Юрій Обжелян
ПОБРАТИМИ
(оповідання)
с. Липняжка
- 2006 -
1.
Погожого травневого полудня, коли сонце в сліпучо-блакитному небі щойно переповзло через найвищу точку, з діброви, прорідженої буреломом, на схил глибокої старезної балки виїхало труском два вершники. Одному із них, що правував дебелим вороним огиром, на позір минуло років сорок. Одіж він носив, як у козацької старшини: пурпуровий кармазиновий жупан з вильотами, з ґудзиками та шнурівкою, синій ки¬тайковий пояс, червоні сап'янці, малинові шаровари, стягнені внизу поворозками, та шлик, облямований хутром виндихи і посріблений басаманами навхрест. Все вказувало на те, що він не січовий сірома, котрий призро, з лицарських гордощів, ви¬маже дорогі та багаті шати дьогтем, а, певно, якесь запорізьке цабе. З-під шапки на ліве вухо козарлюги спадав гарнющий оселедець; при боці в поцяцькованих самоцвітами піхвах висіла коштовна шабля з різьбленим золоченим руків'ям; а до сідла були приторочені не лише сакви, а й півгаківниця, і рати¬ще, і аркан.
Його супутник не виглядів вояком, а вочевидь доводився першому верхівцю джурою, бо мав далебі не більш, ніж п'ят¬надцять літ од роду. Проте він теж озброївся шабелькою та лу¬ком і зодягнувся, мов низовий молодик.
Зачекавши на пагорбі, козак, а звали Його Семен Апостол і був він хорунжим Уманського куреня, вдивився в обрій, затим оглянувся довкола в пошуках знаних йому тутешніх прикмет. Мандрівка, що тривала уже третій день, наближалася до кінця. Направляючи коня у видолинок, хорунжий мовив нарешті:
— Підобідаємо, синку, дамо спочинок Шайтанові й Орлику. А дозволить Біг, до вечора дістанемось і...
Він затнувся від сильного удару в груди. Довга оперена стріла, зупиняючи і розтягуючи кошмарну мить, повільно впала на траву; хлопчина злякано розкрив рота; румак хропнув, натягаючи повіддя; попереду внизу, сажнів за тридцять, зімкнулися гілки бузини, що острівцем синіла посеред низької соковитої бережини.
– На землю! Стрибай! – глухо гукнув Апостол і, ні хвилі не гаючись, штурхнув джуру в плече так, що той не лише сторчака злетів з коня долу, а й прокотився клубком аршинів зо п’ять по схилу.
– Гей! Гей!
Хльоснувши по крупу і здавивши Шайтанові боки, хорунжий чвалом погнав його на ворога. Розрахунок мав простий: за кущем не могло ховатися багато людей, а втікати звідти нікуди! Од другої стріли він легко відмахнувся нагайкою і ошкірився, почуваючи гарячкове збудження бою.
– Гей! Гей!
Назустріч йому метнувся, відкидаючи непотрібного тепер лука та здіймаючи топірець для удару, смаглявий, з плескатим, як тарілка, обличчям, татарин. Але Апостол блискавичним рухом вихопив шаблю й одсік занесену правицю, а з повторного замаху розрубав зарізяку від шиї і до половини грудей. Вириваючи клинок з повислого на нім тіла, роззирався, намагаючись помітити інших нападників. Кінь бив підковами, іржав, тупцявся, гриз вуздечку. Козак шмагнув лезом по квітучому гіллі, і раптом з куща немов випав приземкуватий недолугий ординець. Хорунжий знову розмахнувся, та харциз бухнувся на коліна, скрикнув:
– Ради Бога, паночку, ради Бога!...
Тремтячими руками чоловічок відкидав ятаган, кинджал, рвав пояс, сипав під копита румаку монети, без угаву приказуючи:
– Пощадіть, пане полковнику... Христа ради, пощадіть... Не винен...
– Ти хто?!
– Крутій я, Івась! Не вбивав, паночку, їй-Бо, не вбивав!...
Хрестячись, чоловічок підвів лице, перелякане й безтямне.
Семен опустив зброю, вістрям торкнувся чужого підборіддя. Аж захлинаючись, харциз почав плутано розповідати, що він із шарпанщиків, ватажком у них безжалісний Ак-Курт, їх два десятки різного племені, вони гонять півсотні бранців, а також коней і худобу, везуть три мажари з награбованим добром, на¬правляються до Кизикерменя. Їх з мурзаком послано на розвідку, а валка рухається степом.
Козак підняв шаблю. Чоловічок, не встаючи з колін, затру¬сився, запросив життя, нічого більш!
— Бог простить... — тільки й відповів Семен. Але в останню мить, коли харциз затулився долонями і зари¬дав, не рубонув по голові, а лише стукнув ефесом, зваливши ворога ницьма в дерен. Перевіряти, убив чи оглушив, не став.
– Батьку, хто це?! — над'їхав джура.
–Не дивись, синку! Не треба... — Апостол розвернув коня, заступаючи спотворений, скривавлений труп татарина. — Після! Скачи за мною і не відставай!
Швидким клусом вони помчали по вибалку на захід, затим, аби не міняти напрямку, вибралися в степ, а верст за сім повернули праворуч і вздовж широкого струмка їхали ще версти зо дві, доки не зупинилися у затишному байраці під розбитим грозою дубом. Тут вершники спішилися.
Коней, не розкульбачивши, але спутавши їм ноги, хлопець напоїв і пустив самопас. Потім дістав зі свого саку наїдок: урізав сала, розділив навпіл сухаря, поламав бринзу. Мовчки вилляв з баклага теплу воду, ополоснув його в ручаю і набрав свіжої. Обід їдці запили по черзі. Хорунжий вийняв чималий власний боклажок і приклався до варенухи, скільки вимагала душа. Аж зараз, зітхнувши та втерши вуса, промовив:
— То були піші пластуни. Наволоч... Загін у них невеликий. Йдуть повільно, бо женуть крадену скотину, — про бранців Апостол вирішив не говорити. — Нам вони не страшні. Ви¬падковість... Але якби не кольчуга, або влучив на пару долонь вище... — подумав і додав: — Будеш, Богданку, стріляти в ко¬гось з-під гори — бери із запасом приціл, на палець-два. Зро¬зумів?...
— Так, батьку, запам'ятаю.
– Ну, поїхали! Поспішимо, бо до зимівника од цього дуба зостається верстов двадцять. А в мене... – Семен не доказав, що має погане передчуття.
Рухалися тепер відкритою рівниною – околиці проглядалися до самісіньких горизонтів. Від сильного ляського вітру невисокі трави грали хвилями, немов Дніпро, і так же кипіли білою піною.
– Ковадло, – вказав нагайкою на купчасті хмари Апостол. – Уночі чекай грози. Он який коловорот...
Богданко навіть подивувався, що козак заговорив до нього. Мовчати низовик міг і цілісінький день, якщо його ніхто не спонукав до балачок. Про потайливість та одказ хорунжого од люльки знала чи й не вся Січ. Правда, бувалі козаки твердили, буцім у юності Семен Апостол веселився досхочу і курив, і ой як кріпко пиячив, але тепер все це скидалося на порожні теревені.
– Батьку Семене, – насмілився джура. – А чи правда, що батько Петро уміє розганяти тучі? Сліпий Овсій розповідав...
– Трясця його матері, чортовий дідуган! – осміхнувся хорунжий. – Патякає казна-що, як кафський жид. Що він там верз?
– Нібито осавула Дорош єсть характерник: кулі та ядра руками ловить, шабля його не бере; хоч людину будь-яку може приспати, хоч на хорта перекинутися.
Овсій розводив дещо і про Апостола, але на те Богдан прикусив язика. Таємнича історія про стару циганку, яка напророчила запорожцю невразливість і похилий вік за умови не здіймати руку на беззбройних людей, здавалася чудною, проте не обов’язково байкою.
– Брехня, синку, – відповів Семен, – від ран тілько Бог та ловкість спасає. Та й од смерті ніхто не втік ще... Вигадують пусте! І порубаний, і постріляний мій побратим так само, як і я, і який завгодно інший братчик.
– Батьку, а давно ви побратими?
– Та два роки всього. Після Лубен. Зате знайомі півжиття. Навіть з гаком...
– А правда?... – хлопчина замовк, не доказавши.
— Ну? Питай!
Джура набрався сміливості й закінчив:
— ... що батько Дорош порятував вас від ординців?
Запорожець спохмурнів.
— Було... Аж двічі... Замолоду. А над Солоницею, звідкіль я і те¬бе вивіз, ще од ляхів. Аби не Петро... зостався б я з побратимом Михайлом на лубенському полі...
Козарлюга змінився, потемнів на виду. Знав Богданко уже, що не любить Семен Апостол згадувати Солоницю, тож стулив вус¬та, поїхав позаду. І замріявся мимохіть: уявив часи, коли й він на¬вчиться влучно приціляти стрілою та рушницею, володіти шаблею, битися навкулачки, виробляти всілякі штуки в сідлі, стане лицарем, ходитиме у походи. А колись однораз, можливо, виря¬тує батька із смертельної небезпеки!
Семен думав за нагальне: за чвари між січовиками та реєстровими козаками в Україні, між старшиною та нетягами в самому Коші, між поміркованими та одчайдухами в куренях та сотнях. Змалолюднів Чортомлик! Після позаторішнього жор¬стокого побоїща, оголошені ворогами Речі Посполитої, позбав¬лені Баторієвих прав, розбрідалися козаки по всьому ко¬ролівству. Одні покорою намагалися повернути прихильність сейму, другі переметнулися в городовики чи стали посіпаками у пшекльонтих магнатів, треті відправилися на спокій. Були й чет¬верті: ті, хто ніяк не міг забути страхітного поля, всіяного ко-зацьким м'ясом, та майже півдесятка тисяч загубленого жіноцтва й дітей. Ці обрали гетьманом Полоуса й сповідували непокору,
До них належав і Апостол, хоча у правильності свого вибору достеменно впевнений не був.
2.
Хмари згущувалися й сіріли. Вершники підганяли коней, а ті самохіть прискорили крок — чи не тому, що дочули дух людсь¬кого житла? Богданові нетерпілось особливо: це ж бо вперше Се¬мен узяв хлопця поза Січ. Тиждень тому, доки не з'явився кобзар зі звісткою від Дороша, малий ще допомагав кухарям біля курінної кабиці, а сьогодні він джура і скоро на власні очі узріє уславленого осавулу!
— Говорив Овсій... — прохопився Богданко й застидавсь.
— Кажи, — підбадьорив козак, — чужа брехня до губ не прилипне.
— Говорив... начеб невидимий зимівник у батька Петра для бусурмена або католика. Щирий християнин бачить, як воно є насправді, а татарин проїде за п'ять кроків і не помітить; об¬мине, ачи заблудить!
— Коли б, синку, хто знав сей секрет... — хорунжий зітхнув. — Не жаль жодних грошей за нього віддати. Та не продається він — бо нема. А осів Петро на Інгулі з розрахунком: і далеко ногайцям добиратися сюди, і невигідно, і ризиковано. Інакша річ — кварцяники! Розваги ради можуть і житло понівечити, і людей скарати... Ось приїдемо, розпитаєш, чому гніздюки се¬ляться на степу, а не побіля кріпостей.
Місцевість усе ще здавалася дикою та недоглянутою. Цьо¬горічні трави потроху підбивалися до свого справжнього зросту; зрідка мелькали спинки сусликів, пурхали перепели та куріпки, низько над землею ширяли ластівки.
Несподівано відкрився глибокий байрак, порослий дерева¬ми, а трохи далі — крутоярий берег швидкої річечки, що тек¬ла зі сходу на південь. Спустившися до води, вершники дали коням попити, потім убрід переправилися по кам'янистому дну на протилежний зарінок.
Семен чомусь захвилювався, підвівся на стременах, шумно принюхуючись, двічі-тричі потяг носом повітря і раптом пус¬тив вороного в галоп. Богданко радісно гикнув, поскакав навз¬догін, проте відставав більше й більше, як не шпорив свого бахмата.
Зарості в'язів, ясенів, дубів на схилах і попід річкою густішали. Але ось гущавина розступилася, разом показавши огороджену високим частоколом поляну з будівлями. За розчахнутими, перекошеними стулками воріт стояв застиглий козак.
Джура зупинив коня, перестрашено роздивився фільварок. Єдину брусовану хату посеред дворища було спалено, сплюнд¬ровані були й мазані сараї, і плетені хліви. На землі розкидано тіла людей та здохлих здоровенних собак. Нестерпно тхнуло га¬ром.
Апостол озирнувся на хлопчину, з хвилю дивився так, немов не пізнавав. Урешті мовив гірко:
— Спізнилися ми на хрестини...
Повільно зняв з голови шлик, притис до серця, однак ураз, аж налякавши хлопця й обох коней рвучким лютим жестом, вдарив шапкою об землю, вихопив шаблюку і закрутив огира на місці. Не зустрічаючи ворожого супротиву, звернув ненависть на зла¬мані ворота, кремсаючи товсті дошки із силою, далебі достат-ньою, аби розсікти людину до сідла. Джура оторопіло спос¬терігав за лицарем, од жаху не розуміючи ні слова з його блюзнірських прокльонів та погроз.
Ворота з гуркотом упали. Апостол уклав зброю до піхв, зістрибнув із Шайтана, пішов між мертвими. Біля чоловіка в по¬лотняних штанях, з оселедцем на голові та рудою плямою на го¬лих грудях, зупинився, перехрестився й закляк.
Богдан теж наблизився до вбитого, опустився навколішки, за¬шепотів:
— Істинно, істинно глаголю вам: що хто слухає слово Моє і вірує Пославшому Мене, має життя вічне...
Хорунжий присів, простягнув руку, торкнувся рани, затим змученого обличчя, підвів зір і хрипко сказав:
— Стрілою...
— Що?!
— Убили здалеку, з лука. Врукопаш вони Петра і дюжиною не подолали б... Молись, синку, молись за мого побратима!
Він устав, подивився на затьмарене небо.
— Скоро стемніє...
Потім пройшов по всій садибі, уважно оглянувши згорілу хату, зруйновані прибудови, саж, повен порізаних свиней та поросят, кожен закуток двору. Загиблих — одного діда й трьох молодих чоловіків — переніс до частоколу, поклав поряд них знайде¬ну в сараї лопату. Дороша відніс окремо — до хатини.
Нарешті позвав Богданка. Удвох вони нарубали та притягли до стайні оберемки зеленого гілля.
Довгі сутінки ось-ось мали перейти в ніч, із заходу чутний був гул бурі, що наближалася. Ледве встигли накрити вцілілі стіни та завести всередину коней, як зірвався, зашумів вітер, загуркотів грім, почалася злива.
— Вечеряй і лягай в ясла, — порадив Семен. — У дощ хороше спиться...
Він роздягнувся до пояса, взяв боклажок і сів біля пролому дверей, схрестивши ноги.
— Не вгощає нас Петро, — мовив. — Не хоче. Лежить собі байдужий, ані корячка не піднесе. Ну, брате, вип'ю я сам жидівської вареної, раз ти не наливаєш! Смачна, хай їй біс — найкращої Мойша налив для побратима. Покуштуй ти, Богданку, теж трохи — покійний любив оковиту, міцно любив! А тепер я... щоб не думав Петро, якщо бачить нас із неба, ніби ми жури¬мось. Не личить козаку журитися — пий та гуляй, допоки червінці водяться! А може, — хорунжий замріявся, — а може, й на небесах Господь проханням угодників зоставив для за¬порізького лицарства хоч єдину корчму? Тілько хто в ній шин-куватиме?! Жидові до православного Раю з хрещеним людом не потрапить! То що ж, не стане де й випити? — він знову гарно приклався, горілка потекла по бороді. — Мабуть, грек або вірме¬нин... Точно, вірменин! Ти як гадаєш, Богдане?!
— У Раю, батьку, вибачте на слові, пан Бог не позволить пи¬яцтва.
— Отож-то... Тому чесний козак і не хоче помирати! А що ж, синку, робитиме в Раю мій Петро, чи, приміром я або ти?
— Казали отець Полікарп, що всі праведники славитимуть Господа нашого, співатимуть йому осанну.
— Он воно як... Знаючий чоловік...
Хорунжий повертів у руках боклажок, потряс ним, але на підставлену долоню впало лише кілька крапель. Пожбуривши спорожнілу посудину в двір, Семен піднявся.
– Ех,— вигукнув. — На день та раніше виїхати — принаймні, загинув би вкупі з побратимом! А гляди, й відбилися б... Їх і на¬скочило небагато, зарізяк проклятих: вершників десять-п'ятнад¬цять. Не слід було виходити проти них. Треба, синку, при напа¬дах із захистку одстрілюватися...
Він дістав шаблю, кинув коштовні піхви на долівку.
— Сюди зараз та п'ятеро козаків на добрих конях, ми б до вчо¬рашнього вечора наздогнали бесурів! Не судьба й відомстити... Ех!... Душа палає!...
Джура німував, пристиджений видовищем горя.
— Мене не чекай, — сказав нараз Апостол, — я буду зайнятий.
— Може, допомогти вам, батьку?!
— Ніхто тепер не поможе... Ні мені, ні Петру... А з цим... з цим синку, я упораюсь сам. Це мої мертві — я їх і повинен погреба¬ти! Ти ще встигнеш...
— А дощ?
— Сира земелька легше копатиметься...
Хорунжий байдужо вийшов під грозу. Богданко, залишений під дахом, спробував проковтнути бодай кусень мамалиги, та в роті посохло від перебаченого й передуманого. Тож лише напив¬ся води.
Опісля виглянув через пролом надвір. При сяйві блискавок ледве добачив, що запорожець, стоячи на колінах, шаблею довбе землю біля згарища. Рідкі спалахи висвітлювали одноманітні ру¬хи: замах-удар, замах-удар, замах-удар! Товсті, потужні грозові струмені намагалися зламати, зігнути самотню постать, але вона продовжувала затято і невтомно піднімати та опускати клинок: замах-удар, замах-удар! Хлопцеві зробилося моторошно.
Якби не жеребці, що мирно сопіли, стиха форкаючи час од ча¬су, якби не теплий запах їх великих, сильних тулубів, Богдану, на¬певне, здалось би лячно у темній стайні.
„Почну молитися, — нагадав він, забираючись слухняно до ясел. — За батька Семена, щоби зостався живий і здоровий; за батька Дороша, за маму й тата, щоби Христос узяв їх до Раю, за всіх чисто січових лицарів, щоби Пресвята Діва нас оберігала".
Виконуючи обіцянку ревно, думав, однак, і про інше: чому Апостол не чекає ранку; чи не отой загін, з яким вони заледь не стикнулися вдень, розграбував зимівник; де Василина — молода дружина осавула? Потім знову припом'янув монаха Полікарпа, котрий по куренях читав четьї мінеї, та й вирішив: якщо мене не вб'ють, а доживу до старості, піду на гору Афон, теж попро¬шусь у монастир...
На цій мислі хлопця здолав сон.
3.
Задовго до світанку, щойно припинився дощ, хорунжий вирив заступом яму і склав туди чотирьох побитих селян. Засипавши її та увіткнувши на горбку зв'язаний з двох палок хрест, він повер¬нувся до побратима. Вода всоталася у ґрунт, та щоб Петро не ле¬жав на брудному, Семен постелив дно рівця жупаном. Під поти¬лицю мертвому підмостив добрячий, фунтів на чотири, кисет турецького тютюну, поряд поставив боклаг варенухи, а обличчя покрив хустинкою, привезеною Василині. У ногах поклав пісто¬ля й решту подарунків, придбаних на Гасан-базарі перед від'їздом.
Обгорілий до невпізнання трупик немовляти, який знайшов у руїні, разом із потрощеною іконою та закопченою люлькою та¬кож поклав до покійника. Нагорнув руками могилу, а в головах поставив такий же хрест, що й у селян.
Затим назбирав хмизу, викресав вогню. Полум'я не бажало розгоратися, куріло, гасло, однак Апостол щедро підсипав пороху й дрібний трусок зайнявся, а невдовзі запалахкотіло і багаття,
Коли Богданко прокинувся, сонце вже зійшло, в казанку буль¬кала гречана з пшоном саламаха, а Семен допивав останню фляжку сивухи.
— Доброго ранку, батьку...
— Рости великий, синку.
Хорунжий дивився на джуру: міцний не по літах, розважний, кмітливий. Хороший лицар буде колись!
— Я вмиюсь, батьку?
— Біжи, Богдане. Та поспішай — наїдок майже готовий, по¬куштуємо свіженького.
Снідати, щоправда, хлопцеві довелося самому. Семен помішав ложкою саламаху, сьорбнув і знову звернувся до оковитої. Про¬те вино не брало: не глушило ані болю, ані докорів сумління, не приносило ні спокою, ні навіть байдужості.
— Погана горілка! — сказав низовик із серцем, спорожнивши боклаг. — Ну, й дідько їй у печінку... Збираймося, синку! Сідлай Шайтана й свого Орлика.
— Коні не годовані, — зауважив несміливо хлопець. — І вчора цілісінький день...
— Дурниці! Мій люципер витримає, а твій бахмат — татарсь¬кий, вони до голоду звичні. Ногайці в походах ніколи їх не году¬ють, кажуть, що без їжі твар легше перетерплює втому. А тата¬ри, аби ти знав, про коней піклуються ліпше, ніж про себе! „Ко¬ня втратиш — втратиш і голову", — говорять. Ото тілько в стре¬менах стоять, як хом'яки, щоб їм чорт, а в усьому іншому толк знають.
Ув'язавши речі, привішали сакви та зброю до торок. Напослідок попрощалися з могилами. Апостол перехрестився, проте на голос не здобувсь і без зайвого слова виїхав із дворища. Уже за ворітьми гукнув: „Хайда!", вдарив обох жеребців по кри¬жах.
Хутко домчали до знайомого броду, вибралися прикрим схилом у степ, а там пустили коней ступою.
– Ти знаєш, — запитав хорунжий несподівано, — що таке ясир?
— Знаю, батьку, розповідали.
— І чув, як їх женуть до Криму?... А я на власні очі бачив. Колись тут битий шлях був — ногайці людей у полон тисячами гнали! Тепер набагато менше. Претвич таки здорово переламав та¬тарським набігам хребта. Вже, що я застав, коли був твого при¬близно віку, лише тінь минувшини. Ослабла зараз орда — ослабла... А ясир ведуть, синку, просто: спутають руки за спиною си¬рицею, просовують у ремні на п'ять-десять чоловік одну жердь, та й поганяють канчуками. Хто впав, добивають... Всі чорні, висхлі, охлялі. А хто виживе, як скотину продадуть: чи в Пере¬копі, чи аж у Кафі.
Запорожець замовк, понурив голову, але ненадовго.
— Стій! — сказав раптом і озирнувся.
Степ жовтів розквітлими кульбабами, дзвеніли жайворонки, погідний вітрець дув за сонцем, у блакитному небі повільно пливли біломармурові пластівці дрібних хмаринок.
Семен напружено вслухався. Потім торкнув повіддя.
— Тарпани, — пояснив джурі.
А за мить рішуче звернув Шайтана праворуч, помчав риссю. Богдан старався не відставати. Так клусом і гнали до полудня, лише зрідка сповільнюючи алюр на ступу задля перепочинку. Нарешті в невеликому гаю спішилися, обтерли пітних коней. Опісля хлопець вийняв горщик саламахи та два шматки в'яле¬ного м'яса. Поївши й попивши води, поскакали далі. Напрям вибирав Апостол, намагаючись повсякчас простувати лівіше, чим на південь, але не настільки лівіше, щоб утрапити точнісінько на Січ.
Під вечір Семен почав уважніше, пильніше приглядатися до степу, до улоговин та дібров, частіше притримував румака і, кінець кінцем, у сутінках зупинився зовсім.
— Хай йому грець! — вилаявся. — Таки промахнулися. Вер¬таймо, доки ще дорогу видно!
Шайтан і Орлик слухняно помчали назад. Після короткої шаленої гонитви вершники здаля примітили у видолинку лиснючий перекат степової річки Висуні.
— Дарма, — мовив Апостол, — небагато й проминули, встигнемо...
Не задержуючись біля прозорої води, вони перебрели по піску на другий берег і знову їхали кроком аж до повного за¬ходу сонця.
На привалі джура зайнявся кіньми та вогнищем, а козак дістав маленьку торбинку з коричневими зернятками, потовк їх на камені, всипав у горщик. Затим залив наполовину, поста¬вив у жар. Вечеряли холодними припасами, але Богданко раз за разом позирав на таємниче вариво, хоча розпитувати соро¬мився.
Коли трунок запінив, а навкруг рознісся дивний гіркуватий запах, запорожець зжалився над малим і пояснив:
— Це турецькі кісточки. Кава називаються. Їх самому стам¬бульському султану варять.
— Навіщо? — подивувався хлопець.
— А щоб не спав, псявіра, цілу ніч! Це, синку, такий міцний напій, що як спожиєш, то сну ні в оці, ні у вусі. Купив я трохи у грека, хотів Петра пригостити... Він, Петро, призвичив ме¬не до кави. Гірка, ароматна — смачніша за сивуху, нехай їй біс!...
— Батьку, а чому всі січовики палять тютюн, а ви ні?!
— А тому, що люлька нюх відбиває, єретича душа!... Нам, ха¬рактерникам, її вживати не можна... Та не лякайся, жартую.
— Я вас ніскілечки не боюсь! Про вас кажуть, що ви спра¬ведливий і добрий...
— Ей, — скрушно хитнув головою, — якби ж добрий... Не все люди знають достеменно, а судять по тому, що бачать. Бува, на враження, чолов'яга — кращого й нема. А як виверне кожуха при нагоді, сили не найдеш почудуватися. На миру: чесний, мужній, а спідтиха-тиха товаришеві ножа в спину встромляє...
— А правда, що ви — найвправніший серед усіх січовиків на шаблях?! Що циганка вам нагадала...
— Брешуть і вони, як твої кобзарі, — перебив Апостол, — ніхто долі не вгада! І на клинках я не найсильніший, ні... Приміром, Михайло Вовк, побратим мій перший, Царство йо¬му небесне, то був славний козак! В усьому лепський: і рубака, й танцюрист, і пияк. Одчайдушний до безголів'я! Немає — згу¬били трикляті ляхи під Лубнами...
– Я його бачив... — мовив тихо Богдан. — Ви кращий...
— Га?
– Ви для мене, батьку!... Я виросту, я буду, як ви!
Семен лишень зітхнув на відповідь. Добре помічав, що хлоп¬чина за останні дні страшенно виморився, схуд. І хоч оченята блищали, та лице змарніло помітно. Однак довго спочивати зараз не мали змоги!
— Треба їхати, синку, — проказав, неначе умовляв.
Попивши густої кави, знову окульбачили коней. Місяць, не¬хай і надкраяний, світив задосить, аби не втрапити до кручі, тож скакали швидко. Випари степу аж п'янили, але холодний нічний вітерець проганяв сліпців. До того ж час од часу верш¬ники зіскакували з коней і бігли підтюпцем поряд, щоби зігрітися та розім'яти кістки. А ще Семен, украй дивуючи джу¬ру балакучістю, розповідав про мурзаків та ляхів, про Нали¬вайка, Лободу і Шаулу, про кошових дідів, старшину, походи й усіляку зброю.
Перед досвітом зупинилися. Як Богданко не запевняв, нібито відпочинку не потребує, Апостол змусив хлопця прилягти. За мить той спав, мов убитий. Та щойно зійшло сонце, козак роз¬будив джуру. Освіжилися річковою водою, з'їли по сухарю та куску баранини і — помчали далі вздовж високого берега.
Коні видимо стомилися, Богданко теж ледь тримався в сідлі, але Семен нещадно гнав уперед.
Майже в полудень на обрії забовваніла роблена могила. Коло неї і спішилися. Хорунжий сам оглянув обох жеребців, пробу¬вав, чи не попухли коліна, перевіряв підкови, потому спутав їм ноги і одпустив.
Хлопець хитався від виснаги. Коротко апостол пояснив за¬дум: дочекатися тут ясирників і викупити дружину Петра Дороша. Богдан був вражений — розумів, що шалена скачка не задля розваги, але не припускав, аби запорожець насмілився гендлювати з харцизами! Утім, малому нині хотілося лише спочинку. Торкнувшися головою трави, він одразу заснув,
Хорунжий вибіг на могилу. На вершині зосталося старе, невідь чиє спостережне гніздо. Видно було звідси довкіл на де¬сять верстов, а до містини, де Висунь впадала в Інгулець, зали¬шалося не більш, ніж версти зо три. Саме там переправлялися мандруючі Кизикерменським шляхом, іншого броду на право¬му березі не знали.
Щоби не задрімати на чатах, Семен не лягав, а тільки сів по-бусурменськи, скинув кольчугу, шлик, підставив чуприну вітру.
Незважаючи на жахні події, він не почував себе ані переможеним, ані пригніченим. Не стало побратима — обірвався і зв'язок з минулим, але це виявилося не кінцем життя, а кінцем мани. Разом із відрубністю поверталася й колишня свобода. Немовби ось-ось після довгої ночі зовсім поряд зійде сонце... Це, можливо, був момент, котрий випадає в житті кожному сіромасі.
Стріпнувши головою, хорунжий уважно розглянувся навкруги, але степ залишався безлюдним. Семен не допускав гад¬ки, що проґавив ясирників. Верхівці порожнем мали обігнати гурт, котрий гнав і худобу, і людей, до того ж кружною доро¬гою! Просто потрібно чекати. І вірити...
Найтяжче тепер, розумів він, порятувати Василину; та зара¬ди Петра мусить він зробити будь-що!
Коли на сході врешті закуріла піднята сотнями ніг та копит пилюга і показався великий загін, козак, не гаючись, спустив¬ся до підніжжя кургану.
Над хлопцем постояв, завагавшись. Раптово забаглося, як скочити в чорторий, сказати Богданові правду. Та витримав спокусу й вирішив: „Минеться цьогораз — неодмінно роз¬повім. А загину... хай нічого не прозна."
Розбудивши джуру, Апостол повідомив про наближення на¬падників.
— Я поїду до них без зброї. Ти чекатимеш тут. З могили ба¬читимеш: трапиться щось зі мною, тікай Орликом в очерети. Однак трапитись нічого не повинно, не переймайся.
— А якщо татари вас... полонять?...
– У Степу посланці недоторканні. Обманути ворога, раз він тобі довірився, для ординця верх безчестя. Наші братчики іноді сваволять, а ногайці ні-ні! Так що... не бійся!
Знявши шаблю та ножа, Семен поклав їх поряд з кольчугою і півгаківницею біля увіткнутого в землю списа. Повів джуру на вершину, пояснив, де та як притаїтися, що робити.
А обоз тим часом наближався. Уже ясно виднілися три фурманки, навантажені з горою, табунець коней, змішане стадо корів, овець і кіз. Позаду худоби йшли бранці, пов'язані у вісім ключин. Здаля Семен не зумів розібрати, чи багато серед полону жінок, але мурзаків, що гарцювали навкруг ясиру, полічив: дев'ятнадцять.
Зітнутися з ними, маючи за помічника недосвідчену дитину, рівнялося самогубству.
Перед бродом харцизи збили розпорошену валку до купи, потім почали переправу. Тільки-но перші довгогриві та довго¬хвості коники вибралися на сухе, Апостол мовчки обійняв хлоп¬ця і пригинцем збіг униз.
4.
Шайтан, одпочивши трохи від гонитви, видавався свіжим і повним сил. З місця він так легко зірвався в галоп, ніби міг мчати чвалом до вечора.
За півверсти від броду Семен осадив вороного; розвернув бо¬ком, скинув шапку, покрутив нею в повітрі. Затим вичікувально застиг.
Чужинці метушилися, проте ніхто не кидався в погоню. Мож¬ливо, їх здержував острах, що не знали справжньої кількості ко¬заків. Нарешті всі, крім одного, оточили вози, а відділений пома¬хав білим гостроверхим ковпаком над головою. За хвилю, зро¬бивши, вочевидь, розпорядження, зарізяка вже скакав до Семе¬на. Зброю він комусь передав — і ятаган, і кинджал.
Із владної поведінки та сукняного халата Апостол виснував, що їде ватажок. Однак вільною посадкою їздець скидався не на ногайця, а скоріш на низовика, та й кінь у нього, з білою правою ногою, з плямою на лобі, був дебелий і баский румак, а не карлуватий бахмат. Проводир-покруч?!
Що ближче під'їжджав харциз, то все пам'ятнішим і зна¬йомішим здавалися Семену його фігура, постава, манера праву¬вати. Коли відстань скоротилася утроє, Апостол розгледів об¬личчя й не повірив очам; але коли вершник зупинився за десять кроків, жодних сумнівів у запорожця не лишилося: поводирем розбійної зграї був воскреслий Михайло Вовк!
— Пугу! — весело привітався прибулець. — Здоров, брате!
– Здоров і ти, Михайле... Живий, виходить...
– А чи не радий мене встріти?!
Семен без розмов зіскочив з коня й сів, підібгавши ноги так, щоби по можливості спостерігати валку. Вовк підійшов, всівся навпроти, майже поряд, оскалився:
— А я знав, що нас доганяєш ти! Бо хто зарубав мого кращо¬го пластуна? А Крутія пожалів?! Якби він і не описав твоєї тварі, я би все одно здогадався. Ні, пане-брате, яким ти був, таким і зо¬стався. А віриш — я тебе й любив за це...
— Маю до тебе важливу справу!
— Повідай.
— У вас є полонені жінки...
— Та ще й багато. Удатний похід! Семен стиснув зуби.
— Продай мені одну.
— З радістю би, братчику, але... Ясир спільний, до Кінських Вод кожна душа належить не мені, а товариству. І навіщо тобі жінка?! Наша панночка шаблюка, як у пісні співається!
— Продай. Куплю, за скільки скажеш. Христом Богом прошу...
Зарізяка розвів руками.
— Пізно, Семене, Христа згадувати. Уже я не козак Михайло Вовк, а бусурмен Ак-Курт. Подивись сюди...
Харциз зняв шапку, подрану і заяложену, показав недавно голену, всіяну пророслим волоссям маківку: оселедця не видно було й сліду.
– Потурчився я. Так-так! Тепер молюся Аллаху, а не Йсу. Ал¬лах єдин на небесах, розумієш? Аллаху екбар!
Михайло раптово зареготав, показавши великі зуби, що хижо жовтіли з-під почорнілих, подряпаних губ.
— Хіба Аллах говорить, що треба убивати колишніх друзів? Щось ти путаєш...
— То випадок! — одразу посерйознішав Вовк. — Не я Дороша підстрелив, а мурзаки. Ех, Семене-Семене, хіба забуду, як ми втрьох ділили й затхлу воду, і порох?! Як ти мене від кулі Кремпського спас?! Та я...
— Віддай Василину!
— Цебто, Петрове подружжя?... Не можу: білий ясир! Ось прийде¬мо в Каратебень, затавруємо, почнемо ділити здобич — кому що випаде, не знаю. А в Кінбурні за таку невільницю-красуню дадуть купу золота. Золота!
Хорунжий дістав з-за пояса гаман, задумливо зважив його на долоні, жбурнув під ноги Вовку. Той підняв капшук, роз¬шнурував, вийняв кілька червінців, потому поволі всипав їх назад до торбини.
— Я думав: куриво, — сказав. — Забув, яке воно й на смак. Проклятий Магомет заборонив мусульманам і вино, і тютюн. А мені навіть уночі сниться, ніби курю. От що: я тобі Васили¬ну на люльку зміняю! Давай люльку — і дівчина твоя, клянусь Аллахом всемогутнім...
Михайло насторожено чекав. Затим знову зареготав. Не¬сподівано Семен нахилився вперед і щосили вгамселив кула¬ком у спотворене сміхом лице.
— Птху! — харциз витер кров. — Ось ти як, Апостоле. Не по-християнськи. Образив ти мене.
— Віддай Василину, бо я тебе уб'ю. Ти віриш?
— Вірю, дияволе, вірю. Ти завжди славився дуриною, ли¬шень прикидався святошею. А грошенят надбав! У Дніпрових плавнях, мабуть, з горщик дукатів прикопав, га? Де ж ти, бра¬тику, їх устиг заробити? Чи не з крові та грабунків?! Невже ти чистіший від мене, чи будь-якого гультяя?! Ото лиш різниця, що я шарпаниною займаюсь, а ви все мародерством.
Він замовк. Семен спочатку не хотів відповідати нічого, але не стримався.
— Відміна між тобою і мною — у совісті, — мовив презир¬ливо. — Ви не вояки, а смердючі пси. Ви по здобич ходите, а ми православний народ визволяємо з рабства — от і різниця.
– Бачив я, по що і чого ви ходите, — заперечив Михайло. — забув, як ми із Северином Тягин розоряли?! Скільки ти, пречесний, тоді хапонув? А у Брацлаві? А як по Бугу і Пруту чотири тисячі татарського ясира захопили в поселеннях — кого ти тоді визволяв?! — Вовк махнув рукою. — Так що, не хвались, облиш... Краще скажи: хіба ти дійсно вірив у перемогу, у по¬встання проти магнатів?! Я ще під Білою Церквою радив вам з Петром кидати все, бігти у вольницю, а ви не послуха¬ли. Старшина грабує і наживається, а чому ми мусимо гинути задарма? Мовчиш...
— Є речі, яких ніхто не в силах змінити, — відказав Семен. — Вояк має битися з ворогами, боронити віру, свободу...
— Боронити?! А хто буде нищити жидів, ляхів і ординців?! Хто зґвалтує жінок, поріже дітей?! О, так-так, ти тільки вою¬вав — а добивати беззахисних дозволяв мені й Петру. Та мені байдуже. І пану Жолкевському було вшистко єдно, що я, що ти, що кухар, що полковник; шляхетний гетьман вимагав ли¬ше зачинщиків! А тепер згадай, як ви, лицарі, забили Лободу; як ганялися у рові за Наливайком; як із підібганими хвостами видавали на розправу Савулу, Шостака та інших братчиків! Допомогло?! Врятували шкури?! То ви — пси, а я — Вовк! Я був Вовк і буду ним!
Він аж задихнувся від гарячкового крику.
— Про одне жалію, що не здогадався до поляків на службу піти. Дарма! Мені й на вільних хлібах непогано — сам собі пан. А ти? Чим ти зараз живеш?... Ради чого?... Як?... Слухай, — мало не зашепотів Михайло, — гайда зо мною. Ми удвох та де¬сятка три наволочі — і нам ні Сатана, ні Азраіл не страшні! Повіриш: крім Крутія, нема кому руського слова мовити. А з тобою ми побратими!...
– Ні, — твердо відмовив Семен.
— Ти поміркуй: за рік-два наскладаємо грошенят, а там махнемо на Украйну, купимо хатини, одружимося, заживемо...
— А Магомет? — глузливо зауважив хорунжий.
— Залагодимо, — Вовк знову притишив голос. — Бог про¬стить. Як йому молишся, як величаєш — не в цім суть. Головне — вірити!
— Та май ти божеського хоч на макове зерня, не скотився б до нікчеми. Посіпаки твої — шолудиві шавки, а ти коло них — вов¬кулака скажений! Розгубив совість, розтратив честь; мого това¬риша убив, його дружину на продаж ведеш, немовля живцем спалив — і хочеш, аби я, низовий козак, із тобою, Каїном, по Степу падлом промишляв?!
— Отже, так?! — очі харциза звузилися.
— Саме так! Я нікого в житті не зраджував!
— Ні, брешеш, зрадив! Я, Семене, любив тільки тебе: ти такий же одинак. Я любив тебе понад спасіння власної душі. усім сер¬цем; а ти радше до Дороша прихилявся, ніж до свого хресного брата. Ти зрадив, зрадив мене!
— Перекручуєш, Михайле... Ми думали, ти вбитий... Але мені є чого стидатися, — погодився хорунжий. — І чорне діло чинив не раз, попирав і людське, й боже... Бачу, знаю, що винен — не ви¬правдую себе, на інших глядячи! Хоч дещицю, та пробую спокутати...
— Правдивий апостол, — плюнув на землю Вовк. — Ні к бісу не годен для чоловічої справи. Святенник! Іди в ченці, постись, забудь. що був мужчиною! Ти баба, а не воїн!
Семену аж жовна надулись, однак він не відповів на образи. Натомість стиха мовив:
— Михайле, якщо не бажаєш продати Василину, візьми мене замість неї.
— Та ти здурів, козаче!!
— Я доправлю її в Умань і приїду, здамся тобі. Куди скажеш! Хрест святий, що приїду.
Вовк заперечливо похитав головою. Обличчя його, і без того видовжене, загострилося, спохмурніло. Ще раз, набравши з капшука золотих монет, перебрав їх пальцями, байдуже, повільно висипав, затягнув мотузок і перекинув торбинку Семену.
— Торг закінчено, — процідив. — Тепер порозмовляємо інак¬ше, герою. Сиди-сиди, не рухайся!
Він здійняв правицю догори, подаючи комусь звістку.
– А зараз оглянься! Бачиш: двоє з луками. Із сорока кроків во¬ни не промахнуться і на повнім скаку. Навіть у зріст піднятися не вспієш. І не треба на мене зневажливо витріщатися — від во¬рога слід постійно чекати хитрощів! Ти теж, Апостоле, зі мною не доконечно щирий: чому не признався, що з тобою хлопець? Я все рівно про нього знав давно. Чуєш: коні скачуть? Везуть тво¬го джуру. Живого чи мертвого, цікаво? — звідсіль не видно...
— Я тебе вб'ю!
— Побратима, що з'явився до тебе з порожніми руками?! Ти забув обітницю? До того ж, варто мені змахнути, і мої лучники втикають тебе стрілами, мов їжака. У будь-яку мить...Це я, брате, можу тебе вбити! Але не подам знаку... Угадай, чому?! Бо я для них — джигіт! Я не душогуб — а батир!
Михайло підвівся. Семен також устав. Якусь хвилю зосередже¬но вдивлялися один одному в очі, потім зарізяка процідив:
— Хоч що там верзла божевільна баба, я тебе опростую! З ме¬не досить нашої бесіди. І оцього хлопчини...
Вовк гукнув по-ногайськи до двох вершників, котрі за мить прискакали, ведучи в поводу Орлика з Богданом у сідлі. Бусурме¬ни весело джеркотіли. Хорунжий зрозумів: боялися більшого — ватаги переслідувачів та збройного опору, а захопивши полоне¬ного без бою, тішилися удачею.
— Хорош ясир! — заговорив Вовк до Семена. — Гарний яни¬чар вийде. А як овалашимо, то й наглядач у гаремі. Стривай, чи не його батька ти?...
– Мовчи! — ревнув запорожець і блискавично схопив харци¬за за горлянку,
– Пусти... дурню!...—Михайло одірвав од шиї дужу руку, вда¬рив козака коліном, потужним стусаном відштовхнув на пару сажнів. — Ані руш, бовдуре! Татари стрілятимуть!...
Він відітхнув, покрутив головою, сказав:
— Я тебе милую! Востаннє... Забирай кревні червінці, сідай на коня й одправляйся, куди хочеш. Але затям: я тобі вже нічого не винен! І нікому нічого не винен!
Лучники, що підійшли ближче, натягали тятиву. Під прицілом Семен підняв гаман, заткнув за пояс, затим скочив на свого жеребця.
— Дякую, — відказав. — Надалі я тобі теж нічого не винен. Ти вбив мого побратима — однині ми лише вороги...
Михайло глузливо вишкірився, а ногаєць вперіщив Шайтана ременем. Румак здригнувся й поніс козака у відкритий степ.
5.
Разом із джурою Апостол утратив усю поклажу, припаси, а найголовніше — зброю. Однак розпачу не було. Не мучили Се¬мена тепер і сумніви, бо уже не мав вибору. Або пан, або пропав! Завтра харцизяки дійдуть до Кизикерменя і стануть недосяжни¬ми...
Очерети та вербняки тривожно шуміли. Вітер гнав проти течії сиві гребінці. Повільно закочувався за обрій багряний сонячний диск — на зміну невдалому дню йшла ніч.
Забрівши по коліна в річку, хорунжий умив пашіле лице, освіжив голову, усмак, жадібно напився холодної води. Потім виламав у березі короткого, замашного дрюка, зробив із нього щось на зразок пернача. А з першими сутінками перев'язав коневі мор¬ду одірваною від пояса смужкою і рушив попід комиша¬ми, скрадаючись мілиною якомога тихіше.
„Бусурман" посилився; проте хмари він не розвіяв, а навпаки: здавалося, наганяв із моря задля потіхи ще більше. Коли нарешті до Семена долинули голодне мукання та запах вареного м'яса, стемніло остаточно. Припнувши Шайтана за вербину, Апостол виліз на дерево й роздивився місцевість.
Біля багаття, що догорало за сотню сажнів од берега, сиділо не менше дюжини мурзаків. Фурманки та скот стояли між річкою та зарізяками, але далі на південь. Десь там, вочевидь, тримали і ясир.
Харцизи гомоніли, зрідка грубо гоготіли. Один з них звівся на рівні – козак узнав по високій постаті Михайла — двічі щось нерозбірливо вигукнув. Невдовзі на покрики з темряви, з про¬тилежних кінців табору, підійшла пара дозорних, сіла до вогнища Інша пара не відразу піднялася й нехотя розбрелася на пости.
Ще за якийсь час коло вогнища здійнявся галас; бесури по¬вскакували, розкидали й притоптали головешки, хтось закричав молитву „Ілла, ілла...", а потім поступово все почало стихати.
Семен зліз із верби. Заправивши сорочку, тісно оперезався, перемотав онучі. Підібрав свій саморобний пернач, поплескав на прощання Шайтана і неквапом подерся по кам'янистому схилу. Окрім звуків, що видавали присутність худоби, він не чув нічого, однак цього було попервах достатньо.
Де містяться вози, уявляв добре, тому попластував туди обе¬режно, час од часу тихо підводячись навкарачки. Та коли вкотре визирнув і угледів попереду обриси підвід, круг нього раптом виникло з півдесятка людських тіней. В один голос вони зале¬ментували й кинулися на хорунжого.
Дрюком він збив долі першого, ногою другого, випручався від чіпких рук, що хапали за сорочку, за плечі, звалив на траву ще когось і рвонувся у степ. Але знову перед ним неначе з-під землі виросли ординці, через чийсь тулуб він перечепився, впав, а тоді вже навалилися кошлаті, смердючі овчини, і ні відчайдушні спроби вирватися, ні звіряча лють не допомогли. Шкіряним паском здушили шию, ламаючи руки, стягли лікті на спині, в мент сповили ноги.
Хтось перевернув його копняком на бік, присів, твердими паль¬цями стис нижню щелепу, злорадно пирхнув. Семен упізнав Михайла.
– Я тебе чекав, — просичав Вовк. — Ти мусів прийти, при¬повзти гадом до мене! Хотів обхитрити смаленого сіроманця?! Це ще нікому не вдавалося! Я кишками чую небезпеку! Я — справжній козак і лицар. А ти — ти крамар, гречкосій, черун! Птху!
Харциз випростався. По його слову запорожця за ноги поволокли кудись, завдаючи страшенного болю у викручених плечових суглобах, Та Апостол, відчувши миттєву млість, лише скреготнув зубами.
По новому наказу ватажка його посадовили; щедро витрачаючи сирицевий мотуз, старанно, не поворухнеш ані головою, ані рукою, прикрутили до колеса так, що ліктями, лопатками та потилицею він немов зрісся з дерев'яним ободом і спицями.
— Ну, зручно тобі? — запитав Михайло.
— Еге ж, — простогнав Семен. — Тілько... вісь у хребтину му¬ляє трішки.
— Потерпи, брате, до ранку. Відпочинь... І я піду посплю, а то повіриш: очей не зімкнув, гостя дожидаючи. Та недовго вже.. Діждався. А удосвіта ми тебе скатуємо! Жаль, не вийде посадо¬вити на палю — забарно, часу багато займає; а ми поспішаємо Сам розумієш: товар може зіпсуватися. І таки дійсно жаль, майстер у мене є відмінний — тобі сподобалося б!
— Кажуть, — над силу усміхнувся січовик, — що це, ніби ко¬мар у сідницю кусає?
— Ніби комар, брате, — погодився Вовк. — Ну, дарма, я інше вигадав. Міг би й зразу прикінчити, але заради давньої дружби вибрав кару знатну. Ми тебе кобилами розірвемо. За ноги — і в різні сторони,
— Жартуєш... А нехай ногу відірвеш? Як же без ноги ходити?!
У відповідь Вовк копнув низовика по ребрах. Потім ще і ще. Семенові перехопило подих, одначе свідомості він не втратив.
— Ослаб ти, брате, — зауважив, кашляючи, — без горілки і тютюну. Видать, толокно й сире падло не до смаку?
Новий удар чоботом влучив у лице.
— Облиш, — порадив козак. — А хочеш бійки, візьми шаблю.
— Не діждеш шляхетної смерті, — аж знавіснів харциз. — Сконаєш, а не загинеш! Згниєш...
Вовк несподівано накинувся на своїх посіпак, проганяючи їх на ночівлю. За хвилю вони із Семеном зосталися наодинці. Обоє мовчали.
— Спочивай, — сказав перший Михайло. І додав: — Я на тебе зла не держу. Але один з нас має завтра померти. Ти й так... зайвих пару років живеш. Над Солоницею... то я підстрелив Чало¬го! Двічі цілив у тебе, а попав...
— Чому?! — сторопів Апостол. — За віщо?!
– За зраду! А окроме... Я не говорив, що мені нагадала тоді стара відьма. Тепер скажу. Побратим уб'є побратима — от що!...
— Ти сказився, — виснував хорунжий. — Бо¬жевільний... Добре, забий мене! Але відпусти джуру. Хлопчак...
- А може, і Василину з ним?! Та я краще завтра вас трьох порішу, ніж звільню хоч когось! Спочатку їх, а потім вже й тебе, христарадника!
Він востаннє копнув Семена носаком у груди. Потім, не мовля¬чи ані слова, пішов геть.
Запорожець заплющив очі. І мов провалився у пітьму... Чи то заснув — проте, який міг бути сон? — чи то знепритомнів. Зда¬лося, наче лежить навзнак у тісній домовині. Жарко й душно. Силкується зрушитись, ковтнути свіжого повітря, але згори сип¬леться земля, забиває ніздрі, рота, вуха, очі... І моторошний голос начитує: Семене, Семене, Семене...
— Батьку Семене, батьку Семене!
Голос звучав наяву. Повільно приходячи до тями, Апостол пригадав, де він знаходиться, відчув налиплу на лице й тіло мош¬кару, а затим упізнав і того, хто кликав.
— Богдане?!
— Це я, батьку.
— Ти сам?
— Так. Я тут, біля вас, з другого боку підводи!
— Ти... прив'язаний?
– Так. Я пробував, не розплутаюсь. Надто міцні вузли!
— Пробач, синку...
– Це я винен, що мене захопили! Я пізно їх помітив і не встиг до Орлика. А вони догнали... Батьку... мене що... завтра вб'ють?!...
– Не посміє, ні! Не вір! Лякає Михайло... Не підніметься у нього рука на дитину! Не зможе... Хіба він звір?!
Хорунжий переконував, не вірячи власним запевненням. Прекрасно пам’ятав же, як плюндрували побужний Могилев і Вовк колов ратищем без розбору чоловіків, жінок, дітей... Утім, тоді й Апостол... Та й не лише тоді!
– Послухай, Богданку... – нерішуче почав козак. А потім, неначе шубовснув в ополонку, раптово признався: – Це я тебе зробив сиротою. Рідного твого ненька... я... зарубав... Не хотів!...
Не став пояснювати, що у запеклім бою, під оглушливим гарматним обстрілом, щойно розтяв батька, помітив і його пораненого сина, котрий виповз із намету; підхопив малька поперед себе на сідло і помчав за загоном Кремпського. Не згадав, що Дорош наполягав: “Кинь замірка! Втомиш коня!” Не розповів, як удвох з Петром пробиралися через кільце піхоти, як відстрілювалися від кварцяників на переправі через Дніпро – і все одно не кинули хлопця!
– Прости... якщо зможеш...
Вбивство трапилося немов з чужої недоброї волі! Коли впав підбитий Чалий, Петро вказав рукою на коника, припнутого до обгорілого намету. Не роздумуючи, Семен скочив на чужого бахмата, та звідкіля й вихопилась молода жінка, спіймала повід і одразу рухнула, повалена кулею в голову. З іншого боку налетів кремезний кмет, розмахнувся сокирою... Чоловік тільки черкнув Семенову ногу – і якби не замахнувся вдруге!...
– ... я не бажав йому смерті... Чи простиш?...
Чатовий зачув балачки і загорлав по-ляськи, аби смердячі лайдаки і лотри заткнули пельки, бо їх мосць Курт-ага спочиває. Цього гультяю видалося замало, і, підійшовши до Семена, він кілька раз шмагонув куди попало нагайкою.
Знову запала тиша, порушувана лише вітром, цвіркунами та ремиґанням худоби. Джура, мабуть, дрімав – до січовика він не озвався, а той не насмілювався розбудити хлопчака.
Різні думки тіснилися в голові хорунжого, була серед них і мисль про смерть, одначе він не страшився кістлявої з косою. Щоби її ласка, без вагань зміняв би власну кров на життя Богдана, по краплині віддав би своє життя за хлопця, за побратима, за його дружину та дитя. І лютував, що не здатен бодай відомстити...
Апостол неначе марив: то спогади, то мрії виразно поставали перед зором, але втямлювався і усвідомлював, що ось він тут, коло селянського возу, перевитий ременями, а зі сходом сонця на нього чекає безжалісна розправа. Ну, та нічого, думав, то короткий біль. Перетерплю. І снив степом, вільним конем, боєм пліч-о-пліч з братчиками, з живим та веселим Петром...
6.
– Тихо, прошу пана... – хтось торкнувся правого рамена.
Семен розплющив очі. Уже ледь-ледь сіріло. До сходу сонця залишилося, ачей, зовсім недовго...
– Тсс, – прошепотів гугнявий, знайомий голос прямісінько у вухо, – не озивайся. Я тебе вивільню...
– Хто ти? – ворухнув сухими губами низовик.
– Я – Крутій, – рятівник перетнув ножем сирицю на горлі. – Не забув: три дні тому? Я не в уразі! Я, пане Апостоле, теж був козаком, лейстровим! Ви мене, я вас. Умерти ніколи не пізно. А здоровий пес кращий здохлого лева. Отож... Я вас звільню, і тікайте!
Пута з рук запорожця упали. Він спробував розвести лікті. Потерпле тіло відгукнулося жаркою хвилею кольок. Крутій тим часом переповз до ніг, почав різати вузли там.
– Тікайте поза фурманкою, мимо корів, до води, – радив колишній реєстровик. – Повзком, повзком, а в очереті сховаєтесь. Ви мене, я вас. Якши? Тільки тихо, заклинаю...
– Дай шаблю, – сказав Семен.
– Ні, не чіпайте! Не треба! Тікайте...
Хорунжий схопив Крутія за правицю.
– Шаблю...
– Ні, прошу пана, ні...
– Тоді віддай ножа!
— Не забирайте, я зашумлю. Пусти! На по!...
Та запорожець уже валив, затискаючи рота, хирлявого зарізяку горілиць, а другою рукою викручував кисть з лезом, спря¬мовував жало під серце. Крутій звивався в'юном, трепетав, виря¬чувався, по-німому розпачливо мугикав, але враз ослаб і зіщу¬лився. Козака аж дріж узяв від миттєвої огиди. „Прости, Госпо¬ди, — зашептав, — він хотів усіх погубити...”
Обтерши долоню об шаровари, вийняв криву шабельку-яни¬чарку з піхв. Прислухався — жодних ознак тривоги чи метушні не було. Постать вартового ледве маячіла у напрямку Висуні. Можливо, Крутій стояв на чатах напарником? За будь-яких об¬ставин необхідно поспішати!
Апостол замірився підвестися, проте в голову прийшов ліпший задум. Січовик стягнув з убитого засмальцьовану бара¬нячу кожушину і шкіряну шапку, прислонив мертвого до колеса замість себе. Тепер татари не скоро похопляться, якби зуміти вибратися з табору непомітно!
Скрадаючись і пригинаючись, Семен із одягом обійшов кру¬гом воза; „пугу", сказав неголосно, торкаючи Богдана. Джура ши¬роко розплющився, немов завидів привид, але змовчав, тямущо кивнув. Окрім рук за спиною, ноги йому були зв'язані теж. Кількома змахами січовик перерізав сирицеві ремені, затим дав ножа, мовив:
— Біжи до води, хлопче. Надінь оце!
— А ви?! Я з вами! Я вас не покину...
Щезнути удвох зараз було найпростіше. Однак у полоні зали¬шалася Петрова дружина. Семен мусив порятувати її! А що ро¬бити з рештою земляків?!
— Ні. Одягайся...
Богдан покірно натяг кожух, насунув завелику шапку на вуха. Зненацька сказав:
— Батьку... я давно знав... що ви мого тата... Бачив тоді...
Апостол відчув холодну порожнечу. Спитав:
— І ти... не говорив?!
— Спочатку боявся. А потім... зрозумів... Батьку Семене, я вас... Ви все одно найкращий!
У хорунжого від несподіванки закрутило в носі. „Баба, баба!” кріпко прикусив він зуби. А вголос повторив лише:
- Тікай, синку!...
Якби навіть і вдалося звільнити полонених, зміркував у думці, то що далі? Битися проти наволочі безнадійно. Харцизи пе¬рестріляють з луків вимучених людей, та й по всьому. Відкритий бій не мав рації.
А вивести непомітно з табору півсотні душ ясиру — взагалі пуста затія. І гаятися не можна!
— Батьку... — Богдан вагався. — Маму убив ваш побратим...
— Михайло?! — вразився козак,
— Так... З пістоля. Я... я...
Апостол на мить яскраво побачив простий смисл свого життя. І докарбував у пам'яті до гріхів побратима-перевертня ще одну невинно загублену душу.
— Не плач! — промовив. — Іди до бранців! Не ховайся, йди відкрито. А там — ріж мотузи підряд. Тільки нехай почекають; як зчиниться галас, тоді вже дружно бігти! Ну, все... все!..
— Я не плачу... Я піду! Я все зроблю!
Хлопчина рушив до місця ночівлі ясирників. Хорунжий провів його поглядом, затим пошукав мурзаків. Для себе вирішив; треба захопити заручником чи вбити Вовка. Іншої ра¬ди не було. Лишень без ватажка загін ослабне й розгубиться. У цім — єдиний порятунок.
Поодаль, за підводою, добачив табунець бакеманів. Там і спали татари, тримаючи коней за похідним звичаєм на арканах. Упав¬ши на землю, попластував до харцизів.
Розвиднілося настільки, що січовик помічав окремі листочки на пагонах деревію та полину. Час для скритності було втрачено. Тепер, окрім ґвалтовності, Семен ніяких козирів пред'явити не міг.
Серед різномастих бахматів він упізнав високого жеребця-білонога. Та дістатися до господаря було значно важче — Вовк лежав не скраю, а майже всередині гурту. Інакшого виходу, як пробиратися поміж сплячих, не зоставалося! Хапливо перехрестившись, тримаючи яничарку напоготові, Апостол звівся у по¬вен зріст. Коні стиха зафоркали.
Стримуючи подих, низовик обережно переступав ногайців, вістрям шаблі здаля тягнувся до горлянки Михайла.
Раптом хтось із сплячих обперся на руку, нерозбірливо зіпонув. І Семен, замість колоти Вовка, з розвороту перерубав навпіл лице схарапудженому вояку.
Одразу здійнявся шарварок, заблищали кинджали. Захищаю¬чись, Апостол когось ударив лезом по шиї, другого полоснув по¬перек, розвалюючи живіт, наскрізь пропоров третього.
Серед безладу й веремії бачив непорушного, сум'ятного Ми¬хайла з оголеним ятаганом, проте не мав змоги, не в силах був просунутися до нього бодай на крок.
Ураз пролунав нестямний вигук і всі татари повільно розсту¬пилися, утворюючи круг. Водночас свиснула стріла, вп'ялася за¬порожцю в ліве плече; та Вовк, навісніючи, знову прокричав свій наказ, підкріплюючи його прокльонами, а потім якось мирно, втомлено мовив до Семена:
— Хочеш битися? Я сказав їм, що ти — великий козак-чаклун, якого ніхто не здатен подолати, крім Ак-Курта. Зате, коли я тебе посічу на капусту, твоя сила повністю передасться мені. Будемо битися. Сам на сам! Тепер ти радий?!
Хорунжий рикнув, вирвав зазубрений наконечник із рани. Продовжуючи щиритися, запитав:
— А ти? Ти мене не боїшся?!
— Мені начхати, навіть якщо ви з Петром характерники! — відповів Михайло. — На шаблях я ні чорта, ні диявола не зляка¬юсь. Хай буде, як буде!
Поклавши зброю, він скинув брудну до чорноти бавовняну со¬рочку, оголив м'язистий торс, позначений десятками дрібних і крупних шрамів.
— Почнемо! — усміхнувся. — Це доля. Я, брате, герцю не бажав. Доля! Хоч і любив я тебе найпалкіше, та й ненавидів най¬дужче! Це прокляття...
Вовк із силою рубонув згори донизу, немов намірився першим наскоком прикінчити ворога. Січовик відступив, вільно погойдуючи гострою сталевою штабою. Яничарка була куца й вужча, ніж звично.
Двійко наступних нападів він одбив, однак при зіткненнях відчув, що шабелька далебі ненадійна, звірятися на її міць не варт, а слід найуважніше пантрувати за поведінкою та помилка¬ми супротивника.
Коли Михайло знову замахнувся зверху, Апостол блискавично ковзнув клинком по клинку навстріч, вивертаючи руку, міцно затис ефес кистю, коротко ударив обушком по лезу вище гарди. Жалібно дзенькнув метал і в кулаці шарпанщика замість смер¬тоносного меча залишився непридатний оцупок!
Глядачі вражено скрикнули. Проте Вовк, пожбуривши улам¬ком в Семена, негайно відскочив до ногайців, вихопив у пари ближніх кожною рукою по ятагану.
І знову хорунжий відступив під шаленим подвійним натис¬ком, зберігаючи однак внутрішню несхитність і впевненість. Він неначе спостерігав збоку, бачив усе дійство чітко й трохи сповільнено, мов у гнітючому сні; не думав про небезпеку, а ли¬ше обережно, пильно вів поєдинок.
Ось Вовк широко, наче косою, махнув однією шаблюкою на рівні колін, затим одразу розвернувся кругом, б'ючи другою навідліг по плечах. Апостол підхопив цей рух, притиснув яни¬чарку знизу, не розриваючи доторку крутонув — і ятаган по¬летів у натовп зарізяк.
— Дев! — зойкнули мурзаки. — Дев!...
Видимо розгубився і ватажок. У відчайдушному запалі він стиснув держак обіруч, з покриком метнувся вперед, піднімаючи руків'я вище голови. Запорожець, опустивши клинок, вижи¬дав, та раптом швидко тикнув Михайла вістряком у правий бік грудей!
Негайно відпустивши застряглу в ребрах яничарку, він устиг обхопити долонями і вирвати з ослабілих ворожих рук лезо ятагана; копняком у живіт звалив Вовка навзнак, а шаблю повів по колу, випереджаючи зрадливий напад. Татари сахнулися. Хвилю всі стояли нерішуче.
Несподівано від возів долинув мушкетний постріл, і одразу почулися голосні вигуки. Вочевидь, знаючий чоловік дістався до рушниць на підводі. Хтось із ногайців перекинувся, інші затарабарили, заджеркотіли. Зчинилася метушня.
Харцизи ловили неосідланих бахматів, стрибали їм на спини. На хорунжого ніхто не звертав уваги. За якусь мить ординці, мов галич, розлетілися навсібіч! Лише кислий кінський запах, стоптана трава та півдюжини трупів свідчили, що тут допіру знаходилися вороги.
Продовжуючи стріляти й галасувати, звільнені бранці спішили на поміч. Хлопчина в розхристаному кожушку стрімголов нісся на чолі загалу. Позад них уже займалося на зорю.
Апостол устромив шаблю поряд з тілом Вовка, зморено покляк. Із порізаних долонь скапувала кров.
Смерть спасувала. Стара добра знайома обмежилася сьогодні тим, що зруйнувала вщент життя, знищила дружбу, забрала по¬братимів...
Живий, але одинокий, як ніколи, з понуреним обличчям, Семен чекав на хлопчика, котрий підбігав ближче й ближче.