Лірика
Кременчук
2003 р.
«Істинний Шлях Самурая - це смерть».
Гагакате
Сьогодні з неба
падає сніг.
Вулицю замело.
За вікном
проїхав собі
льодяний жовтогарячий автобус.
Я нікого не чекаю.
* * *
Мені екстрасенс,
молоденька гарна дівчинка,
сказала:
«У вас замість серця - чорна діра».
Це сталось у приватному кабінеті.
Було напівтемно.
Скло на столі
відбивало
світло настільної лампи.
* * *
Коли я була зовсім маленька,
а бабуня була ще жива,
вона крала на м’ясокомбінаті
ковбасу сорту «Московська»
і приносила додому.
Мені давали шматок ковбаси,
помідор
і кусень хліба.
Я виходила на двір
гуляти,
їла ковбасу.
Яскраво світило сонце.
Було дуже смачно.
* * *
Цього літа
у Кременчуцькому водосховищі
загинули десятки мільйонів риб,
раків
і згоріли водорості.
Хтось викинув пестициди.
Так кажуть.
Ішов дощ.
Дніпро смердів два тижні.
Я не пішла на берег,
а інші бігали дивитись,
як раки вилазять на берег
і викидається риба.
Два тижні з кранів
бігла чорно-жовта
мрецька вода.
* * *
Ось іде мент.
У нього нахабна пика
і пожмакані штани.
Кожен день
він б’є людей.
Ніхто не дає йому здачі.
* * *
Як ми були малі,
ми гралися у лопухах.
Лопухи, височенні та лапаті,
росли за парканом,
що тягся вздовж
нашого будинку.
Це було влітку.
А взимку
із стелі в нашій кімнаті
текла по кутку вода,
стіни чорніли і пліснявіли,
ми вдягали пальта,
вкривались верблюжими ковдрами
і лягали спати.
Одна ковдра була жовтогаряча,
а друга - зелена.
Вони, хоч і діряві, збереглися і досі.
* * *
Бабуня, як постарілася, здуріла.
Вона крала ковбасу і її продавала.
Потім купувала цукерки
«Золотий ключик»
у світло-коричневих обгортках
і їла їх крадькома.
А сусідам казала,
що ми її не годуємо,
а моримо голодом.
Цукерки від мене ховала, а одного разу
вибила скло у дверях і кричала на мене: «Боска!».
Я втекла з дому.
Мені минав чотирнадцятий -
через те
я ходила по вулицях і мріяла
про іспанського співака Рафаеля.
* * *
Українські ПВО
збили літак
з російськими євреями,
що пролітав
над Чорним морем.
Наш президент Кучма
сказав, що бувають
і гірші трагедії.
Кучма наростив собі волосся на лисині
і кожен день
виступає по телевізору.
А мені - сорок шість років
і я зовсім сива.
Фарбую своє волосся
у чорний колір,
вдягаюсь у все чорне.
Я люблю чорний колір.
А білий - мене дратує.
* * *
Верлібр придумали французи.
Він не дуже пасує до нашої мови.
Апполінер писав,
що випив всесвіт
і через те геть зовсім п’яний.
А я давно не була п’яна,
бо болить серце.
* * *
В Одесі на Дерибасівську
вийшов негр із об’явою:
«Збираю підписи
за українську партію негрів».
Зібрався народ.
Одна бабуся питає:
«А що ви дасте Україні?»
«Привезу бананів», - сказав негр.
Підписалось триста чоловік.
* * *
Учора в маленькій кав’ярні
моя подруга замовила
смажені банани
під шоколадним соусом,
Я взяла шматочок
покуштувати.
Дивний смак,
мені не сподобався.
За страву подруга заплатила
дев’ять гривень.
А на базарі один банан
коштує сімдесят копійок.
* * *
Він був гарний, як моя смерть.
Зелені очі, смагляве обличчя,
високий зріст,
чорний гусарський кучерик
на смаглявій скроні.
І посмішка Мони Лізи - сонячна, аж болить.
Ми кохались сім років.
Але щасливою я
була декілька секунд.
Я не знаю, де він тепер.
* * *
От і все.
Сніг майже перестав.
Вулиця за вікном біла.
Струмлять до неба
пірамідальні тополі
з голим віттям.
2001 рік закінчується,
а кінець світу не настав,
хоч його обіцяли іеговісти.
Ну та й Господь із ними.
А зі мною - самотність.
* * *
Кордони всесвіту
тобі не перейти,
мій марний друже,
мій близький плюгавцю.
Ось ми обабіч щастя -
я і ти.
Ні я не сталась,
ані ти не стався.
* * *
Україна плаче листопадом,
висне мряка, сіра і смутна.
Де ти, де ти, де ти, моє ладо?
У цім світі я лишилася одна.
Тягне туга, наче у безодню,
у далеку, у даремну путь.
А думки, як ті вовки голодні,
зранку й до ночі голівоньку гризуть.
Меркнуть очі, сивіє волосся
що не день, то холодніша кров.
Ось вже серце смертю запеклося,
де ти, де ти, втрачена любов?
Україна плаче листопадом,
висне мряка, сіра і смутна.
Нащо ти покинув мене, ладо?
В цілім світі я лишилася одна.
* * *
Однієї жовтневої ночі
зірки на небі висіялись так ясно
що краялось серце
А блискучий Оріон
так низько
навис над небокраєм
наче той самогубця
що хотів стрибнути
у чорний Дніпро
* * *
Мою бабуню звали Марія.
Колись вона закінчила лікбез
і вступила у партію,
звісно, комуністичну,
бо іншої ж не було.
Але як була війна
і в місто вступили німці,
вона спалила партійний квиток.
А вже назад, у партію,
після війни її не взяли.
Дідусь Іван помер в сорок шостому
в Будапешті,
уві сні йому розірвалось серце,
бо бабуня мала коханців
у той час, як він воював.
Та й потому вона не спинилась.
Сусідка-кацапка за це взивала
бабусю поганим словом,
але їй то було дарма.
На роботі її шанувало начальство,
навіть дало в нагороду відріз на плаття
і металевий годинник.
«За ударний стахановський труд» -
це коли кривавіють пальці,
їх зітреш аж до живого, загортаючи кури
у вощений папір.
«Як помру - нізащо не плачте», -
казала бабуня, коли ще була при умі.
«А сідайте, зіграйте в дурня,
на моїй могилі гуртом.
Я не хочу, щоб хтось сумував.»
Звісно, ніхто
того не послухав.
А очі в бабуні були
голубі-голубі.
* * *
Із Дніпра, із Дніпра-Славути
ми п’ємо радіаційну воду.
За короткий час померло три мільйони
українців,
а скоро помре ще сім.
Ми не плачемо,
ми зовсім забули плакати,
ми не вміємо плакати,
нам соромно сліз.
* * *
Присвячується Вадиму Борисову
А минулого літа в Кременчуці
відбулась погана пригода.
Четверо у чорних окулярах
украли бізнесмена,
вкинули у білий мікроавтобус
і завезли аж у Дике поле,
на Запоріжжя,
де сагайдачив колись батько Махно.
Бізнесмен робив парафін.
Чорну нафту
пропускав через золоті фільтри –
і виходив білий-білісінький парафін.
Його продавали за кордон,
бо Україні такий білосніжний парафін не треба.
Бізнесмен заробив багато грошей.
За це його били кувалдою по голові,
по світлій голові із світлим розумом,
і казали - віддай гроші, а то вб’єм.
Все одно вбили і закопали на узліссі.
Генерал міліції сказав, що не знає,
хто заплатив за убивство кілерам.
Генерал такий ввічливий
і так гарно бреше,
що хочеться налити йому сто грам,
аби похмелився.
* * *
У чужому, жорстокому Афганістані
таліби, вояки джихаду,
розбили ущент
камінну фігуру Будди,
що простояла,
виточена у скелі,
щонайменше п’ять тисяч літ.
Майстри, що його точили,
зосталися нам безвісні,
а Будда стояв, усміхався.
Йому належать у цім світі сім скарбів
і вісім великих страждань,
вказав він нам шість шляховисьок
у інші світи -
три хороших і три поганих.
Таліби обсотали Будду дротами
і підклали до ніг вибухівку.
Полетіли камінні бриляки,
десь заплакали самураї
і голомозі монахи,
здригнувся рожевий лотос
у руці у малого дівчатка,
заблищали слізьми-діамантами
здивовані очі.
Біле дзеркало, чорну шаблю
і шматок червонястої яшми -
обереги старі і безцінні -
тисне в жменях старий японець
і шепоче:
- Нехай таліби
дурнуваті
навернуться скоро
у голодних пекельних чортів.
Справжній Шлях Самурая - це смерть,
але не моя, а ворожа.
* * *
Віктору Кердолю
Холодний вечір
тьмарить чорна ніч.
Кощавий місяць плине в сизій хмарі.
І ми зійшлись з тобою -
віч-на-віч.
Нам бути разом.
Та не буть у парі.
Твій зір навідліг тугою горить,
твої вуста пашать морозом і зірками.
Ось у таку неісходиму мить
ми не ворожим -
що ж то буде з нами?
Не зупинись,
повстань з недолею на прю,
жбурни в розпуку вогнепад цілунків.
Торкнись мене - ти чуєш, я горю,
мов той софіт
у мареві лаштунків.
Опала ніч. Зрадливий вітер зліг,
потягши крила, десь за небокраєм.
Вкриває битий шлях мені
ледачий сніг. І скрізь пустеля.
Ані пекла. Ані раю.
* * *
Коли помру - спаліть мене дотла.
Не лиште світу
ані іскри
мого тіла.
Я хочу, щоб усе воно
до крихітки останньої зотліло.
Мій прах, сама оголена зола –
посивілі лелітки плоті –
нехай за вітром
в синє море котять.
Крізь хмари і міста,
повз авто подорожні,
крізь весь великий світ,
навік мені порожній.