На столі стояла чашка зі щойно завареним чаєм, від якої надходив аромат бергамоту, що діяв заспокійливо, допомагав розслабитися та впорядкувати думки, котрі вихором крутилися в голові.
Напевне, настав той вирішальний момент, коли варто нарешті розставити всі крапки над і та поставити остаточну крапку в цьому божевільному романі, фінал якого їй був відомий наперед. А може це був зовсім не роман, а коротенька повість, написана двома авторами, котрі за сумісництвом виступили і її головними героями. Цей твір міг би бути значно довшим та більш насиченим подіями, аби писався він у співавторстві з іншою людиною - з людиною, яка б бачила навколишній світ у таких тонах та напівтонах, у яких його бачить вона, тоді і прагнення щодо фіналу не розходилися б настільки кардинально. Хоча їй так і не вдалося повністю зрозуміти, якої ж кінцівки прагнув її нинішній партнер…
Між ними пролягала прірва довжиною в ціле життя. Вона, чудово усвідомлюючи цей факт, все ж погодилася на експеримент, що за всіма критеріями суперечив її життєвим принципам. Що ж спонукало її вдатися до такого відчайдушного кроку? Невже, справді, відчай?! Мабуть, рушійна сила цього відчуття надзвичайно потужна. Якщо так, то користуватися ним треба з великою обережністю. Якби до кожного з почуттів додавалася інструкція з використання, то стосовно відчаю було б чітко вказано: «Не впадати у…», а далі б наводився ряд побічних ефектів. Проте як причини, так і наслідки емоційних реакцій у кожної людини індивідуальні, тому чітких рекомендацій ще не придумано, що дозволяє користуватися всім спектром емоцій на власний розсуд. Тільки б розсуд не підвів.
Надворі зіпсувалася погода, пішов дощ, його краплини монотонно барабанили по підвіконню, за вікном швидко виникали все нові і нові калюжі. Хотілося, щоб ці метеоумови стали на заваді сьогоднішній зустрічі. Тоді складний, вирішальний момент, хоч і ненадовго, але відтягнувся б у часі. Ні! Часу гаяти не можна. Не можна більше гаяти ні хвилини зі свого життя!
Вона взяла в руки улюблену чашку, наповнену улюбленим напоєм і підійшла до вікна. Сльозами по шибці котилися краплі дощу. Про що плакав дощ? На мить їй здалося, що він оплакував її втрачені надії… Ковток чаю відразу прогнав цю думку, адже надія не повинна зникати поки живе людина.
Життя нагороджувало її майже всім, до чого вона прагнула. За її плечима було дві вищих освіти, вона мала улюблену, та ще й досить прибуткову, роботу, власне житло – словом, все необхідне, аби почуватися самостійною та незалежною. Але все частіше знайомі помічали сум в її очах, наявність якого вона завзято заперечувала.
Він не увірвався в її життя шаленим вітром, руйнуючи всі плани та устої. Навпаки, все відбувалося якось тихо та ненав’язливо, розпочавшись із словесної підтримки її дій, думок, прагнень. Він неначе здогадувався, що їй часом дуже бракує підтримки когось сильнішого від неї самої, хоча вона і собі в цьому ніколи не зізнавалася. Він відверто захоплювався її здібностями і талантами, молодістю та красою, про що також не забував акуратно повідомляти. Вона за будь-яких обставин залишалася самою собою, не приховуючи характеру. Його не тільки не дратувала її впертість, яка частенько межувала з різкістю, а ще й притягувала мов магніт. Вона хоч і намагалася тримати дистанцію в цих стосунках, але спілкування продовжувалось. Вона цінувала його думку, навіть інколи питала порад стосовно вирішення тих чи інших питань, пов’язаних з її діяльністю. Лиш перейти на «ти», про що він неодноразово просив, вона так і не змогла.
Не могла вона переступити і через суттєву різницю у віці та його сімейний статус. А він не давав їй банальних обіцянок розлучитися з дружиною. Обіцяв тільки, що в неї все буде добре, бо вона на те заслуговує. І дуже боявся її втратити. Йому страшно було уявити ту хвилину, після якої він більше не почує її дзвінкого сміху та в’їдливого слівця. Він хотів якомога довше перебувати в стані ейфорії від її присутності поряд. Гостре відчуття швидкоплинності життя надавало ще більшої значимості кожному щасливому моменту, проте він був готовий з покірністю зійти з її шляху, якщо вона того захоче. Їй лестило те ставлення, при якому вона почувалася неперевершеною, єдиною та неповторною – майже богинею. Але вона розуміла, що це неправильно, так не повинно бути, що їхні стосунки – це помилка, яку обов’язково треба виправити допоки не пізно.
Тепер стала зрозумілою природа того відчаю, що підштовхнув переступити межу – це був страх самотності. Вона підсвідомо боялася залишитися одна, бо, попри всі свої досягнення – не була феміністично налаштованою і в глибині душі прагнула простого жіночого щастя.
Пролунав телефонний дзвінок.
- Дівчинко моя, вдома виникли проблеми, я не приїду сьогодні. Чекай на мене завтра.
- Нам не варто більше зустрічатися…. Ніколи…
Ці слова, мов лезо ножа, боляче різонули по серцю. Від них віяло холодом.
- Я дякую тобі за все.
Вона поклала слухавку і зробила останній ковток чаю. Можливо їй не вистачатиме його уваги. Але так треба, так краще. І життя на цьому не закінчується, закінчився лише певний його етап, за яким буде новий старт і нова сторінка життєпису.