Дж146.1. Listy o Rusi. II. Balagulstwo. // Roczniki polskie z lat 1857-1861. - T.I. Rok 1857. Pariz.1865. S.280 -290.
Цей нарис присвячено подіям, що відбувалися протягом 1820-1830-их років на Поділлі, яке в ті часи ще перебувало під сильним польським впливом. Анонімний автор нарису - подільський поляк, шляхтич, який у 1820-их роках навчався у вінницькій гімназії.
Балагульство.
Доводиться у нас чути, що наше молоде покоління, яке починає виходити на публічну сцену, краще від нас, старших. Не наважуся підтверджувати це щодо всіх провінцій, буду казати тільки про ту, яку знаю. Тож розповім про ці зміни, які в ній сталися, про те, ким ми, старші, були, і в чому, на мою думку, полягає те покращання молоді. Розкажу і про те, які приниження і страждання стали платнею за те, щоб у нашому майбуття, нарешті, побільшало світла надії.
Чим ми були кільканадцять літ тому, легко вгадати дивлячись на тих, хто після 1831 року скінчили перервану парою років (років повстання - А.С.) едукацію, а пізніше, оженившись і успадкувавши батьківські маєтки, утворили сучасну спільноту поважних обивателів наших і батьків родин. Робити нарис їхнього портрету було б дуже болісно. Хтось злосливо прирівняв наше громадянство до пересичених розпусників, яких лякає лише одна загроза - загроза тяжкої хвороби, і які турбуються передусім за власне здоров’я ! Ширше і вище думка їхня не сягає. Раніше за ворога остудить її запал тривога, - аби не довелося вирушати із хатнього затишку; заморозить страх перед тим, що власні переконання треба буде наполегливо здійсняти, завзято відстоювати всупереч обставинам.. Стільки зусиль і все це заради вельми сумнівної користі? Ні, це забагато для сили нашої і здоров’я. Ми для справи суспільної маємо добрі наміри ! Сподівання на краще і зітхання – ось і все, що ми сьогодні приносимо до вівтаря вітчизни.
В часи ще недавні Русь і Литва ясніли світлом значних наукових закладів, які правили для народу більш важливими добродійствами, ніж коли б Олександр армію Королівства ще на тридцять тисяч збільшив або провінції забрані повернув би під владу навіженого Костянтина (йдеться про Царство Польське - в певній мірі автономне утворення у складі Російської імперії, яке мало свій уряд, армію і від якого було відділено "провінції", тобто південні і східні території колишньої Речі Посполитої, зокрема, Поділля і інші землі Правобережної України, які після поділів Польщі відійшли до Росії; Костянтин Павлович, брат Миколи І був намісником Царства Польського і відрізнявся всілякими дивацтвами - А.С.) І дійсно, армію якийсь генерал-нездара може за кілька годин втратити, а от просвіта і наука, які Віленський університет разом з Крем’янецьким ліцеєм серед нашого громадянства поширював, незважаючи на границі і поділи на генерал - губернаторства, зберігали Польщі її національну і політичну свідомість. Аристократія московська збагнула це раніше від уряду, тож, бажаючи запобігти подальшому, як тоді казали , “спольщенню” тих провінцій, моральне керівництво польською молоддю віддала мерзенному Новосильцеву, – у Вільно, як відомо, новим ректором став Пелікан, в Крем’янці ж - Бокщанін. (М. М. Новосильцев, один з найзначніших державних діячів Росії 1800-1830 рр., у 1824 р. став попечителем Віленського університету, змінивши патріотично налаштованого Адама Чарторийського - А.С.)
В цей же час (біля 1827 року) відбулися зміни і у Вінниці, в головній школі, розташованій на пограниччю трьох наших руських губерній. Її ректором був піар, ксьондз Мацієвський. Пам’ятаю, що було це під кінець Ювілею (очевидно, вінницького капуцинського католицького монастиря - А.С.): ксьондз-біскуп Мацкєвіч, приїхавши до Вінниці на цю велику церковну урочистість, вшанував своєю присутністю наші річні публічні екзамени. Ректор, після їх закінчення мав до нас промову, сповнену повчання, доброти і батьківської поваги, з усією окрасою тогочасних промов, тобто з плачем, емоційними жестами і падінням до ніг ксьондза-біскупа. Ми її слухали з пошаною і співчуттям, і кожний, від’їжджаючи на вакації, завіз до батьківських домівок милу згадку про неї.
Але як це все через два місяці змінилося! Новоприсланий ректор пан Ковалевський був вчителем каліграфії в меджибізькій школі, а чим завдячував такому швидкому авансові розповідати не треба. В день, призначений для відкриття наук шкільних, зібралися усі в католицькому костьолі, де пан Ковалевський проголосив російською промову з такими словами: “Да здравствует Великий Государь Император Николай Павлович !” І тут кілька підмовлених малих - поповичів та синів урядовців на все горло проверещали - ура ! Пан Директор знову: “Да здравствует Великая Государыня Императрица Мария Федоровна !” Мальці знову своє відголосили, а потім пан директор відспівав цілу літанію найяснішій імператорській родині. Це була перша промова російською, яку я чув, і була вона прототипом тих всіх орацій, які пізніше повторювали і повторюють на шкільних екзаменах.
Та й сам пан директор був горезвісним взірцем для всіх наступних керівників в школах польської молоді. Бундючний, надутий, за що й названий учнями “сичем”, він не мав жодного уявлення ані про науки, ані про педагогіку. Ще гірше, – він не мав ажніякої моральної основи. Жадібний, продажний, зіпсований життям, цей чоловік, що домігся сьогодні високих посад в Росії, якого вкрито орденськими стрічками, ще тоді, щоб не виникало ніких сумнівів щодо обраної орієнтації кар’єри своєї, наказав викарбувати на власній печатці: “За Богом молитва, а за Царём служба никогда не пропадает”.
Під впливом і керівництвом такого ректора швидко на московський тон налаштувалося у нас усе гімназичне виховання. Професори відбували уроки, – їх головним колегіальним зайняттям стала гра в карти. Всі вони змагалися за те , щоб мати як найбільше багатих конвікторів ( тобто учнів-пансіонерів - А.С.). Якщо учень мешкав у професора і сплачував йому сто червонних злотих, то вже міг ані мучитися над книжкою, ані турбуватися про перехід до наступного класу. Менш щасливі вчителі замінювали прибуток з конвікторів даниною, яку накладали на батьків, що мешкали у Вінниці. Нерідко можна було почути, як на уроці вчителі просили у сина багатія фуру жита або вівса. Тож тільки найбідніші учні, які жодним подарунком допомогти собі не могли, мусили вчитися, тож тільки вони і навчалися чогось насправді.
І ось прийшов час повстання. Почалися розмови про вітчизну, про Польщу, про військо польське. Не одному з молодих на такі слова сильніше забилося серце, бо не часто слова подібні в нас можна було почути, та й не в кожній батьківській хаті. Останні часи панування Олександра були вбивчими для нашого патріотизму. Переслідування, якими розтерзували інші провінції, ще не дуже нашу Русь торкнулися. З огляду матеріального, все було гаразд: податки невеликі, врожаї величезні, і хоча ціна збіжжя була невисокою, грошей не бракувало. Особливо, тоді, коли почалася турецька війна. Значні суми, сплачені за військові перевезення, потрапили до обивательських гаманців. Олександра хвалили, сумували з приводу його смерті, і мало хто усвідомлював підступність його візантійської політики. З охотою вступали до московської гвардії, а якщо хтось і згадував про політику, про давні часи, то це були переважно старі наполеоністи, які не уявляли Польщі без французького мундира і генерала.
Костюшківські ж часи не кожний наважувався пригадувати, хоча кожна пам’ятка з тієї епохи цінувалася, мушу признатися, більше за її вартість, що пізніше відіграло не останню роль в нашому повстанні.
Але повернімося до шкіл. Заледве звістка про повстання дійшла до нас, було розпущено школи, нібито з приводу холери. Молодь і діти були під пильним наглядом батьків і рідких, де- не- де, хатніх гувернерів. Незабаром і в нас усе закипіло. Кожний, хто міг втриматися в сідлі, рвався до зброї і шукав місце, де були змови і збори. Уся доросліша молодь пійшла до війська – частина з них полягла, частина була заслана до Сибіру, частина пішла на вигнання ! ... Але були й такі, які жодного разу не вистріливши, оскільки повстання швидко захлинулось, цілими партіями йшли в Галичину. З них майже всі незабаром повернулися, причому більшість з них була у віці, ще придатному до науки. Однак про школу і слухати не хотіли, бо як же тут вчитися, коли вже воювалося за вітчизну, та й домашніх справ вистачало. З цих молодих повстанців і склався перший відділ неуків!
Школи були зачинені протягом двох літ. Відкрили нові, до яких, щоб вступити, треба було складати іспити російською. Молодь, котра ці два роки сиділа вдома, вже відвикла від книжки. Перелякана складністю екзамену, зокрема до вищих класів, бо до нижчих вертатися не хотіла, ця молодь поставила хрест на подальшій шкільній едукації. Вона осіла вдома, аби допомагати батькам та осягати потроху науку господарчу та обивательську. Ось вам і другий шерег неуків.
Тільки незначна кількість колишніх студентів, переважно вбогих, зі стиснутим серцем подалася через безвихідь до російських закладів. Молодші вступили до гімназій, старші – до московського, харківського і петербурзького університетів, а також до військових спеціальних учбових закладів у Петербурзі, таких як школи інженерів, артилеристів, саперів і т. д. Втім, таких, хто йшли в ці школи, було обмаль, - в кожному з закладів, де від абітурієнта вимагалося знання точних наук, ледь по одному полякові нарахувати тоді було можна. До того ж такі студенти потрапляли під якийсь публічний осуд, бо більшість отців воліли, аби їхні виростки вступали не до шкіл московських, а одразу до московських полків. І опінія публічна повністю виправдовувала останніх, які казали: “а що я маю з хлопцем робити, - грошей, аби я міг йому маєтність купити, нема, до того ж малих дітей багато маю, а їх треба годувати. Тож краще буде, як хлопець служити піде.” А от до тих, хто вчився у військових школах, ставилися з недовірою, бо вважалося, що вони разом з московським розумом наберуться і московського дикунства і підступності. І це подеколи мало рацію.
(Яке химерне сплетіння настанов людської темряви! Тут і настанова "чуже - це, насамперед, погане, вороже", і "знання - це від лукавого", і "сила, зброя - гарант процвітання". Точно такий базис мала ментальність і російської темної маси. Тобто російський квасний патріот-темнюк і польський квасний патріот-темнюк були структурно подібні між собою, як клони однієї генетичної матриці. Різниця тут тільки одна, - те, що було для одного "своє, миле, найкраще", для другого являє собою "чуже, вороже, найгірше". Два абсолютно однакові, примітивні, але протилежно орієнтовані барани на вузькій кладці життєвого руху над прірвою небуття. Мені здається, що ця, відома з прадавніх часів, алегорія може правити символом усіх негараздів в людських спільнотах, особливо, в ті часи, коли кладка, тобто простір існування і руху з тих чи інших причин вужчає, і баранам все важче розминутися. - А.С.)
А зараз подумаємо про кілька сот тутешніх недовчених багатих молодиків, від вісімнадцяти до двадцяти з лишком років, з тих, що могли з легкістю викласти пару тисяч рублів. І все це - в краю плодоносному, багатому, але відрізаному від цивілізованого світу, позбавленому наукових закладів і всілякого інтелектуального життя, перебуваючому під суворим, пильним наглядом поліції, в краю, де товариство розпорошено по селах і маєтках, де нема ані клубів, ані салонів, ані жодного осередку товариського життя, тобто тих джерел, звідки бере виток якщо не найглибша просвіта, то, принаймні, вміння поводити себе в товаристві, звідки розходяться і вкорінюються певна мораль і навички чемності.
Що в цьому краї така молодь мала робити ? За кордон було заборонено виїжджати. До великих польських міст, – то що ж тут могло привабити? - адже там панували смуток, плач і глибока тиша (тут мається на увазі те, що головною ареною повстання 1831 р. були саме великі польські міста і, взагалі, територія Царства Польського, а не периферія, тож і репресії і втрати там були найтяжчі. - А.С.) . Залишитись вдома, - але ж хіба можливо цілий рік займатися полюванням? Що ж до танців, пікніків, гулянок, то тут треба мати кілька гостинних домів. Втім, якщо такі і були, то ці забави, що в них відбувалися, навіть якомога довше розтягувалися пиятикою, вповні вичерпували себе протягом днів карнавалу (зимової пори балів і розваг, який передував Великому посту – Коментар В. Франчука). Тож єдиною, самою підходящою і найпрекраснішою можливістю, щоб себе показати і добре провести час, стали ярмарки – справжні українські клуби.
Які ж чисельні і веселі ярмарки на нашій буйній і широкій Україні ! Скільки ж малих містечок - таких як Пиків, Уланів, Калинівка, майже невідомих географам, але які, завдяки тому, що в них по чотири, по п’ять разів на рік бувають ярмарки, можна знайти в старих бердичівських календарях.
А якщо ярмарок, як в Меджибожі, припаде на Водохрещу, або як в Балті - на Зелені Святки, або в Бердичеві - на Онуфрія, – о, тоді настають дні чарівні, на які так довго чекали – прекрасна арена для наших українських героїв !
В усій Польщі шляхетська молодь має нестримну любов до ярмарок. Гуляти і галасувати, увесь світ малого містечка займати, наповнювати, дивувати, затуляти своєю особою; бути оточеним цілими роями єврейських ділків, які всі твої накази і бажання, всі потреби і капризи, із відповідною повагою і, водночас, швидко, наввипередки між собою, виконують або навіть вгадують; в нагороду за такі послуги лаяти і принижати їх, чи, коли заманеться, навпаки - кількома рублями і грубим жартом нагородити, якщо пан в доброму настрої; день і ніч, під дахом і просто неба, у себе і в приятеля мати можливість замишляти і робити все, чого душа забажає, не підкорятися жодному примусу, не визнавати жодного гальма; відчувати навколо себе, в містечку і в помешканні, той кочовий розагардіяш, безлад, який для нас все ще такий привабливий; коли можеш щохвилі напитися, брататися-цілуватися або сваритися-битися, причому без якихось обважнюючих наслідків, бо маєш друзів розумних, які вміють тому запобігти; можеш програтися до останнього гроша або обдерти знайомого; тобто розкошувати цілими тижнями, чередуючи келих, батіг, карти, розваги з дівчаттами …
Тож як така сила забав і привідів для сердечної втіхи, не могла піднести наших ярмарків до розряду найважливіших публічних урочистостей, основ шляхетсько-провінційного ладу!
Тож всі ці зібрані докупи прояви і нашої слабкості, і нашого суспільного стану, і утворили те, що в провінціях руських було відоме під назвою "балагульство".
Балагула це єврейський візник, який займається транспортуванням товарів або звичайним фурманством. В Бердичеві, Житомирі і Умані ще й сьогодні той, хто має потребу найняти коней, то каже до фактора (посередника – В. Ф.) "приведи до мене балагулу". Євреї – балагули - це тип чумаків з тією тільки різницею, що перші весь час займаються перевезенням людей та речей, а другі тільки двічі на рік вивозять продукцію, головним чином - збіжжя, до Одеси. (Помітимо, що сіль, з якою здебільшого пов'язується чумакування в українській традиції, була вантажем зворотнього шляху чумака. - А.С.)
Аби зайнятися чимось в ті дні, що відділяють один ярмарок від другого, наша тогочасна молодь почала займатися розведенням коней. Коли москалі забрали і розпродали залишки меджибізького і савранського табунів, не залишилося в нашій провінції добрих коней. Ті, що скуповувала по ярмарках шляхта, могли рівнятися із єврейськими фурманськими, або із тим плюгавинням, що татари з Криму приганяли. Тож почали паничі наші входити в зносини з татарами і через них добувати собі трохи кращих коників. Ця торгівля вимагала великої обізнаності, щоб не бути ошуканим татарським торгівцем. Тож, оскільки бердичівський ярмарок був найбагатший на коней, а до того ще й місто лежало в середині Русі, в місцевості залюдненій, наповненій заможною та байдикуючою молоддю, саме тут і було закладено столицю балагульства, головний осередок вільної торгівлі.
Коли б якийсь з багатших балагул був здатний мислити тверезо і хоча б трохи з прицілом на майбутнє, то міг би з цієї прихильності до коней, з великою користю для краю зорганізувати тут новий різновид товариства українського. Можна було б поставити за мету покращання конярства і виведення породи, потрібної краєві. Але з людей найбільш значущих в балагульському світі, ніхто, навіть сам король його милість (очевидно, мається на увазі місцевий авторитет в цьому середовищі - А.С.), не мав тоді іншої думки як тільки з дня на день веселитися, марнувати час, здоров’я і гроші, виглядаючи , кого можна ошукати на конях, кого - втягнути до азартної гри і, обібравши його, - глузувати і вчинком своїм безсовісно вихвалятися, і, взагалі, брутальними вараварськими вчинками своїми, що на тверезу голову, що надпитку здійсненими, увесь край дивувати. Такі були діла, такі були переживання балагульські !
Бачили не раз ту “українську (як її називали) кріпкість,” на шалених конях калмицької, татарської і, Бог знає, якої породи (чим дивнішої, тим престижнішої) проїжджаючих посеред білого дня, в одній тільки сорочці на голому тілі, п’яних, від лементу захриплих, серед галасливого ярмарку, з єврейським почтом, який регоче і плескає в долоні цьому дикому вертепові! Бувало й так, що серед ясного дня і зібрання людського, через Махнівку або Липовець, їхали верхи балагули вже навіть без сорочок, в одних тільки шкіряних штанах, кожний з бичем в руці - “емблемою своєї моці”, а за цією безсоромною кавалькадою на возі, бо в сідлі втриматися вже не міг, їхав зовсім голий “Бахус” тобто балагульський кухар з усіма знаками своєї професійної гідності: каструлями, вертелом, пательнею і линвами. Часто відбувалися огидні сцени, про які розповісти, а, тим більше, написати важко. Групи і кавалькади такого роду збиралися, як правило, в селі у якогось багатого панича, подоляка або українця, де забава, розпочата зі змагань вершників і полювання, переходила в картярство і пиятику. Після цього вже йшло явне безстидство і розпуста вкрай галаслива, бо коли паничі бавилися, то доми шляхетські гриміли і вдень, і вночі п’яними вигуками. А дворові козаки і запопадливі фактори в цей вже час крутилися по вуличках і завулках, відшукуючи дещо для амурного сюрпризу, який їх господар волів своїм гостям влаштувати. Тож летіли повз хати брики, навантажені цим амурним “товаром”, а селяни, дивлячись на таку розпусту, хрестилися, думаючи, що то вже кінець світа, і дружин своїх, дочок і дітей недорослих ховали. “Пек з ними, - казали вони, - добре дуріти, коли приступає ! Перейшло наше панство на якесь циганство.”
Тут треба додати, що в цьому балагульському житті кожний молодий шляхтич мав довірену особу, товариша і друга в особі якогось молодця українця, надвірного козака. Це трактувалося як своєрідна пропаганда, як засіб зближення з народом! О бідний наш народе ! Так же ж тебе провадили твої найближчі вчителі, старші твої брати ! ...
Поступово від тих подільських оргій, за прикладом найзаможнішої на Україні молоді, балагульство, як зараза, поширилося в усіх провінціях. Та й, взагалі, за кілька років, настало якесь повсюдне загальне моральне огрубіння. Несумлінність в фінансових і громадянських стосунках увійшла ледь не у звичай, - до неї поблажливо ставилися, були і такі що нею навіть хвалилися. Цивілізація вочевидь спустилася на кілька щаблів нижче ! Там, де слава мірялася кількістю випитого алкоголю, невтомністю у розпусті, спритністю в різних махінаціях і картярстві, відчуття гідності, честі неабияк притуплялося. Тож і поєдинків вже не було інакших, як тільки на батогах ! А на кінець треба додати , що коли для покоління тих верескливих юнаків настав час випробувань, то там, де треба було довести свій гарт і енергію, вони показали лише байдужість і нікчемну м’якість ! (Мається на увазі партизанська експедиція полковника Юзефа Залівського, здійснена з Галичини на початку 1833 р. Метою було створення інших партизанських загонів з подальшим розгортанням повстанських дій, але ця акція не дістала підтримки ні від шляхетської молоді, ні від польських поміщиків, ні, тим більше, від селян, тож партизани невдовзі повернулися в Австрію - А.С.)
Але коли молодь казилася, що ж робили старші ? Те, що в нас завжди роблять старші, розумніші і досвідченіші, а саме – бути остронь, в смутку і мовчанні. Після жахливих переслідувань, які всіх нас доторкнули, вони впали духом, уникали навіть найдовіреніших товариств, скрізь бачили шпигунів московських, лякалися власної тіні. Позамикалися по селах, здичавіли і в самотності знікчемнілися вщент. Тільки одні наші поштиві жінки силкувалися боротися з цією гайдамаччиною. Зі щемом у серці порівнювали вони те, що діялося в них на очах, зі сповненими чарівності і чистоти образами українського життя в поемі "Марія" Мальчевського або в піснях Богдана. Але за відразу і обурення, яких вони не приховували, їх часом вельми суворо карали. Так, могли влаштувати засідку на дорозі, і коли коляска в’їжджала на греблю або у тісний проїзд, її несподівано оточувала банда “шкіряних”, і цей почет балагул, переодягнених в колошні (?) і шкіряні спенцери (різновид куртки – В. Ф. ), без сорочок і краваток, урочисто супроводжував палаючих від стиду жінок. Іншого разу влітали вони до корчми, де жінки зупинялися для перепочинку коней і ночівлі, і виконували для них серенади у вигляді таких сороміцьких українських пісень, від яких аж вуха в’янули! (Помічу, що тут маємо вияв однієї цікавої закономірності. Перед тим, як її сформулювати, наведу кілька фактів. Пам'ятаю, що в одній статті видатного українського поета і культуролога Володимира Свідзинського, написаної ним в 1918 р., автор висловлює обурення поширенням в українських селах тих часів вкрай сороміцьких пісень, та ще й на суржику, на кшталт (цитую по пам'яті): "полезай, майор в окно, мами-папи нет давно…" Автор вбачає, небезпідставно, в цій деморалізації вплив армійський, москальський, і при цьому зауважує, що колись так не було. Далі. В ті ж часи, які описує автор "Балагульства" і подає їх, зокрема, як часи розквіту сороміцького піснярства, писав свої відомі "українки", до речі вельми романтичні і аж ніяк не брутальні, Тиміш Падура, знаний поет-романтик, який вчився у Вінницькій школі, здається, водночас з автором "Балагульства". Але той же Падура, чий батьківський маєток був у ярмарковому містечку Махнівка невіддалік "балагульської столиці" - Бердичева, також входив до кола подільських балагул. Тож невідомо, які пісні Падура співав зі своїми приятелями під час балагульських зібрань. А тепер щодо закономірності. Вона полягає в тому, що в усному фольклорі в усі часи було доволі сороміцької продукції, але вона не друкувалася і рідко записувалася (хоча б тому, що письменних було обмаль). До того ж, як і сучасна "попса", ця продукція жила недовго, і наступна майже повністю змінювала попередню. Тож минав час, і від певної епохи залишалися тільки писемні, друковані пам'ятки фольклору, де сороміцьких витворів, звісно, не було. Тому у схильних до традиційного прикрашання минулого нащадків могло скластися і складалося враження, що "колись сороміцького не співали". Насправді це не так. Закон тут полягає в тому, що там де маса темна, сороміцьке завжди виразно присутнє і в розвагах, і у фольклорі. - А.С.)
Так тривало кілька років, допоки для “окультурення і перелаштування” здичавілої шляхти польської прислав Микола заслуженого вояка, що втратив руку в бою, магната з блискучою репутацією і обізнаністю з великим світом – страшної для нас пам’яті Бібікова! Його приїзд на Україну ( генерал-лейтенант Дмитро Гаврилович Бібіков був призначений київським військовим губернаторм, а також подільським і волинським генерал-губернатором у 1837 р. - А.С..) становить важливу для нас епоху - покращання духа польського під острахом московських канчуків. Про панування Бібікова розповідатиму в наступному листі.
Літературний переклад з польської Анатолія Секретарьова і Валерія Франчука. Редакція - А. Секретарьов, 09.09.2012.