Ребекка…
Це все, що залишилось у моїй пам’яті. Ім’я не давало спокою і постійно про щось нагадувало. Та я ніяк не міг згадати про що саме. Останнім часом геть знудився і довів себе до відчаю – це треба якось зупинити. Посвистування вітру за вікном додавало тремтіння у душу.
Неспання по ночах, блукання пустими коридорами будинку, нічне гарчання собак за вікном… Чому я один? Невже все настільки погано? Коли припиниться оце незрозуміле очікування спокою?
Годинник пробив другу годину ночі. Як завжди, на столі стояла недопита кава і чайник із гарячою водою – я знову сів писати. Писати ті картини, які пропливали перед очима.
Чи бачили ви пекельний вогонь над дахами будинків на фоні чорного неба? Людей, які стоять посеред вулиці і не знають, що їм робити, як врятуватися від вогню? Ні? А я бачив… і це страшна картина. Потім дерев’яний хрест на чорній горі, але без мученика на ньому – дивно, чи не так? Спершу я подумав, що то Голгофа, але за хвилину зрозумів, що помилився. І знову пекельне небо. Чорне, але омите гарячими полум’яними язиками, які норовили поглинути весь світ.
Далі дещо гірше. Звивистий коридор зі сходами із самої глибокої безодні, і я біжу по цих сходах, тікаю від невидимого ворога. Із останніх сил рвуся вперед і падаю на кам’яну поліровану підлогу, майже безтямний.
- Це тобі плата!
Очі бачать тільки великий мідний чан повний золота, воно враз чорніє. Я підриваюсь на стомлені ноги і біжу геть із кімнати. Кімнату поступово охоплює вогонь.
Ребекка…