Леся Украинка. ЗАБЫТАЯ ТЕНЬ
Суровый Дант, изгнанник флорентийский
Встает из тьмы времен средневековых.
Какие времена, такие его песни:
Нашел он их в мистической чащобе
Средь хаоса видений странных.
И чей бы дух посмел идти за ним бродить
По чаще той, когда б средь терний там
Поэзии роскошные цветы всегда бы не цвели?
Собрал певец искусною рукою
Вот те цветы и свил из них венок,
Смочил его затем в темнейших водах Стикса,
И окропив небесною росою,
Положил на раннюю могилу
Прекрасной Беатриче Портинари.
Она ему однажды улыбнулась,
Затем прошла не глядя на него,
А в третий раз смотрел он на нее,
Когда в гробу уже лежала неподвижной.
Она ему была как солнце,
Которое дает и свет и радость жизни,
Не зная, кто дары получит.
Хотя зашло сияющее солнце,
Он не забыл его ни в темноте враждебной,
Ни в свете милого родного очага,
Ни на земле, ни в раю, ни в аду
Не забывал своей он Беатриче.
Она одна царит в его мечтах и песнях,
Ведь в той стране, где жил поэт душою,
Иной жены ему не суждено было найти.
Украсил он ее таким венком,
Каким еще никто из женщин не гордилась.
Бессмертная чета - то Данте – Беатриче,
И разлучить их смерть ведь даже не смогла.
Зачем же ты, фантазия - причуда
Показываешь мне фигуру жалкую,
Что встала между них, как призрачная тень,
Как тяжкий сон в беспамятстве, невыразительный и странный?
На ней нет ни венца, ни ореола,
Лицо у ней под покрывалом,
Как под густым туманом. Кто она?
Ведь ни один певец ее не прославлял
И ни один из мастеров ее не написал.
Но где – то там, на дне истории, глубоко
О ней есть память. Кто ж она?
Супруга Дантова. Нет имени иного у нее,
Как если бы с рожденья его и не было совсем.
Она жена, но не была она ему звездою путевою,
Она, тень верная, пошла за ним,
За тем, кто был поводырем “Италии несчастной”.
Она делила с ним изгнанья твердый хлеб,
Она зажгла ему очаг
Среди чужого дома. И не раз
Его рука, ища надежную опору, ложилась на ее плечо.
Ей дорога была его поэта слава,
Но и руки она не протянула,
Чтоб хоть бы луч один ее впитать в себя.
Когда ж погас огонь в глазах певца,
Она закрыла их набожною рукою.
Так, тень надежная! А где же жизнь ее?
Судьба ее, и радости, и горе?
История молчит. Но вижу я в воображеньи
Немало смутных дней и одиноких
В тревожном ожидании,
Ночей бессонных, темных, как заботы,
И долгих, как нужда; я вижу слезы…
По тем слезам, как по росе жемчужной
Прошла в страну бессмертья - Беатриче!
25.10. 1898 г.
Перевод А.Л.Багмета
А вот оригинал:
Забута тінь
Суворий Дант, вигнанець флорентійський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його пісні,
Він їх знайшов в містичнім темнім лісі,
Серед хаосу дивовижних марищ.
Чий дух одважився б іти за ним блукати
По тій діброві, якби там між терням
Квітки барвисті вічні не цвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплів їx у вінок,
Скупав його в таємних водах Стіксу,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третій раз на неї він дивився,
Коли вона в труні лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що світло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Ані при хатньому багатті привітному,
Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю
Він не забув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країні, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою ні одна з жінок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Мені показуєш якусь убогу постать,
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,
Мов сон зомлілої людини, – невиразна?
Нема на ній вінця, ні ореолу,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож ні один співець її не вславив
І ні один митець не змалював;
Десь там, на дні історії, глибоко
Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого імення
Від неї не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тінь, пішла за тим,
Хто був проводарем «Італії нещасній».
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в краiну слави-Беатрiче!