.
- Будете. М’яч є? Принесли? Де?
- Ось, - показали хлопці. - І ще другий у дівчат. Баскетбольний.
- Добре. Тоді смаліть на стадіон, поділіться на команди і починайте грати. А я зараз підійду, відмічу, кого нема і хто без форми.
- А можна хлопці проти дівчат?
- А чого ні? Можна. Але на полі не матюкатися, бо поставлю двійки. Зрозуміли? Біжіть, бо й урок скоро кінчиться. Безтолкові...
- Піду і я стукати, - сказав Шура. Степан йому набридав швидко.
- Та постій, устигнеш іще. А де Микола? Ти чого один?
- Микола мотоцикла надумав справляти. Одпросився, хитроман. Якраз вибрав день підходящий...
- Микола, між нами, на рибалку поїхав. Я сам бачив, як він з вудками котив на своєму зеленому “емчику”. Справляє!.. Це точно на Ледачий поїхав;  там, кажуть, вчора карась на черв’яка  клював до обіду.
- От зараза! – спересердя лайнувся Шура. - А директор мені заявляє: Микола Трохимович зайнятий, попрацюйте сьогодні за нього, за обох, а він потім відробить. Аякже, відробить... Ну, не знав я. Падлюка!
- А твоя супруга  іде на підвищення? Головою профкому вибрали; наш новий хоче, мабуть, із неї заміну зробить. У резерв кадрів записав. І знову кудись повіз. На нараду...
- Слухай, Стьопо, тобі яке діло?! Ти як базарком на ринку – все треба обсудити , про всіх попащекувати. Плітки розносиш.
- Ти мене послухай! – образився фізкультурник. - Учора, приміром, удень, в обід, його “жигулі”, директора, стояли в ліску коло кар’єра. Люди брали глину, бачили. Довго стояли! І з ним, між іншим, знаходилася якась мамзель. Хто вона, чим займалися в посадці, а може, в машині, не бачив, не видумую. Але факт у наявності. Люди даром брехати не будуть. Зрозумів?
- Пішов ти!.. – сплюнув Дерев’янко. Затоптав недопалок і, не дивлячись на іронічну осмішку фізкультурника, зайшов у кочегарку.
Роботи зоставалося непочатий край; тож він негайно взяв молоток і заходився відколювати від напіврозваленої печі одну по одній здоровецькі зліплені цеглини та оббивати з них засохлий глиняний розчин.
Нічого трудного чи особливо премудрого, однак робота не клеїлася. Слова Стьопи Сіори могли виявитися звичайнісінькою брехнею, але враз забути про них Шура не зумів. Та й не буває диму без вогню. Від роздратування він так сильно лупив по стінці, що кілька  цеглин розбив навпіл.
- Еге, Шура, та ти всю піч потрощиш! – до кочегарки зазирнув завгосп Горобець. - Я ж тебе просив: обережно. Як же її потім назад складати, як не буде з чого?
- У колгоспі цеглиння випишеш. Свиноферму он розбирають усі, кому не лінь, тягнуть по дворах причепами. А тобі важко для школи з півтисячі штук привезти? Лайно ти, а не завгосп!
- Шуро, ну, акуратніше...
- Послухай, Ваню: пиляй звідси, поки я тобі не сказав щось погірше.
- А ти не шпеться на мене! Узяв моду... Думаєш, не знаю, скільки ти тачок вугля по ночах перевіз? А мовчу...
 - Хто б казав... А куди ти два повних тракторця загнав?! Ваню, і не рипайся, рило у тебе в такому пушку... Іди від гріха!.. Бачиш – заважаєш?
- Ну, ладно, - Горобець здався. -  Тоді слухай: школа заперта, сторож заступає аж у шість. Якщо привезуть пісок або глину, або цемент, хай зсипають отут перед щитом. А цемент занесеш всередину.
- Розігнався, ага; я тобі не докер!
- Та там його три мішечки. Тільки все одно не привезуть... Ну, чао!
- Іди, трудяго.
- Останнє. Директор сьогодні пообіцяв кочегарам за піч літру. І з мене по закінченні могорич, я не одказуюсь.
- Запхни його собі, знаєш, куди...
Горобець урешті пішов, а Дерев’янко відчув, що на душі полегшало. Звісно, воно краще допомогло б, якби не просто погиркатись, а гарненько сунути комусь в рило. Та на безриб’ї і рак риба. Головне, щоб хандра попустила.
Уже значно веселіше він пропрацював ще майже дві години, виходячи зрідка покурити на свіже повітря.
А погода надворі псувалася буквально на очах. Звідкись із заходу подув їдкий вітер, понаганяв клуби низьких, схожих на дим від сирого багаття хмар, відчутно запахло немалим дощем.
Дерев’янко увімкнув єдину вцілілу за літо лампочку під дротяним намордником і вперто продовжував розвалювати піч. Залишилася, по суті, тільки половинної товщини задня стінка, яка не могла зайняти часу довше, ніж до семи. Дочистити цеглу можна буде й завтра. А сьогодні усе розкидане абияк зібрати у стос, щоб не заважало ходити. Бо, дійсно, понакидав мотлоху. Ну, та не горить поки...
- Це ти Шура?
Він озирнувся на голос. Двоє незнайомих чоловіків, котрі з’явилися в кочегарці, виглядали, по щирості, вельми незвично тут і зараз. По-перше, не схожі на пересічних шоферів нітрохи. Та й шум вантажівки прослухати не можна було. По-друге, хоч і зодягнені дуже пристойно, чуття підказувало: дорогу до бібліотеки чи до музею вони не питатимуть. За іншим прибули.
- Ну, я... Що треба?
Той, котрий знаходився ближче, кроків за п’ять, без манірностей сів на брудний столик, посунувши трубний ключ, повертів короткою шиєю, немов йому тиснув комірець. Його приятель, вищий на зріст і стурбованіший, залишився на дверях. На шухері, подумав Дерев’янко.
- Поїдеш із нами, - сказав ближчий.
- І куди? – Шура намагався відповідати байдужо, проте здогадався, хто це і по що. Таки розпочалося... І як завжди, неочікувано.
- Додому. До тебе додому. До жіночки, до синаша.
- Зайнятий я, бачите. Нема коли, мужики.
- А ми пождем. Доки я пальці порахую. Але не довше!
- Щось я не второпаю, мужики... А хто ви?..
Дерев’янко ступив назустріч чолов’язі. Той, очевидно, помітив молоток у Шуриній руці, бо швидко підвівся і вихопив з-під поли куртки вороний ПМ. Шура розгледів також спиляну мушку і автоматично відзначив, що бандит шульга.
- Стій, де стояв! – владно мовив чолов’яга. - Мужики... Зроби ще крок, пальну! А молоточок випусти... Пальчики розтули і кинь на долівку. Опа! Ну, чого витріщився, лох? Сказано: поїдеш із нами – і точка!
- Хоч поясни, навіщо їхати. Ти, видать, не прокурор...
- А ти, видать, шуткуєш? Поїдеш, бо мені так треба! Без базара. А ось мій прокурор, - бандит грайливо похитав пістолетом. - У нього і ордер є. Із сімома підписами, до речі.
- Ну, припустимо, стріляти ніхто не буде, - Дерев’янко ворухнув пересохлими вмить губами. - Тут же люди кругом, почують.
- Мислиш, лох. А мій прокурор із печаткою! Не почують, не бійся.
Чолов’яга витягнув із внутрішньої кишені саморобний, неоковирний глушник, поволі накрутив на дуло. Його напарник нарешті не витримав і гукнув:
- Замок, телися скоріше, не мотай кишки! Там ждуть!
- Ви за порошком? – запитав зненацька Дерев’янко.
Замок вдоволено засвистів, ствердно кивнув головою. На зауваження напарника він геть не зреагував; навпаки – ще більше розслабився і знову сів. Очевидно, що в парі головним був він. Як очевидно і те, що в будинку Дерев’янків зостався хтось, постарший за цих двох посильних.
- Порошок я не віддам. І говорити буду тільки з твоїм хазяїном.
- А це ми побачимо... Не тобі, фраєр, рішати. Знайдуться розумніші люди. Ти молись, щоб живим зостався і жінка із сином уціліли – ясно? Всяко зараз трапляється. У Бога віриш? Ото твоє однісіньке сподівання... Ну, побазарили і гайда помаленьку. За цим чоловічком, але наперед мене. І без видригонів, культурно попереджую. Крок уліво, крок управо – та сам знаєш... Надворі сідаєм у тачку. Марш! А ти, Гиря, за руль.
У кочегарці, захаращеній купами цегли, лопатами й ношами, було не розвернутися. Щоби пройти до виходу, Дерев’янко мав обов’язково наблизитися до свого непрошеного конвоїра. На роздуми залишалися секунди, та Шура вже не вагався.
Замок припустився поширеної помилки людей зі зброєю: часто-густо вони гадають, що їх підопічні паралізовані переляком, тому на скорочення дистанції не реагують вчасно. Самовпевненість занапастила бандита. Шура атакував з відстані метра в півтора – одним рухом вибив пістолет, другим зіштовхнув Замка зі столу. Іншого бандита, Гирю, котрий рвонувся на допомогу  спільнику, Шура копнув у низ живота, жорстоким стусаном у плече відкинув до стіни. Затим розвернувся. Замок  за цю мить устиг підвестися на рівні і схопити в руки ломика. Нападав він розгонисто, вигойдуючи поіржавленим пудовим залізяччям, як качалкою для вареників.
Уникнувши двох безладних, неприцільних махів, Дерев’янко несподівано підсік виставлену вперед праву ногу бандита, і той знову незграбно гепнувся. Однак, коли Шура схиливсь над пістолетом, Замок жбурнув по ньому ломом, а потім затято стрибнув з підлоги сам і вони із Дерев’янком повалилися разом.
Шурі здалося, що при падінні затріщали ребра, проте й супротивнику, поза всяким сумнівом, дісталося не менше. До того ж, хоча бандит виявився мицатий і кремезний, боротися він точно не вмів. Як і падати. Після короткого опору самоук опинився знизу, а Шура згори, завдаючи ворогу безжальних ударів стиснутими кулаками по шиї, по обличчю, по скронях.
Раптом він оглянувся, бо нарешті згадав про іншого візитера. Гиря якраз вибігав у двері, піджак його на спині  був  порваний і покаляний рудим пилом. Підхопивши пістолета, тримаючи зброю для надійності обіруч, Дерев’янко метнувся слідом. На порозі він перечепився і ледь не впав, але устояв на ногах.
“Фольксваген” від’їжджав заднім ходом. Шура скинув прапорець запобіжника і тричі поспіль вистрелив у затінене лобове скло автомобіля. Стріляв віялом, горизонтально, але у водія, певно, не влучив, або лише злегка зачепив. Від’їхавши метрів на п’ятдесят, легковик з виском крутонувсь, влетів багажником у кущі, відразу газонув, ревнув і зник в алеї.
Дерев’янко опустив ПМ і бігцем, роззираючись увсібіч, повернувся до кочегарки. Він був готовий побачити, що завгодно; не здивувався б навіть, якби Замок чигав на нього із запасною ще однією пушкою. Однак обстановка усередині не змінилася ні на йоту – бандит продовжував лежати розпростертий на долівці, лежати тихо і смирно.
Шура присів біля тіла. Пульс на шийній артерії не прощупувався – який до біса пульс?! З носа та вух протекла кров. Замок був мертвий.
Тільки тепер Шура пригадав: на початку говорилося про його дім, Софію і Максима! Гиря, напевне, повернувся туди; а крім нього там очікував ще хтось, причому, видно, не один: Гиря сказав “ждуть”!
Негайним бажанням було бігти додому, однак Дерев’янко опам’ятався. З тілом убитого необхідно також щось зробити. Кидати труп напризволяще посеред кочегарки не можна в жодному разі! Зазирнувши в колишню, доперебудовну душову, Шура знайшов те, що потрібно: велику брудну діжку з-під мазуту, поставлену сюди давним-давно на зберігання.
Замка він підхопив під пахви і потягнув волоком до підсобки. Бандит став важелезний, але Шура вистарався перевалити його через високий край бочки, закидав клоччям і дрантям, а зверху накрив збитим із дощок віком. Потім замкнув душову, заховав ключ і пістолет до кишені спецівки, іншим ключем замкнув двері кочегарки.

8. Коли Шура вибирав місце для садиби на вищому березі Ташлички, родичі та знайомі відраджували його: мовляв, далеко від центру села, на відшибі. Проте переспорити упертюха тоді не змогла навіть Софія. Захотів сидіти хутором і добився свого. Отож, і звівся будинок на пагорбі, звідки всю долину і скупчене півколом Веселинове видно, мов на столі.
Окрім Дерев’янків на околиці побудували хати ще дві сім’ї: Кузнєцові та Бурмистри. Одначе більше ніхто не поспішав приєднуватися до відрубників. Однією з причин було те, що прямої дороги до центру не проклали, тому доводилося обминати по містку і робити добрячого гаку.
Шура побіг навпростець, найкоротшим шляхом: через шкільний сад, затим між дослідними ділянками, потім витоптаною стежиною вниз. Захеканий, розпалений, спітнілий, він одразу відчув, що взяв занадто швидкий темп: у горлі дерло від колючого холодного повітря, груди аж надсаджувалися, але кисню все одно не вистачало. Ноги підгиналися, особливо на нерівностях, з яких стежина переважно і складалась.
Внизу, уздовж річечки росли кущі верболозу та густе різнотрав’я. Ташличка тут була мілка й вузька, хоч посеред села і розливалася калабатиною, котру мешканці з гордістю називали Плесом. Перетнувши струмок по кладці із жердин, Шура почав підніматися схилом. Накрапаючий дощик і траву, і ґрунт зробив слизькими й ковзкими – але Шура на спотикання та падіння не звертав уваги. Думки про Софію і Максима, здогад, що могло з ними статися, вкидали його то у відчай, то у несамовиту лють. Утішало лише, що він має зараз зброю.
Нарешті Шура вибрався на путівець і з розпачем побачив, що запізнився. На кляту хвилину, чи й менше – дві іномарки від’їхали від його будинку всього кількасот метрів – але ні переслідувати їх, ні тим паче стріляти не було смислу...
Майже напроти садиби на протилежному березі Ташлички на мокрому городі порпалися люди, збираючи під дощем кукурудзиння. Дерев’янко пізнав дільничного з дружиною та тещею. Здається, вони теж спостерігали за легковиками.
Шура пробіг доріжкою до ґанку, обережно ступив на східці веранди. Засідки він не боявся – точніше, не думав, що бандити насміляться залишити в домі засаду за подібних обставин. Однак із вітальні чувся глухий шум, вигуки Софії і на додаток огидно тхнуло гаром. Аби тільки пожар, аби нічого страшнішого, загадав Шура, і на хвилю сам повірив у придуману рятівну можливість.
Розчахнувши стулки, з-поміж яких вибивався дим у коридор, він вигукнув:
- Це я!
Горіли килим і диван; телевізор із розтрощеним у скалки екраном  лежав перекинутий біля журнального столика, що досі слугував йому за підставку, а поряд валялися два поламаних стільця. Дружина диванною накидкою гасила пожежу, збиваючи чадне полум’я. Вона була в благенькому домашньому халатику, розхристана, босонога, брудна від сажі. Не мовлячи ні слова, Шура також почав топтати тліючий килим черевиками, скинув спецівку і  заходився нею бити вогонь.
Першою припинила боротьбу Софія.  Вона сперлась на обгоріле крісло, безсило оглянула сплюндровану кімнату. Трохи перегодом зупинився і Шура. Полум’я згасло, лише де-не-де крихітні червоні язички продовжували лизати синтетику.
Дерев’янко розсунув віконні занавіски, широко відкрив кватирку, впустив у вітальню свіже повітря. Затим пройшовся по килиму і без поспіху старанно розтоптав увесь згар.
- Я тебе ненавиджу, - сказала Софія тихо й невиразно. - Бо це ти винен...
Жінка заплакала. Шура стримався, щоби не відповісти  дружині різко, а потім узагалі перехотів заперечувати. Натомість обійшов інші кімнати, роздивляючись на учинений усюди погром. Схоже було ніби в будинку шукали заховану річ: нічого, окрім телевізора, навмисно не били і не рвали, а просто розкидали й перевертали догори дном.
- Де Максим? – запитав він, повертаючись до вітальні.
- Немає Максима... Вони його забрали! – істерично викрикнула Софія. - Забрали із собою!..
- Куди?!
- Не знаю я, не знаю! Що ти від мене хочеш? Це ти винен! Ти, ти, ти! Ти...
- Заспокойся...
- Не чіпай мене! Я не можу... Ти в них щось украв, - раптом швидко і наполегливо заговорила дружина. - Вони сказали: віддаси товар, повернуть Максима. Шурочко, оддай те, що їм треба. Оддай, забери Максима. Ну, віддай, будь ласка! Хочеш, я стану на коліна?!.. – вона заридала. - Я тебе ненавиджу... Господи...
Зненацька у вхідні двері настирливо забарабанили. Софія злякано зіщулилась, очі її миттєво висохли від сліз, обличчя неначе затверділо.
Шура вийняв пістолет із так і не знятим глушником, пішов у веранду, відчуваючи у всьому тілі сторожке звірине напруження. Не могли бандити повернутися після втечі, не наважилися б; але хто тоді з’явився непрошено?!
- Відкрийте! – гукнув знадвору гість і знову загрюкав.
Дерев’янко пізнав по голосу Ткачука, та на всяк випадок перепитав:
- Ти, Олексійовичу?
- Я! Ану відкрий! Чуєш?!
Шура поклав ПМ у картонну коробку на вішалці, затим відтягнув защіпку китайського замка, розчинив двері.
- Щось трапилося, капітане?
- Ну, ти...  жартівник, твою мать... – Ткачук відсторонив господаря і мало не побіг у вітальню, нюхаючи, як мисливський пес, верхній слід.
Без сумніву, він сподівався якоїсь інакшої картини: отетеріло зупинився, ледь переступив поріг. Шура став рядом. Отямившись, дільничний нарешті привітався до Софії:
- Здрастуйте...
Жінка заплакала, особливо не прикриваючи перед Ткачуком повні стегна та напівоголений бюст. Утім, її улюблений пеньюар не здавався чернечим від самого дня покупу.
- Що тут у вас?.. – нарешті спромігся на слово міліціонер.
- Не бачиш? Пожар, по-моєму. Вогник, димок. Вуглики...
- Бачу, що пожар. А чого?!
- Загорілося, скоріше всього. Ну, ти скажи, Олексійовичу, відверто: воно тобі треба? Так само, як і нам...
Ткачук явно не вірив простому поясненню. Побиті стільці і телевізор, безладно викидані  з полірованої стінки речі не дуже нагадували звичайну, через невмисну розхлябаність, пожежу.
- А чому у Софії Віталіївни ушкоджене лице?
Тепер і Шура помітив у дружини кров під носом та навкруг рота. Від наглої ненависті до нападників йому зробилося душно. Якби в цей момент трапився бандит, котрий познущався над Софією, Шура б убив його без вагання.
- Думаєш,  я лупцював рідну жінку? – запитав хрипко. Додав: - А якщо й урізав пару раз, то, може, заслужено? Чого не буває між закоханими... Сімейні справи. Ішов би ти, капітане, поки я й тобі... не бовкнув лишку.
- Брешеш ти чогось, Дерев’янко. Не знаю, правда, якого дідька. Точно щось приховуєш, викручуєш... Поясни мені, чиї це машини від’їхали хвилин десять тому? Що тут сталося? Софіє Віталіївно, ви педагог, інтелігентна вчителька. Признайтеся, що трапилося?! Я...
- Нічого, - понад силу відповіла жінка. - Пожежа...
- А я хочу, щоб ви сказали, хто тут сьогодні був!
- Дивився американські фільми, Олексійовичу? Ні? А треба... Без адвоката вона з тобою не балакатиме. І я теж. Право у нас таке. А ще недоторканність житла... Ходи звідсіль по-хорошому! Врубався?
- Ти як зі мною розмовляєш, Дерев’янко?!
- Та пішов ти, ментяро!..
Дільничний схопив Шуру за барки. Не роздумуючи ні секунди, Шура натомість стиснув Ткачуку  зап’ястки. Міліціонер був жилавіший  і на якийсь сантиметр вищий, однак Дерев’янко поволі відірвав руки розчервонілого капітана від себе і штовхнув того в груди. Ткачук похитнувся, зціпив щелепи, поганяв жовна, проте в бійку без свідків не поліз.
-  Гляди мені... американець... – сказав погрозливо. - Опір при виконанні...
- Ти мене задовбав! Який, у чорта, опір? По-людськи повторюю для тупих: нічого не трапилося. Самі розберемося. Ясно чи ні?
Намагаючись не втратити гідності, дільничний дивився Шурі в очі, змагаючись у витримці. Потім звернувся до жінки:
- Софіє Віталіївно, надумаєте що-небудь показати, знайдете мене.
- Аякже, - втрутився Дерев’янко. - Непремінно.
Ткачук круто розвернувся і вийшов. Шура зі словами “я скоро” послідував за ним. Біля хвіртки чоловіки зупинилися: гість на вулиці, господар у подвір’ї. Дощу вже не було, та свинцеві хмари продовжували повільно й погрозливо плинути у східному напрямі. Вітер дув поривами повз будинок Дерев’янків.
- Це все підозріло, - строго мовив дільничний.
- Думаєш, мені воно подобається?
- Якщо ти...
- Це не я.
- Хто приїздив?! Що вони у вас робили? Хто підпалив?.. Добре, поясни лише, хто приїжджав, і я відчеплюсь. Чого клоуна клеїш?! Ти мене за лопуха не тримай! Хіба я не бачу?..
- А я, Олексійовичу, теж не пацан. І не дерись на мене – прав таких не маєш. Ми з тобою зараз говоримо, як мужик з мужиком. Сам на сам. І я повторюю: не твоє діло. Нічого не було, сам розберусь, без помічників. Що неясно?
- Дограєшся колись до тюрми, Дерев’янко...
- А може, хоч у тюрмі веселіше.
Обоє втупилися поглядами один в одного, знову міряючись характерами. Врешті Ткачук сплюнув і пробурчав:
- А, хер із вами! Заварили кашу, то іжте... Я вам не нянька.
Шура не заперечив. Міліціонер повернувся кругом і пішов до свого світло-коричневого “москвича”. Уже сівши за руль, визирнув і крикнув:
- Я мушу повідомити в районну інспекцію про ваш пожар. Жди завтра-післязавтра контролера зі штрафом!

9.  Софія складала валізу. Дерев’янко сидів на ліжку і безкарно курив третю поспіль цигарку. Розмовляти не було про що, залишалося тільки перетравлювати і обдумувати почуте. Він допускав, що дружина могла й забути незначні деталі, проте ситуація в цілому вимальовувалась чітко.
Отже, візитерів було четверо. Причому, судячи з опису їх зовнішності, вчорашніх недолітків-недомірків сьогодні не взяли. Навідувалась бригада старша, запекліша і нещадніша. Чого варті хоча б справжні, а не газові стволи – один у Замка, котрого Шура замочив у кочегарці і котрий був усього-на-всього підручним, а другий у ватажка групи. Того всі називали Корінь. Ці двоє і Гиря, якого Дерев’янко також бачив допіру у котельні, тримали себе в руках, вимагали лише повернути порошок. Зате четвертий, наймолодший, на прізвисько Зелений, постійно психував, збивав Максима, чіплявся до Софії.
Дізнавшися, що Дерев’янко в школі, Корінь направив туди машину, а коло заручників остався на пару із Зеленим.
Весь час, поки жінка розповідала, Шура хмуро відмовчувався. Змовчав і коли дружина промовила давно очікуване:
- А тоді він мене затягнув у спальню... і зґвалтував...
Пауза після розпачливих слів затяглася. Не витримавши, Софія гнівно запитала:
- Тобі навіть не інтересно, хто?!
- Хто? – негайно відгукнувся Шура, хоч уже здогадався.
- Отой шмаркач, Зелений! Оте прищаве лайно! Цапок смердючий! Спочатку вдарив у лице, а потім приставив ножа сюди... і примусив заголитися!..
- Досить, - сказав Дерев’янко. – Я зрозумів.
- Ти не уявляєш, як це страшно... Коли гострим лезом шкребуть по шиї! Я була така перелякана, що скинула все.
- Досить...
- А він навіть штанів не спустив. Просто розстебнув ширінку і заставив мене...
- Годі! – визвірився Шура на дружину. - Закрий рота, вистачить! Я вже дотямив.
Софія розплакалася, та крізь схлипи все одно продовжувала говорити:
     -  Нічого ти не втямив... Звідки ти можеш знати... як це принизливо... і огидно!.. І відчуття, що брудна... і зовні, і всередині!..
- Ти ж помилася, - буркнув Шура не до ладу. 
- Я ніколи тепер не відмиюся! Ніколи! Мені соромно! – істерично вигукувала Софія. - Ти цього не зрозумієш... А я закриваю очі, і знову ввижається він! Це ти винен!..
- Максим бачив? – перебив Шура.
- Ні, слава Богу... Якби Максим побачив... Не знаю. Я померла б на місці від сорому. Або повісилася!.. Ні, старший сказав: не треба при хлопцеві, відведи її в спальню.
- Я прикінчу їх усіх.
- Герой!.. Ти не можеш нас захистити. Ти ніщо! Ти нуль без кілочка... Безсовісний, безпринципний алкаш. І це ти винен, що забрали Максима!
Утішним у даних обставинах можна було вважати єдине - дружина і син живі.
- Я сказав: порішу їх усіх, - повторив Дерев’янко.   
- Та ти теж, як вони! Ну, чим ти за них кращий? Згадай, як зґвалтував мене; хіба я вийшла б заміж за такого нікчему добровільно, по своїй охоті?
- Ніхто нікого не сильничав, не вигадуй. Ти була п’янюча.
- Я тобі лице подряпала, коли відбивалася!
- І спину в кінці. Забула? По-моєму, воно нам обом пішло тоді в кайф... Я раніше й не чув, щоб жінки так стогнали.
- Ти скористався моєю слабкістю, я не хотіла!
- Соню, до чого ці фантазії? Причому мені особисто і без аудиторії... Концерт для одного глядача?! Пригадай, постарайся... По-перше, ти була давно вже не дівчинка. По-друге, не я тебе споював на Новий рік, а ти до клубу в школі гарно набралася. А по-третє... Я ж тебе любив...
- Ти мене ніколи не любив! І я тебе ніколи не любила!
- А кого ж ти любила? Його не Едиком звати? Едик-педик... Як воно, цікаво, в легковику трахкатися? Тісно? Ноги, мабуть, приходиться у вікно висовувати, га?! Чого тепер замовкла, заціпило? Ти сучка...
- Я тебе ненавиджу...
- Я тебе теж...
        Після обміну звинуваченнями та образами Соня зволіла згадати про сина:
 - Шуро, верни той порошок – а вони відпустять нам Максима, вони обіцяли. Старший обіцяв, що відпустять. Не треба нікому мстити, хай краще Максим повернеться. Навіщо нам вони? То ж наш синок, рідний... Боже, Боже...
Перечекавши нові сльози, Дерев’янко запитав:
- Цей старший – Корінь? – не сказав, як із ним зв’язатися? Адресу чи телефон?
- Ні, забрали Максима і повторювали, щоб ніякої міліції. А тебе він хоче вбити! Ти справді... одного... там, у кочегарці?..
- Виходу не було. Або-або. Або я, або він.
Софія прикрила рота долонею, з жахом подивилася на чоловіка, мов на отруйного гада.
- Ну, все, проминули! – Дерев’янко копнув черевиком пуфик. - Я займаюсь цим надалі сам! Зрозуміла? А тобі... ти повинна поїхати до матері – в Одесу. На кілька днів. Повернешся, коли все заспокоїться.
- Я нікуди не поїду, що ти вигадав! Я хочу бути тут, коло Максима, вдома.
- Сонечко, - твердо заперечив Шура, - тобі обов’язково треба поїхати. Тут небезпечно. Я управлюсь, повір.
- Чому ти від мене приховуєш головне? Хто ці люди, що їм від нас потрібно?! Який порошок, навіщо?!..
- Це погані люди, Сонечко. Надзвичайно погані. Я з цим справлюсь, але мені буде набагато легше, коли ти поїдеш до матері. Розумієш, я хочу бути впевненим, що ти у надійному, безпечному притулку. Згода?
- Я тобі не вірю... Шуро, з Максимом нічого не?.. Його... не вб’ють?..
- Що ти мелеш?! Соню, ніякої шкоди вони йому не зможуть зробити. Я обіцяю. Але ти мусиш виїхати до матері. Доки я не покличу назад.
- Я поїду! Завтра ж! Ранішнім поїздом.
- Ні, ти поїдеш вечірнім. Сьогодні.
- Добре, - несподівано пристала на чоловікову мову Софія. - Тільки ти подзвониш!
Вона відразу заходилася збирати валізу. Перевдягнувшись і примусивши Шуру також змінити робу на вихідний костюм, дружина пригадала:
 - Тобі теж знадобляться гроші. На! Скільки тобі потрібно?
Дерев’янко взяв жмуток купюр, заховав до кишені піджака.
- А звідки гроші? Ти говорила, що заначку вони знайшли...
- Не все. У мене було і в другій схованці. Господи, що гроші – я б віддала!..
-  Сонечко, - Шура поглянув на годинник над диваном, - нам пора. Бо запізнимось.
Він встав, узяв сумку і валізу. Софія погасила світло, вийшла за чоловіком надвір.
- Зніми собі із в’язки ключ, - порадив Шура. - Гайда.
До станції вони добралися за півгодини. Затим довелося довго чекати поїзда на порожній платформі. Попутників поїхати до моря в оксамитовий сезон не виявилося.
Розмовляти притьмом не було ніякого бажання. Зрідка Шура дивився на сумну, постарілу жінку, котра стояла поруч, але не зважувався забалакати. Лише час од часу глитав клубок, що підступав до горла. Він аж зрадів, коли з темряви почувся гудок потяга, а за ним металевий брязкіт пасажирського состава.
У вагоні проти Дерев’янків відчинилися двері. Провідник, меткий кучерявий хлопчина у форменому картузі набакир, діловито поінтересувався:
        - Вам куди?
- В Одесу! Візьмеш?
- З білетами?
- Без. Одне місце, - пояснив Шура. - Я не їду. Проводжаючий.
Провідник оглянув Софію і згідливо кивнув, допоміг їй піднятися по крутих східцях, передав багаж.
- Якщо з Максимом щось... – сказала Софія із-за спини провідника. - Я до тебе не повернусь!
- Усе буде добре.
- Завтра подзвони, я ждатиму!
- Бувай.
Балачок на публіці він не переварював. А хлопчина-провідник чомусь визирнув з вагона, подивився у голову потяга. Поїзд смикнувся, скреготнув, потім тихо рушив.
Дерев’янко направився додому. Тепер він мусив нарешті зробити те, що належало. Потрібно було поспішати, бо часу залишалося обмаль. Принаймні, по гарячих, свіжих слідах шукати, безперечно, легше, ніж по задавнених.
На майданчику поза станційним будиночком припаркувалася знайома шоколадна “дев’ятка”. Помітивши свого кочегара, директор школи відчинив дверці, бадьоро запитав:
- Когось проводжали, Олександре Степановичу?
- А ви кого зустрічали? – аби досадити, поцікавився Шура.
- Передачу забрав у провідників. Товариш із Ростова рибки передав в’яленої. Вас підвезти?
- Якщо не важко.
- Об чім річ! Вмощуйтесь на перед, ззаду коробка і мішок. Поїхали?
У машині було тепло. Пахло тютюном і одеколоном. З колонок від заднього вікна звучала музика.
- То кого садовили? – за хвилину знову поспитав Едуард Геннадійович. Машину він вів хвацько, рішуче вертів кермом і іноді захоплював правими колесами обочину. – Сина до бабусі?
- Дружину, - признався Шура неохоче і посмикав вуса.
Директор здивовано зиркнув на нього.
- Куди?! – і похопився: - Вибачте за нескромність...
- Принесли телеграму від тещі, що дуже хвора, - збрехав Шура, як і домовлявся із Софією. - Соня зібралася та й поїхала. Неприємно, але ... куди дітися?
- Та-ак. Співчуваю... Це дійсно неприємно. І надовго?
- Хто зна... Завтра розпитаю по телефону.
- Як вдало, що я вас зустрів, - промовив директор, - слід шукати заміну Софії Віталіївні на завтра. А можливо, і на післязавтра... Навряд, чи це вийде скоро. Скільки вашій тещі?
- Шістдесят п’ять... Чи шістдесят шість...
- Нам би дожити хоч до таких років, - зауважив Едуард Геннадійович розважно. - Наше покоління порівняно з батьками нікудишнє, слабке... А наші діти?! Чорнобиль, екологія...
- Я теж завтра не вийду, - сказав перегодом Шура. І додав: - Ви зі зварником домовились? Приїде він у вівторок?
- Ні, він два дні буде зайнятий у гаражі. Але потім обіцяли твердо.
- Піч я не встиг закінчити, - пояснив Дерев’янко. - Викликайте Миколу, нехай і він трохи повправляється, докладе рук.
- Сподіваюсь, у вас поважна причина?
Шура мовчки подивився на директора. Потім таки відповів:
- Надзвичайно. Мені писати заяву за свій рахунок чи відпрацюю пізніше?
- Яку заяву, Олександре Степановичу? Що за бюрократизм? Раз потрібно, візьміть одгул – я розумію. Ми всі смертні, ходимо під Богом, мало що... Курите?
Шура взяв сигарету, вдивився у темне вікно, попросив:
- Зупиніться тут. Біля воріт.
- Але ваш будинок далі...
- Я вийду тут – мені треба заскочити у справах. Спасибі.
- Так що, - гукнув навздогін директор, - можете не приходити завтра. Спокійно займайтеся своїм, чим потрібно. Мої співчуття Софії Віталіївні!
Коли “жигулі” від’їхали, Дерев’янко буркнув під ніс: “жалісливий, бляха” і скришив сигарету пальцями. Затим відчинив хвіртку, зайшов до подвір’я Кузнєцових, постукав у шибку веранди. Два коти відразу почали кружляти навколо нього, рябий навіть довірливо потерся об холошу, замуркотів. Лишень двері прочинилися, обидві тварини прожогом кинулися в теплу хату.
- Хто там? - на поріг ступила Марія Кузнєцова, огрядна, доглянута жінка. - Ти, Шуро? Чого так пізно? Щось трапилося? Ми вже спати збиралися.
- Та ви з Борисом, як ховрахи! Ще тільки дев’ять.
- Хазяйство, а до хазяйства рано вставати...
Кузнєцові тримали дві корови, бичка і півтора десятка свиней на продаж. Однак Дерев’янко заперечив:
- У всіх хазяйство, просто ви дві сплюхи.
- Яке йшло, таке й здибало, - віджартувалась Марія. - І по телевізору сьогодні нічого нема. Ти щось хотів?
- Може, й хотів, так ти хіба даси?
- Дивлячись, що і дивлячись, як попросиш. Я баба не жадна, а ти мужчина видний. У восьмому класі, пригадую, була в тебе по вуха втелющилася. Якби не Борис... – вона посміхнулася. – А ти приходь, коли Бориса вдома немає, побалакаємо.
Під відвертим поглядом жінки Шура відвів очі.
- Коротше. Я зараз їду в Кіровоград. І загляну до вашого Віталія. Треба віддати йому сумку з книгами. Але я не знаю, де він живе.
- Володарського, 71. Та якщо ти там не був, то вночі...
- Знайду! Кіровоград – це ж село, тільки велике. Розпитаю, в крайнім разі. А вам, може, теж передати що треба?
- Наче ні... – погляд у Марії став звичайним і вже не хвилював.
- Давно Віталій приїжджав додому?
- А тиждень тому. Якраз минулу суботу й неділю був. Ні, точно нічого.
- Мені, в принципі, все рівно, - сказав Шура, - чи дві сумки везти, чи три.
- Ні-ні, Борис у середу Віталику і картоплю, і гроші завозив – не потрібно нічого. Хіба на словах передай: тридцятого Люся Воронова виходить заміж. Однокласниця, запрошення принесла. Говорила, щоб обов’язково був, бо розсердиться.
- То як ти називала: Володарського?.. – перепитав Дерев’янко про всяк випадок.
- Сімдесят один! Увечері він повинен бути на квартирі, - Марія щільніше загорнулася в халат, пощулилася. - Холодно як, Господи... А чого Максим не завіз книги?
- Теж картопля, продукти, а я все одно збирався в город.
- Ну, передавай привіт!
Шура не став уточнювати, кому привіт. Кивнув і пішов.

10.   Виклацнувши обойму, Дерев’янко перелічив набої, вставив їх на місце, магазин заправив у рукоятку пістолета. Залишилося три патрони. Плюс один у патроннику. Чотири полатунені цяцечки на все про все.
Чотири трупи, похмуро спланував він. А гвинтівку ми здобудемо в бою. І так тобі шикарно ведеться, воїне. Надто шикарно. Якщо пофартить, то нові мертвяки з’являться  прямо сьогодні, буквально за годину-дві.
Теперішній настрій, попри хвилювання і небезпеку, однаково подобався Шурі. Давненько до нього не навідувалися рішучість і бойовитість. А зараз – думати не треба, пізно. За нього все вирішено. Тепер тільки – діяти. Вперед і вперед!
Заховавши ПМ під пасок на спині, він озирнувся. Соня пробувала самотужки навести порядок у вітальні, проте інтер’єр кімната мала, м’яко кажучи, аварійний. Шура дивився на попелище, зовсім не прикладаючи зусиль щось осмислити, чи, бодай, запам’ятати. Просто дивився. І холодної люті, яка поволі набиралася від споглядання, йому повинно було вистачити надовго.
Зрештою погасив світло у хаті, у веранді та на подвір’ї, замкнув ключем вхідні двері. Наче й усе...
В’язку ключів він, як звичайно, повішав на цвяшок у передбаннику – зловмисникам хоч трохи, та доведеться попошукати. Потім у темряві рушив до воріт. Жук загарчав, не вилізаючи з будки.
- Остаєшся за старшого, собако, - сказав Дерев’янко.
За ворітьми він поглянув на небо. Наближення неабиякого дощу відчувалося виразно.
Швидким кроком Шура попрямував через вигін, тримаючи курс на далекі вогні семафора. Без Соні, навпростець, він дістався до залізниці за двадцять хвилин, а то й швидше . Майже одразу появився і поїзд, цьогораз із протилежного боку, з півдня. Шурі довелося бігти уздовж вагонів, щоб знайти відчинений тамбур.
- Куди вам, мужчино? - запитала товста, неохайна, однак без міри доброзичлива провідниця. - Куди вам їхати?
- На Кіровоград.
- Залізай швиденько! Дві гривні. Сідай, де хочеш; де знайдеш полку, там і падай.
Проходячи з тамбура до вагона, Шура раптом похопивсь і лапнув поперек: на секунду примарилося, що загубив пістолет. Проте ні – зігріта тілом залізяка стирчала там, де їй і належало стирчати. Він відітхнув. Зостатися без пістолета здалося страшно. Зі зброєю їх усе-таки двоє, а без – був би один і неповноцінний. Та наразі їх двоє! Дерев’янко і Макаров!..
Загальний вагон не збирався спати. Шум, гам, дорожні теревені чулися всюди. Шура вмостився на бічне сидіння останнього біля туалету купе, привалився спиною до холодної жорсткої перетинки.  Крижі відчували твердість “макара”, і це певним чином заспокоювало.
До балачок він не прислухався. Хлопчина напроти куняв, тож і Шура за компанію заплющився, розслабивсь. Проїхати свою зупинку він не боявся – у місті виходитиме багато пасажирів, розбудять, якщо навіть задрімає.
Закриваючи очі, Дерев’янко не хотів і не збирався нічого згадувати, але мимоволі, немов на екрані телевізора, перед внутрішнім напівсонним зором випливали то розшарпана Софія, то обгоріла кімната, то Максим. Не треба було його бити, подумалось зненацька. Ти ж сам винен: перестав інтересуватися сином геть, кинув напризволяще, то чого тепер дорікати?! Якби знаття... Ех, та якби знаття, краще б зовсім на роботу сьогодні не ходив!
Утім, гості приїжджали вчотирьох, з двома стволами – що б ти їм протиставив?.. Хіба що дві дулі з обох рук. Але б катували Максима та ґвалтували Соню у тебе на виду.
Шура аж зубами скреготнув – він їх уб’є! Знайде Максима і всіх знищить, як щурів. Без міліції, без слідства, без вироку. По закону довга історія; а у нього є дружок Макаров – і годі...
Думки мимохіть змінилися. Соня, безперечно, падлюка. Як вона могла із тим вифранченим дженджиком?! Ну, як могла? Що вона в ньому знайшла? Що їй не вистачало?
- Кіровоград! - співуче оголосила провідниця. - Стоянка вісімнадцять хвилин. Хто виходить, не забувайте сумки. Кіровоград! Стоянка вісімнадцять хвилин...
Кіровоград зустрінув зливою. Дерев’янко зістрибнув із високої підніжки вагона, пройшов по калюжах до вокзалу. Незважаючи на пізній час, у просторій будівлі товпилося багато народу. У центральному залі тривала жвава торгівля: напоями, пиріжками, шоколадками, жуйками, газетами, журналами. Метушня і збуджений галас могли роздратувати кого завгодно. Не затримуючись, Шура вийшов з протилежного боку вокзалу і здивувався: надворі, зважаючи навіть на дощ і непогоду, виявилося тихіше.
Кілька таксі чигало на пізніх пасажирів. Дерев’янко навмання вибрав темну, майже чорну “шестірку”, підійшов до легковика впритул, постукав по вікну, смикнув нетерпляче дверці. Одначе вони були на замку. Водій повільно опустив скло, запитав у шпарину:
- Ну?!
- Командире, на Володарського повезеш?
Таксист задумливо і уважно зміряв оком прохача. Явне простацтво клієнта без речей і без парасолі йому, напевне, не подобалося, проте, розміркувавши, він поцікавився:
- П’ятнадцять гривень даєш?
Шура наздогад вийняв із кишені дві купюри, продемонстрував і знову сховав.
- Сідай, - хитнув головою водій.
Їхали довго. Спочатку вулицями освітленими і асфальтованими, згодом зминули на жорствяну. Обабіч потяглися низенькі, старенькі будиночки. Як виявилося незабаром, це поки були квіточки: під кінець “жигулі” завернули у грузький від дощу провулок, вміщувалася в якому по ширині взагалі лише єдина машина. Розминутися тут могла, при крайній потребі, хіба що пара велосипедів. Що стосується хатинок, вони скоріше скидалися на курники і однозначно нагадали Шурі старі одеські квартали, куди не потикаються пристойні туристи.
- Блудив я колись по Володарського. Вдень і в суху погоду, - мовив врешті-решт  водій. - Нібито тут десь. Тобі який номер?
- Сімдесят один.
- О-о, аж у тупику. Ось твоя вулиця.
До красот попередніх додалися горби та баюри, але Дерев’янко в нинішньому стані нічим не вражався. Заїхавши дійсно у глухий кут, “жигулі” спинилися.
- Оце, мабуть, він, - підбадьорив Шуру таксист. – Фініта.
- Слухай, командире, зажди трохи. Я, буквально, на хвильку. За стоянку плата само собою! Поки візьми ці. Розумієш, потім треба ще в друге місце підскочити. А я звідси сам за тиждень не виберусь.
- Нема проблем, - відповів таксист. Прозвучало це, як “твої проблеми”, та ображатися не доводилося.
Водій заглушив двигун, а Дерев’янко, розгледівши номер на перекошеному хирявому парканчику землистого кольору, зайшов у хвіртку.
На стук із-за шиби визирнула бабця.
- Здрастуйте, - голосно і привітно сказав Шура. - Я дядько Віталія Кузнєцова. Він дома?
- Хто-хто? – перепитала старушка. - Я погано чую, пробачте! Що вам потрібно?
- Я з Веселинового! – повторив Шура голосніше. - Віталя дома? Я його дядько!
- А-а, до Віталика прийшли! Заходьте, заходьте, чого ж... Такий дощ надворі. Він ще не спить. Сюди, в коридор...
- Я на хвилину, мене таксі жде.
- Ага-ага. Побалакайте, побалакайте. Він там! Учиться...
Усередині приміщення виявилося незрівнянно пригляднішим. Було тепло, гудів газовий титан. З кімнати, на яку вказувала старушенція, лунала музика і ще якісь сторонні звуки, схожі на вдумливий базар. Уже не стукаючи, Шура прочинив фільончасті двері.
Студент лежав на древньому панцирному ліжку з чавунними бильцями. Надривався   магнітофон. По мініатюрному телевізору з висувною антеною показували бойовик. При цьому хлопець крізь окуляри роздивлявся грубезний підручник, листав сторінки і кусав бутерброд з ковбасою. Поряд із ліжком стояла майже порожня пляшка пива.
Шура рішуче ступив уперед, прихилив за собою стулку дверей, знагла напористо промовив:
- Привіт, ученик!
Віталій тріпнувся з переляку, а коли побачив, хто саме до нього завітав, то сполотнів, одклав книгу і сів непорушно –  механічно продовжували працювати лише щелепи -  на краєчок ліжка. Шурі давно не щастило спостерігати, щоб люди так сильно дрейфили. Однак жаль до хлопця у нього навіть не ворухнувся. Переб’ється!
- Напудився? – запитав дратівливо. - Чого б це? Чи, може, не радий землякові?
- Д-добрий вечір...
- Встань! Отак. Питаю по-простому: ти навів на нас цих бандитів?!
- Д-дядько Шуро, я ні при ч-чому. Ми... я вчора приїхав... мене привезли... і  в-все. Я нікому не... геть н-нічого!
- Не вчора, а сьогодні! Хто був сьогодні?! Де Максим?
- Я-я сьогодні – на заняттях... Мені н-невідомо... Д-дядько Шуро!
Дерев’янко упівсили штовхнув пацана у вузькі груди. Віталій заточився, але не впав.
- Якщо ти брешеш...
- Я геть абсолютно н-не в курсі! Мене більше н-не питали... не говорили н-нічого. Я ж нічого н-не знаю! А що?...
- Мене зараз інтересує тільки Максим, - перебив Шура палкі запевнення. - Я його знайду і заберу. А хто стане поперек... пошкодує! Ти, - він твердо  стукнув вказівним пальцем Віталія по лобі, - ще живий і непокалічений. Поки що. Але це ненадовго, - і гримнув. - Допер?! Де Максим?
- Я не знаю, д-де він... Повірте, дядько Шуро, я-я...
Дерев’янко коротко, кулаком під ложечку, стусонув хлопця, і той задихнувся, подавився невимовленими словами. На очах сопляка моментально виступили густі дрібні сльози.
- Вірю! – утішив його Шура. - Не знаєш, гівнюк. Але ти в курсі, хто знає і як їх шукати, та де шукати. Правда? Почнемо з найлегшого. Де ті фраєри, що приїжджали вчора? Хто в них верховода? Отой, що переді мною тріпався?
- Жорж? Він, він! Ви йому н-носа зламали. Це для нього М-максим віз порошок.
- Про порошок забудь! Ніякого порошку я не бачив. І ніхто не бачив. Ясно? Ну, а якщо хто, не приведи Боже, побачить... то ти, Віталя, сядеш!.. Солідно і надовго, я обіцяю. Ясно, питаю?.. Ясно. Виходить, Жорж? Де живе?!
- Десь... у районі Колгоспного ринку. Коло старого автовокзалу. Там десь...
- Вулиця, номер?
- Не пам’ятаю, - в очах Кузі з’явилися свіжі сльозинки. - Чесне слово,    д-дядько   Шуро, я там був раз, уявляю, де, а номер...
- Поїдеш зі мною і покажеш!
Хлопець перестрашено захитав головою, не в змозі вимовити ані слово.
- Нема тобі, Іуді, куди діватися, крім петлі. Збирайся, я на тачці... Ну!
Отримавши чергового штурхана в груди, Віталій заворушився, швидко і слухняно вдягнувся, виключив апаратуру та світло, слідом за Дерев’янком вийшов під зливу, сів на місце біля водія.
- Куди теперечки? - мляво попитав таксист. - На Балашовку? Чи далі куди махнем? У мене бензину вистачить до Києва.
 - До критого Колгоспного ринку, командире. Ось він підкаже точніше.
Скептично гмикнувши, таксист розвернув “шестірку”, тією ж дорогою повіз пасажирів у зворотному напрямку. Віталик Кузнєцов лаконічно радив, де зминати. Забачивши автовокзал, він знову почав заїкатися, проте продовжував пояснювати, куди і як ближче заїхати у двори. Шура засумнівався, що хлопець був тут всього раз.
Врешті-решт зупинилися на заасфальтованому прямокутнику, обступленому “хрущовками” з усих чотирьох сторін. Посередині двору зберігся скупо обладнаний дитячий майданчик; збоку висіли шворки для білизни, натягнені між стовпцями; по периметру росли високі кущі, а з-поза них виглядали труби підвальної вентиляції. Освітлювався двір прорідженими ліхтарями та вікнами п’ятиповерхівок.
- Он його балкон, - указав рукою Віталій. - Незасклений. Наче дома, світиться... А он і “мерс”!
Під другим під’їздом стояла четвірка автомобілів і серед них канарковий “мерседес”.
- А квартира... тридцять два. Точно! На третьому поверсі, - детально пригадував хлопець. - Зліва. І вічко у дверях.
Він благально та віддано подивився Шурі в очі. Ну, ось-ось заскавулить. “Чорт з тобою”, - подумав Шура.
- Брате, - заговорив до водія, - скільки з мене, якби цього гаврика ще назад на Володарського доправить?
Таксист байдужно знизав плечима:
- Сюди півтора червонці. А туди... Жени ще двадцятку зверху, прокатаю. Мені ж потім на вокзал вертатися. Я й так тобі зі знижкою, як оптовому клієнту...
Дерев’янко простягнув гроші, виліз із легковика, сказав:
- Щасливо!
- І тобі щасливо, - відповів таксист. - Брате...

11.  “Мерседес” був саме той: 120-58  ОН, з дугастою тріщиною на вітровому склі. Шура піднявся на третій поверх, критично обдивився брудну площадку, обмизкані стіни, тьмяну лампочку, засиджену мухами. Потім знайшов вимикач і зовсім погасив світло. Затим подзвонив до крайньої лівої квартири з вічком у дверях. Чекати довелося довго, поки зсередини не почувся  слабкий чоловічий голос:
- Ні фіга не видно. Хто?
- Свої, Жорже, відкривай! – крізь зуби мовив Шура.
Двері розчинилися, проте у проймі хитався не Жорж, а незнайомий молодик років двадцяти п’яти.
- Ти хто? – здивувався хлопчина не вельми привітно. - Шо-то я тебе...
Він був п’яний якраз настільки, щоби без остраху виявляти цапину  агресивність.
- Жорж дома? – Дерев’янко встиг подумати, що промазав з квартирою чи поверхом, але остаточно надії не втратив.
За кого Шуру прийняв молодик, невідомо, бо зверхньо, зневажливо процідив:
- Дома-то дома, да сьогодні не приймає. Ю-ві-лей – не чув? Іменини в нього, на хер... А ти приперся...
Мовчки посунувши хлопчину вбік, Шура зайшов до коридору. П’яничка хлопнув дверима, догнав гостя, схопив за плече:
- Ти куди, гондон?!..
Він починав набридати. Не обертаючись, Шура двічі садонув причепу ліктем: у живіт і відразу з хрустом у підборіддя. Молодик залетів у вішалку, посунувся по шкіряних куртках і зрештою мирно  вистелився горілиць на циновці. Принаймні, зі спини напад тепер не загрожував.
Двері праворуч вели до кухні – там щось шкварилося, проте людей не було. Шура ступив до центральної кімнати, де й святкувалася гулька.
Накритий кухонний стіл містився проти вікна. Особливо вишуканих делікатесів на ньому не лежало, натомість батареєю купчилися пляшки горілки, вина, пива і навіть шампанського. Окрім Жоржа із заклеєним переніссям, здорованя Зайця та знайомого слабака-шофера, які втрьох тіснилися на канапі, за столом на табуретах і стільцях сиділи ще двійко парубків, а також зграйка дівуль до пари кожному плюс одна для сльоти з коридору.
- Що там бу?.. – шоферюга, котрий тамадував, затнувся на півслові.
Розгублено витріщилися і його обидва приятелі. Решта зборів просто не розуміла, хто з’явився та чим поява прибульця може загрожувати їм.
Без дипломатичних церемоній Дерев’янко зробив крок уперед, узяв зі столу пляшку іскристого, найкрупнішу поміж інших, і рішуче розколов на тімені  Зайця. Той чвакнув фізіономією об стільницю. Дівахи завищали.
- Мочи його! – раптом верескнув Жорж. - Разом!
Однак першим – каблуком черевика по столу – знову вдарив Шура. Наїдки, напої вивернулися на  підлогу; всі схопилися, юрмою кинулися до чужака. Шура відступив, аби загородити вихід із кімнати, і почав запекло збивати, не розбираючи  статі, кожного, хто підвертався під руку чи ногу. Бив у повну силу, витрачаючи на людину один, багато два удари. Зустрічний бій на знищення в обмеженому просторі якнайліпше пасував до нинішніх умов.
Квартира не окоп, але буквально через хвилину присутні, за винятком Зайця, повзали по паркету. Лише Дерев’янко, засапаний і спітнілий, стояв на тому ж місці, що й перед сутичкою. Вийнявши врешті ПМ, він націлився Жоржу в лоба, вимовив:
- Я прийшов тільки по тебе, - і тяжко передихнув. - Тебе я порішу. А ви всі... в оту кімнату! І цю падаль тягніть! – лівою рукою він указав на непритомного Зайця. – В темпі!
Хто самостійно, хто з допомогою  жіноцтва перебралися у сусідню спальню;  Зайця забрали також. Залишився Жорж – молодик од жаху майже заціпенів.
- Де телефон?! – рявкнув Шура. - Мізки виб’ю!
Господар тицьнув пальцем кудись за канапу. Дерев’янко відірвав апарат зі шнуром купно, відчинив балконні двері і жбурнув телефон униз. Пластмасовий корпус жалібно брязнув об асфальт.
Сходивши у туалетну кімнату, Шура приніс вантуз, буковим руків’ям заклав двері до спальні. Затим повернувся до Жоржа, рвучко намотав галстук на кисть, підтягнув парубійка до себе, торкнув дулом під щелепу.
- Знаєш, за що?! – спитав грізно. - За Максима, стерво!
- Це не я! - прорвало Жоржа. - Батя, я Макса не трогав! Клянусь! Не я!..
- А хто?!  Швидко!!
- Це Художник, Артур! Це його братва збиралася до вас! Я тільки розказав їм, як твою хазу вичислить... Не стріляй...
- Де Художник живе?!
Жорж, вочевидь, відчув шанс; тож, не намагаючись критися, продовжував гарячково, без опору колотись:
- Батя, він мені завжди дзвонив сам, і зустрічалися на вулиці або в кабаках. Я без поняття, де Артур живе, клянусь! А знаю, що тепер він повинен сидіти в дискотеці “Техас” у Айшена – це точняк. У нього там сьогодні забита стрілка з якимись одеситами. Він точно у Айшена!
- Повезеш туди!
- Батя, він мене кокне, як побачить... Може, без мене?..
- За смерть не переживай, синку – я вже тут. Кокну і похороню, обіцяю. Ну! Де ключі від машини?
- У кишені...
З коридору засмерділо смаленим м’ясом.
- Вперед!
Дерев’янко в зашийок виштовхав молодика, зазирнув мимохідь до димної кухні. Страва, що готувалась на сковорідці, перетворилася на вугілля. Вимкнувши газову плиту, Шура оглянув замок на вхідних дверях, забрав низку ключів. Навіть, якщо арештанти вирвуться зі спальні, їм доведеться ще вибиратися із квартири; а без запасного ключа це буде тяжко. Хай зламують!
Наостанку присів біля невдахи, котрий підвернувся першим, поплескав по щоках - зайвих жмуриків  фабрикувати не хотілося. Коли хлопчина застогнав, запитав Жоржа:
- Знайшов? Ну, поїхали. І на всяк випадок, засранцю: стріляю я краще, ніж б’ю. Віриш? Усікай сам, яка комбінація. Від мене не втечеш – для твого ж блага попереджую. Включи лампочку!
Жорж слухняно виконав наказ і запобігливо стримував дихання, доки Шура замикав двері. Спустившись чотирма маршами, вийшли із затхлого під’їзду. У дворі Дерев’янко розмахнувся, закинув позичену в’язку в кущі. Господар ані писнув.
- Ти не наколотий? - поцікавився Шура, коли зупинилися біля “мерседеса”.
- Ображаєш, батя, - Жорж, видать, цілком і повністю освоївсь у новому становищі, приймаючи речі такими, які вони є.- Дуром не балуюсь. Ну,  ковтнув бухала гарненько – не скриваю. Але наркоти, ширки – хай мене ранять, ні заради якого кайфу не хочу! Набачився...
- Поведеш машину.

12. “Мерседес” пригальмував, плавно заїхав на стоянку перед кафе, де паркувалося близько десятка машин, усуціль іномарок. Жоржева тарадайка повинна була здаватися на їх фоні пофарбованими ночвами.
- Потім через зал? - перепитав Шура.
- Через хол, там танцюють, побачиш, а потім через банкетний зал. І десь там, я не знаю: може, у Айшена в службовому – тільки навряд; а може, в червоному кабінеті, може, в зеленому... А може, їх ще геть нема...
- Добре, виймай ремінь з брюк.
- Ти чо, батя?!
- Димохід тобі, півню, прочищу! - грубо мовив Шура. - За все зараз розщитаюсь!
Жорж закляк.
- Що, повні штани наклав? Давай-давай, не трясись, душаро; руки зв’яжу, щоб не  втік.
У бардачку знайшовся дебелий пружинний ніж, яким Дерев’янко перетнув також ремні безпеки, дбайливо спеленав молодикові ноги і тулуб, примотав до відкинутого сидіння. Потім заткнув рота ганчіркою також із бардачка. Утішив Жоржа:
- Як лялечка. Нічого: вернусь, відпущу на всі сторони, хоч і не заслужив ти амністії. А не повернусь... Другі підберуть. Кізяк на дорозі довго не валяється. Ларіведере!
Шура захлопнув дверцята, озирнувся. Затим присів до колеса, відкрутив золотник і спустив шину. “Мерс” йому більше стопроцентно не знадобиться, факт. Навіть при невдалому розкладі, якщо доведеться рятуватися бігами, відхід буде по іншому маршруту. Капітан Шарафутдинов, певно, похвалив би за кмітливість, але де він тепер?! Як говорилося на заняттях з тактики, головне при відступі – залишатися непередбачуваним для погоні!
Не жадуючи, він спустив усі чотири колеса; підвівся, глянув угору. З чорного кошлатого неба сіяв дрібний дощ. Гарна погода, осміхнувся Шура, в таку погоду лише й мстити. Помирати веселіше... Ну, ждіть, гади!
З вікна-вітрини кафе щирився намальований ковбой, націляючись у білий світ одночасно з двох револьверів. Над крислатим брилем стрільця висвічувався неоновий напис: “Бар Техас”.
Торкнувшись власного пістолета за паском, Дерев’янко попрямував до кафе. Проходячи повз темно-синій “фольксваген”, відзначив підсвідомо щось знайоме і зминув праворуч. На ходу подивився на лобове скло. Так і є: три акуратні дірочки в ряд! Це був “фольк”, що приїздив до кочегарки, а отже, бандити тут, ще тут! Холодок із живота піднявся в груди... Зараз, конкретно в цю мить, він зміг би вбити ґвалтівника Софії кулаком, одним ударом!
Стримуючи мимовільні нервові дрижаки, Шура твердо піднявся сходами до бару. Гарячі розхристані хлопчики коло входу палили, пили з горла якусь газовану воду, матюкалися та обіймали не менш гарячих дівчаток, які теж палили і реготали. Гурт дружно, немов одна багатоголова тварюка, зневажливо зиркнув на прибульця.
- Я не запізнився? - спитав Дерев’янко дружелюбно.
Найближча дівиця, статурна, славна, в міні-спідниці поверх блискучих колготок, відвернулася з напускним презирством.
- Чапайте собі, діду, - примирливо сказав її кавалер. - Ніхто ж не займає...
Шура кивнув у відповідь, зітхнув і мовчки зайшов до кафе. У холі гуркотіла музика, кольорові спалахи у напівтемряві висвічували молоді та радісні обличчя танцюючих.
Шура наблизився до стійки бару, сперся ліктями на шинквас, знову озирнувся. Десь у глибині дискотеки мусять знаходитися двері в банкетний зал, але звідси не було видно.
- Замовляємо? - бармен явно вагався щодо фінансової спроможності незвичайного відвідувача, проте службові обов’язки виконував без огинань, як годиться. – Чогось вип’єте? Зігрітися чи розвеселитися...
- А велика різниця? - зауважив Дерев’янко похмуро. - Віскі в тебе по чому?
- Справжній “Ред Лейбл”, - похвалився бармен початою пляшкою. - П’ять гривень дрінк. Якщо хочете, є “Мартіні” – рекомендую. Слабкіше, але й дешевше. І “Союз-Віктан”  - гривня за дрінк. А ще є коньяк і вино.
- Дрік  - це скільки ?
- Дрінк, - поправив бармен, - це двадцять грамів. На два пальці. Це доза, яку п’є американський кіллер перед роботою, - він хихонув і запитав: - Ви, пробачте, не на роботі?
Шура полічив гроші, поклав на прилавок в ряд.
- Лий в одну посудину. Отого “Лейбу”; покуштую.
Бармен здивовано змів купюри, взяв високий келих і налив у нього аж по вінця. Підсунув тарілку:
- Солоні горішки, пригощайтесь. І мінералка.
- Не треба.
Бармен заспокоїв:
- Арахіс  для клієнтів безкоштовно, а вода входить у рахунок дрінка...
- У мене від газировки потім бульбашки носом йдуть, - буркнув Шура.
Він відчував, що потребує випивки, хоч злегка й побоювався, чи не забагато замовив. Але пульсуюче гупання у скронях слідувало заспокоїть у який завгодно спосіб. І будь-що притримувати себе, щоб не зірватися завчасно.
Бармен простежив, як клієнт вихлестав спиртне, схвально кивнув, цмокнув і запитав:
- Ще по маленькій?  У фріців називається кляйн. Це буде без грошей, за кошт закладу. Бонус. Типу дотації.      
- Досить.
Дерев’янко жменею вкинув смажені горішки до рота, решту з тарілки пересипав у кишеню піджака. Потягнувся до пляшки з мінеральною водою, налив собі  трохи у келих, сполоснув зуби. Припустив уголос:
- Нашому кіллеру треба хоч гранчак.
 Бармен приязно, мов до свого, заусміхався на знак згоди. Клієнт йому, очевидно, подобався більше й більше. А Шура продовжив:
- Ну, бувай, командире. Але віскі у тебе... як самогон. Звиняй: за такі гроші...
Він одштовхнувся від стійки, козирнув двома пальцями і пішов до танцюючих. Що робити далі, не уявляв зовсім, та, напевно, уявляти і не потрібно. Ситуація покаже. Потупцявши трошки скраю в такт бадьорій музиці, він помітив нарешті двері у протилежній до входу стіні. За цупкими коричневими шторами саме зникав лисий здоровань, чистісінько бандюк з кінофільму! Бувають же живі гардероби, подумав Шура. Цього, мабуть, довелося б довго лупити, аби зваливсь. Не дай Боже зійтися у бійці...
Скромно намагаючись не привертати уваги до власної персони, Дерев’янко почав пробиратися до штор і майже досяг назначеної мети, коли двері несподівано відчинилися. Він мимохіть  напружився, проте із трьох чоловіків, які вийшли до холу, жоден не був хоч приблизно схожий на описаних Софією чи Жоржем. Ліворуч крокував щойно бачений гардероб, праворуч – також охоронець , поза будь-яким сумнівом. Середній чолов’яга, статечний, поважний, у бездоганному строгому костюмі, виглядав, як мінімум, президентом фірми. Однак, судячи з інформації від Жоржа, насправді всі ці три красені представляли собою звичайнісіньких одеських бандитів.
Вони призупинилися, підозріло подивилися на незнайомця, та після секундної заминки збайдужіло, ба, навіть круто, рушили далі. Очевидно, не поцінували його вартим затримки.
Шура кинув до рота пригорщу арахісу, змолов зубами. І розсердився на себе: щойно він на мить утратив певність, був просто розгублений, незібраний. Розслабився від випитого? Ну, все: жодних сентиментів. Лише рішучість і напір! Його безпека важить нині щось тільки тому, що на карті життя Максима. А за Максима він їм горлянки перегризе!..
Глянувши услід трійці, Дерев’янко пережував ще жменю горішків, затим без вагань зайшов у приміщення за шторами. Воно, дійсно, виявилося порожнім банкетним залом. Столи буквою “П” стояли ненакриті, міцні стільці  були щільно підсунені, на стінах висіли великі синтетичні килими. Та найголовніше – перед Шурою з’явився вибір: нових двоє дверей! Одні до окремих кабінетів  для дорогих і шанованих гостей, другі кудись до підсобок. Ото лише які куди?
Він вибрав дальні, ті, що побагатші з виду; проте, як з’ясувалося негайно, попав пальцем у небо.
- Ей, лох, заблудив? – окликнув його вертлявий молодик, що визирнув із ближніх дверей. - Тут тобі не набережна і не універмаг, чого шариш? Загубив ключі від квартири чи, може, сто баксів? Ану чеши ізвідси!
- Зелений? – запитав Шура.
- Ну, я, - похверцював бандит. - А тебе, чмошник, не припомню. Ти з якого бомжатника до нас причалапав?
Зовнішність його вповні відповідала словам Соні. До дрібниць: років тридцяти, довготелесий, худий, самовдоволене, жорстоке обличчя в прищах, рідке і масне волосся, гачкуватий ніс.
- Я Шура Дерев’янко. Сподобалась моя дружина?
- Артур, селюк прибацав! – гукнув Зелений і блискавично вихопив “метелика”.
Дерев’янка він не злякався; почувавсь на своїй території захищеним. Ошкірився, вигадливо тріпнув ножичком, розкрив і зафіксував лезо. Проте Шура не став ризикувати; просто витягнув ПМ і натис гашетку. Із запобіжника прапорець він здвигнув великим пальцем, поки виносив зброю із-за спини та піднімав на лінію вогню.
Почулося тихе пахкання глушника, а зліва на моднячому светрі вмить утворилася цяточка, навколо якої відразу почала розпливатися темна пляма. Молодик сіпнувся, роззявив рота, мов для позіху, повільно осів набік, зачепив стільця і перекинувся.
Шура переступив через труп, зловісно шепнув:
- Повезло тобі, погань, що я поспішаю...
- Зелень, ти з ким там?.. – озвався інший бандит, виглядаючи на шум.
Дерев’янко впізнав Гирю: приходив до кочегарки, але втік! Питання той не встиг закінчити, бо від поштовху дев’ятиміліметрової кулі в груди упав навзнак.
- Два! - полічив Шура і, б’ючи підбором трохи вище замкової щілини, схопився вільною рукою за одвірок, розвернувся кругом, дістав руків’ям Макарова навідліг найближчого  із присутніх, розгледів вийняті, притьмом націлені стволи, пригнувся від пострілів і плигнув за масивний столик, перевертаючи його руба.
Кулі гучно впивалися в стільницю, кришили тріски з товстих дощок , але не пробивали їх наскрізь.  Стрілянину, певно, буде чути на цілий квартал від кафе; шуму хлопці не боялися і набоїв не жаліли ніскільки. Зате Дерев’янкові практично й економити не залишилося що – на хазяйстві всього пара патронів. А проти нього виступало аж четверо. Це, якщо не прибіжить свіжа підмога.
Той, кого він повергнув на підлогу, вочевидь, і був Артур Художник – надто виплеканий, надто здивований; поряд із ним мав стояти Корінь – ватажок у групі, що наїжджала в село. Ще двійко поодаль – пси Артура, дуби-охоронці.
Стріляло, по звукам, лише троє, що зрозуміло: Артур повинен довгенько відпочивати після отриманого помордаса.
- Стоп! – зіпнув хтось хрипко. - Візьміть цю суку, я прикрию!
По такій прерозумній команді Корінь, скоріше всього, сам триматиме  під прицілом Шурине укриття, а підручні спробують наблизитися до столу. Чекати  розв’язки безперспективно, треба дивувати ворога і переходити в наступ. “Три... два... один!” – подумки відрахував Шура і звився над стільницею. Озброєні здоровила знаходилися рядом, вже руки простягали, тому його кулі влетіли обом у лобешники безпомилково. Точніше, ніж чарка в рот!
Корінь, у живих зостався він, без будь-яких варіантів, також пальнув, але промазав з нетерплячки, а потім небесною музикою прозвучало сухе клацання бойка – набої скінчилися і у бандюка!
Шура повільно випрямився. Художник валявся попід стіною і стогнав; Корінь завмер, наставивши на супротивника ТТ, тепер таку ж марну болванку, як і ПМ у руці Дерев’янка. Різниця – і суттєва – була в тому, що про розряджений ТТ знали обоє, а про Макарова тільки Шура. Він рішив понтувати.
- Де хлопець? - запитав, націляючись. – Де Максим?!
- У тебе пістолет Замка, - до Кореня, здається, лише зараз дійшло, хто нападник. - То це ти...
- Я!  Де хлопець?!
- Хлопець?.. А-а, хлопець. Не скажу! Стріляй! Убий, падло, і мене!
Корінь жбурнув пістолетом, одначе знову, як і кулею, не влучив; скреготнув зубами. Ну, ось-ось роздере тільник на грудях і дістане з-за пазухи безкозирку. Дерев’янко поволі ступив ближче.
- На землю! - наказав. - Лягай, бо стрілятиму! Лягай на землю!
- Стріляй! - уперся бандит і зненацька з риком кинувся на Шуру. - Порву!!
Пістолет від поштовху випав із Шуриної руки, а чоловіки зітнулися посеред кабінету з червоними стінами, завдаючи один одному страшних, безпощадних ударів по голові та по тулубу, не відступаючи ні на півкроку. Корінь був ширший у плечах, важчий, кремезніший узагалі, але Дерев’янко переважав противника в основному – у виучці. Навіть сказ не допоміг бандиту опиратися довго. Пропустивши копняка в пах, він зігнувся, а затим од кількох тусанів в голову поплив, утратив рівновагу і гепнувся остаточно.
Не гаючи ні секунди, Шура впав на коліно, з ходу добив лежачого лівим кулаком у скроню, а ребром правої долоні двічі поспіль рубонув по горлу, ламаючи кадик. Живий чи мертвий Корінь, він уже не перевіряв, а озирнувся в пошуках Художника.    
Артур, на диво, оклигав од удару кілограмовим пістолетом по щелепі і тепер зі скривавленим обличчям підповз до ствола, який вивалився у вбитого охоронця. Він ще встиг перекотитися на спину, тримаючи зброю обіруч, та Дерев’янко раптом стрибнув з карачок уперед і накрив Художника зверху.
Кінчати останнього свідка Шура не збирався. Принаймні, поки не допитає. Він тільки намагався відібрати пушку. Пістолет, що виявився затиснутим між двома тілами, бахнув, але дуло було направлене вбік, тому куля нікого не зачепила.
Шура заходився силою розгинати пальці Художника, що стискали руків’я пістолета, проте не довів діло до кінця. У кабінет, тупаючи здоровенними черевиками, немов коні-ваговози, заскочили три типа в чорних вовняних масках, плямистих комбезах, з короткодульними АКС-74У напереваги.
- Всім лежати! - загорлали вони, щедро сиплячи матюками. - Руки за голову! УБОЗ!

13. – Де тут ваш неушкоджений ? Оцей?!
Шура лежав долілиць зі скутими за спиною руками. Хміль кудись непомітно вивітрився; настала пора нарешті замислитися, що станеться  в майбутньому. Відтепер матеріалу для обдумування мав хоч відбавляй. Часу також, імовірно, не бракуватиме.
Але що станеться із Сонею, Максимом і з ним? Навряд чи щось дуже сприятливе. Принаймні, поява давно жданого начальника убозівців приємного точно не передвіщала.
Бійці за лікті, викрутивши до болю плечові суглоби, підняли Дерев’янка, виструнчили перед  череватим полковником у міліцейській формі. Начальник склав руки, переплівши товсті пальці, і хвилини півтори суворо лише дивився на затриманого, однак Шура бодай змигнув. Урешті полковник осудливо похитав круглою напівлисою головою.
- Славний фрукт! - затим поінтересувався: - Хто Артура замовив?!
Шура не зрозумів питання, та якби й зрозумів, то все рівно не відповів би ментам нічого. Для себе він вирішив ждати. Просто дожидатися, бо досі так і не дізнався хоч що-небудь про Максима. А необережні слова могли зашкодити синові. Максима можна було загубити одним непродуманим словом.
- Геть і не пискне; упертий, зараза, - пояснив боєць, котрий тримав Шуру за плече. - Наче язик проковтнув. Може, справді?..
Другий убозівець змовчав, а третій, котрий перемістився за спину полковнику, від подиву присвиснув.
- Оба-на! - сказав розгублено. - Та я його... бачив!.. Позавчора!.. Ну, точно, бачив! Ще й... в рило йому дав... Ну, точно, він!
Убозівець стягнув маску. Обличчя бійця видавалося знайомим, але тільки секунд через п’ять до Шури дійшло: залітний молодик Женя, який затіяв у кафе сутичку з Толиком! То он він який есбеушник...
- Ризиковий ти хлопець, Білоусе, - мовив полковник. – Безстрашний. Зі справжнім камікадзе зв’язувався і не знав. Це ж нінзя! Наш, доморослий, правда, але нінзя. В одиночку переколотив бойовиків Артура, як курчат! - і звернувся до Шури. - А на Художника, що, пороху не хватило?! Чий заказ виконував, на кого працюєш? Мовчиш... А я тобі обіцяю – все одно скажеш. У нас якщо не по-хорошому, то по-поганому заспіваєш!.. Степаняне!
Офіцер-убозівець ступив ближче до начальства.
- “Швидка” зараз прибуде, - сказав полковник, - дивіться, щоб поранені у вас до лікарні добралися живими, не здохли, а то відписуйся потім... І по кругу опитайте свідків: хто бачив, що бачив, хто, можливо, знає цього вусатого.
- Та не місцевий він, товаришу полковник! - втрутився Женя. - Я ж...
- Можливо, хтось із ним тут розмовляв! - підвищив голос начальник. - Не перебивай, Білоусе! Обшарте увесь бар, підсобки, кожен закуток: зброя, наркотики, безакцизний алкоголь, сигарети – ну, не вас учити! Завдання ясне? Виконуйте!
- Так точно, - взяв під козирок офіцер.
- А вусатого – у мою машину! І ти, Білоусе, теж. Розкажеш, де це ти йому рило чистив. Тільки не при затриманому, пізніше. Та справді дав йому по зубам? Ой, щось не віриться. Чи він тобі?!
Бійці розсміялися.
- За мною! - скомандував служака Степанян.
Хлопці завчено задерли Шурі лікті, щоб він схилився вперед, у такій позитурі повели за офіцером. У дискотечному холі яскраво горіло верхнє світло, всюди по залу валялися накидані папірці, недопалки, пластмасові кришечки та одноразові стаканчики. Біля стійки бару стовбичило двоє чоловіків у цивільному: високий молодик у плащі зі складеним мокрим парасолем в руці та старший за віком сивий мужчина.
- Кіллер? –запитав мужчина, пригладжуючи волосся.
- Так точно, - відповів без вигадок Степанян.
- Куди ви його?
- Наказано в управління.
Дерев’янко ненароком перехопив погляд молодика в цивільному, і той оскірнувся. Вишкір у нього був, мов у повішеного.
Шуру вивели надвір, посадовили в чорну “Волгу”. З боків зразу затисли Женя та боєць у масці. Потім нудно мовчали, зрідка ліниво обмінюючись анекдотами, поки за півгодини з’явився череватий полковник, плюхнувся на переднє сидіння, скомандував:
- У Контору!
Настрій йому видимо зіпсували. Не розпитуючи зайвого, шофер включив двірники, завів машину. Дорогою він увімкнув сирену і мчав, не зупиняючись ні перед жодним світлофором.
На подвір’ї, куди в’їхала “Волга” крізь високі зелені ворота з тризубом, водій заглушив двигун, однак ніхто не виходив з легковика і не забалакував. Мабуть, чекали подальших розпоряджень. Нарешті полковник обернувся, строго мовив:
- Загалом, так. Ти, Білоусе, до мене в кабінет! Ждеш.
Парубійко слухняно вибрався з кабіни і зник.
- А ти, нінзя, - продовжив полковник, - можеш і мовчати, діло хазяйське, але спершу – гарненько помисли, чи воно з руки тобі відпиратися!
- Він не німий, випадково? - заговорив водій.
- Та ні, з барменом інтимничав душевно, не інвалід. Не німий і не глухий! І не дурний, надіюсь... А тому так: зараз глупа ніч, караул стомився, як говорив матрос Желєзняк, то відкладемо бесіди до ранку. Фролов!
- Я, - обізвався боєць, що сидів ліворуч од Шури.
- Помістити його в “ящик”, самого. Є там вільний? Нема – звільнити для цього! Очей не зводити. Спати не давать. А зранку, на вісім, до мене. Хто сьогодні на чергуванні?
- Хоружий, по-моєму.
- Скажи: яйцями відповідає за арештанта! Яйцями! Оформиш там, як належить.
- Наручники зняти?
- Зніміть, хай пам’ятає нашу доброту. Все, виконуй. Іди.
- Пішли, - Фролов нарешті скинув маску. - Вперед! Не туди!
Стусонувши металевим прикладом у спину, він направив  Шуру до дверей із жовтим ліхтарем під бетонним козирком. Дощ майже ущух, але три сходинки вниз були вологими і слизькими.
Фролов натиснув кнопку дзвінка, перегодом удруге. Двері без вивіски відчинилися.
- Дрихнеш там чи що? Приймай постояльця!
Дерев’янка провели коридором до камери, у котрій замість передньої стінки було встроєно ґрати від підлоги до стелі; приперли обличчям до решітки, знову ретельно обшукали, хоч увесь одяг вже перетрусили відразу по захваті. Нині у вивернутих кишенях мацали навіть рубці, не забуваючи мимохідь дошкульно штурхнути під ребра, тицьнути зайвий раз носом в шершаве пруття. В результаті не тільки роз’юшили носа, а й до крові зчухрали шкіру на лобі.
- Твоє щастя, Чарлі Чаплін, - сказав замість вибачення черговий, забравши шнурки і пасок, - що не велено кривдити. Ти ба, одказник знайшовся!
Наручники розстебнули, аж коли Шура зайшов у “мавп’ятник”, а клітку за ним з брязком замкнули.
- Можна ходити, можна сидіти на нарах, - пояснив вертухай. - Лягати не можна. Захочеш на парашу, скажеш.
Проте Дерев’янко не збирався просити охорону ні про будь-що. Не на того натрапили. Він радше справить нужду в камері на долівку! Плювать на все...
Шура присів на відкидні нари з погано обструганих, але не заяложених дощок. Менти не дозволяють йому спати! Та він і не здатен бодай задрімати тепер, коли нерви напружені до краю, аж бринять, і серце частить, мов у смертельно хворого. Не відпочинку хотілося, а наздоганяти, бити,  кусати, шматувати! А його заперли у блошатник, у вигрібну яму, і він мусить тут придурюватися непохитним, незламним, упевненим...
Упевненість була лише в одному: йому кранти...
Справді, що може світити людині, яка затіяла перестрілку в центрі міста, за збіговиська декількох  десятків роззяв? Причому, в підсумку не то чотири, не то п’ять покійників.
Писали в газеті, здається, буцімто вищу міру відмінили. Та п’ятнадцять років теж не п’ятнадцять діб. До того ж, невідомо, як поставляться до нього на зоні. А можливо, ще у тюрмі, в СІЗО придушать у першу ніч...
Ні, він людина кінчена! З ним доконечно ясно. Залишається, отже, єдине – спробувати врятувати від суду Максима. Брати вину повністю на себе, а не спасати шкуру. Біда – ніяк домовитися із сином про те, щоб свідчити заодно! Та й де він – хто зна... І все рівно: брати на себе, скільки навалять, стояти на тому, що Максим зовсім стороною у цих ділах з наркотиками.
Отак і робити...
А п’ятнадцять років... Коли він вийде, якщо вийде, йому буде п’ятдесят п’ять. Нормально. Ще не руїна. Ну, а що тут?! Робота, пиятика, рибалка. Кури, гуси, свині, корова. Дім, город. І дружина. Соня...
Але Соня – окрема тема. Болюче питання. Мабуть, вона його дійсно ніколи не поважала, ніколи не кохала. А якщо й любила, то надто вже по-своєму. Відразу й не догадатися, не помітити іноді... У мікроскоп часом треба роздивлятися...
Тьху! Шура вирішив не думати надалі про Софію. Не думати також і про Максима. Взагалі не думати. Зовсім не думати. Завтрашній день багато чого покаже сам. Отоді й задуматись.
Він підвівся з нар, почав ходити по камері взад-вперед: п’ять кроків, поворот, п’ять кроків, поворот...

14. Вівторок, 26 жовтня, 1999 рік.
За чверть до восьмої Дерев’янко сидів на стільці в прийомній начальника УБОЗу. За оббитими червоною шкірою двостулковими дверима нарада тривала вже тоді, коли його привели на допит. Пополошилися, забігали менти. Зранку-раненько совітуються, що діяти, як чинити. Ще б пак, стільки мертвяків! Будь-хто заметушиться...
А Шурі найдошкульніше кортіло курити. Здавалося, задихається, кисню не вистачає без смердючої цигарки. Можна було попросити у вертухая, або в охоронника, котрий приставив його сюди – за прос грошей не беруть – та Шура уперто тримав марку і лише дозволяв собі хвилюватися за Максима. Якби побачити сина, увіч переконатися, що цілий! Потім хай що, потім міркувати і про майбутнє. Аби цілий...
Двері без скрипу відчинилися, і з кабінету виглянув абсолютно недоречний тут дільничний Ткачук!
- Сказали ввести Дерев’янка, - промовив він застудженим голосом.
Видок у дільничного був, наче у побитої шавки. Дісталося, безперечно, на горіхи добряче. Тільки йому за віщо? І як він, реп’ях, сюди втрапив?! Невже випадково? Та ні, не може бути . Це неймовірно, аби просто збіг...
- Встати. Вперед, - скомандував охоронник.
Кабінет череватого полковника виявився розкішним. Довгий ряд столів посередині – очевидно, для всяких засідань-планірок. М’які стільці під стінами, килимові доріжки на паркеті. За спиною господаря – портрет Президента, в кутку – жовто-блакитний прапор. На столі фотографія: полковник ручкається чи й не з міністром внутрішніх справ.
- Сідай, - сказав господар. - А ти почекай за дверима.
Коли охоронник вийшов, присутні втупилися в Дерев’янка, тож він у відповідь почав нахабно розглядати їх.
Ткачук примостився праворуч від полковника, за столом, що стояв перпендикулярно до осьового ряду. Міліціонер зашарівся і обтирав чоло носовичком, хоч було не дуже жарко; від нагінки спітнів, бідолаха.
Ліворуч сидів сивий мужчина, котрого Шура запам’ятав по кафе. Цей почувався вільно, розкуто – також якесь цабе.
Господар кабінету при погонах і нагородних планках обрав торцевий стіл. Ось і весь трибунал. Розстрільна трійка, як у старі, добрі часи.
- Чому не розповідаєш? – запитав урешті сивий мужчина.
Дерев’янко перевів погляд повільно на нього, потім демонстративно опустив на скуті руки.
- Ти уявляєш , що належить за твої геройства? Ого-го, до пенсії сидіти!
- Це в кращому випадку, - докинув полковник.
- Де Максим? - слова неначе самі вирвалися у Шури – аж прикро здивувався, що заговорив.
- Розколовся, - перебільшено вразився і полковник. - Ти бач... За чадо шмаркате  турбується татусь. Яка батьківська любов! Я просто розчулений... Ну, живий. Живий і здоровісінький твій синаш. Як бугай. Чого не можна сказати про тих неборак, з якими ти вчора не поділив. Деякі нездорові - дуже, а деякі і зовсім неживі. Звідки в тебе, Дерев’янко, зброя з глушником?!
- Знайшов...
- Ану! – гримнув полковник. - Ти зі мною в жмурки не грайся! Перед виборами ЧП на всю Україну; а відповідальність мені, не тобі нести! Нам до виборів тільки замовленого вбивства і не вистачало. Кіллер він – це ж треба! – полковник лайнувся.
- Версія із замовленням, Іване Григоровичу, не витримує примітивної школярської критики, - втрутився сивий мужчина. - Я вас запевняю. Оцей шкільний кочегар – і кіллер?! Сміховинно, вибачте за епітет.
- Сміховинно чи ні, Андрію Васильовичу, а факти річ уперта.
- Тим гірше для них! Ви й без мене прекрасно знаєте: факти існують виключно для того, щоб відповідно їх інтерпретувати. Ось, приміром, установлено, що легкові автомобілі, які приїжджали напередодні до Дерев’янків у Веселинове, належали членам злочинного угрупування, - мужчина зазирнув у складений папірець перед собою на столі, - Білому Григорію Петровичу і Корнійчуку Юрію Альбертовичу. Перший – тяжко поранений, другий – убитий. Невже вони самі себе замовили?
Андрій Васильович змовк.
- Могла бути третя сторона. Або щось між собою не поладили...
- Ні, Іване Григоровичу, сина вони в нього викрали – ви це також знаєте! А навіщо викрадали? Заручником чи заради викупу?.. Що вам розповів син?
Шура прислухався.
- Те, що й батько – нічого, - відповів полковник дратівливо. - Мовчить. Упертюх! Не знаю, не розумію... Про що мова?.. Оце сміховинно!
- Згоден. А ти, Ткачук, як гадаєш?
Не второпаючи, що від нього вимагають, дільничний лише знизав плечима. Сьогодні він явно не почувався ні спокійним, ні рішучим.
- Відпусти його, Іване Григоровичу, не муч. Що міг, чоловік розповів, пособив. Одпусти, хай їде додому.
- Іди, капітане. Розвів у себе гадючник... Як ти говорив, у селі його називають: Рембо? Та я на твоєму місці!.. – полковник махнув рукою. Дочекавшись, поки Ткачук закриє двері, запитав: - І що нам... з ним? З цим Рембо вусатим? Вивезти в посадку та розстрілять? Так потім наган доведеться чистити...
- Іване Григоровичу, дозволь я, - сивий мужчина повністю перебрав ініціативу. - Зрозумій одне, Дерев’янко: запиратися невигідно в першу чергу тобі особисто. А от смисл співпрацювати з нами є. Пояснюю. Ми про тебе знаємо практично від “а” до “я”. Ясла, дитячий садок, школа, робота. Навіть із райвоєнкомату досьє прислали. Ти вичислений, зважений і відпрепарований. Фігурально, ти як на долоні у нас.
- У кулаці, - буркнув Іван Григорович. - Стиснемо, юшка потече. І заговориш!
- Але зверни увагу, - продовжив сивий мужчина, - з тобою ведуть розмову не рядові слідчі, а два начальника обласних управлінь. Безпосередні керівники. Відчуваєш рівень? До того ж, досі без прокуратури. Бо прокуратура – то процес безповоротний. Допустимо, у тебе знайдуться причини мовчати. Вочевидь, вагоміші, ніж те, що нам уже відомо. Закономірно виникає питання: що чинити далі? Як завжди, існують нерівноцінні варіанти .
Він помовчав, затим додав:
- Так от, я можу попросити Івана Григоровича, щоб тебе передали нашій Службі...
Полковник стрепенувся і поглянув на Андрія Васильовича зчудовано.
-  ... І дуже проситиму! Бо ви з Іваном Григоровичем  - нехай він мені простить, але буду відвертим - зірвали відповідальну операцію державного масштабу, яку тепер доведеться планувати і готувати з нуля. Довго й нудно. А тобі, Дерев’янко, даю слово офіцера: коли допоможеш нам, усе спишеться...
Шура не міг повірити у почуте. Для господаря кабінету останні слова, здавалося, були сюрпризом також, та на відміну від Дерев’янка, сюрпризом досадним.
- ... Тобто, усе без винятку, гарантую! Справу проти тебе офіційно не заведено – я не помиляюсь, Іване Григоровичу?
- Не помиляєтесь, Андрію Васильовичу. Ви ж у нас ніколи не робите промахів. Особливо у істотних дрібничках.
Шура уважно подивився на обох начальників по черзі.
- Мовчання – знак згоди? Ну, подумай ще трохи. Доки перевозитимуть в управління СБУ. Але інакших сприятливих варіантів нема, повір.
Тільки зараз полковник поцікавився:
- Що це має значити, Андрію Васильовичу? Оце твоє про перевіз? Ти вже через мою голову ненароком наперед домовився?! Негарно...
- Рішення приймалося на рівні комісії Верховної Ради. Повір, в операції зачіпаються політичні інтереси України. Все вкрай серйозно. Подальші відпрацювання засекречені, допуск мінімальний. Прости, Іване Григоровичу, але я тебе просив не втручатися за будь-яких обставин, хіба ні?.. А в результаті?.. Я втратив агента, розірвані стосунки з продавцями, засвітили інтерес до групи Художника. Перечислювати заморишся, що натворили твої вовкодави.
- Ясно. Як і зазвичай: чорнова робота - нам, батіг також - нам. А прянички – СБУ. Всі шишки, між іншим, на мою лисину. Чотири мерці і два каліки в госпіталі теж висять. Куди їх скинути?! Добре, хоч серед танцюристів невинних жертв немає. Спишете на розборку! Хто спише, як спише?! Хитрий ти лис, Андрію Васильовичу: вильнув, схопив і в сторону... Ну, скажи хоч відверто, на хрін тобі цей убивець? Га?..
- Пригодиться. Він же темна конячка.
- Любиш ти ставити на темних конячок... Ну, гаразд. І сина його забереш, мабуть? Я так розумію ?
- А у вас хіба проти Максима Дерев’янка є звинувачення? Щось конкретне?..
Обоє надовго замовкли. Андрій Васильович тонко  посміхався, Іван Григорович одверто хмурився, навіщось перекладав аркуші на столі.
- Добре, віддаю... - сказав неголосно. - Але цієї підстави я твоїй Конторі не забуду. Що ви мене за хлопчика, вашу мать?!..
Він враз осікся, натис кнопку на селекторі, викликав охоронника і звелів вивести Дерев’янка до приймальні. Хвилин за десять із течкою, вже не такий усміхнений, з’явився Андрій Васильович. Не проронивши ні звуку, навіть не поглянувши, есбеушник проминув Шуру і попростував геть.

15. Спершу Дерев’янка  відвели назад до “ящика”. Він вирішив було, що начальники погиркалися, ні до чого не домовившись. Очевидно, найшла коса на камінь. Проте згодом завітав черговий, без ентузіазму прочитав тюремну мораль за спаскуджену по нужді камеру, погрозив, що заставить прибирати, але потім повернув пасок зі шнурками й передав арештанта з рук на руки рослим і зосередженим хлопцям у чобітках сорок п’ятого розміру.
Перевозили на звичайному УАЗі-“воронку”: металева кабіна, відділена від водія, заґратовані віконця і дверці. Зручності мінімальні: жорстка лавка, плафон під дротяним “намордником”, запилені занавісочки із ситцю.
По приїзду негайно повели на другий поверх. У тутешнього начальника двері до приймальні були  обтягнені дерматином, зате всередині, вартуючи головний тамбур  у святу святих Служби, малася вродлива секретарка, років двадцяти двох і в окулярах, які надавали їй пресимпатичного вигляду. Красуня вправно й швидко друкувала на електричній машинці, хоча праворуч на тумбі містився комп’ютер. Ліворуч, на схожій тумбі, стояв здоровенний телевізор.
Шуру запросили на міністерський диван кольору бичачої шкіри; мовчазні охоронці всілися обабіч, безсоромно задивилися на секретарку. Та відразу повідомила по внутрішньому телефону, що затриманого доставили, і холоднокровно продовжила друкування.
Чекати довелося за острожними масштабами зовсім недовго. Тринькнув телефон, жіночка зняла слухавку, підтакнула і мило запропонувала зайти до кабінету. Перше, що наказав Андрій Васильович конвоїрам, було зняти з Дерев’янка наручники.
 Офіцер дисципліновано, не виявляючи ані тіні сумніву, розімкнув браслети.
- Дякую, ви вільні, - продовжив начальник СБУ. - До побачення!
Після того, як убозівці відкозирялися та вийшли, Шура подивився на молодика, котрий сидів перед Андрієм Васильовичем. Напевне, на обличчі Дерев’янка  щось виразилося; хлопець був здивований не менше. Ну, от: всюди знайомі люди, подумав Шура. Кинеш кізяком і влучиш у знайомого. Цеглині нікуди впасти через есбеушників, бляха!
- Що таке?! –запитав Андрій Васильович. - Володю?
- Я його знаю, - молодик трохи отямився. - Бачив у суботу!
- Та-ак, - начальник перевів погляд з підлеглого на Шуру і оптимістично підсумував. - Давайте вважати це сприятливою прикметою. То вас не потрібно і знайомити? Чи треба? Просто для проформи, на всяк випадок: Дерев’янко Олександр Степанович, Орлов Володимир Іванович. Надіюсь, ви здружитесь! І перейдемо до діла...
Слова його знову звучали незвичайно, навіть дивовижно, з огляду на обставини.
- Наше запрошення ви чули, - звернувся Андрій Васильович окремо до Шури. - Пропозиція не відміняється. А якими будуть ваші зустрічні вимоги? Маю на увазі, на яких конструктивних засадах ви погодитеся з нами працювати? Про те, що ви відмовляєтеся від співробітництва, гадаю, не може бути й мови... Я правий?
Він не конкретизував своїх пропонувань. Але Дерев’янко подумав, що опиратися, коли тебе за вуха витягують із лайна, далебі глупо. Радикальна обіцянка – списати все без оглядки – йому подобалася. Звісно, вимагатимуть у обмін стати сексотом... Можливо, за такі послуги і слід платити, не торгуючись?..
- Де Максим? - лише й запитав знову.
- Уже везуть сюди. Ви скоро зустрінетесь. Це все? Ну, що ж, я радий нашому порозумінню. Солом’яна  згода краща золотої звади! - начальник підніс вказівний палець, усміхнувся. - До речі, Володю, ви розповідали про пораненого...
- Так, - погодився Орлов. - Кулю видалили, - він зиркнув скоса на Дерев’янка, - але хірург  прогнозує приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Сердечну сумку пошкоджено... Пару днів із ним бесідувати не можна точно. А потім...
Поранений – той, котрий виглянув у банкетний зал на шум, збагнув Шура. Утікач із кочегарки. Двічі везунчик! А в кафе – по вищому розряду щасливчик. Певно, рука здригнулася під крок...
- Обійдемося і без Ґедзя! – зауважив Андрій Васильович. - Змінюємо тактику при незмінній стратегічній задачі. Головне, що Художник розколовся. Тож... вам, Володимире Івановичу, необхідно починати підготовку до поїздки.
- Тобто?..
Молодик, здалося, сторопів.
- Повірте, вами я ризикувати не хотів – ви здібний, проте недосить досвідчений. Однак іншого засобу не бачу, щиро. Залишилося, і ви добре поінформовані, лише два дні; а з усіма вхідними обізнані тільки я й ви. При тому, що ставка надто велика. Надто... Отож... погоджуєтесь? Вибір за вами, Володю. Справа небезпечна. Та у разі успіху...
- Мені... їхати самому?! - Орлов відверто розгубився від повороту в розмові.
- Чому самому?! – заперечив Андрій Васильович. - Поїдете удвох, як і планувалося. Думаю, що ви цілком справитесь.
- І хто мій напарник?
- А ви ще досі не зміркували? Ви ж аналітик, - начальник покивав головою. - Замість Ґедзя поїде Дерев’янко. Заміна, на мій розсуд, майже адекватна.
- Ви хочете послати стороннього, до того ж... кіллера?!
- Даруйте, Володю, і ви туди ж. Ну, який  Дерев’янко з біса кіллер? Ви хоч нікому, крім мене, цього не кажіть. Пересічний українець, добропорядний громадянин, сільський житель. Шкільний кочегар. Щоправда, дещо рідкісних здібностей. Ознайомтеся для початку з оцим ...
Орлов підсунув до себе пухлу особову справу, розв’язав тасьми, втупився у першу сторінку.
- Прочитайте одразу, де служив, - порадив Андрій Васильович і натиснув кнопку виклику.
Секретарка з’явилася за секунду, немов піджидала під дверима .
- Галю, дізнайтеся, будь ласка, чи привезли в управління Максима Дерев’янка.
- Він тут, Андрію Васильовичу.
- Де тут?
- У приймальні. Щойно ввели.
- До мене! Сюди, в кабінет! Знайшли, Володю?
- Туркестанський прикордонний округ, 32-а застава, - прочитав Орлов. - У воєнних діях участі не приймав.
- Ні-ні, нижче!
Коли Максим зайшов, Шурі остаточно полегшало. Для повного відхідняка не хватало міцної цигарки. А син, загалом, був у нормі: схвильований, трохи блідий, пом’ятий, дрібні подряпини на лиці. Та це не біда, до свадьби заживе.
- Здрастуйте, - привітався парубок з усіма.
- Здрастуй, заручник, - озвався Андрій Васильович. - Сідай проти батька, ближче, бо найбільше за тебе переживав він. Скучив. Рідня... Хай роздивиться, полюбується. Все в цілості! Скарги є?
- Ні.
- Молодець. А у вас, Олександре Степановичу, більше вимог нема?
Шура не міг зрозуміти, чому його не допитують – хоча б, як свідка. Складалося враження, що вчорашнє нікого сьогодні вже не цікавить. А так бути не могло. Вочевидь, з ним граються в темну...
- Мені треба подзвонити в Одесу, - відповів він. - Обіцяв жінці.
Начальник насмішкувато примружився.
- Але ж ваша дружина, Софія Віталіївна, якщо не помиляюсь, живе у Веселиновому? А не в Одесі...
- Учора я відправив її до матері. Поїздом. Подалі від... від усього.
Піднявши слухавку, Андрій Васильович попросив:
- Галю, наберіть швиденько нашому гостю Одесу. Скажіть, який номер в Одесі!
Шура назвав у трубку номер і сидів, дожидаючись з’єднання.
- Маневрений загін, - раптом промовив Орлов.
Присутні промовчали, тому молодик перепитав:
- Що це за маневрений загін?
- Не чув ніколи? - усміхнувся начальник. - І не дивно. Бо й не міг чути. Манзагін означає, що Дерев’янко був звичайний радянський терорист. Точніше, диверсант-одинак, що не відрізняється суттєво. Суть там і там одна – смертник. Живеш, доки щастить. Диверсії, ясна річ, не на радянській земельці, а на територіях суміжних держав. Під прапором боротьби з торгівлею наркотиками. Спеціалізація в Туркестані – контрабандистські  каравани. Правильно викладаю, Дерев’янко? У воєнкоматівській справі цього немає, не шукай. Що Олександр Степанович витворяв тоді, тепер достеменно знає тільки він сам. А нам залишається догадки строїти. Хоча, певно, не туристів на прогулянки в гори водив два роки...
- Розмовляйте! - запропонував далекий байдужий голос у слухавці. А затим знайомий голос Соні. - Алло, хто це?
- Алло! - сказав Шура. - Це я, Соню... Все в порядку.
- Що в порядку?! Ти знайшов Максима? Де він?
- Він тут, коло мене...
- Господи... Звідкіля ти телефонуєш?
- З міліції. З Кіровограду.
- Тебе... арештували? Чи Максима?!
 - Ні, я сказав: усе нормально. Не хвилюйся.
- Я хочу поговорити з Максимом! Дай йому трубку.
- Даю, даю. Тебе, - Дерев’янко простягнув слухавку  сину. - Думай, що говориш.
Максим довго вислуховував Софіїн монолог, зрідка погоджуючись, затим віддав трубку знову батькові. Від початку розмови Шура почувався незручно, неначе дзвінок до дружини понікуди стидний вчинок. Кому яке свиняче діло, кінець кінцем вирішив він, але відчуття оголеності вмить повернулося разом зі слухавкою.
- Це ти, Шуро?
- Я, а хто ж?
- Шуро, я завтра сідаю на електричку і їду додому! До вас!
- Не треба, не їдь поки що.
- Чому? Ти говорив, що все нормально.
- Усе в нормі, Сонечко, - Дерев’янко скосив очі у бік господаря кабінету, проте той щось писав. Молодик продовжував вивчати документи. - Просто тобі не треба спішити. Побудь у мами ще пару днів. Так потрібно! У школі тебе замінили.
- Тоді хай Максим приїде!
- Що?
- Раз там небезпечно, я хочу, щоб Максим був зі мною.
- Для чого?!
- Мені буде спокійніше, коли він рядом. Чому ти замовк? Говори! Алло!
- Ну, добре-добре...
- Не чую!
- Добре, я говорив! Як домовилися. Кінчаєм розмову, Соню; міжміська грошей стоїть. А я ще подзвоню завтра чи післязавтра. Бувай!
Деякий час він збирався з думками. Андрій Васильович уважно спостерігав за ним спідлоба. Нарешті Шура сказав:
- Максима треба відправити в Одесу. До Софії.
- Ви сподіваєтеся, там йому буде безпечніше? Чи це примха вашої дружини?
Шура кивнув.
- Ну, якщо дружина хоче... В принципі, це реально. О котрій поїзд? Садовимо на найближчий рейс і за державний рахунок – до Чорного моря! Ще питання?
Дерев’янко спитав те, чого не міг зрозуміти:
- Поясніть, нащо вам я?!..
       - А ось і по-справжньому ділова зацікавленість. Я ждав, коли ви задасте це питання. Отже, ми  переходимо до обговорення планів – прекрасно. Люблю прагматичні стосунки між партнерами. Однак, якщо розмови пішли не дитячі... Максиме, зачекай на батька у приймальні! До речі, хлопцеві, певно, слід заїхати за найнеобхіднішими дрібничками. Зубна щітка, сумка, змінний одяг. Де він у вас живе: в гуртожитку, на квартирі?
- Гуртожиток на проспекті Правди.
- Зробимо, Олександре Степановичу. І у деканат, чи як він там у них називається, також повідомимо. У нас упущень не буває, повірте. А щодо вас, то нехай Володимир Іванович, у якості старшого двійки, розтлумачить початкову інформацію вам тет-а-тет. З деталями, подробицями, замороками – як годиться. Мені ж дозвольте торкнутися вашої місії оглядово, з висоти, так би мовити, пташиного льоту. А справа у тім, Олександре Степановичу, що за два дні  у вільному місті Одесі, куди ви нерозважно сплавили дружину – і за нею не менш необачно відправляєте сина! – відбудеться негласний, підпільний навіть, говорячи на суконній жандармській фені, з’їзд наркоторговців. Не дуже маленький, не дуже крупний – так: Південь України, трохи Схід, трохи Центр. Міжрегіональна стрілка!  Важливо, та що там – украй необхідно, щоб на цей форум потрапила наша людина. Ми довго готувалися, можете повірити на слово. Але ви умудрилися підстрелити потрібного нам чоловіка. Не на смерть, слава Богу! А також, ну, це вже супутня халепа, скалічили ватажка і порішили чотирьох членів угрупування...
- Поки не забув, - перебив Шура, - п’ятьох...
- Тобто як?.. – здивувався Орлов.
Дерев’янко поглянув на занімілого Андрія Васильовича і прокоментував заяву:
- П’ятий у шкільній кочегарці. У бочці з-під мазута... “Макара” я забрав у нього.
 Андрій Васильович усіма пальцями нервово вдарив по селектору двічі або й тричі. Моментально забігла стривожена красуня.
- Митрофанова розшукать, до мене! – коли Галя зникла, промовив жорстко і погрозливо. - П’ятого не було зовсім; тобі, Дерев’янко, ясно?! Ти що, трупи, як коржики печеш?! І ви, Володю, нічого не чули! Боже, це не кіллер, а маніяк!..
- Я так думаю, ваш Митрофанов проїдеться до школи? - стримано запитав Шура. - Ага. То, може, підскочить і до моєї хати? Погляне, що й до чого, живність підгодує, собаку...
Андрій Васильович зиркнув на нахабу, але не сперечався, а взяв листок і черкнув на ньому ручкою.
- А тепер, - проговорив з натиском, - підіть до свого сина і проінструктуйте, як себе вести з нашими співробітниками, у дорозі і в кінцевому пункті. Дисципліна та безумовний послух. Жодної самодіяльності! А ми з Володимиром Івановичем тимчасом дещо уточнимо...
 
16.  Розмова з Максимом у Шури зайняла хвилин п’ять і була наполовину не розмовою, а мовчанкою. Наявність секретарки, котра, в свою чергу, геть не реагувала на оточення, сковувала язики. Максим сидів пришиблений, з усім погоджувався, нічого не заперечував, а лише кивав та відповідав уривано. Нарешті вийшов Орлов.
- Олександре Степановичу, ходімо зі мною, - запросив увічливо. - Із сином ви ще побачитеся пізніше, не переживайте.
У коридорах, якими вони простували, на сходах, якими спустилися на поверх нижче, Володя вітався із зустрічними чоловіками у формі та в цивільному, жартував до жінок, а ті, незважаючи на підкреслено строгий вид, посміхалися йому. Дженджик, подумки охарактеризував молодика Дерев’янко; дженджик і молокосос.
Пропустивши напарника до кабінету, Орлов зайшов слідом, замкнув за собою двері на ключ. Запросив:
- Сідайте, де бачите.
Кабінетик у нього був тісненький. Мабуть, у відповідності зі стажем та посадою. Крізь чимале заґратоване вікно, до середини висоти зашторене простенькою білою занавіскою, виднілися стовбур старої липи, низ крони, жовтий двоповерховий будинок через дорогу. Обіч вікна стояв бувалий однотумбовий стіл. На столі лежали теки, окремі папери, книги, телефон. Збоку містився сейф з полупленою місцями фарбою, а поперед – три напівм’які стільці. Шура сів під стіною. Напроти висів плакат-календар: негритянка в купальнику на тлі океанських хвиль.
- Маємо в запасі годину, - повідомив Орлов. - Що вас цікавить найбільше?
- Цигарки, - заявив Шура. - І вода, пити хочу.
- Вибачте, - заметушився Володя, заглянув до шухляди і  знайшов почату пачку сигарет “L&M”, а також запальничку. - Куріть, будь ласка! Я сам не палю, але куріть тут, нічого. Стосовно води, то, можливо, краще чаю? В пакетиках, але пристойний. Або якоїсь газованої? “Кока-коли”, приміром, чи мінеральної?
- Дай звичайної води, з-під крану. Сушить мене, розумієш ?
Було видно, що цілу мить есбеушник вагався, чи не надто вільно покидати гостя бездоглядним, та врешті насмілився.
- Ви посидьте хвилинку, я принесу графин і стакан. Нікому не відчиняйте.
Виходячи, молодик звично замкнув двері. Секретник вошивий, мало не сплюнув Шура. Підпаливши сигарету, він затягнувся духмяним димом і відчув, що оживає. Допоки Орлов обернувся, Дерев’янко встиг закурити нову сигарету . Цю смакував без поспіху, запиваючи водою, що відгонила хлором. Надпивши і третій стакан, запитав:
- Ти поясни, як це я ні сіло, ні впало втрапив у вашу парафію? Так не буває: взяти прохожого з вулиці і відправити на завдання. Без підготовки, без перевірки? Брехня! У тебе ж солідна контора, а не шарашка задрипана. Га? Вашої вигоди в собі не бачу, от що мене непокоїть . Для чого вам я?!
- По-чесному: безвихідь, - розвів руками Володя. - Давайте, я дійсно розповім по порядку, - він зітхнув. - Три місяці тому ми випадково вийшли на групу Художника, яка тоді ще в роздріб приторговувала наркотиками по місту. Ну, пару точок вичислили: на дискотеці “Техас” і в БК імені Компанійця. А повезло так, що один її член, можна сказати, середня ланка у Артура, завис. Ми провели вербовку, і я почав вести його персонально: підтримувати контакт, підгодовувати, здоювати інформацію. Уявляєте, це моя прем’єрна справа, і від неї багато залежало.
- Чим же ви його купили?
- І сміх, і гріх. Чолов’яга у сорок три роки полюбляє зелених німфеток. Чим менші, тим паче полюбляє. Дівчинці дванадцять, шостий клас, а він не те, що не гребує, навпаки! Не ґвалтівник, треба визнати. Все за гроші, за згодою. Причому бажаючі при потребі знаходилися елементарно. Але ми його таки накрили і прищучили. На зону йти зі статтею “розбещення малоліток” не кортіло, боявся, що опустять. Тож і почав працювати на нас. Регулярно зливав важливу інформацію, до того ж, не задарма. Вигода обопільна, - Володя усміхнувся. - Саме від нього ми й дізналися, що вчора в барі Айшена чекали оптовиків із Одеси. Річ у тім, що Художник рвався розширяти мережу і збільшувати поставки. Хотів простору. Тому налагоджував зв’язки напряму  із серйозними, масштабними людьми. Для нас випала зручна нагода. Затримувати вчора ми нікого не збиралися. Але на всяк випадок допомогу в УБОЗі попросили. Матеріальні ресурси для підстраховки і резерву сили. Хлопці мали лише сидіти в автобусі і не рипатися. Само собою, ми поставили зовнішнє спостереження. Бачили по телевізору: знімають із машини на відеокамеру?
- Бачив, - кивнув Шура.
- Два співробітники перебували і в залі серед молоді. Мені особисто було наказано носа з дому не потикати, щоб не засвітитися перед одеситами; та й перед нашими. У разі домовленості між Художником і оптовиками я з агентом-інформатором повинен був їхати в Одесу. На стрілку. Під прикриттям – був такий варіант. Але тепер...
- Я вам перевів усю музику.
- Не те слово, - Орлов осудливо похитав головою, проте втримався, продовжив розповідати. - Коли в кафе почалася стрілянина, убозівці ринулися туди. Важко їх осуджувати, та про яку конспірацію тепер мова?! А Ґедзя підстрелили ви – і з ким мені їхати?! Не знаю, з яких глибинних міркувань, але Андрій Васильович вирішив залучити вас. Вважає, якщо спрацювати швидко й ініціативно, то операцію ще не провалено...
Дерев’янко гмикнув. Запитав:
- Що потрібно робити в Одесі? Конкретно.
- Виконувати мої накази – це найконкретніше. А щодо решти... Олександре Степановичу, поміркуйте, навіщо вам знати більше? Я, наприклад, інколи волію не виходити за певні рамки ні на йоту. Зайва обізнаність – додаткові клопоти! Хвилювання, поганий апетит, тривожний сон...
- То ти мене хочеш як барана повезти? - заперечив Шура.
- Повірте, все, що справді необхідно, вам уже повідомили або повідомлю я у належний час. Приїдемо на місце, отримаємо точніші вказівки, щось самі дізнаємося нове, зорієнтуємося по ситуації. Конкретику неможливо завбачити! Як ми могли, скажімо, прорахувати ваш напад на Артура?!
- Я це розумію, не дитя. За кого ми будемо видавати себе в Одесі: за бандитів?
- Не зовсім, - ухильно пояснив Орлов. - Маємо запасну версію. Я – перекупник наркотиків. А ви – мій бодігард, тілоохоронець. В принципі, ніякі не гангстери. Ділові люди, фармацевти-бізнесмени.
- Ну, і як мені вести себе?
- Тримайтеся абсолютно невимушено, природно! Хочете дискутувати на мистецькі теми чи про футбол – ради Бога. Хочете колоритно матюкатися – ще ліпше. Що не варто, по-моєму, то це прикидатися. Будьте собою! У вас, Олександре Степановичу, на мою думку, генетичний типаж силовика. А окрім усього, наш “письменник” складе нам обом ролі. Літератор – талант, закачаєтесь! Відповідні документи на ранок також будуть готові. Тож, за легенду не хвилюйтесь.
- А основне? - зауважив Шура. - Не станеться, що ми приїжджаємо, а одеські вурки без розмов скрутять нас і на розправу? Я так думаю, що стукачі кругом...
- Правильно думаєте, і я з вами цілком згоден... Але, з іншого боку, ви не уявляєте, за якої секретності проходить підготовка. Приміром, широкий загал, так звана громадськість, не знає навіть точну кількість убитих у барі “Техас”. Тим паче, невідомі жодні подробиці вашого геройського вчинку. Імена не називаються! Про те, що Художник живий, обізнані чоловік шість максимум. Серед них лікар і той, хто допитував Артура. До речі, тепер, завдяки Артуру, ми маємо орієнтири – де, з ким і як виходити на контакт. На жаль, Ґедзя ви подірявили капітально...
- То він Гиря чи Ґедзь?
- Гиря – це поганяло у банді.  Звати його Григорій, а прізвище Білий. А Ґедзь – це я переробив із Овода – його агентурне псевдо.
- Ну, на лобі у нього не було написано, що агент...
- Так, звісно. Отже, на круг, повідомлених персон – до десятка. Однак безпосередньо про нас мають уявлення тільки троє.
- Ясно. Крім нас із тобою та базару ніхто не знатиме! А Ткачук?
- Ваш дільничний? Він мовчатиме. По-перше, мало обізнаний; по-друге, якщо нікому не довіряти...
- Потрібно довіряти, - погодився Дерев’янко, - хоча б і лайну...
- Плюс пішла кваліфікована деза по певних каналах, - незворушно продовжив Володя. - У пресу – як повідомляють компетентні джерела, наближені до... ; у органи – тут все офіційно, бюрократично; по злочинних угрупуваннях – так-так, маємо і до них канали! ; ну, і по лінії безпеки, звичайно... Прикриття ґрунтовне.
- Не навроч! Іноді краще без прикриття...
- Експромтом? Згоден... Якщо експромт зарані добре підготовлений... У вас є ще невияснені теми?
- Будуть. Що далі робимо?
- Ви маєте на увазі найближче майбутнє?.. – Орлов подивився на годинник. - Хвилин за десять потрібно їхати на вокзал. Ви хотіли вирядити сина в Одесу... Затим шопінг, шейвінг – приведемо вас до божеського вигляду! Потім сфотографуватися і відпочинок.
- Слухай, а в чому інтерес у тебе?! Невже ти ідейний мент? - поцікавився несподівано Шура.
Володя вкотре зітхнув.
- Ну... Раз працювати пліч-о-пліч, то відверто. Інтерес банальний – кар’єра. У разі перемоги – груди в хрестах, підвищення. Гарне підвищення. А помітять у Києві – можна перебратися до столиці. У провінції мене міцно ніщо не утримує. Карколомне сходження для недавнього співробітника якогось позаштатного районного відділку! Я задовольнив вашу допитливість, Олександре Степановичу?
Дерев’янко підвівся і сказав:
- А ще мені незрозуміло, чого ти вступився за мене перед Ткачуком.
- Це коли?
- Тоді, в кафе, коли твій дружок устроїв бучу. Ти ж міг  не вигороджувати мене. Просто показав би кірочки від посвідчення і ларіведере.
- Ну, бачите... Трудно пояснити. Мабуть, я думав, що ви дійсно невинні. Несправедливо було, певно. Неетично. А взагалі, не пам’ятаю!.. То, може, підемо? У мене машина: заскочимо по путі в автомайстерню і звідти прямцем на залізничний вокзал. Ви не проти автомайстерні, Олександре Степановичу? Буквально одну фігню: сальничок...
- Не проти – сальник не фігня. І не “викай” мені Олександром Степановичем,  бо я кожен раз хочу оглянутися. Наче когось другого кличуть! А мене звати Шура.
- Прекрасне ім’я для бодігарда , - погодився Орлов.

17.  До відправлення вони встигли вчасно, проте Максима біля потягу не знайшли. Уже по гучномовцю оголосили, що посадку на рейс Харків-Одеса закінчено, а на перон лишень заїхав густо-вишневий “опель-кадет”, побитий і пошкрябаний в усіх видимих місцях. Рівняти бувалого в бувальцях ветерана з вилизаним “Деу” Орлова не годилося і в думках!
З “опелька” вискочив парубійко у джинсах, светрі та кепі з великим козирком, побіг до провідниці купейного вагона. Із задніх дверей легковика вибрався Максим зі спортивною сумкою. Побачивши батька, він задер руку.
“Опель” зворотним курсом скотився з перону на майданчик для стоянки. Коли Шура наблизився до сина, молодик у кепі весело гукнув їм:
- Порядок! Розмістять зі зручностями – домовлено.
- Все нормально? – спитав Шура.
У недоладному костюмі він біля сина почувався не в своїй тарілці.
- Та нібито, - Максим знизав плечима. - Ось: узяв лекції.
Завжди говіркий і балакучий, за три божевільні дні хлопець перетворився у майже без’язикого німчака. Шура поучив:
- Скажи мамі, щоб не переживала, все залагоджено. Але не сильно розводься. Вона так і не знає, чого до нас приїжджали. І ми не знаєм теж!
- Ясно...
- Пасажири! Сідаємо до вагону! - запросила провідниця. - Якщо не хочете залишитися.
Шура потиснув сину руку, хлопнув по спині. З тамбура Максим ще раз помахав на прощання і зник у проході. Поїзд рушив.
- Поїдемо? - повернувся Дерев’янко до Орлова.
- Зараз. Глянь непомітно туди... Коло капота, бачиш? Отой вищий – то Слава Митрофанов. Власною персоною. Потрібно підійти.
Поруч із парубком у кепі стояв молодик, якого Шура відразу згадав, хоча сьогодні той був у інакшому плащі та в темних окулярах. Коли Дерев’янка із заломленими руками “беркути” цуприкували з бару до машини, молодик розмовляв із Андрієм Васильовичем. З другого погляду він знову не сподобався Шурі. Навіть ще дужче не сподобався. Високий, худий, мов хорт, з прилизаним чорним волоссям, Митрофанов скидався  не то на класичного есесівця, не то на зразкового чекіста часів Дзержинського.
- Привіт, - мовив Володя страхуючій парі, поручкався з обома. - Ви куди далі, хлопці?
- На село, - відповів Митрофанов. - Зачищати, - подивився крізь скельця окулярів на Дерев’янка, подав руку. - З тебе, батя, могорич за аврал. Ну, ти й даєш!
Він озирнувся услід потягу, потім сказав:
- Завелися були в мене наполеонівські плани на вечір, та не судьба.
- Кожному своє, - підтакнув Орлов.
- Отож-то й воно. Ну, ви відпочивайте, а ми погнали. Цейтнот.
- Кочегарка може бути закрита, - зауважив Дерев’янко.
Байдужо відмахнувшись рукою від цих слів, Митрофанов розвернувся і попрямував до “опеля”; за ним поспішив напарник.
- Якщо вони направляються туди...
- Туди, - підтвердив Володя. - Не хвилюйся, Слава відімкне будь-які двері. Перевірено.
“Опель-кадет” посигналив, зминув праворуч і влився в потік автомобілів, недбало підрізавши новенький “ленд-крузер”.
- Він і не поінтересувався, де труп.
- Його манера! Нічого, сам знайде. Якщо тіло досі в кочегарці, Митрофанов його знайде, можеш не сумніватися. Куди б ти не сховав. Це феномен. Знайде все, що накажуть. А поговорюють, що геть і те, чого не було. Як виникне потреба. До речі, Художника в лікарні допитував він...
- Твій дружок?
- Високим штилем виражаючись, змагальник. Конкурент по службі. І поза службою... Поки що він фаворит у Андрія Васильовича. Принаймні, певною мірою, протеже. Але, якби нам повезло...
- Накаркаєш, - попередив Дерев’янко. - Кинь наперед загадувати, до добра не доведе. Авторитетно кажу.
- А думаєш, я не вірю? - зітхнув Орлов. - Поїдемо візаж наводити?

18.  Волосся спочатку промили із шампунем, затим висушили. І лише після цього юна, тендітна перукарка взялася підстригати Шурину кудлату шевелюру.
Від Соні він чув, що у міських салонах відвідувачам миють голови – Соня через два-три місяці навмисно їздила до Кіровограда укладати модну зачіску. Одначе ніколи Дерев’янко не уявляв, що таке станеться з ним. Приємно вразило виховане дівча, котре при митті його черепка не виказало й краплі гидливості, хоча Шурі, наприклад, несподівано зробилося стидно за жирну гриву. Волосся він полоскав хіба що по неділях, а на протязі тижня буйні кучері завше були брудні, запилені і навіть не розчесані. Як от і наразі.
Доторки тоненьких, вправних пальчиків заспокоювали, клацання ножиць та дзижчання електромашинки щось нагадувало, але, звісно, не манери Івана Івановича, єдиного і незамінного веселинівського цирульника.
Шура спостерігав у дзеркалі, як за вказівками Володі перукарка вправно знімає кучерики, поступово змінює його зовнішність, і дивувався. Кревне обличчя поволі перетворювалося в нерідне і малознайоме. А після того, як дівчина чисто поголила дводенну щетину і вуса, Дерев’янко взагалі перестав бути схожим на себе.
Встаючи з крісла, Шура подякував перукарці, а Орлов прискіпливо обдивився результат її труда, похвалив і розрахувався.
- Скільки ти заплатив? - поцікавився Шура в легковику.
- По прейскуранту. А навіщо... тобі? - Володя ледве не сказав “вам”.
- Хочу все знати. Допитливий такий. З дитинства.
- За стрижку і бриття разом вісім гривень, плюс на чай. Загалом, червонець. Дешевий, але пристойний салон  - я у них завсідник.
Дерев’янко поглянув на зачіску молодика – звичайнісінька. Іван Іванович за подібну не взяв би більше двох гривень. А за бокс, що зробили Шурі, вистачило б, мабуть, однієї. Та місто, безперечно, любить гроші...
- Тепер на ”Босфор”, там є чудовий магазинчик готового чоловічого одягу, -  підказав Орлов. - Змінимо тобі прикид, імідж.
- Дорогий магазин? - тільки й запитав Дерев’янко.
- Скажено. Але ми не настільки багаті, щоб купувати “секонд хенд”.
Ну, й чорт з вами, подумав Шура. Брийте, вдягайте, платіть, розщедрюйтесь. Не ризикувати ж задарма! Софія зі схожого приводу говорила: не треба напружуватися, а розсунь ноги позручніше і постарайся отримати задоволення. От і спробуємо розкарячитися. А про Соню згадувати – зайве...
У магазині, що займав усього-на-всього площу великої кімнати, рябіло в очах від сорочок, піджаків та курток, не кажучи вже про білизну. Володя знову керував, жартував із продавщицями, а ті носили на примірку костюми один за одним. Дерев’янко по черзі одягався то в світле, то в темне, то в смугасте, то в клітчате. Нарешті наряди склали до фірмових пакетів, і Орлов розплатився. Цьогораз Шура не питав, скільки коштували покупки, хоч його й інтересувало, звідки беруться гроші, що так щедро тратяться. Сотенні, які відраховував у касу Орлов, підсумовувалися насправді в тисячі!
У сусідньому взуттєвому магазині вони вибрали міцні шкіряні черевики, після  чого зробили миттєві фотографії у “Кодаку” і завезли їх на Леніна, в управління. Затим поїхали за місто, в селище Нове.
- Ось у якому хмарочосі я пробуваю, - Володя зупинив “Деу” біля під’їзду багатоповерхового будинку. - На десятому небі. Попереджую, ліфт сьогодні з ранку не працює.
- Машину кидаєш тут? Колеса не познімають? Чи у вас не крадуть?
- Хай постоїть – вона у мене із сигналізацією.
На диво, ліфт устигли відремонтувати, тож пертися нагору пішки не довелося. Площадка десятого поверху була чиста, на дверях квартири зліва висіла саморобна картонна табличка з намальованим віником, відром та шваброю і надписом по-російськи “Дежурная комната”.
- Нам сюди, - Володя вказав на протилежні двері, дістав ключ і відімкнув. - Прошу пана до оселі. Моя холостяцька печера; так би мовити, лігвисько Синьої Бороди. Не голубої, а Синьої! Come in!
Шура недовірливо переступив поріг, оглянувся на господаря.
- Взуття під вішалку, - пояснив молодик. - Проходь до зали, а я по-спринтерськи зазирну в холодильник. Розгулявся апетит! Речі поки що віднесу в спальню.
Вітальня у Орлова виявилася просторою, проте якоюсь незаселеною. Килим на підлозі, диван під стіною. Напроти книжкові полиці, висячий бар, крісла. Журнальний столик, телевізор з відеомагнітофоном у кутку.
- “Три-ні-трон”, - прочитав латинські букви по складам Дерев’янко. - Це такий, як рекламують? Плоский екран? Купу грошви коштує?
- Що? – обізвався Володя зі спальні. - Говори голосніше!
- Нічого...
Шура поглянув на книги, прикинув: не менше трьохсот штук і половина з них – багатотомні зібрання у розкішних обкладинках. Затим підійшов до столика, на якому містився телефон. Зацікавив його, однак, не апарат з цифровою панеллю замість звичного диску, а жіночі трусики, що лежали поверх слухавки. Фломастером чи то губною помадою на трусиках був написаний шестизначний номер.
- Володько! - гукнув Дерев’янко. - Чий це телефон: 24-15-81?
У вітальні нарешті з’явився сам господар, переодягнений у спортивні штани та футболку.
- А звідки ти його взяв?!
- Та ні, це ти звідкіля його взяв?! Ти, звиняй за нескромність, які труси носиш?
- А до чого?.. Ну, плавки турецькі. Що за дурниці?
Шура мовчки зачепив трусики середнім пальцем і перекинув їх Володі.
- Зараза, Віка, - незлобиво лайнувся Орлов, - я їй... Ось так поспішати на службу і залишати у квартирі саму! Але це дрібниці; признайся чесно: ти, певно, голодний?
- Байдуже, мент, потерплю.
- Тільки давай без принсипів і вишуканих поз. Як говориться: любов приходить і проходить, а їсти хочеться завжди.
- Зажерлися ви в місті! Кожен день, мабуть, їсте?
- Шуро, скажи все-таки чесно: коли ти їв минулого разу?
- Обідав учора на роботі. У шкільній їдальні.
- Поїв у школі і з тих пір!.. Прости негідника, якщо можеш. А не можеш, убий. Жартую, не всерйоз! Так, я мчу на оптовий по продукти, бо в мене на кухні пусто. І машину в гараж відгоню заодно. Ти, будь ласка, не ламайся, а лізь у ванну, поки є вода – вода увечері дефіцит. Можеш користуватися всім, що заманеться, крім зубної щітки.
- У нас на заставі зубними щітками днювальні надраювали гальюн.
- Я тебе благаю, не треба! Хіба що... раз маєш сильне бажання, подрай! Дозволяю тобі персонально! Все рівно цій щітці місяць з лишком, пора змінити. Тоді можеш заодно і умивальник потерти.
- Пішов ти!..
Володя не образився; швидко накинув куртку, прихопив шурхотливий рожевий пакет, але з коридору повернувся знову.
- Або відик подивись. Тобі касету поставити? Про любов дивишся? Про натуральну любов, маю на увазі; без підробок, три ікса? Ну, порнографію, одним словом!
- Конфіскували у когось?
- Ображаєш, напарнику. Ліцензійна дойчевська касета! - заперечив молодик. - З Польщі по знайомству привезли. Ти пультом коли-небудь користувався?
- Став, розберусь.
Дистанційка мала чудернацькі, незрозумілі позначення і символи. Шура знайшов кнопку пуску, натиснув; та щойно Володя відкрив вхідні двері, також визирнув у коридор. Запитав знагла:
- А якщо я втечу?!
- Немислимо! - Орлов заперечував, наче по писаному. - По-перше, куди? По-друге, чого? А по-третє, ми тепер партнери, і я тобі повністю довіряю. О’кей?
        Не чекаючи реакції у відповідь, він захлопнув двері. Дерев’янко наблизився, торгнув круглу ручку, заглянув у прозурку. Об’єктив дозволяв оглядати півкругову панораму, щоправда спотворюючи зображення.
Тим часом з вітальні почулися палкі стогони та німецькі вигуки. Вмостившись у крісло, Шура принаймні хвилин п’ять уважно спостерігав за сороміцькими викрутасами пещених голозадих арійок, потім згадав Софію, плюнув спересердя і вирішив за краще дійсно покупатися.
Коли занурився з головою у гарячу воду, відчув, що виснажився за цю безконечну добу до краю. Втома розтеклася по тілу від п’ят до маківки, не хотілося ні думати, ні митися, ні просто ворушитись. Слава Богу, Максим і Соня перебували у захистку; проте на горизонті замість учорашніх небезпек та загроз маячіли нові халепи, не менш ризикові.
Утім, Володька правий: куди він рипнеться? А головне – чого?..
Із заплющеними очима Дерев’янко лежав, доки не зрозумів, що куняє, і отямився. Не вистачало втопитися у кориті! Він сів, дотягнувся до мила й мочалки, заходився завзято шкребти себе.
Короткий відпочинок пішов на користь. Утома вже не здавалася смертельною, а грядущі злигодні нездоланними. Більше того, прокидався вовчий апетит, а це свідчило, що самопочуття входить у норму. Хотілося також і курити; але не так сильно, як їсти.
Шура змив піну під душем, спустив чорну, мильну воду і набрав чистої, приблизно на чверть висоти. Ліг, аби вода лише-лише прикрила тіло, розслабився.
Зненацька учувся грюк у коридорі. Умить Дерев’янко опинився під дверима, приклав вухо до щілини збоку, застиг, прислухаючись до сторонніх звуків.
Відик далеко у вітальні продовжував бурмотати, стогнати, охкати, але окрім шуму розпусти чулися й тихі кроки по квартирі.
- Хазяї дома? - пролунав раптом зовсім поряд бадьорий голос Орлова.
Шура відітхнув і повільно ступив назад у воду.
- Ти тут? Агов, напарнику! - Володя постукав у двері ванної кімнати. - Я вполював вечерю.
- Чую. Почекай, домиюся.
- Може, спинку потерти?
- Якщо не обломно...
Орлов прочинив незаперті двері, взяв протягнуту мочалку, пожартував:
- Без мила відкисаєш? Без мила киснути не годиться. А повернись-но, синку... – і здивовано додав. - Еге, а де ти так гарно подірявився? І, схоже, давно...
Він торкнувся пальцем шрамів на спині:
- Раз, два, три... Вилами хтось штрикнув? Ти лежав на ній зверху, а ревнивий муж намірився одним ударом прохромити обох? Я вгадав?
- Та мий, ради Бога.
- А чого магнітофон не виключив ? Розумію: тобі сподобалося кіно. Аби хоч слухати...
- Ну їх к бісу, твої касети!
Володя засміявся:
- Бо вони не для одиночного вжитку. Порнуху, якщо ти не збоченець, треба дивитися у привабній обстановці: із розкутою, темпераментною коханкою під бочком. Все, спина, як новенька; не рахуючи подряпин. З вас десятка за послуги. Дякую, пане. За користування ванною – ще десятка. Ціни божеські, собі у збиток, повірте.
- Мені на запис до получки. На цетлик, можна?
- Як для вас, то й зірку з неба! Чого зволите ще? Чай, кофе, капучіно? Яйця смажені, варені? Варені круто, рідко чи в мішечок?
- Почухати...
- Отже, омлет. Very well!
- Іди, єй-Богу, бо обматюкаю!
- Добре. Я на кухню, а ти не надто поспішай. Вибирай будь-який халат, там пантофлі. Фен дати?
- Лак для волосся заодно. Володька, я ж не баба. І що тут сушити?!
- О’кей, згоден. Тоді все. Сполоснеш ванну!
Шура стримався, щоби не лайнутися вголос. У принципі, молодик не знущався, а вів себе, як, певно, звик вести з близькими знайомими. Хто винен, що і серед есбеушників трапляються піжонисті дотепники? Інколи, як у даному випадку, це непоправно.
У квартирі загриміли динаміки; заграв величезний оркестр, судячи з кількості інструментів. Мелодія не вгадувалася, одні гучні пасажі змінювалися іншими. Симфонія, зрозумів Дерев’янко.
Класична література, класична музика – отже, культурний мент попався, а не прохідна шушваль. Навіть порнуху дивиться ліцензійну,  з Європ привезену по блату, не абищо!
Шура вибрав темно-синій махровий халат з червоним драконом на спині, найрозкішніший із трьох, що висіли на гачках вішалки; закутався, зав’язав пояс, вступив у тапочки. І вдруге подивувався: чоловік, якого побачив у запітнілому дзеркалі, міг бути йому хіба тільки дальнім родичем. Але насправді це він сам – Шура Дерев’янко, безталанний грубник зі шкільної котельні. Те, що творилося з ним попередні кілька днів, скидалося на обман, на жорстокий розиграш, однак було найреальнішою дійсністю.
Уявити лише: він у гостях у контррозвідника, з яким завтра-післязавтра йти на секретну операцію! З ума здвинутися!
- Ту-ру-ру-ру! - Володя постукав до ванної. - Доля калатає в двері! Вечеряти, колего, печеня  стигне на тарелі!
  Шура без слова відчинив.
- Мій улюблений халат, - одразу зауважив Орлов. - У нас аналогічні уподобання. Тобі личить. А ще – з легким паром! І швидко гайда до столу, бо я вмираю від любові до їжі!
У кухні він підсунув Дерев’янкові ніж та виделку, сказав:
- З’їсти мусиш все, що наставлено – я нічого не знаю! Інакше солодкого не получиш!
І першим, подаючи приклад, запхнув до рота жмуток петрушки, дольку помідора, скибочку шинки, відрізав і підібрав виделкою шматок омлету, в праву руку взяв кусень чорного хліба. Прожувавши, запив пивом, мовив підбадьорливо:
- Смакота.
- А якщо я не вмію ножем і вилкою? - похмуро запитав Дерев’янко.
Між ними на скатертині купчилися численні апетитні наїдки: ковбаса, сир, шпроти, копчена риба, кабачкова ікра, салат, овочі, зелень, житня булка; в центрі горбатився півторалітровий балон пива.
- Їж ложкою, - Володя підборіддям кивнув у бік мисника. - Або руками, по-мусульманськи, руки в тебе після ванни чисті. Як зволиш! Приміром, це у тебе такий рекетирський імідж за столом. А ми зіграємо на контрасті: вихований, освічений, розумний мафіозі – це, типу, я – і дубуватий охоронець. Нормально. Люби себе, плюй на оточення! Переучуватися однаково пізно...
Шура оглянувся. Поряд з тарілками лежали ложки, на електричній плиті грівся чайник. Що ж, з вовками жити... Він узяв виделку правою рукою, але Орлов промовисто показав пальцем, що невірно.
- Тьху, бодай вас!.. – лайнувся Дерев’янко. - Чого лівою?!
- Так прийнято; традиція. Освячена поколіннями.
Шура наколов шпротину. Володя осміхнувся, надпив із бокала. Перегодом спитав:
- Сподобалося у ванній? У вашому селі в бані купаються чи в річці?
- Була колись колгоспна баня, - неохоче відповів Шура. - Тепер не працює, солярки нема.
- Оригінально! Ви милися соляркою?!
- Облиш, не смішно...
- Вибач. Це у мене само собою. А серйозно: як же ви без бані? По-дідівському: діжка, балія? Ну, дійсно, цікаво!
- У мене дома ванна і душ.
- Опа! В натурі? А гаряча вода?!
- Нагрівач від газу. Відкрутив вентиль, сірник до пальника і зразу тече майже кип’яток. За п’ятнадцять хвилин повна ванна; купайся – не хочу!
- Це такі продаються?
- Ні, даром роздають.
- Я мав на увазі, можливо, ти сам змайстрував.
- А ти, Володька, оце усе сам зробив? Квартира у тебе службова, державна?
- Ні. Куплена.
Шура догадливо покивав головою, поки прожував ковбасу. Нарешті вимовив:
- Дорого, мабуть, обійшлася?
- Та недешево. Три кімнати, зручності окремо, кухня три на чотири, засклена лоджія.
- І начинка в квартирі влетіла в некороткий рублик...
- Сам бачиш.
- ...Імпортна машина. А получка у тебе велика?
- Он ти про що...
- Про це саме, брат! Скільки огрібаєш за місяць?!
- А ти?
- Шістдесят гривень, - визивно сказав Шура. - І то, якщо їх дадуть.
- Ну... У мене зарплата трохи вища, - усміхнувся примирливо Орлов. - Предки також пособляють. Тобі, що, старики не помогли нічим?
- Мене бабуся виховувала. Баба Саня. Батьки розбилися в автобусі, коли мені було два з половиною года.
- Співчуваю... Пробач, я не знав.
- Дурниці; давно було – я звик.
- Бабуся жива?
- Літом вісімдесят п’ять стукнуло. Потихеньку шкандибає бабця. На городі сапає, коло птиці порається ... А твої?
- У мене батьки відносно молоді. Принаймні, улюбленого сина до пенсії догодувати зможуть. І онуків до весілля...
- А твій батько, випадком, не єврей?
- А ти, випадково, не антисеміт?
- Чайник закипів! – перевів на друге Шура.
Володя заметушився, вийняв із настінної шафочки імпортну бляшанку, чайну ложку, перепитав:
- То ти каву питимеш? Для тонусу. Чорну, з вершками?
- Чорну... А чогось міцнішого нема? Пиво без водки – гроші, викинуті на вітер...
- Є, але... - Орлов розвів руками. - Начальство наказало: сухий закон!
- Це у тебе спеціально для кофе маленька каструлька з держаком? - знову змінив тему Дерев’янко.
- Ага! Турка називається. Вгорі звужена, щоб піна, коли піднімається, утворювала пробку, і аромат не втрачався даремно.
- Маленька дуже.
- А турка чим більша, тим гірша. Піна повинна гарно підніматися. На Сході кажуть: піна – обличчя кави!
- Соня називає нашу таку каструльку джезва, - повідомив Шура знічев’я.
- Певно, арабський варіант, не чув. А у мене по-турецьки...То у вас теж є? - Орлов уже чаклував з окропом, кавовим порошком і цукром.
- Зробив колись подарунок на Восьме березня. Але не геть таку. У тебе дюралева, а я купив бронзову з дерев’яною рукояткою. Продавщиця говорила, що потрібна і паличка із сандального дерева – помішувати при заварюванні.
- Все, Шура, ти мене доконав, - визнав Володя. - Здаюся. Сандалової палички я точно не маю. Але...
Він двічі знімав, а потім ставив каву на плиту; затим підняв і постукав туркою по краю стола.
- Готово! - і розлив по крихітним чашечкам. - Секретний цареградський рецепт. Пий, та не здумай сказати, що не подобається!
Дерев’янко обережно сьорбнув гарячий напій, цмокнув.
- З Бразилії привезли блатні знайомі?
- Майже, - засміявся Орлов. - Ще?
- Давай, а то наперстки підсунув...
- Послухай, - раптом запитав молодик, смакуючи свіжу порцію, - трьох ти підстрелив, а двох убив руками? Справді?!
- Угу, - Шура допив каву, з жалем поглянув на денце.
- Голими руками? Двох чоловіків?
- І обидва оборонялися... Жалко, що не прибив і бугра їхнього. Як він там?
- Художник? Байдуже. Артуру ти  зламав щелепу, перенісся і штуки зо три ребер. Важко сказати точніше, бо опісля з ним побалакав тет на тет Слава Митрофанов; унаслідок, зараз переламано чотири ребра, а також ключиця і ліве зап’ястя . Не рахуючи зубів, звісно, та струсу мозку.
- Струс – це я чи Митрофанов? Я встиг тільки впасти на нього...
- Напевне, Слава. Після його допиту Художник став абсолютно нетямний, а до того приндився.
- Ловкі у вас методи...
- Аналогічні вашим, Олександре Степановичу! Ідентичні навіть! Насильство породжує насильство, - Орлов замислився і зауважив. - Щось я того... не те виверзнув.
- Чого ж, Володька: ясніше не скажеш. Кров за кров, зуб за зуб. І як там: око за око?  Мене ви взяли в долю, мабуть, аби я і в Одесі когось прикокнув...
- Ні, подібна конкретна задача перед нами не ставиться. Проте зброя буде, обіцяю. Причому легальна, задокументована, як годиться . Пістолети... До речі, забув тебе спитати: автомобіль водити можеш?
- Управляю будь-чим, крім пароплава, вертольота і реактивного літака!
Орлов із сумнівом подивився Шурі в очі:
- А права є?
- Уже два з половиною роки, як ДАІ забрало.
- Треба було викупити.
- Викупив. Знову забрали.
- Ще раз викупить!
- Ще раз викупив і знову забрали.
- Бачу в цьому певну систему, - глибокодумно виснував Орлов. - А чому забирали?
- За випивку.
- У-у... – він вивернув чашку і почав вивчати кавову гущу на блюдечку.
- До речі, забув тебе спитати, - Дерев’янко скопіював Володині інтонації. - Курити начальство дозволило? Якщо до кофе не пропонуєш коньячку, то хоч подимити дай. На десерт.
Орлов уважно вислухав, подумав, затим встав.
- Ти куди? - поцікавився Шура.
- По сигарети в магазин.

19.  Зі спальні Дерев’янко почув, що Володя відпер двері, зайшов до квартири, гукнув:
- Я приніс вогню і диму!
Тиша у відповідь, очевидно, насторожила молодика. Не роззуваючись, він протупав до вітальні, рипнув дверима кабінету, зазирнув у ванну кімнату, в туалет, пройшов на кухню.
Шура тим часом без поспіху надів шкіряну куртку, лапнув золотий ланцюжок на шиї і, поскрипуючи новісінькими черевиками, теж направився в кухню.
Господар сидів на табуреті зморено, навіть загнано. На столі біля його ліктя лежали цигарки, запальничка та упакована в целофан строката зубна щітка.
- Що приніс? - перепитав Дерев’янко.
Орлов нервово смикнувсь, оглянувсь на Шуру. І відразу чесно признався:
- Ти мене налякав... Причому двічі.
- Це, хлопчику, тебе в дитинстві перепудили. Так і називається: дитинець. Потрібно було зразу якійсь старій відьмі показати, вона б крашанкою викачала. А тепер, мабуть, проґавили, пізно. Ну, як?
- Фотомодель! - з перебільшеним захопленням оголосив Володя. – Мікі Рурк укупі з Мелом Гібсоном  здохнуть від заздрощів. Зверни увагу, сорочка саме до сірих штанів. Хто вибирав! Узагалі, тобі страшенно пасує.
- Ти, мент, не насміхайся і не підхвалюй, я не давалка. Кажи правду.
- Абсолютно щиро! І до ансамблю неодмінно ще дорогий годинник – але не з прибамбасами, а практичний. Французький одеколон. А на палець золоту гайку. Та це завтра – зранку оформимо, як п’ять у п’ять, во!
Орлов черкнув великим пальцем по зубам. Дерев’янко скривився:
- Звідки гроші, Володько?! Ти вже викинув на вітер купу гривняків. А я так мислю, що і в Одесі нам доведеться неслабо тратитись?
- За розтрату, напарнику, не хвилюйся – у Конторі свій друкарський станок, а у мене карт-бланш. Бери краще сигарети. Не спитав у тебе сорт, прихопив подешевші. Це буде твоя новоукраїнська примха: “Прима-ностальгія”. Потягнуть? Ленін і червоний прапор, по-моєму, прикольно.
- З тобою навчусь кізяки курити...- буркнув Шура, однак надірвав пачку, взяв сигарету до губ, підпалив од люб’язно запропонованої запальнички.
- Ого, майже десята, - подивувався Орлов. - Піду і я скупнусь. А завтра поплаваємо в Понті Евксинському! Гайда включу тобі відик, щоб не скучав. Еротики, отже, не хочеш?
- Ти сам говорив: треба бути збоченцем, аби наодинці підглядати, як люди трахкаються  за гроші. Послухай, Володько. Мене ось що інтересувало: скільки їм платять, ти не в курсі?
- Хочеш позніматися чи продюсером?
- Просто для інтересу. Я от думаю: ну, хто стане безплатно паскудитись?
- А якщо їм подобається розпуста сама по собі? Припустимо, їм у кайф, що збоку дивляться. Ексгібіціоністки. Може, їх глядачі збуджують?
- Так: або говори, або заткнись. Знаєш чи не знаєш?!
- За порнофільми не скажу і приблизно, а от у російському “Плейбої”  фотографії “ню” коштують п’ять тисяч.
- Рублів?
- Ага... Доларів! Кіно, звісно, оплачується дорожче, зате й прибутки вищі. Порнокіно по зискові не то на другому місці після торгівлі зброєю, не то на третьому після наркотиків. Здивований? За хороші бакси і ти, певно, погодився б?
- Пішов ти... приколіст! Постав мені якогось бойовика і покажи, де переключати.
Головний герой видався Шурі підозріло знайомим, але цього фільму він достеменно не бачив раніш. Коли артист заходився лупцювати всіх поспіль і трощити обстановку в піццерії, куди завітав на розмову з гангстерами, Орлов  пояснив:
- Стівен Сігал найкрутіший боєць у Голівуді. Не дутий, натуральний. Чи то четвертий, чи то шостий дан айкідо. Ну, як тобі?
- Непогано, - погодився Дерев’янко. - Уміє чоловік кидати. І руки ламає ловкенько. Вам би такого спеца для допитів!
- Найважливіше, що працює в кадрі. Це не монтаж, не комбіновані зйомки: в першому кадрі замах, у другому – удар, у третьому – противник уже відлетів на десять метрів. Тут є, чому повчитися реально.
- Наприклад?
- Бачив, як він мечем відтинає галстук – міліметраж! Ще іноді рубають яблуко на голові: не горизонтально, а зверху вниз, до самої шкіри! - Володя махнув долонею, демонструючи спосіб, у який розрубують фрукт. - Потрібно мати відчуття дистанції  не в руках, а в кінчику меча. Оце майстерність! Плюс якість зброї – справжню катану виковують зі звитих смуг не менше семи років!
- Чи й не фокус! Не кип’ятись ти так, Володько, через цих вузькооких. У селі яка хоч жінка паршивенькою сапою показує міліметраж ще точніший. Ти бачив, як прополюють буряк?! Між отакеньким листочком і бур’яниною півсантиметра-сантиметр. А вона, не цілячись, не заміряючись, мах – і готово. Причому, на полі ішачать по десять годин підряд. З ума зійдеш тільки від скуки. А ще жара, сонце пече. А ти говориш! Ну, і якби поставити яблуко на башку, то що думаєш? Нормальна сапальниця порубає його, не змигнувши. На дольки! Тренування, звичка, а не майстерність – нічого особливого! Поясни краще, що це за кнопки, не розберу...
Коли Володя нарешті пішов, Шурі закортіло відрегулювати яскравість і контраст. Проте від маніпуляцій з пультом зображення на кінескопі зникло, натомість з’явився таймер. Затим екран узагалі забився англійськими буквами, цифрами, рисками та комами.
- Хай тобі чорт! - лайнувся Дерев’янко. - Понавигадували, япона мать!
Признаватися у скоєному конфузі не дуже кортіло – можна, приміром, виключити відеомагнітофон зовсім, а потім включити: гляди, зарадить. Але Шура вирішив чесно попитати совіта у хазяїна. Псувати цінну річ через сором’язливість було несолідно.
Почуваючись трохи ніяково, він попрямував до спальні, звідки звучав притишений тенорок Орлова. Виявилося, що молодик розмовляє по мобільнику. Слідувало, мабуть, попередити про свій прихід, але спочатку Шура загаявся, а за хвилю зрозумів, що жодних професійних таємниць не підслухає. Володька бесідував з дівчиною! Називаючи її Оленою, він грав голосом, був ніжним і смішно закоханим.
- Чим ви займаєтесь, якщо не секрет?.. Невже я завадив?.. Так, безумовно. Хоча він дещо клаповухий, та для політика, тим паче, для короля... Теж відпочиваю... Я вибачаюсь, Олено, але сьогодні... Ні-ні, ви невірно мене зрозуміли! У ближчі два-три дні я буду зайнятий роботою – загружений по брови і вище! А от потім я б залюбки подискутував з вами і про католиків, і про гугенотів. Релігійні війни у Франції – мій улюблений період!.. На ваш вибір... Ви даруєте мені надію!.. О’кей, завтра. Запам’ятав... Обов’язково зателефоную!.. Обов’язково. Не смію вас затримувати, вибачте... До побачення! Цілую пальчики!
Якусь мить молодик сидів непорушно-замріяно. Шура злегка кахикнув, щоби привернути увагу, і Орлов ледь не підскочив. З нервами у напарника було явно негаразд.
 - 24-15 і так далі? - по-свійськи запитав Дерев’янко.
- Ні, - кисло заперечив Володя. - У тебе відсутнє аналітичне мислення. Ти ж чув, я звертався на “ви”; отже, ми не в інтимних стосунках. Принаймні, не настільки, щоб залишати спідню білизну з номером. Ти щось хотів?
- Там годинник на екрані. І букви.
- Гайда...

20.  Стівен Сігал бився смертним боєм з наймерзеннішим негідником фільму. Чолов’яга у чорному комбезі виглядав досвідченим і вмілим убивцею, однак у лицарській сутичці з голлівудською знаменитістю шансів не мав бодай на ніготь.
- Покажи, на що ти здатний! - під’юджував його Сігал. А отримавши по зубах, утер кров навкруг рота і додав. - Всього лиш?
У кульмінаційний момент заквакав дверний дзвінок. Шура зупинив кадр, в якому Сігал лупив ворога по казанку, мов по пневматичній груші, прогулявся коридором до вхідних дверей, подивився крізь вічко.
На площадці стояв веселий парубійко з двома дівчатами. Дерев’янко упізнав усіх трьох. “Беркут” Женя Білоус; білявка, здається, Віка; та руда дівиця, котра в селі дулася на Женю, а тепер пригорталася, обіймаючи кавалера за талію і нюхаючи букет гвоздик.
Ступаючи безшумно, Шура підійшов до ванної кімнати, стукнув зігнутим вказівним пальцем.
- Володько, до тебе!
Удруге огидно квакнув дзвінок.
-  До мене? Хто?! - озвався Орлов. - Я миюся... Зараз!
- Твій дебільний дружок, - повідомив Шура, коли Володя з’явився в халаті, витираючи на ходу голову. - І 24-15.
- Невчасно, - із серцем мовив молодик. - Посидь, будь ласка, в залі. Я благаю. Не можна, щоб тебе бачили.
Володя зітхнув. Дерев’янко знизав плечима і мовчки попростував до вітальні. Розмову в коридорі йому було чутно, проте розібрати він спромагався лише слова здорованя Жеки та хихотіння дівиць. У гості трійця не набивалася; навпаки, парубійко запрошував до кабака, мотивуючи гулянку премією за позачерговий шухер. Мабуть, за вчорашню облаву, здогадався Шура. Ти ба, їх ще й преміюють; і, напевно, кругленькою сумою, раз зібрався гудіти!
Одначе Володька відмагався, бо приятель продовжував настирливо агітувати. Нарешті Женя з дівицями здалися.
- Ну, не вигорає, значить, не вигорає. А даром, донер ветер! Жаліть будете послі... Лікті гризтимете!
Орлов щось докинув.
- Образи в сторони! - запевнив здоровань. - Що, бойові подруги, ходімо? Нехай працівничок тішиться самотою... Та розумію, розумію: рано вставати, далеко їхати. Без претензій, камрад. Ауфвідерзейн!
До вітальні Володя зазирнув навіть похнюпленіший, ніж по телефонній розмові.
- Піду домиватися, - пояснив. - От, біл клінтон, облом на всіх рівнях.
Водні процедури він закінчив швидко.   Затим подзижчав електрофеном пару хвилин. Та перш, ніж лягти спати, постелив Шурі на дивані простирадло, дав маленьку подушку і ватяну ковдру.
- Я подивлюсь ящик, - заявив Дерев’янко. - Обпоїв ти мене, Володька, кофем, півночі не засну.
- Є касети з поєдинками Кличків. Аж дві.
- Давай, годиться! Люблю бокс. Отам без притворства!
Але спостерігати за тим, як брати нокаутують рослих, товстих суперників, виявилося нудним уже через півгодини. Мінялися статисти, та не відрізнявся сюжет: страшенні тумаки по голові, пропущений джеб або крюк, безпритомне тіло падає на ринг.
Шуру давно вабив настінний бар поряд з книжковими полицями. Врешті-решт він піддався спокусі й відчинив стулки. Всередині лежала коробка цукерок і стояли рівно три посудини: молдавського коньяку – на два пальці, ледь почата горілка “Абсолют” і велика напівпуста пляшка віскі.
П’ятірко ковтків горілки не допомогли – “Абсолют” пився, мов ситро. З пляшкою в руці Дерев’янко опустився у зручне крісло. Дивитися бокс тепер, сьорбаючи з горла спиртне, стало цікавіше. Міць Кличків починала вражати уяву; ні, зустрітися з такими хлопцями віч-на-віч не означало нічого, крім надійної відключки.
Усе відносно, подумав Шура. Знайдеться хтось, хто поб’є теперішніх чемпіонів. А майбутню першу рукавичку  переможе ще удаліший суперчемпіон. Усі рівні. У цьому байдужому до персон світі ми однаково вразливі. Як не в один, так у інший хрін судьба зачепить будь-кого. Якщо ти вважаєш, що тобі особисто з гарантією нічого не грозить, доля випаскудиться і дістане твоїх батьків, твою дружину, твоїх дітей, твоїх друзів. Щоб він пропав, цей світ!
Питво без закусі славно паморочило мізки. Допивши горілку, Шура нахильці спорожнив пляшку коньяку просто біля бару, а затим із чотиригранним бутлем віскі продовжив уболівати душею за Кличків. Брати без розбору валили під ноги білих і чорних, пузанів і атлетів, обережних і безшабашних. Ну, й правильно: поки вистачає сил в руках, дави, перемагай, топчи! А почуєш слабину, вчасно одійди з дороги...
Шура поставив підряд другу касету, і череда падінь поновилася. Дивно, що Володька Орлов тримав дома цей фільм. І купив, мабуть, десь у магазині – футляр касети скидався на справжній фірмовий...
Що він узагалі за людина?! Подібних типів Дерев’янко ніби не стрічав досі. Схожий на маминого синка, білоручку, одначе прагне  небезпечних справ. З таким напарником упевненості не додасться. Але вибору не було: прийдеться, хоч не хоч, покладатися на необстріляного салагу.
Чим закінчиться поїздка в Одесу, невідомо. Не виключено, що на її завершення усні обіцянки начальників забудуться зовсім. Та куди заглядати так далеко! Невідомо, що в Одесі трапиться! А вони заявляють: менше знаєш, краще спиш... Брехня! Все брехня...
Однак в Одесу треба їхати... Доведеться. І робити, що накажуть. І надіятися, що Максима у підсумку не чіпатимуть. Заради сина він усе зробить. Якщо зможе... Тільки б не чіпали Максима! І Соню щоб ніхто не скривдив...
Напевно, Шура задрімав, схиливши підборіддя на груди. Розбудили його Володині кроки. Телевізор блимав темним екраном, тож скінчилася і друга серія.
Орлов босоніж пройшов до відеомагнітофона, виключив спочатку його, а потім телевізор. Обернувся, мружачись, до Шури.
- Знаєш, котра зараз година?
Дерев’янко підняв пляшку, надійно притиснуту до пуза, побовтав нею і допив спиртне. Вимовив з огидою:
- Віскі гірше за малясовий самогон. З чого вони варять?!..
Помітивши, що Володя зазирає в бар, додав:
- Нема більше. Та й було мало... Я сам, не треба! Пусти!
Проте Володя допоміг Шурі встати з крісла, дійти до дивана і лягти. Молодик не розпитував ні про що; Дерев’янко з власної ініціативи, над силу ворушачи язиком, повідав вигорьоване признання:
- Ти, Володька, непоганий мент... Але горілка у тебе... лайно!.. Геть не бере... Не можу заснути...
Він устиг також повернутися на бік і натягнути ковдру...
 

21. Середа, 27 жовтня, 1999 рік.
Снилися страхіття, та після пробудження Дерев’янко не міг зміркувати допевне, які. Кімнатою тинявся Володя Орлов, одягнений, мов явився знадвору, і мугикав слова пісні, що звучала з касети-музикалки. Шура повільно згадував, де він і чому.
- Прокинувся? - спитав Володя.
- Ні, сплю... Мені сниться кошмар. Ти.
- Як голова?
- Та наче... на місці, - Шура помацав лоба й скроні. - І не болить. А як до того похмелитися... Чи я все видудлив?
- Тобі сказати правду?.. Хай буде на здоров’я! Продукт якісний, похмільного синдрому не повинно бути. Принаймні, значного. Бо кількість... В умовних одиницях ти випив мінімум грамів дев’ятсот! Для практично здорового громадянина – смертельна доза.
- І скільки воно коштувало?
- По різному. А залишків разом зоставалося гривень на шістдесят. Приблизно...
- Сказитися!.. У селі за такі гроші можна купити п’ятнадцять літрів добренної випивки. А не оцеї бурди. Ні, ви справді зажерлися! Не по достатках живете...
- Це тобі.
Орлов кинув на живіт Шурі масивний позолочений годинник, каблучку, документи, папірці з буквами і печатями.
- Ага... Категорії “Д” у мене не було, - Дерев’янко відклав пластикову картку водія.
- Відтепер буде.
Шура полистав паспорт.
- А живу я, виходить, у Кіровограді? І неодружений?!
- Зручніше для нас. Легше зареєструвати.
- Господи, геть і розписалися. Точно, як мій підпис... Володько, то ж липа!
- Залізна липа. Вірніше, електронна. Май на увазі, документи пройшли через комп’ютер.
- А це?.. Біографія якась...
- Твоя нова роль.
Роль займала одну друковану сторінку.
- Прочитай і визубри. Потім з’їж – для конспірації. Все, одягайся. Будь ласка... Сніданок у кухні за п’ять хвилин, - повідомив Володя, зникаючи з вітальні.
   Дерев’янко сходив у туалет, затим до ванної кімнати, почистив зуби,  умився, щедро натираючи холодною водою груди, шию і брезкле обличчя, розгладив настовбурченого їжака на голові. Похапки вдягнувся. З роллю в кулаці сів за стіл.
- Замість аспірину міцний чай, - порадив Орлов. - Як рукою зніме. Пий, поки гаряче.
- Може, кофе?
- Ні, солодкий чай! Біокаталізатор – щоб печінка запрацювала. Ти ж отруєний!
- Чим?
- Продуктами розпаду алкоголю. В основному, альдегіди. Плюс ще щось.
Чай виявився міцнющий, аж гіркий, але пахнув тонко і заманливо.
- Одеколон у заварку добавляв?
- Це чай з бергамотом. Ти хіба ніколи ароматизованого чаю не пив?
- Не люблю есенції: натуральне є натуральне. Коли бабуля накидає в каструльку гілочок вишні та малини, закип’ятить – ото чай! І колір, і запах, і присмак. І без бегемотів.
Молодик заходився роз’яснювати про чаї загалом та про ароматизовані зокрема. Шура прислухався у пів вуха, одночасно кусав триповерховий сандвіч, запивав сухом’ятку із великої чашки і перечитував текст на папірці.
Легенда майже збігалася з реальністю. За винятком того, що казенний “письменник” розвів його і два роки тому переселив із Веселинового в обласний центр. У Кіровограді Дерев’янко  попрацював реалізатором, контролером на автостоянці, водієм маршрутки, а кінець кінцем устроївся на нинішнє місце.
- Полегшало? - поцікавився Володя, коли Шура допив чай.
- Значно – як казав вовк  в анекдоті... В путь?
- Не спіши. Машину я пригнав, уже коло під’їзду. Доїдаємо, беремо речі і вперед!
- Там між документами мені попадався дозвіл на ствол...
- Все дам, не хвилюйся.
- Володько, перестань повторювати “не хвилюйся”! З чого ти взяв, що я хвилююсь? Переживай ти за лички, чи за зірочки, а мені бара-бір. Нам, татарам, один хрін, - Дерев’янко хмикнув спересердя. - Не хвилюйся!.. Достав...
- Насправді, не все тобі однаково. Не може  все бути байдуже.
- Кажу, наплювать!
- А за сина, за   дружину... вболіваєш?
- Ой, перестань!.. Якраз про дружину не треба. Не чіпай краще.
Орлов зжував свій бутерброд, потім таки запитав:
- Ти її сильно кохаєш?
Шура роздратовано подивився у вічі напарнику, та замість вилаятися повільно пояснив:
- Іноді відчуваю... не повіриш!.. готовий вмерти за неї... Якби прийшли і сказали: якщо ти – я! – зараз добровільно помреш... то вона буде жити... І нехай би навіть мучили, катували... А інколи думаю: чорт би тебе побрав таку ненависну!.. Бувають моменти, задовбує методично до краю... що хочеться кинути і світ за очі!.. Гну матюки їй в лице, а вона плаче... Отака романтична любов проміж нами... Куди чашку?
- Залиш на столі. Сьогодні середа – має прийти домробітниця, вона прибере і помиє.
Нарешті Володя добив його по-справжньому. Шура раптом розтумкав, про що йдеться, і коли вдумався, то присвиснув вголос. Майже із захопленням мовив:
- Ну, ти буржуй, Володька... Домробітницю наймаєш?! А у самого руки з якого місця ростуть?
- Гадаю, простіше заплатити людині, чим тратити сили і час на прибирання. І їй заробіток, хіба комусь погано? І у квартирі чисто!
- Ми з тобою різні люди...- похитав головою Дерев’янко.
Орлов зауважив:
- Зате у нас одна група крові. Справді – я бачив у твоїй особовій справі... При пересадці органів у нас не повинно бути відторгнення тканин.
- Та я про інше.
- А я також... О’кей, гайда по речі.
Зброя, як з’ясувалося, лежала у спальні в сейфі поряд із ліжком. Шура припасував коричневу телячу кобуру під пахву. Володя подав йому важкий ПСМ.
- Кращого немає?
- Бери-бери, пристріляний. Хороша зброя. І по-перше, він на тебе записаний; по-друге, ми не збираємося стріляти. Пушки на всяк випадок. Для психологічної упевненості.
Дерев’янко скептично посміхнувся, перевірив запобіжник, гашетку, затвор, обойму.
- Чого порожня? - продемонстрував Орлову.
- Бо не дозволяється ходити із зарядженою. Ясно?
Шура мовчки заховав ПСМ у кобуру; попробував, як він виймається, і знову заховав. Надівши куртку, сів на пуф, підкреслено замилувався печаткою на мізинці. Володя поправляв перед дзеркалом галстук, осмикував костюм-трійку, випрасуваний і без порошинки.
- Винеси, будь ласка, валізи, - попросив по-барськи. - Я візьму дипломат і закрию квартиру. Почекай біля ліфта.
Унизу, щойно вийшли з під’їзду, він стиха промовив:
- Подивись через вулицю. Салатна “одинадцятка”. Стаціонарне спостереження.
- За нами? - прикро вразився Дерев’янко. - Ми під ковпаком?
- Клади валізи у багажник. І не витріщайся туди постійно – я тобі по секрету бовкнув. За нами, за нами – а за ким же?! Оберігають вони нас . А ти що подумав? Сідаємо.
“Одинадцятка” також виїхала на дорогу, покотила у хвості, відстаючи метрів на сто. Орлов не намагався петляти чи відірватися, тому тандемом добралися до полтавської траси, звернули праворуч. Менш, ніж через п’ять кілометрів, за постом ДАІ на виїзді з Кіровограда, “жигулі” зминули ліворуч, до міста, а “Деу” поїхала прямо. Промайнув синій, з написом “Одеса”, дороговказ на узбіччі.
- Відтепер ми без опіки. Вільний політ над гніздом зозулі, - Володя вийняв з бардачка прозорі окуляри, поглянув на себе в дзеркало заднього виду.
- Заправлятися не будеш?
- Повен бак – вистачить з горою. У неї розхід економний. Пізніше, по дорозі десь. А ти можеш палити. А хочеш – відкинь спинку і подрімай.
- Не хочу.
- Музику? – Орлов вставив касету в плейер, натиснув пуск.
Надірваним, простудженим голосом співак завів про колючий дріт зони, про листи від матері, про журавлів у небі.
- Любиш блатняків? - спитав Шура. - Це у ментів, по-моєму, звих.
- Усього лиш мода на тюремну атрибутику: нари, прокурор, строк мотати – звучить! Крім того, нам слід вживатися в образ – ми вже ніякі не менти, а, скоріше, навпаки. Ти, наприклад, роль вивчив? У якій фірмі служиш?
Дерев’янко  припинив слідкувати за бетонкою, задумливо озирнувся понад плече на ранкове сонце, котре обіцяло погожий день. Відповів спроквола:
- Хіба у вас фірма?! Півтори аптеки у центрі.
- Як називається?
- Ну... “Фармап”.
- Ким? Служиш ким?
- Числюсь експедитором, а насправді тебе, телепня, пасу. Ти ж у нас синок боса. Шишечка маленька...
- Я ким працюю?
- А дідько тебе розбере... Замісником у батька, мабуть. Кинь викаблучуватись, Володько! Розкажи, кінець кінцем, докладно, чого ми в Одесу премось. Через три години будемо на місці, а я до цих пір догадки строю. Поясни точно, в чому смисл?
- Смисл в єдиному слові. Їдемо на розвідини.
- А якщо пару слів? Без протоколу.
- Ну, добре! Слухай. Одеські постачальники позавчора сповістили Артура, що чекають на крупну партію кокаїну. На фантастичну партію – не менше тони! Уявляєш?..
- З трудом.
- Отож-то й воно! Ніхто не уявляє. Таких партій ніколи не затримували, хіба що американці у Флориді раз або двічі. Кажуть... Навіть не віриться! Колумбійський кокаїн – у нас! І тисяча кеге!.. Відразу виникають проблеми, причому у всіх: у Служби, у поставників, у одержувача. Тону наркоти нема куди заховати, в холодильник не покладеш. Значить, її потрібно негайно в зразковому темпі сплавити посередникам і розповсюджувачам. Ерґо, постачальники шукають нові канали і для заохочення пропонують вигідні ціни. Казкові ціни. Демпінг! Дорогий товар важко збувати; розумієш, у чому притичина?! Ринок забито, конкуренція неймовірна: дурка на довільний смак, починаючи з макової потерухи для люмпена, і закінчуючи героїном для просунутих. Що таке опіати, знаєш?
- Скільки завгодно - нам голови в учебці протуркали про опіум і коноплю! Як вирощують, як переробляють, як використовують. Вигляд, колір, смак, запах. Симптоми отруєння, перша допомога...
- Шуро, крім маку і маріхуани зараз купа синтетичних препаратів - дешево і сердито! У Кіровограді від ЛСД і “екстазі” балдіють навіть школярки на дискотеках. Налижуться, наковтаються і трахкаються, мов кішки, з ким попало по туалетах та закутках. Ти не повіриш, у яких масштабах це відбувається. А ми зі СНІДом боремося! Не на ділі боремось, а як завжди – на мигах...
Дерев’янко згадав Максима, сигарети з травкою, порошок в пакетах, похмуро перепитав:
- Ти серйозно... про школярок?
- Піонерки, Шура, семи-восьмикласниці! Та! П’ятий клас попадає іноді! Я власними очима бачив. І кокаїн їм не по бабках. Художник, для приміру, купив останній раз п’ять кілограмів за шістдесят сім тисяч доларів – як тобі це подобається? Гадаєш, розмах? Проба... І продавати збирався не дешевше сімдесяти гривень за грам. Навар, як порахувати, мінімальний. Тепер же постачальники збивають оптову ціну до сорока гривень. Є вигода купувати?! Це вам не Європа, де грам кокаїну коштує п’ятдесят доларів! У нас рівень життя нижчий, і ціни не такі кусючі. На Україні пару кілограмчиків можемо взяти хоч і ми з тобою. Для фірми, зрозуміло.
- І що з ними робити? Нюхати, доки не повилазить?
- Проти нежиті, - розсміявся Володя. - А ще на прутень насипають перед сексом – говорять: баунті! В смислі, райська насолода.
- Ти пробував? Ну, на трутня сипати?..
- А у мене й без допінгу перманентна ерекція.
- Розумака? - ощирився Шура. - Раз ти такий замудрий і кручений, навіщо тобі напарник?
Орлов не образився. Здавалося, він узагалі не вміє ображатися. Ну, прямо оонівський спостерігач у білій касці. Мати Тереза в брюках.
- За колишнім планом їхати в Одесу мав Ґедзь, а з ним хтось із корешів по угрупуванню. На крайній випадок – я, бо був з ним добре знайомий. Відверто кажучи, Ґедзь тільки мені й довіряв. Ази агентурної роботи! Я ж не самими грішми його підтримував, а й постійно навівав упевненість, що він нам корисний, потрібний, що він не простий донощик і я його поважаю.
- А ти йому довіряв?
- За інформацію, яку він здавав, я упевнений на сто один відсоток. Але окрім того певний, що доповідав Ґедзь вибірково, не все. Йому, бідоласі, теж хотілося жити, а не шию в зашморг пхати. Метався: і нашим, і вашим. Якби він поїхав до Одеси з братками, то ми всього не дізналися б – оце моє тверде переконання. Тому й остаточний план став інакший. Відразу по від’їзді постачальників ми тихо, без галасу брали банду Художника. Ґедзя, натурально, відпускали, і, поки слух не докотивсь до Чорного моря, я з ним відправлявся по кокаїн. Але з’явився дикий месник із прерій і зчинив у салуні погром. Такий гучний погромчик з канонадою, що налякані одеські візитери втекли і тепер довго, з подробицями розповідатимуть удома, як їм пощастило уникнути засідки.
- Думаєш,  без мене ви управилися б тихо?
- Думаю. Та історія, на жаль чи на щастя, не знає умовного способу. Що сталося, те і є. І не оглядатися потрібно, а викручуватися. На мій погляд, дуже справедливо, що виправляти шкоду доведеться безпосередньому винуватцю.
- Мені?
- Тобто, тобі. Але й мені з тобою, як не дивно. Ускладнив ти, Шуро, обстановку на плоскому місці до неможливого. Умієш. Буквально з нічого зробив нерозрішиму проблему. Це дар.
Дерев’янко промовчав. Винуватцем він себе не вважав. А проблеми існували, існують і будуть існувати. Доки все лайно не розгребуть. Що означає: завжди.
Володя вийняв відіграну касету, поставив другу, включив. З динаміків залунала весела українська пісенька з дурним приспівом “шикидим”.
 
22.  – Щасливої дороги, - молоденький сержант козирнув, повернув права та техпаспорт Орлову.
- І цьому обломилося, - сказав Шура, коли патруль ДАІ залишився далеко позаду. - Бляха, просто інтересно, скільки їх ще до нас присікається. Ну, як бджоли на мед! Знайдуть перехрестя, або знак, або ще чортзна-якого дідька, і на голому асфальті гроші загрібають. Ссуть із бідного шофера. Наче пиявки!
- Ти необ’єктивний. Це лише другий пост. І обидва, зауваж, ні гроша не взяли і не вимагали. Робота у них фіскальна, куди діватися?
- Е, Володько, вони, злидні, одним миром мазані. Ти заступився, бо сам мент, а не треба їх вигороджувати. Не бере тільки той інспектор, кому не дають. Слухай, чого ти на лобове не начепив картку “Голосуй за Кучму”? Ці машини не зупиняють зовсім. Валерка Сомов розповідав на днях: показує їм даішник жезлом, підходить, а тоді замітив рядом з техоглядом “Голосуй” і махає – проїжджай! Кажуть, що міліції розіслали наказ агітувати за Кучму, правда?
- А ти за кого голосуватимеш?
- Не знаю. Не рішив ще. Подумати треба.
- Здорово! Ні, мені справді подобається твоя індиферентність!
- Не матюкайся.
- Шуро, у неділю вже вибори – чотири дні лишилося! А ти: не рішив ще... Клас!
- Мабуть, не піду нікуди. Якби Соня зосталася дома, за мене проголосували б, укинули б якийсь бюлетень. Вона ж голова виборчої дільниці. Була... А так... Та й невідомо, де я знаходитимусь у неділю...
Дерев’янко хотів додати: як не вб’ють, то в тюрму засадите. Проте стримався від єхидства. Уїдливість зараз зайва, а Володька, коли по щирості, ні при чому. Такий самий, підневільний. Йому, піжону і фраєру, до неділі теж дожити  треба.
- Хай мій листок пропаде, ніж комусь дістанеться. Ніхто мені не подобається. Ну, от геть чисто ніхто!
- Голосуй за Марчука, - запропонував Орлов. - Толковий політик, організатор. Прем’єром побував. Силовик. Прийде до влади, наведе порядок у державі, олігархів пошерстить. Ти ж олігархів не любиш?
- А вони мені нічого поганого не зробили, - наперекір відповів Шура.
- Тоді що тобі не подобається конкретно?
- Все не подобається! Зарплата не подобається, - Дерев’янко почав загинати пальці, - робота не подобається – це вже два, директор не подобається – три, дільничний не подобається – чотири, даішники не подобаються – п’ять, ти не подобаєшся – шість, Одеса не подобається – сім... Хватить?!
Володя витримав паузу, перепитав:
- Якщо все не подобається, чому не виїдеш за кордон?
- І за кордоном не подобається ! Так що, не надійтеся – не виїду.
- Н-да... дисидент... А давай помислимо логічно. Раз ти залишився в Україні, то де-факто погодився, визнав існуючі порядки. Так? Боротися проти нинішнього уряду і парламенту ти не борешся. Так?
- А на хріна мені?
- Отже, повинен підтримувати закони і тих, хто захищає закони.
- Міліцію?! - Дерев’янко дістав “Приму”, прикурив від Володиної запальнички. - Ти просто дурень.
- Давай у дискусії не переходити на особистості: ображати опонента – це нечесний, негідний прийом. Нижче пояса! І свідчить про слабкість аргументів. Коли хочеш щось довести...
- Нічого я не збираюсь доводити! Але підтримувати ментів, бо вони начебто захищають закон... Оце ти зморозив!
- Узагалі-то,  я мав на прикметі Марчука. Однак і силові органи, і суд, і міліцію також!
- Ну, то послухай: не подобаються мені ні Марчук, ні продажна міліція. Все ясно?
- Та якби не ці продажні менти, ти б ходив по вуха у екскрементах! – молодик загарячкував. - Хлопці в ППС гребуться, буквально, у гноєві, кожен день ризикують собою, гинуть задурно, а ви їх лягавими шкурами та мусорами обзиваєте! Хочете, певно, щоб вас маньяки у спальнях різали, щоб на вулицю і носа не показати?! Або хай по школах діти на перервах дур замість булочок купують?!
- Ти перебільшуєш, не лякай.
- А ти плутаєш закони з людьми, котрі їх порушують. Ти узагальнюєш, а насправді тобі не подобаються лише окремі люди!
- І закони теж! Доки не приймуть нові закони, толку не діждемся.
- Стара пісня. Шуро, неправда це! Головне не в тому, які закони, а чи дотримуються їх. Коли є стабільність і визначеність, тоді людина може пристосуватися і нормально жити. Звісно, дехто жирує і в мутній воді. Але навести порядок – означає не змінити закони, а добитися їх виконання.
- Сам придумав? - поцікавився Дерев’янко.
- Ні, не сам, якщо чесно. Це Сократ. Тобто, Платон... Слова Сократа у Платона! У “Діалогах”...
Шура з перебільшеним співчуттям подивився на Орлова. Процідив:
- Вибач, Володько, я помилився. Ти не простий, а рідкісний дурень – начитаний.
Хвилин десять по тому попереду показалася заправочна. Дерев’янко цілком мирно попросився:
- Заїдь на площадку. Поближче до туалету. І перестань дутися – тобі не свистить.
До легковика він повернувся першим і на правах загарбника сів за кермо. Володя постояв перед капотом, розмірковуючи, потім без опору зайняв місце збоку.
- Ми ж напарники, - сказав Шура. - Тепер моя черга. Далекобійники завжди по черзі їдуть. А другий відпочиває.
- На, - простягнув йому Орлов коробочку, з якої у підставлену долоню викотилася біла кулька. - Під язик. Корейський антиполіцай.
- Раз треба, то треба, - Дерев’янко слухняно взяв кульку до рота, завів двигун.
- Два роки без практики, - нагадав молодик. - Машина імпортна.
- Я бачив усе, що ти робив.
Шура чітко повторив необхідні маніпуляції, обережно рушив, акуратно вирулив на бетонку і прибавив газу. Мовив:
- Дай водію окуляри, сонце б’є, - закурив, увімкнув плейер, затим поправив окуляри. - Тьху, вони в тебе якісь...
- Мінус ноль-п’ять, - погодився Орлов. - Зате хамелеон.
- То темніші, то світліші?
- То темно-сірі, то прозорі. Американська оптика.
- Гривень двадцять?
- Сто доларів.
- Нормально... - Шура виплюнув пів цигарки у вікно. Спитав: - А що поганого зробили олігархи тобі? Засранець ти, Володько; і невдячна свиня... Візьмемо попутницю?
- Хазяїн-барин... Ти за штурвалом!
Дерев’янко наступив на гальма, і “Деу” зупинилася, проїхавши зайвих метрів двадцять.
- У тебе є смак до жіноцтва – вона гарненька, - відзначив Володя і відчинив задні дверцята, запрошуючи дівчину у міні-спідниці до кабіни.
Шура з’їхав з обочини на дорогу, поволі розігнався до крейсерської швидкості, затим обережно подивився у дзеркало на пасажирку. Була вона майже без речей, лише з дамським ридикюльчиком. Років, на вигляд, щонайбільше двадцяти п’яти , а то й молодша. Точний вік важко визначити через пишну зачіску та рясну косметику на очах, щоках і губах. Однак, попри все, дівчина дійсно була миловидна.
 - Спасибі, - подякувала вона. - Ви далеко?
- А ти? – жваво обернувся до неї Орлов. - Ми за Врадієвкою звертаємо на Одесу.
- Нам по дорозі, - запевнила дівчина. - А можливо, я й раніше вийду...
- Сигарету?
- О-о, фасонисто вам ведеться! Зіппівська запальничка?
Пасажирка нахилилася до Володиних рук, після з насолодою відкинулася, затяглася Володиною сигаретою, пустила дві струминки диму ніздрями. Потім усілася привільніше, обперлася на спинку, закинула ногу на ногу. Ляжки її у лискучих колготках виявилися опасистими і спокусливими.
- Ти ж не куриш, - стиха сказав Шура партнеру.
- Але тримаю при собі пачку для презентабельності! При пекучій потребі можу за компанію і почадити. Без затяжки. Шкідливо, але... Кар’єра часом вимагає жертв.
- Хлопці, а ви не натомилися їхати? – встряла у діалог дівчина. - Пропоную стати десь на трасі у затишному місці і відпочити.
- В смислі? – озирнувся Шура.
Володя аж давився сміхом, а Дерев’янко ніяк не міг уторопати, в чому заковика.
- Я працюю, ви отримуєте задоволення. Можна на природі, можна в машині.
Пасажирка не виказувала ані тіні збентеження.
- Яка у тебе такса? - солідно запитав Орлов.
- Так. Якщо в рот – по червонцю; якщо в передок – з резинкою п’ятірка, без резинки двадцятка. За ризик. Для любителів анального сексу – тридцять гривень. Гроші невеликі, а якість гарантую! Оплата в кінці.
- Майже задарма, - оцінив Володя. - Так би виразитися: з любові до мистецтва.
Шура несподівано психанув, викрутив кермо. Легковик мало не залетів у рівчак, посунувся юзом і заглохнув.
- Ану вилазь! - стримуючись, гаркнув Дерев’янко. - Проститутка!..
- Ти чого?! – не зрозуміла стривожена пасажирка. - Ну, не хочеш, не треба. А ти, красунчику?
Шура перегнувся через сидіння назад, дотягнувся до замка, відкрив двері, поштовхом широко розчахнув їх.
- Вилазь, проштундовко! Сказано!..
Дівиця пирхнула, вибралася з кабіни. Хряснула щосили дверцятами. Лайнулася навздогін :
- Козли! Підори! Гоміки!
“Деу” стартувала, мов на гонках.
- Насмерділа тут! - продовжував бушувати Дерев’янко.
У салоні залишився солодкуватий, нудотний запах парфумів повії, змішаний із міцним ароматом сигарети та душком жіночого поту.
- Даремно ти на неї накинувся, - озвався молодик. - Людина займається трасовим сервісом. Надає інтимні послуги нашому братові  одинокому бізнесмену. Причому, працює з ризиком бути зґвалтованою чи пограбованою. І явно собі у збиток. Прикинь до носа, на скільки прийдеться множити п’ять, щоб заробити хоч сто гривень? Тобі навіть тепер не соромно?.. Звісно, з іншого боку, похвальне твоє намагання уберегти цноту і не зраджувати законній супрузі, - Володя, напевне, згадав, що натяки на Соню заборонені, бо осікся. Але все одно докінчив мову: - Це викликає повагу.
Шура люто зиркнув на Орлова, проте той відповів йому невинним щирим поглядом. Обоє знову втупилися у вітрове скло.
- А... Ти... – сказали раптом одночасно. І Володя нарешті не витримав серйозу, розреготався.
Дерев’янко хотів розсердитися, та не зміг і засміявся теж.
На обрії забовваніла дворівнева дорожня розв’язка “лист конюшини”. Проминувши шляхопровід, Шура повернув праворуч, удруге праворуч – під міст – і повз великий покажчик “Одеса” із зазначеною в кілометрах відстанню помчав асфальтованим шосе прямо і прямо.

Частина друга. Удвох.


23.  Дерев’янко ніколи досі не прибував до Одеси легковиком і тепер заблукав. На додачу, і Орлов знав тільки назву готелю, не уявляючи бодай приблизно його розташування. Напарники мусили зупинятися кілька разів, аби навести довідки у перехожих. Люди похилого віку не чули про готель “Лідія”, проте згадували вулицю, а серед молодих аборигенів знайшовся лише один обізнаний достеменно. З його слів і розшукали неподалік кіностудії восьмиповерхову споруду, більше схожу на галузевий главк, ніж на веселий заїжджий дім.
Одначе гігантські букви під дахом складалися у бажану назву, а перед входом до готелю кукав старенький, та ще міцний швейцар у справжньому воєнно-морському мундирі без погон і в капітанському картузі, прикрашеному якорем.
Володя з металевим кейсом пішов на абордаж. Шура закрив багажник, підхопив обидві валізи, піднявся сходами за ним. Швейцар не зовсім рішуче заступив їм дорогу.
- Де у вас стоянка, батьку? - запитав Орлов, тицяючи старому  банкноту.
Папірець подіяв краще перепустки. Де й поділася суворість непідкупної сторожі!
- Вам одігнати? - догідливо поінтересувався капітан.
Скидалося на те, що він зараз голіруч заштовхає “кореянку”, куди потрібно. Зміркувавши, як це має відбуватися в реальності, Шура вийняв із кишені автомобільні ключі і вручив швейцару.
- Прошу, панове, - старигань гостинно відчинив масивні засклені двері з бронзовими кнехтами, подав знак комусь усередині вестибуля. - Шановних гостей нам завжди приємно!
Швейцар нітрохи не обворожив Дерев’янка: чомусь бридкими здавалися навіть густі звислі вуса, поза сумнівом, предмет гордості та поважності. Не викликали симпатії і готельні хлопці. Перший, схожий на Іхтиандра, на льоту спіймав ключі від “Деу”, сягнисто вибіг надвір; другий, у велюровому піджаку бордової окраски, відібрав у Шури ношу.
- А тут кондиційне обслуговування, - зауважив Володя. - Зірочки на три, щонайменше.
Він наблизився до портьє-адміністраторші, котра сиділа за конторкою бюро, здав паспорти, знову поклавши в них рожеву купюру, отримав узамін бланки, почав заповнювати .
Дерев’янко поки обдивлявся просторий хол. Між високих колон квадратного перерізу стояли два дивани, з півдесятка крісел, бодні з пальмами. Стіни були наполовину закриті дзеркалами, наполовину обшиті щитами з білого пластика, зовні вельми схожого на метал. Підлогу вистелили також пластмасовими шестикутниками, такими чистими, мов хвилину тому їх вилизали. Зі стелі, що блищала сивою латунню, звисали чудернацькі, довгі й тонкі, світильники. Сякнутися в цьому храмі, у цій ліпоті та благоліпності, можна було хіба що в морду швейцару.
- Нам заброньовано номер, - Орлов перервав Шурине споглядання. – Розпишись, і ходімо.
Із носильником-коридорним напарники піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Тут, як і внизу, було чисто й світло, а килимові доріжки, поза всяким сумнівом, сьогодні доставили з магазину і щойно постелили.
- Ось наші апартаменти, - повідомив Володя, зупиняючись разом з коридорним.
Той відімкнув двері, пропустив пожильців. Потім заніс слідом речі, вичікувально застиг із ключем у руці.
Обстановка вразила Шуру пишнотою. До обов’язкової, звісно, стерильності та білизни додалися бачені хіба що у фільмах про королів меблі, мариністичне полотно розмірами з порядний колгоспний екран соцзмагань, важкі театральні завіси на вікнах, ліпні оздоби на стелі, килим на паркетній долівці. У кутку телевізор з кімнатною антеною. З іншого кутка щирив чорного ротяку камін в зелених кахлях.
На камінній полиці Шура помітив дореволюційного виду телефонний апарат, підняв слухавку, схожу більше на естрадний мікрофон зі шнуром, прислухався до гудка.
- Робить? - спитав служивого. - Телефон городський?
- Будь-куди! - запевнив хлопчина. - Дзвоніть хоч і в Америку.
- Прекрасно, - кивнув Володя, похваливши не то апарат, не то житло. - А як замовити в ресторані обід?
- Столик? На котру годину?
- Ні-ні, сюди, в кімнату. Підкріпитися після поїздки.
- Обід на двох? Без проблем. Щось виберете самі чи комплекс? У нас смачні комплекси з трьох страв.
Орлов питально поглянув на Дерев’янка, проте Шура заперечливо похитав головою.
- Ну, на твій розсуд. Але, певно, не обід, а, скоріше, ланч. Звісно, для двох!
- Зрозуміло. За чверть години.
Коридорний врешті поклав ключі із жетоном на стіл, однак продовжував стовбичити посеред кімнати. Лише по тому, як Володя розстався з черговою десяткою, він аж надто сердечно подякував і здимів.
- Дві спальні! - Дерев’янко відразу обслідував усі двері. - А ванна більша, ніж у тебе. Слухай, Володька, для кого ці кімнати? Для олігархів?
- Звичайний президентський люкс, - заперечив Орлов. - Просто коштує незвично.
- Навіщо нам така розкіш?
- Заробляємо імідж. Ми повинні справити враження товстосумів чи ні? Потім, як водиться, сформований імідж працюватиме на нас... А від номера я, щиро сказати, не у захваті. Провінційна пиха, бордельний стиль. Дешевина! Тільки й того, що заставили вітальню антикварним мотлохом.
- Ти б менше розкидався наліво-направо.
- Знову за гривні... - Володя впав на диван, погойдався на пружинах, зістрибнув, прогулявся до високого вікна. - Шуро, грошей у нас із лихвою! І командировочні, і представницькі. Та ми тиждень можемо форсити запросто. Правда, після доведеться звітувати; так що, економний ви наш, запам’ятовуйте точно, куди і скільки потрачено!
- Я відчитуватися нікому не повинен і не буду. Не несу матеріальної відповідальності! - виголосив Шура. - З-під мене твої бухгалтера нічого не матимуть. А от чого це ти заспівав про тиждень? Начальник, не згадаю як Васильович, говорив – стрілка через два дні!
- Можливо, через два. Можливо, через три. А можливо, через місяць. Кому точно відомо? Я тебе попереджував: строїти плани в деталях не варто. Діяти доведеться, більш за все, ситуативно. Та нас можуть узагалі не підпустити до товару! Навіть не покажуть, не те, що понюхати... Ти це розумієш? Гарантій жодних. Ждемо і надіємось на краще...
- У моря погоди, - відгукнувся Дерев’янко й недоречно продовжив. - Мені треба подзвонити. До дружини! Я обіцяв.
Орлов сів у крісло, виставив ноги у черевиках на камінну решітку.
- Звіт ревізійній комісії? Заради Бога, розмовляйте, воркуйте. Але не признавайся, будь ласка, що ми в Одесі. Ми підпільники. Сподіваюсь, це ясно?..
Шура набрав шість цифр, чортихнувся:
- Куди балакати? Сюди?!
Володя показав пальцем, похитав іронічно носом, тоненько стулив губи.
- Ну... Соню!.. Це ви, мамо... Я!
Замість Софії телефон взяла теща, тож настрій зіпсувався до краю.
-  Дайте трубку Соні!
- Шурочко, Софочка пішла до майстра укладати зачіску.
- Стригтися? Покличте тоді Максима.
- І Максима немає. Софочка казала, що він буде, але він ще не приїхав.
- А де ж?.. Як не приїхав?! Звідки, з дому?!
- Ми думали, він сьогодні приїде електричкою.  Чекали в обід. А що трапилося, Шурочко? Щось трапилося? Ой, я вже починаю нервуватися!
- Нічого, Розаліє Яківно, не сталося, не хвилюйтесь. Ми з ним... просто домовлялися на вчора...
- Шурочко, чому Максим не приїхав? Він тобі не говорив?!
- Ну, звідки я можу знати?! Не вийшло у нього, мабуть. Екзамени чи заліки якісь! Ладно, я пізніше продзвоню...
- Що ти сказав?
- Пізніше! Перекажіть Соні, я ще подзвоню. Увечері або завтра. До побачення!
Він поклав рурку на важіль, повільно повернувся.
- Щось не так? - стривожено поспитався Орлов.
- Не так. І здорово не так! Максим не з’явився в Одесі... Розтолкуй, що це означає, Володька?! - Дерев’янко починав психувати. Хотілося висказатися, та від люті він не міг спокійно добрати слів. - Ми з тобою бачили!..
Молодик заскучав, одвів погляд.
- Ну, якщо не приїхав... Отже, залишився в Кіровограді. Напевне...
- Чому?! Я щось не зметикую! Як так: він сів у поїзд на моїх очах! А тепер ти заявляєш, що він остався у Кіровограді?
Володя нудно заходився пояснювати :
- По-перше, твій син зовсім небажаний в Одесі. Як, до слова, і твоя дружина. Це елементарно. Місто велике, так, мільйонер. Проте однаково не виключаються випадкові зустрічі. Цілком невмисні, абсолютно непередбачувані! Закон підлості – чув про падаючий бутерброд?
- Який, на хрін, бутерброд? Що ти мелеш?! Де Максим?
- Ну, не знаю я! Це по-друге і по-останнє. Ймовірно, його зняли з рейса в путі, вернули назад. Міг навіть Митрофанов забрати в село. Суть у тім, що... є резон... вигідно тримати тебе у певній напрузі.
Шура схопив партнера за барки, висмикнув із крісла, поставив на ноги, струснув, як мішком.
- Ти... ментяро! Паскудні штучки?!.. Я вам не пацан, не шоха!.. Не грайтеся зі мною – бо я...
Двері в номер прочинилися: спиною вперед утиснувся коридорний з підносом, накритим білосніжною серветкою. Ставлячи піднос на стіл, він виховано зробив вигляд, що не помічає розбори; проте Орлов, користуючись моментом, відчепив од себе руки Дерев’янка. Затим зневажливим нетерплячим жестом відіслав коридорного. Хлопець не сперечався, однак із коридору гукнув :
- Рахунок на підносі!
- І що ти зможеш зробити?.. - запитав Володя, лишень двері закрилися. - Даю слово: я про Максима не відав і не чув. Маю на увазі, про плани відносно Одеси чи Кіровограда. Партію розігрує Андрій Васильович. Притримав пішака, заблокував – це повністю в його стилі. Чим він походить далі, де пожертвує, куди вдарить – нізащо не вгадаєш. Прилад для читання думок ще не винайшли. Макіавеллі проти Андрія Васильовича, мов Бендер проти Каспарова! Старий кадебістський гарт; зараз такого не кують... Той самий Митрофанов при шефові не підмайстер, не ученик навіть, а бліда тінь. Вискочка... А я, Шура, взагалі цілковито ні при чому! Повір, як на духу. Мене не питали і зі мною не совітувалися. На жаль...
Шура сів, потім ліг на диван взутий, заклав руки за голову. По паузі мовив:
- Я одказуюсь що-небудь робити... Не хочу!
Молодик розгубився.
- Шура, не ображайся, припини! - він став перед диваном. - Ти спробуй уявити на місці керівника операції себе. Хто такий Дерев’янко? Ти сам же дивувався: стороння, неперевірена особа. Ну, взяли в діло замість Ґедзя, а порука? Як тобі довіряти, як розраховувати на тебе? В перший-ліпший момент викинеш фортель, і гори операція синім полум’ям. Все здобуте коту під хвіст! Що, ні?! Так воно і є... Але з’явилася можливість контролювати Дерев’янка. Син. І начальство скористалося шансом. Було б дурним, аби не скористалося! Бо інакше, без контролю, ти – махновець, партизан. Згоден?
- Я одказуюсь з тобою говорити. Даром теревені розпускаєш.
- Це вже смішно! Лежачий страйк. Добре, давай по-новій... На тобі висить збройний напад на приватного підприємця Айшена Мелікяна. Залежно від того, як повернути справу...
- Не лякай – тюрми я не боюсь. Там теж люди. І не гірші за ментів.
- Прекрасно, - погодивсь Орлов, однак замислився. Зрештою обережно спитав: - А як бути з твоїм сином? Він же... наркокур’єр...
- Що ти ляпаєш за Максима?! - напружився Дерев’янко. - На понт береш? Що ти знаєш?!
- Та всі все знають, - знизав плечима Володя. - Лише у вічі не кололи.
Шура хвилю лежав мовчки, затим сів, уперся ліктями в коліна, швидко вибив черевиками дріб по паркету. Сказав:
- Отже, усі все знають... Ладно. І звідки дізналися? Били Максима?!
- Ніхто його не чіпав, заспокойся! Звідки... Згадай краще, хто за годину до візиту в бар погромив квартиру в районі старого автовокзалу? Може, я чи Андрій Васильович? А господаря квартири, такого собі сумновідомого Жоржа Городецького, привіз навіщось у машині і покинув зв’язаним на стоянці біля бару? Ума не прикладу, як ти до цього додумався! Тільки дилетант міг притягти “язика”, котрий відразу розколовся на гамуз. А ти не задавався питанням, як ми так швидко назбирали на тебе інформацію, хоч ти й мовчав? Ти чомусь і не поцікавився, звідкіля ми хоча б твоє імя дізналися! В першу чергу – від Жоржа. Еге ж, Городецький нам багато в чому признався...
- Ну, і?..
- Розповісти?.. Добре. Максим, твій син, у пачках прального порошку віз для Артура Художника кокаїн. Вартість дванадцять кусків. Дванадцять тисяч доларів, міркуй! Не довіз, бо в бізнес втрутився конкурент. Дехто Шура Дерев’янко. Певно, захотів одкрити свою власну лавочку. Не заперечуєш?.. І почалося!..
- У вас є прямі докази?
- Тобі потрібні ще пряміші? Будуть! - Володя відкинув серветку, підсунув стільця з вигнутою круглою спинкою, зручно вмостився, взяв ніж. - А запах!.. Збуджує слиновидільні залози та шлункову секрецію! Про безпосередні докази пояснюю: Митрофанов знайде в твоєму будинку кокаїн. Цього вистачить отак!
- Не знайде.
- Знайде! Шура, повір мені – я сам ніколи не брешу і не люблю, коли другі брешуть. Жартую, жартую. Але після тебе, мабуть, і я б одшукав. Бо ти ди-ле-тант. Хочеш, спробую вгадати, куди ти його сховав? Не в хаті – це очевидно: трус тобі художники вчинили капітальний; Ткачук бачив особисто. Можна на городі. Але забарно. Кинути в туалет? Ну, ти ж не кинув! І в гній – у тебе є гній? Є... – і в гній не заховав... Утім, Славко заставить Богданова поритися – для вишколу і послуху. Смачний біфштекс! Даремно ти відмовляєшся, даремно. І фрі засмажено в міру, до комашиного хрусту. Наче жука розкушуєш. Ну, не манірся, приєднуйся! Підкріпись, а то твоя порція холоне.
Він витер рота і руки.
- А собака в тебе є? - запитав несподівано. - Якої породи?
- Кавказець-метис.
- Як звати цю милу потвору?
- Жук.
- Я би обов’язково заглянув до Жука в будку. Чи під будку. Ще вгадувати? Ой-ой-ой, мало не запам’ятав через тебе та всілякі дрібниці! - молодик подивився на годинник. - Я теж обіцяв зателефонувати. Саме час.
Він допив сік, підвівся, направився до каміна. Зв’язку довго не було, тож довелося двічі перенабирати номер.
- Алло! - нарешті промовив Володя у мікрофон на підставці. - Олено? Здається, я не туди потрапив?.. – він назвав телефон. - А ви не можете покликати Олену?.. Слухай, Митрофанов, це ти?! Чого не підійде?.. Славо!..
Вигляд у молодика навіть зі спини зробився скорботний. Зі слухавки запікали часті короткі гудки, а він утупився в камін.
Натомість настрій Дерев’янка миттю поліпшився; Шура браво плеснув у долоні, потер їх, всівся за стіл, з апетитом плямкнув. Швидко заковтнувши добрий кусень м’яса, кількараз підчепив виделкою гарнір. Вигукнув:
- Тьху, чорнослив солонющий!
- То маслини, - меланхолійно поправив Орлов.
- А мені один хрін... Що, ментяро, розстроївся? Цей ваш Митрофанов обскакав тебе з бабою? Ото феномен, справді. Молодець, дав тобі по носі. Як ти казав: найде і там, де не було? А моя бабуся говорить інак: у кожну дірку затичка! Дірка хоч путня, страждалець?
- Не будь вульгарним, - Орлов скривився. - Не знаєш людини...
- Ти прям, як моя жінка, Володько. А я скажу: так тобі й треба! Ну, тепер і ти під ковпаком?
- Ні, скоріше хвіст обрубали...
- А по-моєму, яйця прищемили. До того ж, гарненько прищемили, зі смаком. То що за дівчина? Якась есбеушниця? Радистка Кет? Чи зв’язкова? Колись!
- Воно тобі?.. Е-е, - махнув рукою Володя, - просто Митрофанов у шефа в гостях, а Олени немає вдома... Та й по всьому. Це не привід для песимізму.
 - Умієш ти втішати, хлопче. Яко змій віщий.
- Розумна людина повинна завжди у своїх вчинках керуватися не емоціями, а логікою! Песимізм  post factum. А на те, що є, начхати і забуть!
- Якши, - Шура наразі не хотів сварки.
Молодик, на його зважену думку, дійсно не був у курсі вчорашньої Максимової поїздки. Пересекретили, зарази! І як холоднокровно розібратися, нічого поганого, крім обману, не сталося. Ну, не пустили юнака в Одесу. Ну, сидить у селі, наглядає за хазяйством. І хай посидить – ціліший останеться!
 - Шуро, - уже діловито продовжив Орлов, - я вийду в місто. Потрібно зустрітися з одним типом; від того, що він скаже, залежатиме подальший план. Прошу тебе, давай без ексцесів! Ні з ким не контачити, нікому не дзвонити...
Дерев’янко сито зригнув, демонстративно втерся салфеткою, кинув її на підлогу. Напарник витримано слідкував. Врешті Шура мовив:
- Давай без ексцесів... По порядку: який тип, що повинен сказати. Навіщо він нам. Більш-менш правдоподібно і детально.
Орлов майже не вагався.
- Тільки без імен і прізвищ! Тип дуже цікавий – так званий, агент-кріт. Служить у міліції, але постійно постачав інформацію Кацапу. А Кацап тримає в руках кокаїн. На нього ми й мусимо вийти. “Кріт” зведе нас із Кацапом, відрекомендує, домовиться за місце і час зустрічі.
- “Кріт” знає, хто ми насправді?
- Не повинен! Саме забавне, що він перевербований і СБУ, вже після Кацапа! Справжній потрійний агент. Однак покладатися на нього ризиковано – зрадник є зрадник. Тому для нього ми – вільні мисливці, тобто, жучки без даху, що приїхали за товаром наудачу. Одеса лише допомогла нам вичислити його, зв’язатися з ним, усе подальше – імпровізація під нашу відповідальність. Можливо, що він одразу і повідомить про нас свого куратора із одеського управління! Та це не наші проблеми... Моя проблема – зв’язок. З готелю дзвонити я не стану, мало що; безпечніше скористатися  телефоном-автоматом. А там, як повезе...
Володя помовчав, добираючи слова, затим по-блазенському ударив чолом:
- До вас, Олександре Степановичу, грандіозне прохання. З усією моєю повагою молю нікуди не відлучатися... - він зітхнув і додав. - Якщо, не дай Бог, до ночі не з’явлюсь, чи якось не повідомлю про себе, повертайся в Кіровоград без мене...

24.  Балкон звисав над готельною автостоянкою. Шура докурював сигарету і знічев’я поціновував машини. Володина “кореянка” виглядала вельми пристойно спосеред численних іномарок пожильців: не супермодель, проте і задніх не пасла. Золота серединка.
Загасивши недопалок об поручень, Дерев’янко позирнув униз і кинув бичок на дах чийогось “Ніссану”. Сторож сидів у шпаківні аж на виїзді з площадки, тож бачити диверсію не міг.
По телевізору показували передвиборну агітацію, антикомуністичний фільм, два рівно придуркуватих серіали, мультик про космічних мавп. Дивитися жахливе кіно з побуту сталінських концтаборів не кортіло, а решту й поготів...
Шура похопився знову закурити, та згадав, що сигарети скінчилися. Якого дідька, розлютився він, чого раптом не дозволяється виходити з готелю по куриво?! Візьму й вийду! Всього лише купити пачку “Прими” або “Прилук”. Розвелося, бляха, полководців у коротких штанцях: нікуди не відлучатися!.. Ось вийду і куплю в найближчому кіоскові одну, ні, дві пачки!
Він майже намірився відчиняти двері, та вчасно подумав про гроші. Бляха-муха, а фінансів у нього справді катма... Проклятий Володька розтринькував гривні, мов сміття, наліво й направо, але ж йому не здогадався виділити і ламаного шага! Підзвітні командировочні, ти ба!..
Утім, вартість сигарет така незначна сума, що можна позичити із артільної каси й самому, без принизливого канючення. Тим паче, що Володька на тютюн дав би – він не скупердяй. Ото тільки, де каса?
Ні на столі у спільному залі, ні в тій спальні, куди занесли обидві валізи, Орлов не покинув на видноті не те, що пачки, а навіть єдиної банкноти. Школа Жеглова. Чекіст! Можливо, щось лежало в чемодані, але у котрому? Найбільш підходящою схованкою видавався металевий кейс – якраз такими грузять валюту та героїн у американських бойовиках.
Шура витягнув чемоданчик із-за Володиного ліжка, та відчинити не зміг – напарник замкнув кейс цифровим кодом!
Крім того, ритися у чужих речах у пошуках пари гривень... Мабуть, він усе одно не взяв би гроші, і дещицю: не напрактикувався брати чуже.
Дерев’янко повернувся до вітальні, роздратовано поперемикав канали знову. На тому, де допіру показували мультфільм, тепер транслювався баскетбольний матч. Здоровенні чорні гицелі бігали взад-вперед по спортивному майданчику, примудряючись щоразу закидати м’яч у корзину. З деяким подивом Шура пригадав, що у шкільні роки теж любив баскетбол. Незважаючи на минуле захоплення, нині видовище зацікавило всього на хвилину.
По кругу понатискавши кнопки пульта, він натрапив нарешті на музичну передачу, додав звук. Потім закрив вхідні двері на ключ і пішов у ванну кімнату.
Учора він не признався Орлову, однак тепла купіль йому сподобалась. Лягти, розслабитися, не думати про нагальне, а просто забутися. Здавалося б збоку, дрібниця. Та з таких незначних зручностей, певно, і складається нормально улаштоване життя. На відміну від того, яким живе він, Соня, сусіди, знайомі, тисячі, мільйони трудяг-неборак: пусті клопоти, суєтні проблеми, дріб’язкові бажання  і жодного просвітку. Лише гонитва, праця, добування шматка та безкінечні сварки...
А Соня права, що мріє про людські умови. Красива, ще молода жінка; їй хочеться вернутися з роботи і не спішити до свиней або до корови, а відпочити у теплі й чистоті. І щовечора, якщо примха, митися під душем чи, може, і у ванні. Хіба це кримінал?!
Шура відчув себе сволотою. Осягнув зненацька: трапилася біда, Соню зганьбили, а він, захисничок і заступничок, замість хоча б утішити продовжив утоптувати дружину в багнюку! Це скидалося на ніж у спину... Можливо, у неї нічогісінько й не було з тим Педиком Геннадійовичем?!
Кілька разів поспіль він матюкнувся. Матюкнувся одноманітно, грубо. Але те, що інколи допомагало, зараз не подіяло. Дерев’янко садонув по щелепі правим, затим лівим кулаком і облишив – бити себе було, принаймні, смішно. І даремно. Якби змога, то він негайно повинився б перед Сонею; та це тільки фантазія...
А у тому, що сталося, стопроцентно його вина! Він затіяв із бандитами забаву в принципового батька, а потім уплутав окрім сина ще й Софію... Ну, до чого тут Софія?! Мало він приніс їй турбот раніше – ще й нове випробування!.. А Соня, врешті-решт, має право на щастя. Не менше, ніж кожна жінка.
У вісімдесятому, коли покійний тесть, Царство йому Небесне, пропонував роботу і, на перспективу, житло в Одесі, Шура відмовився категорично, навідріз. Уперся рогом, що нікуди із села не переїде і годі! Хтозна, можливо краще було поступитися... Тесть здавався чолов’ягою хоч і м’яким, та недурним. І зла також ніколи не бажав...
З другого боку, у селі по-своєму добре... А головне, він би, мабуть, і не замислився над цим усім, аби не Максимова наркота. Дивно пришвидшилося, завертілося після неділі все навкруг. Неначе не три дні минуло звідтоді, а цілий місяць!
Та на сина, точнісінько, як і на дружину, Дерев’янко не тримав і краплі гніву... куди й поділося!
Даремно він, вочевидь, набирає і на партнера. Поки що Орлов нічого поганого не робив і, певно, не збирався робити. І начальник Володьки, знову забув як Васильович, коли міркувати тверезо, діяв у всьому Шурі на руку. Ну, зважав при цьому на власні інтереси – так то тільки курка гребе від себе! Зате порятував од гарантованої тюрми: пузатий лисий полковник з УБОЗу явно намірявся засадити Дерев’янка  надовго! Хоча теж попробуй сказати, що неправий; трупи, зрештою, не металобрухт, заготівельникам запросто не здаси – хтось має за них відповідати.
Шура згадав про убитих у барі, і в грудях кольнуло від усвідомлення: могло легко скластися, що не він би їх, а вони його... Ну, повезло! Підмастило неймовірно, треба визнати. І який розклад! З чотирма патронами уколошкати чотирьох громил – це удача. Повернись справа на міліметр  інакше – вони б осталися топтати земельку, а його, Шуру Дерев’янка, прикопали би без церемоній та відспівування у дальньому кар’єрі або на звалищі за містом.
Очевидно, не судилося... Ну, не судьба і точка! Може, є і доля, і справедливість, і Бог, котрий слідкує за кожним. Але нам не дано знати правди ні вперед, ні назад...
Ось він, приміром, накинувся на дружину, винив огульно, вимагав бозна-що.Та майже напевне проміж них з директором ні хріна немає! А в неділю то і взагалі могла не вона сидіти у машині – чого їй їздити з Едиком у лісосмугу?!
- Сволота, - удруге подумав про себе Дерев’янко. - Чи я їй рівня?! А туди ж: лаяти, паскудити, козиритися! Свиня, баран, мавпа...
Він підвівся з ванни, помилувався відображенням голого, мокрого мужчини у дзеркалі над умивальником. Щось дике проглядало в широченних вилицях, низькому лобові, маленьких вицвілих очах.
Шура відкрутив на повен напір холодну воду і довго, поки заболіло серце, заломило у м’язах, стояв під душем. Картати себе далі не мало сенсу, необхідно виправляти помилки.

25.  По телевізору передавали новини. В Ізраїлі євреї стріляли по арабах за те, що араби стріляли в євреїв. В Америці розбився пасажирський літак з трьома сотнями пасажирів. В Англії зіштовхнулися два потяги; кількість жертв з’ясовується. У Швейцарії на гірському серпантині перевернувся автобус зі школярами. У Дагестані чеченські повстанці підірвали саморобний вибуховий пристрій в центрі людного базару. В Югославії літаки НАТО продовжують бомбардування промислових об’єктів, а за одним рипом – і населених кварталів. Диктор мав би посивіти і з’їхати  з глузду за день, якби перейнявся світовою скорботою! Проте виглядів він напрочуд хвацьким і свіжим, а закінчивши поминальний перелік, приязно посміхнувся й усього-на-всього посулив телеглядачам за хвилину прогноз погоди.
- Щоб ти вдавився, - лайнув коментатора Шура.
Однак погода, на відміну від політики, обіцялася бути щонайліпшою: без ураганів, злив, снігу, граду, навіть без дощу на більшій території! Коли звучав прогноз на східні райони, у двері хтось затарабанив. Дерев’янко прислухався. Стук повторився.
- Хто там? - запитав Шура.
- А хто тут? - озвався з коридору Орлов.
Дерев’янко відчинив двері. 
- Заходь, клоун. Вибиваєш, як стукач.
- Та-та-та-та! - проспівав Володя. - Забув? Бетховен: стук долі! Я ж тобі вчора включав п’яту симфонію! Allegro con brio!
Настрій у напарника був піднесений.
- З цього приводу оголошую святковий вечір. Пропоную погуляти і розвіятися. Або навпаки: розвіятися і погуляти. Вибирай сам! Хочеш на Кіпр? А може, на Мальорку?
- Здурів? - остудив його запал Дерев’янко. - На сонечку перегрівся? Чи п’яний?
- Усе на мазі, Шуро! Завтра зустрічаємося з Кацапом. Пройшло, мов по маслу!
Володя сів у крісло, та від нетерплячки знову скочив, мало не забігав по кімнаті, пояснюючи на ходу:
- “Кротика” я застав на телефоні – зразу й трубку взяв; повідомив йому, хто ми, що треба; а він передзвонив по етапу, і мені забили стрілку. На Дерибасівській, у Горсаду. Знаєш, де це?
- Бував, - кивнув Дерев’янко. - Проти “Гамбрінуса”.
- Там! Я сів на лавочці біля фонтану, так домовилися. Без десяти шість до мене підсів головний бригадир Кацапа. Я його бачив раніше на фотографіях – Борис Граф. А він мене упізнав по костюму і по газеті. Як у кіно про шпигунів: явка, пароль, газетка! До речі, це Борис з нукерами приїжджав до нашого Артурчика в понеділок. Дуже розпитував мене за стрілянину. Він змотався завчасно, подробиць, насправді, не знає!
- Ну, і що ти йому наморочив?
- Майже правду! Крутий хлопець привалив розбиратися з Художником за дружину, котра нібито одночасно Артурова коханка. Від суперечки перманентно дійшло до бійки, крутого заходилися викидати надвір. І нарвалися на сюрприз: у хлопця при собі виявився ствол. Нерви не витримали; ну, почалася, натурально, пальба... У підсумку повен морг мертвяків та плюс ще парочка непрострілених у реанімації. Менти до них не підпускають і на кілометр. Узагалі, лютують по всьому місту. А хто вбитий, хто живий, не розбереш. Що робити?! Бо між нами була попередня договореність із Художником: коли їхатиме в Одесу, візьме нас у долю. Траур трауром, а бізнес не жде. Тому ми роздобули телефонний номерок потрібного  чоловічка і приїхали самовільно.
- Повірив? – поінтересувався Шура, не приховуючи сумніву.
- Заглитав! - відповів Володя. І додав: - Здається...
- Ну, і?..
- Завтра під вечір Кацап організовує фуршет на катамарані “Хаджибей”. Присутні лише запрошені. Ми тепер також занесені до списку почесних гостей. На “Хаджибеї” пройде і ділова розмова. Не виключено, що запропонують товар – в цьому разі ми беремо, не торгуючись!
- Так тобі й дадуть...
Замість сперечатися Орлов не полінувався власними руцями принести зі спальні свою броньовану коробку. Урочисто виклав на стіл, набрав код, витримав драматичну паузу, а потім несподівано широко розкрив перед партнером. Дерев’янко зреагував насмішкувато:
- Тю! Долари... А я думав... І вистачить?
- Мінімум на п’ять кілограмів коки! А якщо домовимось про оптову знижку, то й на сім. Уявляєш?!
- Ти, Володька, радієш, наче справді зібрався наркотою з-під поли торгувати.
- У мені дрімає хист комерсанта!
- Не все втрачено – зі мною тебе ще можуть вигнати з ментури, отоді й підеш у народ з товаром. А доларів тут скільки?
- Шістдесят п’ять тонн!
- Фальшиві.
- Ображаєш, начальнику. Щирі штатовські доляри! У нас, як у банку; Контора віників не в’яже. Франкліни справжнісінькі! Ризикувати з фальшивкою було б небезпечно...
- І в чому викрутас? Як ти зібрався одеситів обжулити?
- Трюк маленький такий, майже непомітний. Але коли посвітити ультрафіолетовою лампою, на американських рубликах проявиться надпис: ко-ка-їн!
Дерев’янко недовірливо цикнув.
- Ну, а далі? Беремо порошок, як ще віддадуть, і ждемо бандитської ласки? Чи нас за шістдесят п’ять кусків зразу за борт? На підкорм крабам... По-моєму, ти надто довірливий.
- Слухай, песимісте недовірливий, не каркай! Це цивілізована мафія, окультурена: мочити нас їм нема резону. У них є товар, у нас готівка. Ми для них – клієнти.
- У гробаря клієнти теж не переводяться... Поділися тоді планами, бо я не уявляю.
- Розумієш... бажано пов’язати Кацапа й компанію при передачі грошей. Або наркотиків. Слідчим, так заведено, потрібні факти, речдоки! У морі захват – навряд чи реально...
- На підводному човні підкрастися...
- ... і шмальнути торпедою! Оригінально.
- А на вертольоті! І бомбами з неба!..
- Ти все-таки забагато американських бойовиків надивився. Почнемо з того, що в органах вертольота немає, а армія нам його нізащо не виділить. І взагалі, операція настільки засекречена, що з нею в Одесі обізнані двоє-троє. Із цих трьох про нас конкретно відомо взагалі лише одному – координатору, який взаємодіє напряму з Андрієм Васильовичем!
- Володько, як же цей тип в одиночку нас підтримає?! Ти обіцяв солідне прикриття.
- Прикриття якраз буде – не проблема. Одеський “Сокіл” готовий виступити у будь-який момент без питань і зайвих балачок. Але рядові бійці не знають справжнього змісту операції – ясно? По наказу піднялися, приїхали, затримали! А кого, навіщо – їм байдуже. Скрутили злочинців і баста. Нас, найвірогідніше, ждатимуть на Морвокзалі, а заарештують по прибутті. Основне – узяти на гарячому. Де, не наша турбота. Ми, по суті, свідки, спостерігачі.
- Тим більше, нас варто притопити у відкритому морі, - буркнув Шура.
- Ну, нащо?!
- Справді – а нащо?.. Спитаєш у медуз, коли бандюки пустять на дно!
- Коротше: це все буде завтра, завтра й обсудимо. Ранок покаже. А теперечки – звільнення до відбою! Гуляємо по іміджу!
Складалося враження, що Орлов трохи звихнувся від переживань. Але в ідеї розважитися Дерев’янко не бачив нічого осудливого. Солдату потрібні перепочинки і розслабуха. Навіть на фронті і під кулями.
- Поїдемо на таксі, - продовжував спокушати Володя. - На сухий закон – мораторій! Ужиратися, звісно, не будемо, а так... Вип’ємо трохи  задля поправки здоров’я, закусимо, музон послухаємо без фанери. Проведемо дозвілля на високому естетичному рівні. Вибирай забігайлівку, якщо є  запит, і понеслись! Угощаю!
Дерев’янко замислився.
- Знавав я одну місцину... Ресторан “Чорноморський“. Колись при Радянській владі просадили там на пару із Сонею п’ятдесят два рублі. Це було недешево, повір.
- Вірю! Супер! Поїдемо і просадимо п’ятдесят дві гривні! Майже одинадцять доларів! Блиск! Шуро – ти винятковий марнотратник, просто скромничав. Але я з першого погляду відчув у тобі широту та розмах. І спорідненість душ. Їдемо. Тільки змию із себе південний пил, перевдягну краватку і – грабуємо стареньку бабцю Одесу!

26.  Лиш офіціантка у білій опинці та очіпку подалася до кухні, Володя мовив поблажливо:
- Дійсно, не кепсько. Та й чекати дарма не примушують.
Шура знову змовчав. П’ять хвилин тому вони зайшли до ресторану і Орлов одразу зауважив:
- Шалман далебі нічогенький! Скромно, але затишно. Викликає асоціації з мініатюрним кабачком “Тринадцять стільців”.
Він глумився. Ресторан зводився, певно, в надії накормити всіх голодних і напоїти всіх спраглих винятково у закладах громадського харчування. Збудований на початку шістдесятих, помпезний зал був схожий  на критий спорткомплекс; принаймні, не уступав посередньому палацу гімнастики ні за площею, ні за висотою.
Але Шурі “Чорноморський” вкотре сподобався. Приємно згадувалися декілька проведених тут разом із Софією годин. Дружина любила престижну стару ресторацію з дитинства, бо, як розповідала, покійний тесть у благополучні роки застою вряди-годи водив сімейство по неділях обідати саме до “Чорноморського”. Жінкам замовлялося солодке вино або й шампанське, голова родини пив коньяк “Одеса”. Зазвичай їли фірмений грибний борщ із чорносливом. Батько також обов’язково споживав чорну ікру. Інших подробиць Шура не пам’ятав.
Метрдотель посадовив напарників у куток. Незайнятих місць вистачало, тож за столиком на чотири персони вони розмістилися привільно.
- Огляд прекрасний, - відзначив Орлов. - Головне, спина прикрита.
- Але стволи незаряджені, - у тон йому додав Дерев’янко.
- Це я про всяк випадок! Робота завтра... Завтра!
Володя бігцем переглянув карту меню, здавалося, навмання поназивав страви. Проте офіціантка поставилася до вибора молодика з підкресленим респектом, і Шура виснував, що партнер у кулінарії гребе. Сам Дерев’янко наполіг тільки, щоби до переліку вписали смажену рибу. Орлов додав:
- І пляшечку рислінгу до риби.
- Є “Берегівське”, - порадила офіціантка. - Типу “Перлини степу” чи “Наддніпрянського”.
- Згодиться. А після десерту – чорна кава і по чарці коньяку.
Шурі стало навіть інтересно, як споживатимуться усі напої, що замовив Орлов. Сам бо він переважно дотримувався простих фольклорних рекомендацій: не змішувати, не запивати, ситно заїдати. Наразі, однак, дозволялося дещо відступити від режиму, аби поспостерігати, як зап’янствує Володька: вермут, портвейн, сухе біле та червоне, мускат і коньяк у фіналі! Очевидно, за книжним етикетом... Не вистачає лише горілки та шампанського.
Коли офіціантка принесла салати, масло, сир і відкорковану пляшку вина, молодик із радістю недосвідченого пияка запропонував тост:
-  За удачу!
Вермут був терпкий, гіркуватий і млосно пахнув полином. Дерев’янко намазав хліб маслом, поклав зверху скибочки сиру, відкусив із апетитом і запив.
- Геть не кепсько! - повторив Орлов, куштуючи овочі. - Уміли люди жити. Ну, до пари?
Вони  цокнулися. Напарник помітно роздобрів: очі заблищали, щоки порум’янілися, а на додачу – розв’язався язик.
- Смакова відповідність, - сказав урочисто, піднімаючи виделку, неначе прапорець. - Потрібно завжди зважати на те, як напої відповідають особливостям страви. Якщо шампанське закушують оселедцем – пфу! – то псують не тільки випивку, а й наїдок. Або лікер до салату! На подібний вандалізм здатні жінки... Ні, людині, котра поважає себе і власний організм, необхідно враховувати смакову відповідність.
- Горілка піде під що завгодно, - заперечив Шура.
- Vox populi vox dei . Не лаюсь, не лаюсь – не позирай на мене вовком . Просто констатую: істина пробуває в народі! Хоча з деякими обмеженнями та пересторогами... До домашньої птиці, приміром, при всій моїй повазі до патріархальних традицій, краще пасує напівсолодке винце. Ти пив “Хванчкару”, “Кіндзмараулі”?
- А ти? - Дерев’янко більше жував, ніж говорив.
- Доводилося, пив. Але, хоч і прикро, не до птиці... Ні-ні, вермуту досить. Дівчино, - звернувся Орлов до офіціантки, котра годилася йому у матері, - доведіть оцьому Хомі невіруючому, що до першої переміни горілка не рекомендується!
- Безумовно. Під перші страви ідуть міцні виноградні напої.
- Отож! - зрадів Володя. - Мадера, марсала...
- Херес, - докинула жінка. - Але ви нічого на перше не замовляли. Ваша риба, ваше м’ясо. Приємного смаку.
- Наливай сухарик, - весело скомандував Орлов Шурі. - Тобі вишукане “Берегівське”, а мені... - він узяв у руки іншу пляшку, - ...звичайне, пересічне “Каберне”. Херсонське; ти поглянь, яке чудо... Сто років не пив херсонського “Каберне”!
- Послухай, Володько, - сказав Дерев’янко згодом, - здається, ми не вижеремо кисляк увесь. Ти не подужаєш.
Посеред рожевої скатертини тіснилося п’ять пляшок, а шостої ще не принесли.
- А, - порухав пальцями напарник. - Все і не потрібно допивати. Обслуговуючому персоналу теж слід залишити трохи. Чим вони будуть похмелятися завтра? Вони ж, лакейські перевертні,  постійно підбирають за клієнтами, зливають в одну посудину і подають удруге! Може, й ми п’ємо чиїсь рештки. Тобі байдуже? І мені аналогічно. Що око не бачило... Варіант: недопитки вивертаємо на підлогу. Ні, на стіл, на скатерть! Мета була яка – показати гаманець, увійти в роль. По Станіславському: буття визначає свідомість. Ти увійшов у роль? Пам’ятаєш, хто ми?
- Ти купчик, я твій охоронник.
- Правильно. Ми півтора нувориша. І гуляємо... А хочеш замовити пісню для душі? Я відтягуюсь від одеських національних джаз-бандів! Ні, в натурі: підходиш до лабухів і просиш для гостей міста-героя збацати. Скільки це коштує – копійки! На!
Шура взяв гроші, проте йти відмовився. Володя не наполягав.
- Офіціанти чемні, - похвалив він. - І повари тямущі. Шеф-повар на місці. М’ясо не дозволяє красти. Загалом, чудова кухня. Знаєш, у який спосіб визначається категорія ресторану? Не по кандибоберах з прибамбасами! Ні-ні, по простеньких, стандартних, класичних, можна сказати, наїдках. Я на повному серйозі! Ось буденний лангет. Нудний навіть. Ось тріска по-столичному. Вдумайся: тріска! Банально?! А це? – він поколупав виделкою. - Салат із кальмарів. Тобто, зі слизьких десятиногих молюсків. Ті самі жаби, лише десяток ніг. Жодних вишуканих ласощів! У тебе що?
- Ну, смажена риба. Ставрида, по-моєму. І шампіньйонова підлива.
- Бачиш! Смажена риба і гриби... З ума зійти. Не просто, а дуже просто. Погодься, Шуро: тривіально, але приготовано з умінням! Зі знанням справи. Бо завше важливо не що, а як... З цієї нагоди, за успіх! - Володя підняв свій келишок.
Шура також випив, буркнув:
- Ти, Володько, закушуй добре, а то розвезе.
- Just control, - запевнив Орлов. - No problem!
Віддавши належну шану кальмарам, він раптово заявив:
- Ти правий. Я, бляха, п’яний у димину.
- Це від утоми. І від нервів. Заїж і хміль пройде. Бери сир.
- У твердому сирі містяться речовини, що уповільнюють сп’яніння, - миттю роз’яснив Володя. - Але мене вперто продовжує цікавити інше. Навіть не те слово, що цікавить. Інтригує, заворожує! Я не здатен уявити!.. Пробач, ти врукопаш ухайдокав у кочегарці Замка?! Чи стукнув чимось підходящим?
- Руками...
- Задушив, може? - Орлов зробив жест, ніби скрутив курці в’язи.
- Ні. Я бив. По голові.
- Але як?!
- Отак! Гатив і гатив. З усього дуру...
- Ти гігант!.. А Корнійчука?! Кореня? У барі...
- Чого ти, Володько, причепився?! Думаєш, дуже важко? Народити людину трудно, виростити, а вбити... Секунда діла! Дресирували мене цьому, ясно?! Так натаскали, що не розучуся, аби й захотів...
- А яка школа?
- Де? - не зрозумів Шура.
- Яка рукопашна у вас була: кунфу, ушу, карате, самбо? Я, наприклад, у інституті займався дзюдо і карате-кйокусінкай.
- А-а... Ні, у нас ніяких шкіл. По-простому: бий, чим хочеш і куди хочеш, але з усієї сили.
На деякий час Володя вгамувався. Потім знову запитав:
 - А чому ти не захищався у вашому кафе? Ти ж міг розкидати їх?
- Не люблю ...
- Що не любиш?
- Мордобою не люблю. Ненавиджу. Все одно, тверезим чи п’яним. Особливо не терплю, як ото булькне трохи, залиє очиці і до всіх пристає. Не вмієш пити, не берись. Бо там не відвага, там уже градуси бушують. Як піна у бражці.
Орлов задумливо піддакнув:
- Точно. У мене була знайома – працювала в психдиспансері. Не смійся! У відділенні, де лікують білу гарячку. Слухай, перестань!..
- Медсестра чи лікар? - запитав Шура примирливо.
- Медсестра, а що? Ні, трусики з номером – не її! Віка - то дурка набита. А ця мені розповідала, що британські психіатри ділять усіх чоловіків на кроликів і левів. Кролики, поки тверезі, мирні; а вип’ють – скаженіють, на стіни кидаються. Леви навпаки: п’яні – спокійні і смирні, а тверезі – відчайдушні. Щось із наднирковою – адреналін чи норадреналін – не згадаю.
- Ти хто?
- Давай доп’ємо й подивимось. За левів! - він пожував листок салату і продовжив. - По гороскопу я Близнюк. А ти... Споримо, ти народився або аж у кінці квітня, або, скоріше, у травні!
- Ти читав мою особову.
- Читав. Але не пам’ятаю, щиро. Ні, Шуро, без усяких читок – у тебе типові аксесуари Тільця. Слухай уважно. Я напам’ять... Терплячий, сильний, впертий – надто впертий! Добре розвинений фізично. Справжній бугай! Не боїться важкої роботи. Якщо довго дражнити, може розлютитися. Непростий друг – критичний і нетерпимий. Егоїст, ревнивець. Признайся, що ти ревнивий!
- Усі ревниві.
- А я нітрохи! Ні стілечки!
Орлов, кінець кінцем, втратив жвавість і спохмурнів. Очевидно, згадав телефонний дзвінок із готелю в Кіровоград. Шура відвернувся, подивився в зал. Відвідувачів більшало, хоча навряд, щоб гультяйська публіка змогла зайняти столики повністю. Ансамбль продовжував грати одеські пісеньки, причому миршавий лисий скрипаль витинав смичком не згірш за рекламну Ванесу Мей.
- Признатися? - Орлов задумався, чи казати те, що зібрався; потім промовив. - Ти мені з першого погляду не сподобався.
- Я не баба тобі подобатися!
- Однак зараз у тебе вигляд класний, - поспішив запевнити Володя.
- А ти, браток, часом не голубець? Мені не треба боятися за свій багажник?
Помітивши, що за столом біля колони курять, Дерев’янко також вийняв пачку “Кемела”: цього разу сигарети вибирав він сам. Попільнички офіціантка чомусь не поставила, тому довелось струшувати на блюдце.
- Ти не розумієш, - мовив напарник. - Надто категорично ділиш: або-або! Насправді, які завгодно стосунки, в тому числі між одностатевими об’єктами, ніколи повністю не позбавлені парадоксальних сексуальних моментів. Юнацька дружба, службова протекція... Та навіть, коли запеклий, переперчений мачо виголошує, нібито сильна стать затьмила баб, він, по суті, признається у переважній орієнтації на мужиків. Бо віддає перевагу мужчинам перед жінками. Парадокс.
- У чому парадокс?
- Надмірна мужність обертається гомосексуальною схильністю!
- Не заговорюйся.
- Прошу пардону. Присутніх це не стосується!.. Ти грубіян, але мені з тобою легко. Емпатія. Наливай!.. Йо, нема чим і закусити, - Володя гримнув. - Де подавальниця?!
- Он вона йде, успокойся .
- Дівчино, - Орлов клацнув пальцями, - ми замовляли солодке? Принесіть, будь ласка. Бо пора пити мускат. А затим ще коньяк і каву!
Він стомлено посміхнувся, зітхнув.
- Лев, - нагадав Шура.
- Отож-бо... На жаль, інколи бракує впевненості. Постійно сумніваюсь: а, гляди, кролик? - він цикнув. - Комплекс... А у тебе не буває комплексів?
Дерев’янко промовчав. Ресторан не дуже підходяще місце, а знайомий із позавчора хлопчина, однаково, що співробітник СБУ і старший у двійці, не найкраща аудиторія для задушевних звірень.
- Знаєш, кому я заздрю? - обличчя молодика розслабилося. - По-англійськи це називається “action men”. Чоловіки дії. Без самокопання, рефлексії, без вагань. Вчинки, вчинки і третій раз вчинки! Проте вони не повинні помилятися. У них має бути нюх, інстинкт єдино правильного рішення. Як Міхаель Шумахер у “Формулі-один”. Або Отто Скорцені.
- Читав... Мужчина зі шрамами?
- Додавай: на обличчі, - зрадів невідь чому Орлов. - Я бачив його фотографії. Ти на нього схожий зовнішньо! Видовжене лице, ніс прямий, арійські вуха. Між іншим, глибоко посаджені очні яблука свідчать про геройство. Ні, ти дійсно схожий на Скорцені!
- Ростом, мабуть...
- Я зрозумів іронію. Ну, ясно, сантиметрів двадцяти тобі не вистачає. І ти брюнет, а не блондин. Я про інше... Скорцені – агент-оперативник. Професіонал вищого ґатунку! Пам’ятаєш, як він звільняв Муссоліні?
- На планері?
- Там був не планер, а легкий літак “фізелер-шторхе”, - Володя знову пожвавішав. - В операції “Айхе” дев’яносто німецьких парашутистів загинули дарма, щоб оперетковий цезар Муссоліні проголосив республіку Сало.
- Сало? А чого не спагеті? - пожартував Шура, пускаючи дим.
- По-перше, не спагеті, а паста. По-друге, Сало – це не сало, а назва курорту у Північній Італії, - Володя зробив добрячий ковток із келишка. Солідно виголосив. - Працювати германці завжди вміли. Чого вартий один полковник Ніколає! А Гесс – ти чув про Рудольфа Гесса? Ну, замісник  Гітлера, доки в Англію не перелетів... Туманна історія... Ти дивувався, навіщо залучили в поїздку зі мною ? А Гесс у 32-му році сформулював три заповіді шпіонажу. Позичені у самураїв, звісно, та все одно... Так ось, перша: кожний може бути шпигуном. Раз! Друга: кожний повинен бути шпигуном! Наче про тебе. Головне, що логічно: в змозі щось робити, роби! Шеленберг – теж світла голова...
- А остання? Ти казав, три заповіді...
- Третя нецікава, - відмахнувся Орлов. - Шеленберг молодець! Бачив американський фільм “Салон Кітті”?  РСХА улаштувало елітний публічний дім для збору інформації. І трати на бордель окупилися! А двох англійських розвідників у 1938 викрали з Голландії... Ні, брешу... у 39-му! Операція “Венло”. Також Шеленберг... Отто Скорцені називав його “талановите дитя”. У неповні тридцять років керівник контррозвідки гестапо, в тридцять один – начальник Шостого управління зовнішньої розвідки. В сорок два роки помер... До теми про “Венло”: разом із Шеленбергом на секретні переговори з англійцями в Гаагу їздив непрофесіонал – де Крініс! Професор психіатрії. Кажуть, вид у нього був поважний, солідний. Генеральський. Як у тебе в цьому прикиді. Ну, і австрійський акцент...
Офіціантка, не поспішаючи, прибрала зайвий посуд – Шура помітив, що недопалок у тарілці її явно обурив; сервірувала стіл заново. Подала десерт.
- Що це? - здивовано спитав Володя.
- Те, що замовляли, - жінка не приховувала образи на клієнтів. - Горіховий пудинг і морозиво.
- Це морозиво?!
- Це пудинг! Морозиво у вазочках. То що, нести коньяк чи досить?
- Ми вас покличемо, - парирував Орлов.
Офіціантка мало не пирхнула, проте стрималася і відійшла з гордо піднятим чепчиком.
- Сервіс робиться настирливим. Одеса – пуп Землі!.. Ти ба. А Кіровоград – центр України!
- Ти якось акуратніше наїжджай на неї, - порадив Дерев’янко. - Для нас вечеря, а людина на роботі, – і пригадав: - Обслуговує нашого брата бізнесмена.
- Образливо, Шуро! Ми теж, неначе, на роботі... Та ну її к монахам! Про що я говорив?!
- Не пам’ятаю, - ще раз уїв Дерев’янко. - Зате пудинг байдужий. Як молочне у баби Сані. Слухай, Володько, ти звідки оте все знаєш? Про німців, про Шеленберга. Про Скорцені.
- Хобі... Але якщо всерйоз... Розповісти, як я втрапив у СБУ? Тьху, мускат – гидота. Пристойний у них був тільки вермут... Так розповідати, чи ні?
- Валяй...
- Просто я з дитинства мріяв стати розвідником! Не віриш? Без приколу. Я у школі учив англійську, а дома самотужки – по розмовнику – іспанську. Estoy muy borracho, camarada. Hola ! Viva la Anarquia ! Viva la Libertad ! Que va… Хотів, як Штирліц... Потім дізнався, що інституту розвідки не існує. Облом... І взагалі, дорога туди лише через партбілет!
- Треба було вступити в партію, - Шура також хильнув мускату – теплого і паскудненького.
- Для цього треба було спершу відслужити в армії; забув, як притиснули у 80-х? Я закінчував школу при Горбачові, уже серед комуністів почалася чистка.
- Пішов би в армію!
- Не хотів. І батьки підтримували. Коротше, подумав я, розмислив та й поступив у педін на історика. У мене і мати, і батько закінчували істфак. Тільки мама до цих пір у школі двійки ставить, а старий майже відразу попав у райком, а перегодом у райвиконком. Тоді це називалося номенклатура. А тепер – державний службовець... Я в інституті, як порядний, став комсоргом групи, на п’ятому курсі – секретарем факультету. Потрібно було, не кивай! Давай без проробок. Основне що? Дипломну роботу я писав на зачовгану тему: “Розвідувальна служба нацистської Німеччини “. Але з любов’ю писав, укладав серце. Проте в органах не помітили. Чи важкі часи у них тоді тривали, не знаю. І потрапив я по направленню в глухе-глухе село. Сам не розумію, чому! Дірка... куди твоєму Веселинову! Школа неповна, дев’ятирічка; приміщення дореволюційне; в класах по п’ять учнів. Читав усе підряд: історію, географію, малювання, російську мову, літературу. Хотів англійську – не було; була німецька, і читав її фізрук. Кошмар! Учителі між собою гризуться за розклад, за години. Інтриги, кумівство страшне. Утворилися дві партії: Монтеккі і Капулетті. А я ні в сих, ні в тих, наче Албанія. Учителька фізики приходить на урок і каже: “Дітки, завтра фізики не буде, бо я їду в район аборт робити. Якщо зроблю, скажу, від кого”. Молоденьку математичку заїдають – кабінет неоформлений, гурток не веде, стіннівку не випускає, роздаткового матеріалу нема. Господи, з цим роздатковим матеріалом ніби подуріли. Пенсіонерки постійно щось вирізають, клеять на картонки, збирають у коробки. Одна з-поперед іншої спішать у директора відзначитися. Директор щодня з гросбухом ходить по уроках, а потім розноси на нарадах учиняє! До мене линдав місяць. Затим на педраду виніс питання  “Про стан викладання географії”. І так мене, і перетак. Бо я його сторону не прийняв. Після педради знову приходить – на російську. Кажу йому: я не спеціаліст, що ви перевіряєте? Нічого, відповідає, предмет усе рівно має читатися на високому методичному рівні. Я вам, говорить, методичну допомогу надаю. Повіриш, ніколи не сподівався, що у школі може бути отак. Дідівщина гірша, ніж у армії. Напевно. І довбе, довбе... Я набрався нахабства і заявляю: дозвольте, Григорію Олексійовичу, відвідати ваші уроки. Навчіть мене, як готувати конспекти, як правильно перевіряти зошити, як по методиці об’єднувати актуалізацію, новий матеріал і опитування. Він зам’явся, а я тисну: поділіться вашим багатим досвідом. На другий день бачу: Григорій Олексійович засів у кабінетику, нікуди ні ногою – конспекти пише! І як відрізало – з того часу мене не зачіпав.
- А ти? – нарешті вставив слово Шура. – Сходив на урок?
- Упав він мені, - відхрестився Володя. - Ми заключили пакт про дружбу, тобто, точніше, договір про ненапад! Ти мене не чіпай, і я тебе не зачеплю...
- Крута у вас школа...
- Думаєш, ваша м’якша? Помиляєшся. Кругом однаково! І в найтихішому болоті чорти водяться. Гризня, склоки, самодурство... Якщо не ідіот-директор, то служака-завуч. Або голова ПК такий ідейний, що верне. А у класах що робиться? Лишень Бог відає, як учительки принижують і паскудять дітей. Не всі, не всі – я цього не казав! Але чи й треба, щоб усі?.. Одним словом, через рік змотав я вудки і в райцентр. Тільки не в освіту, хай вона згорить, а в дитячу кімнату міліції...
- Захотів повозитися з трудними дітьми? Чого тоді школа обридла? Моїй Софії, приміром, оці домашні завдання, зошити, сопливі носи, екскурсії на природу – як мед! І днювала б, і ночувала б у класі.
- З ким ночувала? Діти на ніч ходять додому, - зауважив Володя і відразу виправився. - Пробач, не буду. Само вирвалося! Язик – мій ворог. Насправді, я тобі співчуваю. Той нещасний чоловік, у кого жінка вчителька, - процитував Орлов народну мудрість, розілляв по келихах залишки вина. - Мені особисто люди, котрі надто хвалять школу, підозрілі. Якщо не сказати сильніше. Ну, ті, хто прикидаються, молодці. З ними усе ясно. А ті, хто по-справжньому кохаються в дітях, називаються педофіли. До речі, педофілія – це статеве збочення. Воно переслідується і карається по закону! Навіть стаття є у Карному кодексі.
- Знову на розумака давиш? Любиш ти, Володько, поузивати других,  хлібом не корми! Хочеться виглядіти за всіх кращим?
- Комплекси, - розвів руками напарник.
- Які, з біса, комплекси? Характер єхидний. Гукай нашу офіціантку, ти ж пообіцяв.
- Я би з більшою насолодою погукав отих он ціпочок. Бачиш, курять удвох і зиркають на сторони? Півгодини вже сидять, а цмулять лише перший бокал шампанського.
- Може, чекають когось.
Володя помовчав, витріщаючись на Шуру, потім охоче погодився:
- Точно, чекають. Можливо, нас із тобою... А взагалі, напарнику, захоплююсь тобою і не втомлююсь дивуватися: сільський ти наш дядько. Ти в яких пампасах виріс? Чи по телевізору винятково бойовики і футбол дивишся? У тебе поняття... якісь середньовічні!
- Тарілкою по кумполу не хочеш?
- Це ти можеш, вірю. Але дякую – не потрібно. Добре, проведемо лікбез, - Орлов вийняв свої “хамелеони”, начепив на носа. - Пояснюю: дівчата у чорних мереживних панчохах. Бачиш?
- Бачу.
- Що ти бачиш?! У них не колготи, а панчохи. А в кого нині панчохи?.. Не зрозумів?.. Ну, твоя дружина, приміром, носить пояс?
- В смислі?
- Спеціальний пояс під білизну, щоб панчохи прищеплювати! Ні? А ці носять. Звідси бачу! Раз! Обидві без бюстгальтерів – придивись: аж пипки видно! Чудо... Два. На губах яскрава помада – три. Сидять нога на ногу – чотири. Палять – ну, це можна й не враховувати. А от, що на всі боки стріляють – характерно. Це путани, Шуро. Дівчатка на нічну зміну вийшли! На чергування. Як ото ДНД колись. Ти ходив у ДНД?
Дерев’янко не відповів, бо дивився якраз на вхідні двері. Крізь них до залу заходила – неймовірно, але правда, - Соня! Поруч неї статечно крокував, підтримуючи за лікоть, кучерявий, горбоносий мужчина в елегантному костюмі .

27.  – Курочки нівроку, - розводився Орлов, - грудасті, довгоногі, чуттєві. Ласі. Моя... котра ближче, у червоній сукенці. Кумачевий колір і звуки горну та барабану мене збуджують ще з піонерського дитинства. Школярські сексуальні переживання – імпрітінг! Я б їй віддався... доларів за п’ятдесят! Тепер твоя черга вибирати. Може, подружка моєї? Також дебела русалочка. Тобі подобаються справні дівахи? Щоб цицьок повна пазуха? Еге, та ти запав на іншу...  І не соромно? Ми ще й не познайомилися з дівчатками, а вже зраджуєш? Ти непостійний!
Шура справді слідкував за Софією та її кавалером, немов зачарований. Хоча зразу й майнула думка, що обізнався, тепер надії не зосталося. З новою зачіскою, викрашена у смоль, це, одначе, була його Соня – під ручку з одеситом-залицяльником!
- Віддаєш перевагу підстаркуватим леді? - продовжував кусати Орлов. - Вони досвідченіші, не спорю, але мені все одно. Чомусь полюбляю свіженьких...
- Заткнись!
- Афронт, напарнику. Та я незлобивий. Ну, що ж: на любов і смак... Отак, краще вип’єм за кохання! - Володя перевернув пляшку, потряс над чаркою і констатував: - Мускат is out!
Він підніс руку догори, підкликаючи офіціантку. За хвилину жінка принесла на таці дві чашечки, кавник, пузаті бокали і низеньку карафу золотисто-коричневого коньяку. Не писнувши, перемінила посуд, на окремому блюдечку подала рахунок. Орлов похапливо зсунув окуляри на кінчик носа, взяв бланк і уп’яв очі у записи. Першою капітулювала офіціантка. Не витримавши поєдинку воль, розвернулася і поцокала каблучками геть. Володя негайно припинив шамкати губами, поклав рахунок. Плеснувши в бокали, із кавказькою гостинністю запросив:
- Ґамарджоба, Олександре Степановичу!
Ледь позирнувши на скатерку, Дерев’янко у дух вихилив коньяк, відчув опік у горлянці і миттєве полегшення. Щоб там не сталося, голову втрачати не варто, подумав сторонньо. І нерви держати в кулакові. Заспокоїтися і без поспіху вирішити, що уживати...
- То як, запросимо наших куріпочок? - не вгавав Орлов. - Моя дивиться й дивиться сюди. Навіть жаль бідолашну! Ні, я від неї, в натурі, заводжусь! Чао! Це я їй, не тобі... Погано, що все з’їли й випили. Отож-то й воно... Проте можна повести їх кудись. А потім – нічне купання! Без дезабільє, як говорять у Парижі. По-царськи! Уяви: вода флу... флуорес-ціює, - він запнувся на важкому слові, - медузи і креветки світяться – і  нагі дівчата... Обожнюю плавати у флу-о-рес-ці-юючій воді!
- У кінці жовтня?
- Пардон-пардон. Уже кінець жовтня?! Яз швидко і непомітно летить невтримний час! О’кей, у такому разі: тихо-мирно посидіти на пляжі, подихати йодом... Шуро, ти знову задивився на чужу бабу! Вона зайнята, хіба не бачиш?!
- А я перейму. Уміючи, не довго...
- Ти зух! Ти мені подобаєшся. Переймай! Хочеш, погадаю тобі про неї і про нього? Чисто психологічні спостереження. Ніякої містики, херомантії чи астрології. Наприклад, так... По-перше, вони не сімейна пара. Він звертається до дами, як до коханки, поглянь! За пальчики її бере, а у неї, між іншим, на підмізинці обручка. На правій руці – отже, заміжня. Він абсолютно холостий! А можливо, і гомосексуаліст. Підвищена увага до власної зовнішності; плавні, заокруглені рухи – мов у жінки; кокетний оскал...
- Досить, ти набридаєш!
- Шуро, я ще й не починав по-справжньому аналізувати! А про дамочку тобі хіба неінтересно? Слухай, невже ти заглядався на того педераста?! Зрозумів-зрозумів, вибач... Отож, мадам незнайомка. Вік: від тридцяти двох до сорока п’яти. Скоріше, близько сорока, та варто вмити, роздягнути і роздивитися зблизька. Професія...
Володя задумався. Дерев’янко хотів було перебити його монолог, але потворна цікавість виявилася сильнішою.
- Лікарка... чи медсестра. У крайнім випадку, бухгалтер у державній установі.
- А не вчителька?
- Гм... Забавний варіант, - визнав напарник. - Ні в жодному разі! Не той типаж – занадто хтива. У них, у справжніх педагогінь, від роботи з тінейджерами з’являється тупість: або інфантильні, або манірні. Майже невловиме враження. А у цієї скорботний вираз обличчя, наче всю сім’ю похоронила. Зануда. Зовсім не усміхається.
Ніби розчувши критику, Соня раптом просяяла до кавалера.
- Виняток, який підтверджує правило, - викрутився Володя. - Скоріш за все, реакція на брутальний дотеп. Бо вона, лікарка, глибоко в підсвідомості стомлена і тому цинічна. Життя навчило. Грубий, вульгарний чоловік; нестача грошей; невдячні діти. Плюс професіональна специфіка: болячки, каліцтва,  трупики.
- Дурень ти, Володько.
- Але я ще не повідомив, яка вона у сексі!.. - витримавши паузу, Орлов сказав: - У ліжку вона богиня.
- Тьху! - Дерев’янко спересердя замалим не сплюнув насправді.
- Богиня незайманості і непорочності, покровителька фригідних дружин! - додав швидко Володя й розреготався. - А звати її Веста!
Пересміявшись, він мовив уже без хихоньок:
- Дійсно, запав ти на неї, бачу... До речі, весталки не виходили заміж до сорока років, а якщо порушували обітницю цноти, то їх живцем заривали в ґрунт. Така ось сумна давньоримська традиція... Зате наші ціпочки, далебі не Діани! Швидше навпаки – вакханки і менади. Що їм не вистачає до образу, то це вина та оргій. Тобто, нас. За нас! - молодик підняв бокал, похитав ним, милуючись коньячними іскрами, з плямканням пригубив пару ковтків. - А хочеш гіпотезу? Якщо ти не антисеміт. Бо, по-моєму, твоя мадам – чистокровна євреєчка. Поглянь, як сутенер ніжно погладжує їй зап’ясток! Він допевний іудей. Геть, не сумніваюсь, і обчикрижений скраю.
Шура встав, підсунув стільця.
- Куди, до неї? - невинно поспитався Орлов.
- Піду танець замовлю. Позич скельця.
- Хай лабухи забацають “Мурку” – для мене, - Володя простягнув “хамелеони”. - Від “Мурки” я також заводжусь. Обожнюю кримінальний шансон! Не в службу, а в дружбу... Або “Нінку”! Тобі кльово в окулярах...
Настрій у партнера був розгульний. За інакших обставин Дерев’янко охоче приєднався б до веселощів, однак тепер кепкування бісило. Не відповідаючи, він попрямував до музикантів. Оркестранти наразі перекурювали.
- Хто у вас старший? - запитав Шура у скрипаля, котрий замислено сидів осторонь.
- Ти за пісню? З отим побалакай, - коротун кивнув на бородатого електрогітариста. - Він у нас і музредактор, і касир. Торгуйся, він добре уступає.
- Маестро, - звернувся Дерев’янко до керівника, - Добриніна граєте?
Бородань скривився, немов його занудило.
- Що конкретно?
- “Не сыпь мне соль на рану”.      
- Я вас умоляю... – зітхнув, а затим і прицмокнув гітарист, але не відмовився навідріз. - Скільки платиш?
- Ну, двадцятник.
- Ну, так сам і грай. Полтиник.
- А дві пісні за шістдесят?
- Яка друга?
-  “Ах, какая женщина”.
- У багатих свої причуди, - виголосив касир, узяв гроші, ударив по басовій струні. - Кінчаєм дармувати, хлопці: клієнт вимагає Добриніна.
Допіру, йдучи до естради, Шура помітив, що Соня звернула нарешті на нього увагу. Відтоді дружина дивилася в його сторону, буквально, не відриваючи погляду. Коли грянули вступні акорди замовленого шлягеру, вона щось знервовано проказала кавалерові. Той, здається, й не пригощавсь, а лише розважав Соню теревенями. Принаймні, рот у нього не закривався. Кавалер заспокійливо обняв Софію за талію, а Дерев’янку навіть дихання перехопило: вдарив би ногою без роздумів!
Зупинившись біля романтичної парочки, він сиплим голосом вимовив:
- Дозвольте вашу даму. На танець.
- Дама не танцює, - не зовсім категорично заперечив кучерявий.
- Дякую, я не... - відповіла Соня, дивлячись на долоню чоловіка.
Жінку легко було зрозуміти. Цей наворочений, підстрижений і поголений браток не міг виявитися її Шурою! А Шура не здатен опинитися в Одесі, в ресторані “Чорноморський”! Вона, вочевидь, і вірила, і не вірила в реальність – ба, у ймовірність того, що відбувалося. Неможливе є неможливим! Та панічний стан, переляк були помітні по всьому.
- Софочко, не ажитуйся, - втрутився горбоносий кавалер. - Хто ви такий?! Не думайте, нібито всяким “новим” дозволено...
- Сядь!
- Я вас не знаю, - заявила зненацька Софія. - Льовочко, зроби що-небудь!
Шура знагла відважив дружині ляпас. Дзвінкий звук пробудив пусту допитливість у відвідувачів за сусідніми столиками. Льова підвівся і тремтячим дискантом кукурікнув:
- Чого ви собі позволяєте?!
Наступний ляпас, по справедливості, дістався йому, причому Льова, на відміну від Соні, втратив рівновагу і впав задницею на кахельну підлогу. Зачепитися за стіл чи бодай за скатерть він не зумів, тож перевернув лише свого стільця. Гуркіт, утім, був під стать солідності постраждалого.
- Кликай міліцію! - гукнув хтось коло дверей.
Дерев’янко роззирнувся. До місця події вже кинулися офіціанти, рішучі молодики в уніфікованих білих піджаках, а в кутку із-за столу вибирався Володя. Шуру грубо схопили за комір, рукава; начебто, намагалися штовхати кудись, але куди – неясно, бо зусилля хлопців не були злагоджені. Він уперся, з лайками спробував стряхнути нападаючих. Голова здавалася виметеною – мовби й не пив ні грама. Коли борцівська група розвернулася до Софії, він устиг роздивитися обличчя дружини: розширені очі, сльози на почервонілій щоці, прикритий долонею рот. Певно, вона зрештою збагнула, що перед нею законний супруг! Льову підняли і обтрушували.
Дерев’янко припинив пручання. Але здоровенний офіціант навіщось почав заломлювати йому ліву руку за спину, хоча потреба у аж таких жорстких прийомах минула. Охнувши від різкого болю у лікті, Шура ривком звільнив правицю з обіймів невисокого, коротко обкарнаного хлопчини і штурхонув здоровила в живіт, точно під груднину. Той звалився незграбним лантухом. Отепер нападники знавісніли. Обліпивши з усіх боків, як моськи, вони поволочили Дерев’янка на вихід. Назустріч уже поспішав патрульний мент із гумовим кийком.
Востаннє оглянувшись у дверях, Шура побачив Соню, котра так і продовжувала заніміло сидіти, а ще Володьку – партнер напористо втокмачував щось метрдотелю. У шлунку ворухнулося: не то намішана випивка, не то сумління. Аферу, заради якої приїхали до моря, він щойно опаскудив швидко і доброякісно!

28.  Таксі зупинилося напроти “Лідії”. Поки Орлов розраховувався з водієм, Шура вибрався з кабіни на свіже повітря. Небо було зоряним і місячним, проте вуличне освітлення та сяйво вікон готелю забивали слабеньке природне світло.
- Як ти мене витягнув? - запитав Дерев’янко.
- О, заговорив! А я думав, мовчатимеш до упору! Запросто витягнув, - нормальним тоном продовжив Орлов. - Виплатив компенсації усім причетним сторонам. Не хвилюйся, навіть протоколу не залишиться.
- І скільки заплатив?
- Дрібниці: по рахунку, чайові, збитки, сотню сержанту, метру за сприяння сотню. Гривняків, не баксів, звісно. Обрисував їм твою ситуацію у найвигіднішому ракурсі: чоловік у ресторані зустрів кохану благовірну в компанії з полюбовником. Будь-хто запсихує. Тож, давайте, панове, уладнаємо конфлікт цивілізовано. Тим більше, що від постраждалих претензій не послідує. Які, у біса, претензії за форс-мажорних обставин? Ну, і... залагодили.
- Їм... не платив?
- Про що мова, напарнику?! Лев Борисович був радий-радісінький, що обійшлося штурханом.
- Ясно. Ну, а тепер? Як із твоїм завданням?.. Я нічого не запоров?..
- Згадав – дякую! Узагалі-то, раніше, до того думати слід; перш, ніж чудити. А тепер не знаю... В крайнім випадку, нічого не зміниш все рівно.
- Скажи без видригонів: засвітив я тебе, чи ні?!
- Хочу надіятися, що не засвітив... Ну, дружина твоя навряд шумітиме. Джигун – само собою. Врешті-решт, скандальчик був локальний. По-моєму, це не провал. Хіба ти не міг дійсно надавати мордасів, наприклад, якійсь колишній половині та її новому бой-френду? Ну, імідж у тебе такий. На мій погляд, цей нюанс тільки додає природності нашій легенді. Але, пробач, відчитатися за інцидент мені доведеться... Раптом чутка дійде до Кацапа? А він вирішить не зв’язуватися з дешевими скандалістами? У будь-якому разі, гроші я витратив, діватися нікуди – контора у нас бюрократична донезмоги. Кожну копійку на облік беруть. Але яким робом відчитаюсь, інше діло. Успіх – і проскочить найутопічніший звіт. А при невдачі... Звини великодушно, та прийдеться кляузничати на тебе, вину звалювати. З тебе однаково, як із гусака вода, а мені ще працювати й працювати... Відзнач, признаюсь чесно і відверто!
- Спасибі, - буркнув Шура. - Особливо за чесність. Вона з тебе аж пре.
- Слухай, - із награним захопленням звернувся несподівано Володя, - як ти умудряєшся: лупцюють тебе мало не щодня, а тобі все до фені? Наче денді лондонський. Ні саден, ні синців!
- Заживає, як на собаці. А синяки у мене за ніч сходять, перевірено. Шкура така... Видублена, мабуть. Ти, це... Окуляри твої цілі?
- Ціленькі! Підібрав на полі битви.
- Бо я переживав. Ти говорив, сто доларів коштують?
Дерев’янко помовчав. Потім нерішуче таки спитав головне:
- А вона не підходила? Ну, до тебе... Чи, може, мене десь шукала?..
Орлов не зразу відповів:
- Щиро сказати... не бачив. Ми переважно з Левом Борисовичем спілкувалися. З другого боку, жінка в шоковому стані... А найкраще, якщо вона на два-три дні зникне. В хорошому смислі... Щоб не шукала і не дзвонила, і не... Ну... Шуро, давай відкладемо обговорення сімейних пертурбацій на майбутнє! Хоча б на післязавтра...
Дерев’янко дістав сигарети, витрусив одну, взяв у губи, а пачку з рештою зім’яв, жбурнув на проїжджу частину. Поглянув на годинник.
- Існує таке явище, як сільське жлобство, - уїдливо відзначив Володя. - Навіщо, скажімо, кидати під ноги, коли поряд стоїть смітниковий ящик? Це від ідіотизму сільського життя... Чехов писав!
Шура ліниво огризнувся:
- Самі ви ідіоти у ваших курниках бетонних.
- Ні, ми не ідіоти, - пожвавішав молодик, - ми також жлоби, тільки міські. То побут у нас ідіотський. Всього лиш...
- До чого побут? Що ти мелеш? Та городяни родичам гроші з процентами позичають! Це нормально?
- У Сполучених Штатах батьки своїм дорослим дітям під проценти гроші дають.
- На хріна мені твоя задрочена Америка! Барани вони, якщо цим займаються. Задовбали!
- Та ну їх воістину! - погодився Орлов. - Ще через америкашок ми не сварилися. Ідуть вони... подалі! Я про інше, загалом. Ранувато ми повернулися.
- Десята година.
- От і я говорю: ще не вечір. Признайся мені по правді: ти бував коли-небудь у казино? По очах бачу, що ні! А кортить? По очах бачу...
- Ти перепив , Володько.
- Давно все вивітрилося – завдяки тобі. Від стресу. Одна моя знайома медсестра...
- Котра із психушки?
- Ти в курсі. Вона! Казала, що при стресах виділяються внутрішні стимулятори, які можуть протверезити вмить. Коли виводять із деліріума, використовують подібні синтезовані препарати... Але чого це ми за сумне балакаємо? Біла гарячка неминуча, однак не актуальна! На часі – проблема рекреації! Я пропоную, не відкладаючи, негайно ломанутися кудись на рулетку. Ризикнемо, спустимо по маленькій...
- Спускати по маленьких – збочення. Ти небезпечний маньяк, Володько. Ти й дружок твій... якого я поранив. Ґедзь. Як називається, педофіл?!
- Якби, колего, я був педофілом, остався б педагогувати у школі. Повір, там простір... Натомість я порядно пропоную підчепити двійко статевозрілих фемін і учотирьох прошвиргнутися вечірньою Одесою. Не будеш програвати, вигравай – хто проти?! А не бажаєш у казино, махнемо в нічний клуб. На твій вибір! Щось пікантне, зі стриптизом і пригощанням . Згода?
Дерев’янко знизав плечима. Розбиратися у тому сум’ятті, що колотилося в душі, не мав наміру. Тож прогулянка зі зміною вражень пасувала до нинішнього настрою.
- Нам , татарам... один кутак.
- О’кей, - зрадів Орлов. - Тільки доти в номера! Мені необхідно перевдягнути сорочку. Та й тобі, якщо відверто...
У холі він чемно попросив:
- Зачекай хвилину. Виясню обстановку.
Шура пройшов трохи вперед, до стулок  ліфту, проте діалог між партнером і портьє чув добре.
- Нам повинні були передати квитки на морську подорож, - мовив Володя, отримавши ключ. - На прізвище Орлов не залишали?
- На жаль, ніхто квитків не приносив, - вибачливо заперечив службовець. - Але про вас запитували з півгодини тому. І обіцяли зайти пізніше. Якщо гості з’являться, пропустити чи попередити вас?
- Пропустіть обов’язково! Коли вони зайдуть, не повідомили?
- Ні, бо, очевидно, поспішали. Мене саме викликав адміністратор, а за п’ять хвилин відвідувачів уже не було.
Володя поклав на стійку купюру, сказав:
- Не забудьте, будь ласка, про квитки.
- Я сповіщу вам відразу, - послужливо кивнув портьє. Затим, мало не навздогін, запитав: - А, перепрошую, панове не мають охоти змістовно провести час із вихованими панянками? Спілкування, масаж, емоційна розрядка, ескортні послуги...
- Усе разом чи можна ексклюзивно? - поцікавився Володя.
- Що захочете і як захочете! Вимоги клієнта – для нас закон. У довільному наборі і порядку!
- Вартість? - промовисто потер великим і вказівним пальцями Орлов.
- Наші тарифи вас приємно здивують: від ста до трьохсот гривень за послугу . На всю ніч – п’ятсот. І ви за потраченими грішми не пошкодуєте.
- Ціни прийнятні. Шуро! - молодик озирнувся до Дерев’янка. - В готелі є масажистки – наймемо на сеанс?..
Шура байдужно хитнув. Сто гривень за кілька хвилин робітки, якщо він правильно зрозумів – явний перебір. Йому такі бабки, горбся-не горбся, в місяць не закалимити. А тут помнуть трохи сало і мають. Правду кажуть, що гроші до грошей липнуть. Десь їх удень зі свічкою не знайдеш, а деінде валяються – лише піднімай.
Володя знову звернувся до портьє:
- Бажано побачити товар – ми не купуємо кота в мішку.
- Яких може бути заперечень?! Ваше законне право. Прошу пана, зверніть увагу туди. Там у кріслах   дві красуні, - чолов’яга вправно клацнув пучками, і знуджені молодиці стрепенулися, мов кобилки. - Бачите, яка врода? Гарантую безпеку та першокласне обслуговування! У нас без рекламацій.
- Ну, дівчата в тебе на рівні, стільки я ще вип’ю, - Володя гордовито накокошився. - Вістую! А стіл у номері накрити зробиш?
- Коли?
- За годину... ні, за півгодини, приблизно. Без розгону, але з шампанським, коньячком.
- Буде виконано. Ваш ключ не забудьте...
Дівиці підвелися з місць, похитуючи загорілими стегнами, попрямували до стійки портьє.
- Розплачуватися з ким?
- Усі розрахунки з ними, - категорично відповів альфонс. - Замовлення з ресторану оплатите хоч завтра, хоч післязавтра, а з дівчатками, перепрошую, сьогодні. Щодо чайових... на ваш розсуд!
- Зарекомендують себе, не скривдимо .
- Обов’язково зарекомендують! Це наш відбірний спецфонд.
- О’кей!
- О’кей, - підтакнув портьє. І підлизнувся:  - Приємного дозвілля!
Масажистки наблизились і вичікувально зупинились.
- Знайомся, Шуро, наші менади. Привіт ударницям готельного сервісу! Будемо дружити? Це Алекс; мене звіть запросто – Вольдемаром.
- Валя, Інна, - представилися дівиці, хизуючись доглянутими, цілими зубами.
Вони, вочевидь, уже примудрилися проміж собою поділити клієнтів, бо, вступаючи в кабіну ліфту, треновано розійшлися, приступивши безпосередньо кожна до свого обранця. Трималися дівчата невимушено, наче давні приятельки.
- В Одесу у справах чи на відпочинок? - запитала та, що тулилася до Орлова.
Вона була висока і гнучка – на каблуках вища за Дерев’янка. Довге жовте волосся спадало з її плеч по спині.
- У справах, - скрушно підтвердив Володя. - Але бізнес потім. У даний момент ми відриваємося!
- Давайте відриватися гуртом, - встряла до розмови друга, трохи нижча на зріст, однак округліша в бюсті і сідницях. - Можна навіть групою.
Дівчина раптом погладила Шурин йоржик. Дерев’янко шарахнувсь, і масажистка радо усміхнулася:
- Та ти бука! Люблю недоторків. Побачиш, ми з тобою прекрасно поладнаємо.
Вискочивши на поверсі  з ліфта, Шура прошипів до Володі:
- Кого ти взяв?! Це ж проститутки!
Напарник зітнув плечима, розвів руками, проте нічого не пояснив. Дівиці також устигли швидко перемовитися і тепер хихотіли. Безумовно, сміялися над Шуриною дрімучістю. Він аж скреготнув од гніву.
Орлов нарешті відімкнув номер, широким жестом запросив усіх досередини, зайшов після Дерев’янка і захлопнув двері. Відразу стало темно. Проститутки заойкали, незграбно імітуючи зляканих гімназисток, тому Володя заспокоїв:
- Без паніки, дівчатка! Вимикач зліва на стіні.
Водночас Шура відчув, що під ребра, у печінку йому впирається тверда, невелика штуковина, схожа чомусь найбільше на ствол.

29.  – У вас своя свадьба, у нас своя, - роз’яснив поважний чоловік, схожий на президента фірми.
Дерев’янко впізнав його з ходу – чолов’яга з охоронцями приїжджав до Артура в бар “Техас”, але злиняв, не дочекавшись найвеселішої веремії. Очевидно, з ним допіру зустрічався і Володька. Важко загадувати, як бригадир Кацапа поведеться, коли в свою чергу упізнає Шуру.
- Скільки вони вам винні? - продовжував розмовляти бандит зі шлюхами. - Трьох сотень досить?
На столі, за яким бригадир усівся, немов у себе вдома, лежали гроші, пістолети без набоїв, документи – все, що відібрали при короткому, проте ретельному обшукові у обох партнерів. Кілька банкнот він відділив і посунув по стільниці. Шурина дівиця без особливої жадібності взяла гроші, склала учетверо і заховала у виріз тісної блузки.
- А тепер додому, - по-батьківськи наказав бандит. - Баюньки. І щоб до завтрашнього ранку забути за те, що бачили! Я ясно виразив свої нехитрі думки, ні?
- Куди вже ясніше, - відповіла висока блондинка, як і подруга, не надто нажахана. - Повторювати не прийдеться, навчені.
- Тоді о’ревуар!
Здоровань із пістолетом у руці закрив за проститутками двері. Цього хлопця Шура ніколи досі не бачив – факт! Тих, котрі чатували праворуч та позаду, начебто, також не зустрічав.
- Довгенько ми вас ждали, - мовив зрештою бригадир до Орлова, хоча портьє запевняв, що всього півгодини. – Вибачайте: завітали без запросин. Гадаю, в номері похватніше бесідувати, ніж на лавці під фонтаном, ні?
- Зручніше, - погодився Володя. - Але ми, Графе, здається, з вами про все домовились. Я, принаймні, так подумав. Ну, та байдуже. Сідайте, влаштовуйтесь без церемоній. Щось сталося?
Борис Граф – пригадав Шура повністю ім’я гостя.
- Зразу відкриваю карти, - бандит оскірнувся. - У нас є підозра, що ви не ті, за кого себе видаєте. Сумніви у нас, розумієш?
- Ви нас не за ментів числите?
- Хто зна, хто зна... Сумніваюсь я поки що, не чуєш хіба? Раптом менти, підсадка – ну, кому це потрібно?! Тільки не нам із Кацапом... А дивись, ви справді чесні покупці – знову не хотілося б невинних людей ображати. Ви ручки опустіть. І присядьте на диван, у ногах правди немає. Дельфіне, одійди назад!
Вайло за спиною засопів і перемістився за спинку дивана, необережно націлившись своїм стволом безпосередньо в потилицю Дерев’янку.
- Борисе, нас у порту ждуть! - нагадав здоровань, який так і стовбичив проти дверей.
- Заткнись, - визвірився на підручного Граф. - Сопи в дві дірки, третю прикрий. Я рішаю, коли і що! Устигнемо... Інтересуюсь я, хлопчики, як ви так скоро зуміли вийти на нас, хоч ми за вас ніколи не чули.
- Я ж пояснював,  - озвався Володя. - Артур Художник запросив...
- То я слухав! - перебив бригадир. - Ти розтолкуй краще, звідки номерок Булатова добули. Розумієш, хлопчику, Художник був моїм хрещеником у справі. Мені б за вас він неодмінно признався, так я думаю. Бо швидко ви об’явилися – прямо в миг. Тільки-тільки команду Артура розстріляли, а ви вже тут. Хіба не дивно? От що мене непокоїть... Зрозумів, ні?
- Знаєте, Борисе, - відповів Орлов, - по-моєму, Артур уважав нашу домовленість ще не остаточною... Батькові він обіцяв узяти нас у долю, тому що власних ресурсів на велику партію не хватало. Шукав компаньйонів точно. Але, можливо, у нього були в запасі другі варіанти, вигідніші пропозиції. Тепер невідомо... По-моєму, це якась психологія починається, пусті здогади. А навіщо?
- Психологія якраз і найцікавіше! - чи то погодився, чи заперечив Граф. - І все-таки, чого мені Артур тоді за вас не розповів? Між нами було все на довірі.
- Певно, не встиг, на потім відкладав. А може, до слова не прийшлося, забув. Або й зовсім хотів оставатися монополістом у покупці. Я звідки знаю?!
- Не дери горло, не люблю. Ти хлопець недурний, грамотний, але норов притримай .
- Вибачте. А в наших грамотках шукаєте фальшивку?
- Ні, ксіви у вас... чисті. Мавпочки, підписи, штампи, печатки – наче без бліх.
На Дерев’янка Граф, виглядало збоку, не відволікався буквально. Мов не людина перед ним, а порожнє місце. Або тушка безмозка. Мабуть, ставився, як до Володиної тіні. Як до персонального шофера і носія за сумісництвом. В принципі,  Шуру зневага цілком влаштовувала. Не хочуть тримати його за царя природи, і на здоров’я. Натомість випадала зручна можливість поспостерігати за Кацаповим фаворитом та поведінкою його нукерів. Гляди, щось і придумається.
- А може статися, - висловив чергове припущення Борис, - що згодом і вас заметуть. Хіба ні?!
- Малоймовірно. Снаряд в одну воронку двічі підряд не влучає.
- Так то ж снаряд...
- Так і ризик наш, Графе. Ви в Одесі – від нас далеко.
- А потім ниточка потягнеться, потягнеться... Ну, не подобається мені щось у вас, хлопчики!
Скидалося на те, ніби Граф потрохи починає довіряти Орлову. Останні слова були просто думками вголос. І Шура наважився.
- Мене теж твоє гавкання дратує, - сказав різко.
Без будь-чийого наказу  або команди, без попередження, взагалі без якогось звуку доробло справа ступило крок і навідліг рубануло руків’ям пістолета. Дерев’янко інстинктивно підставив кулак під удар, однак дуло все рівно  зачепило побіжно його маківку. Він стиха лайнувся.
- Свої думки, заблудо, держи при собі. Не вмішуйся, коли старші толкують, - порадив Борис. - Дійшло, ні? Прикуси язик і не хами начальству. Крутий у тебе помічник, Володю, нестриманий. Учити треба!
- Охоронець, - пояснив Орлов. - Дубуватий він трохи. Не вартий великої уваги. Але дуже відданий...
Шура помацав голову. Поглянув на закривавлені пальці і не проронив ні слова. Розсічена шкіра – дрібниці.
- По-справжньому надійних людей важко знайти, - кивнув Борис. І продовжив: - Ми маємо наміри співробітничати з вами. Але безпека над усе. Тому повинні вас гарно перевірити. Для цього потрібен час. Без образ?
- Жодних образ, - запевнив Володя. - Ми б і самі за ваших обставин...
Граф підвівся.
- Дельфіне, ти зостанешся, покараулиш. Просто посидь із хлопцями, придивляйся за порядком. Не перестарайся! Ми мусимо відлучитися у справах, Володю. Побачимося пізніше. Гроші я залишу, ми не трамвайні щипачі. А пушки і ксіви заберу поки. Уважніше на них треба подивитися, не тяп-ляп. Хочете – спіть, хочете, - він оглянувся, - ящик подивіться. Втім, на всяк випадок... Водолазе!
Борис подав знак здорованю. Той вийняв із кишень куртки аж два наручники, підійшов до напарників і, трохи поміркувавши, радісно ощирився:
- Перев’язати жуликів? У кращім виді...
Швидко-ловко він заклацнув браслети так, що Володя і Шура виявилися сковані вкупі: лівою рукою до лівої, правою до правої – навхрест. Перед тим, як вийти, Граф уважно придивився до полонених і признався:
- Десь я тебе бачив, хамло.
Дерев’янко відчув гидкий озноб у стравоході.
- Карточка твоя мені безперечно знайома, а от не пригадаю, де... Ти у 84-му в Жданівському СІЗО не сидів? У березні чи квітні?
- У 84-му ні, - відповів Шура.
- Але я тебе напевне знаю – пам’ять у мене фотографічна, повір... Назирай, Дельфіне, за ними, як за своєю бабусею: ніжно, та ретельно. Що трапиться, шкуру ремнями спущу; віриш, ні? О’ревуар, мосьє!
Граф вийшов у прочинені двері, слідом за ним поспішили Водолаз і мовчазне одоробало.
- Харе, Володько, - промовив Дерев’янко. - Дострибалися, на хрін...

30.  Диспозиція змінилася. Імпортний телевізор Дельфін присобачив біля дивану, обіч скутих бранців; сам із сигаретою привільно умостився у кріслі метрів за три навпроти, аби надзирати і за підопічними, і за екраном. Пістолет заховав до внутрішньої кишені потертої коричневої шкірянки. Поводився бандит стримано, майже скромно.
- Ніс чухається, - сказав Орлов, - спасу немає.
- Ну, то почеши.
- Всередині свербить. Мабуть, зараз чхну.
- А в сортир не хочеться? Добре тобі...
- Братан, кіно дивлюсь, а ти гундосиш! - вигукнув наглядач. - Май совість! Бо по суслам получиш, бля буду ...
- Бити нас Граф не велів. Чув: казав, просто перевірити папірці треба? - Володя розмовляв по-товариськи. - Тебе як звати, Дельфіне? Мене – Володимир.
Замість відповісти наглядач добавив гучності. По телевізору показували “Поліцейську академію”. Одесит переглядав кінокомедію уважно, проте вкрай незворушно – ні посмішки, ні будь-якої інакшої реакції. А Володька нарешті чхнув, потім, плюнувши на умовності, підтягнув руку Шури до свого обличчя і досхочу покопирсався нігтем у носі.
- Хана твоїй кар’єрі, - похмуро нагадав Дерев’янко.
- Ну, чому хана?! - пошепки обурився молодик. - Чому зразу хана? Документи у нас справні – не підкопаються, клянусь. Легенда також класна. Знать нас – ніхто не знає. Побачиш, поморочать і звільнять. Завтра на “Хаджибеї” прийматимуть з почестями. Ще й проситимуть, щоб не ображалися. Гроші он не чіпають! І обшукали тільки нас, а в апартаментах шмону не видно. Довіряють. Ні, Олександре Степановичу, помиляєтесь: ситуація контрольована, без ексцесів; події в межах допустимих відхилень. Плюс-мінус...
- Плюс-мінус ми.
- Тіпун тобі на язик.
- Та заткніться, сволоцюги! - розсердився знову Дельфін. - Базікаєте гірше перекупок з Привозу, єй-Богу. Хочете кляпів у рота?
- У подібних випадках, - стишив Орлов голос до мінімуму, - потрібно перш за все намагатися налагодити з вартовим емоціональний зв’язок. Зачепити якось його, нащупати і підсунути вартісний для нього предмет обговорення. Дати йому зрозуміти, що ми не анонімні заручники, не безсловесні жертви, а рівнозначні з ним особистості.
- Поговори з ним про вибори. Поагітуй...
- Ти думаєш? А що... Слухай, Дельфіне, ти за кого голосуватимеш?
- Шо?!
- Ну, ось за чотири дні президентські вибори. Ти за кого вкинеш бюлетень?
- А-а... Мені одномасно! Аби порядок був, дисципліна. І свобода.
Шура пирснув од несподіванки, а Володя ледь не подавився наступним реченням. Однак зібрав витримку і запропонував:
- Тоді голосуй за Марчука!
- А хто це? Не той, який з мільярдом у Америку втік?
- Братан, - умішався Дерев’янко, - дай закурити, не будь скуп’ягою.
Бандит подумав і відповів:
- Не дам!
- І чого? Зажав? Жилавий ти, браток.
- Бо ви мене закачали, паскуди! Коротше: я дивлюсь фільм, а дзявкне хто...
Наглядач нервозно затис сигарету зубами, черкнув сірником, підкурив і обгорілою скіпкою стрельнув у сторону бранців. Вона влучила Шурі в груди, застрягнула в складках сорочки десь над паском.
- Завтра, - затято пояснив Орлов, - я на “Хаджибеї” зустрінуся із Кацапом і розповім, як ти з нами обходився.
- У сраці ти зустрінешся з Кацапом, а не на “Хаджибеї”! – немов прорвало Дельфіна. - Пролетіли ви, кіровоградці, як баклани над прибоєм! Не завтра, а сьогодні всі стрічаються! На 16-ій Станції! Викусив?! А на тебе і Кацап, і Граф поклав болт з лівою різьбою!..
- Граф сказав: завтра!
- От, бля, упертий... Селюк ти! Не довіряв він тобі з самого початку, от і насвистів. Ха! Вдув вам по яйця, а ви й підмахнули. Сказано, хутір! Губу розкатали: “Хаджибей”, із Кацапом ран-де-ву! Салабони... Ні, братани: думається мені, шелепнуть вас у катакомбах, і увесь базар. Чого морочитися...
- То Граф поїхав у порт по вантаж?!..
- Ну! – Дельфін видимо розсмакував становище і від зміни обставин отримував неабияку втіху. - Догнав, лох? А коли Граф вернеться, розбереться з вами по темі, не колихайся! Спішив він просто...
Стук у двері змусив його насторожитися. За півхвилини наполегливий стук повторився.
- Хто це? - запитав розгублений наглядач у Шури.
- Звідки мені знати, братан? Може, менти?
Бандит вихопив зброю, навшпиньки наблизився до замкнених дверей. Намагаючись надати голосу твердої впевненості, гукнув:
- Хто? Хто там?
- Ваше замовлення з ресторану.
- Випивка і закуска на чотири персони, - уточнив Володя.
Дельфін не довго вагався.
- У ту кімнату. У спальню! - змахнув він пістолетом. - Швидко. Швидше!
Напарники не зовсім синхронно смикнулися.
- Сірник! - прошипів Шура.
- Що?!
- Двигай поршнями, кому сказано! - наглядач штурхонув їх у спини, додав від щедрості черевиком нижче пояса, захлопнув за ними внутрішні двері. Погрозив із вітальні приглушено: - Сидіть, як миші, падли, бо ви мене достали!..
Орлов одразу озирнувся по сторонам, але картина представилася безрадісна : ні віконця, ні, тим паче, чорного ходу.
- Не шарпай, бляха! Тьху, ледве спіймав...
Шура, немов дорогоцінність, показав на долю секунди партнеру товсту скалку.
- Нащо він тобі?
- Спробую один давній кунштюк. Колись удавався... Побачим зараз, Володько...
Він переклав сірничину з лівої руки в праву, обережно вставив під низ наручників у отвір для ключа, натиснув, просунув трохи далі і браслет раптом розкрився.
- Ух ти! - захоплено обмер Володя. - А мені?
- Зачекай.
За хвилю Дерев’янко звільнив і правицю.
- Тепер мої! - нетерпляче підставив зап’ястки, на кожному з яких теліпалося по наручнику, Орлов.
- Тсс...
Шура по-котячому ступив до дверей, прислухався. Під черепком гуло від току крові,  аж пульс було чутно у вухах, та з-поміж різноманітних шумів він ясно вирізнив грюкання дверима у сусідній кімнаті, звуки важких кроків Дельфіна, апетитне чавкання.
- Гей, - позвав нарешті бандит, - салаги, у тюрмі макарони дають!
Майже відразу скрипіння паркету засвідчило, що наглядач прямує до спальні. Дерев’янко слизнув уліво, притиснувся до стіни впритул за одвірком. Орлов не додумався зрушити з місця, тому, коли Дельфін потягнув двері за ручку до себе, Володя просто звів кулаки у недоладній боксерській манері, безглуздо брязнувши при цьому металевими ланцюжками .
- Бля... - тільки й промовив ошелешений бандит, але відразу почав піднімати пістолет від стегна.
Випереджаючи постріл, Шура вискочив збоку, схопив і відвів по дузі вгору ствол, а ребром правої водночас завдав нещадного удару в шию. Дельфін миттєво обм’якнув, звалився на підлогу; однак пістолет зостався у Шури. Відчуття зброї в руці окрилило – відтепер ніщо не здавалося неможливим! Копнувши зомлілого екс-вартового носаком по печінці – про всяк випадок – Дерев’янко запхнув ТТ за пояс, у темпі обшукав кишені – ключа до наручників у розтяпи не виявилося, але в пачці “Мальборо” залишилося ще з десяток сигарет. Він негайно сунув одну в рота, підпалив сірника, затягнувся гіркуватим димом.
Володька тим часом кулею зганяв у туалет, повернувшися до вітальні уповні щасливою на вигляд людиною. Навіть залізяки на зап’ястях йому не сильно муляли.
- А ти говорив: хана! - уїв молодик Шуру, немов це він сам власноруч розправився з усіма перешкодами й ворогами.
Не сперечаючись, Дерев’янко взяв зі столу виделку, відігнув одного зуба, легко розімкнув обидва Володині браслети, знову викликавши у напарника щирий захват .
- Признайся: де ти так навчився відкривати наручники?!
- Де треба, там і навчили! В школі...
Шура поклав недопалок на стіл, перекинув непорушного бандита долілиць, скував руки за спиною, подумав, а потім скував і ноги вище щиколоток. Затим перевернув Дельфіна на бік, з ентузіазмом поплескав по щоках, тицьнув зігнутим суглобом вказівного пальця у точку між верхніми зубами і носом, акурат посеред складки над губою.
- А мені покажеш? - запитав Орлов.
- Що?!
- Як наручники відкривати!
- Відчепись, Бога ради, набрид... Ну, добре-добре. Подивлюсь по твоїй поведінці.
Шура куражився від надміру емоцій. Небезпека позаду, попереду непевність, але фортуна поки на їхній стороні!
- Отямився, - мовив до Володі, - лупає більмами.
Наглядач, дійсно, схропнув, замотав головешкою, неначе відганяв бджіл.
- Ей, братане, прийом. Як себе почуваєш?
- Ти ш-шо... с-сука! - Дельфін вибалушив налиті кров’ю очі, засіпався. - Пусти!..
- Не лайся, жертва аборту, не поможе. Попереджую зразу: допит-хвилинка. В польових умовах, усікаєш? Якщо мовчиш, ти здох; забалакаєш, появиться шанс. Без балди.
- Пішов ти!..
Дерев’янко ткнув одесита мордою в килим, придавив крижі коліном.
- Питання перше! Де Граф і коли він повернеться в готель?
Бандит лише матюкнувся.
- Володько, включи телевізор голосніше. А ти приготуйся, курво!
Шура натиснув великим пальцем за вухом, вкрутив подушечку в ямку, прищемив нігтем – і бандит звив од болю. Трохи послабивши тиск, за секунду Шура вдруге крутонув пальцем, спричинивши нове виття.
- Скажеш. Усе проспіваєш... Мов соловейко...
- У гестапо попередньо збивали до крові, щоб привести підозрюваного в потрібну кондицію, - порадив Орлов. - А допитувати починали, коли підозрюваний просив більше не бити його.
- Може, сам вмажеш разок? - хмуро поцікавився Шура. - Ні? Ну, тоді не сунься... Нема часу на ваші гестапівські фокуси. Одійди!
Він смикнув Дельфіна за щелепу, повернув голову догори щокою і, не приміряючись, надавив на скроневу кістку суглобами зігнутих пальців. Бандит зарепетував, аж Орлов мимоволі скривився.
- Притримай йому лікті! - наказав Дерев’янко. - Сильно держи. Виривається; здоровий биндюжник!
Потім зненацька закричав у вухо Дельфіну:
- Ти, гад! Довго ніхто не витримував! Подержу ще секунд десять, і або зійдеш з ума, або серце лопне к чортовій матері! Здохнеш, гнидо, як собака Павлова!
- Шо ти хочеш? - здоровило мало не ридав.  – Я вже не можу...
- Коли повернеться Граф?
- Не знаю! С-сука...
- Де він?!
- У порту, товар приймає. Ви ж знаєте!..
- Корабель! Спитай його, який корабель! Назва корабля, чий? - устряв Орлов.
- Як називається судно?!
- Якась “Чайка”! Ну, не бачив я... не знаю!..
Шура коротко садонув Дельфіна в рот, витяг пістолет, клацнув запобіжником. Рвучко, але розраховано приставив бандитові між брів, аби той не лише відчув шкірою, а й міг гарно роздивитися вороновану цяцьку зблизька.
- Продірявлю лобешник!
- Стріляй, козел!..
Очевидно, страх перед вогнепальною зброєю у нього був відсутній. Чи може, смерть лякала менше за біль. Трапляється... Дерев’янко знову натиснув за вухом і тримав пальця, доки шалений крик не захлинувся безтямним харчанням . Відпустивши, почекав, щоб допитуваний очумався. Спитав:
- Будеш говорити?
- Хай скаже, звідки корабель! З якої країни?
- З Америки... Американський! Більше я не знаю, нічого не знаю!..
- Справді не знає.
Шура підвівся з колін, сунув ТТ у кишеню куртки. І раптом люто копнув лежачого черевиком у пах.
- За що ти його?!
- Сволота! Курити не давав... Ну, досить, не прикидайся! Подумаєш, ногою по яйцях... Ти ж крутий чорноморець!
- Спитай, де живе Кацап!
- А тобі для чого?
- Ну... ми зможемо туди поїхати... Нас же там ніхто в лице не бачив! Поки Граф у порту...
- З оцим поїхати? - зовні спокійно поінтересувався Дерев’янко.
- Ні, навіщо він нам? Удвох!
- А нащо нам Кацап?
- Ну... ми повинні взнати все про вантаж. Заарештувати Кацапа...
- Ми з тобою?!
- А хто?!.. Шура, звісно, не ми безпосередньо! Наша задача: навести на ціль групу захвату. Подати сигнал в потрібний момент. А вже наслідки – печаль не наша, а їхня.
- Ти звихнувся.
- Повір, я також боюся. Але останній крок... Я знаю, ти зумієш...
- Я нікуди не поїду! Мені життя ще дороге, а лізти в зашморг... Такого договору не було. Врубись: ми зараз засвічені. Та нас візьмуть за жабри, тільки-но заявимось!
- Шуро, я старший групи... Я наказую!
- Іди в жопу, синку. Твоя кар’єра, сам і ризикуй!
Орлов глибоко вдихнув, видихнув і видав:
- А Максим?.. Ти забув про наркотики? А три трупи в “Техасі”? На ходу хочеш зіскочити?! Дезертирувати?
Спересердя Дерев’янко кулаком ударив партнера у підборіддя. Молодик од поштовху поточився і гепнувся на диван. Потерши бороду, він торкнувся губ, затим подивився на пальці, порухав ними. Промовив мирно:
- Пробачте, Олександре Степановичу, за нетактовні натяки. І дякую, що притримали удар... Добро, що зуби не вибили... Оцінив. А загалом я, здається, зрозумів ваше кредо. Ви прихильник “чучхе”, теорії покійного вождя товариша Кім Ір Сена...
- Закрийся, Володько! Без тебе херово.
- То ми... їдемо?
Шура присів коло Дельфіна, котрий сторожко спостерігав за напарниками, хоча, помітно було по фізіономії, толку добрати не міг. Певно, до цього моменту він ще не вирішив, хто ж його противники насправді. Бо службових посвідчень вони в ніс не тицяли, а навпаки – застосовували прості, звичні та зрозумілі аргументи.
- Ну, - Дерев’янко впер дуло під нижню щелепу, - де дім Кацапа, братане? Хто сьогодні збирається?
Бандит витріщився – подібного він і в гадці не мав.
- Вас там замочать, як черепах!..
- Не твій клопіт, сердешний.
Щось зміркувавши про себе – чи й не ступінь секретності затребуваної інформації – наглядач-невдаха почав добротно випорожнюватися.

31.  – Черговий?! - питався вимогливо Орлов у телефонну трубку. - Терміново, “Ранет “!.. Так, я назвав “Ранет”! Жду...
- Приберу цього підора десь. Щоб не підслуховував зайвого.
Шура поволочив полоненого за вилоги куртки до вмивальні. Незважаючи на роз’юшене обличчя та скуті руки-ноги, Дельфін помалу оговтався, потроху перебирав п’ятами по килиму. До того ж, скумекавши, що втрапив до законників, а не до конкурентів, знахабнів відчайдушно.
- Менти, суки, - лаявся одноманітно, без фантазії. - А тобі, поц, я припомню за підора!
- Вірю, братане, - не огризався Дерев’янко. - Нічого не вдію... Сьогодні я тебе, завтра ти мене...
Затягши бандита у ванну кімнату, він притулив двері. Дельфін продовжував невигадливо матюкатися. Це не дратувало, а, мабуть,  навпаки – спокоїло. У душі Шура погодився з усім, що необхідно зробити, проте бажання, бачить Бог, не мав. Відвик, напевно. Не було ні ненависті, ні злості, ні бодай азарту. Геть вигорів, до денця. Хотілося тільки кинути все к бісу і тікати; заховатися, причаїтися, переждати... Хай би Володька та той його удалий дружок  Митрофанов зі сворою підпряжних дойд самі нишпорили по Одесі! Хай би шукали, арештовували Кацапа, затримували наркотики, заробляли зірочки на плечі та висульки на торси! Але якого дідька він, старий Дерев’янко, знадобився тут?..
- Ви самовбивці. Ви живі трупи, - змінив заїжджену пластинку Дельфін. - Поклацають вас без розмов, і кавкнути не вспієте! По пляжу розкидають крабам на корм! Салабони, хуторяни, колгоспнички...
- Помовч, - урезонив Шура.
Він усадовив невгамовного бандита спиною впритул до високої ванни, без поспіху вийняв пістолет із кишені і, тримаючи його за ствол, з короткого розмаху опустив важке руків’я на маківку стриженої під нуль голови. Дельфін мов поперхнувся бурчанням, довбешка його поникла вперед, тіло пересмикнулося і розслаблено заклякло. Усе ж із непритомним воно якось легше...
Намагаючись не думати і не переймаючись уявою, Дерев’янко відвів руку з пістолетом навідліт, примірився і вдарив точнісінько у скроню. Черепна кістка хруснула, неначе крихка електрична лампочка. Та й по всьому...
Обережно поклавши тіло на кахель, Шура пощупав пульс на шиї забитого. Затим устав, переступив через нього, помочився в унітаз. Потім відкрутив кран з холодною водою. Сполоснувши руки, умився, побризкав у лице, на потилицю, тім’я, волосся. Набрав води у рота і виплюнув.
Знову йому випала найбрудніша частина роботи! І як це щоразу виходить, що одні залишаються кругом чистенькими, а другі обгаджені з ніг по вуха?! Хай йому чорт, такому розподілу!
Дерев’янко втерся шорстким готельним рушником, заглянув у дзеркало. Що найдивніше, на вид він абсолютно не змінився. М’ясник м’ясником! Мабуть, перемін не було б видно, якби і десяток закатував. Ні риски в обличчі не додалося! Значить, есбеушники вірно розрахували, поставивши на нього... Психологи хрінові...
Годі, без істерик! Шура востаннє подивився на труп. Дельфін лежав якісно, як і мусив лежати мертвяк: не дихав, не пробував змінити незручну позу. З пробитої скроні накапала невеличка калюжка крові.
Закриваючи двері, Шура зауважив, що руки таки тремтять.
- “Ранет”! – загукав у цей момент у рурку Володька. - Я “Кальвін”!.. Так... Повідомляю: у порту стоїть судно, найімовірніше, південноамериканське; у назві повинно бути слово “Чайка”. Можливо, “Ґал”, можливо, “Палома”. На борту товар... Так, наш товар! Розвантажують!.. Це все!.. Не знаю... Ми з напарником спробуємо проникнути до будинку Кацапа... Так, на 16-ій, Великого Фонтану... Зрозумів... Зрозумів!
Коли він установив слухавку у вилку важеля, Шура допив  коньяк із великого бокала. Орлов змовчав, тому Шура пояснив, закурюючи сигарету:
- Розширює судини. Нікулін радив у “Брильянтовій руці“. А ти б теж хлобиснув трохи! Проти мандража. Помагає...
- Їдемо, - мовив молодик. - Потрібно спішити. Нас прикриють. Підстрахують!
- Така закусь пропадає.
Стіл дійсно був накритий по-царськи. Біда лише, що їсти не хотілося нітрохи. А от коньяк, хоч і тхнув, як заведено, клопами, проскочив у шлунок завиграшки.
- Що ж, поїхали, - погодився Дерев’янко. - Тільки не ліфтом; бо в холі може сидіти хтось із Графових барбосів. Або вийдемо і натикнемося на самого Графа. Закон підлості, Володька. Тому спускаємся сходами. А далі буде видно...
Їм повезло. На площадці нижче другого поверху чи через нехлюйство, чи ради вентиляції залишили прочинене вікно, з якого виднілась освітлена нічна парковка для машин постояльців. Шура нечутно розчахнув стулки досередини, за ними вільно піддалися і зовнішні: не стерильно білі, на відміну від внутрішніх, а бронзово-золотисті.
- Сюди! - він стрибнув з невисокого підвіконня. Потім підхопив за плечі Володю, котрий мало не зарив носом у асфальт, однак не випустив дорогоцінного кейса. - Тихіше!.. Оперативник довбаний...
- Я аналітик! - огризнувся Орлов.
- Від слова “анальний”? Ну, все-все... І де твоя “кореянка”? Туди?
Орлов ледве встиг відімкнути дверцята”Деу”, як позаду пролунав окрик:
- Стоять! Не рухатися! Поубиваю!
Незважаючи на строге попередження, Дерев’янко оглянувся. Метра за три від них звідкілясь нарисувався сторож – ще один морський вовк пенсійного віку. Старигань здавався переляканим куди дужче, ніж затримані. Револьвер у його правиці ходив ходором.
- Батю, не бери гріх на совість, - змолився Шура. - Це тачка наша, зуб даю. Мамою клянусь.
- Ага, а чого крізь вікно? - розсудливо заперечив сторож. - Ану, документи! Стій, не підходь! Стій, бецман!
Дідусь вистрелив, але Шура встиг викрутити газовик догори, вирвав із рук охоронця і закинув під сусідні машини.
- Кажу тобі, наша тачка! Оцього молодого ідіота. А ти пулять у людей... Пукавку пошукаєш пізніше, бо нам треба їхати. Пока! Звиняй...
Шура застрибнув у “Деу”. Та ба, пригоди не закінчилися. На виїзді з майданчика вияснилося, що ланцюг, яким товста металева труба кріпилася до стовпця воріт, внатяг утримувався висячим замком. У будці над ворітьми ніхто не сидів, але галасливі собаки уже неслися сюди з гавкотом.
- Важіль треба! -  зметикував Дерев’янко. - Стальний ломик або великий ключ.
- У багажнику...
- Сиди!
У чохлі для інструментів лежала пласка монтувальна лопатка. Зірвати з її допомогою замок зайняло рівно секунду. У наступну мить Шура жбурнув лопаткою у зграю набігаючи рябих дворняг, штовхнув ногою шлагбаум. Залізяка ще падала, собаки шарахалися врізнобіч, а Шура вже вмощувався на своє сидіння. Сторож також нарешті добрався до револьвера: залящали відважні постріли, пронизливі грізні свистки. Але легковик здолав загороджувальну трубу і рвонув уперед, аж буксонувши від надмірного газу.
- Ти дорогу уявляєш?!
- Я карту-схему Одеси напам’ять вивчив! 16-а Станція – це там, де Беня Король обіцяв побудувати дачу вдові Ейхбаум. Доїдемо!
Володя трохи не вписався в дорожній закрут, одначе і не здумав гальмувати. З наступними поворотами він управився аналогічно. Дякувати долі, зустрічні водії їм траплялися боязкі, тож зминали з путі заздалегідь, не доводячи до зіткнень, не змушуючи бодай зменшувати швидкість.
- Якщо Граф припреться у готель, - нагадав Орлов про Химині кури, - то наш вертухай одразу доповість, куди і навіщо ми направилися, падло!
- Це щось міняє?
- Навряд! Але було взяти його з собою! Кожну хвилину щось може змінитися. Ні, було взяти!..
- Хай сидить... Від нього ніякої шкоди.
- Або... Знаєш, Макіавеллі писав: мудріше вбити ворога, ніж заподіяти йому кривду і помилувати. Бо зло не забувається, а відімщається. Тоді як мертві ніколи не квитаються!
- Мудрагель твій Макіавеллі...
Праворуч на пагорбі за високою ракушняковою стіною показалася тинькована православна церква.

32.  Біля моря і середняки, і бідняки зводили огорожі з жовтого черепашника – підручний матеріал! Заможні натомість набивали дерев’яні штахети, а дуже багаті будували справжні кам’яні мури. Майновий ценз господаря можна було визначити, не входячи до двору.
Заглушивши легковика за рогом кривої безіменної вулички, вони кинули “Деу” напризволяще і чверть кілометра до вілли Кацапа пройшли пішки .
Як виклав Дельфін, а потім уточнив по телефону Володька, раніше тут розташовувався відомчий санаторій. Але в короткий період прихватизації капітальні будівлі з немаленькою територією зелених насаджень через підставних осіб дісталися Кацапу. Зазвичай, за символічну ціну та за хабар.
Підійти до ґратчастих воріт ближче, ніж на сорок метрів не вдалося – охайний п’ятачок попереду воріт освітлювався у три потужні інерційні фари, а справний охоронець, широкоплечий цибань у темному костюмі, нітрохи не скидався ні на сонька, ні хоч би на вайлуватого недотепу. Роботи йому вповні вистачало: автомобілі регулярно виїжджали – ці він не оглядав – і заїжджали. До новоприбулих чолов’яга наближався, зазирав у вікна, затим повідомляв кудись по мобільному телефону. Лише після його контрольного дзвінка автоматичні ворота відкочувалися управо по жолобку, щоб утворився достатній проїзд, а потому негайно зачинялися. За десяток хвилин, що напарники вели спостереження, через КПП прибуло дві іномарки і виїхала одна.
З імпровізованого “секрету” в зарості барбарису, де притаїлися Орлов і Дерев’янко, видно було і сяючу вогнями центральну двоповерхову будівлю. По широкій відкритій терасі, огородженій балюстрадою, ходив хлопчина, ну, чистокровний бойовик. Цей також час од часу телефонував по мобільнику. Мабуть, десь під пахвою мав і схований пістолет.
- Ти зміг би зняти його одним пострілом? - навіщось запитав Орлов.
- З “токаря” – навряд. Ну, а карабіном чи автоматом – як два пальці... Ти скинув би пенснє , то й сам попадеш, куди треба.
- Хіба що з базуки! А окуляри мої не від сонця, а від короткозорості. І ти знаєш, бо я говорив, що у мене пів діоптрія. Так що, припини піддзьобувати! До того ж, уночі вони, як сльоза. Подивись сам!
- Та жартую я, Володько. Щоб тебе збадьорити, дурня. А ти як із цепу... Нервуюся, розумієш? Геть мені ця петрушка не симпатична... Не прорвемося ми прямо ні хера.
- Нормальні герої завжди ідуть в обхід!
- Це як?
- А поверх стіни. Знайдемо тіньок і перемахнемо. Як два пальці! - молодик силувано усміхнувся на весь рот.
Шура кивнув головою. Ну, нехай вони і перелізуть через мур – чемоданчик не велика завада. Нехай навіть немає сигналізації чи оголеної дротини під струмом – і це можливо. Та все-таки: а потім?!
- Збираються на скільки – на дванадцять? - спитав він. - Ти думаєш, нам пощастить прикинутися шлангами, і нас пустять на бал? Не вірю...
- Основне – зайти всередину і протриматися півгодини, не більше! Далі все робитиме “Сокіл”!
- А нащо ми, якщо буде “Сокіл”?! Для наживки? По-моєму, даром рискуємо.
- Риск – благородна справа...
- Перестань...
- Ми обов’язково необхідні, Олександре Степановичу! Без нас і хазяї, і гості відіпруться від звинувачень! А так: факт купівлі-продажу наркотиків, помічені гроші. Нікуди тоді не дінешся. Ще вигідніше, якби Граф привіз кокаїн сюди. Захопити груз разом із бандою –кращого й не потрібно!
- А як не привезуть? Дурні вони!.. Може, у них є друга база?
- Для цього випадку ми й послані! За всяких обставин “Сокіл” скоро прибуде. А в моєму кейсі знаходиться встроєний радіопередавач. Зараз він включений: коли кейс хтось відкриє, спрацює реле і передасть сигнал для штурму. Продумано кожну деталь, як бачиш. Ну, в обхід? Строк піджимає...
- Що ми їм скажемо?
- Придумаємо що-небудь. Можливо, нас і не питатимуть. Подивимось по ситуації – ти ж сам казав: експромт іноді вдаліший за домашні заготовки. Прикинемось провінційними нахабами...
- Тобі й прикидатися не треба – ти з цицьки наглючий... Ну, все: ідемо кружка. Тільки слухатися мене!
- Так точно.
- За мною!
Вони обережно вирачкували із кущів, вернулися вуличкою назад на один квартал, на перехресті зминули праворуч, удаляючись від моря, ще через квартал повернули знову в напрямі вілли. Тут, де вийшли до мурованої стіни вдруге, було темніше, а до освітленого п’ятачка не менше ста з лишком метрів.
За високою акацією мур загинався, створюючи закут майже ідеальний для диверсанта: якщо не рахувати далекого вартового на КПП, місцина здавалася тихою й безлюдною.
Шура рішуче перетнув немалий відкритий проміжок, старанно обминаючи освітлені плями. Відразу махнув рукою, слідом за ним до огорожі підтюпцем підбіг Володя. Звідси ні воріт, ні прожекторів видно не було.
- Дай пістолет.
- В штани наклав? - розсердився Дерев’янко. - Може, тобі ще й підтерти? Обійдешся! Пушка моя. Питань нема? Добре... Я першим номером, ти другим. Ставай сюди, тримай дипломат!
Наступивши лівою ногою на чемоданчик, Шура відштовхнувся, вчепився за верхній камінь, з трудом, упираючись носками черевиків у виступи та нерівності стіни, підтягнувся і зумів сісти на гребінь. Пригинаючись, подав руку напарнику.
- Та підстрибни! - лайнувся. - Наче куль соломи, а не мент!..
- Незручно, кейс заважає.
- Кинь його к чортам свинячим!
- Це речдок. Він за мною числиться .
З наступної спроби Дерев’янко зумів затягнуть незграбу на мур, від душі гепнув по загривку, щоб притиснути до гребеня, і відразу без церемоній зіштовхнув униз. Потім також зістрибнув у соковиту траву.
- Аби хоч на стіні не засікли, - загадав Орлов.
- Каркай-каркай...Ні, Володько, більше я з тобою в розвідку не ходок.
- Шуро, а я, мабуть, більше у розвідку не піду ні з ким... Я людина ризикова, але не екстремал!
- Щоб ти здох.
- Дякую...
Дерев’янко похитав головою: чемне чистоплюйство усе ж терпиміше, ніж хамство.
- Тепер обережно, пригинцем уперед. Дивись під ноги і на сторони, мене не обганяй.
Орієнтиром він вибрав погашене вікно підсобного приміщення, схожого обрисами на колишню їдальню чи кухню. З верхівки стіни Шура встиг роздивитися чималий натовп незле вдягнених чоловіків і жінок, котрі під гучну музику тусувалися на майданчику попід терасою: навкруги фонтану і аж до підстрижених темно-зелених хвойних кущів у зріст людини. Скрадаючись парком поза цими заростями, неважко наблизитися до рогу центральної будівлі, а там непомітно приєднатися до фланіруючої публіки. План не гірший і не ліпший за будь-який, особливо у піковій обстановці. Принаймні, він був простий, а головне – був узагалі! Як відомо, у каверзних ситуаціях часто-густо проходять саме лобові дебільні варіанти.
Вони встигли пробігти метрів надцять, коли з темряви ліворуч безшумно вихопився величезний гладкошерстий пес, плигнув збоку і збив Орлова з ніг. Інший чорний собацюра із запізненням у півсекунди напав на Шуру, проте той вже повернувся до тварюки у фас і пістолетом ударив по оскаленій морді. Собака беркицьнувся, жалібно заскавулів, а ззаду вистрибнув третій сторожовик, шкрябнув кігтями по плечам, жарко дихнув у потилицю. Не роздумуючи, Шура впав навзнак, аби придавити собаку власною вагою. Щось чвакнуло, хруснуло, він перекотився на живіт. Стиснув руків’я ТТ, підвів погляд... і завмер. Двійко моторних бойовиків, вигукуючи “Лежать!”, стояли за п’ять кроків і обидва націлялися стволами йому в лице.


33. Четвер, 28 жовтня, 1999 рік.
У просторій залі розмірами щонайменше шість на дев’ять виявилося чисто й свіжо. Вочевидь, працювали кондиціонери, бо великі, від підлоги до стелі, суцільні вікна не могли відкриватися та створювати протяг.
Сивий сухорлявий мужчина, повернувшись до всіх спиною, схоже було, милувався спалахами маяка на дальньому мисі. Або відблисками прикордонницьких прожекторів, що методично шарили по морю аж до невидимого горизонту. А може, він дивився лише на нічне небо, яке потроху затягувалося хмарами.
Охорона та її старший, атлетичний молодик із військовою виправкою, терпляче чекали, поки шеф зволить обізватися. Нікому з бойовиків не виповнилося, певно, й тридцяти років, але поведінка видавала явно професіональний гарт. Нарешті мужчина – Шура зразу визнав його за господаря будинку – повільно озирнувся, поклав телефон на столик з вазою без квітів. Підійшов ближче.
- Хто там ще під’їхав?
- Єлецький із Первомайська і Семафор із Вознесенська, - відповів атлет.
- Не поспішали... Проведи їх на галерею, а я пізніше вийду. Хай пождуть – нема смислу мазати. І перевір пости! Щоб жодного проколу! Зніми людей із цілодобових точок – все одно не навар, а крихти. Але тут, Чемпіоне, щоб повний комплект! Кров із носу, а безпеку мені гарантувати! І випусти решту собак – пора.
- Буде зроблено, босе! - молодик майже вибіг виконувати накази.
Мужчина підступив до високого люстра, нахмурився на своє відображення, байдуже запитав:
- То хто ви такі?
Шурин одяг ремонту допевне не підлягав; золотого ланцюжка та годинника зірвали в парку; на обличчі засохли бруд і кров. Володя й без окулярів виглядав значно респектабельніше, тож він і пояснив:
- Ми приїхали по товар.
- Чого  через стіну? Гостей із запрошеннями приймали в парадні двері.
- Точно, - погодився Орлов. - Нам назначено на завтра, на катамарані. А ми почули, що можна сьогодні. Ну, і... подумали...
- Кіровоградські розповсюджувачі, новачки? Підшефні Графа, так?!
- Вони...
- Отож, не послухалися Бориса. Шустрі. Стариків не поважаєте... Дах у вас чий?
- Нема у нас даху, отож-бо й воно, - знизав плечима Володя. - Тільки-тільки вступили в діло, хотіли Одесу просити. Художник обіцяв допомогу, познайомити з авторитетами, ворами. Але... нема Художника, кінчився. Ми до тебе, Кацапе, а ти не віриш. Непонятка повна. Що порадиш?
На Шурин смак, напарник не скис, стояв міцно, переконливо. Однак, чи проковтне його побрехеньки Кацап? Дерев’янко, приховуючи розрахунки, скоса глянув на бандита. Приблизно, ровесник. Ознак видатної людини ні у зовнішності, ні в словах, зате гонор, як у володаря світу. У крайньому разі, мов у хазяїна Одеси. Ось і зараз замислився, показушно зображаючи втому та розчарування.
- Чим дихаєте? - спитав глибокодумно, неначе самого себе.
- Дивись, босе. Вони загубили! – один із бойовиків посунув ногою Володин речдок.
- І що тут? - Кацап продовжував розмовляти нехотя, спроквола.
- Там нал, капуста, - відповів Орлов. - Я відкрию!
Проте його утримав на місці похмурий охоронець із кіскою.
- Код? – поінтересувався Кацап.
Коли Володя назвав букви й число, бос пальцем тицьнув у парубка, котрий нагадав про знахідку, потім указав на кейс і нарешті зробив жест, що мусив означати відкривання. Ініціатор слухняно присів, поклав чемоданчик на долівку.
В принципі, Шура міг одключити свого персонального опікуна – приміром, ліктем у шию -, а затим ногою завалити того, що схилився над кейсом. Однак вузькоокий із кіскою не дасть зробити далі й кроку. Смалений вовкулака, видно. Посіче... А Володька, здається, і не мріє про напад: нема заміряння бодай перемигнутися!
Отже, діло швах і надіятися остається тільки на “беркутів”, або як їх там, к бісу!..
Охоронець підняв кришку кейса, порився в пачках баксів і крім грошей, звісно, не відшукав нічого.
- Скільки? – звернувся Кацап до Володі.
- Шістдесят п’ять штук. Сотні усі нові, дев’яносто шостого.
- Це мізер, не шебурши.
- Якщо по дев’ять доларів за грам, то сім кеге.
- Дріб’язок!
- Кому як! - Володя освоївся і навіть засперечався. - Ти теж, напевне, починав із копійчаних оборудок. А тепер...
- Ти не блатняк, - заявив зненацька бандит.
- Визнаю. Я не фраєр, я діловий, фірмач...
- Чмо ти і відморозок! А пнешся між авторитетні люди! Безпардонна сявка,  яка толком побазарити по поняттях не здатна! Знай своє місце, мужик. На коліна! Рачкуй! Кіме...
Бойовик із кіскою приставив пістолет до потилиці Володі, і Орлов покірливо опустився перед розлютованим Кацапом навколішки. Зате Шура, хоч йому також ткнули дуло під ліву лопатку, визивно сказав:
- Не діждеш, стріляй! Я ноги і спину ніколи не гнув.
Кацап умить заспокоївся, подивився прихильніше, з цікавістю, знову самим пальцем показав Шуриному охоронцю відступитися. Що він збирався учинити з Володькою, залишилося тайною, бо тим часом повернувся атлетичний молодик і шепотом, але чутно всім, повідомив:
- Босе, Борис Граф з вантажем. Питає, куди машину.
- Нехай поставить проти фонтана і жде, - жваво відповів Кацап. - Скажи, хочу гостям показати товар натурою. А з цими... Що робити, га, Чемпіоне?
- Оддай їх обох мені, - без вагань заявив Чемпіон. - Або нехай одного оцього чурбана. На три хвилини – на один раунд.
- Подумаю, - усміхнувся Кацап. - Іди. Ні... Поклич гостей до банкетної. Хай збираються. Але нікого не садови. Пообіцяй сюрприз від мене. Іди!
Потім заговорив до Володі:
- Гордості в тобі немає, кіровоградцю. Тільки вертлявість. Попадеш на зону, біда: очко начистять і спатимеш під парашею. Себе теж поважати треба, розумієш? Бидлом не будь. Бери приклад зі свого бика. Як звати?
- Шура.
- Як називають, питаю? Поганяло є?
- Рембо, - понуро встрянув у розмову Орлов.
- Чого без дозволу свистиш?! - гримнув Кацап. - Не з тобою базар. Ну, лади. Я сьогодні добрий – уставай з колін, позорище. А ти Рембо, он як... Таке поганяло треба спочатку заслужить, а затим і оправдать. Поступимо так, кіровоградці: тепер усі гості йдуть приймати товар на комісію. Ви теж. А після презентації запрошую на рукопашний поєдинок. Угадуєте, хто битиметься? Виставляю проти тебе, Рембо, свого Чемпіона – бачив тільки-що. Переможете – зелень ваша, дах мій. Годиться?
- А програємо?.. - спитав Орлов.
- Тоді вимітайтесь порожняком! Усе чесно-справедливо, шанси рівні: п’ятдесят на п’ятдесят.
- А якщо я не згоден?
Дерев’янко сам не розумів, чому зноровився. Поєдинок став надією, можливістю, а він уперся.
- В Одесі з Кацапом не перемовляються! І рубатися ти будеш. На совість! Бо я цього бажаю. Затям, Рембо, - Кацапу, очевидно, сподобалось почуте прізвисько, - відказуватися від мордобою не по-мужськи. Не розчаровуй мене.
- Неможливо відкараскатися, коли тебе зібралися прибити, - погодився Шура.
- Еге ж... Виведіть їх на лужок через перший поверх!

34.  Лужком іменувався скошений газон між віллою і фонтаном. Метрів десять завширшки, порослий густою ядуче-смарагдовою травою, він виглядів принадно. Не менш принадним зблизька виявився і фонтан, котрий зображав позолочену скульптурну пару: м’язистого голого чоловіка та лева, якому силач роздирає щелепи. Із надміру розкритої пащеки хижака майже до висоти даху підіймався пульсуючий струмінь води, підсвічений різнобарвними ліхтарями. Бризки перелітали над лужком аж до стіни.
Біля дверей, під нависаючим метровим козирком тераси, охоронці веліли зупинитися. Напарники на хвилю опинилися пліч-о-пліч, і Володя шепнув:
- Тягни час!
Бойовик із кіскою негайно штурхонув молодика вільною рукою проміж лопаток:
- Тихо, фірмачу недоношений!
- Я тільки...
Орлов не встиг закінчити коментарій, бо Кім ребром тої ж долоні шмагнув його по шиї збоку і, певно, вдарив дуже боляче. Проте Володя лише скривився і заспокійливо розвів руки. Всесвітній жест миру подіяв навіть на агресивного корейця.
Володька був правий – час потрібно зволікати якомога довше. До пришестя спасителів. Якщо, звісно, спрацював сигнал у чемоданчику, а спецпризначенці почали діяти. А якщо не почали, то тим паче не можна парка парити.
Дерев’янко поглянув на чорну “Тойоту”, котра трохи навскіс стояла поряд із фонтаном мордою до воріт. За її кермом начебто ніхто не сидів, хоч тоновані стекла заважали роздивитися точно. Не могло бути, що джип забув хтось із гостей, поспішаючи на вечірку. Здається, коли Шура дивився на променад із гребня муру, ніяких автомобілів не помітив узагалі. Очевидно, гаражі містилися за жилою будівлею.
“Тойота” привернула його увагу всього на мить; за секунду Шура втратив до неї інтерес, аж несподівано з-поза джипу вийшов Борис Граф власною персоною. І все звелося докупки, уклалося до ладу. У джипі знаходилися привезені з порту наркотики!
Дерев’янко відчув знайомий огидний холод у животі. Реакція Графа була повільнішою: бригадир банально здивувався, потім з підозрою утупився в полонеників, пригадуючи обидвох, і нарешті зрозумів.
- Володю? - Граф попрямував до них. - Як ви тут?.. Де Дельфін?!
- Залишився в номері.
- Пов’язали їх, Борисе, - підказав Кім. - Перелізли огорожу, і собачки унюхали. Взяли сучих потрухів без шуму і пилу.
- Що ви зробили з Дельфіном?!
Охоронці помітно напружилися, сторожко налаштували зброю. Стало зрозуміло, що за Дельфіна чужинцям зараз доведеться розщитуватися.
- Спеленав я його, - якомога незворушніше пояснив Шура. - У клозеті лежить твій недотепа.
Граф міцно садонув його кулачищем у лице, але Дерев’янко відвернув підборіддя, і удар, замість влучити в носа, зачепив скулу й рот. Перстень шкрябнув щоку, проте нині подряпини мало важили. Другий удар – під груди – збив дихання. Шура відступив на півкроку, здійняв передпліччя, захищаючись з фронту. Відповідати Борису взаємністю він не збирався. Куди там – пошматують. Трійко чергових ударів прийняв на руки, та як старанно не видивлявся, все одно не розібрав, де у Графа зброя.
- Борисе, перестань!! - утрутився Кім. - Бос назначив його Олегу! Чуєш? Припини! Кацап пообіцяв показати бій без правил, а ти хочеш угробити поєдинок?
Бригадир зупинився, вирячивши очі. Видать, до нього врешті-решт доїхало. Шура теж опустив руки, і Граф поривно схопив його за грудки, трясонув:
- Я впізнав! Святий Боже, який я склеротик! Це ти заходив до Артура відразу після нас, ти й постріляв команду Артура! Кіллер, твою мать! Тепер до нас?! Я тебе прикінчу на місці!
Відштовхнувши Дерев’янка, він висмикнув з-під лівої пахви “вальтер”; тримаючи обіруч, натиснув на гашетку. Пістолет не вистрелив, а в наступний момент Шура ногою знизу вибив ствол. Обернувшись назад, він побачив, що охоронці розступилися в сторони подалі від нього, вправно націлилися своїми пушками. Рипатися не було смислу. Шура, наслідуючи Володин приклад, широко розвів пусті п’ятірні, мовив:
- Все-все, хлопці! Я захищався, ви свідки.
- Краще присядь, - порадив Кім. - Сідай напочіпки! І ти, фірмачу, з ним... Борисе, без скандалу, я тебе прошу! Май витримку. Спочатку Чемпіон, а потім ти. І роби затим з ними, що душа зволить! Без солі їж – потім!
Граф підібрав “вальтер”, засунув у кобуру, мовчки попростував до ”Тойоти”. Однак погляд наостанку однозначно виказав майбутні наміри бригадира.
- Слухай мене, бик, - Кім забалакав знову. - Учудиш у бою що, тільки задумаєш чудить – поняв? – я тебе кокну. Допер? Мочись у повну силу, але без фокусів.
- А як сопель навішаю вашому Чемпіону? Або фіксу на фіг виб’ю?
- Твій фарт. Але боюся, щоб ти сам кров’ю не заюшився. Ша! Наче гості йдуть...
На терасі почувся гомін, який потрохи ущух, а після й голос Кацапа, гучний і впевнений.
- Панове, я знаю, що сьогоднішня зустріч покладе початок тривалому та надійному співробітництву. До цієї днини масштаб комерційної діяльності був обмежений двома чинниками. Слабкою сировинною базою з одного боку й недостатньою мережею торгових точок з другого...
Дерев’янко ледве довіряв власним вухам. А Кацап статечно продовжував, немов прем’єр-міністр по писаному докладу:
- ... Так об’єднаємо розрізнені зусилля і поставимо наш спільний бізнес на рейки сучасних ринкових взаємин! Оптове постачання матеріалів, оптові закупки, організована торгівля вроздріб. Плюс охорона кожної структурної ділянки. Відрегульована система буде працювати без збоїв і приноситиме постійні дивіденди навіть при демпінгових цінах на продукцію...
Володька також, мабуть, здивувався мовою Кацапа, бо задер носа, прислухаючись. А загалом сиділося навпочіпки непогано. За будь-яких обставин краще сидіти живому, ніж лежати мертвому! Хай би й торочив Кацап. Утім, голова у нього, безумовно, не тільки, щоби шляпи носити.
- ... Для почину – нова партія кокаїну на десять зелених лимонів! Вона перед вами, панове!
Орлов штовхнув Шуру в бік, кивнув, показуючи очима вверх. Шура також підвів зір: над балюстрадою з’явилося обличчя Кацапа. Господар вілли злегка перегнувся і покликав чемно:
- Мосьє Граф, презентуйте присутнім наше біле золото.
Бригадир підняв задні дверцята, вийняв два середніх розмірів пакунки і похитав їх напруженими руками. На терасі недружно заплескали в долоні. Граф укинув торбини в джип.
- Сімдесят п’ять мішків по тринадцять кілограмів першокласного кокаїну, - оголосив Кацап. - В якості нашої продукції ви, панове, могли пересвідчитися на прикладі минулої закупки.
На терасі схвально загули.
- Вип’ємо за фортуну, панове. За процвітання! Витримане шампанське від Шустова, припрошую.
Дерев’янко радніше випив би пива або студеної води, ніж кислої шипучки; у крайнім разі, й шампанського, так пересохло горло. Але йому  чару піднести забули.
- Тепер вони погодяться на які завгодно умови, - сказав Кім, невідомо до кого звертаючись. - А ти, бичаро, готуйся...
Шура озирнувсь і привітно осміхнувся до вузькоокого. Ех, стояв би ти, братан-кореєць, трішки ближче...
- А зараз, - залунав уже набридлий голос, - перш, ніж повернутися до банкетної зали та сісти за скромну учту, - бос реготнув, - бій гладіаторів! Багато з вас знає мого Олега. Улюбленець слабкої статі, чемпіон Одеси по контактному карате серед професіоналів. Ось він перед вами! Прошу любити і жалувати! І проти нього грізний суперник-загадка: чемпіон Кіровограда. Рембо проти Чемпіона! Приймаються парі на переможця. Я особисто ставлю за свого кращого бійця - шістдесят п’ять штук.
Дерев’янко уявив, як нукери Кацапа чваняться Володькиним кейсом і  пачками доларів.  Отже, за ці кляті гроші ще доведеться і битися. Цікаво, а де Чемпіон?
- Підйом! - скомандував Шурі Кім. - А ти сиди, відморозок, уболівай поки.
- Підходьте до поручнів, - гостинно закликав нагорі господар. – Бій відбудеться на лужку. Представляю стрибок Чемпіона!
У гарному стилі каратист вперся руками в балюстраду і зіскочив із майже триметрової висоти на газон. Незважаючи на сильний удар об ґрунт, він упевнено утримався на ногах. Тимчасом Шурині ноги потерпли від незручного сидіння і дрижали.
Чемпіон зняв сорочку, кинув під колеса “Тойоти”. Граф запитав його:
- Як настрій? Одкрутиш цьому козлу роги?
- І яйця заодно, - додав молодик, розминаючи пояс і плечі. - А може, краще кишки з нього випустить? Бос сказав: і слабака на закуску, все рівно їм не жити...
Граф щось шепнув на вухо Чемпіонові. Дерев’янко і Орлов разом переглянулися. На Володьку було жаль дивитись.
- Ти з ним ... упораєшся?
- Якщо не покалічить. Кулаки зажми! На удачу... - Шура хотів сказати партнеру що-небудь підбадьорливе, та не здужав і безхарактерно ляпнув: - Де ж "соколи"?!.. Матері їхній!..
Володька лише печально кліпнув.
А Чемпіон почав наближатися, жестами пропонуючи Шурі теж виходити на лужок. Рвана куртка заважала, тому Шура скинув її, а за курткою і сорочку. Задля куражу гукнув до Графа:
- Дельфін жде тебе. Там!
І тицьнув вказівним пальцем під ноги, а затим промовисто провів нігтем по горлянці, глузливо оскалився. Ігноруючи бригадира, повернувся лицем до суперника, ступив назустріч. Гості зашуміли, бо, певно, роздивилися шрами від куль на Шуриній спині. Можливо, помітили і татуювання на плечі: силует трьох гір з підписом “ТурПО-79”. У Чемпіона наколок було незрівнянно густіше, до того ж, кольорових.
Він виставив обидві руки, вітаючись по-спортивному, однак Дерев’янко тільки вдарив по підставлених кулаках зверху. Піжонство...
Чемпіон відскочив, набрав пристойної боксерської стійки. Статура атлетичного каратиста, безумовно, вражала довірливих жінок. М’язи у хлопчини були опуклі і рухливі, шкіра коричнева від солоного загару, обличчя мужнє, по-чоловічому гарне, незважаючи на перебитий, скривлений управо ніс. Та найголовніше зараз – Олег мав років на п’ятнадцять менше, ніж Дерев’янко.
Його достоїнства, мабуть, дещо компенсувала невелика Шурина перевага у зрості та вазі, проте надто сподіватися на неї не доводилося. Молодість – найпереконливіший козир. І затягувати поєдинок – як би не хотілося і не було потрібним – те саме, що добровільно рити собі могилу поглибше...
Гаяти час не збирався і Чемпіон. Непомітним, швидким крюком він на скачку зачепив Шурине підборіддя, ще й так потужно та влучно, що Дерев’янко похитнувся і ледве не впав. Бойовик негайно спробував розвинути успіх, але Шура наглухо закрився, взявши поспішливі штурхани  на плечі та передпліччя, а босу ногу, якою нападник намірявся вцілити в пах, зумів спіймати, та не зміг утримати. Чемпіон крутнувся, упав мов каскадер на руки, підошвою другої ноги з розмаху вліпив по ребрам, а коли Шура випустив захоплену кінцівку, ловко виконав переверт уперед і знову звівся в стійку.
Дерев’янко сплюнув криваву слину, а Чемпіон посміхнувся. Явно працюючи на публіку, красиво змахнув п’яткою в повітрі, тюкнув на Шуру. Затим кинувся у нову атаку, б’ючи лише босими ступнями. Можливо, глядачам здалося, що справу зроблено і це фініш, але Шура холоднокровно парирував оті технічні йоки, мавасі та вертушки, й кілька раз болюче врізав одеситу по гомілкам.
Безсумнівно, хлопчина був підготовлений блискуче. Однак спортсмен... Цим усе сказано: діагноз і вирок. Ефектні рингові витребеньки та правила, що в’їлися в печінки... Може, у заначці два-три підленьких викрутаси проти необстріляних молокососів – і все. Здивувати Шуру таким дилетантським набором він надіявся марно.
Змінивши рівень, Чемпіон в темпі провів підряд дві підсічки: передню й відразу за нею задню. На задній Шура його і підловив. Ударну ногу він жорстко зупинив, опустившись на коліно, потім просто впав на молодика, накриваючи зі спини власним тілом та встигаючи при цьому бити по потилиці й хребту. В’язка рукопашна перетворилась у борюкання лежачи, проте ненадовго. Якби Дерев’янко боровся хоч уполовину так, як двадцять років тому, він би зім’яв, задушив суперника. Але в’юнкий атлет не вирвався, а буквально вислизнув із одчайдушних Шуриних обіймів.
Глядачі зашуміли, підтримуючи обох  спітнілих бійців. Якась жіночка верескливо викрикнула:
- Рембо! Я люблю тебе! Давай!! – і запищала від надміру почуттів.
Мабуть, вона заклалася на Шурину перемогу. З її боку це було прозірливо. Як повчав перед спарингами капітан Шарафутдинов, справжній боєць має завжди почуватися мисливцем, котрий вийшов на полювання. Неважливо, скільки противників, які вони, що понавигадували про себе й про тебе. Вони – жертви! І лише ти знаєш це достеменно. Бо сьогодні та будь-коли цькуєш ти, а не вони. Бо здобич завжди твоя! Справжнього воїна можна вбити, але перемогти неможливо!..
Чемпіон, певно, помітив кризу у поєдинку, одначе йому забракло досвіду й глузду, аби втямити, що він програв. Дерев’янко нахрапом зламав дотеперішню тактику і замість тільки очікувати нападів та пасивно оборонятися, почав діяльно викорінювати наполеонівський замір бойовика взяти гору бліцкригом.
Шура сильно й дошкульно бив по ступнях, окістях, а стусани руками перехоплював і взамін завдавав ударів у ліктьові суглоби. Нарешті зовсім відкинув захист і заходився молотити суперника, нітрохи не приділяючи уваги спробам каратиста утримати ініціативу. У ближньому бою він гамселив одесита ліктями, кулаками, колінами, збивав невисокими копняками. Обхват і клінч не виручали Чемпіона, тож молодик розірвав дистанцію; та недосить спритно, бо отримав навздогін таку зуботичину, що порхнув аж до джипу, розпластався на капоті.
- Назад! - застеріг Шуру Борис Граф, сунувши правицю під пахву. - Ні руш!
Дерев’янко плюнув, показав через руку у напрямку “Тойоти”, але зостався на місці. А Граф допоміг Олегу піднятися, не криючись вложив бойовику в долоню ножа, плеснув по спині:
- Добий здохляка! Він уже видихався! Він твій!..
- Рембо, давай! - вищала Шурина вболівальниця. - Не здавайся!
Декілька голосів підтримали її, однак ще масовіший хор підохочував Чемпіона. Інтересно, мимохідь подумав Шура, а якби вони дізналися, хто ми з Володькою насправді...
Каратист відверто виставив лезо, погрозливо хитнув ним. Помітно без бінокля, що пацан розбирається, для чого ця штукенція призначена та як нею орудувати. Після першого зближення Дерев’янко відчув пекучий поріз на передпліччі. Дійсно, пацан не промах! Ще, чого доброго, здуру розпоре...
- Бій без правил?.. - хрипко запитав Шура зі злісним осміхом.
- Корида, бик! - відповів одесит.
З тераси закричали:
- Кінчай його, Чемпіоне! Рембо, Рембо!
Олег рішуче зробив фехтувальний випад, штриконув фінкою, проте не влучив ні в шию, ні в груди Шурі і послизнувся на вогкій траві. Дерев’янко миттю затиснув зап’ясток і кулак із ножем у лещата, крутнувся вбік, протягнув нападника ще з метр, підвернув захоплену кисть і всадив лезо по гарду у живіт Чемпіону, висмикнув і з силою стромив під лівий сосок.
Молодик здригнувся, обважніло повиснув на Шуриних плечах, потім опустився на коліна. Очі йому заплющувалися. Він умирав.
Коли Шура розтис руки, Чемпіон завалився на ніж, судомно зігнув ногу, наче хотів кудись повзти ...
Дерев’янко швидко обернувся до Графа й не помиливсь: Борис уже вихопив пістолет! Водночас почулися злякані вигуки на терасі. Падаючи на бік, затим на спину, Шура з дивуванням побачив, як додолу, перевалившись через балюстраду, летить і гепається на газон тіло Кацапа. Білий костюм наркоцарька був пробитий кулею якраз по центру нагрудної кишені!

35.  Завалували, заскавуліли собаки десь за підстриженими кущами; прозвучав одинокий пістолетний постріл у тій стороні. Ні гавкоту, ні пострілів з парку більше не долинуло.
Глухо бабахнуло двічі поспіль у глибині жилої будівлі.
А натовп на терасі панічно, ґвалтовно метався! По тому, що гості продовжували один по одному звалюватися, хоча пальби було не чути, Шура врешті-решт виснував: розстрілюють із безшумок, причому чергами! І обстріл щільний та густий настільки, що важко уявити загальну кількість атакуючих.
Страшно до млості йому стало тоді, коли помітив, як окрім чоловіків падають скривавлені жінки! Зачистка йшла під ”нуль”! А “нуль” завжди і всюди означає “нуль”...
Дерев’янко перевернувся на пузо, оцінив обстановку коротким словом – хріново! Обидва охоронці, котрі привели його з Орловим на лужок, відкинули копита; Володька теж валявся навзнаки; кулі продовжували цвіркати над головою, рикошетили від мармурового обличкування. Граф, забувши про Шуру й помсту, вскочив до кабіни джипу, проте чомусь довго не міг завестися.
Ясно без шпаргалок: необхідно уривати звідси і якнайдалі! Не думаючи, що вийде із того, Дерев’янко порачкував до напарника. З моменту, коли вбили Кацапа, минуло заледве секунд п’ять-десять! Може, з хвостиком... Крики поранених на терасі затихали. Він доповз до Володьки, спитав:
- Куди попало?!   
- У груди!.. Боляче ... - простогнав Орлов, тримаючись за ребра зліва. - І в руку...
- Терпи! - Шура озирнувся. - Вирвемось!
Дюжину метрів до “Тойоти” він знову подолав повзком, тягнучи притому безпомічного Володю за комір. Не підводячись, відкрив дверцята, абияк запихнув партнера до кабіни – що в джипі могли знаходитися шофер і Борис Граф, йому чомусь і на думку не спало! – захлопнув за Володею. Затим обминув капот, поліз за кермо. Посунувши мертвого Графа між сидінь, завів двигун. Тепер Дерев’янко чудово бачив людей у масках – усього трьох, зате шарварку! – що бігли від воріт, на ходу стріляючи і по джипу також. Бойові хлопці, відчайдухи, але, на біду, з тих обережних типів, котрі для порядка сперш ушкварять із автоматів, а аусвайс запитають потому.
Шура пригнувся до керма, увімкнув швидкість, разом газонув і скинув ногу з педалі зчеплення. Джип рикнув, стрибонув на спецпризначенців, трохи не позбивавши їх, мов кеглі, помчав у бік зачинених воріт, нарощуючи оберти. Володька сидів на підлозі, і йому кулі не загрожували. Отже, по-танкістськи!
Кількатонний поштовх струсонув машину. Проте вибиті ворота відлетіли вправо, як лозова загородка. Лобове скло, покрите павутиною од численних пробоїн, стало майже матовим. Дерев’янко запустив руку покійнику за пазуху, нащупав кобуру, за рукоятку витягнув наглянутого “вальтера”. Розмахнувся і вивалив скло зовсім – воно впало на кришку капота, крутонулося, а затим брязнуло об асфальт. Кулі не припиняли влучати в кабіну – попадання нагадували звуки при забиванні дюбелів у сталь, одначе спину надійно прикривала барикада з тисячі кілограмів кокаїну.
Зліва по курсу, впритул до “ГАЗелі”, зупинялась чорна “волжанка”. З її заднього віконця зненацька показався ствол без глушника, заблискали вогняні спалахи, забахкала автоматична пістолетна черга. Стрілок, очевидно, буде тиснути на гачок, не відпускаючи пальця, доки не схаменеться!
Джип проминув “волгу” і пістолет, здається, змовк.
- Як ти, Володько?! - крикнув Шура.
Орлов, оговтавшись трохи, вивернувся, послуговуючись уцілілою рукою, видерся на сидіння, вчепився в підлокітник. Зомлівати наче не збирався. А свіжий вітер в лице здатен був розвеселити і паралітика.
- Живий?!
- Нормально... - молодик скривився. - Крові багато...
- Це не смертельно! - оскірив зуби Шура. - Були б кістки, а м’ясо наросте! Живі, стьобать їх раком! Потерпи; нам аби відірватися від цих карателів, злиняти з горизонту. Слухай, чого вони всіх підряд зачищали? Га?! А по нас чого стріляли? Сплутали, чи не знають, хто ми?! Ти хіба не пояснив їм?
- Та ні... - слабким голосом відповів Орлов, - знають вони добре... Просто... вляпалися ми, по-моєму...
- В смислі?! Що значить “вляпалися”? Ваші “коршуни” мало не наробили в мені запасних дірок!
- Побоююсь, Шура... що вони конкретно... цього й хотіли...
- Що ти мелеш?!
- Враження у мене... таке... підозріле...
У дзеркало Дерев’янко помітив погоню: спершу дальнє світло фар, а згодом і знайому “волгу”. Ментовський легковик швидко скорочував одставання від перевантаженого джипу. Дивним було, що переслідувач не включив ні сирени, ні мигавки, а гнався одинаком. Хоча... мабуть, машина не обладнана; а гляди, ще гірше: викликав підмогу по рації чи організував заслін на шляху. Тільки ж звідки їм знати, куди направляється “Тойота”?!
Дерев’янко не дуже орієнтувався в одеських вулицях, та ще й нічних. Однак його необізнаність зараз грала позитивну роль. Чорта лисого вгадає маршрут погоня, коли він мчить наздогад. Брешете, прорвемося!
Шура натискав педаль газу, вертів рулем, щоб не зачепити припарковані на вулицях автомобілі, звертав іноді несподівано для себе й безперервно лаявся. А відстань між “Тойотою” та “волгою” зменшилася до півсотні метрів, і ззаду залунали постріли.
- Стріляти зможеш? На курок натиснеш?!
Шура пересмикнув затвор, подав “вальтер” Володі. Молодик висунув зброю у вікно, зо три рази, не цілячись, шмальнув. Навряд чи попав, але “волжанка” різко вильнула й уповільнила хід. Та ненадовго. Орлов знову вистрелив у вікно, потім повинно доклав:
- Патронів нема...
- Чим гірше, тим краще!..
Приказка належала тому ж капітану Шарафутдинову. Пам’ятається, він любив уживати її саме, де не пасувало.
Переслідувачі, певно, здогадалися про брак набоїв, бо наблизилися украй знахабніло, а потому відкрили вогонь, немов у пневматичному тирі по мішені.
Добром це не могло скінчитися. Як Шура не петляв, сліпа куля, а можливо, й не одна, таки пробила шину, балон лопнув, і джип із повного розгону перевернувся на Володькин бік, юзом посунувся по бруківці.
Практично відразу щось врізалося в днище “Тойоти”. І настала тиша...

36.  Дерев’янко вибрався через лобове вікно, зазирнув під джип, очманіло втупився. Водій “волги” не встиг загальмувати вчасно, але в передостанню мить викрутив кермо, відвертаючи машину від зіткнення, тому влетів посеред коліс  “Тойоти” правим крилом.
Шура згадав про напарника. Спотикаючись, поспішив до молодика. Сил говорити не лишилося; мовчки, з трудом витягнув Орлова, посадовив, притуливши до бамперних дуг. Контужений Володька хитав головою. Кров була в нього на щоках, на шиї, на одягові. Шура глянув на власні долоні й зрозумів, що здорово порізався. Але це херня. Буває гірше. Значно гірше... Треба змотуватися звідси! А решта до жопи!..
Він дошкутильгав до “волги”, відкрив дверці – мужик у формі непорушно лежав на кермі  -, висмикнув шофера з кабіни і поцуприкував до старезного платана на тротуарі. Чолов’яга, начебто, ще дихав.
Потім відчинив задні дверцята, ледве дотягся до пасажира у цивільному, котрий лобом підпер середній стояк, поволі, ривками видобув назовні: цей пацієнт уже не потребував ні догляду, ні ліків. Відмучився, горопаха. Проте Шура і його поцупив до дерева. Механічно, на автопілоті, обшарив. Але крім бумажника з документами й грішми знайшов лише мобільник, в’язку ключів та однісіньку заряджену обойму. Пістолет, імовірно, валяється у салоні. Про всяк випадок він забрав патрони і гаман.
У мізках трохи перешуміло, хоча вата у вухах зосталася. Шура нарешті роздивився місцевість. Вузенька вуличка з ліхтарями, полуторні, старорежимні будинки обабіч. Подекуди засвітилися вікна, однак навряд чи сміливці сю секунду вибіжать в’язати утікачів.
Дерев’янко неначе отямився: утікати! Недарма ж він порпався з “волгою” -  джип, схоже, своє від’їздив! Вибрав ліміт...
Сівши на місце водія, Шура включив нейтралку, із замиранням повернув ключ в замку запалювання. Двигун форкнув, слухняно загурчав. Шура поглянув на панель – прилади працювали, як швейцарські годиннички. Будемо жити! І не спішіть ви нас хоронить!..
Він зі скреготом відчепив, відірвав “волжанку” від джипу, здав назад, проїхав уперед, заднім ходом вернувся до Орлова. Той так і сидів, як покинули. Ляснувши напарника по щоках задля профілактики, допоміг забратися в кабіну. Мимохіть цмокнув губами – крило легковика нагадувало зім’яту консервну банку. Лайнувся: шоферюга, бляха! Стріляти таких потрібно...
Закривши дверці, раптом помітив чи то пар, чи то димок, що піднімався над капотом джипу. В живіт немов холодна каменюка впала – зараз зірветься!.. У смерть не вірилося. Він метнувся навкруг передка – де й спритність взялася! – опинився на сидінні, газонув; викручуючи гранично баранку, увернувся від високого бордюру, вирівняв руль, рвонув уздовж вулиці.
Не витримав і озирнувся: вогонь уже почав лизати “Тойоту”, а вдалині за нею миготів синій проблисковий маячок. Слух несподівано прорвало, і він почув завивання сирен: друга патрульна машина, поки що невидима, рухалася назустріч! Шура зминув у темний провулок, вижав зчеплення та виключив запалення. “Волга” тихо сунулася з некрутого покату, шелестіла шинами, поскрипувала амортизаторами. Сирени наближалися, а затим усе заглушив вибух!
- Що це? - одізвався мляво Володя. - Наче...
- Наче торох-торох?! То, Володько, наш джип поїздою накрився! А ми, бляха, катаємось.
- А чого... мотор не робить?
- Горюче йок! Жартую... Так по інструкції! – Дерев’янко засміявся щасливо і заспівав: - Постояти я не вспіла, та й година пролетіла!..
Скотившись до самісінького низу, легковик за інерцією виїхав кількадесят метрів і зупинився проти колонки, з якої нестримно дзюрчала вода. На хвилю Шурі захотілося гарно, усмак поплюскатися, та й Володьку умити. Проте він запитав тільки:
- Пити хочеш?
У бардачку лежали стаканчики. Він подав напарнику, наповнюючи смердючою  хлорованою водою, штуки зо три, а потім сам напився з-під крану, намочив волосся, потилицю. Критично обдивився свій брудний живіт, волохаті руки й відкрив багажник. Серед іншого непотребу трапилася замаслена куртка з погонами старшого лейтенанта - Шура натягнув її на змерзле тіло. Коли сів за кермо, поправив дзеркало заднього виду: попередник був нижчий і щупліший, що особливо відчувалося по куртці. Проте у формі, нехай ветхій, усе-таки безпечніше, аніж роз’їжджати голяка.
- Ударний прорив, - повідомив Орлову. - Витерпи ще півгодини!
Володька, немає слів, тримався молодцем. Від утрати крові його, вочевидь, хилило на сон, але він не нив і свідомості не втрачав. Молоток...
Шура намагався не загадувати про можливу зустріч із міліцейським нарядом – якщо їм почало фартить, то так і мусить продовжитися до кінця! Швидкість він не перевищував, на світлофорах зупинявся, як годиться. Але, не дай Бог, що – хай поганяють спершу, тепленькими їх не візьмуть – не на тих напали! Коли така гулька, звиняйте, громадяни начальнички...
На Московській він майже повірив – вибилися! Попереду зоставався тільки стаціонарний пост ДАІ. Був би маячок, включив би й по барабану; а може, менти кимарять якраз...
Ні, знуджений постовий не спав: зі свистком і жезлом заробляв собі на пляшку, дружині на колготки. Певно, здалеку помітив чорну “волгу” й наготувався до перевірки. Дивно, що він один, без підстраховки. Можливо, десь засіли у “жигулику” та чигають із радаром, собаки. Значиться, так...
Даішник почав нерішуче підносити паличку, але раптово зробив відмашку  і навіть поштиво козирнув. Або побачив за кермом людину у формі, або розгледів спецномери, або й узагалі пізнав недоторканого легковика! Яка різниця?! Найважливіше, що не помітив розбитого крила й тріснутого скла! Проскочили!..
- Живемо, Володько!
- Га?..
Молодика їзда геть закачала. Це тобі, хлопче, не в кабінеті папірці перекладати та мух ганяти від секретних матеріалів...
Видивившись у насадженнях обіч шосе прогалину, Шура звернув управо на путівець і покотив по степу, доки “волжанка” не вперлася в ріденьку лісосмугу. Обачно загнав її поміж шеренгами двометрових акацій, заглушив двигун. Оголосив:
- Перекур! Хто не курить, можна оправиться.
Цигарок у бардачку не виявилося, натомість знайшлася пристойно устаткована аптечка, і їй Дерев’янко зрадів значно більше. Обережно зняв із Орлова піджак, розстебнув до пояса сорочку, обнажив ушкоджений бік і ліве плече.
- Відвернись, заважаєш! - наказав напарнику. - Нічого цікавого...
Перекисом він змив засохлу кров’яну кірку, обтер болячки ватою. Володя стоїчно витерпів процедуру. Затим Шура уважно оглянув відкриті рани, мимохіть матюкнувся, похмуро вп’ялив очі в молодика.
- Ну, чого замовк?!.. - Орлов уникав дивитися на Дерев’янка, але голос його зраджував.
- Кепська справа.
- Що там?!
Шура розпачливо махнув рукою, мовив:
- А нічого.
- Тобто, як?!
- Тобто, подряпина там. І все. Та ти симулянт, Володько! – Шура усміхнувся й Орлов полегшено відітхнув. – Везунчик!.. Черкнуло по ребрах, куля не застрягла. А повезло капітально: рука була, мабуть, притиснута, і пройшло точно між плечем і боком. Міліметраж. Уважай, що в сорочці народився! Йодом зараз залиємо, та й баста. А зверху бинт. Через тиждень за дівками бігатимеш, як новенький!
- Тільки я сам!
- Ради Бога.
Віддавши йод і бинт Володі, Дерев’янко обшукав заначки у чохлах сидінь – мало що ховають менти – і розстарався на пляшку червоного вина та коробку шоколадних цукерок. Крім того, на гумовому килимку підібрав пістолет, а коло динаміків знайшов дорожній атлас. Вилов призовий!
- Тобі, - він вручив книгу. - Нам: підкріпитися. А це вже мені. Знатна дурепа...
- Зав’яжи, - попросив Орлов. - Це що: імпортний пістоль?
Хлопець немов ширнувся, відколи взнав, що поранення цілком безпечне. Ось-ось заірже від напливу сил і радісних емоцій.
- Ні, радянський. Але мент, який ґиґнув, був, думаю, немалою шишкою. Це ж АПС!
- А що АПС?
- А то! Якби ти, приміром, умів нормально стріляти, міг би поцілити у когось, скажімо, метрів із двохсот. Для пістолета, як, пристойно? Не “маузер”, як по совісті, але ж і не “макар”. Ще й автоматична стрільба!.. Коротше, на вузлик чи на бантик?
- Все рівно... Атлас навіщо?
- А кудою далі потрюхаємо?
Орлов замислився.
- Скільки у нас пального?
- По приладах – повен бак. До Кіровограда вистачить.
- Триста кеме?
- “Волжанка” з дизельком. Отож-то! Точно шишка – на замовлення робили, факт. Або експортна штучка...
- Давай на Кіровоград!
- Якши; нам, татарам...
Пізніше, коли пили солодке вино із пластмасових стаканчиків і закушували без смакової відповідності цукерками, Шура пригадав про бумажник загиблого. Вийняв із кишені, дістав службове посвідчення й присвиснув:
- Полкан! Заступник начальника управління СБУ Одеської області полковник Зінченко!
- Полковник Зінченко? - закашлявся Володя. - Семен... Миколайович?!
- Він самий. Звідки знаєш?
- “Ранет”, - уривчасто пояснив Орлов. Додав: - Я дзвонив йому. Він мав доступ, бо керував операцією тут.
- А-а... Молодці, чисто спрацювали. Найголовніше: оперативно і без жертв.
Шура виплеснув залишки вина зі стакана, розжував ще одну шоколадку. Володя не стримався :
- Чого ти?! Мене теж підставили!
- І тебе підставили? Ай-ай-ай... Які погані дяді! Підставили... Та вони знищували всіх! Убивали жінок... Володько, люди для них – кузки: їм же було однаково, чи повзаєш ти, чи розчавлений. На віллі, напевно, мертвяк на мертвяку. Десятка три трупів. З гаком... Це як по-твоєму?!
- Ліквідатори... - побачивши, що напарник не зрозумів, Орлов продовжив. – Не ті, котрі в Чорнобилі, а... винищувальний загін. Чув, у Росії спецпідрозділ відстрілює кримінальних авторитетів? У Саратові поволзьку “стрілку” до пня вибили! Про Чечню, взагалі, не кажу... У Білорусії також діє таємний “ескадрон смерті”. Повинно і в нас щось подібне бути!
Шура помовчав. Затим підтакнув:
- Ну, якщо повинно... Радуйся: є... Вони гнатимуться за нами?
Володя знизав плечима. Дійсно, дурне питання...
- Дві хвилини на оправку, п’ять на карту, і вперед!
Шура хлопнув дверцями, присів у кущах. Потім обійшов кругом легковика, поторкав пальцями обшивку, посмикав заклинені задні двері. Гукнув:
- Ти вже? А вигляд у неї пригожий. Не гірша, в крайньому разі, ніж я в цьому паршивому мундирі. Вночі їхати можна. Котра у тебе година?
- Пів на третю. Іду!
За протисонячним козирком лежали права водія та технічний паспорт.
- Документи на машину справні. А то! – Дерев’янко показав злинялу фотографію у міжнародному перміті. - Схожий? Ні? Добре: будемо казати, що попали в аварію, права забрали даішники, треба дістатися до сусіднього села. Пройде по сільській місцевості, а на трасу ми не потикнемося. Трохи довше, зате надійніше. Із селюками домовимось! На крайній випадок, маємо приятеля Стєчкіна. І резервну обойму. Лади?
- А чого ти боїшся?! Я можу сказати, що із СБУ; думаєш, посміють затримати? Та ніколи!
- Якщо повірять. А не повірять?
- Ну, все одно: перебудемо ніч у якомусь відділенні. А то й відразу продзвонимо у Кіровоград, наші підтвердять!
- А як їхні уперед доберуться?.. Ні, Володько: береженого Бог береже.
- Тоді спочатку на Березівку, - повів Орлов пальцем по карті. Порадив: - Буг переїдемо під Вознесенськом – тут міст не охороняється. Чим менше різних постів... Якщо ти... уберігаєшся. Вознесенськ обминемо звідси, а там на Братське.
- Братське я знаю, їздив по болгарський перець. Від нього Кіровоградська область рукою подати – своя територія! Доберемося, Володько, не переживай.
“Волга” виповзла із лісосмуги й по горбатому путівцю рушила до Миколаївського шосе, що повинно було проходити кілометрів за десять прямо по азимуту.

37.  – Оце аж тепер подумав, - заговорив Володя. - Ти врятував мене... Я без найменшої іронії – ти, Шуро, витягнув мене з могили. Якби не ти... Мені ще ніхто ніколи не рятував життя, ти перший. Коли я стану Президентом, тебе нагородять найпрестижнішим державним орденом!
- Краще вибий по блату персональну пенсію. Замість орденів і премій. Щоб сидів я без клопоту на сонечку, бджіл пас і кабакове насіння протезами лузами.
- No problem, old fellow! Обіцяю!
Перетнувши Миколаївське шосе, вони й далі пробиралися манівцями. Фари висвічували закам’янілу від суші степову дорогу, бур’яни у пилюзі, чахлі деревця деінде.
Володя увімкнув магнітофон. З півслова під гітару зазвучав хриплий баритон.
- От, падло, - моментально відгукнувся Шура, - Висоцького любив!
- Або шофер, - зауважив Орлов. - Але Зінченко однаково падлюка. Дворушник...
- Тобі гріх нарікати: хоч посмертно щось вручили б.
- Навряд! Медалей після цього, по-моєму, нікому не роздаватимуть. Коли свідків не брали... Воно з надхмарних висот наче й вірно, розумно: що зі злочинцями церемонитися? Їх арештуєш, а вони наймуть адвокатів, заплатять слідству, суддям. А дехто ще до суду од усього відкупиться...
- Володько, їм і в зоні непогано: горілка, чай, “півники”! Подруг водитимуть... А за бабки у звільнення пускатимуть по вихідних! Тільки все це, поки живий...
- Живий пес кращий мертвого лева.
- От-от... З другого боку – кажеш: ліквідатори, свідків не брать. А коли сам у свідках? Як от ми з тобою. Чи вони й своїх кадрів?.. Щоб чужі боялись?
- Може, ми для них чужі...
Орлов був правий. Набагато легше, коли в прицілі абсолютно незнайома людина. Не обов’язково ворог – просто чужак...
- Слухай, ти говорив, про нас знали троє. Забув; хто?
- Андрій Васильович. Слава Митрофанов. Та Зінченко.
- Отже, Зінченко нас і підставив! Раз “соколики” були не в курсі... Чого мовчиш?
Володя відвернувся.
- Бандитів нема, нас нема, а кокаїн і гроші зосталися б, - наполягав Шура. – Хтось зібрався нишком відкусити жирний шмат. Та подавився... Ми втекли, наркотики по всій вулиці; уявляю! Шкода, бакси твої пропали. У вас за розтрату не садять?
Орлов продовжував дивитися в сторону.
- І знову – ну, ніяк не второпаю! – для чого я?! П’яте колесо у возі?
- З тобою усе елементарно, - нарешті відповів молодик, - ти – ідеальний напарник: у даній операції і для мене. Пояснюю. По-перше, ти нікому не відомий. Ніде не засвічений. Взяли в останній вагон без квитка! Отож, імовірність провалу різко знижується. По-друге, мафія тебе повік не знайде, якщо й шукатиме. Бо ти не існуєш! Формально, звісно. Проходить по реляціях Олександр Степанович Дерев’янко, але не ти. Сімейний стан, адреса, заняття – такого Дерев’янка просто немає в природі, не може існувати. І це вже й по-третє. Ти, взагалі, не співробітник СБУ. Вибач, однак тебе, можливо, навіть у втрати не записали б. Якби загинув...
- Тіпун тобі на язик!
- Пробач... Але в усьому сказаному є й зворотна сторона. Позитивна. Якщо ти вишкрябався – на здоров’я! Плодись і розмножайся. Начальству, в цілому, начхати, що ти витворяв досі. І що витворятимеш в озорному і неозорному майбутньому...
- Утішив, дякую, - Шура подумав і додав: - Непогано ви на мені поїздили – менти паскудні!
- Використали, - визнав щиро Володя. - А командири завжди зуживають підлеглих, ти хіба не знав? Андрію Васильовичу, наприклад, необхідний конкретний результат для ривка в Київ. Для шефа наша поїздка чимало важить! Та ще й зараз, у вибори... Там, - він підняв пальця, - все на мазі, ждуть лише геройських звершень. Кров із носу, трамплінчик потрібен. Хоча б малюсінький підкидний місток! Але поганого особисто тобі старий не хотів, чесне слово. Мудрий полководець не жертвує без нагальної потреби.
- А Митрофанов?
- А що Слава? Він – шуйця Андрія Васильовича. І мій основний конкурент серед ростучих кадрів Контори. У разі начальник перебирається до Києва, хто займає вільне крісло? Заступник... Слава потягнеться прямцем за шефом, а мене, за найгіршого розкладу, на місце Слави. А при удачі... Ого-го!
- Дурень думкою багатіє! Чув таке? Ти з Митрофановим на ножах?
- Розказати? Ми з ним дівчину не поділили. Племінницю Андрія Васильовича. Уловлюєш інтригу? Топ-модель з обкладинки: гарна, струнка, блондинка. А як посміхається!... Ще?! Спортивна фігурка. Анну Курнікову бачив? Плюс студентка університету, розумниця. Скромна... Мрія поета! І нереальне бажання... Ангельське створіння.
- Моя Софія поки здрастує, - перебив Шура закохане сюсюкання напарника. Згадавши дружину, спохмурнів, потім поінтересувався: - А тобі, студенте, годків скільки?
- Скільки даси?!
- Так довго не живуть. Жарт! Двадцять вісім? Двадцять сім!
- Було колись... Уже тридцять два.
- Та ти мужик, а я гадав, молокосос. Думав, мене до стажера якогось прикріпили. Вигляд у тебе... відсталий якийсь. Незначний, непоказний.
- Відверто кажучи, я також уявляв тебе дрімучішим. Боявся трохи. Не вірилось, що у нас вийде толк. Ну, не чекав... А ти – нічний кошмар, а не партнер. Крутизна! Тільки в органах і служити.
- Не хочу... Я сам по собі. А тобі подобається, служи.
- Сказати, щоб дуже... Хотілося новизни. А тут взаємини на зразок шкільних.
- Шило і мило?
- Не зовсім. Самодурства й тупості, та нікчемної писанини, як у школі. Але шанси для кар’єри багатші. Розумієш, Шура, в органах або спливаєш, як лайнак, або тонеш сокиркою. Без альтернативи! Тебе штовхають, тягнуть, підпихають нагору, проте, якщо проґавив можливість, кинуть напризволяще назавжди. Кар’єра повинна бути стрімкою! І неважливо, в принципі, з якого рівня починаєш – усе одно є сподівання дістатися на самісінький верх. Конкретні приклади: Сталін, Горбачов, Путін... Гітлер... Я прагматик, у мене біографія чітко розпланована, жодної рожевої мрії. У тридцять років я маринувався в неперспективному райцентрі: і швець, і жнець, і на дуду грець. У сорок – займатиму пост на рівні начальника обласного управління, не нижче. У п’ятдесят – буду главою СБУ або силовим міністром. До шістдесяти залишиться десять років, щоб стати Президентом...
Шура глянув на молодика не те, що з подивом, а з повагою. Погодився:
- У всякому случаю, Володько, далеко підеш! А хочеш, похвастаюсь, де я служив, чим займався? Ніхто не знає, а тобі розкажу. Бачив мою спину? То з іранської границі. Єсть така річечка холоднюча – Теджен. Тече з Афгану в Туркменію. Починається в горах, на висоті два п’ятсот, а до нас добиралася на тисячі двохстах. Там і служили... Отам-от мене й підстрелили.
- У манзагоні?
- Ти ж читав, - скоса подивився Шура. - Маневрений загін 32-ої застави. Південний кордон СРСР, Бадхиз. Викладав географію? Хорасан... На сході – афганський Зульфакар, на заході – іранський Салехабад. Чортовий трикутничок, куди Бермудському до нього братися!.. Люди пропадали, наче мухи!
- Ти теж убивав?
- А в особовій не написано?
- Ні...
По довгій, тяжкій паузі Дерев’янко промовив:
- Спочатку нас відбирали в карантині в Ашхабаді. Із десяти одного. Виставлять, скажімо, проти тебе трьох дідів, і треба утриматися хвилину на ногах. Просто? Били нещадно, уміючи. І це були тільки бутончики! Розряди по спорту, значки різні не цінувалися – доказуй перед усіма, що ти за фрукт. Ну, я, дурень, і пнувся зі шкіри. Хіба тільки я? Молодість – глупство на сто відсотків... Попали ми туди, де рвалися. У нашому наборі з дванадцяти хлопців п’ять майстрів спорту: по гімнастиці, боротьбі, стрільбі. Вижило з дюжини четверо... І не того, що нас погано вчили.
Володя зітхнув.
- Набридає слухати?
- Ні-ні, я про своє, про бабське... Розказуй!
- Ми ходили на каравани, які переправляли опій. Неважливо, чиї, куди: до нас чи транзитні – бара-бір! Воювали з наркотиком, як говорилося на політзаняттях. Шастали по горах, висліджували валки, робили засади на тайних маршрутах: це називалося санація. Або профілактичні рейди. Іноді піднімали по тривозі. Разок попали на груз кокаїну. Чого він там опинився, ніхто вже не дознається, а ми й не спитали... Зустрічався й план, гашиш. Бувало, везли зброю. Але в нас одна програма! Коли натрапляли на обоз, зачищали “під нуль”!.. – Шура перевів подих. - Точнісінько твої одесити. Вибивали конвой, носіїв, тварин; брали, скільки могли підняти, а решту – в ущелини, в річку, на землю! Іноді поверталися на заставу всі...
Шура на хвилю засумнівався, чи варто звірятися до останку. І продовжив:
- Без бою караванники ні разу не здавалися. А крім того, ганялися за нами по долинах та узгір’ях погранці: й іранські, й афганські. Та й наші придурки, траплялося, пострілювали – ми ж без знаків, без погонів бігали. Веселеньке житіє було – не скучали, гріх жалуватися. Уже Указ у  газетах опублікували про звільнення в запас, а мене, діда Радянської Армії – ветерана, майже цивільну людину – з трьома черпаками і лейтенантом Мерзляковим – Царство їм Небесне – вночі по тривозі підняли і на вертольоті закинули в район знаходження нерозпізнаного обозу. І влипли ми... як кізяки в ополонку... З п’ятьох підфартило одному. Вгадай, кому?..
Курити хотілося до зарізу.
- А потім ?.. - запитав Орлов.
- Якщо інтересно... Іранці побили весь загін. А мене з трьома пробоїнами підібрав “секрет”. Довелося повалятися по госпіталях: у Ташкенті, під Москвою, в Солнєчногорську. Комісували. А я повний строк вислужив! Брежнєв уже в Афган “обмежений контингент” увів. Вернувсь я додому нікому не потрібний. У воєнкоматі зразу сказали: жодних пільг, ніяких учасників бойових дій. Не дотягую! У психушку захотів? Сиди і помовчуй! Ще й підписку про нерозголошення взяли. Плюнув я на все, повернувся в село до бабусі. Погуляв трохи, а затим зустрів Соню – вона у Веселинівській восьмирічці практику проходила. Втюхався по вуха, а вона за мене – не має охоти. Бач, до сільського укладу не пристосована. Одеситка. Ручки білі і маленькі. Ну, не захотіла по-доброму – однак довелося... Розписалися, скоро і Максим родився. Хату побудували, хазяйство завели. Тільки, - Шура зам’явся, - кажуть, п’ю багато. За шість останніх років чотири роботи змінив. Шоферував колись... Повіриш, Володько, машина, не брешу, аж сниться – а я у школі грубником! Директор мою жінку трахкає, а я йому ударний ремонт у кочегарці забезпечую... У понеділок їхали ми з ним удвох, то я навіть по морді не дав. Тьху!
На дорозі, як і раніше, ні стрічних, ні попуток. Касетник змовк.
- Сволота він, - підтакнув молодик.
- Діло, очевидно, не в ньому, а в мені. Це я опустився. Склав лапки і тю-тю...
- Потрібно було боротися!
- Боротися? Проти кого? – Дерев’янко криво усміхнувся. - А як нема за що?! Зелений ти мені совітувати... Спробуй спершу сам...
- Пробач, Шуро, але я думаю так: порадити може будь-хто. Старший, менший, розумний, дебіл. Твоя справа – слухати чи ні, а я скажу. Пам’ятаєш, при Горбачові говорили: застій, стагнація? Ну, неправда! Застою в природі не може бути, а в суспільстві тим паче. Рівновага неможлива! Існують лише динамічні процеси і дві тенденції: прогрес та регрес. Все! Або ти розвиваєшся, або деградуєш. Діалектичний закон. Проти опускання єдині ліки – піднімання!
- Знову кар’єра? Простенько у тебе виходить. Не бачив ти, синку, мабуть, ні хріна далі свого носа... За мамкиною та папкиною спиною не важко і філософію розводити, Платона читати. Нічого, тобі ще покажуть раків, не бійся...
- Мова зараз не про мене. Давай без філософії, чітко й конструктивно. Чому тобі, Шуро, не перебратися в місто? Або жити в селі, а в Кіровоград їздити на роботу? Від вас путі якихось півгодини.
- На чому їздити?
- Ну, тачка, думаю, не проблема. У наш час... Я допоможу для почину придбати по знайомству недорогу беушну , а потім призбираєте грошенят і купите путнішу.
- Ти про свою “кореянку” не забув?
- Нічого їй не станеться. До того ж, вона у мене застрахована на всі випадки – я в накладі не залишусь ніяк. Давай про тебе все-таки!
- Ну, припустимо, відірву я “жигулька”; а робити де?
- Це зовсім інша розмова! Роботу знайдемо! Тільки спочатку скажи: а у вас де працювати? Я разок проїхав по твоєму Веселинову і все побачив: вражень з мене досить. Злидні: хатки порозвалювалися, городи кущами заросли...
- То люди виїхали, покидали усадьби. У мене нормальний дім.
- Є й доглянуті будинки, хіба спорю? Не хвилюйся, я учителював у глухомані, надивився. Тягнуться колгоспники, копійку до копійки збирають, ото й мають пристойний двір, машину, гардероб. Справні хазяї купують імпортні телевізори, відеотехніку. Але це одиниці! Ти глянь, у тебе пішла смуга осічок – треба ламати! У бідняцькому селі абсолютно не світить!
- Що ти пропонуєш? – Дерев’янко перепитав із самої цікавості.
- Гайда до нас. Ти зарекомендувався, можеш бути, принаймні...
- Судимість у мене, - перебив Шура, - два роки. Умовно. За аварію...
Володя замислився.
- Судимість – це погано... Знята хоч? Ну, тоді нестрашно. Якщо не на державну службу, йди з нашою протекцією у приватники. Наприклад, бодігардом до нежадного бізнесмена. Робота – не бий лежачого!
- Горшки підносити?
- Ми дамо таку характеристику – я дам! -, що взагалі не робитимеш, ні палець об палець, і матимеш штуку в місяць.
- Тисячу гривень за характеристику і гарні очі?
- Село ти, Шуро. Штуку баксів щомісяця! Заживеш мільйонером, дружину приодягнеш, сина доучиш, шановною людиною станеш. Дільничний говоритиме: здрастуйте, Олександре Степановичу...
“Волгу” гецнуло на баюрі, і Дерев’янко лайнувся. Потім нерішуче запитав:
- Як ти думаєш, Володько... вона... вернеться до мене?
Виразу напарникового обличчя Шура не бачив, але виждав майже хвилину і сказав:
- Ясно. Можеш не відповідати...
- Я просто думав! І хочу пояснити... Ти чув про трикутник кохання?
- Третій зайвий?! У ресторані з нею сидів Льова Ашкеназі. Ніякий не коханець: однокласник, колишній сусід Соні. Я тепер жалію, що вдарив – непоганий чоловік, лікар. По-ідіотськи вийшло...
- Я мав на увазі не це, а йогівський трикутник. Образно, у кохання три кути: перший - кохання не торгується, - Орлов прицмокнув. - Істинне кохання. Другий – кохання не відає страху. І третій – не знає суперників!
- Як це розуміти: “не знає”?..
- Як хочеш, так і розумій... Щодо твоєї дружини... я впевнений, вона повернеться обов’язково! Тим більше, також винна... Головне у цій  ситуації, Шуро, що відчуваєш. Пробачення просить постійно не той, хто винний, а хто таким себе вважає!
- Вода попереду.
- Ту-ру-ру-ру, - Володя відкрив атлас, клацнув салонним вмикачем, замугикав: - Невідома річка... тече з Березівки... прямо в Чорне море... Ну, що! Звертай праворуч і вздовж берега до шосе. Там повинен знаходитися міст. Після мосту до Миколаївської області кілометрів десять. А потім... потім, глянь, Веселиново! Але, здається, не те, куди серце рветься, де душа заспокоїться...
- У нас Веселинове, базіка. На “е” кінчається.
- Остання  буквочка не співпадає, який жаль... А он, певно, й траса – машина проїхала!
Вони вибралися на асфальтоване шосе, через кілометр проминули річечку без назви і помчалися далі. Незважаючи на ніч, по дорозі був жвавий транспортний рух. Саме село виявилося зовсім не маленьким, а в центрі працював кіоск, де Шура нарешті купив “Приму”. За компанію закурив і Володя. Знову зазирнувши до путівника, він нагадав:
- Вознесенськ об’їжджаємо зліва, на Трикрати.
- Знаю, - відізвався Дерев’янко. - Помовч.
- А поспати можна? - позіхнув молодик.
- Спи.
- Я, в натурі, придавлю на масу хвилин сто, - Орлов відкинув спинку сидіння, покрутився, вмощуючись, пробурмотів. - Розбудиш... у випадку... я недовго...

38.  Довжелезний міст над Південним Бугом ніхто не вартував. Минулися часи, коли армія охороняла стратегічні об’єкти від шпигунів та терористів. Якщо навіть до колишніх ракетних точок нині протоптали доріжки охотники за металобрухтом, то якісь там мости... Шарашкина контора, а не країна!
Об’їзд Вознесенська й латана-перелатана дорога від простецьких Трикрат до Братського далися Шурі теж легко. Затим почалися вибоїсті путівці через поля та попід посадками. Спати не хотілося й раніше, зате тепер дорога хоч розганяла похмурі думки, котрі скакали безтолково, спліталися, манили спогадами та мріями, однак незмінно вертали до того самого: Софія його зрадила.
Він не порадувався сходові сонця – при денному світлі пом’яту “волгу” роздивляться і запам’ятають випадкові прохожі. Ну й що?! Це, можливо, вже не грає ролі... Напевне, не грає. До дідька обережність!
Володька ворухнувся, відкрив очі, заходився їх продирати. Потім сів і поцікавився:
- Де це ми? Ти не заблукав?
- Ні, - коротко заперечив Шура.
- Господи, сьома година! Кудою ми їдемо?
- Полем. Як твоя рука?
- Та... сіпає. Не надто сильно, але болить. Але не надто сильно. За добрячою дівкою хоч і зараз побіг би.
- Прекрасно. Слухай, клоуне, машину зможеш вести?
- Чув анекдот? Після операції хворий питає лікаря: а я зможу грати на скрипці? Зможете, відповідає доктор...
- Повторюю: сядеш за руль?
- А чому ні? Сяду. Ти втомився?
Дерев’янко без слів додав газу.
- А навіщо ти запитував? – стурбувався напарник. - Шуро, в чому справа?
- Я їду додому.
Орлов не зрозумів.
- Нам потрібно в Кіровоград.
- А я направляюсь додому! Ясно?
- Не ясно... Для чого в село? Нас ждуть у Кіровограді! Андрію Васильовичу обов’язково повідомили про події в Одесі, всі на рогах. Шуро... Не дурій! Єдине безпечне місце для нас обох – по-справжньому безпечне! – управління, Служба. Грається ключова комбінація в партії, а ми в ній пішаки. Ти бачив, в Одесі тебе й мене хотіли примітивно розміняти – а ми прорвалися і ліземо. У ферзі ліземо! Ото тільки побоююсь, що потуга проти нас може виявитись посолідніша, ніж Андрій Васильович. І знайти на неї управу – тепер перше завдання.
- Шукай ти. З мене хватить ваших комбінацій. Гросмейстери задрипані...
- А твій син?
- Звідки ти знаєш, може, він жде мене дома?! Ви обіцяли, що все замнете. Ти сам учора казав, Максиму краще пересидіти вдома...
- То було вчора. А сьогодні змінилася кон’юнктура. Сьогодні на нас полюють, ставки виросли.
- Брешеш, Володько, не тридцять восьмий рік, і Берії нема!
Орлов на мить відчаявся. Потім глибоко відітхнув і наполегливо промовив:
- По нас не випадково стріляли – свідків хотіли знищити усіх! Ти не пересидиш у норі; проти нас не бандити, а пошуковий механізм. Апарат! Ці люди тебе знайдуть і викурять...
- Побачимо.
- Боже, ну, чого ти такий упертий!
- А чого ти за мене переживаєш?
- Бо ти врятував мені життя...
Дерев’янко поглянув скоса: благородство аж перло з молодика. Проте це не було лицемірством – напарник не блазнював, а щиро визнавав свій борг.
- Знаєш, Володько, ти нічого мені не винен. Я, коли по совісті, зопалу тебе потягнув. Треба було кидати та рвати кігті в одиночку. Головне правило диверсанта: ноги на плечі! Але я тоді розгубився... Зглупив, коротше.
- Дякую за відвертість... – вкотре чемненько уїв Орлов.
“Волга” виїхала на пагорб, і раптово внизу показалось Веселинове. Зовні село ніскільки не змінилося, незважаючи на те, що Шура пропадав у мандрах майже три доби. Звивистою дорогою він рушив на західну околицю.
- Давай, - запропонував Володя, - зазирнемо до будинку та й поїдемо в місто...
- Ні! Далі добирайся сам, не дитина. І виясняй стосунки зі своїми начальниками, ненависниками, покровителями; з ким хочеш і скільки влізе! Я сходив для вас на кокаїновий караван – це востаннє. Ситий по горло. Я підтоптаний і пожований ветеран, для мене ці ігри заважкі. У мене сім’я, я не хочу брати на себе ніяку відповідальність!.. А з тобою і твоїм шефом ми квиті!
Він загальмував біля власних воріт, заглушив двигун, скинув кітель.
- Здаю майно без розписки, на довіру. А ти їдь прямо. Коло того червоного легковика буде розвилка – звернеш уліво, по греблі у центр і якраз вискочиш до кафе. А там дорогу знайдеш, не первина.
Дерев’янко вийшов з “волги”, але від хвіртки вернувся, одкрив дверці з правого боку і кинув Володі на коліна АПС.
- Ствол мені без потреби! Одвоювався, дембель! – затим міцно потиснув напарнику здорову руку. - Удачі, кар’єристе!
Орлов перебував у ступорі, тому лише кивнув, поволі почав перебиратися на подушку водія. Шура розвернувся, попрямував до двору.

39.  З будки виліз і радо загавкав Жук. Нічого взагалі не свідчило, що дім покинутий: кури греблися біля смітної кучі, у сажі мирно хрюкали кабанці, з корівника доносилося зітхання Майки. Не виглядів здичавілим і кавказець.
Вхідні двері до веранди вільно прочинилися, і Шурі відлягло від серця.
- Це я! - гукнув з ґанку він, роззувся на килимку, зазирнув спочатку до кухні, після – до вітальні. Під вікном на чорній загидженій долівці сидів, обхопивши коліна руками, Максим.
- Ти... – тоскно сказав син.
- Я, - погодився Шура, проте розмова здалася йому неправильною. - Здрастуй.
Він ступив уперед, намагаючись відчути смисл неправильності, але не встиг.
- Сім’я починає збиратися! Повернення блудного батька...
Дерев’янко оглянувся – вихід із кімнати загородив Слава Митрофанов з пістолетом, націленим у Шурині ноги. Вид у есбеушника був не стільки вдоволений, скільки полегшений. Чекав, чекав і дочекався. А ховався, мабуть, за стулкою дверей. Висновок: не треба кричати, попереджаючи про візит. Знову осічка – учиш вас, учиш...
- Лапи! - скомандував Слава переконано. - Вище. І не смикайся, блатняго, я слабодухий, можу й на курок натиснути зопалу.
- Без стволів, чистий, - Шура повільно, аби поганець не сподівався, що злякав, підняв руки.
- А в кишенях?
- Підійди, пошар.
- Я тебе пошарю! Ану покрутись!
Дерев’янко слухняно, проте знову без поспіху повернувся спершу одним боком, потім іншим. Митрофанов силувано засміявся:
- Недарма я твердив шефу, що ти простак! Голий прителіпався! Мудрувати не слідувало відразу, ти звичайний сільський йолоп. Нюхнув гару в армії і вдовбав собі, що дока. Шуму наробив у Кіровограді, накрутив одеситів – думаєш, Бога за пазуху вхопив?! Шеф має тебе за хитрого непередбачуваного суб’єкта. “Дерев’янко абсолютно некерований. Він здатен вигулькнути у будь-якім місці й вийти з компроматом на кого завгодно!” Кінець цитати. Але ж ти не встиг ніде настукати? Ну, скажи: нікому не проговорився?! А де Вольдемара посіяв?
- Я опущу руки.
- Тримай!! Де Орлов? Де цей хитрожопий вискочка?
У вітальню не могло бути чутно, як під’їжджала та від’їжджала “волжанка”. Навіть вантажівку чи й трактор інколи покривав шум телевізора.
- Нема Володі, я сам зостався...
- Знаю-знаю! – Митрофанов ногою підтягнув ближній стілець, карячкувато сів. - Ми вночі вже о другій  знали, що тільки ти втік від облави. І про Орлова теж ще тоді... Його труп встановили по недогарках документів. Виявляється, паспорти, як рукописи, не горять. На відміну від трупів. Шкода Вольдемара, але фортуна нон пеніс... Це ти – везучий гад! До речі, не повіриш: я, - він виділив слово, - мало не молився, щоб тебе не спіймали.
Хлопець занадто багато теревенив. Балакучість означала, що він не збирався відпускати слухачів на покаяння. Однак водночас і дарувала надію на переміну. Давала можливість поправити паршиву-препаршиву розстановку. Все, як відомо, тече, все змінюється, а шанс, бодай один, повинен знайтися завжди!
- І чого ж ти за мене вболівав?
- Хочеш довідатися правду? Бо одесити вижали б тебе, як лимон; усю інформацію до краплі! Та ти їм би добровільно виклав. Ти ж не агент, а мудак!
- А ти козел, а не мент.
Слава негайно надувся, погрозив:
- За образу першим я відправлю на той світ сученя, - і націлився на Максима.
Шура без роздумів зробив крок убік, заступаючи сина собою.
- Пах! – вигукнув Митрофанов, засміявся і нахилив дуло до підлоги. - Яка зворушлива самопожертва! Я розчулений, я плачу. Бравісимо.
- Де мама? – запитав тихо Максим.
Дерев’янко, не боячись поки що есбеушника, обернувся, опустив руки.
- Но-но! – прикрикнув молодик, але не вистрелив. Видать, не все розповів.
- Мама приїде пізніше. З мамою все в порядку. Він тебе бив?
- Ні, - Максим ковтнув клубок у горлі. - Привіз сюди вночі й сказав, що будемо ждати тебе, а ти залізно з’явишся...
Володька виявився правий, хоч і не зовсім так, як пророчив.
- Натішилися? – втрутився Слава. - Годі сімейних ідилій, мотай тепер на вус...
- Дай закурити.
- Останнє бажання?! – роблено здивувався Митрофанов. По паузі роз’яснив: - Не курю я! І тобі раджу кидати. Шкідливо для здоров’я.
Шура перечекав дурнуватий сміх, спитав:
- Що ти зібрався з нами робити?
- Уб’ю на хрін. І тебе, і твого сопляка. По порядку: тебе, затим його. Або навпаки: його, затим тебе. Загинеш при арешті – учинення збройного опору співробітнику Служби безпеки; розчовпав?! Але, мабуть, устигнеш перед смертю підстрелити синочка – випадковою кулею, звісно – і поранити мене. Мене, на щастя, легко. Принаймні, безпечно для життєво важливих органів. Скоріше всього, в руку.
- Чим же я стрілятиму, пальцем?
- Членом! Розумаха... Ось оцим стрілятимеш, - він вийняв із-за вилоги плаща пістолет. – Дивуюся навіть, звідки ти доп’яв? Рідкісна іграшка – музейний експонат, можна сказати. Раритет! Бачив раніше?
- “Браунінг”, - мовив Дерев’янко.
- Точно розумаха. Знавець... Ой, упав.
Митрофанов упустив пушку на підлогу.
- Може, спробуєш? - він підіпхнув пістолет носком туфлі. - Бери, заряджений. Без номера. І без твоїх відбитків. Поки що... Не бажаєш?
- А в тебе що за цяцька?
- Інтересуєшся? Табельний “форт-12”. Вітчизняний! Не бозна-що, інструмент посереднього ґатунку, але для нинішнього випадку згодиться. Для моєї самооборони! Як, по-твоєму, повинен співробітник СБУ мати патріотичну зброю для захисту особистого життя? А то прокляті наркокур’єри завели моду накидатися на оперативні групи! Там і порошку було всього грамів сімсот п’ятдесят, а ти заради нікчемного баришу на мене руку здійняв? Негарно... Злий ти якийсь, Дерев’янко. А зло мусить каратися адекватно.
Якщо стрибнути з усих сил, то все рівно без розбігу не дотягнутися до мерзотника. Зате він тоді напевне вистрелить і навряд чи промаже. З метра влучить і сліпий, а Митрофанов на сліпця не скидався аж ніяк.
- Ну, добре, - мовив Шура. - Майбутнє ти мені доступно обрисував. Раз пішов діловий базар, то поділись і претензіями. За що?..
Обличчя молодика замалим не перекосилося.
- Та ти, тварюко, все зіпсував! Все! Трудно було нашкодити гірше, ніж ти! Шістка, убожество! За кого ти себе вбачаєш? За Робін Гуда чи за Кармелюка?! Ти пришва; встромив довгого носа у важливу справу, перемутив її і провалив! Тебе недосить убити, тебе потрібно шматочками кремсати!.. Це ми відслідили Художника, вийшли на Кацапа, роздобули дані про велику поставку... Назад! Не жартуй...
- Я робив, як наказували. Як ви наказували!
- Тобі й Вольдемару треба було здохнути нишком, а не тріпатися, наче гусаки недорізані. Навели “Сокіл” на Кацапа й погибніть разом із усіма! Навіщо ти утік? Для чого вивіз кокаїн?! Він уже був наш. Ми, повір на слово, придумали б, як розпорядитися тими мільйонами, що коштував порошок. Бидло! Ти не уявляєш, яких значних людей ти пограбував. Ти мене ледь не потопив!.. Коли ви вирвалися з облави, здалося, що вислизнули й од нас, а не тільки від одеситів. І лише я здогадався, я знав, куди ти підеш! Бо ти кретин. Одне-однісіньке місце, де тебе чекали, а ти притаскався прямісінько сюди, як зомбі. Навіть нецікаво!
Слава трохи заспокоївся, проте ствола не відводив.
- Чим ти добрався? - додумався запитати нарешті.
- І є смисл язик мозолити? Тобі ж без вигоди. Мені тим більше...
- Поки дзвониш, дихаєш. Існуєш! А там... гляди, я передумаю кінчати вас. Може... Ну!
- Кинув машину за Одесою і на попутках, - збрехав Дерев’янко.
Молодик недовірливо примружився.
- В отакому вигляді? Що ти нудиста клеїш?! Чи ти безпросвітний імбецил?
Він явно не міг рішитися. Не мордував, не знущався свідомо, а просто зволікав. Імовірно, це була його перша ліквідація, хто зна? Допомагати Митрофанову боротися з ваганням Шура не збирався, однак той самостійно обрав правильну тактику. Вставши зі стільця, оголосив:
- У тебе є вибір. Куди?
- Що “куди”?
- Стріляти куди: в серце чи в голову? Варто всадити тобі кулю  в черево, та я не мстивий. Давай у лоба, щоб не мучився...
Шура миттю спітнів. Можливість плигнути  ще була, але практично нездійснима. Помітивши напрямок його погляду, Митрофанов штовхнув “браунінг” ногою так, що пістолет під’їхав майже до Дерев’янка.
- Бери! – наказав роздратовано. - Там пів-обойми... Боягуз! Ну, хоч спробуй!..
Не дочекавшись жодної реакції, рвучко підняв дуло “форта” на висоту чола, при цьому лікоть по-чудернацькому відвернув горизонтально вбік. Шура стиснув зуби, не мигаючи, дивився у тремтячу цівку ствола. Він нічого не думав, та знав, що кинеться вперед, лиш тільки вказівний палець потягнеться до спускової скоби. Зрушить бодай на міліметр...
- Привіт архангелам! - спромігся на крилатий вислів Митрофанов.
Гримнув постріл. Шура пригнувсь, але ні болю, ні удару не відчув. Натомість Митрофанов здивовано порвався оглянутися, проте втратив рівновагу і впав навзнак. Із коридору до вітальні обережно зазирнув Орлов, ледве удержуючи “стєчкіна” у випростаних руках.
- Я... попав? – він немов не вірив у доконаний факт. Удавано-бадьоро долучив: - Мене точно підвищать!
Дерев’янко схилився над Митрофановим, перевернув долілиць: із вхідною діркою діаметром у п’ятак контрольний постріл був би зайвим. Підібравши “форт”, сунув за пояс; потім згадав про Максима й допоміг синові встати. Володя вже тримав АПС правицею, а раненою лівою оперся об одвірок, продовжуючи нервово базікати:
- Головне, що я не зразу впізнав митрофанівський “кадет”! Немов заклинило. А під’їхав ближче, питаю у хазяїна: до вас приїхали? Ні, каже, не знаю, чий. Ще з ночі хтось оставив. Я й догадався про засаду!
- А чого Жук не гавкав? - спитав Шура, ніби це справді було суттєво.
- Бо я через садок зайшов. Обходом. Добре, що пістолет узяв... Ось...
Орлов зненацька вклякнув, поникнув до підлоги, гекнув і здригнувся від блювотних позивів. Максим відвернувся.
- Нічого-нічого... – заспокоїв Володя у перепочинку між приступами. - Це буває, мине... Просто покатався на порожній шлунок, занудило трохи...
Він мимоволі подивився на скривавлену спину Митрофанова, і його таки вивернуло.

40.  Після випитої насильно чарки Володька, умитий, причесаний і перевдягнений, окрім того, у модні шмаття з Максимового гардеробу, виглядів повеселілим. Певно, й зовнішність обох Дерев’янків значно покращала від побіжного марафету.
Як не наполягав Орлов на негайній поїздці, Шура спочатку задав корм худобі та птиці, затим примусив і сина, й напарника поснідати всухом’ятку. Розмова не клеїлася; одне тільки положення видавалося безсумнівним – отепер їхати в Кіровоград необхідно. Причому не на “волзі”, а на “опелі” покійника, уточнив Шура.
У машині він першим задав дражливе питання:
- Хто ж підставив?! - і сам відповів: - Схоже, Володька, твій дорогоцінний Андрій Васильович за понюшку нас продав. Куди нам зараз, до кого? Кому здаватися?!
- Коли государ зраджував своїх васалів,  - поважно мовив Орлов, - Макіавеллі радив іти на службу до неприятеля.
- А Платон з цього приводу нічого не придумав?
- Ідея, насправді, дуже здрава, - не зреагував на шпильку Володя. - Ворог мого ворога – мій друг! У Андрія Васильовича є вороги; а не вороги, то суперники за вплив. Слід вибрати найавторитетнішого...
- ... І він пошле нас куди подалі! Володько, нам – тобі й мені – ніхто не повірить. Та найпростіше – не приймуть геть, не допустять у високі кабінети!
- Потрібно діяти через знайомства...
- Ну, бляха, і тут блат!
Максим сидів позаду принишклий. Орлов кріпко замислився хвилини на три-чотири, зрештою зауважив:
- Я так скажу: в усьому розберемось! Якщо операцію реально продали з бебехами одеситам, то ми в підсумку матимемо дивіденди, які й не снилися... Гарантую суперкомпенсацію! Золотій рибці будемо загадувати!
- Твоє сокровенне бажання я знаю.
- Шуро, та за нинішніх умов я без рибки через два роки стану або начальником обласної служби, або сидітиму у відповідальному кріслі в Києві. Ну, хай через п’ять... No problem!
- Все одно, хтось обскочить. Не забувай, оптимісте: ми вляпалися по брови в нужник тільки того, що невідома зараза теж хотіла зробити на наших костях кар’єру!
- Але не так сталося, як гадалося. Цю заразу, Шура, ми лигнемо і не закашляємось! Закон джунглів: виживає найспритніший і найрозумніший – згадай дідуся Дарвіна.
Він не бравував, а вірив у себе, у те, що патякав. А дійсно, може... Секретна служба, хоч і не ліс, проте і не соцзабез.
- Прапор у руки, начальнику.
- Спасибі. А що ти попросиш у рибки?
- Було б усе нормально, не треба й бажань.
- Буде все! А як чогось не хвататиме, купимо! Чуєш, Максиме, - Володя незграбно повернувся, кашлянув і скрививсь. – Проклятий туберкульоз... Проведемо тебе по матеріалах, як позаштатного агента. Батько твій у нас уже давно, з 91-го на півставки. Жартую... А серйозно – Олександр Степанович двічі за сьогодні спас мою задницю від харакірі.
- Менше всього мене цікавила твоя задниця, - заперечив Шура. - Їй-бо, ти збоченець!
Перед дорожнім знаком “Кіровоград” стояв патрульний “жигуль”. Очевидно, хлопці пізнали “опель”, бо привітно козирнули.
- Тепер слухай сюди уважно, - промовив Володя, - необхідно заскочити до одного кореша. Ти з ним знайомий – Сусанін.
- Прізвище?
- Ні, - Орлов розсміявся. - Підпільний псевдонім. Для службового користування.
Вони зупинилися біля панельного будинку. Двері в під’їзд мали електронний замок. Максим зостався в легковику, а Володя й Шура зайшли, піднялися ліфтом на шостий поверх.
- Сюди! – Орлов надавив кнопку дзвінка і нетерпляче тиснув раз по раз, доки двері не відчинилися. Привітався: - Слава героям!
За порогом у трусах виявився Женя-Жека Білоус, заспаний і сердитий.
- Ей, з ума зійшов? - буркнув він на товариша. - Чого спозарана?
- Одягайся, - розпорядився Володя, - їдемо до Івана Григоровича.
Женя витріщився на Шуру, тицьнув оторопіло пучкою:
- А це ж...
- В курсі, Жека! Давай поїхали. Нема часу соплі жувати. Батьківщина в небезпеці!
- Заждіть... Форму натягувати?
Дерев’янко присів у коридорі на підставку для взуття. Господар екіпірувався практично за нормативний строк, скочив до кухні, спорудив бутерброд і запропонував гостям, але врешті зжер сам. Хвостиком за ним швендяв по квартирі обутий Орлов, підганяв і без пауз читав проповідь. Білоус угукав на всі нотації, однак відбутися угуканням не зміг, а кудись зателефонував і домовився про прийом.
Хвилин за десять вони вже мчали в центр, а ще через десяток хвилин відчинялися високі зелені ворота з тризубом. Женя від КП махнув рукою, і Шура, мов біла людина, вільно в’їхав у двір УБОЗу. Слідом за Женькою та в супроводі другого плямистого парубійка, котрому Білоус здав зброю, Орлов і Дерев’янко пройшли до прийомної, а тоді без довгої затримки були пропущені до вівтаря й престолу.
Лисий полковник сидів за торцевим столом; АПС Зінченка, “браунінг” і “форт-12” Митрофанова лежали перед ним.
- Зачекайте за дверима, - наказав він своїм хлопцям. -  А вас я слухаю. Хто розповідатиме? Тільки ближче до справи і лаконічно.
Шура доповідати не збирався. Та й нащо перехоплювати лаври у Володьки? А той без опаски, як ревний службист, сказав:
- Іване Григоровичу, ми з напарником потрапили у надзвичайно скрутне становище. Нас тричі намагалися ліквідувати у зв’язку з проведенням міжрегіональної операції К-3.
Полковник поворушив пальцями, схожими на столичні сардельки. Та й кулачище у нього був на заздрість братам Клічкам.
- Суть комплексних заходів, - продовжив монотонно Орлов, - полягала в укоріненні співробітників СБУ у мафіозні інфраструктури міста Одеси. К-3 розвиває безпосередньо операцію К-2, у ході якої я напряму працював із агентом-інформатором Ґедзьом, членом найближчого оточення ватажка злочинного угрупування Антона Миколайовича Маркевича, відомого також під іменем Артура Художника. Виконуючи погоджений план, ми вийшли на контакт з одним із кримінальних босів міста Одеси, але при затриманні виявилося, що був даний додатковий наказ: знешкодити осіб, причетних до акції та обізнаних із масштабами оборудки.
- Ви хочете сказати?..
- Усіх! Крім простих виконавців самої процедури знешкодження. Певно, тому, що про істинні розміри вантажу вони не знали. Лише обізнаних! Ми з напарником  входимо в круг, що підлягає ліквідації. Проте нам удалося вирватися з облоги...
- То це ви?! – перебив полковник. - У мене дещо інакша орієнтировка з Одеси. Але... Цю ніч, понад сто кілограмів кокаїну в пакунках?!
- Близько тисячі кілограмів, Іване Григоровичу. Це ми... Тепер ви розумієте, про що йдеться? На жаль, відкрилося, що кіровоградське керівництво, паралельно з одеським, теж санкціонувало ліквіднути  нас обох. Коли ми повернулися з виконаного завдання в село Веселинове, капітан Митрофанов В’ячеслав Павлович у будинку мого напарника Дерев’янка Олександра Степановича учинив замах на вбивство напарника та його сина Максима Олександровича, використовуючи зброю, яку ми згодом передали співробітнику УБОЗу Білоусу Євгену Вікторовичу серед інших речових доказів. Захищаючись, я був змушений вести вогонь на ураження... Пістолет, з якого убито капітана Митрофанова, також здано до речдоків. Загроза нашому життю залишається, і ми звертаємося до вас, як до начальника управління, з офіційною заявою. Я виклав суть справи... Дякую, що вислухали.
Помовчавши довше, ніж годиться, Іван Григорович вийняв носовичок, утер лоб та лисину, заховав хусточку до кишені і почав задавати питання. Володя відповідав швидко, так само впевнено й по-канцелярськи казенно, як допіру рапортував. Скінчивши імпровізований допит, полковник знову замовк, затим резонно зауважив:
- Я не маю права опиратися на показання лише двох свідків, до того ж особисто заінтересованих у наслідках. Не виключено, що все відбувалося з точністю навпаки. Не приховуватиму: позавчора зранку я мав конфіденційну бесіду з Андрієм Васильовичем. І він, розповідаючи про перспективи, змалював деталі майбутньої операції, м’яко кажучи, у цивілізованішому варіанті. Зрозумійте мене вірно: передвиборна обстановка у державі напружена. Можливі провокації, як стосовно штабів претендентів, так і стосовно правоохоронних підрозділів. Де гарантії, що з вашого боку викривальні відомості не заангажовані політичною вигодою? Стати заручником чиїхось амбіцій було б украй необачно... Розумієте?
- Шановний Іване Григоровичу, - обережненько мовив і Володя, - спірні факти об’єктивно висвітлить лише слідство, проведене з дотриманням усіх слідчих дій і формальностей. Наша мета – не підставити ніжку комусь із кандидатів, а вижити... Хто стояв за кулісами, хто смикав за ниточки, нам невідомо. Але через те, що операція К-3 провалилася, а це безсумнівно, то скористатися нею для наступу чи для захисту її натхненники не зможуть. Отже, їхні позиції ослаблені. З іншого боку, слід очікувати радикальних змін на різних рівнях силових структур після виборів – чим би вони не закінчилися. Неугодні стрілочники знайдуться швидко. У цьому контексті розкриття тіньової сторони операції К-3, навіть без доведення до суду, обіцяє вертикальні переміщення...
- Молодий чоловіче, мене цілком влаштовує мій сук і пиляти його у фантастичних надіях...
- Вибачте, Іване Григоровичу, але мій сук мене ніяк не влаштовує, бо висіти на ньому зовсім неохота! – спохватившись, що взяв надто прикро, Орлов додав. - Якщо ви не приймете нас під опіку...
- На перевірку інформації потрібен певний термін.
- Щоб замести докази, також. Час – це золото. Теперішня година рік годуватиме... Іване Григоровичу, будемо відверті: я вам підношу мільйон на блюдечку, ви ж вірите! Щодо мене... Скажу знову прямо: передбачаю два абсолютно протилежних наслідки. Або ви здаєте нас Андрію Васильовичу, і вічний упокой. Або звалюємо Андрія Васильовича разом із вами і злітаємо вгору на ескалаторі. Через сходинки... В останньому випадку я ваш боржник, поки житиму.
Полковник, здавалося, онімів від Володиного напору та нахабства. Удруге вийнявши носовичок, він повторив ритуальне обтирання чола, потім поцікавився:
- Що ви пропонуєте конкретно?
- Перше: арештувати Андрія Васильовича, - відразу почав перераховувати Орлов, - провести обшук у нього вдома та на квартирі Митрофанова. Друге: перевірити службову документацію і файли, пов’язані з операцією К-3. Боюсь, більшість матеріалів видалено й стерто, однак заходи, подібні нашим, повинні відбуватися і в Одесі – тож буде можливість зіставити навіть дещицю  добутої інформації з наявною у колег.
Згадка про сусідів не вельми порадувала Івана Григоровича. Він заперечив, неначе виклав козир із рукава:
- Прокурор не дасть санкції; процедура затягнеться надовго, якщо взагалі зрушить.
- Нам самим звернутися в прокуратуру?
Полковник переплів пальці-сардельки, довго й уважно вдивлявся в гостей по черзі. Володя втупився поперед себе, Шура тихо спостерігав за секундною стрілкою на Володиному годиннику. Нарешті Іван Григорович підняв слухавку, набрав шестизначний номер, приклав до вуха.
- Алло! - озвався в трубку. - Андрій Васильович на місці? Жду...
Потім поправив заряджені пістолети руків’ями до себе, стволами на відвідувачів. Шура подумки матюкнувся. Так по-дурному попастися! Він зиркнув на Володю, але той ледь помітно похитав головою зі сторони в сторону.
- Ага, ага! Спасибі, Галочко, - полковник поклав трубку. - Ну що, орел? Заслаб Андрій Васильович, дома відлежується. Гаразд! Візьму відповідальність на себе...
Орлов не зміг стримати вдоволену посмішку, проте змовчав.
- Керувати арештом буду особисто я. За тридцять хвилин група захвату оточить усадьбу; ну, а при затриманні великих технічних ускладнень, я гадаю, не очікується. Хлопця твого, Дерев’янко, будемо охороняти для цілості, не бійся. Ні, даю машину: нехай краще заберуть труп із села! Негайно! А вам... гадаю, потрібно зачекати тут, поки суд і діло...
- Іване Григоровичу, - чемно запротестував Володя, - а я гадаю, нам варто поїхати з вами. Навіть попереду вас. Дозвольте нам першими зустрітися з Андрієм Васильовичем... Сподіваюсь, ми маємо моральне право?
- Завалити операцію?
- Інколи, - підбираючи слова, переконував молодик, - з колишнім противником виникає забагато клопотів. Знаєте, як ото з непотрібним чемоданом... Давайте не будемо вірнішими за Папу Римського у дотриманні букви. Врешті, ми бійці фронту невидимого – нас із Олександром Степановичем уповні утішить реальність звершеної вищої справедливості...
- Ви хочете?..
- Ми обійдемося без зброї. І без будь-якого насильства. Самі слова. Я прекрасно вивчив манери Андрія Васильовича і ручаюсь, що він не підведе. Жодних ексцесів!
- Товаришу полковник, - утрутився в діалог Шура, - можна від вас продзвонити?
З подивом на нього поглянули і Володя, і начальник УБОЗу. Отримавши дозвіл, Дерев’янко накрутив вісімку, код і номер телефону. Після четвертого гудка на тім кінці підняли слухавку.
- Алло, Соню? - він, як часто, переплутав голос дружини з голосом тещі.
- Ні, Шурочко, її нема. Вона сказала за роботу, що пора їхати.
- І де вона?!
- Відправилася вертатися на вокзал. Я Максиму гостинців...
Не дослухавши тещині звіряння, Шура опустив трубку на важелі. Полковник зустрівся з ним настороженим поглядом.
- І ти, Дерев’янко, плануєш на затримання?
- Неодмінно! - відповів він.

41.  Двір у Андрія Васильовича виявився не великим, а величезним. Із кількома реліктовими соснами, з фруктовими деревами, з двометровим дерев’яним забором. Від воріт до ґанку лежала цементована доріжка, решта подвір’я заросла дрібним споришем і грициками.
Ще в автомобілі Орлов висунув напарнику ультиматум:
- Базарити з шефом буду я!
- Діловий? А мене набік?! Лайно ти, Володько!
- Хіба ти збирався з ним розмовляти?
- Та здався він мені, гондон ментовський...
- Ну-ну, ти не дуже! - загудів із заднього сидіння Женя Білоус. - Ментів не чіпать!
- Жеко, заткнися! А ти, Шуро, висловлюйся ясно: що ти хочеш?!
- Просто подивитись на цього підора.
- Зрозуміло... Надіюсь, без фокусів на зразок заломлених рук, мордою в асфальт? Ми не арештовуємо, ми... навіть не знаю, хто ми! Побачимо по обстановці. Так що, дивитися можна, скільки завгодно, але, будь ласка, лише дивитися. І ти, Жеко, без самодіяльності – у двір ні ногою. Хіба що потім, із групою. Тільки також: без дурастики! Якщо все піде, як ми з Іваном Григоровичем задумали...
Орлов роззирнувся й раптом постукав Женьку по лобі.
- Щоб не наврочити, - пояснив стурбовано.
Здоровило бодай образився; так і завмер зі спантеличеним видом.
- А тобі, Шуро, якщо повезе, покажу своє нереальне поетичне бажання. Від сьогодні точно нездійсненне... Трапиться котромусь мерзотнику щастя! До речі, - Володя пожвавішав, - ти подумав над моєю пропозицією?
- Якою?
- А стати бодігардом! Зварганю рекомендації – з руками-ногами рватимуть. Будеш, як писана торба.
- Ні хріна мені від вас не треба! Подавіться...
- Він ідіот? - запитав Білоус.
- Гірше. Він чучхе.
Цим обговорення закінчилося, бо підкотили до садиби Андрія Васильовича. Крупна шотландська вівчарка прибігла під хвіртку ще до того, як Орлов відчинив. Вона зовсім не гавкала, і Володька на правах давнього знайомого почухав їй за вухом. Затим вівчарка обнюхала Шуру, заметляла хвостом, прилащилась.
- Фу, Альфо! – прикрикнув Орлов.
Сука весело помчала до ґанку, на якому саме з’явився хазяїн, по-домашньому мирний і привітний, під стать Альфі. Забачивши несподіваних візитерів, Андрій Васильович мимохіть смикнувся. Довгу мить здавалося, ніби він розмірковує, куди втікати. Мабуть, помітив із вікна вишневий “опельок” Митрофанова, та не припустив, що в кабіні можуть сидіти нові їздові. І сиві мерини КДБ спотикаються!
Утім, мить минула. Андрій Васильович безпомічно озирнувся до веранди, проте переборов розгубленість, поволі зійшов дощатими сходами. Приблизно проти вкопаного одноногого столика трійця зустрілася, зберігаючи дипломатичну дистанцію між високими договірними сторонами.
- Доброго ранку, - привітався молодик.
- Добридень. Я радий, що ви живі, Володю. Щиро, повірте. Ви завжди були моїм улюбленцем.
- Мене порятував Олександр Степанович.
- А ви, Дерев’янко, піднесли нам усім прездорового сюрприза. За три дні самотужки зруйнувати те, що ми зводили по камінчику півтора роки! Ви варвар. Дикий нищитель.
Він не прикидався, а справді вірував у неминущу стариківську любов до Володі та свіжоспечену захоплену повагу до Шури. Вираз обличчя Андрія Васильовича був би навіть добродушним і поблажливим, якби не очі. Очі видавали справжнє. Вони вже, як і хазяїн, не вірили в життя.
- Навіщо ви це затіяли?!
- Політика, Володю. Страшенно паскудна річ, попереджую. У вас є схильність, але не зв’язуйтесь...
Він не говорив більше нічого, немов пояснень і без того не забракне.
- За п’ять хвилин тут буде загін УБОЗу, - повідомив Орлов.
- Дякую, що попередили. А де Слава? Судячи по авто... він не приїде.
- Слава мертвий.
Андрій Васильович механічно покивав головою.
- Слава постійно недооцінював інтелект. І вас, Володю, персонально. По щирості, він був різник. Не аналітик, а рядовий філер, хоч потрібний і талановитий. Його вбив Дерев’янко?
- Ні, - заговорив Шура. - Його застрелив Володя.
- Подвійний шах, - красиво промовив Андрій Васильович, ніскільки не змінюючись на лиці. - Ні закритися, ні побити. Лише відступ... Ви дозволите мені зайти в дім? Я здаю партію... Не в моєму віці сидіти в тюрмах із босотою. Не маю схильності до скандалів...
- Ми також, - підтакнув Орлов.
- Здрастуйте, Володю! – з ґанку приязно посміхалася гінка білява дівчина, вочевидь, горезвісна племінниця-мрія.
- Підійди до нас, Оленко, - погукав господар, затим попрохав. - Затримайте її, зробіть ласку, прошу.
Зовнішність племінниця мала вражаючу; подібних дівиць, справді, ніде, крім по телевізору або в шикарному журналі, не побачиш. Тонка, дзвінка і прозора. Не дивно, що Володька присох до неї. Шура, намагаючись дивитися на блондинку упереджено, здався й визнав перед самим собою, що красивішої дівчини не зустрічав.
Андрій Васильович розминувся з племінницею на доріжці, мимохідь торкнувся її зачіски і зник у веранді.
- Ви до нас у справах? - грайливо попитала Олена, ну, точно, як одеська готельна проститутка.
- Хотілося завітати просто, без поважної причини, - розвів руками Володя, - проте, така досада, не вдається...
- Що це? - дівчина вказала на паркан.
На дорогу з-під тенту ГАЗ-66 вискакували парубки у захисних костюмах із автоматами напереваги. Воднораз у будинку пролунав пістолетний постріл.
Олена завмерла, потім порвалася до ґанку, однак Володя міцно утримав її за плечі.
- Не треба. Вам туди не слід! Уже пізно...
Не в силах вирватися, дівчина притислася до грудей молодика і заридала.
- Невдале сватання, - голосно сказав Дерев’янко, повернувся, повільно пішов доріжкою, не відступаючи від бійців, котрі пробігали назустріч.
- Шуро, ти куди?!
- Та ну вас!.. - Дерев’янко лайнувся. - Ти йому мало жопу не лизав!
- Ми ж напарники!
- Гусак свині не пара.
За ворітьми його ніхто не зупинив, а в “опелі” Білоуса не було. Шура розвернув легковика і поїхав по сина.

42. Середа, 15 грудня, 1999 рік.
Дерев’янко глянув у праве дзеркало. Сигналила “мазда” каструльного кольору, якій тягач загородив виїзд на вулицю.
- Момент! Секундою одженемо! - Петро вибіг із під’їзду і примирливо гукав до нетерплячого водія “мазди”. А коли заліз приступкою в кабіну КамАЗа, сам збуджено зашпарив: - Шуро, заводь! Давай швидко, треба звільнити дорогу! Ану його к бісовій матері, так напоротися. Краще би під знак стали!
- Не смикайся, - відказав Дерев’янко, заводячи двигун. - Поквап, Петрухо, потрібен у трьох випадках...
- Це четвертий, Шуро, найфіговіший! Знаєш, чия машина?!
Водій “мазди” несподівано виставив на дах автомобіля зі свого боку блимавку й увімкнув сирену.
- Ну, і хто там такий гарячий ?..
- Есбеушник із нашого парадного. Я тобі розповідав! Здай уперед од гріха подалі, не заїдайся з ним!
- А, це той, що якимось замом?
- Заступник начальника облуправління! Така гнида, Шуро, спасу немає. Молодий, а раз попадеш на замітку, не злізе, душу вимотає...
- Розберемось.
Гальма розблокувалися. Дерев’янко увіткнув другу передачу, вантажівка задрижала, рушила, по під’їзній доріжці з гурчанням виїхала на вулицю, звернула праворуч, зупинилась. Шура заглушив мотор, відразу посигналив: ”Фа-фа-фа-фа!” й зручно обперся об спинку сидіння.
“Мазда” також повернула вправо, стала посеред дороги поряд із тягачем. Як Шура і сподівався, на пасажирському місці сидів розчервонілий Жека, а на задніх подушках, здається, Віка та руденька Світлана.
- Чого сигналиш, ментяро?! – закричав на все горло Дерев’янко у приспущене вікно.
Петруха неначе зменшився в розмірах після Шуриного вибрику. Дверцята “мазди” розчахнулися, обидва молодика вискочили одночасно, але першим озвався Володя:
- Я його зараз пристрелю, і мені нічого не буде!
Дівчата в кабіні дружно заторохтіли, а Женя, котрий досі не впізнав Дерев’янка, вже рвав на себе двері КамАЗа.
- Що ти?.. - тільки й устиг спитатися Петро.
- Ну?! - єхидно мовив Шура до Жеки, коли двері відчинилися.
- Бляха... - відповів той, плюнув і махнув досадливо.
Орлов оцінив обстановку, без метушні відіпхнув товариша, потиснув руку Дерев’янку.
- Їздимо, порушуємо... Як справи, дальнобійнику?
- Вашими стараннями, громадянине начальник... Тільки так, зразу кажи: на хріна мені твоя пенсія з воєнкомату? Я що, інвалід?!
- Ну, вам, Олександре Степановичу, не вгодиш! То погано, що не дають, то не радий, що платять. Призначено, бо належить: ти учасник бойових дій; дійшло? Чи, може, мало? Добавимо... Це премія, згадав? Я ж обіцяв. До речі, у тебе вельми пристойна кожанка. Дружина вибирала? Тобі чудово личить, - він склав два пальці, ніби зібрався поправити комір, насмішкувато примружився.
- Облиш, - ударив по руці Шура. - А у тебе, бачу, нова “японка”?
- Відносно нова і не зовсім у мене. З дорученням катаюсь. Як бідний родич.
Дерев’янко перехилився, щоб краще роздивитися дівчат у легковику, спитав:
- А де ж уславлена наречена?
- На даний період немає в наявності ні уславленої, ні якої іншої. Мертвий сезон. Сили трачу на кар’єру, на любов не зостається. Почекай! - дратівливо огризнувся Володька до водія, котрий хотів обминути “мазду”, але боявся перетинати подвійну суцільну смугу. - З ким Новий рік відмічаєш?
- Із сім’єю. По-родинному.
- Люблю затишні родинні свята. Горілку вариш?
- Уже наварив. Кабанчика колю.
- Ну, це абсолютно інша справа! Чому мовчав за кабанчика? Чуєш, Жеко, а ми не знали, де 2000-й рік зустрінемо. О’кей! Не лякайся, Шуро, ми на годинку. Заскочимо, цокнемось бокалами, пригадаємо колишні бойові походи... Якщо без жартів, є розмова... Але потім, пізніше... Привіт дружині й Максиму. І бабі Сані! А зараз вибачай, служба. Бувай! Та проїжджайте! - Орлов сів у легковик, посигналив, рвонув із місця, розвернувся на подвійній смузі й помчав геть.
- Він твій знайомий? - недовірливо поінтересувався Петро.
- Я цьому хлопцю хрещений батько, - відказав Шура. - Поїхали? Скільки там ще до Нового року?..