На украйнах Дикого поля

«Когда-то, в застойные времена, когда на посту Генсекретаря ЦК КПСС «царствовал» полусонный Леонид Ильич Брежнев, а в Украине «гетьманствовал» первый секретарь ЦК КПУ Петр Ефимович Шелест, молодая восторженная и романтическая кременчужанка Оля Оленич написала большое любовное письмо своему тогдашнему кумиру - испанскому певцу Рафаэлю. Письмо в Испанию до адресата не дошло, оно осело в архивах Полтавского комитета государственной безопасности (КГБ). К этому автор данных заметок хочет добавить курьезный факт о том, что почти в те же времена выслал в Варшаву своей знакомой польской студентке в коробке вкуснейший тульский пряник. Через некоторое время польская студентка с удивлением писала в письме: почему пряник ты порезал на куски? Бдительные чекисты в прянике, видимо, искали или героин, или чертежи пистолета Макарова. Но это к слову о том, в какой тоталитарной стране мы тогда жили.
Именно через увлечение певцом Рафаэлем Ольга Оленич заинтересовалась европейской страной Испанией, ее языком, ее культурой. В университетах (в Днепропетровске и Киеве) она училась на испанском отделении филфака и стала фанатичной испанисткой.
Поэтому неудивительно, что испанская тема в поэтическом творчестве (и даже в прозе) у нее присутствует постоянно. В так называемые коммунистические времена молодую поэтессу не напечатала ни одна кременчугская газета, хотя никакой политики в стихах совершенно не было. Печатать ее стали только во времена перестройки. Это были независимые кременчугские газеты «Наша Украина» (ее закрыли депутаты горсовета) и «Днепровский бульвар», где редакторствовал недавно трагически погибший Владимир Кучеряев.»
Алексей Сергиевский. «Украинская поэтесса Ольга Оленич: «Моя гранадо, мавританко, про що ти плачеш уночi?»
«Самое ценное в творческом мировоззрении Ольги Оленич – это абсолютная независимость и абсолютная индивидуальность (как, впрочем, и ее жизненное кредо). Ей неоднократно предлагал стать членом Союза писателей Украины поэт и депутат Верховной Рады Виктор Терен и совершенно удивлялся, когда в ответ слышал: «Мне Союз ни к чему…» Напомним, что по Справочнику Союза писателей в 1957 году в Украине насчитывалось около 7 тысяч писателей и поэтов. Где они - эти графоманы?».
Алексей Сергиевский. «Украинская поэтесса Ольга Оленич: «Моя гранадо, мавританко, про що ти плачеш уночi?»

Ольга Оленiч
НА УКРАЙНАХ
ДИКОГО ПОЛЯ
лірика

ПЕРЕДМОВА
У повісті О.Герцена «Доктор Крупов» є такі рядки: «Куди не поглянеш в давньому світі, усюди безум майже такий же вочевидь, як в новому». Мабуть, саме це висловлювання можна поставити епіграфом до підбірки творів Ольги Оленіч у видавництві «Танграм», що готується до випуску в 2002 році. І не є провиною авторки те, що суспільні протиріччя, соціальна несправедливість, збочення основних людських понять, які мають місце в останні роки, примушують її вдатися в своїй творчості до елементів  гротеску.
Треба зазначити, що Ольга Оленіч давно відома в літературних колах Полтавщини експресивністю та незалежністю своєї точки зору на літературний процес загалом та на його складові окремо. Для неї цей процес є болісним продовженням нашого повсякденного життя, перевтіленого в строгу вербальну форму. І як прихильники, так і опоненти О.Оленіч не можуть не помічати того, що ця форма вибудовується за допомогою доволі досконалих стилістичних та лексичних прийомів, що дозволяє стверджувати про безумовний мистецький талант авторки.
Якщо проаналізувати поетичні твори О.Оленіч, то можна побачити, що в них чіткість ліричної фабули поєднується з лаконічністю віршової оповіді та гостротою її завершення. Додавши до цього те, що поезії кременчуцької авторки відзначаються схильністю до культурних асоціацій, можна стверджувати, що вона в своїй поетичній творчості тяжіє (за формою) до акмеїзму, для якого було властиво сприйняття земного світу в його зримій конкретності з безпосереднім відчуттям природи й культури в усій їх єдності.
Опоненти можуть зауважити, що поетика О.Оленіч іноді перевантажена іншомовними (конкретніше - іспаномовними) термінами, але це має місце фах іспаністки, який авторка отримала свого часу. Крім того, цей прийом надає тканині текстів присмаку терпкого аромату часів Конкісти. Саме через це, мабуть, прозова літературна версія фрагменту біографії відомого французького мандрівника Боплана нагадує історію авантюриста-конкістадора, який переплутав Новий світ з Україною часів Великої Руїни. Це добре демонструє хоча б опис зруйнованої кременчуцької фортеці: «Де-не-де вціліли дворища та уламки бастіону, там і сям можна було побачити пророслі тиничкою та муричем саманні плити, що слугували колись за міську площу. Декілька кольорових кахлин, почавлений срібний цебрик для прянощів, інкрустована рукоять від пістоля, фальшивий турецький дінар...» Чи не нагадує це опис загублених в південноамериканській сельві, прадавніх міст інків чи майя?..
Але раптом у літературному тексті з’являється й натяк на нашу реальність: «А наївний Гійом Левассер де Боплан... так і залишився лежати в кременчуцькій землі,... саме там, де зараз зведено присадкувату цегляну будівлю «Укрсоцбанку». І цей натяк висвітлює ще одну грань творчості О.Оленіч, а саме: поєднання поетичного акмеїзму з прозовим гротеском (по суті). Адже гротеск - це світ небувалий, що протистоїть не тільки повсякденному, а й дійсному світові. Світ, що дозволяє поєднувати протилежні риси: сатиру та ліризм, трагічне й комічне, гумор та сарказм. І це дуже добре ілюструє оповідання «Главный правитель», в якому головним персонажем є не цей правитель, а саме його маска.
Таке поєднання літературного напрямку акмеїзму з мистецьким жанром гротеску створює самобутню та оригінальну ауру творчості О.Оленіч, з якою можна не погоджуватись, сперечатись, але яка примушує уважного читача болісно замислюватись над деякими проявами нашого буття. А це, як на погляд рецензента, і є головним завданням справжньої літератури.

Олексій Кацай,
член Спілки письменників України,
президент Асоціації гуманітарно-інформаційних технологій.
31.01.2001

ЛІЛІТ
Пурхливий бог метеликом лоскоче
моє волосся міріади літ.
Не заглядай мені в зелені очі,
не руш мене, бродяго. Я - Ліліт.

Я - та, що не чекає і не кличе.
Я не прийду у твій кумедний сон.
Ніхто з мого безжального обличчя
ніколи не писав святих ікон.

Ти навіть ще тоді не народився,
коли цикуту пив старий Сократ.
Я ж пам’ятаю, як у небо звився
високий вавілонський зіккурат.

Я дихала в законах Хаммурапі
колючим пилом випалених плит.
Ропа у мертвім морі - то мій напій.
Не руш мене, невіглас. Я - Ліліт.

І цей ліловий шарф, і багряницю
офірував мені Люцифер, князь. Ні.
Я не просто жінка. Ні. Я-жриця.
Хто ти для мене? Так, дрібниця. Грязь.

Ти кволий син сьогоднішнього горя.
Не руш мого вбрання кривавий клин.
Хоч ти з’явився в світ цей тільки вчора,
тобі ворожить вже звізда Полин.

* Вірш «Ліліт» став переможцем конкурсу «Текст місяця» у всеукраїнському культурно-аналітичному журналі «Арт-лайн». Авторка була нагороджена грошовою премією.

РОМАНС ПРО СМЕРТЬ ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКИ

У Лорку стріляли декілька разів. Він упав, але затято не вмирав. І тоді один з фалангістів розплескав обличчя поета своїм армійським чоботом. Це сталося 19 серпня 1936 року біля старовинного фонтану Айнадамар, який араби називали «Джерелом Сліз». Скривавлене «Джерело Сліз» струмує й струмує крізь розбите обличчя сина Андалузії. Але виховувся він не лише на андалуських піснях та фольклорі, а й на циганських романсах та сигірійях (особливий пісенний жанр мистецтва Іспанії), які є «співучими сльозами над рікою голосу». Сам Лорка зазначав, що в його «Циганському романсеро» є тільки один герой - Туга. Зворотнім боком якої є Любов. «Куди пливеш таємним танком, циганко-смерть, циганко-смерть?». До Любові. Жертовної й жорстокої, невідворотної і несамовитої. Людської. Такої, що до скону протистоїть всесвітній збайдужілості до цього, може, й не найкращого, але навіки залюдненого світу. І то є життя. І ради на це немає. Є лише сподівання на те, що ти правуєш вірним шляхом. Хоча б через те, що шляхи прокладають саме люди, а стежини - звірі. Звірі в армійських чоботях, звірі з диктофонами і фанатичними очима, звірі в краватках і з паперовими душами. Я не люблю Ольгу Оленіч як журналістку.
Я вклоняюсь одному з найперших, на мій погляд, художніх пер Кременчука: перу поетеси Ольги Оленіч. Я вклоняюсь перед нелогічною людиною, яка, за висловом її улюбленого Лорки, має «найстрогішу поетичну логіку», бо відчуває щонайменший дотик брудного чобота до обличчя кожного з нас. «Чому так боляче удари рвуть струни бронзових гітар?» Чому?.. Перечитаємо вірші пані Ольги... Дослухаймось до цебеніння Джерела Сліз... Може, зрозуміємо?!..

Олексій Кацай, член Спілки письменників України.

РОМАНС ПРО СМЕРТЬ
ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКИ

Моя Гранадо, мавританко,
про що ти плачеш уночі?
Яким смутним, таємним танком
пливеш, у вічність ідучи?
Чому так боляче удари
рвуть струни бронзових гітар,
і над яким загиблим даром
ридає С’єрра-Альфакар*?
Чому струмує так нерадо
цілющі води джерело в Айнадамар*,
фонтан арабів, що поїть люди і зело?
Чом Альбайсин*, циганське місто,
цю воду так нерадо п’є?
Чому жасмин свій світ пречистий
мов і дає, і не дає?
Чому розбуркує світанок
несамовиту круговерть?
Чому й собі вступає в танок
циганка-смерть, циганка-смерть ?
Мовчить Гранада*, як не чує.
В облозі сумовитих хмар
упертий вітрюган кочує
повз шлях фатальний на Віснар*.
Ідуть в Севілью* з Тетуана*
фаланги* ідол і факір,
сам генерал Кейпо де Льяно,
і Пако Франко*, ласий тхір.
Шепочуться поміж собою -
убить поета чи не вбить?
Наморщив чоло звук гобоя,
немов яку побачив гидь.
Знімій, Іспаніє, в розпуці,
замри під тою із олив,
де жив поет в останнім звуці,
де відгорів він, відболів.
Запам’ятай число нестерпне,
жаске, як гойевський каприз.
Рік тридцять шостий. Місяць серпень.
Задуха. Пил. Світанок. Бриз.
Веде масний Руїс Алонсо,
колись робочий депутат,
змарнілого від звуків бронзи
поета крізь коханий сад,
І той іде, зітхнувши тихо,
крізь помаранчі й небеса,
що ваблять легко, як на лихо...
Іспаніє, тяжка краса!
А поряд - темна тінь від ката
ширяє притьмом крок по крок.
Та інший шлях вже не обрати.
Не опустить близький курок.
Цей шлях останній. До могили.
Десь гострить тугу кипарис.
Циганам сам романс немилий.
І місяць зблід від чорних сліз.
Гриф засудомило гітарі.
І безум тризн над ним справля
у хмаровинь гірській отарі
якесь розгніване орля.
Проходить, наче сигірійя, -
шукай, лови, лети, пливи!
І править мессу гордим віям
крило нервової брови.
Та ж ось сичать: чекай, Гарсіє!
Сюди надовго ти прийшов...
Трескастро димом губу гріє
 (лакей з повік до підошов).
 «Я хочу знать, чи ти мужчина?
Помреш відважно чи мов клоп?».
Слуга фаланги (хоч без чину),
він забивав у очі скло
жінкам і дітям для розваги.
І зараз кулю, наче жарт,
недбало шле під сонцем змаги
у серце, в’януче, мов нард.
За нею другу... третю... Тисне
скоцюрблим пальцем револьвер...
Та той поет, мов привид, висне,
і досі він іще не вмер.
Все піднімається над силу,
затискує сліди від ран...
і третя куля не скосила...
Здрига Трескастро, мов варан!
Гарсія кидає наївний
і довгий погляд на стрільців...
О погляд той святої діви
ачи пташати у сильці!
Трескастро часто потім снились
тремтіння персіянських вік,
шляхетний контур мужніх вилиць
і усміх, що поволі зник.
(Помре Трескастро в божевільні.
Та перед смертю років з три
вночі, аж надто якось пильні,
всі жертви тихо, мов лотри,
за ним ходитимуть по сліду
і наяву, і в млосних снах.
Так, він програв свою корриду...
О боже, забери цей страх!).
Пішли собі... А вслід потому
за копача іде юнак,
покликаний скоріш із дому.
Спинився... Дивиться відтак...
Мигдаль очей, напрочуд чорний...
О, той гранадець-ворожбит!
До шиї ніжної все горне
хустина свій легкий блакит.
І подив тліє, щирий подив,
подивуванння до безмеж:
я до злотої брами входив...
Чом привели до чорних веж?
Славетна на весь світ дитячість,
малюнок вишуканих уст,
артиста зір, тепер незрячий,
жартівника блискучий глузд.
Понищено усе на тління...
У довгих пальцях гарних рук
не струн тримає вітровіння –
землі важкої сивий груд.
Лежить, засипаний по пояс.
Чамріє тихо шелест трав.
Поезії святковий поїзд
по лезах зір відгуркотав.
Бере хлопчак свою лопату
І мовчки волить до робіт.
Між вовкулачого розбрату
не втрапиш до чужих орбіт.
А за годину - вже й по всьому.
Засипано назавше рів.
Поховано того сірому
з нервовим зламом легких брів.
Придавлено розкриті очі
і вій смутних тонкий розліт,
пригнічено уста урочі
важкою габою землі.
Під дальній цокіт тихих кротал
зарито, як отого пса.
Не ждано злого повороту...
Та ба... Лукава єсть краса!
Крізь землю голос проростає,
не вадить попіл, ні іржа.
Накази Франко знов верстає,
тремтить від злості, мов кажан.
І чутно пісню Федеріко
в Ґранаді темній і жаскій,
що ллється крізь моря і ріки,
крізь гори, стіни і жасмин.
«Хто вбив коли навік поета?
Це ж народить собі фантом!
Он чуєш, мов стріла, саета
ридає над святим Христом.
Все хочеться чогось тирану
доп’ясти вищої із влад...
- Ти переміг, галілеянин, -
сказав урешті-решт Пілат».
І сили вартої немає,
не буде й зроду не було, -
понищить червен барв розмаю,
поруйнувать на суте зло.
Аж ось тепер, нарешті, Франко
дорозумів по саме вщерть:
«Куди пливеш таємним танком,
циганко-смерть, циганко-смерть?..».
Бо смерть не скінчилась із смертю,
а наче тільки почалась.
В несамовитій круговерті,
як та змія, в політ знялась.
Про Лорку всюди тільки й мови,
то там, то тут, то десь-інде...
Слова товчуться безголово,
дивись - весь світ уже гуде.
Смерть поверталась. Знову й знову,
вона була якась жиза.
Нав’язлива, як колискова.
М’яка й липуча, як гужва.
Одразу тисячоголова -
і мала довгі язики.
Погроза їй - що та полова.
Так, посушив тиран мізки!
Не сподівався каудільо,
що має смерть собачий сприт.
Гадав - чого там! Кулю виллєм,
уб’єм - і все. На тому квит.
Послав таких, щоб посуд били
й Гарсію били у лице.
Аби до смерті приробили
іще один гнучкий процент.
В роялі радіо шукали,
як зник, залізли аж у глек.
Лякали всіх, мов ті шакали,
всіх - від опудал до лелек.
Добрячі хлопці. Але досить.
Гризні про нього через край.
Цей світ собі халепи просить.
Гей, хто-небудь! Перо подай!
Заметушилася фаланга.
У нетрях дій новий павук
снує зловіснеє фанданго
найнелюдськішою з наук.
Колише Франко, мов дитину,
свою олжу, що суть не є,
і моторошну павутину
снує, снує, снує, снує.
Динамітує у двобої
запаси деспотичних прав...
А смерть, протяглий звук гобоя,
повзе крізь петлі диких трав.
Все новий прибирає ракурс,
іскрородюча, мов брильянт,
випробувальна, наче лакмус,
і філософська, наче Кант.
До всякого складного діла
приймає виробничий хист.
Вже Франко до живого в’їла,
як найзугарніший артист.
Шукає точної причини,
та все міняє машкару,
ні на хвилину не спочине,
у кожну прослизне нору.
Горить, горить, наче живая,
аж до сердець усіх пройма,
то квіт весни в собі ховає,
то давить, як сира тюрма,
і чує знов, аж навісніє,
тиран оте набридле вщерть:
«Куди пливеш ти, сигірійє,
циганко-смерть, циганко-смерть?».
Знов треба відповідь давати,
знов треба чорне побілить,
бо журналіст попри загати
спочинку не дає на мить.
Пливуть, летять з усього світу
і нагло тичуть мікрофон.
Циганки, мов коханцям квіти,
кидають свідчення на кон.
Стоїть патруль над місцем страти,
щоб зайвий хто туди не вліз.
Та наче сяє світлом ватри
Айнадамар, джерело сліз.
Ростуть питання, наче рифи:
«Хто дав наказ його убить?..
Скажи-но нам, Хенераліфе*,
і ти скажи нам, Тамарит*!».
Товчуться босяки і гранди,
клекочуть владарю на зло:
«Ридай, ридай, Фуенте Гранде*,
ридай, велике джерело!».
Смерть торжествує, як маестро.
На найвеличнішій із сцен
крізь крик органного оркестру
знаходить точно свій хосен.
Виводить сутінь силуета,
що наче є і вже не є.
і пам’ять вмерлого поета
на розгляд людський віддає.
По всіх тавернах в Альбайсині
портрет у мерехтінні свіч,
і поміж грона апельсинні –
той погляд незабутніх віч.
Співає Лорчині романси
всяк циган на межі доріг,
карбує лагідні романси,
шліфує, наче оберіг.
Жандарм за ним слідкує скоса,
в руці затиснувши наган.
Йому в лице сміється босий
і голий чорний вітрюган.
Високий місяць душу гріє,
рожево тріпотить мигдаль,
дзвенить в Гранаді сигірійя,
летить в гірську похмуру даль...
І горде тремоло виводить
старий, кощавий гітарист.
Сомнамбула обабіч ходить –
смерть у разках блідих намист.
Якусь непевну теорему
 римує в шелесті осок
і вкотре пише все окремо:
тореро, бик, кров і пісок.
 «То помилка...», - шепоче Франко.
 «То помилка була, простіть!».
Нервово смикає фіранки,
ховаючись за склом століть.
Але, хоч під землею скніє,
напевне, крізь зотлілу дерть
він чує знов: «О сигірійє,
циганко-смерть, циганко-смерть».

ПРИМІТКИ:

*Аль6айсин, Гранада, Севілья, Тетуан - іспанські міста.
Віснар - селище, де був убитий Гарсія Лорка.
С’єрра-Альфакар - гори в Іспанії.
Айнадамар - мавританський фонтан.
Франческо Франко - іспанський диктатор.
Фаланга - воєнна організація іспанських націоналістів.
Хенераліфе - мавританська башта в Севільї.
Тамарит - сад у садибі Гарсія Лорки.
Фуенте- Гранде - фонтан у Гранаді.


БАЛАДА ПРО ГРІЗНОГО ПТАХА

Орлиний клекіт, дикий грай,
о яре сонце, привітай
і гордовитий змах крила,
і всепроникний зір орла!

З прадавніх, праминулих пір
незмінний житель сивих гір,
він в вишині щовік, щомить
спокійним сторожем висить,
 свободним братом всім вітрам,
необережним  хижакам
пересторога, що усмак
наполювались... Неборак,
забудь-но тільки, що вгорі
недремним поглядом зорить
володар вітрових стихій,
сховатись вчасно не зумій,
ледь-ледь затримайся, спинись,
як неоглядна синя вись,
прозора і ясна блакить
зверже в одну раптову мить
на тебе порухом одним
стрімкий, убивчий, чорний грім.
Застрягне в горлі в тебе крик.
Померкне все навкруг навік.
Пролине час - на вітрах
недвижно розпростертий птах
понад землею знов летить,
кривавим відблиском горить
глибінь розплющених зіниць, -
плазуй, хижаче, падай ниць,
ховайсь по всіх глухих кутках,
куди тебе жене твій страх.
Вже в недосяжній вишині
спів  переможця  задзвенів.

Орлиний клекіт, дикий грай,
о, яре сонце, привітай,
і гордовитий змах крила,
і всепрониклий зір орла.

         * * *

Покинувши старі пороги,
забувши про печаль і страх,
де на запилених дорогах,
в яких неходжених степах
блукаєш, мій герою строгий,
зірки стискаючи в руках?

Зітхне земля, і сизий легіт
полине у імлисту даль,
і мов інтимний, ніжний шепіт,
проникне в серце та печаль,
яку дарує мрійний клекіт
і журавлиний тихий жаль.

Меланхолійний обрій пустищ
зітхання рознесе п’янкі,
розсипле між чорнот загуслих
сузірь іскристії разки,
і ти розгублено упустиш
на пил зів’ялих зорь жмутки.

Простягнеш руки а журний клекіт,
та не чекай моїх розрад,
бо вже вечірній мрійний шепіт
не верне бездоріжжя  втрат,
і вдаль відносить синій легіт
сріблястий ніжний зорепад.

Прощай же, мій герою строгий.
Услід печально не дивись.
Провідавши старі пороги
і храми, що злітають ввись,
на цих запилених дорогах
ми ще зустрінемось колись...

МАЙЖЕ ПО МАРКСУ

Як грізний всесвіт, грає карбонадо
(із гір Баійя чорний діамант)
зелених іскр несамовитим градом –
жахається їх сам пекельник Дант.

Та ще існує в світі білий космос.
Індус шліфує мовчки свій алмаз –
і від довершеності ліній млосно...
Проллється кров не раз від цих прикрас.

В магічнім сяйві  інкського смарагду
повзе крізь сельву лагідний удав.
Доводить хімік формул вбогу правду,
а фізик і конспекти вже продав.

Ось ці саксонські золоті топази
нагадують епоху  рококо.
У нетрях інкрустованої вази
в коньяк забродить навіть молоко.

Не потребує будь-яких досліджень
для визначення суті аметист.
В сералі Османів сумна хатідже
втішається ліловістю намист.

О божевілля царського опалу,
іриси, арлекіни, кахолонг!
Жбурляє жменями їх лорд зопалу
сумній заморській леді у шезлонг.

Летять зірковики і джиразолі,
кепкує з нас трагічний чорний шерл;
знак перл сіяє лихом з нашій долі,
сапфір не прагне жодного з джерел.

Малиновий гранат із Сіріаму,
юннанський сірий і зелений жад
падуть із нами разом у нірвану,
у спів сирен, у райський жовтий сад.

А золоті коралі із Гаваїв
і сльози сосон, медоцвіт-бурштин
не тьмарять ні октави водограїв,
ні скарабея лаковий хітин.

Відчуєм скоро в серці гострий докір –
чому ми не шукаєм насолод?
Чому сміється з нас англійський докер,
чому зітхає еллінський рапсод?

Тоді й згадаємо старі копали,
і падпарадж, оранжевий стократ, -
своїх надій невиставлені бали,
своїх фантазій згублений карат.

Тоді я безкоштовно подарую
тобі, банкір, торговець і гендляр,
те, що не варто згадувати всує,
щось краще, ніж швейцарський адуляр.

Блукаючи перед вітрин гратчастих,
тобі віддам без зиску чи пуття
своє найкраще пролетарське щастя –
кристалу бездоганне почуття!

ГРАН ПРІ-87 КИЇВСЬКОГО ДЕРЖУНІВЕРСИТЕТУ

Дозвольте познайомитися. Я - Поет.
Сергій  Саржевський.   Будьмо  ворогами.
Точніше, друзями... Ми скомпонуємо дует -
Дуель! Але, будь ласка, лишим все між нами.
Повірте, мої любі, я цілком відверто
приховую свою покірливу гординю.
Я можу саме так спокійно і ґречно вмерти,
як пристрасно шукаю я собі богиню.
Я з вами щирий... Бачите, ось серце?
Я відкопав його ще при розкопках Бактірії.
...То що ж? Зійдімось з вами в найніжнішім герцю?
Я знаю, я вам дивний. Неначе птеродактиль!
Та нас об’єднує це провінційне Місто,
цей Київ... Тихий... Але з величчю Оранти.
І профіль мій дияволічний, неначе у Мефісто,
що відпечатався на терцинах у Данте.
Я вас лякаю? Вибачте. Бо я - хвороба.
Я - чорний і невиліковний спід. Я - кара.
Заражую я, глянувши спідлоба.
І сам собі я іноді примара.
Ось бачите? Тавро. Це - каїнове лихо.
Поети всі помічені, як каїніти.
Тож будьте з нами тихо... тихо... тихо...
Поки Земля у вас не зрушила з орбіти!
Я не брутальний, ні. Я - щирий комільфо.
Я - шоумен. Я тільки зле пантомімую
кинжальний рок. Я - антиДаніель Дефо.
Робінзонадами у натовпі німую.
Я, може, загадково говорю? Пробачте.
Гадаю, ми порозуміння ще дійдемо.
Я покажу вам, як молюски в диких хащах
ростять перлини на жіночі діадеми.
Я трохи факірую. Власне, я - слов’янський йог.
Ще ви не бачили таких сумнівних типів?
У мене безліч прізвисьок. Я трохи бог,
я дещо квітка, ледве рокер, майже хіппі.
Між нами кажучи, я побратим Ісуса.
Бажаєте ви сцену нового розп’яття?
На жаль, сверблять мені мої козацькі вуса,
що триста літ тому порубані на шмаття.
І, врешті-решт, чому ви мовчите, шановні?
Ви - Публіка. Я прошу вас реагувати.
Я - лиш суха щогла на тім летючім човні,
де ви - лиш скелі з зацукрованої вати.
Вас барди  перегодували  оптимізмом.
Не проти, власне, й я. Але... але...але...
Ви чули? Ні? В Бахчисараї правлять тризну
поганські привиди з вершин Чуфут-Кале!..
Що? Плітка? Чи наклеп? Усе можливо.
Коханий глядачу, я вам не суперечу.
Але ж я серцем там, де жалива - як злива,
печінкою - де коршун, гриф, орел і кречет.
То що? Що ви сказали? Повторіть, будь ласка.
Я - панікер, фігляр, маньяк і графоман?
Я - тільки ієрогліф у пустелі Наска,
що креслить напрям крізь туманності оман.
А, може, й правда, я наплів вам тут дурниць.
І не ціан я. Ледве що оцет.
А втім лиш криця опановує мету зірниць.
Ще з’явиться Титан. І скаже: це - поет.

із циклу “Шлях смерті”
«Істинний Шлях Самурая - це смерть».
Гагакате

* * *

Україна плаче листопадом,
висне мряка, сіра і смутна.
Де ти, де ти, де ти, моє ладо?
У цім світі я лишилася одна.

Тягне туга, наче у безодню,
у далеку, у даремну путь.
А думки, як ті вовки голодні,
зранку й до ночі голівоньку гризуть.

Меркнуть очі, сивіє волосся
що не день, то холодніша кров.
Ось вже серце смертю запеклося,
де ти, де ти, втрачена любов?

Україна плаче листопадом,
висне мряка, сіра і смутна.
Нащо ти покинув мене, ладо?
В цілім світі я лишилася одна.


* * *

Однієї жовтневої ночі
зірки на небі висіялись так ясно
що краялось серце
А блискучий Оріон
так низько
навис над небокраєм
наче той самогубця
що хотів стрибнути
у чорний Дніпро

* * *

Мою бабуню звали Марія.
Колись вона закінчила лікбез
і вступила у партію,
звісно, комуністичну,
бо іншої ж не було.
Але як була війна
і в місто вступили німці,
вона спалила партійний квиток.
А вже назад, у партію,
після війни її не взяли.
Дідусь Іван помер в сорок шостому
в Будапешті,
уві сні йому розірвалось серце,
бо бабуня мала коханців
у той час, як він воював.
Та й потому вона не спинилась.
Сусідка-кацапка за це взивала
бабусю поганим словом,
але їй то було дарма.
На роботі її шанувало начальство,
навіть дало в нагороду відріз на плаття
і металевий годинник.
«За ударний стахановський труд» -
це коли кривавіють пальці,
їх зітреш аж до живого, загортаючи кури
у вощений папір.
«Як помру - нізащо не плачте», -
казала бабуня, коли ще була при умі.
«А сідайте, зіграйте в дурня,
на моїй могилі гуртом.
Я не хочу, щоб хтось сумував.»
Звісно, ніхто
того не послухав.
А очі в бабуні були
голубі-голубі.

* * *

Присвячується Вадиму Борисову

А минулого літа в Кременчуці
відбулась погана пригода.
Четверо у чорних окулярах
украли бізнесмена,
вкинули у білий мікроавтобус
і завезли аж у Дике поле,
на Запоріжжя,
де сагайдачив колись батько Махно.
Бізнесмен робив парафін.
Чорну нафту
пропускав через золоті фільтри –
і виходив білий-білісінький парафін.
Його продавали за кордон,
бо Україні такий білосніжний парафін не треба.
Бізнесмен заробив багато грошей.
За це його били кувалдою по голові,
по світлій голові із світлим розумом,
і казали - віддай гроші, а то вб’єм.
Все одно вбили і закопали на узліссі.
Генерал міліції сказав, що не знає,
хто заплатив за убивство кілерам.
Генерал такий ввічливий
і так гарно бреше,
що хочеться налити йому сто грам,
аби похмелився.


*  *  *

У чужому, жорстокому Афганістані
таліби, вояки джихаду,
розбили ущент
камінну фігуру Будди,
що простояла,
виточена у скелі,
щонайменше п’ять тисяч літ.
Майстри, що його точили,
зосталися нам безвісні,
а Будда стояв, усміхався.
Йому належать у цім світі сім скарбів
і вісім великих страждань,
вказав він нам шість шляховисьок
у інші світи -
три хороших і три поганих.
Таліби обсотали Будду дротами
і підклали до ніг вибухівку.
Полетіли камінні бриляки,
десь заплакали самураї
і голомозі монахи,
здригнувся рожевий лотос
у руці у малого дівчатка,
заблищали слізьми-діамантами
здивовані очі.
Біле дзеркало, чорну шаблю
і шматок червонястої яшми -
обереги старі і безцінні -
тисне в жменях старий японець
і шепоче:
- Нехай таліби
дурнуваті
навернуться скоро
у голодних пекельних чортів.
Справжній Шлях Самурая - це смерть,
але не моя, а ворожа.

Віктору Кердолю

Холодний вечір
тьмарить чорна ніч.
Кощавий місяць плине в сизій хмарі.
І ми зійшлись з тобою -
віч-на-віч.
Нам бути разом.
Та не буть у парі.
Твій зір навідліг тугою горить,
твої вуста пашать морозом і зірками.
Ось у таку неісходиму мить
ми не ворожим -
що ж то буде з нами?
Не зупинись,
повстань з недолею на прю,
жбурни в розпуку вогнепад цілунків.
Торкнись мене - ти чуєш, я горю,
мов той софіт
у мареві лаштунків.
Опала ніч. Зрадливий вітер зліг,
потягши крила, десь за небокраєм.
Вкриває битий шлях мені
ледачий сніг. І скрізь пустеля.
Ані пекла. Ані раю.

* * *
Коли помру - спаліть мене дотла.
Не лиште світу
ані іскри
мого тіла.
Я хочу, щоб усе воно
до крихітки останньої зотліло.
Мій прах, сама оголена зола –
посивілі лелітки плоті –
нехай за вітром
в синє море котять.
Крізь хмари і міста,
повз авто подорожні,
крізь весь великий світ,
навік мені порожній.

ТАЄМНИЦЯ БОПЛАНА

Був спекотний червневий ранок 1635-го року. Гійом Левассер де Боплан, французький мандрівник та воєнний інженер, сидів під плакучою вербою на березі дрібної ріки Тясмин і смажив рибу. Аби дістатись сюди, він пройшов, де верхи, а де й пішки, всю прикордонну Україну і, поминувши Трахтемирів, Черкаси та Чигирин, спинився на московській стороні, як тоді казали, - «з руського боку». До Дніпра, чи пак, Борисфену (бо саме під такою назвою знав могутню ріку француз) залишалась ще миля.
Боплан попихкував люлькою, час від часу перевертав лозиною їство та вдивлявся у свої дорожні нотатки, інколи щось у них виправляючи.
Несподівано почувся шум. Боплан підняв голову і побачив, як із кущів виходить жвавий, стрункий чоловік, ведучи за собою одразу двох коней. Це був пан Тін Гірчиця, незаможний русинський шляхтич, що його інженер узяв собі за компаньйона та провідника ще у Києві. Добридень! - привітався Гірчиця, прив’язав коней, присів до вогню, дістав з торбини коровай хліба, розломив його навпіл і, віддавши частку інженеру, узявся до золотавих, уже досить підсмажених карасів.
- Коні добрі, - сказав Боплан і собі заходився біля риби.
- Віддали недорого, - змигнув оком Гірчиця.
- То що, рушаємо?
- Куди? - Гірчиця старанно пережовував хліб.
- Та ж на Кременчук!
- А треба?
- Та ж ми домовились!
- Е-е-е, шановний Гійоме! - знехотя протягнув Гірчиця,  - був я оце у Воронівці, як коней купував...
- І що?
- Та нічого... Пани повзувані, та сліди наші босі...
- Що сеє значить?
- Нечисте, кажуть, місце, куди ми мали йти.
- А чим нечисте?
- Не знаю. Але люди туди не ходять. Самі тільки відьми, аби плакун-трави та чорного зілля нарвати. Ще там і болото на шляху, втопитись недовго.
- То пан не йде?! - сердито зблиснув очима Боплан.
- Я вам тут ще риби наловлю, - ухильно відповів лукавий Тін. Інженер щось пробуркотів собі під ніс, піднявся, налаштував коня і, зручно вмостившись у сідлі, зник у гущавині.
- Та куди там, - процідив крізь зуби русин, - задер язикало, що й граблями не дістати!
Потому він здер із себе благеньку сорочку, розлігся на піску долічерева та й узявся насвистувати козацький марш.
Між тим Гійом Боплан продирався крізь чагарі, із жалем поглядаючи на свій шовковий колет, який вишивали ліонські майстрині по малюнках самого Чезаре Вечелліо.
Спочатку француз їхав верхи. Оскільки шлях ставав усе дужче зарослий, а скоро й зовсім зійшов нанівець, мандрівник, врешті, спинився, зліз із коня, дістав із-за халяви чобіт козацького ножа та й пустив його в хід, шматуючи шпичасту перешкоду, як той завзятий хлопчак.
Боплан не раз і не два вже чув про руїни замку, що його, по оповідкам старих людей, побудували литовські князі десь у 1590 році, а можливо, іще давніше. Дехто казав, що до литовців тут було татарське городище, тому й назву таку бузувірську має це місце.
Гійом Левассер де Боплан мав приналежність до так званих дворян мантії, що завдяки буржуазному походженню мали доста капіталів, аби купувати титули, але ще зберігали в собі притаманний вихідцям «із низів» дух авантюри. Вступивши на службу до «польського круля», спочатку - Сигізмунда ІІІ Вази, а потім - його сина Владислава IV, інженер отримав чітке завдання: будувати фортеці та слободи задля колонізації Задніпров’я та Уманщини, що й виконував старанно і доблесно. Мріяв звести ряди укріплень аж до самої Трансільванії.
Нагальна думка спорудити фортецю саме в Кременчуці останнім часом вивищилась у його голові понад усіма іншими планами.
Нарешті, гущавина порідшала. Йти стало легше. Натомість грунт під ногами зробився чавкий та небезпечний. Француз обережно наступав на довгі кетяги вовчої капусти, гав’яру та парасольок, щоб, бува, де не втрапити у трясовину. А вона шамкотіла і порскала, немов жадаючи заковтнути Боплана у свою мертвотну глибину. Боплан то сипав прокльонами, то читав уголос псалми, які спадали йому на пам’ять, але потроху просувався, хоча до хисткої дороги доточилась нова неприємність. Його коня оточили хмари мошви, впиваючись йому у шкіру, аж кров виступала. Кінь жалібно іржав, та Боплан не лаяв його. Навряд чи тут десь була татарська засідка. Адже не так вже й далеко було звідси до козаків черкаського полку, що час від часу ретельно прочісували найдикіші місцевості і були б де злапали татарина, то одразу відсікли б йому голову чи повісили б на найближчому дереві.
Скоро, однак, мандрівнику вдалось обійти трясуче місце.
Округа поздоровішала, і вже чутно було дихання ріки та шелест свіжого вітру. Пташки видзвонювали, як несамовиті, око радували мілке листя берізок та міць старезних дубів, а ніздрі втішали аромати лимонної м’яти, криштальок та горицвіту.  Шпарко пробігла дика кізочка.
Боплан зрозумів, що вже він досягне руїн Кременчука.
Пора було трохи перепочити. Він спинився, присів навпочіпки і запалив люльку, розглядаючись навкруги. Кінь похропував, виявляючи симпатію до нового хазяїна.
Інженер трохи поспостерігав сизий димок від тютюну, аж раптом насторожився. Позаду наче почувся якийсь шерех... Кінь нервово повів головою. Здавалось, він зачув ворога у таємнощах лісу. Все ж не варто було втрачати пильність. Сонце опинилось майже в зеніті, коли слуга польської корони, врешті-решт, досяг своєї мети. Довелось таки добре поплутати, а іноді й зупинятись через все той же самий шерех. Тоді Боплан хапав мушкета з-за спини і довго вдивлявся у лісову сутінь. Та ось і ліс скінчився. Навколо потекли вишневі та мигдалеві гаї, серед яких було  важко заховатись супротивнику.
Вже і берег. Захлюпотів Борисфен. На урвистому вирію вигулькнув обсмалений дерев’яний частокіл, за широкими проломинами якого видно було обвалини башти. Це і був Кременчук.
Гійом Боплан проблукав ним до вечора. Нічим особливим руйновище не відрізнялось від інших попечених вогневицею війни містечок, рідко розкиданих по замордованій Україні. Де-не-де вціліли дворища та уламки бастіону, там і тут можна було побачити пророслі тиничкою і муричем саманні плити, що слугували колись за міську площу. Декілька кольорових кахлин, почавлений срібний цебрик для прянощів, інкрустована рукоять від пістоля, фальшивий турецький дінар, за напівстертою оболонкою якого проглядала мідяна основа, - ото й усі надбання дослідника, що їх він заховав до своєї торбини. Полишивши назавтра подальші розвідки, Боплан віднайшов невисоку липку, прив’язав до неї коня і приготувався до спочинку. Декотрий час він малював план майбутньої твердині, що мала тут звестися з ласки «короля польського, великого князя литовського, руського, пруського, мазовецького, жмудського, лівонського, наслідного короля шведського і вандальського». Затим, не маючи більше сил тамувати невимовну втому, він склав папери до торбини, підмостив її під голову і миттю провалився у німу порожнечу без сновидінь.
Проснувся Гійом Боплан від того, що почув на своєму горлі шорсткий зашморг. Відкрив очі і хотів був схопитись за той зашморг, однак - марна праця, бо руки його були зв’язані позад спини.
Довкола роздався голосний регіт. Роззирнувшись, побачив він сумну картину. Навкруг його, у нерівному світлі факелу, встромленого до щілини між побитими долішніми плитами, товклося з півтора десятка кріпко озброєних легінів. Виглядали вони так, що ураз ясно було: це низовики, найнещадніші із січових козаків, яким марно було б пояснювати щось про високі цілі європейської цивілізації.
А перед вів - о мон Дьє! - не хто інший, як зрадливий пан Тін Гірчиця, Бопланів товариш! Інженер, напружившись, піднявся на коліна, потім устав. Рухливе обличчя його скривилось, він провів язиком по пошерхлих губах і кинув у обличчя Гірчиці:
- Зрада?
Гірчиця, що був тепер одягнутий у дорогий козацький строй і тримав руку на довгій шаблі при своєму боці, посміхнувся:
- Що, пане Боплане? Невесело? От ми - так ми! Хоч вовки кобилу з’їли, так ми воза не дали! Зрада, кажеш? Це ти, нишпорко, хундаторю, заради зради нашими украйнами нипаєш, карти клятим ляхам змальовуєш.
Гірчиця змахнув рукою. Тут же кимось із козаків було підсунуто колоду, що лежала поряд, і козацький верховода вмостився на ній, втупившись у француза. Вояки згуртувались позад колоди, окрім держателя  зашморгу.
- Я б тебе зразу отут і зачавучив, - спроквола сказав Тін, - але спершу хочу дещо узнати. Ти, химернику, малюєш карти, пишеш листи та надсилаєш усе те хавтур’я крулеві польському. Себто, певно, маєш від нього грамоту з печаткою. І разом з тим - до нього безборонний вхід. Де тримаєш  тую  грамоту?
- Ніц не скажу, прошу пана Тіна, - гордо одповів француз. - А оповіді мої корисні не тільки шляхті, а й усім народам, у тому числі й вам, мессіри козаки, аби залишилась по вас і ваших діяннях писана для людства пам’ять!
- Овва! За вашим торгом та нашого ярмарку не чути, - насмішкувато сказав Гірчиця. - Кажеш, людство вичитає? На Поділлі - хліб по кіллю, а Чигирин - ковбасами загороджений. Поки те людство дізнає, які ми у твоїх паперах герої, то пан Станіслав Конецпольський, великий гетьман коронний, королівський підсобачник, завдяки твоєму надзорництву нас, героїв, швидше на палі насадить. Кажи, де грамота?
Француз   гордо   мовчав.
Січовик обернувся до спільників:
- Чи чорт видав, щоб ведмідь щебетав? Нічого, зараз защебече! – і подав знак зашморгувачу.  Той  смикнув  мотуза.   Боплан захарчав.  Очі йому вирячились, він, силкуючись вирвати руки із зав’язки, ледве не впав.
Його було  підтримано ззаду.
- Ну що, скажеш? - почув він грізний голос.
Боплан роздумував. Одчайдухи, що його схопили, навряд чи будуть схильні до милості, однаково, чи віддасть він грамоту, чи ні. Як на те, і самі її, зашиту у плащі, знайдуть, неважко. Однак не помилують. Боплан їм - вивідач зайшлий, хоч на шмаття перервись. Невже не віднайти хоч якийсь шанс до порятунку? Досі йому вдавалось торувати шляхи до русинських сердець лагідним жебонінням та розповідями про корисність містобудування як вірного захисту від кримчаків. Але ж оцих... не переконати! Їм за батька - пістоль, за матір - шабля, за жінку - Борисфенова бистрина, а за коханку - чарка вина. Що діяти?
- Ну, то як? - розтяв повітря питанням, як батогом, Гірчиця, - сам віддаси? Чи нам узяти?
- Віддам, - зітхнув Боплан. - Там, у плащі. Он він, до сідла приторочений...
Меткі козаки схопили плащ:
- Де?!
Боплан зітхнув.  Помовчав. Понуро сказав:
- За підкладкою...
Швидко розрізали полу. Випалий папір подали своєму ватагу. Той уважно розглянув усе, щось помізкував. Всміхнувся у вуса і засунув здобич у свою сакву.
- Добре, що довго нас не морочив. За те і дяка тобі. Своїм вироком ми прирікли тебе на смерть за шпигунство. Помилування не буде. Але можеш сказати останнє бажання.
Гійом Боплан обвів поглядом темний гурт своїх суддів. Глянув у обличчя Гірчиці. Той сидів із непроникним виразом на обличчі. Тільки чорні очі блискали у мерехтливому світлі факелу. Боплан відчув судому у горлі. Чогось просити було марно. Та й не має дворянин дозволяти собі благання.  Щось промовити?
- Слободи, що їх я збудував, відсунули далеко вперед кордони християнства. Відтепер ваші українні землі матимуть значимість для майбуття. Я не мав на меті зла ні для його королівської Величності, ані для русинського народу, що розпорошений є. І так буде ще довго... Так, я мав  відповідальні  доручення   від  крулевства  Польського  під час воєнних дій. Щодо суті їх я вам, певно, вже нічого не скажу. І винагороди за свої змоги від двору та корони я не отримав.
Боплан змовк. Ніч мерехтіла загравами зірок, їжачилась клекотанням нічних птахів, вибухала завиванням звірини. Надій на порятунок не було. Як ніхто інший, він добре знав упертість, підступність і мстивість русинів... Чи довго ж його вистежував той Гірчиця? Марно гадати... Француз здійняв голову і  мовив:
- Об однім прошу. Хочу зараз скупатись у Борисфені.
Козаки перезирнулись.
- Добре.
Боплану розв’язали руки, але мотуз із шиї не зняли, закріпивши його якнайміцніше. Потім спустились крутою кам’янистою стежкою до ріки. Гійом роззувся, повільно зайшов у важку воду Борисфена, постояв, звикаючи до прохолодних хвиль. Поплив уперед, наскільки дозволяла довжина мотуза. О кінці його він спинився і завернув назад. Міцні руки розсікали чорні хвилі, очі втупились у лискучу місячну доріжку. Вона простяглась аж до ніг Гірчиці, що торкався носками чобіт краю води. Сягнувши берега, Боплан ступив крок уперед, зупинився, зробив ще крок. Козаки німо бовваніли навпроти. Ось одна тінь метнулась вперед... Боплан почув на своєму горлі шкарубкі пальці козацького ватага. Смикнувшись від сильного штурхана, він упав у воду, зав’юнився, намагаючись зірвати зашморга. В ту ж мить його було придушено ще декількома парами рук так, що він не встиг довго поборсатись... Потому мертве тіло Боплана витягнуто на берег, перенесено углиб Кременчуцького городища, десь кроків за п’ятсот від берега. Там роздягнуто і кинуто на землю. Вже почало світати. Гірчиця роздивився уважно одяг убитого, потім дістав папери, якнайпильніше переглянув, знову сховав.
- Що ж, - сказав він своїм супутникам, потряс гаманцем.
- Пихи було у месьє повні міхи, титулів - повні шкатули, а замість грошей - сама тільки дуля. Мабуть, негусто шпигам платять лядські крулі... Хоча, може, пан Боплан погано о платню старався... Спробуємо ж ми за покійного його винагороду отримати... До лядського двору поїдемо, бо він нам багато винен.
Козаки на хвилину завмерли, потім зайшлись від реготу. Гірчиця теж зловісно посміхнувся і взявся перевдягатись у Бопланову одіж. Узув французові сап’янці, потупав високими підборами. Затим, узявши химерне люстерко, підрівняв вуса на французький копил і натяг на голову пишного капелюха. Остаточно прибравшись, він досить подібно до небіжчика прошменделяв туди-сюди.
- Схоже, - промовив тримач зашморгу.
- Еге ж, - підтвердили низовики та й загомоніли між собою. Хтось із них звернувся до ватага:
- Тін, а з цим що робити? - і вказав на голе мертве тіло, що валялось неподалік.
- Із цим? - Тін задумливо глянув на покійника.
- Та зарийте його десь тут. Тільки хреста не ставте.  Отам  у мене свячена вода є, побризкайте нею, най християнська душа йде в рай...
Козаки швидко викопали неглибоку могилку, вкинули туди вже закоцюблого будівничого, загорнули його рівно, не зробивши насипу. Хтось сприснув могилу водою. Нашвидку прочитали молитву. Опісля вивели захованих коней, прихопили і Бопланового, хвацько пострибали у сідла, Тін Гірчиця перехрестився, глянув на білявий місяць, плюнув через ліве плече - «від причини» і гукнув:
- Ну, все, братчики! Уперед! Ньо! - він шпигонув коня гострими шпорами, і ватага мовчазних вершників помчала у зблідлу ніч...
А наївний Гійом Левассер де Боплан, закладач європейської цивілізації на украйнах Дикого поля, так і залишився лежати в кременчуцькій землі, за декілька сот кроків від стрімкого порожистого берега, саме там, де зараз бачимо присадкувату цегляну будівлю «Укрсоцбанку»...

СЕМАРГЛІАНСТВО,
АБО ЩО НАСПРАВДІ КАЗАВ ЗАРАТУШТРА?
майже компіляція

«Авеста» являє собою звід священних книг давньоперської державної релігії. Цю релігію називають також зороастризмом за іменем її засновника Заратуштри, що вважається історичною особою. Гадають, Заратуштра, син Пурушаспи з роду Спітама, жив десь між дванадцятим та десятим століттями до нашої ери тобто три тисячоліття тому. Дана вимова імені пророка відповідає авестійській транскрипції. Однак у живій перській мові тих часів його ім’я звучало як «Зардушт».
Згідно легенд, Зардушт, надумавши вигадати нове віровчення, спочатку затіяв виступи в своєму селищі, яке, скоріше за все, було купою халуп, заселених дикунами. Знаходилось воно в північно-східному Ірані. Громада селища не побажала визнати новоявленого пророка і, очолювана місцевим правителем, чародієм Дурашравою (селищним жерцем, що, звичайно ж, не був зацікавлений у появі конкурента і втраті й так небагато чисельної пастви) прогнала його за межі селища.
Зардушт змушений був покинути вітчизну і повіявся по країні, шукаючи притулку та більш терплячої аудиторії. Про ці свої мандри він склав одну з перших своїх молитов, що так і зветься: «Куди бігти?».
Зардушт ніколи не був лагідною овечкою. В нього бували несподівані напади люті, отож на своїх опонентів, що намагалися спокусити його чи заперечити йому або навіть вбити і таким чином ставали, з точки зору Зардушта, на бік духу тьми, він не тільки впливав палкими промовами чи ним же самим вигаданими обрядами, а ще й жбурляв здоровенне каміння за допомогою пращі. Назбирані по селах слухачі недарма побоювались його. Пророк був дебелим, міцної і витривалої статури, швидким на розправу. На слабкість здоров’я ніколи не скаржився, руку мав важку, а пронизливий погляд його чорно-карих очей міг збентежити найзавзятішого  сперечальника.
Ні, овечкою Зардушт аж ніяк не був. Це була войовнича натура, про яку ми досконально знаємо тільки те, що бродяжив він усе своє життя, хоча сенс його проповідей якраз і полягав у тому, щоб таврувати кочівництво.
Від кого вів своє походження, до якої з соціальних верств належав - до воїнів, жерців, оратаїв чи ремісників, хто були його друзі та жінки, чи мав він дітей, чи набув якого майна, чи досяг хоч якого успіху - все це залишається невідомим. Скоріше за все, був-таки пастухом, бо де б він не зустрічав співрозмовців, повсякчас глаголив одне й те саме:
«Від віку існують установлення про пастуше життя, які ніхто не сміє порушувати». Певно, не був дуже щасливий, бо (знов же таки - за легендою) під час нескінченних мандрів його вбив один із запеклих ворогів, що переслідував його протягом багатьох років. Чим саме Зардушт насолив своєму кату - також залишається загадкою. Зрозуміло одне: мав надзвичайно сильну волю і неабиякий талант. Молитви та гімни, що їх він складав під час вибухів творчої пристрасті і про які з такою шаленою напругою думав, що вони навіть снились йому по ночам, зберігались серед народу не одне століття, і врешті-решт іранські шахи здогадалися використати їх для своїх олігархічних потреб, бо примітили в них спроможність стати цілком придатною до сатрапського вжитку офіційною релігійною системою. Ця остання збереглася аж дотепер серед парсів, вихідців з Ірану, утеклих до Індії від переслідувань з боку ісламу, що разом з нашестям арабів нахлинув у перські краї у сьомому столітті нашої ери і, скрушивши зороастризм, скоро утвердився навзамін його як нова державна ідеологія.
Молитви Зардушта отримали назву «Гати» або «Стара Авеста». Вони спричинились до появи цілої низки релігійних творів, але з них до нас, на превеликий жаль, дійшла тільки четверта частина.
Ця чвертка, в свою чергу, теж ділиться начетверо.
Перший рід авестійської спадщини - «Вендідад», тобто «Закон проти девів». Це звід релігійних та юридичних приписів. Деви, кошлаті гіганти-зловмисники із звірячими пазурями та потворними мармизами, гніздяться в своїх улоговиськах в надрах гір, землі, на дні озер. Там вони стережуть скарби - дорогоцінні метали та камені. Підлі спокусники, вони, однак, суть неперевершені ювеліри. Вічні гравці, вони влаштовують обвали, аби розважитись загибеллю ненависних їм осіб, ачи ловлять їх і замикають в підземні темниці. Кожен день вони пожирають по два чоловіки - на обід і вечерю. Треба бути надзвичайно обережними, щоб не втрапити до їхніх лабет і виконувати цілий ряд правил та обрядів, як це велять вищезгадані приписи.
В другу чергу йде «Вісперед» - «Книга про всіх богів». Тут представлена перська міфологічна генеалогія, складна та розгалужена.
Третє одкровення -»Ясна», молитовні пісні.
І, нарешті, четвертий рід іранського релігійного доробку - це «Яшти», гімни, де прославляються божества зороастрійського пантеону. З приводу «Яшт» слід уточнити такий момент. Вони, власне, є зібранням набагато більш древніх, ніж «Гати», гімнів і молитов, але були досить добре відредаговані послідовниками Заратуштри і пристосовані ними для потреб сучасного їм рабовласницького соціуму. «Яшти», в основному, присвячені Мітрі, доавестійському, індоєвропейському богу, що втілює в собі революційні на ті дикі часи ідеї - ідею договору, ідею посередництва, ідеї обміну та міри, надзвичайно складну для первісної свідомості ідею закономірності, а також загальнолюдські поняття миру, дружби, симпатії. Один з найцікавіших епітетів Мітри - той, хто випрямляє кордони. Цей епітет є натяком на функцію царя-жерця, що мусив приймати участь у ритуальних вимірах земель. Обряд ритуальних вимірів по рівню своєї значущості стояв поряд з іншим, одним з найважливішим у давніх східних царствах обрядів - обрядом ритуального очищення міста після бою.
Але всі ці ідеологічні розробки записували писці у канцеляріях під диктовку зороастрійських послідовників значно пізніше. Сам Зардушт, збираючи невеликі натовпи біля колодязів у оазах або зупиняючись у затінку загорожі десь у черговому городищі, проповідував найпростіші постулати: «Земля щаслива в тому місці, де вона зорана і угноєна кізяками великої та малої худоби. Кочівники та нападники, що відбирають худобу в селян - слуги девів, породження пітьми, негідники і вбивці. Зречіться їх і прокляніть, нехай впаде на них гнів Господа Мудрого!»
Зрозуміло, що Заратуштра не вимірював землі і не очищав від трупів міські вулиці, оскільки жив у ті часи, коли в Ірані міст ще не було збудовано, а мірял не вигадано. Тому в своїх проповідях він простим робом канонізував вівчарський спосіб життя, як найбільш продуктивний на відміну від кочівницького, на його щире переконання, ретродуктивного. В своєму первісному вигляді ті віршовані речення не могли прислужитися розвинутій рабовласницькій державі. Окрім того, загарбавши нових підданих, властителі в давнину зазвичай, аби задобрити їх і повсякчас спокушати переможених до покори, приєднували їхніх божеств до своїх корінних. Таким чином і доточувались до зороастрійського пантеону всілякі дрібні містечкові чи селищні ідоли та основні боги на зразок Мітри. Тим більше, що на час утвердження перської держави Мітра, тобто друг, вже вкорінився в свідомість народів Сходу як образ згоди, оберіг від розбрату, символ первісних начатків мислення. Одначе Зардушт - то адепт, а звідсіль - природно й те, що Мітра при всьому багатстві своєї постаті фігурує в авестійській системі як вторинна істота, як такий, що невтомно і пильно стереже творіння верховного зороастрійського бога «Авести», Ахура Мазди, Господа Мудрого, якого іноді називають просто Маздою, або Ормуздом.
Ормузд багато простіший і водночас значніший бог, ніж Мітра. Ормузд - це бог-телепат, бог-деміург, бог, що творить світ зусиллям думки. Він є, повторюю, головним богом «Авести», яку прийнято розподіляти на дві частини: «Стару Авесту», куди входять «Гати», молитви Зардушта, та «Молодшу Авесту», куди включається все інше.
Посівши чільне місце на черговому збіговиську селюків, напівголодний, але впертий, Заратуштра завжди сповіщав одне і те ж: «Славословити Ахурамазду і годувати худобу - це ми вважаємо найкращим», що й стало сиволом маздаяснійської віри.
«Старшу» і «Молодшу Авести» розподіляють декілька віків. Це цілком певний висновок; він випливає з того, що до «Молодшої Авести» ввійшло багато уривків із різнорідних племінних вірувань, явно не ортодоксальних з точки зору зороастризму, але достатньо вдосконалених жерцями відповідно до потреб перського державництва. З іншого боку, матеріальна культура, що згадується в «Старшій Авесті», надзвичайно архаїчна. Ця культура ще не знає заліза, міського життя, великих державних утворень... Там немає згадок про гроші, податкову систему (бо це є досить складний винахід пізніших часів), відсутні там і інші розвинуті соціальні поняття. Не згадується в старій «Авесті» і про Ахеменідів, династію перських царів, що вперше в історії людства заснували світову імперію і при Ксерксі, синові Дарія Першого, зробили спробу зороастрізувати Персію з метою обмежити політичні амбіції старого жрецтва. Наголошую на цьому моменті, тобто моменті створення імперії, бо саме він спричинив мою цікавість до історії давнього Ірану. До держави Ахеменідів людству були відомі тільки місцеві національні деспотії. Винайдення ж імперії - це прерогатива древніх персіян. Саме вони спробували не просто завойовувати сусідні племена, підпорядковуючи їх собі за допомогою сили та страху, а накинути на рабів «м’яке ярмо» - першу в світі центристську релігійно-ідеологічну систему, придатну для заморочування своїх сателітів. Єгипетські владики ще абсолютно відверті в своїй наївній жорстокості і навіть хизуються нею, відкрито сповіщаючи про переможених: «Шатри вони покинули та топтали трупи своїх воїнів. Вони пустили гарячу сечу, в колісницях своїх залишили свій кал». А от Дарій, пращур хитрого Ахемена, вже представляє світові у своїх наскельних написах довершені зразки суто імперського лицемірства: «Мої численні війська вступили у Вавілон мирно, я не дозволив нікому лякати жителів Шумера і Аккаду. Я відмінив те, що було накладено на них. Я приніс спокій в їх зруйновані доми, я поклав кінець їх скаргам. Всі царі світу обцілували мої ноги». Звичайно ж, Дарій не згадував про те, що підкорені країни були зобов’язані платити перським фіскалам по декілька десятків тонн золота та срібла щорічно, не рахуючи інших обкладень. Але винахід, цілком новий у тогочасній політиці, - машкара благодійництва, місіонерський імідж, був вдалим і спрацьовував безвідмовно. Найбільш впливові жерці та чиновники супротивних держав переходили на бік завойовника і старанно допомагали сатрапам загарбувати власні країни. Дарій, безумовно, був обдарованим політологом давнього світу. Він запевняв поневолених: «По волі Ахурамазди я такого норову, що для правдивого я друг, для несправедливого недруг.
Не таке моє бажання, щоб слабкий терпів несправедливість заради сильного. Моє бажання - справедливість. Брехливому я не друг. Я не запальний. Коли я у гніві, я твердо тримаю це в своїй душі, я твердо володію собою. Людина, що виконує або приносить у міру своїх сил, надає мені задоволення. Я до неї благоволю в міру своїх сил та буваю вельми задоволений». Якщо давні шумери винайшли печатку і податки, то перси дійшли багато більшого - вони винайшли демагогію.
Історія давнього Ірану завдяки неодноразовим скіфським міграціям в Азію і назад, у Європу, прямо співвідноситься з історією українства. Якими є тонкощі впливу азіятських культур на давнє слов’янство, і що з того впливу лишилося дотепер? Якщо врахувати, що іранці були найвагомішою частиною тих індоаріїв, що у п’ятому тисячолітгі до нашої ери хижими табунами сипонули на Схід, у четвертому тисячолітті завоювали Іран або Арійяну, у третьому тисячолітті посунули назад, осідаючи в Північному Причорномор’ї, і, прибираючи вже назву скіфів, потім блукали взагалі невідомо де, а вже аж у сьомому столітті до нашої ери знову ж таки цілими тьмами остаточно посіли ці місця, щоб втручатися до всіх воєнних сутичок між Ассірією, Вавілоном та Іраном, то підтримуючи, то б’ючи, то зраджуючи і одних, і других, і третіх, і, врешті, опісля цілого ряду поразок похмурими ріками потекли назад, у благодатні дніпровські місця, то ніяк не можна заперечити, що ті взаємовпливи таки були, їх не відкинеш. Ті ж таки Семаргл, Сварог, Мокош запали у серця слов’ян разом із скіфськими оздобами, що ними так гарно було прикрасити стан та волосся. Це - з одного боку. А з іншого... Дуже вже показовою фігурою є Зардушт. Ідеолог першої в світі імперії, що жив задовго до її виникнення, він блукав по країні за декілька віків до того, як несамовиті Ахеменіди підкорили чиновницький Вавілон, мистецьку Бактрію, філософський Єгипет. Задовго до того, як, вгинаючись під ударами хазяйського реміняччя, різноязикі раби потягли на власних спинах до Ірану согдійські самоцвіти, ляпіс-лазур, сердолік, афганську бірюзу, ефіопську слонову кістку, ліванський кедр. Ще не мережили орнаментами перські кам’яниці похмурі мідяни, ще не зводили базальтові стіни лякливі еламіти, ще не ламали камінь, не збирали гравій і не рили глибочезні кар’єри мовчазні вавілоняни. Ще не лаштував Дарій когорти суворих воїнів для нашестя у придніпровські степи. По іранському нагір’ю блукали негусті орди кочівників, де-не-де осідаючи глинищами і облаштовуючи щось на кшталт общин. А поміж ними никав упертий шарпайко, чіплявся до занурених у повсякденні турботи пастухів і просторікував: «Сійте хліб, лаштуйте добру пастьбу, давайте обітниці, кляніть кочівників, бо їх життя неправедне, моліться Мазді Єдиному!».
Давно вже українцям пора поглянути на того Зардушта зовсім з іншої точки зору, ніж це зробив Ніцше. Адже цей німецький торохтій використав стародавнє ім’я як штучну витребеньку, аби тільки пишно звучали його сентенції. Тим часом є глибинна, від мозку кісток органічна орієнтальність українського національного колориту, яка дійсно обумовлює необхідність звернутися до аналізу авестійства. Мені особисто нещирим і політиканським видається розповсюджене в сучасності прагнення українців вважати себе за цілковитих автохтонів і жахатися, як чудовирла, будь-якої спроби хоча б торкнутись солодощів азіянізму... Гірких солодощів. Не можна також не згадати, що привнесені впливи консервуються у свідомості запосілих їх народів надовго, на тисячоліття. Такими правічними впливами-константами в українстві можна назвати два культи: культ аграрності та «культ релігійності», антисвітськості. Культи згубні. Саме вони спричинились до краху Запорізької держави. Християнські попи, неперевершені мракобіси, які, у повній злагоді з козацькою старшиною і отаманами, переслідували будь-який прояв світського життя, свободи совісті, мистецьких пошуків і жіночого сексуального та громадського вільнодумства в Україні, системою вкоріненого тут духовного рабства, були страшніші за іспанських інквізиторів. Так, у нас не палили живцем людей. А навіщо? Вони і так здуру добровільно вклонялись чорним рясам, носіям громадського вампіризму, що випивали з душ українців навіть найменші парості духовної свободи. Християнці знетямлено нищили українське язичництво, припиняючи, таким чином, нашому народу шлях до філософського самоусвідомлення. Є аксіомою: немає національної філософії - немає державного мислення, намає держави. Що ми й бачимо в нашій сьогоднішній Вітчизні.
Україні завжди було властиве таке собі «регресивне новаторство» на кшталт зороастризму. Один з різновидів української «зороастричності» - це експлуатація брутальних селищних міфологем, сакралізація аграрного світогляду, і, як наслідок, - перманентне руйнування світських міських культур. Достатньо є прикладів у нашій історії, аби впевнитись, що вищесказане - не вправи у парадоксах, а сумна істина.
Отже, повернемось до давнього Ірану. Іран - то країна, розіпнута на гірських бескидах. З півдня та південного заходу його узбережжя обхлюпують води Оманської та Перської заток. На півночі буяє Каспійське море. По всьому своєму периметру Іран оточений загорожею гір. На півночі, вздовж Каспію, громадиться Карадаг, далі вигнувся Ельбурс, оторочений баговинням грязьових пустель. Ельбурс - це заметілі, селі і шалені вітри взимку та нетрі хмелю, дикого винограду і ломоносу, що хмарами огортають діброви ясеня, платана, дуба та залізного дерева влітку. Саме побіля південних схилів Ельбурсу, далеко за окраїною давно зниклого фортечного містечка Рей, в околицях сучасного Тегерану, народився наш шалений пророк. Відтоді і досьогодні тут мешкають кревні родичі персів, гілянці. Вони зводять буди на сваях, віддають право керівництва господарством та грошима жінкам і тчуть для них квітасті спідниці. Оскільки зороастрійське вчення є цілком патріархальним, то, можливо, тут криється ще одна з причин вигнання пророка - він розгнівав місцевих амазонок посяганням на матріархальні уложення. Можна уявити, як розлючені фурії, вишкіряючись і сиплючи брудною лайкою, гнали обшарпаного «месію» за окрай селища, на мертвотне піщанисько, надіючись, що він згине там навіки. Але Зардушт не згинув. Він потягся правувати своєї вигадки, яку цінував понад життя, далі і далі на південь, кривуляючи гірськими манівцями, тиняючись по тирловищах, здираючись на скелі, плазуючи повз урвища, ховаючись від гірських хижаків, припадаючи порепаними від жаги вустами до рідких джерелець і гарячково шепочучи один і той же канон: «Моліться Ахурамазді Мудрому, бо він кохає осідлих і мирних, дбайте про телят і коней, сійте зерно, зрікайтесь некревних іншоплемінників, лаштуйте шлюби тільки зі своїми, єднайте Іран!». Шляхи Зардушта не встеляло зелене віття, якими сипали під ноги персіяни знаменним героям. У дорогах він сьорбав простацьку ячмінну чи горохв’яну юшку і договори про прихильництво до Ормузда і вівчарництва зі своїми послідовниками, коли таких знаходив, він скріплював не яшмовою печаткою із зображенням змії чи скорпіона, а власним брудним нігтем, пофарбованим хною. Чи на північному сході, де до Ельбурсу тулиться Копетдаг, чи на сході, де тирлуються один за одним потовчені часом узгір’я, порослі горіхом та фісташкою, перейшлі арчовим рідколіссям Кайен та Серхед, не лякаючись ані погроз, ані потиличників (бувало й таке), він затято викопував із землі здохлих собак та мерців і затягував їх на дерев’яні башточки, що їх поспіхом споруджував невеличкий гурт його голодранців-прихильників, з бідами і сльозами назбираний ним по очеретяних ятках, звичних для простолюду. «Земля свята! - якомога дужче валував Зардушт при цьому, - не оскверняйте її тлінною смертю! Нехай крилаті птахи клюють нечисту гнилизну, нехай вітер розвіє спопелілий від часу мрецький одяг! Закопуйте тільки кістки, бо саме вони - суть божественна чистота!». На півдні, де іранське нагір’я обіймає посічений ущелинами масив Мекран, Зардушт, задихаючись від знемоги, але клято плентаючись все далі, твердив зустрічним караванбашам: «Не приносьте в жертву худоби, бо вона свята і добра, бо нам її подарував Ормузд, кляніться, що не будете гарбати в землеробів, моліться світовій справедливості Арті, вона врятує вас всіх!». Віддаляючись на захід, де тягнеться рвучкий Загрос, колиска доперської держави Еламу, заблукавши до якогось укріплення, Заратуштра, попри всі перешкоди, збирав віче й вітійствував за всякої погоди: «Не оскверняйте мерцями вогонь, не плюйте в кострище, не жбурляйте в нього багном, не паліть трупів людей і собак, кайтеся в провинах!». На відрогах Кухруду, що слугує нерівною паралеллю Загросу, де приблудлі невідомо звідки перси напрочуд швидко засіяли колись ущелини та перевали своїми безвіконними мазанками, щоб пізніше заповзятися до риштування розкішних міст, в яких будуть згодом вирішуватись долі азіятських цивілізацій, пророк знаходив хай і нечисленних, але прибічників, що так само, як він, кидали домівки з земляними дахами і, прихопивши діряву чалму та пару ковдр з верблюжої шерсті, чимчикували навсібіч по Персиді, сповідуючи нову артівську правду. Ботаніка цих місць нам би не впала до смаку. Це так звана фригана - шпичасті чагарі, астрагали, зарості полину, ковили та пирію. Часто тут майже безлісся. Степ, трава, рідкі купи фісташки, гірського мигдалю та неїстівної арчі. Іранці намайстрили в цих краях чудесне плетиво іригаційних систем, пристосувавши до життя скупі на воду місцини. Саме у відгір’ях Кухруду вже на схилі віку, - та ненадовго! - осів Заратуштра під рукою Віштаспи, місцевого каві, тобто дрібного царька, що однаково з пророком не шанував ані кочівництво, ані старовинні каписька з образами девів - демонів природи. Але й тут пророк примудрився нажити собі недоброзичливців і заздрісників, що чинили йому коли відкрито, а коли потаємно всіляку шкоду. Тому й почухрав він далі, по колу іранських хребтів, іноді спускаючись досередини країни, бо горами весь світ не перейдеш.
Страшно втрапити до жорстокого серця Ірану, всередину гірської огорожі. Тут лежить одна з найжахливіших пустель світу - Деште-Кевір. Намиста солончакових западин в короткий період дощової весни обертаються на озера рідкої грязюки, яка не раз, бувало, з чмаканням поглинала цілі каравани. Південніше від Деште-Кевір металевими голосами дзижчать бархани її посестри Деште-Лут, примарної суміші піску, гравію і солі з окалиною мертвих оаз. Чи потерпав коли від спраги у цих моторошних огонах Зардушт, чи біг він коли-небудь із стогоном і плачем услід казці пустель - блакитним маревам? Чи, може, втішався по узбережних оазах, фінікових гаях чи мангрових пралісах, що ними де-не-де майорить пустеля Гермсир, простягнута далеко повздовж поміж кривих вилиць Мекрану та обох заток? Хто зна! Можливо, і тут сьорбнув він лиха, чи, бува, не тоді, коли, вигнаний з околиці Рею, воскуряв придорожній олтар з благанням до Мазди о спасінні? Але він таки тарабанився на південь, на неплодючий виднокіл, куди задовго до нього так само тарганилися із своїми шатрами та злиденними клунками наші первопредки, арії, аби нескоро потому, орда за ордою, як уже сказано, шугнути на понтійські береги, подекуди занурюючись у древлянські хащі. Згадаймо також, що несли вони із собою своїх чудернацьких, але з біса гарних богів - Семаргла, першоптаха-віщуна, крилатого цілителя, сфінксофага, вогняного красеня, Мокош, прядильницю-майстриню, Сварога, уособлення зброї та сили. Ці останні були чужими для маздаяснійства, що його вже аж у другому-третьому столітті нашої ери, багато пізніше після загибелі нащадків Ахемена, продовжували втовкмачувати у голови підданців витончені Сасаніди. Сасаніди посіли Іран після часів розрухи і поразок, протримались немало і встигли здійснити релігійну реформу, майже остаточно спромігшись привести до повного підкорення Ахурамазді Мудрому мітраїтів та інших, ще не доконаних Ахеменідами магів. «Авеста» завдяки їм стала являти собою класичний зразок релігійної тенденційності, на відміну, скажімо, від еллінської міфології з її естетством або індуїзму з його вигадливістю. Зороастрійці не мудрствували лукаво і звели до найпростішого знаменника космологічні ідеали, розподіливши світ на дві пайки, одну під владою Ахурамазди, іншу під орудою його протилежності: Ангро-Манью або Арімана, що є уособленням чародійства, смерті, отрутних плазунів. Діє Ангро-Манью через посередництво демонічних воїнів - девів. Першопророк Заратуштра не раз, мабуть, завмирав попід скелями, аби сховатись від девівських маневрів. Дуже не любив він усе незвичайне, все нестале, все не аграрне, все не арійське, все не чабанське, все не артівське, все не утилітарне, все, що належить до сфери духовних забаганок. Мистецькі, «семаргліанські» химери були йому цілком ворожі і ненавидні.
На кшталт деяких сучасних поборників рафінізації українства, фанатичні авестійці були відвертими ксенофобами. Вони запевняли, що коли Мазда, всеблагий устроювач світу, створив такі благословенні місця, як Маргіану, Бактрію, Аккад, Согдіану й Арейю, тобто, власне, Персію та провінції її, дав людям скот і воду для споживання і всяке інше добро, то ворог світла Аріман на противагу йому напартолачив плач, стогін, зиму, смерть, отруйних комах, бур’яни, рудого змія, багатопагубний, мерзотний, неспокутний гріх педерастії, такий же гріх спалення або закопування трупів, невчасні регули і рівноцінні їм нещастя: скіфські набіги, шатання умів, релігійну нестійкість, а головне - так званих таожья - неарійських правителів країни... Зардушт першим вигадав протоєдинобожжя як інструмент обскурантизації суспільної думки, а зороастризм або авестійство заковувало цим інструментом народну волю до багатозначності буття протягом віків і віків. Проникало це вчення, звісно, і на праслов’янщину разом із перекатами арійянців, не змігши, однак, достатньо вкорінитись, бо, зіткнулось, можливо, із могутнім спротивом «семаргліанства» причорноморських скіфів, що на благодатних берегах Чорного моря стали відмовлятись від суворого аскетизму недоброзичливої прабатьківщини. Тоді повільно, вік за віком, авестійське єдинобожжя посунуло до Іудеї та Візантії, де, прибравши машкару християнства із його похмурою ненавистю до розкошів плоті і величі духу, рвонуло знову наддніпрянських земель і, зрештою, у 980 році н. е. руками князя Володимира Святославовича, скрушило розмаїтий пантеон слов’янських богів - Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Мокош і того ж таки чарівного Семаргла, улюбленця скіфських ювелірів і подніпрянських ткаль - а пантеон цей обіцяв з часом розцвісти прекрасною квіткою на дереві світової ідеософії. Те ж, що було занадто фантазійним у перському прамонотеїзмі, згинуло при дорозі часів, наприклад, вигадка Сасанідів про фраваші, духовну сутність Заратуштри. Її начебто створив Ормузд і помістив ту фраваші у стовбур світового дерева хаома і тільки аж потому створив він увесь матеріальний світ, першолюдину та заснував золотий вік. Етика сасанідського зороастризму, попри всі зусилля, залишилась надбанням еліти іранського суспільства і не стала народною. Тому і не завадила вона тотальній перемозі мухамедданства у перській свідомості. Ахеменідсько-сасанідське твориво, перська імперія, розсипалась надрібно і аж на дев’ять віків підпала владі ісламізованих аравійських шейхів та всіляких інших заброд, що зробили вагомий крок «уперед» за ксенофобським зороастрійством, відкрито кинувши гасло - убий невірного. Водночас із нашестям ісламізму на іранське нагір’я назавше відлетів звідтам щасливий Семаргл, казковий першоптах, аби заховатися в потаємних норах Дикого поля, де він чекає аж дотепер на наше прозріння і відродження семаргліанства.
Чи надіявся на що Зардушт, коли, присівши під віттям смокви і заповзявшись гризти забрезклу солону бринзу та заїдати її черствим лавашем, пас очима худого оратая, що з лайкою поганяв осла, впряженого в дерев’яну соху? Або коли, полощучи в гірській протоці забризкані тванню й майже перетлілі на потрух чорні шальвари, дубенів від холоду й голоду? Та чи мріяв він, щоб гімни його декламували професійні читці в розмаїтій стоколонній залі Ксеркса або бубоніли їх, майже не розуміючи смислу, сасанідські златоусти, простягаючи руку до порепаного гаманця, що його тримала тремтяча рука вкінець затурканого ритуалами перського простолюдина? Чи мріяв він? Чи хоч примарилось йому, як у неозорому майбутті, десь там, далеко-далеко, у самоцвітних українних землях, про які і не чувано було тоді на каменястому перському нагір’ї, стануть на прю омріяний ним єдиний бог, хоч і зовсім під іншим, чужинецьким ім’ям «Єгова», та моторошні - і все ж прекрасні праарійські тотеми, падаючи один за одним у чорну прірву забуття? Змахами Володимирова меча було посічено делікатний нерв мистецьких змагань українського духу - і ціла країна посунулась у безкінечну маячню клерикалізму... Чи бачив іранський блудяга зовсім інше - як, палаючи помстою, чатує над його покинутим людиськами у жовтогарячих вітрах пустелі сірим прахом ясноокий Семаргл, бог щастя, об’єднувач життя?
Дарма Ніцше намагався переконати людство в месіанській насназі Заратуштри. З мистецької точки зору Зардушт був і є всього-навсього хутірським клерикалом-шовіністом. І не більше. Нічого він такого особливого світу не казав. Бо й не мав такого наміру.

АНГЕЛЫ АДА

ИСМАЭЛЬ
Я - синий ангел тьмы и страсти.
Изгой народов и племен.
Владыка зла, гонец несчастья.
И вам не счесть моих имен.

Я прихожу как на закате.
Пляшу на острие иглы.
Я приношу дары Гекате,
Обрыскав норн и углы.

Я скверно зол, как истый гений.
Я мщу врагу до дурноты.
Я светочь многих поколений.
И Люцифер со мной на ты. -

Я к Богу вхож. Однако молча.
Всегда к нему есть тайный вход.
Я утолю свой голод волчий,
когда грядет седьмой исход.

СЭНАЙДО
Изящество и грусть - натура
для тех, кто болен, как олень.
Раскрыв сей логики фигуру,
я восхваляю нынче лень.

Пусть непонятен стиль вам темный
и дискутировать азарт
влечет вас горько-неуемный,
я не толмач, увы. Я - бард.

Я долго ждал. А вы кричали,
толпясь у врат в расхожий рай:
- Распни его! Распни вначале! -
Но дьявол мне велел - играй!

И между строк я в книге судеб
прочел одно - пора, пора!
Я вижу: люди, люди, люди
дрожат на кончике пера...

ЭЙРА
Не бронзоветь моим бы векам
и не раскрыть мне черных глаз,
когда б я праздным человекам
отдал кровавый свой алмаз.

Вампирствуя по дальним весям,
входя сквозь небо в города,
я скользко и бесстыдно весел.
Но ты, Соэ, не будь горда!

Я чую легкую добычу.
Летим же вновь, распяв крыла!
Я к мятым лилиям привычен
и рвань распутий мне мила.

Хватай и рви, того, кто молит
о сердце, яви и слезах.
Он прах, поверь, он прах, не боле.
Да воспарит над миром страх!

СОЭ
О да, итог иных столетий -
лишь скудоумие и тлен.
И то ли когти, то ли сети
да не возводят нас с колен.

И счастье ли порой распятье,
когда и галич не видна,
и не но вкусу нам проклятье,
и смерть приходит не одна.

Будь молчалив, мой гордый Эйра,
и не задень крылом души.
Звенят, как арфы, наши нервы,
и не одни мы в сей глуши.

Пусть мы пришли на пепелище,
нам светит гордый Люцифер,
пусть здесь гиены с воем рыщут, -
нам быть семнадцатой из сфер!

ЧЕРНАЯ МЕТКА

Черная метка, черная метка...
Где-то за плесом скрипят якоря.
Щедрого клена надломлена ветка,
и карты в каюте сдаются не зря.

Стекают на бронзу медовые свечи,
брошен на лавку забытый берет.
Бешенством полон безжалостный вечер,
венчает колоду пиковый валет.

Ход капитана не взят под сомненье -
ценит его корабельная рвань.
Мечутся по полу ржавые тени,
рвется петардой ядреная брань.

Мощные рты третьи сутка небриты,
ну и азарт, юнга, только держись!
Черная метка надежно укрыта.
Нынче здесь ставкой - опальная жизнь.

Что нам судья и присяжные в тогах!
Сами себе мы и суд, и петля.
Внизу у борта прикорнула пирога,
спит беззаветно Флориды земля.

Боцман-метис рвет у горла рубаху:
- Ну-ка, ребята, еще пересдай!
- Эй, шулерни-ка разок перед крахом! -
нахально сквозь прутья кричит попугай.

Пьянчужка швыряет горсть семечек в клетку,
штурман грызет недоваренный боб.
Черная метка, черная метка...
Кого же сегодня положим мы в гроб?

Примечание. Эта баллада посвящается событиям в кременчугском бизнесе.

ВЕНДЕТТА ЛЮБВИ
Виктору Кердолю

Достойно ли тебя, мое очарованье,
любить спеша и не даря надежды?
Я замерла, еще не сняв одежды,
 А ты уж лег, молчаньем душу раня.

Не взяв руки моей и локон не лаская,
ты прошептал в отчаянье – вендетта!
А я молчала рядом безответно
И недвижимо, словно глубь морская.

Ты был так мил в безжалостном соитьи,
Что я, в обиде плавясь, занемела,
Но ты, сжав рот, ласкал вполне умело,
Далек от мук моих, как вепря монолитье.

Да, исторгались стоны, волновались нервы,
Но кровь застыла в венах без движенья,
Самой себя скупое отраженье,
Я отдавалась с вдохновеньем стервы.

Недосягаем, словно дальний парус,
В пространстве моря сине-голубого,
Ты, полубог мой, не хотел быть богом,
И меркла нежность, в одночасье старясь.

Потом, во тьме, ты уплывал в дремоту,
И стон твой горький рассекал мгновенье,
А за стеклом окна  стыл дождь осенний,
И плакали любви нетронутые ноты…

* * *
Который год – война без перемирья!
Который год – стрельба на пораженье!
И мы с тобой в зеркальном отраженье –
Два падших ангела без нимбов и без крыльев.

Твои виски покрыты сединою,
И у меня вон - тени под глазами,
Как скверные ученики, экзамен
Не сдали мы которою зимою.

Твои слова – штык-нож мне прямо в спину,
Мои слова – набор отмычек острых,
Моя любовь ползет лукавым монстром,
Твоя любовь скорбит базальтом стылым.

Когда-нибудь, через века, столетья
Найдут двух тел истлевшие приметы.
В твоей руке – моя рука, а где-то
Завоет ветра гулкое веретье…

* * *
О эта страсть – ходьба на минном поле!
Хоть шаг ступлю - и горечью взрываюсь,
Шрапнелью черной в небе рассыпаюсь,
Крича взахлеб от нестерпимой боли.

Да, ты прекрасен – страшно и навеки,
Да, я мила, беспомощно и сиро,
Но злобный дъявол правит этим миром,
И вспять сегодня потекли все реки.

Опять коснуться бы твоей ладони,
На миг прильнув к запястию губами,
А вдруг когда-нибудь тебя не станет,
И я увижу, как тебя хоронят?

Но лучше сразу пусть меня положат
С тобой под землю в черном покрывале,
Там, где кресты рядами тяжко встали,
Ведь без тебя меня и быть не может.

* * *
А осень пахнет нашею бедою,
Как пахнет луком острая приправа,

Идет при штурме злая переправа
И зорко стынут в кронах козодои.

Твой взгляд суров, и колки твои речи,
Улыбки нет, и мне не ждать пощады.
И дабы показалась жизнь мне адом,
Твоей руке не лечь на мои плечи.

Ты снова не напишешь мне ни строчки,
В который раз я слышу: «Не прощаю!»
Листва в садах день ото дня тощает,
И вместо поцелуя – снова точка.

Сто тысяч раз меня ты ненавидел,
Сто тысяч раз тебя я проклинала,
Гремит война меж нас закатом алым,
И я тебя, и ты меня обидел.

Моя измена – и твоя измена,
И на предательство предательством отвечу,
А был вчера такой счастливый вечер,
Пришел ему жестокий день на смену.

Я подниму чужому взгляд навстречу,
А ты чужой положишь руки на колени,
Всплывут друг друга лица на мгновенье,
Но тщетно – быть врагами легче.


* * *
Где нежности не больше, чем коварства,
Там меч мечу зазубрит рукояти,
Вот только-только – сласть твоих объятий –
И через миг – пощечин злое царство.

Чья гордость выше, чей урон сильнее?!
И чей язык больнее сердце ранит?
Мы не в плену любви – на поле брани,
Как звери, рыскаем, от гнева млея.

Пылая бешенством, мы ярость ласки
Излить спешим, чтобы потом наутро,
Рвать в клочья золотую камасутру
Мечты своей, подняв друг друга насмех.

Не стань под меч! А то ударю
И острие в ребре вскрошит твое упорство,
Кипит смертельное единоборство,
Где меткость не награда – кара.
               
* * *
Ты нежно зол, улыбку дав, как метку
Пиратскую, где гибель начертали.
Твое решение прочнее стали,
И я упрямее, чем Клара Цеткин.

Детали наших тел узнав напамять,
Оставим мы на них свои укусы.
Сто лет назад на прядях моих русых
Легла в три дня седая горя камедь.

Черно в душе – и черной краски траур
Я наложу умелою рукою.
Коснись души моей фатального покоя –
Пусть за окном давно поникли травы!

Прости не навсегда – сию минуту,
Чтоб завтра вновь казнить меня жестоко.
Горит луны миндалевое око,
И пучит мост живот свой вздутый.

Ты нежно стыл, как лед горючий,
И злой улыбкой пламенеешь,
Лишь только ты один умеешь
Огнем любви так сладко мучить.

НЕБЫЛЬ МЕЧТЫ
Владимиру Б.

И вот, сошлись – ты, пьян, как ночь,
И я, опасна, как гиена.
Уходят гости молча прочь
Походкой шаткою. Измена...

Зовет измена. Без любви,
Распутства акт. Вот это славно!
Любовь!.. Нас больше не зови.
С руки моей слетает плавно
 
Бретелька алая – сигнал
Для глаз твоих, лукаво карих,
Все так – меня ты не узнал
В густом бреду коньячной хмари.

Все хорошо. Жесток, как зверь,
Ты с губ роняешь слово мата,
Целуешь в губы. Что теперь?
Я похотью твоей объята.

Ложусь, скользя к твоим ногам.
Опомниться нельзя – так быстро
Я ощущаю твой лингам
Внутри себя, и злая искра

Разрядом страсти бьет в виски.
Как нежен запах твой! Но грубо
Ты рвешь мне сердце на куски
Злым окриком. Играться любо

Чужою женщиной, досель
Витавшей где-то незнакомкой...
Врываешься в меня, как сель,
Иль наркотическая ломка.
 
Я наслаждаюсь. Страсти ход
Не рушат варварские ласки.
Желанье, жгучее, как лед,
Срывает с нас притворства маски.

Ты – улыбающийся гунн.
Копье вонзив в утробу Рима,
Услышать жаждешь звуки рун,
Плывущие вокруг незримо.

А я – лишь плеть в твоей руке,
Обвившаяся вкруг запястья.
Строка в неписанном стихе,
Неожидаемого счастья,

Глухой и мертвенный провал,
Тобой схороненный навеки.
Я не ждала тебя. Не звал
Ты эти трепетные веки
Ни в снах, ни наяву. Теперь,
Из горла крики исторгая,
Живу в твоей душе, как дверь
Зовущая, незапертая.

Ты лишь наутро протрезвел.
Просил простить, щеки касаясь.
Рассвет туманно розовел,
Всходила колко солнца завязь.

И зацветали синевой
Следы твоей любви на теле.
Я не сержусь, о милый мой!
Ведь ты попал, куда и целил,

Не в душу даже, в мозг кости,
Где голод по мужчине вьется.
И твое нежное «Прости!»
Со мной навеки остается.
             
                * * *
Несбыточному
Черт бы побрал вот этот рок –
Всегда споткнуться на пороге,
Пороге счастья… Ты продрог,
Душа продрогла, а не ноги.

Ты там, вдали, а я вот здесь,
Чужие плечи обнимаю.
Сейчас он мой. Сейчас он весь -
Как журавлиных песен стая.

Назавтра он, конечно, чужд
Забав ночных, предстанет строгим
Работничком пред очи нужд
Суетных. Кто я ему? О боги,

О боги древние любви,
Ну почему все так жестоко?
Зови тебя, иль не зови –
Задавлен зов ступнею рока.

Испуган гневом бытия,
Назавтра он забудет имя
Мое… А может быть, и я
Его забуду в этой стыни

Пустых надежд и грустных снов,
Бредя по жизненной дороге.
Но ты продрог, моя любовь!
Душа продрогла, а не ноги.
               
                * * *
Смущенный утренним похмельем,
Ты, как гусар залетный, лихо
Взглянул в зеркал прозрачных зелье,
Взглянул – и выругался тихо.

- «Начальник сразу заприметит
подпухших век нескромный абрис,
что же молоть ему в ответе,
в какой его послать бы адрес,

чтоб не услышал он, дубина,
тех матюгов неимоверных,
что шлю я этой образине…
Накрылась премия, наверно!»

Улыбкой, шуткой, поцелуем
Меня утешить ты пытался,
Но тут жену вдруг вспомнил всуе,
И вновь сквозь зубы матюгался.

- «Что ж теперь делать? Ведь ждала-то,
всю ночь, наверное, бедняга…
А мы с тобою - … аты-баты!
Ну что ж ей врать? Ну и бодяга…

Скажу, что пьяный был, как зюзя,
И под ларьком всю ночь валялся…
Нет, это не харя, а обуза,
Я ж Родине на верность клялся…»

Шарахнешь сто на опохмелку,
Укором совести закусишь -
Давно пуста твоя тарелка…
Мой драгоценный… «швайне русиш»!
               
* * *
Что значит женщина на свете?
Забава, кукла. Звук пустой.
Блестят вверху созвездий сети,
И под Ковшом, смотри, не стой!

Напрасны святотатство плоти
И вакханалия зрачков...
В мужском незыблемом расчете
Мы – существа простых сортов.

Едва влюбившись, мы готовы
Им бросить под ноги весь мир.
Но отдали они швартовы,
Спеша на свой дурацкий пир.

Они питаются прилично,
Надеждой нашей закусив,
Идет вокруг все, как обычно.
Жизнь превращается в курсив.

Вы родились для счастья, леди?
Ну насмешили, чудеса!
Вы слышите? Чернее меди,
Тверды, как сталь, их голоса.

И как бы вы их не молили,
Не сбудется ваш звездопад.
Для них единственное в силе –
Постылой скуки горький чад.

И просинью не светит небо,
И юность сыплется во прах.
Для них мечты – всегда лишь небыль,
Слова, навязшие в зубах.

FIAT NOX*

Виктору Кердолю

Да будет нынче ночь, свободная и злая,
когда созвездий блеск срезает лунный серп.
Да будет черный смерч, что в тучах закипая,
как паранжу, листву сорвет с тоскливых верб.

Да будет в веках сон, зловещий и прекрасный,
где стаи хищных рек стремятся вниз и вглубь,
да будет в горле стон, сурово сладострастный,
исторгнутый тобой из потемневших губ.

Рассеченный крылом, да будет синий ветер,
что колдовством своим таврийскую сирень
замучает вконец, и пусть лукавый вечер,
ласкающий висок, пробудит вновь мигрень.

Да будет боль в сердцах, когда в луче сияя,
феодосийских бухт гигантский аметист
недвижимо поет, от края и до края,
как нежность и мечта, непостижимо чист.

Да будет зависть греть свои худые руки
на северных кострах, когда, презрев дела,
в тот полдень золотой, замлев от долгой муки,
мы занавесим дверь и обнажим тела.

Да будет тишина, когда к тебе нагая
приду я наконец, рыдая и смеясь,
да будет сметена пустая алчность рая,
когда сквозь ад взрастет двух душ святая связь.

И пусть, как смерть, замрет счастливое мгновенье,
когда ты, взяв меня, мне будешь жизнью дан.
Пусть бог пошлет мне пасть, да вкусим вдохновенья,
мой Фауст, мой злодей, мой гений, мой Хуан.

Да будет ночь, мой друг, как ты, бесстыдно юной,
когда в одно сольясъ, стеная и крича,
с тобой навек поймем, что роком и фортуной
на царствие любви был наш союз венчан.

* Да будет ночь

ПОСЛЕДНИЙ БАНЬШИ

Баньши - это такой маленький зловредный человечек, который всегда появляется именно там, где назревают неприятности, и вечно сует нос не в свои дела, чтобы подлить масла в огонь и раздуть его затем как можно больше. По отцовской линии баньши - дальний родственник троллей, а с материнской стороны все его дядья - домовые. Сам он - незавидной внешности, большеголовый, лупоглазый, лысый и страшно ехидный. А прибедняться любит - страх. Даже приживальщиком может прикинуться, и, глядя на рванье, в котором он ходит, в жизни не догадаешься, что это не менее как владыка ныне уже распавшейся Великой магической Империи Баньши и что сама хозяйка Страны Драконов, умная королева Магилена, исправно платит ему дань. Да, баньши - давным-давно вымерший род. Когда-то они чуть было не захватили власть над миром, а теперь один только вот этот хилый последыш и остался. Все бродит, где попало, и творит чудеса не к месту и невпопад. Давно уже королеве Магилене нашептывают приближенные, что, дескать, пора взять старика под присмотр, да только она, уступчивая во многом, здесь непреклонна, и стоит на своем. «Гордые баньши - самые древние из нас, негуманоидов, они - наши сюзерены не один солнечный век, а мы были, есть и будем их преданными вассалами до тех пор, пока не умрет этот последний баньши, будь это хоть сто раз неактуально. Это только люди могут восстать против своих властителей, но мы ведь, слава богу, не люди...» Произнеся такую тираду, она царственно отвернулась к большому листу бумаги, всегда стоящему рядом с ней на мольберте, и, взяв перо, начала чертить на нем всякие кривые рожицы, в которых, если приглядеться, можно было узнать искаженные лица ее подданных. Магилена обожала искусство карикатуры, и в ее государстве оно находилось под охраной закона.
Наш баньши же, как мы уже сказали, мастер по части всяких безобразных проделок, в это время сидел на пеньке, запорошенном снегом, и, посверкивая живыми темно-синими глазами, того оттенка, который в старину называли “тагаший”, наблюдал сквозь редколесье за небольшим городом, притулившимся внизу, под горой, на излучине обрывистой речки, поросшей ржавым камышом и молодым ельником. Он бормотал что-то себе под нос и запихивал в рот целыми горстями свое любимое лакомство - мерзлую рябину, которую обрывал с отломанной где-то ветки. Рядом с ним прыгала беспородная сорока, кося на него терновым глазом и явно надеясь на подачку.
- Жадина ты, - говорил ей баньши. - Попрошайка. Сама бы все сожрала, если бы могла. Фиг тебе, - и отправил в свой тонкий жабий рот очередную порцию. Сорока сердито застрекотала.
- Ладно, - сказал баньши, поднимаясь. - Заскучал я здесь. Пойду-ка в город, - милостиво бросив птице остатки ягод, поднял на плечо свою полотняную котомку и зашагал под гору.
Пока он дошел, уже смеркалось, и городишко стыл под нервным светом высокомерной луны. Улици были пустынны и отдавали замшелостью. Он вроде даже почернел от мокрого снега и избяного чада. Народ скрылся в деревянных теремах или покосившихся халупах, разве иногда какой-нибудь пьянчужка плел выкрутасы косолапыми ногами или мелькала тень голодного воришки. Баньши топал спокойно по средине улицы, так как знал, что он невидим ни человеческому, ни звериному глазу. Одни лишь птицы могли видеть его, да летучие мыши, но они не боялись его, поскольку исходил от него мягкий, птичий запах. Частенько поэтому какая-нибудь пичужка, синичка или снегирь, садилась ему на плечо и чирикала, заглядывая в его огромные, недобрые, быстрые глаза.
Баньши знал эти места. Здесь на святки всегда собиралась ярмарка, и он частенько куролесил в ярмарочной толпе, стравливая драчливых простолюдинов. Одного стукнет по затылку, другому наподдаст пониже спины, а потом, быстренько слиняв с места преступления, он швырял издали в сцепившихся не на шутку мужиков комья снега, хохоча и прыгая от восторга. Или, заскочив под широкие юбки идущей по воду девицы, он щипал ее за нежную ягодицу, а та бросала коромысло и улепетывала без оглядки, становясь на бегу пунцовой от морозного ветра и срамных мыслей. На площади, куда стекались мастеровые люди, наперебой напрашиваясь в работу к надутым господам, кичащимся своими тафтяными либо камчатыми кафтанами, отороченными дорогой пушниной, он обязательно, бывало, опрокинет под чьи-то ноги чан с пивным квасом, а, неподалеку, на турнирном ристалище, где развевались стяги и знамена над хищными профилями веселых рыцарей, разгоряченных плотоядным духом беспощадного боя, обязательно вздыбит в самый решительный момент лошадь того всадника, который уже точно уверен в своей победе. Под общий смех растерянный рыцарь будет ворочаться на земле, а конь его унесется прочь. Баньши был отменным знатоком геральдики и всегда знал, что нашептать в ухо писцу, чтобы тот перепутал символы и цвета так, чтобы получилась одна смехота.
Но самое интересное начиналось ночью, когда за глухим забором в одном тайном переулке, в роскошном здании некой усадьбы, кучка отважных сановников праздновала запрещенный властями обряд, во время которого сбежавшие от своих надоевших до смерти мужей женщины сбрасывали одежды и, опившись пряного сбитня, вареного на меду и диких травах, плясали нагими до тех пор, пока одну из них не изберут царицей танца и потом, украшенная гирляндами из заморских невянущих цветов, она будет соединять пары цветной лентой, после чего они удалятся в укромные уголки, чтобы под звуки оргиастической музыки утолить давно сжигавшую их страсть.
Это было веселей всего, - баньши бегал вокруг стола, то отхлебывая из бокала терпкий сбитень, то таская сладкие мармеладки, а однажды утянул в темный уголок отлично поджаренную индюшку и съел ее без остатка. Одновременно он умудрялся подсыпать в еду и напитки разных снадобий - то люциферова порошку, чтобы еще больше палила гуляющих похоть и быстрей текла в их жилах кровь, то экстракта опунции, гасящего мужскую силу, и какой-нибудь спесивый чиновник обязательно опозорится перед присужденной ему красавицей; а то и подольет сонных капель, и тогда назавтра разъяренный муж, захватив дворню и вооружившись плетями и арбалетом, прибежит забирать загулявшую даму. И, еще не отошедши с похмелья, знатные нарушители закона будут на глазах у покатывающейся со смеху челяди отбивать полуголую даму у мужа, обмениваясь с ним отборными ругательствами. А потом, натешившись, нахохотавшись всласть, баньши, крадясь за заблудившимся спьяну гитаристом, распевающим изысканный восточный романс, дразнил его, изображая из себя язвительное фальшивое эхо...
Но это было давно, уже несколько веков не посещал оборванный владыка падшей империи эти места. И сейчас он брел по укрытой рваными тенями промозглой улице, всюду замечая приметы разрушения. Покосившейся плетень, разбитое окно, бездомного пса, заброшенный колодец... Он шел, пытаясь вспомнить бродячего певца и полузабытую модуляцию его ласкового голоса, канувшего в бездну лет, и думал... Думал о том, что из города ушел тот беспокойный дух алчного веселья, который делает людей живыми. Баньши не любил людей, но без них было скучно. Как жить без ярмарки? Без комедии масок, за участие в которой не раз велел сечь кнутом престарелый пресвитер ушлых шутов и скоморохов? Тень пресности воцарилась над городом.
Маленький синеглазый баньши шел и думал о том, что город умирает... И он, последний баньши, умирает... Робкие слезы медленно, как восковые капли, покатились по его пергаментному лицу и, падая наземь, застывали крохотными ледяными комочками...
- Ты кто? - Услышал он вдруг. Застыв от испуга, он обернулся. У облупленной стены покосившегося сарая стоял растрепанный, одетый в балахон из дешевой крашенины, мальчуган и грыз крученый цветной леденец.
- Ты кто, чудик? - опять спросил он с любопытством. Баньши оглянулся вокруг. Нигде никого больше не было.
- Ты мне? - спросил он осторожно.
- Тебе, конечно, кому же еще? Ты почему плачешь?
- Я...э-э-э... видишь ли... - Он вдруг окончательно сообразил, что этот малец видит его. - Я... - он приосанился, - Я - баньши, Великий изгнанник и мудрый правитель знаменитой невидимой страны магов Шутурляндии. Но сейчас мой трон и корону захватили проклятые пришельцы и поработили мой многочисленный народ. - Язык баньши сам по себе сплел несусветную небылицу...
- Да ну? - мальчуган задумался. - А нельзя ли им чего-нибудь эдакое устроить?
- Конечно! Я этим только что собрался заняться...
- Да? - Малыш решительно сунул леденец в карман. - Ну, тогда назначь меня своим советником и положи мне жалованье.
- Само собой! Но прежде всего определю тебе гражданство баньши... А теперь давай разработаем план...
И старый, и малый, обнявшись и о чем-то шушукаясь, побрели по городской дороге... А святочная ночь сыпала на них колкие снежинки.

ГЛАВНЫЙ СЛЕПЕЦ

Жил на свете господин Некто. Он так долго вел безответственный образ жизни, что однажды, взглянув на себя в зеркало, обнаружил вместо лица расплывчатое пятно серо-томатного цвета. Ему это очень не понравилось. Он присел на истертое кресло, поразмыслил и пришел к выводу, что для начала пятно надо скрыть маской, а затем что-то предпринять в смысле приобретения нового лица. Замотав удручающее пятно полосатым шарфом и прикрыв его сверху полями старомодной фетровой шляпы, господин Некто отправился в Магазин Масок. Магазин находился неподалеку, за углом, в конце зеленого бульвара, пахнущего молодой листвой, поскольку был май, самое приятное время года. Открыв небольшую скрипучую дверь, господин Некто проник в прохладный полумрак скромного помещения и, обшарив глазами увешанные самыми невероятными Масками стены, обратился к юной продавщице, бросившей на него уверенный взгляд из-под длинных натуральных ресниц.
- Простите... Вы не могли бы подобрать для меня приличную маску?
- О-о!.. - защебетала та, вспорхнув с круглого сиденьица, - разумеется, разумеется! Вам какую: резиновую, деревянную, железную, пластиковую? Или обычную, из папье-маше? Есть редкие сорта из Приморья, халцедоновые, есть из Верхнего Варяга, нефритовые, и даже с Кайграфских гор - алмазные, но это экзотика. А вот из Метрополя, эластические, общеупотребительные, любых цветов. - Она рассыпала по прилавку, отливавшему бронзовой краской, ворох мягких, тонких лепешек, напоминающих на ощупь крепдешиновую ткань старых времен Благоденствия, безвозвратно ушедших в никуда.
- М-м-м... - пробормотал из-под шарфа господин Некто, - мне бы что-нибудь...
- Понятно, - девушка изменила тон на более сдержанный. Достав из-под прилавка белый картонный ящик, она стала  рыться там, показывая все новые изделия.
- Вот Маски высококлассной ацетиленовой кожи, местного производства. Внушают окружающим чувство осторожности и опаски. Стоят дорого. Их обычно приобретают хозяева харчевен и тиров. Вы не хозяин харчевни?
- Нет, я не хозяин харчевни.
Господин Некто решил быть грубым, поскольку видел, что ему пытаются подсунуть залежалый товар.
- И мне не нужен суррогат. Мне нужна настоящая живая Маска. Маска состоятельного человека.
- Состоятельного? В каком смысле - состоятельного?
- Во всех смыслах.
Девица оценивающе осмотрела покупателя. Староват для грабителя, но на богатея не тянет.
- Такие стоят дорого.
- Средства имеются.
С выражением явного сомнения на лице продавщица порылась в ящике. Она слегка окостенела и стала напоминать некий симбиоз феи из сказок Гофмана с электронной машинкой. Механически она покачала головой, затем произнесла:
- По таким вопросам - к хозяину, пожалуйста, будьте добры...
Господин Некто некоторое время молча рассматривал готические брови электронной феи, которая наманикюренным пальчиком указывала на бархатный занавес в углу, за которым видимо, скрывался вход в служебное помещение. Затем вздохнул и побрел туда, куда его отправили. Приподняв тяжелый лиловый бархат, он не увидел двери. Была только стрельчатая арка, ведущая в оранжерейный внутренний дворик, где под веткой азиатского дерева, усыпанного багряными цветами, за мраморным розовым столом сидел, листая какие-то скучные бумаги, молодой черноглазый человек почти герцогской внешности. Шелестя за спиной посетителя наборами Масок, которые она волокла под мышкой, продавщица назойливо затарахтела:
- Господин Магистр Масок, вот посетитель желает приобрести...
Магистр небрежным жестом указал ей на арку.
Механическая фея тут же уменьшилась в размерах и незаметно исчезла.
- Присаживайтесь, - любезно улыбнулся Магистр уголком аристократического рта и отодвинул бумаги в сторону. – Я вас слушаю.
- Видите ли... У меня проблемы с лицом.
- Я понял.
- Я хотел бы купить Маску. Поймите меня правильно. Не какую-нибудь пошлую имитацию, а подлинник. Я хорошо заплачу.
Магистр, прищурив удлиненные веки цвета слоновой кости, изучающе оглядел редкого клиента:
- Я вижу, вы знаток.
Тот, умостившись, наконец, на высоком, обитом тисненой кожей стуле, с достоинством выпрямился:
- Я начинал свою карьеру как закулисных дел мастер.
- Ну что ж. Для такого случая у нас имеются штучные экземпляры, сработанные самыми добросовестными мастерами старых времен.
- Времен Благоденствия? Можно посмотреть?
- Разумеется. - Магистр поднялся, застыл на минуту, затем неуловимым движением вскинул холеную руку, утопающую в кружевной манжете, щелкнул пальцами, и на стол упала она, Маска. Та единственная Маска, которая только и могла утешить господина Некто. Она была почти воздушной и в то же время обладала неким неуловимым соединением отлично выточенного благородства и великолепно отлакированной доброжелательности. Господин Некто вытер пот, внезапно проступивший из отвратительной кляксы, бывшей когда-то его лицом, и протянул дрожащую руку к драгоценному товару.
- Минуточку.   -   Голос   Магистра,   до   сих   пор обворожительный, вдруг как бы ошершавел. - Вам известна цена?
- Да-да... Вам в какой валюте? В пиастрах? В тугриках? В динарах?
Хозяин Магазина пристально смотрел на мутноватые останки лица своего измученного посетителя.
- Нет, валюта нам не нужна. Теперь ведь Новое Время, вы знаете? Время Бедствий.
- Да, я знаю.
- Валюты у нас уже завались, несколько десятков складских зданий забито до потолка. Кое-где имеется даже истлевание денежных знаков. Так что - только бартер.
- И что же вы хотите взамен?
- Совсем ничего. Товар мелкого калибра.
- Это какой же? - Господин Некто осторожно посмотрел на Магистра, а тот подкупающе широко улыбался и слегка поглаживал поверхность Маски, отливавшую радужным оттенком удачи.
- Я же говорю - пустяк. Совсем пустяк. Глаза.
- Глаза?!
Глаза господина Некто были тем единственным, что еще сохранилось у него более-менее неистасканным и живым.
- Но позвольте! А как же я...
- А никак. Вставим оловянные. Или керамические. Какие закажете.
- Но зачем вам глаза?
- О! Коммерческая тайна. Но по секрету скажу вам – это большой дефицит в Кайграфе. Как вы знаете, эта страна - оплот цивилизации, несущей в мир свои справедливые законы на дулах  своих  ружей.   После  Последней  Самой Справедливой войны Против Всех войн в Истории там много чего не достает. А в нашей Окраинной Империи этих глаз - переизбыток, я бы сказал. Поскольку у нас маловато ружей, что свидетельствует о нашей отсталости. А вот глаз столько лишних! Все следят и следят, высматривают, где чего не надо... обостряют обстановку... Мы намерены продвинуть нашу империю по пути прогресса и в связи с этим провели коммерческий эксперимент: отправили в Кайграф партию глаз, а взамен импортировали полтора вагона Масок. Что вы думаете? Во многих местах установилось относительное спокойствие, население весьма довольно...  Так что соглашайтесь. Да и зачем вам эти глаза? Новые времена опасны. Глядишь, отберут... - Магистр поигрывал небольшим ножичком, неизвестно откуда взявшимся в его руках.
Господин Некто сглотнул слюну, услышав опять шелковистый голос.
 - Договорились?.. Я отдаю вам лучший образец, кисти ван Клоберна.
- Ван Клоберна?  - Господин Некто затаил дыхание. Ван Клоберн был великим и загадочным мастером, и в гибель его никто не верил. Говаривали - исчез в Пещере Танцующих Сфинксов, но еще вернется...
- Маска такой марки даст вам возможность претендовать не менее, чем на место Главного Правителя города Кременчуга. А в порядке бесплатной рекламы мы приложим приз - набор Имен и Титулов. - Кисть Магистра незаметно прянула ввысь и он положил на стол стопку ярких табличек.
Господин Некто стал рассеяно перебирать эти таблички, глядя в пустые прорези Маски. Маска безлико улыбалась ему в ответ. Он почувствовал, как внутри него, чуть пониже желудка что-то медленно и нехорошо переворачивалось. На глазах закипали слезы. Потом ему чуть-чуть полегчало. Он передумал.
- Нет. - Сказал он. Найдите что-нибудь подешевле.
- Да? - искренне удивился любезный Магистр. – Но задумайтесь! Сохранность ваших глаз никто не гарантирует, так как это - стихийный объект природы... А вот сохранность
Маски мы обеспечиваем по соответствующим статьям договора. Кроме того, Маски с клеймом ван Клоберна так прочно прирастают к поверхности головы, что вполне заменяют лицо, становящееся таким образом и вовсе ненужным. - Он как бы невзначай взглянул на плавающую перед ним томатную кляксу, возвышавшуюся над твердым воротничком глянцевой рубахи Господина Некто. - А вот приобретение подлинного лица будет стоить вам го-ра-а-а-здо дороже... - И Магистр опять небрежно провел длинными, гибкими пальцами по острию ножа.
Господин Некто судорожно вздохнул и оглянулся вокруг. В саду быстро темнело. Стрельчатая арка, через которую он сюда вошел, была закрыта мощной дубовой дверью и заперта на четыре железных засова.
- Итак? - прозвучал мягкий голос Магистра.
Выбора не было. И надо же было так попасться! О времена Благоденствия, безнадежно ушедшие в прошлое! Тогда бы он этого сявку-торгаша... в подвал да на раскаленную дыбу!..
 А теперь... Эх!.. Надоело смотреть на все это безобразие!
Господин Некто вскинул голову.
- Хорошо. Я согласен.
Вскоре туземное население города Кременчуга, заброшенного вглубь Великой Окраинной Империи, двинулось к Центральной Пагоде. Как всегда было принято, оно несло дары новому Главному Правителю. Оно не ведало, что в одном из складов Магазина Масок молодой подмастерье в это же самое время высыпал каменные обломки давным-давно позабытого прежними племенами памятника, найденного хитрым Магистром на пригородном болоте-свалке. Отныне расколотое острым кельмом каменное тулово залегло на куче полусгнивших денег.
А новый Главный Правитель благостно принимал дары от народа. С его добротно скроенного, но малоподвижного лица взирали на народ гранитные глаза идола.

ДЖУГГУР ИЛИ
ПОСЛЕСЛОВИЕ
Я нахожусь где угодно, только не там, где Я нахожусь. Я - вне меня, что весьма печально. Я - это не экзистенция. Я - это самопорождение. Скушно напоминать вам об этом, но и промолчать - скверная претенциозность.
Я - не предтеча асфальтированных улиц, искуственных традесканций и налога на добавленную стоимость. Идея печати, как круглой, так и многоугольной, принадлежит шумерским фискалам, а я здесь ни при чем. Это не я рассчитывала форматы платежных ведомостей, а ваши авто разбиваются о погоны инспекторов ГАИ по вашей собственной воле, без моих подсказок.
Да, меня забавляют роскошные формы ваших ушей, но почему вы этого так боитесь? Я - это Я, как бы вас это не раздражало.
Существует несколько форм Меня и наиболее сложные из них не поддаются измерению лекалами бытия. Но Я - не Аура и не Звезда Соломона, напрасно вы на это надеетесь. Я есть, была и буду всегда, хотя для вас это неразрешимая шарада, вы слишком долго считали цифры и позабыли слова. Прощайте и не пугайтесь, когда перед рассветом к вам придет цверг, белоглазый карлик-всезнайка, и предъявит вам ордер на арест вашего извращенного завмагами либидо, и начертит на вашем сердце черный крест, прежде, чем оно превратиться в камень. Запомните, у цверга нет имени и лучше вам его никак не называть, так безопаснее.
Запомните также: Армиайти - это земля, Аурват - это вода, Амертат - это Цветок-бессмертие, а Атвайа - это отец Траэтоны, его убивает Заххак. Повторяйте это каждый раз вслух, прежде чем открыть справочник по бухучету.
Иногда я также присутствую в белом одноглазом голубе - воплощенной душе юной художницы, убитой маньяком (он клевал крошки у канализационного люка, в котором та умерла, подвешенная на веревке вниз головой)... Но лучше бы вам его никогда не видеть, так что забудьте об этом сразу и навсегда.
И ЗАКРОЙТЕ ГЛАЗА, КОГДА НА BAС ОПЯТЬ, КАК ТЫСЯЧИ ЛЕТ НАЗАД, НАХЛЫНЕТ ДЖУГГУР, ПЕРВОВРЕМЯ, ВРЕМЯ СНОВИДЕНИЙ, И ПОМОЛИТЕСЬ СИНЕМУ ФЛАГУ ЛЮБВИ.