І навіщо ми з тобою зустрілися? Не бачилися скільки там? – півроку, та ще стільки не побачилися б.
Я гадала, що стала іншою. Так, волосся пофарбоване, трохи інший макіяж, а в середині така сама дівчинка, яку ти знав.
Я думала, навіть сподівалася, що життя у великому місті змінить мене, перетворить із сором’язливої, слухняної дівчинки на самостійну, харизматичну жінку. А доки…
Це геть не дивно, що ми зустрілися у нашому рідному місті. Якщо я приїжджаю до ***, обов’язково когось побачу. От і тебе зустріла. Минуло півроку відтоді, як я від’їхала, трохи більше, як ми припинили стосунки. А я кохала тебе! Хоча скіки мені? – молода! Що любов у моєму віці? Сльози, біль… Авжеж, вони були, але один, інший. Коли біль минув, мені, навіть, шкода стала кохання, бо я свято вірила, що воно єдине та на все життя!
І от ми зустрілися.
Банальні, безпредметні балачки.
Як життя? Як пари?
Я сиділа навпроти тебе і дивилася тобі в очі. Навіщо?
Я трохи тремтіла. Березень усе-таки, а, може, я нервувалася?
І навіщо ти мене поцілував?
Ти тільки доторкнувся до мого обличчя своїми руками і в голові одразу запаморочилося, а серце ледь не вискакувало з грудей! Руками…О, як же я любила твої тендітні руки! А потім поцілував. Твої губи ніжніші за пелюстки троянд, повір!
Але…було холодно та пізно.
Може, я нічого не розумію в романтиці, але до поцілунків в брудному під’їзді далеко будь яким зустрічам, із романтичною вечерею із свічками! Чи, може, річ у тобі?
Раптом я згадала своє життя у великому місті. Кафе, квіти, романтичні вечері із свічками, повільна музика, вродливі хлопці… Було приємно, але, що лишилося після цих зустрічей?
Жодне таке побачення не коштує й одного твого поцілунку, одного дрібнісінького поцілуночку!
Може, тому, що я тебе кохала? Ні, напевно, ні!
Це тому, що я тебе кохаю!
Може, правда одне та на все життя?