Зоряне небо було таким неосяжним, особливо коли було добре видно міріади зірок більших і менших, це видовище захоплювало дух, наповнювало якоюсь невидимою величчю, особливо коли ти знав, що до них, можна було не тільки дотягнутися рукою, але й бути серед них, підкоряти їхню велич, називати зірки іменами які близькі серцю. Скільки років, ні сотні літ, тисячі темних років пройшло поки людина піднялася з колін, «Молочний шлях» давно залишився поза спиною, людина тепер правила Всесвітом. Там підправляла, там гасила, там ще щось важливе, скільки всього потрібно було зробити! Небо таке близьке, і таке далеке, Вадим зачаровано дивився в його бездонні простори, особливо тепер, коли він опанував свою стару мрію і став пілотом космічного корабля-розвідника. Тепер ніхто не буде сміятися з його мрій, тепер він космічний офіцер. Інші люди з заздрістю дивилися на його погони, позолочені лацкани рукавів і капітанські нашивки, гордість наповнювала груди Вадима, серце билося сильніше, завтра перший виліт в зоряну даль, перший бойовий політ. Він не мав спокою, він не міг дочекатися, зорі манили його, в снах вони кликали Вадима, показували свої принади. Завтра, завтра він буде там, де більшість людей не буде ніколи, адже не всім випадає можливість стати пілотом, а він зміг, простий хлопчина з маловідомого містечка, з провінційної планети, з зоряної системи десь на майже загубленій другорядній орбіті, яка і в бази даних космічних маршрутів не занесена. Його роль і поклик очевидний, він стане одним із не багатьох, таких же достойних, наполегливих, міцних і неперевершених.
І зорі стали близькі, нова завойована планетна система підкорилася людям і особисто Вадиму, вона позначилася тепер як КС-41. За невеликий проміжок часу Вадим надіявся прийняти участь у багатьох експедиціях. Капітан, Майор, Спецмайор, Консул, Лорд, а там далі дивись і Командор або куди більше і Фельдкомандор. Вадим задумався, поки що він очолював корабель-розвідник, зате такі кораблі часто були попереду всієї армади космофлоту і більшість героїв виходили саме з розвідників. Позачергові звання та підвищення. Хоча весь пафос пов'язаний з розвідниками космофлоту мав і другу сторону, - великий відсоток загиблих.
Вже давно людство винайшло надпотужні, надсучасні космічні кораблі, які дозволяли використовуючи надсвітові швидкості, а також «вектор-стрибки» долати відстані які настільки були далекими, що здавалося неймовірним володіти ними. Та це тепер було також вчорашнім днем, сьогодні вдалося сконструювати принципово новий тип «серця» космічних човнів, входячи при подоланні надсвітової швидкості у «вектор-стрибок» утворювалась так звана «штучна чорна діра» малого розміру, яка дозволяла виринути космічному човну в будь-якій імовірній точці, чи в точці попередньо розрахованої площини. Тепер відстані, які можна було подолати вичерпали свої назви. Відкрилися нові невідомі простори Всесвіту, того Всесвіту який був суцільною таємницею. Куди ще не сягали руки людства. І як було раніше армади човнів поширилися за методом «кола». Дехто називав це експансією, природною потребою поширення духу людини, «гуманізацією» темних площин.
В свій четвертий бойовий виліт Вадиму було 29, один з кращих розвідників А-флоту, його новою ціллю виступала подвійна зоря синього спектру з планетною системою з одинадцяти небесних тіл. Планувалося використати енергію цих світил за допомогою трансформаційного гашення і через ту саму «штучну чорну діру» яку винайшли і опанували вчені, відправити її на станцію поглинач. Цієї енергії наприклад вистачило б забезпечити прямі потреби заселеної найближчої людьми галактики в Беті Оріона на двадцять п’ять років, або її використають військові. Справа в тому, що найкраще вдавалося використовувати енергії світил синього спектру, весь нюанс базувався в тому, що ймовірність похибок при поглинанні і переправлені рівнялась практично нулю, це означало, що виключалося наростання критичної маси і відповідно вибух. Навпаки червоні зорі, зорі карлики і зорі зі змішаним спектром практично не піддавалися контролю, процес використання їх енергетики часто-густо був нестабільним.
Коли човен пролетів сьоме коло по орбіті навколо подвійної зорі аналіз комп’ютерної системи вказав на існування життя на двох планетах. Поки що Вадим дав команду відбій, зазвичай людство зустрічалося з іншими формами життя не достатньо часто, але і не рідко, всі цивілізації гуманоїдного і не гуманоїдного типу які відривали розвідники такі як Вадим і його команда за рівнем розвитку сягали найбільшого це перша спроба польоту в космос, чи запуск штучного супутника. Людство було найдосвідченішим і найрозвинутішим, відповідно часто воно вирішувало, - жити чужій цивілізації чи зникнути. Якщо та чи інша цивілізації випадково чи ні перехрещувалася на своєму шляху з планами людини. Формально існували певні норми, рекомендації і поправки до них, що при змозі вказували зберігати нейтралітет, але був і прямий неофіційний наказ знищувати інше життя, якщо воно було агресивне щодо людини, чи заважало якомусь конкретному плану як наприклад зараз. Капітани кораблів-розвідників мали право за власним розсудом діяти в ту чи іншу сторону. Вадиму таке випало вперше. Подвійну зірку він виявив прорахувавши трьохвимірну площину. Якби все пройшло нормально, це гарантувало чергове звання, а можливо навіть і позачергове, але тут таке, - трансформувавши енергію світил він знищить життя на двох планетах, автоматично. Запит в штаб керування флоту він уже послав. Вагання в такому питанні не підтримувалось, або кар’єра, або списання в інженерну службу. Звичайно він вагався, - нехай це життя не було навіть гуманоїдного типу, а можливо і не розумне, але… він не відчував себе Богом, як деякі з його знайомих космічних розвідників. Хоча хто вони такі ці чужопланетяни, космічний послід? Хіба знали вони як тяжко було йому Вадиму вибратися з нетрів бідноти і пройшовши випробовування долею стати пілотом?! Вадим втішив себе тим, що частину знайдених істот робот-автомат вже відібрав на свій борт і якраз зараз доставляє в пункт резервації, де зберігаються всі види, які були знищені людиною чи які не були. «Звіринець Всесвіту», знаходився десь в Альфі Стрільця.
Були ще якісь сплутані думки, декілька чашок міцного енерго-напою, якісь стимулюючі пігулки, і боротьба зі своїм «я». Дехто із розвідників розповідав, що знищені «чужі» приходили в снах в якій би частині Всесвіту ти не ховався. Може це були байки, або пусті перекази?
- Вадим, що нам робити? Наша діра може розпочати зворотній процес втягування, - сказав старпом Кун, втретє звертаючись до капітана. - Або розраховуємо нову «точку» або гасимо ці зірки.
Вадим подивився на Куна і подумав про себе, віз знав, що цей коренастий тип чекає його помилки.
- За десять хвилин я скажу своє рішення, залиш мене поки. – На обличчі Куна майнула миттєва посмішка, він лише мовчки кивнув погодившись.
З центру якраз прийшла відповідь, - зірки гасити.
Це була друга зірка погашена ним, залишкові хвилі субстанції яка ще мить тому була зорею розійшлися різного роду випромінюванням і неконтрольованим ентропійним смерчем, життя зникло. Енергію вдалося передати на станцію без втрат, через візор Командор особисто схвалив дії Вадима і помахав орденською стрічкою.
Паскудність пройшла через якийсь час, після дози алкоголю і пігулок. Але Вадим все одно відчував себе непотребом. Якось коли їжа не лізла в горло він згадав історію про одну цивілізацію, єдину яка зустрілась з людством достатньо в розвиненому вигляді, та цивілізація теж мала свої космічні кораблі,тільки вони були такими, якими користувалася людина декілька тисяч років тому, але ті гуманоїди кинули людям виклик, вчинили супротив, вони зрозуміли наскільки небезпечними є люди, чи може якісь інші причини. Тоді навіть була війна, недовгочасна звичайно, що наприклад коштувала винайдена людиною «ентропіо зброя», - при її задіяні виникало поле що поглинало все на своєму шляху, будь яку матерію і навіть сам простір, перетворюючи його на «ніщо». Тоді Вадим воював би не гірше інших, був відомий супротивник який теж жадав перемоги. Іноді виникали думки навіщо весь цей розвиток людині, для чого вона поширює свою владу, що є кінцевою метою її існування? Знищення і підпорядкування всього навкруги своїм бажанням? А що натомість? Що людина могла пропонувати оточуючому її буттю? Сміття, залишки свого посліду? Уламки чужих життів? Тому він прийняв рішення і вибравши момент Вадим розчепив Куна на атоми двома пострілами пістолету. «Це буде твоя плата за вчорашнє знищення», - Кун часто вихвалявся перед командою скільки раніше він знищив цивілізацій будучи командиром корабля-розвідника. І скільки трофеїв в нього було, поки його за щось там не понизили в званні і заслали на човен Вадима. Тепер Вадим відчув значне полегшення, не від самого вбивства, а від того що позбавився цього «непотребу». Галахер прийшла до нього якось потому, і він знову з нею розважився. Що він там їй обіцяв? Лейтенантські нашивки?
Два місяці потому по корабельному часі, розрахувавши точку координат човен Вадима виринув в невідомій площині. Перше завдання було вияснити джерело невідомих передавачів, чи то сигналів, які за своїм імпульсом були схожі на людські але такі, що не знаходилися в реєстрах баз даних. Друге завдання, - провести поверхневу розвідувальну операцію зібрати дані і при змозі найменше «засвітитися». Третє, що співпадало з двома першими – розшукати зорю синього спектра, яка знаходилася десь близько і відповідно «випити її силу». На великий шлейф астероїдів що випадково з'явився поблизу корабля Вадим скинув дані точки координат команді човнів збирачів, що проникли в невідомий район разом з Вадимовим кораблем. Астероїдний шлейф був нафарширований рідкісними рудами. Заради таких дрібниць розвідник не гаяв свого часу. До речі сьогодні він мав отримати нове звання, по візору, Галахер була вагітна, а замість випадкового загиблого через необережність Куна був присланий старпом Візель, молодий хвацький хлопчина, недавно з курсів, відмінник, повний ідей, героїзму.
- Хочеш чогось випити, - запитав Вадим Галахер, ця серйозна розмова яку він хотів відкласти в довгий ящик все-таки відбулася, точніше її початок. Галахер була сповнена рішучості добитися офіційного реєстрування їхніх відносин.
- Ти обіцяв мені вислухати до кінця, - недавнішній старший лейтенант Галахер закусила нижню губу. – Я хочу щоб у нас все було як у людей.
- Ми не домовлялися про дитину, я казав тобі відкладемо це на трошки пізніше, адже так? – Вадим вичекав поки жінка ковтне раптову паузу і випередив її, - зрозумій я не маю нічого проти, просто інші будуть говорити всілякі плітки.
- Вони вже говорять, вже давно.
- Наші відносини це добре, але на кораблі це може викликати хитання мого авторитету, розумієш? – Галахер мовчки заперечувально похитала головою, - ти зовсім не прислухаєшся до моїх слів.
- Слухай адже це ти першою прийшла до мене, ти розпочала цю історію.
- Але ти не відмовився. Тепер у нас буде дитина.
- Повторюю я не проти, - Вадим випив трошки коньяку і тяжко видихнув, він справді не був проти дитини і реєстрування відносин. Слово «шлюб» було цілком прийнятним для нього.
- Давай повернемося з цього рейсу і тоді все владнаємо, я візьму відпустку.
- Це зараз ти так кажеш, - Галахер різко підвелася з крісла і вийшла з каюти. Вадим знову видихнув, він любив цю жінку, і космос теж. Може про відпустку він погарячкував, але далі буде видно. Човен тряхнуло, ще раз і ще. Дрібниці що були на столі злетіли додолу і пляшка з коньяком теж. Коли Вадим піднявся на ноги перше що спалахнуло в думці, «Що з Галахер»?
- Невідоме поле, - пояснив вахтенний на капітанському містку, коли Вадим добрався туди.
- Комп’ютер опрацьовує інформацію, і ще об’єкт, який переміщається паралельно до нашого курсу, - додав вахтенний. Це не тільки зацікавило, а й схвилювало і не тільки Вадима. Він ще раз переглянув траєкторію невідомого об’єкту, що видав на екран комп’ютер і звірив дані про те, чи є ще якість кораблі людей в цьому районі. Відповідь він не сумнівався була негативною, тоді щоб якось поставити під контроль ситуацію Вадим дав наказ команді перейти через стрибок в «діру» і виринути трохи далі від теперішньої точки, заховавшись в зоні блукаючих одиноких астероїдів, таким чином, щоб залишити за собою можливість спостерігати за невідомим об’єктом, але бути самому не в полі спостереження. Точний розрахунок для параметрів стрибка не було часу проводити і команда поклалася на комп’ютер.
Виринувши дещо далі, ніж було бажано. Виявилося, що невідомий зник, комп’ютер не міг розрахувати його траєкторії.
- Ніби нікого не було, - промовив старпом. Багато хто з команди збіглися на капітанський місток.
- Що це могло бути за поле? – Вадим почув у власному голосі нотки тривоги.
- Це була дія невідомої зброї, - вніс ясність комп’ютер.
- Зброї? – Вадим одразу відправив два запити в базу флоту і наказав привести в бойову готовність все що було в наявності. Нове повідомлення схвилювало Вадима ще більше, - комп’ютер проаналізувавши карту зоряного неба, видав, що сузір’я, які оточують космічний човен є зорями в далекому майбутньому. Вадим витер спітніле чоло і наказавши комп’ютеру перезавантажити себе, зробив повторний запит, - відповідь була та ж сама. Зорі в майбутньому. Голова закрутилася від того, що сталося. Зробивши декілька спроб врешті-решт човен Вадима зміг повернутися в зворотну точку відліку, де зоряне небо було знайомим.
Після розслідування вияснилося, що при використанні вже відомого способу перенесення човна на наддалекі відстані відбувся збій програми комп’ютера в купі з дією позитронного «серця» корабля, який мимоволі відкрив подолання тепер вже не тільки наддалеких відстаней в реальному часі, але й самого часу. Вадим одразу отримав звання Лорда, новий космічний човен і через деякий час сина, якого подарувала йому Галахер. Вони нарешті взяли шлюб і навіть відпустку.
Тривожний дзвінок посеред ночі розбудив Вадима і до речі добре, йому снився якийсь жах, витерши піт Вадим наказав візору включитись, схвильоване обличчя Фельдкомандора чхнуло, - ти ще не в курсі?
- Скільки зараз годин? Я можу відпочити?
- Загроза, на нашу базу в сузір’ї Оріона щось напало, чи хтось. – Фельдкомандор подивився по сторонам, ніби за його спиною чатував вбивця, і стишено додав, - всім вищим офіцерам прибути терміново на базу.
- Щось конкретно можеш додати? – Обличчя в візорі заворушило вухами і додало, - я мабуть знаю не більше твого. – Вадим виключив візор, швидко одягнувся і вийшовши в ніч розчинився в ній.
Було зібрано на швидку руку дві невеликі космічні армади, які відправили в бій і в розвідку в сузір’я Оріона. У Вадима було таке відчуття, що саме він винуватець останніх подій пов’язаних з нападом в сузір’ї. Невідомі нападники, що з’явилися зненацька розпочали справжню війну, флот людей терпів поразку за поразкою, аж поки не було використано наднову зброю, ще сильнішу за «ентропіо», дію якої до кінця не було вивчено, або краще дію якої повністю спрогнозувати і контролювати не можна було. Полонених не вдавалося взяти довгий час, щоб вияснити з ким же все-таки ведеться війна, аж поки все-таки вдалося, вияснилося що це також були люди. Скільки життів вже згоріло до того? І скільки галактик перестало існувати поки що достеменно не було відомо. Аналіз і показання полонених прояснили, що нападники були людьми з майбутнього, з проміжком в чотири тисячі років. Вони вже давно мали двигуни часу, але двигуни могли понести тільки в майбутнє, минуле для нападників, свій час сам того не знаючи відкрив для них Вадим. Людство перетворилося на над агресивну істоту, що вже вела безперестанні війни сама з собою, а тепер ще й і зі своїми предками. Вадим зрозумів для чого розвивається людство, - вчиняти зло, бо природа людини одна – нищити все і собі подібних. Здавалося коло замкнулося, майбутнє повернулося назад, щоб ухватити себе за «хвіст», за своє минуле і само пожерти себе. Він зрозумів і ще одне, чому щонайменше дві цивілізації, які були до людей і залишки яких знайшли археологи зникли… Самознищення. Схоже в цій частині космосу, який вже був відомий і який вдалося осягнути, - існування цивілізації піддане загальному вірусу ентропії.
Люди з майбутнього і слухати не хотіли про мир. Ось де були справжні конкуренти, війна покрила всі галактики, всі місця де жевріло людське життя. На додачу Всесвіт почала пожирати невідома до цих пір космічна буря.
Вадим ще раз зробивши розрахунки залишився задоволеним, все сходилося, тільки потрібно було довести почате до завершення. Коли корабель зробив повторний стрибок при збільшеній тязі, яка викликала за собою розпад атомів вдалося утворити над гігантську штучну чорну діру, ентропійні сили спрямувалися в щойно утворений космічний вир. Ця діра відкривала вхід в майбутнє. Вадим бачив обличчя людей, дерева в парку, сніг, що сиплеться з темного насупленого неба, яблуко на столі в таці, табун коней в безкрайому степу, сни, слова Галахер, чиїсь зітхання, самого себе на капітанському містку, знову слова, ніч і день…
Бурі не було, не було також декількох знайомих сузір’їв, зате його руку тримала рука Галахер.
- Ми збудуємо нове майбутнє, де є я і ти, син і рідні, люди з мого човна і інші, скільки є заселених галактик?
- А пам’ятаєш наше весілля? – Запитала Вадима Галахер.
- Ти думаєш люба, що саме там все і почалося???