А я, взагалі, люблю тварин... Вони ж такі корисні. З них скільки всього можна виготовити. Якби не тварини, то були б ми вегетаріанцями в березових личаках та травяних репетонах і з розлогими лопухами на головах. А, як же тоді льодовиковий період? Вимерли б, мов ті мамонти. Тільки мамонти, мабуть, з голоду, а ми, з голоду, холоду та остюків з реп`яхами у важкодоступних місцях. Отакі вони, тварини ті, незамінні. Життя, можна сказати, нам всім урятували. Їх любити з самої тільки вдячності потрібно. Але, як говориться, не передати б куті меду. Бо тварина, вона й у Африці тварина. Їй наші телячі ніжності нідочого, особливо, якщо телятко вже, таки, добрячий бугаяка. Тут, крок уліво, крок управо, і всьо – торпедна атака. З розгону удар самонавідним рогачем з вісімсоткілограмовим держаком на ратичному ходу. Можна, як кажуть, і у ящик загриміти. Що вже казати, якщо, навіть, у Іспанії, найдосвідченіші тореадори, й ті, буває, як бугай на чомусь там, коли треба, не послизнеться, гинуть. А в нас, що в селі? -Самих тореадорів немає, але койшо, усе-таки, є. Для себе, звичайно. Для своїх потрошку держимо. Ми ж не гірші за якусь, там, Іспанію їхню...
Отож, працював у Коровників, та ви їх знаєте, сім`я, що багато корів держуть, пастухом один чолов`яга. Звали його, забув як, а дражнили Зохво, бо він тільки, як у селі з`явився, зіграв на Дні Нептуна в рибартілі чортяку з хвостом. І, коли, їхній ланковий, Хведька Тирса, його за щось там розшукував, то сказав хлопцям: А приведіть-но отого нового зо хвостом, я йому тирси зараз дам… Потім «Зо хвостом» вигавкалося по пащекам народним і стало коротко та просто: «Зохво». І, от, цей Зохво, одного разу, сказав, як залицявся, Любці Тріщині. Ну, нашій сільській хвойді.
-Ти не думай, що я простий коров`ячий пастух. Я справжній ковбой…
-І два пістолети маєш?
-Маю один, але, зате на двох колесах. Можу ним і тебе підстрелити.
-Отвалі моя чєрєшня, швидкий який, стрілець. Не зламай стілець, непростий ковбою.
-Отож, непростий. Мене, знаєш, як бугаї бояться й поважають, навіть племінні. Наприклад, той же Дємбєль. А йому, між іншим, вже чотири роки.
-І що?
-Теж поважає й, мабуть, більше за інших, бо досвідчений вже та мудрий, тож і відчуває мою неабияку міць. Та я їх, братів наших більших, не зобиджаю, бо норов маю суворий, але справедливий і добрий. Якби там не було, а коли до тварини відносишся справедливо по-доброму сильно, то вона, навіть, якщо дражнити будеш й не зачепить. І, той же, Дємбєль, на мене не те, що не кинеться, а, навіть, не роздратується. А, взагалі, люблю я їх, тварин, всмислі.
–То чо` до мене прийшов? Я не мукаю, не бекаю і не даю... молока.
-Та я не так їх люблю. Ну, чисто, платонічно.
-Не знаю з якими ти їх косоворотами там полюбляєш, але до мене більше не приходь. Я порядна дівчина й після скоту не доїдаю.
-Та, ти, нічого не зрозуміла…
-Все, що треба мені пойнятно. Іди вже, он тебе твої рогаті подруги чекають не дочекаються, ромео коров`яче.
-Любко, от пішли до моєї череди, я тобі там, на місці усе розкажу й покажу, а то, це ж нада, таке про мене придумати.
-Пішли-пішли, подивлюся, а як брешеш, то усі в селі взнають, що тобі й корова нєвєста.
-Ну ти й намалювала, прямо аж пензель із жаху встав. Ну, то, йдемо. З чередою сьогодні Васько Коровник. Зараз вони на краю лощини. Там і подивишся.
-Ти, допоки не відмиєшся від тяжкої підозри, в лісопосадці до мене не приставай. Я дівчина чесна та порядна й слово моє міцніше застьожки ліфчика. Спочатку діло, потім тіло.
-Не дуже закручуй закатку, Любко. Я, лицар галантний, але, як доведуть до сказу, можу й дамі макіяж на всю морду нанести.
-От такі ви усі мужики. Без показу своєї сили не можете. А ми вже, до речі, в тій самій лісопосадці... А я, як зустрічаю сильних, то так слабну, що аж ноги самі розчахаються. Отака вже вродилася. Покійні бабуся про це так і казали: На тебе хіба чищений чи хворий на срачку не скочить. Першому- бо, нічим, а другий- бо, якраз саме зараз дуже зайнятий.
-Та знаю я, знаю, про твоє слабке здоров`я... спереду. Я, тут, трохи доктор і, тобі повезло, якраз саме по жіночим передкам, то не відмовлюся, як кажуть, надати допомогу по мірі можливостей.
- Ну, то надай, бо вже скоро з лісосмуги вийдемо, а такий починається приступ, що переживаю, хоч би можливостей у тебе вистачило…
-Ніколи не сумнівайся в них. Таке собі придумала… Та я, коли в рибартілі робив, якось на спір з хлопцями ними відро карасів наглушив. Вони ще кількох окунів до юшки хотіли, та прийшлось відмовити, бо спинні плавці в цієї риби дуже колючі, а шланга гофрованого, щоб для захисту надіти, з собою ні у кого не було…
-Та,ти, що?!
-А, що ти собі думала…
-Та, ти, що?
-Що?
-Що-що, так довго резину тягнеш...
-Рибак ти в мене, дивлюся, добрий рибак…
-А як доктор?
-І доктор годящий. І господар у хаті згодиться. Він також і домашній лікар, бо кляті приступи замучують. То як?
-Якось і я прийду швидку допомогу надать…
-І всього й то дєлов?
-Інше – подивимося!
-А не бре`? Всі ви так опісля як кажете.
-Та, нехай мене літом теплий дощ намочить!
-Ото поклявся так поклявся. Не вірю я тобі. Неубєдітєльно, аж зовсім. І не приходь, ото, більше до мене. Я вже тобі казала, що дівчина порядна й після скоту не доїдаю!
-От вже заторочила дурницю. Он, бач, Дємбєль біля лісосмуги на будяччі пасеться. А інших не видно. Знову, поганець, ушився в «одіночноє плаваніє». Зараз я тобі доведу, що слів на вітер не кидаю!
-Давай–давай, а я звідси подивлюся. Признаюся тобі, що боюся великих бугаїв більше ніж затримки на кумачевій фабриці після негра.
-От дивися, буду його лозиною хвицати по губах і тікати від нього, мов тореадор іспанський. Щоб зробив у цьому випадку бугай зазвичай?
-Не треба Зохвочко, на роги він тебе підніме. Буде не тореадор іспанський, а наш наддніпрянський тореадур у власному соку з дрібноподрібненим будяковим гарніром.
-Та прищ тобі спереду, а пластир із-заду. Не каркай ото мені!
-Я вже вірю, що не брехло ти, тільки не дратуй Дємбєля!
-Запізно, будеш знати, як солідних ковбоїв у неправдах підозрювати. На все життя, дуриндо, запам`ятаєш. Отож, дивись тепер справжню українську кориду!
Та, не буду, ото, я далі просто словами кидатися, коли про це наш сільський поет і композитор, домашній зоотехнік, Андрій Кишечка, склав цілу пісню. То задамо ж, як тепер молодикі із пий-дєвочками кажуть, драйву, чи що?
Ви скажіть мені, панове,
Що ж таке бугай?
Чи у цьому є щось нове?
Чорте забирай.
Я ж його “одною лєвой”,
Праву й не займу –
Дуну, плюну, ногой тупну
І капець йому.
Я йому хвоста до рота
Швидко підтягну,
Вуха защемлю в ворота,
Щелепу зверну.
А тоді стрибну до Любці,
І за плаття край...,
Щось свербить мені у вусі
Буцнув, мать, бугай
На дорозі хтось накидав
Різного сміття,
Став отам бугай і нюха,
З крику хрипну я.
Перед мордою лозинкой
Помахав йому –
Він - до мене, я – від ньго,
Він – за мною –“Му!”
Я біжу та ще й сміюся,
Думаю фігня.
Тут раптово як спіткнуся –
Бик вже доганя.
І зненацька в область тую,
Нижче що спини,
Щось ввігналось, репетую,
Тріснули штани.
Зходу я на землю вклався
Та незручно, мать,
А бугай ураз припхався
Рогом помагать.
Помагав старанно, довго,
Колискову гув.
Я був радий та ще б трохи
Назавжди б заснув.
Тут корова зовсім поруч
Клично заревла.
Мій бугай мене покинув,
Мукнув і драла.
Ледь піднявся у кухвайки
Десь подівся край.
То скажіть мені, панове,
Що ж таке бугай?
Так все й було… Майже, як у пісні. Зохво ж, опісля цього зо 2 тижня в райлікарні відлежувався. І, нічого, вичухали. Заросло, мов на рудій собаці, правда, череду пасти Коровникам покинув. Хазяї вигнали.
А, хвойда? Невдовзі вийшла заміж кудись у Росію. З ким наплодила там дітей тут не знає ніхто. Але, й досі в тій Росії сидить, мабуть, таки, з власним чоловіком постаралися. А, Дємбєль? - спитаєте, ви. –А, що, Дємбєль? На другий день пішов живою вагою на дємбєль. Небезпечний став. Всі ж знають, що якщо вже бик почав бити людей, то це назавжди. Отак зіпсував Зохво Коровникам племенного бугая. Любитель тварин, тореадур хренів.
А, тварина, вона що? –Й у Африці всього лише тварина. Навіть, якщо й домашня. От, казав же мені один заготівельник моркви для бегемотів із мандрівного звіринця, що взагалі-то гіпопотами дуже милі створіння, але, недайбо залишитися з ними в коридорі вузькому…
(Історії Малої Історії,2007)