От, ти, кажеш, що брехуни скрізь. Неправда. Не скрізь. А так, тільки подекуди трапляються. І, здебільшого там, наверху, у сферах,... у владних. Щось, ото, як вже пообіцяють, а потім, як виконувати, то й кажуть, що за неспроможністю розтопити вікове сало Антарктиди кожному громадянинові буде надано благ у кількості однієї малесенької шкірочки від шкварочки з промежини жирнючого кнура... Ласуйте, шановні громадяни, та не зловживайте і пам`ятайте, що холестерин шкідливий для вашого здоров`я.
У нас же, не у сферах, а так, серед простого люду, теж є ця порода, тобто, як найчастіше, то шахраї різних мастей та розмірів. Ну про них ми не будемо – вони того не варті. А от, як значно рідше, то трапляються й брехунці... А, хто ж то є брехунець? -Ляпалка, калатало та свій власний неуковий фантаст, як то кажуть, для покращення настрою усього села.
Цікаво, що кількості брехунів та брехунців між собою пов`язані. Чим більше брехунів, тим менше брехунців й навпаки. І чому ж воно, ото, так? Да... Як казав наш сільський батюшка, отець Кирило, коли приходилося лізти за словом у кишеню: темна вода во облацех...
А, як є поряд брехунець, то жити і легше, і веселіше. Іноді так буває життя полегшить і розвеселить, що, як то кажуть, і сміх, і гріх. Та, що я все розмазую та розмазую літол по мармизі. Коротше, слухайте...
У мого міського приятеля, який, як то кажуть, усім своїм жінкам вірний був, однією з чергових тещ була художниця. Звали її для слуху й письма досить непросто: Зоя Гвідонівна. Прізвища ж її, я не знаю, хоч воно, мабуть, теж було не гірше...
Мала теща від зятя ще й два прізвиська, кожне на свій настрій. Коли поганий, то походило воно від Гвідонівни, а як саме я не скажу. Бо, ви вже дорослі хлопчики та дівчатка, то й здогадаєтеся самі... А, коли хороший, то від Зоя - Зозо, Королева Хвей. Мамою же, він її кликати встидався, бо теща була старша зятя всього на 5років. Отакий, ото, інтелігент.
Сталого сімейного життя у Зої не склалося. Хоч мама, як дама була й дость темпераментна...
-Та, ніяка вона не температурна! От запрілий дурень ти, Федьку! Як щось не ясно, краще спитай потім тихенько. Письмово. І, я тобі все поясню. А зараз, не перебивай!
Отож, досить темпераментна. Хто, як і Федько не розшурупав, тим скажу, що це, всмислі, мужика їй потрібно було не слабака та не зрідка.
Так, ото, й зустрічалися з нею по життю різноманітні дружні організми. З кимось довго зустрічалися, з кимось ні. Як карта лягала, чи як довго лист перед травою вистоював. Хто його знає? За всіх не буду, бо то мені не відомо. А от за дружбу тещі з морським офіцером приятель мені сам розповів. Доречи, з її ж слів.
У них того дня сусіда в дурдом забрали. Шизофренія його укрила. Медицина сказала, що то все від п`янки. Отож, визнав він себе пасажирським літаком марки „боїнг”, керованим терористами з Аль Каїди, на шляху до будівель Всесвітнього торгівельного центру в Нью - Йорку. І почав при наближенні до нього, когось зростом вищого за метр шістдесят, з криками „Алах акбар” і, розчепіривши руки у вигляді крил, стрімко брати на таран...
За тиждень майже всіх дорослих сусідів переатакував. Не пощастило так й Гвідонівні. У неї, хоч всього й метр шістдесят один, але виявилося, що для пильнющого воїна ісламу і цього одного сантиметра вже й цілком достатньо. Йшла, ото, вона собі увечері з роботи в ізостудії. І, була глибоко занурена в наукові думки про відношення розмірів ваньки до сейсмостійкості його встаньки. Та, як вже підходила до під`їзду будинку сусідський Боїнг раптовим тараном звалив її на клумбу й одразу хотів летіти до наступного хмарочоса. Та мама-дама зовсім не збиралася так просто розставатися і тому міцно вхопила його в обійми руками і ногами та для ще більшого зміцнення стиковки штопором увігнала свій язик йому до рота, який саме закінчував кричати слова „Алах акбар”.
Від такої контратаки Боїнг швидко прийшов до тями. І, дрібними плювками звільняючи рот, одразу згадав, що він просто собі Петро Іванович Кобиляка, а зовсім не захоплений терористами літак. За професією токар. Зразковий сім`янин, але не в міру п`ючий. А ще, батько двох дорослих дітей. Повний імпотент. Про що й тут же по звільненні рота повідомив уголос. Та навіть це не вплинуло на Гвідонівну. Вже рука її зі спини сусіда потяглася до його штанів... Вже став слабнути опір його у всіх місцях крім того, де шаруділа її наполеглива долоня... А там, опір вже був почав стрімко перетворюватися у напір...
Як, раптом, згори по ним вперіщів кислотний дощ із градом. З вишневих ягід з кісточками. А, також, були у ньому ще різані абрикоси, сливи та яблука... То напрочуд рішуча дружина Івановича, рятуючі сім`ю, вихлюпнула з балкона відерну каструлю компоту, що саме зкис від жари... І, яка не була Гвідонівна гаряча конячка, але після хімічної атаки скисла теж... Хоч потім, все–таки, запропонувала сусідці для її Петька свої ліки від аеротеророманії та імпотенції. Але супруженція чомусь обрала послуги тільки офіційної медицини...
Отож, сиділи вони того дня ввечері на кухні за пивом і обговорювали вояж Івановича на новосілля до дурдому. Приятель був радий, що таку рахубу нарешті збагрили з їхнього під`їзду. І з позицєю своєю нікуди не ховався. А, теща з жінкою, навпаки, Петра по–бабськи жаліли. Казали, що у цьому він аж геть не винен, що то все його жінка Тамарка, клята упириця. Висмоктала вночі кров у нього з голови й зовсім занапастила чоловіка. Ну, а приятель їм на це й сказав, що з якої голови, то ще нам не відомо. У відповідь, Гвідонівна, почала підкріпляти свою думку життєвим досвідом.
Отож, був у неї, значить, знайомий один. Морський офіцер із Росії. Нічого такого між ними, звичайно, не було. Вона ж-бо не синявка вокзальна, яка небудь. Коротше, його корабель вже кілька років стояв в Україні на приколі. Отакий, вибачте, прикол. Загнали судно на ремонт, полагодили, а потім Росія не знайшла чим розрахуватися за роботи. Ненька ж, корабель не відпустила, щоб дочекатися розрахунків. От і служив екіпаж в основному по місту тиняючись. Ото, такий кавалер до неї й вчепився.
Гарний був чолов`яга. Високий та стрункий. І з ямкою на бороді повний порядок. Правда, дещо загадковий окремими місцями. Глибоко вірив пан офіцер у паранормальні явища. А, від нудьги ще й забажав навчитися мистецтву пензля. Отож і займалася з ним теща в ізостудії різною пензлятиною. А між ними, не думайте, знову, прозвучало, що ні-ні. Після цих слів приятель вже почав серйозно сумніватися, що так вже й нічого. А Гвідонівна, між тим, захоплено продовжила оповідь, що, як не торкатися паранормального, то мужик,... як мужик. Сильний і напористий, витривалий та вмілий... У малюванні ж, звичайно. Спочатку був не дуже вмілий, а потім теща, як талановитий педагог, направила його якості в потрібне місце. Великі надії подавав. І, знову ж уточнила, що лише в малюванні. Але, тільки хоч би що нагадає про паранормальне. І всьо, рот не закривається, а малюнки стоять, а фарби підсихають... Тут головне було якось яскраво тему змінити. Наприклад заговорити про Данаю, Тіціана картину.
-Та не Даваю Ціціана, Федьку. Ти знову, ворохобало, губи розчепірив. Я ж казав, що як не зрозуміло, потім спитай, а не перебивай. Та поясню вже, може ще кому не ясно. Ти знаєш, Федько, як по суті, то вона й справді Давая, бо із давньогрецьким божеством Зевсом за гроші згулялася. Аж дитина вчепилася. А байку склали, що оцей самий Зевс на неї у вигляді золотого дощу ходив. Так то, все для відмазки. Щоб дитинку байстрюком не дражнили. А так, татусь є. І не якийсь там босяк, а сам Зевс, верховне божество давніх греків. А картину, через більш як півтори тисячі років після цих подій, намалював італійський живописець Тіціан. Хоч, мабуть знову ти правий, Федьку. Таки, як взяти до уваги ті груди, що він на Данаю почепив, то Ціціан йому більше підходить...
Отож, Гвідонівна, як заводила розмову про цю картину, паранормальне швидко відступало і фарби знову стрімко зволожувалися. От, каже, що тільки під ранок, коли контроль над собою в нього спадав, паранормальне було ніяк не відігнати.
-Стоп! А як же „ні – ні” і „не вокзальна синявка”, коли контроль аж під ранок втрачали? – спитав приятель.
- Та то ми якось з ним у ізостудії замалювалися. Виписували аж поки фарби не закінчилися, - Гвідонівна йому.
-Ню – ню, він на те їй. З вами, Зозо, все ясно й без виписки.
-А хоч би й було? Чи я не заслужила в долі? І так ніякого сімейного життя й простого жіночого щастя!
-Та все нормально, мадам. Хоч я й не зрозумів до чого тут Боїнг Іванович, але давити на мене рідиною в очах всеодно не треба. Краще йдіть-но вже виписку від пива куди треба занесіть. Поки там не зайнято, - сказав приятель. Отакий, вже ото, інтелігент..
Ось так воно буває. Все, як у народі говорять, що на брехні далеко не заїдеш. Скільки не дури інших, а всеодно колись попадешся. Але ж брешуть вони смішно? -Отож!
(Історії Малої Історії,2007)