От зараз багато хто в селі пішли у бізнесмени. А чому б, ото, це? Однім, легких грошей хочеться, а іншим, мо`, просто кусаць хоеца й податися більше нікуди. Але у цій справі обов`язково потрібно необхідну торгову жилку мати, бо інакше нічого не вийде. Я, от, теж пробував кілька разів. А що? Труд на землі не із легких, а тут, наче й нічого важкого. Та ще й моя Марина сказала, що не завжди ж мені у трактористах ходити. А виявилось, що, мабуть, таки, завжди... Видно, з жилкою цією у мене недохват. Коротше, слухайте, як я був бізнесменом...
Ідею швидко й легко заробляти підкинув покійний нині Ілько Курій. Він тоді рибалив у артілі. Сказав мені якось на початку літа, що в них зараз так багато своєї риби, аж дівати її нікуди. Бо, за ніч коло неводу так настрибаєшся, що ранком хочеться якнайшвидше власну частину улову десь збагрити і йти спати. А, он у степах, кілометрів за 30, люди сумно сидять без рибки і чекають, щоб хтось їх нею наділив. Он в тебе мотоцикл є з коляскою, бери товар та їжджай. А, я підговорю хлопців і ми тобі навіть у борг її дамо, тільки забери...
Сказано – зроблено. А чого ж, ото, довго розкачуватися? Справа здалася вірною. Та й Ілько виконав обіцянку. Коротше, панєслась кабила вскачь, тобто, закрутилося колесо риботоргівлі. Уставав вдосвіта, сідав на мотоцикла та їхав до артілі за товаром і брав кіл зо 120 на список. Це ж–бо якраз саме норма. Як більше взяти, то якщо зненацька конкуренти припхаються, а таке нерідко бувало, можна за день і не спродатися. А за літню ніч у погребі, чи у нижній камері холодильника, рибка зовсім не ставала свіжішою.
Потім їхав у степи, кілометрів так за 25-30. До післяобіду, по дворах їздячи, випродавався і повертався додому в село. Потім, як пообідав та відпочив, надвечір, розвіз гроші, кому за товар винен. І все, як у нас говорять, різниця в торбу.
Непогано таким чином заробляв. За літо одягнув усю сім`ю, заготовив на зиму запаси харчів та палива, зробив „Москвичу” капремонт та купив до нього причеп. Люльку в мотогодувальника, що рибним слизом роз`їло, позаварював. Коротше, непогано торгувалося.
Але, як і в будь – якій справі, бували, звичайно, й пригоди. Я вже казав, що більш як 120 кіл на один раз брати не можна. До такого висновку підштовхнуло мене, як кажуть, саме життя...
Сталося то, вже тоді, коли я від щоденних ранніх підйомів почав сильно заморюватися. Тому до участі в торгівлі запросив меншого брата, щоб він підміняв мене на закупівлі риби. Звечора давав я йому настанови, щодо цін закупки на різні породи риб, а ранком він заїжджав до мене вже зі списком і товаром. Приблизно цілий місяць все йшло гарнесенько. Я добре висплюся аж до півсьомої, зберуся, поснідаю і в дорогу. Через півгодини вже й на місці, а там, до післяобіда спродався та й додому.
Того ранку все було як завжди. Намацав я список між сидінням і баком, переклав його у карман штанів і, не оглядаючи у застібнутій на всі ремені та заклепки люльці товару, поїхав торгувати. На місці з першими покупцями розстебнув люльку і, тут, аж заматюкався про себе. Брат, таки, якогось хрону, узяв кіл 150 та ще й більшу частину товстолобом. Отож, наділив я перших споживачів, сховав до пояса гроші й ще раз подумав, що якого ж такого макарону він скільки узяв? Глянув на список і все стало зрозуміло. Звичайна ціна на товстолоб була у півтора рази вища ніж цим ранком. Видно розсудив братушка, що непогано заробимо. Якби ж його плани та до Бога. Але отака ціна буває тільки тоді, коли дуже великий улов і недостатньо таких покупців як я. Тому, мабуть, діло табак, бо рибаки можуть самі поїхати торгувати. А мені з їх ціною не тягатися. Лишається тільки надіятися, що саме в це село їх і не принесе.
Та, мадам надія вмерла вже через годину. По моїй ціні товстолоба люди брати не хотіли. Казали, що сьогодні такої дороговини немає. І, що ваші хлопці вже тут проїжджали. Іншу ж рибу продав швидко, як завжди. Отож, проганявши вхолосту ще з півгодини, поїхав я в інше село, що було неподалік. Та, нажаль, і там мене чекало те ж саме...
Коротше, повернувся додому вже у темряві. Об`їхав аж п`ять сіл, а продав ледь за половину кількості товстолоба. Склали з жінкою залишки у холодильник, а те, що не влізло, в погріб. Порадилися з братом і вирішили, що на завтра нам риби досить та розійшлися відпочивати.
На другий день прокинувся якнайраніше, зібрався, поснідав. А, як вантажили з жінкою товстолоба у люльку помітив, що якась вона, окрім тієї, що помістилася у морозилку, жухла. А що? Їй вже більше доби, як піймали, літня жарюка та ще й товстолоб, який за витривалістю на свіжому повітрі аж зовсім не карась. І що тут можуть зробити погріб з холодильником ЗІЛ, хоч би й з морозилкою? -Майже нічого. Отож, дорогою розмірковував, як би так, щоб і товар спродати, і по морді не схлопотати? Й, зрештою, таки, надумав. Є таке село за 50 кілометрів, зветься воно Угоївка. Я там ніколи до цього не торгував і ні з ким не знайомий. За розмірами й кількістю жителів десь середнє. Вулиця там всього одна, але довга – довга. Отож, якщо заїхати у нього з боку протилежного до дому і почати звідти торгувати...
-Що, вже здогадуєтесь?
-Та, щось не дуже, поясни, Василю!
-Отож, якщо заїхати у нього з боку протилежного до дому й почати звідти торгувати, то коли хтось захоче тією рибкою дати мені по мармизі і повернути свої гроші, йому буде потрібно наздоганяти в бік моєї домівки. Тобо, я одразу побачу цю погоню й безпечно зможу чкурнути!
-Ловко придумав!
-Аякже!
Був тільки один момент, за який я серйозно потерпав. Скільки ж встигну того товстолоба продати, доки його почнуть повертати, аж масово, і прийдеться брати ноги в руки? Цього я тоді не знав, але понадіявся на наш рідний рятівний український якосьвонобудякось...
Сталося все майже так, як надумав. От тільки ціну задля прискорення торгівлі прийшлося трохи знизити. Перша рибонька припливла назад, як вже продав майже половину товстолоба. Сказала, тітка, що як тільки купила, то й почала одразу чистити. А риба, просто розлізається під ножем. А я їй і говорю, що то у Вас пальці такі накачані, а ніж геть тупий й у зазубринах. Ото він і замість різати та й рве ніжне товстолобове м`ясо. Ви ж, тут у степах, пробачте, у добрій рибі не розбираєтеся. Але тут мені не повезло, тітка виявилася родом із наддніпрянського села. Коротше, хоч і без очедряпу, але гроші настирній господині прийшлося повернути.
А вже, як впарив майже все і лишилося кіл зо 10, то беручи за товстолоба гроші, краєм ока помітив, що наближаються аж чотири велосипеди з хазяйками, що скуплялися в мене. І синій „Москвич” з двору виїхав, а до нього сідає баба з відром, у яке брала в мене рибу...
Ну, тут я, не видаючи себе, кажу покупцям, що для вас, нажаль, риба скінчилася, бо обіцяв трохи завезти друзям. Але не сумуйте, громадяни, далі буде... Так що: допобачення, до наступного телебачення. І швидко починаю заводити мотоцикл. Люди тим часом розходяться. А він, гад, як на зло, не хоче. Велосипеди ж і „Москвич” все ближче та ближче. Добре, хоч те, що вулиця вузька та вибоїста й машина їх обігнати не може. Та, вже чую кричать у мій бік:
-Держіть його, в нього риба падаллю смердить!
Народ починає повертатися. Спочатку спроквола, поки до них доходить суть. Потім, дивлюсь, он вже побігли у мій бік двоє дядьків. Я починаю ще рвучкіше й частіше смикати ногою кікстартер. І вже, як відстань між нами залишається метрів зоп`ять, мотоцикл якимсь чудом заводиться. Швидко вимикаю зчеплення, вмикаю другу передачу, додаю газу, підштовхую, застрибую на сидіння... Коротше, повезло, дядькам не вистачило якогось метра.
Відступаю на третій передачі, всеодно більше як 50км/год не даш. По такій дорозі на цій швидкості і так ледь на сидінні тримаєшся. Та таки, наче б-то відірвався. Вже перед самим в`їздом на трасу обернувся. Виявилося, що ще зарано пєть свободу. За мною мчать той же „Москвич” і два мотоцикли без калясок, по водію та пасажиру на кожному. Один з мотоциклів марки „Мінськ”, а другий „Восход”. Ну, „Мінськ”, той ще так собі, хоч як для двох їздців слабенький виходить. А за „Восход” я, взагалі, мовчу. Кажуть же про нього, що є мотоцикли хороші, є погані і є „Восход”. Але, всеодно, хрєново діло, на трасі від таких сталевих коників на моєму МТ 11 може й вдасться відірватися, але машина, та точно наздожене. Дорога ж, як на зло рівна та без поворотів. А, десь з кілометр і, неймовірно, але ще й з асфальтом та й в хорошому стані. Отож, можуть і угоїти, ображені угоївці.
Та, робити всеодно більше нічого. Коротше, розганяюся настільки можливо й жену щодуху. Оглядаюся через плече, так і є: мотоцикли відстають, а „Москвич” наближається, ще й так невблаганно, як дно півлітри, коли на трьох. А в машині, окрім водія з господинею, ще два якісь гевали сидять. Один мені, навіть, кулака показав, зараза. Ну, думаю: Тут тобі й триндець присниться, шановний бізнесмен Триндюк. Скоро обженуть й почнуть притискати до узбічча, а там і мотоцикли підтягнуться. Коротше, відчув себе я аж напрочуд незатишно. Ну, мов той негр перед судом Лінча.
А вони, тим часом обходять зліва й починають притискати. Що ж, тепер, якщо... Тю, і чого це я кисну? Та я на цьому МТ по свіжій оранці на місці розвертався й в пісок не вгрузав. Отож, зараз, як ще трохи більше притиснуть, з`їду собі спокійнісінько з насипу та й рвану полями. І хай вони на своєму „Москвичі” спробують цей маневр повторити!
Вдалося, мчу через валки скошеним полем, на виступаючих борознах подекуди підскакуючи. Обернувся. Відчайдушні, песиголовці, таки спробували. Але невдало, стоїть „Москвич” мордою в піску, задні колеса у повітрі обертаються. Так, ці тепер попотіють машину звільняючи. Що ж з мотоциклами, може відчепляться? Не зупиняючись знову обернувся. О, то вони вже й на полі! Такою доріженькою та ще й з люлькою я від них не втечу. Треба, поки ще відстань дозволяє, знову на трасу виходити, там без машини їм мене не взяти.
Отож, обираю напрям до траси так, щоб ті з „Москвича”, якщо навіть помітять, не встигли добігти і мчу. Трохи далекувато взяв, з машини не дістануть, але мотоциклісти можуть. Надаю ще швидкості, та так, що вже від постійних підстрибувань МТ по борознам ледь утримуюсь в сідлі. Підскакуючи до насипу, різко гальмую, стрімко знижуючи швидкість, і, майже вилітаючі з мотоцикла, піднімаюся на насип. А далі – газу, газу і ще раз газу! Перед проходженням повороту обернувся через плече і побачив, що мотоцикли вже на трасі. Та особливо цим не переймався, за поворотом знову з кілометр майже рівної дороги. Тепер точно відірвуся!
Так і сталося. Ще трохи попереживав, як додому їхав. Думав, що, а як зустрінуть когось на машині та кинуться на ній наздоганяти? Але все закінчилося благополучно. Зіпсованих товстолобів порубав та зхарчував курям, качкам та гусям. А по грошах вийшло, що ми з братом ще й у непоганому прибутку. Бач, не помилився братушка. Ну й добре, що закінчилося добре. Але в Угоївку мене тепер і горілочкою не заманиш.
Та й бізнес цей скоро захирів. Почали радгоспи людям зарплати не платити. А коли у селянина грошики водяться? Тільки влітку, як продав, те, що сам і виростив. Отож, грошей в людей не стало. І, яка ж тут торгівля?
Отак і я бізнесменом побував. На легких хлібах, такби мовити. Та, як будуть манить цією легкістю, не вірте. Для нас, дармових грошей не буває. Тут, як хтось сказав: безплатний сир тільки у мишоловці!
(Історії Малої Історії,2007)