Мафiр роман-фентезi, незавершено

Пролог
«Троє старців-монахів вели мене на останню посвяту… Ми рушили вперед непевними кроками, поглинуті холодом і тремтінням тіла. Повітря було важким, таким, наче Земля лягла тобі на плечі. Мені здавалося, що ми проникли в центр світу – так шалено билося серце. Кам’яна печера, в якій ми опинилися, містила в собі три саркофаги з чорного каменя, розмальованих орнаментами та невідомими написами. Дивно, але мені здалося, що я побачив там тіла. Придивившись, я і справді помітив, що таємничі саркофаги стояли відчинені.
Глянь, сину мій, - сказав один із монахів, вказуючи на лежачі в саркофагах тіла, - вони жили неначе боги в нашій країні, коли тут ще не було гір. Вони ходили по нашій землі, коли море було тут й інші зорі сяяли на небі. Дивись і запам’ятовуй, бо тільки обрані бачили це. Хоча ти й забудеш побачене, але настане час, коли його згадаєш.
Три муміфікованих, оголених тіла, двоє чоловіків і одна жінка, лежали переді мною. «Невже такі прекрасні створіння могли померти?» - подумав я. Тіла мали величезні розміри: ріст жінки – не менше трьох метрів, а чоловіків – по п’ять. Їх не можна було сприйняти за мертвих – здавалось, що вони сплять… А жінка, складно сказати чи бачив я коли-небудь подібну красу – лебедина шия, тоненькі плечі, вузький стан. ЇЇ золотаве волосся, розміри якого щонайменше шокували, повністю окутувало поблідле тіло. Відкриті очі трохи налякали мене – вони, як бездонні криниці джерельної, чистої води, дивилися у вічність.
Чоловіки виявились близнюками… Брати, якщо можна так сказати, не менш інтригували мене. Вони, неначе сторожа, що оберігає спокійний сон молодої жінки, тримали у зжатих руках, покладені на груди, гострі з обох боків мечі. «Чому саме так? Хто вони їй, цій прекрасній богині?»
Старший монах, торкнувшись холодною долонею до моєї правиці, відірвав мене від роздумів та споглядань. Я поглянув на нього і почув те, заради чого сюди прийшов. Довгих сім років блукав я світом, одержимий безумною ідеєю, і ось тепер настав той час, коли залишилося зробити останній крок – потрібний правильний вибір. Побачивши, що я заспокоївся, монах промовив:
Ти потрапиш в коло обраних. Ти побачиш минуле і майбутнє. Випробування буде тяжким, то ж чи згоден ти?
Так! – не вагаючись, відповів я, а через якусь мить залишився в непроглядній темряві один.
Спочатку я розгубився, бо нічого особливого зі мною не відбувалося, але щось зрушило мій спокій –  мої м’язи напружилися, тіло натяглося, мов та нитка, що має ось-ось обірватися. Весь внутрішній світ сколихнувся так, що я мало не повірив у неминучу смерть, яка тягнулася до тіла волохатими лапами. Щось жахливе, моторошне переслідувало мене, моя непорушність видалася виснажливою втечею – нестача повітря поглиблювалася.
Повільно печера, яку я вже сприймав, як темницю, почала наповнюватися дивним водянистим світінням. Мій переляк повернув мене до свідомого світосприйняття – я зрозумів, що повис у густому повітрі, покинувши своє фізичне тіло. Тоді вперше мені ця ситуація видалася кумедною, а щонайменше комічною, мій аналітичний розум ніколи не повірив би у реальність побаченого. До того ж, яка це доросла людина при здоровому глузді візьметься стверджувати, що вона покинула своє тіло, але при цьому не знайшла ніяких змін у собі самій?
Поступово ця водяниста темрява почала випаровуватися так, як підсихає на теплому, весняному вітрі волога білизна. І я почув шум, далекий, ледь чутний… Він видавався радше витвором моєї прискореної фантазії, аніж реальністю. Я слухав це гуркотіння, не знаючи, що спричинило його – моє безумство чи щось інше. Та скоро все стало на свої місця – шум став голоснішим, а разом з тим, і розбірливішим, нарешті він переріс у голос, звучання якого принесло блаженну радість.
 -Існує духовний світ – Душа, і фізичний – Тіло. Ти, незіпсована гілко життя, станеш одним із земних богів. Одним із останніх серед обраних мною! Світ нестиметься гірською річкою до бурхливого водоспаду смерті, саме тоді настане твій час…»
На цьому літопис обривається. Достовірно відомо лише те, що ця людина, хто б вона не була, має відродитися серед нас, щоб порятувати Світ від остаточної загибелі саме тоді, коли віра людей, побитих часом та їх помилками, у Верховного Бога-Творця стане настільки слабкою, що тільки одиниці віритимуть у його існування.
Перша частина
«КРИВАВИЙ ТУМАН»
Розділ 1
Руанда
Безлюдною вулицею простував стрункий, трохи вузькоплечий молодий чоловік. Дорожній пил припорошив його мандрівний плащ та меч, вигляд якого мимоволі змусив би кожного розтулити рота від подиву – це був меч майстра, тільки поодинокі, досвідчені воїни володіли такими. Цей досить міцний та статурний воїн наближався до королівського палацу, велич якого лякала всіх подорожніх, котрі вперше прибували до Руанди-столиці. Лише тут, у центральній частині міста не було порожньо, повсюди сновигали ще трішки сонні простолюдини, а хитрі торговці пропонували свої унікальні товари, про походження яких краще ніколи не запитувати, інколи з’являлась охорона його величності короля Руанди – Міноса VIII Вовче Око, яка одним своїм пильним поглядом приструнювала будь-якого бешкетника чи бувалого бандита.
Найбільш виокремлювався над міськими, хорошої роботи, будівлями палац із білокаменя, що виблискував на сонці, як справжній коштовний камінь. «Цей палац притягує до себе всіх, - подейкували язикаті міщани. – а отже і підкорює.» При в’їзді до міста першим, що зненацька захоплює допитливу душу мандрівника, є саме ця гаргантюанських розмірів споруда, яку ще в тринадцятому столітті Епохи Сходу Третьої Старості збудували невтомні будівельники за проектом невідомого архітектора. Тож не дивно, що овальної форми майдан, який рівномірно вимощувався із граніту перед палацом, обнесеним високим парканом, виглядав маленьким. Але будь цей рукотворний палац хоч найменшим у світі, він все одно притягував би до себе нащадків необачних Людей, бо тут мешкав рід тих руандців, які з прадавніх давен правили світом – рід Міноса Вовче Око.
Яким би численним не був народ, що населяв живописну Руанду-столицю із її зеленими парками та садами, але він ніколи не заповнював палацовий майдан, бо за древнім звичаєм стояти на ньому мали право тільки ті, хто мав на те поважну причину чи особистий дозвіл короля. Тому та смілива людина, що проходила повз старовинний палац, завжди поспішала зникнути з майдану, перш ніж хтось подумає, що вона зупинилася, кожний боявся невдоволення з боку Міноса VIII, про котрого давно ходила дурна слава. Недобра чутка розповідала, що для того, щоб заволодіти троном він убив свого старшого брата – Менада, бо одного дня його знайшли у королівських покоях мертвим. Кинджал, який був устромлений у груди брата, належав молодшому Міносу, але ніхто із королівських слуг не насмілився відкрито заявити про це.
Сюди могли приходити лише ті люди, що потребували допомоги чи приносили якісь важливі вісті. Але не кожен розумний сміливець наважувався всунути голову у пекельний вогонь можливого гніву короля, а він рідко перебував у гуморі. Якщо принесене прохання чи задане запитання були незначними, то таку людину жорстоко карали, не дивлячись на її походження чи поважний вік і, що найгірше, інколи навіть дворянина могли стратити привселюдно, повісивши на пласі. Багато з прибулих  отримувало в королівському палаці бажану допомогу, але вже зовсім не ту, яку б хотіли отримати раніше, ще до того, як вони завітали до тронної зали.
Мандрівник, ймення якого Богаль Тамір, накинув на голову широкий капюшон мандрівного плаща так, щоб посторонні не могли  розгледіти його схвильоване обличчя. День видався світлим і погожим, тому темний плащ не був добре застібнутим і вітер трохи холодив незахищену шкіру. У погляді Богаля не було нічого такого, щоб кидалося в очі допитливих міщан. Чорне, курчаче волосся трохи спадало до плеч, на рівні чола ж вилося. Простий сірий костюм скромного фасону із мерлонського узору на вивороті та манжетах доволі б легко підійшов для якогось заможного воїна, що причепурився заради такої оказії. Він вглядався у навколишній народ і запевняв себе, що ні ходою, ні манерами, нічим не відрізняється від нього. «Я впораюсь з цим!», - переконував він себе.
Зрозуміло, що, пройденийшовши довгий шлях від Міна до Руанди, він не збирався спинятись майже на фініші свого шляху не мав залишитись невиправданим. Вибору у посланцянього не було. Справді не було, хоча він і здогадувався, що на нього чекають неприємностіє.
Богаль наближався до головної брами і все сильніше стискав свою сумку,сумку наближаючись до головної брами. Його напружені руки ледь помітно тремтіли.
Хай благословить вас Бог, - не досить впевненим тоном мовив воїн до охоронців. – Мене звуть Богаль Тамір… Чи можу я бачити МіносаVIII?
Звідки ти, дивний путівнику і що тебе привело до столиці?
Я з Міна, провінції, що загубилась у глибині імперії кілька тисяч миль звідси. У мене термінова справа до короля. Я прошу негайної аудієнції.
Один з воїнів розвернувся до Богаля спиною, наказавпередав щось іншому за брамою, а той покрокував до палацу спішним кроком. Охоронця, який знову звернувся до Таміра, звали Арнольдом Марголіном. Особливо відрізняв йогог від інших шрам на лиці, який глибоко врізався у ліву щоку. Суворий вираз обличчя говорив про великий життєвий досвід та події, що лишились за його широкими плечима.
СлідуйПройди за мною! – мовив він і прочинив браму, пройшовши за браму.
Мандрівник, без ніяких слів на устахмовчки пройшов за ним, все ще притискаючи до грудрей свій скарб. На обличчі поводиря не було жодного знаку неспокою, хоча в очах можна було помітити певну зацікавленість.
Послухай, Брогалю, а ти часом не з родини того торговця Таміра, що займався продажемторгував у Веронських степах?
Саме тТак! А звідки ти знаєш, ти що з ним був знайомим? – здивовано запитав БогальРогаль і уважніше придивився до нього. – Чи можливо ми з тобою раніш десь зустрічались?
Ні, ми не знаємо друг друга. Просто яЯ воював разом із твоїм батьком проти бореїв п’ятнадцять років тому і тоді врятував йому честь, а Кан Тамір мені життя, я у вічному боргу перед ним за це. Знай, коли щось станеться, я завжди допоможу тобі, якщо ти виправдаєш себе у моїх очах. До речі, як твій батько зараззараз як твій батько зараз, ще й досі займається торговим ремеслом? – запитав Арнольд.
На жаль, він помер ще п’ять років тому, від хвороби… Сухоти зробили свою чорну справу. - знітився путівник.
Співчуваю… Хай Бог порятує його душу. - на короткий момент запала мовчанка. – Мене звуть Арнольд Марголін.
Богаль пожав простягнуту міцну руку і з повагою кивнув.
Вони крокували алеєю, що була вимощена кварцемкварцом, який сяяв зеленим кольором при кожному кроцікроці під сонячним промінням. Симетрично відносно алеїне рослиї розміщувались вічнозелені дерева та квіти з травами, що приємно тішили очі і прикрашали ландшафт. ПІнколи поміж дерев можна було побачити служниць та дітей, які забавилися,ляли та служниць, що допомагали знатним дамам. Марголін увказав рукою на одну із дам, що сиділа в альтанціна гойдалці таі розмовляла з іншою.
Це дочка нашої королеви Малени – Ціону Поалей.  Вона одна з найкрасивіших дівчат у столицістолиці її врода зламала не одне непохитне серце. Має досить складну вдачу та забаганки, тож не раз із її волі було розбито чужу долюсерце, а іноді і навіть засуджено до смертної каристрачено, якогось залицяльника, що осмілився запропонувати свою руку й серце цій красуні.
Богаль окинув поглядом дівчину – струнке тіло вабило до себе, воно було настільки досконалим, що , здавалось, належало ангелу, що спустився з небес на землю. У нього пересохло в роті, защеміло у грудях, але він зумів перемогти у бою над самим собою і не втратив рівновагу.
Так! Вона і справді прекрасна! Тож не дивно, що кожен може зазнати від неї лиха. Краса надзвичайно велика сила.
Вони наблизились до тронної зали і Арнольд, перегородивши йому шлях, зупинився. Поводир звернувся до довіреної особи короля, – Соломона Гольденмана – який уже чекав на них.
Я слухаю тебе, Марголіне! – чемно відповів Гольденман, поправляючи костюм із золотими нашивками, що поблискував синьо-блакитним кольором.
Чи може Мінос VIII прийняти посланця, що прибув з Міна до Руанди з півгодини тому?
Думаю, що так, але дозволь я повідомлю королю про посланця. -\ при цьому Гольденман глянув на Богаля Таміра і, примітивши сумку в його руках, сердито простягнув до неї руку. – Ти повинен дозволити мені перевірити, що всередині. Інакше я не дозволю з’явитись тобі перед королем!
Ні, я не маю права на це! Дені Проскур заборонила… – скрикнув Богаль, зжавши до білизни пальці рук.
Соломон відсмикнув руку від сумки. Він тремтів.
Іди, я вірю тобі! Негайно йди! – при цьому Гольденман вштовхнув у дверіу тронної зали Таміра і з гуркотом зачинив їх.
За дверима чувся крик. Арнольд схилився над Соломоном і приклав руку до обличчя радника. Він був таким блідим, наче не їв з місяць, а не пив з тиждень. В очах був туман.
Гольденман заговорив слабким голосом:
Він прийшов… Моя місія завершена… Ти повинен допомогти йому. Ти обіцяєш?
Так, клянуся Богом!
Кашель здавив горло Соломона і він помер. Обличчя Арнольда залилось сльозами, свідомість потуманіла… Біля тіла снували слуги і лікар палацу.
Батьку… - безтямно ворушив губами Марголін.
Розділ 2
Послання
Ледь Богаль встиг вступити за поріг дверей, що вели до тронної зали, як перед його очима повис туман, а слух перестав сприймати навколишнє. Це тривало лише декілька секунд, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що сталось. Він був у тому світі, де час неначе застигав, а все навкруг було якимось навдивовижу реальним.

***

Стояв ясний день. Богаль був один і стояв на вершині гори. Місцевість виглядала дикою і такою, наче тут ніколи на ступала людська нога. Із долини віяв легкий вітер.
Полос – це гора, що знаходилась на краю Руанди, біля самого Кріанонського океану. Тамір помітно здивувався, опинившись тут. «Хто мене сюди перемістив?» - подумав Богаль.
І тут – варто було йому задуматись над цими дивовижами – смуга неба за горами враз потемнішала і перетворилась, неначе у відкрите невідомо куди, вікно чи прохід. Там, серед величезних смерчів і ураганів, стояла і зловтішно сміялась постать людиноподібної істоти, швидше за все якогось чаклуна, яка була вся у дивних рунах та символах на тілі, яке прикривав чорний плащ. Застиглі очі слідкували за Богалем Таміром, але й воїн не зводив з них погляду. Раптом на нього з неба кинулись сотні вогняних смерчів.
Воїн зробив крок – і дивна річ – земля під ногами затуманилась, а в слідуючий момент він опинився в долині. Схоже на те, що він невідомо як, опинився там, де й хотів бути. Але дивуватись цьому не було часу, бо істота, швидко зростаючи на очах, наближалась до долини та воїна, що опинився в ній.
Одним стрибком Богаль перелетів на іншу гору, потім ще на іншу, ще на іншу…
В горах не було ніяких ознак живого, окрім дерев та деяких рослин. Зрідка траплялись сліди людської діяльності, але вони були давніми.
Воїн наближався до столиці Руанди. Кам’яні гори і схили змінились лісами і низинами, але й в них не було видно ні людей, ні тварин.
Раптом на вершині однієї гори він помітив двох людей. Що це саме люди, Богаль міг пересвідчитись навіть з такої відстані. Високий світловолосий чоловік в зеленому бойовому костюмі, з луком за спиною та мечем., про щось розмовляв з дівчиною. Її золотаве волосся пишною хвилею спадало на спину. Руки цієї гарної дівчини спиралися на бойову піку. Тамір не знав їх, але щось у їхніх обличчях здалося йому знайомим – обличчя незнайомця точно когось нагадувало.
Піднявся вітер і Богаль згадав про небезпеку. Незнайомці підняли очі в бік бурі і побачили Таміра. В наступну мить Вони перенесли його до себе.
Буря, а разом з нею і зло, стрімко наближалась, кожним кроком долаючи по декілька миль, але Богаль нісся разом з незнайомцями геть. Вони минали гори, залишили позаду пустинну столицю Руанду, промчались над обгородженими садами і полями, минули при столичні села. Дивно було бачити сільські вулиці і ферми зовсім пустими, неначе покинутими навіки.
Раптом спереду показалась будівля, що мала величезну площу і купольну стелю. «Невже порятунок?» - запитав себе Тамір. В два стрибки вони опинилися перед нею. Бурі поки що не було видно.
Стій! – почув наказ воїн і спинився. – Ми не знаємо хто ти такий, - почув він голос дівчини і обернувся до неї. – але тобі загрожує небезпека. Чи не знаєш ти чому за тобою женеться Володар Долі?
По шкірі Богаля пробігли мурашки і його кинуло в холодний піт, хоч надворі було тепло.
Ні… Хіба, що це через доручення провидиці Дені Проскур, яке я маю виконати.
Яке доручення – запитав незнайомець, прискіпливо поглянувши в очі Богалю.
Богаль Тамір на короткий час задумався, але все ж таки вирішив сказати правду.
Я повинен попередити Міноса VIII Вовче Око про нашестя варварів з-за Кріанонського океану. Якщо я не зроблю цього, то багато з нас загине. Виживуть лише обрані, що знищать нападників і розпочнуть нову епоху – Епоху Сходу Четвертої Старості.
Незнайомці оторопіли, але відповіли.
Якщо це тобі навіть і не вдасться, то ми допоможемо тобі зібрати обраних, хто б вони не були. Запам’ятай! Ми тебе знайдемо у столиці. Мене звуть Мерін Теран, а це моя сестра Коалін Теран. Ми із Істанеда.
А я Богаль Тамір із Міна.
Смерч швидко наближався зростаючи на очах.
Швидше, входь сюди! – вигукнув Мерін. – Знайди місце, де ти не побачиш свого відображення…
Богаль пройшов у відчинені двері і опинився в кімнатах, стіни яких були виготовлені із дзеркал. Тамір бродив кімнатами мабуть з хвилину, а потім, забившись у куток, сів на підлогу. І дивна річ, він і справді не бачив свого відображення, хоч як і не намагався його знайти.
Богаль сидів мовчки, дослухаючись до навколишніх звуків. Навколо панувала тиша, але саме вона найбільше лякала. Раптом, неначе з пустоти, пролунав громовий голос.
Гей, воїне, я знаю, що ти тут! Виходь, не примушуй мене гніватись. Досить цієї комедії, бо тобі все одно нічого не змінити, Тобі не допоможе навіть і мій брат – Володар Удачі. Де ж ти? Виходь!
Володарю Долі, ти гадаєш, що я так легко тобі здамся? Я не збираюсь спинятись, не досягнувши поставленої мети.
У відповідь почувся сміх. Несподівано у руках Богаля опинилося дзеркало і він побачив Володаря Долі у подобі звичайної людини з лисою головою.
Воїн стрімголов скочив на ноги і побіг у сторону відображення людини з лисою головою. Володар Долі, вгледівши Богаля Таміра метнув у нього блискавкою, але це було його помилкою, бо вона, відбившись від дзеркала, що було у руках воїна, повернулась назад і вдарила по-людському тілу божка, яке вже корчилось у передсмертній агонії і більш не могло нічого вдіяти.
Тамір сплюнув і, сміючись, мовив:
Зустрінемось іншим разом Володарю Долі, і май на увазі, що людська подоба тобі не допоможе, тож знайди собі інше тіло. Передай моє велике спасибі Володарю Удачі і скажи йому, що я його вічний боржник та слуга.
Вся будівля раптово затряслася, а воїна охопило яскраве сяйво.
***
Судомно видихнувши, Богаль опинився у тронній залі, і застав себе над трупом смертного тіла Володаря Долі, яке було пронизане його мечем. В залі чувся крик сторожі, яка кинулась на Таміра.
Ледве воїн витяг меч із тіла, як був схоплений сторожею і опинився перед Міносом VIII.
Як ти посмиів убити мого чаклуна? – сердито закричав король.
Але, ваша величносте, це зовсім не чаклун, а Володар Долі! – ображено вимовив Богаль Тамір.
Як ти смієш мені брехати?
Це чиста правда… Я приніс вам послання від провидиці із Міна – Дені Проскур.
Як ти смієш нагадувати мені ім’я тієї особи, яка занапастила мою честь та гідність? В темницю його!
Тамір, пручаючись з останніх сил, намагався передати послання.
Скоро буде нашестя варварів з-за Кріанонського океану! Якщо ви нічого не зробите, то ми всі загинемо! Залишаться лише ті, хто буде обраним. Вони знищать варварів і розпочнуть нову епоху – Епоху Сходу Четвертої Старості! Послухайте мене!
Та його ніхто не слухав. Двері тронної зали закрились і воїн побачив Арнольда Марголіна, що, схилившись над мертвим тілом радника короля, плакав. Побачивши Богаля Таміра, якого вели до темниці, він важко підвівся і розуміючими очима поглянув на воїна, давши йому зрозуміти, що допоможе.
Мандрівника розмістили в темниці разом з якимось дивакуватим дідом, що був у обідраній одежі та ледь чутно бубонів щось собі під ніс.
Розділ 3
Несподіваний поворот долі
На краю Кріанонського океану розкинулось селище Шадін. Воно було невеликим, але розміщувалось на річці Велін і тому часто-густо тут, на пристані і в селі, можна було зустріти мандрівників і торговців, що спинялись, щоб заробити гроші або щось продати.
З-за Кріанонської ущелини сходило сонце. В лісі було чутно пташок та тварин, що прокинулись від сну.
Лише пів п’ятої ранку, а в кузні вже гаряче. Це коваль з учнями готується до роботи: коням підкови кувати, селянам – знаряддя праці, воїнам і мандрівникам – зброю.
Старий коваль Кулан Рурк мав у себе учнями двох своїх синів Теда та Фреда і ще одного селянина – Монара Ламона. Останній відрізнявся особливою старанністю та наполегливістю у виконанні роботи. Саме через це Кулан дозволяв виконувати йому найскладнішу роботу, яку б могли попрохати виконати у кузні.
Стіни кузні мали багато полиць, які були завалені різноманітними зубилами, кліщами, точилами та молотами. І, як приємно було б це відзначити Рурку, - це слухалося його рук та рук Монара Ламона.
Монар – міцний хлопець, під стать справжньому ковалю, з насолодою працював у кузні. Незважаючи на те, що він молодий, Монар з легкістю справлявся з важким молотом, що аж витанцьовував у його руках, наносячи точні удари по розпеченому металу.
Вже останній промінь сонця відірвався від горизонту, а робота ще не зроблена. На цей раз потрібно було виготовити з найкращого металу шпагу з чашкоподібною гардою і кинджалом для лівої руки, який називають дагою.
Монару Ламону не вірилось, що на цю працю пішло так багато часу, але й було радісно за прекрасно виконану роботу. Припасувавши шпагу і дагу до пояса, учень почав любуватися своєю роботою, геть полинувши у власні мрії та думки.
І тут раптово почулись попереджувальні крики сторожів, які охороняли підступи до селища, а вже в наступний момент, розмахуючи кривими шаблями та мечами, в село увірвались варвари. Вони припливли з-за океану і, встигнувши захопити пристань, кинулись на поселення. Все сталося миттєво і шадінці не змогли належним чином зустріти ворогів.
Ламон скоро опинився в самому центрі битви. Він уміло вправлявся з шпагою та дагою, дозволивши собі повністю заглибитись у битву і злитися зі зброєю Навколо панував справжній кривавий хаос. Варвари виникали, неначе з-під землі, леді Монар встигав когось із них убити або тяжко поранити. Велін заповнилась войовничими криками, лязкотом металу та дикими завиваннями варварів.
У добру дюжину раз міцніший метал відбивав удари варварів з легкістю, і тому Монар Ламон радів з того, що прекрасно виконав роботу. Битися було складно, бо доводилося одночасно відбиватися від кількох нападників, тому учню коваля довелось відступати до Кріанонської ущелини.
Важко сказати, як довго продовжувалася битва – декілька хвилин чи годин, але раптово Шадін наповнилось трупами односельчан, купців, воїнів та мандрівників. Монар з гіркотою у душі спостерігав за цією картиною, сточчи на вершині Кріанонської ущелини. Лише крики і завивання варварів свідчили про їх перемогу.
«Потрібно йти!» - подумав учень коваля і, повернувшись боком до зруйнованого селища, швидкими кроками, а далі й побіг, у рідне село Нірву, що знаходилась вверх по течії річки Велін.
Хвойний ліс змінився листяним, сухі гілки хрускотіли під ногами, по деревах бігали білки, інколи можна було побачити лисицю чи одинокого вовка. Монар напружено вдивлявся в долину річки Велін, туди, де була Нірва. Поглянувши на небо, Ламон застив: воно було все у чорних димових хмарах, що піднімалась з села. Не стримуючи більше себе, учень кинувся до палаючих хат та односельчан, які були мертвими.
Ледве дихаючи, він побіг вулицею на околицю і побачив жахливу картину – його рідні були вбиті, а хата спалена. Ламона охопила злість і лють, але він усе ж таки подолав їх, з болем на серці став копати могили лопатою, яку знайшов у обгорілій комірчині.
Поховавши рідних і близьких людей, витративши на копання могил багато сил, Монар Ламон звівся на стомлені ноги і вирушив у гори, туди, куди недосвідченому було важко дістатись – до провидиці Дені Проскур, щоб попрохати у неї поради, хоча й коваль не мав на це особливої надії та сподівань. Він йшов туди геть фізично розбитий, але не духовно, бо його дух кріпила мрія про помсту варварам за вбивство рідних та односельчан.
Сонце вже досягло свого піку, коли Ламон вирішив відпосити під розлогим дубом, якому мабуть було з тисячу років, це було видно з того, яким великим той був та як високо вигнався. В голові вправного коваля вирувало безліч думок, таких, які холодили душу, або ж кидали в холодний піт. Йому хотілося пити, бо ті декілька ковтків води, які він зробив ще зранку, давним-давно встигли вивітритися. Хто б подумав, що цей світанок буде таким жахливим? Знайшовши струмок з водою, Монар припав губами до прохолодної води і почав жадібно пити.
Провівши рукою по гладінні води, він натрапив руками на якийсь твердий предмет і витяг його з води. Ламон здивовано поглянув на знайдений предмет – це був справжнісінький захисний амулет із філонського каменя, що мав блідосиній колір озерної гладіні. Не довго роздумуючи, Монар надів його собі на шию і, підвівшись від джерела, рушив далі. Час, який який кожному б здавався нестерпно довгим, для коваляпройшов непомітно, бо він був повністю захоплений власними думками у полон. Коли він дістався до дерев’яної хатини, яка стояла на вершині однієї з Кріанонських гір, був уже вечір.
Хатина мала вигляд звичайної селянської хижини, в якій могла б проживати якась бідна родина, але цьому суперечили різноманітні жмутки трав, які висіли на стінах і пахли дивними ароматами. Побіля будинку був невеликий сад та город. Ліниво махаючи хвостом, на міцному цепу сидів старий сторожовий пес, якого звали Цахеєм. Помітивши чужинця, собака вишкірив пожовтілі зуби і сердито загавкав на незнайомця. У вікні блимнуло світло.
Хто там? – почувся з-за дверей притишений голос старої бабусі.
Пані Проскур! Це Монар Ламон із Шадіна. Я прийшов за порадою, - нервово перебираючи пальцями амулет, відповів коваль.
Не знаю я чи дам тобі якусь пораду! Нічого приходити, коли темніє! – невдоволено проказала старенька.
Але на Шадін напали і, мабуть, на прибережні села напали варвари! Мені чудом вдалося врятуватися… Мені нікуди іти! Впустіть мене! – заблагав Ламон, втративши надію отримати хоча б прихлисток на ніч.
Двері відкрилися навстіж і з них, шаркаючи ногами і опираючись на ціпок, вийшла провидиця.
Чи це правда? – злякано запитала вона.
Так! Чистісінька правда! – відповів знервований Ламон, швидко відсмикнувши руки від захисного амулета, але не дуже вчасно, бо стара вже встигла його помітити.
Звідки у тебе це? – мало не скрикнувши, запитала вона.
Я знайшов це у горах… Це ваше, пані Проскур?
Дізнаєшся потім, заходь!
Коваль поспішно переступив поріг хатини провидиці, не забувши при цьому пригнути голову, бо стеля не була надто високою. Стара відразу причинила двері на засув і вказала рукою на вільний стілець, що стояв біля стола, запрошуючи його сісти. Через короткий час на столі вже з’явились запашний чай та домашнє печиво, яке спекла провидиця, мабуть, ще зранку.
Чи знаєш ти, що цей амулет я півроку тому віддала Богалю Таміру, твоєму односельчанину, ти ж не з Шадіна? –вимоаила стара, зробивши ковток чаю.
Я родом з Нірви. Я не знав, що цей амулет належить Таміру…
Провидиця, обхопила голову руками і нервово забубоніла, але розібрати можна було лише деякі фрази, а серед них і таку:
Як він тепер буде без амулету? Нехай Бог допоможе йому.
Розділ 4
Темниця і нічний напад
Гулко зачинились двері темниці і, обтрушуючи себе від пилюки, Богаль пройшов до лави у кутку, на якій сидів сивий дідок. Прилаштувавши сумку собі під бік, обдивлятися та обмацувати себе руками. Рука пробігла по шиї і злякано завмерла, бо не знайшла такої необхідної речі, як амулет із філонського каменя, що захищав хазяїна у найнебезпечніші моменти його життя. Схоже на те, що пакунок, який дала Дені Проскур він теж використав, коли бився з Володарем Долі, бо він зник із сумки. А щодо амулету, то, помізкувавши головою, вона в нього на превелике диво після всіх цих пригод ще працювала, Тамір дійшов до висновку, що загубив його під час перебування у тому дивному світі, у який його перемістив Повелитель Душ. Він розумів, що повівся з Богом, хоча і не головним, зухвало, а тому тепер надіявся лише на свої власні сили та удачу. Саме на неї, бо вірив у те, що Володар Удачі допоможе вірному слузі, який так старався, щоб принести йому задоволення від вдало виконаних справ. У тому, що саме Володар Удачі допоміг Богалю не було й сумніву, бо як тоді б у руках Таміра опинилось дзеркало у такий вирішальний момент?
Світло в темниці, якщо його можна назвати світлом, було тьмяним, а тому темницю можна було роздивитись лише через певний час, коли очі звикли до цієї напівтемряви. Понишпоривши в сумці, Богаль дістав старий сувій, але поклав його назад, бо яка користь з сувою, коли він застосовувався до філонського амулету. Оглянувши грати і кам’яні стіни, Тамір поглянув на діда, що все ще сидів, щось бурмочучи собі під ніс. Цікаво, скільки він тут сидить? Напевне, якщо врахувати, що одяг раніше був цілий, то, мабуть, з рік, а то й більше. І як він не зійшов з розуму, не збожеволів, у таких страшних і нестерпних умовах, які зовсім не придатні до нормального життя? Дід поволі поправляв те дрантя, що на ньому лишилось. У воїна майнула думка дати дідусеві свою запасну одіж, бо ще ненароком заслабне. Кому ж хочеться отримати невідому хворобу, яка причаїлася під боком і лише чекає нагоди, коли в когось не вистачить здоров’я. Не вагаючись ні на коротку мить, Богаль простягнув дідусю одіж, а той, здивовано звівши на нього стомлені очі, взяв її і почав, скидаючи з себе дрантя, надягати її. Тамір з посмішкою на устах спостерігав за радістю дідуся, який мало не стрибав з радощів, не зважаючи на свій досить поважний вік.
 - Дідусю, за що ви тут? – запитав Богаль, допомагаючи натягнути на тіло кожушину, яка приємно гріла тіло старенькій людині.
 - Лише за те, що менез якогось льодовика, який, як я чув, у Кріанонських горах добув чаклун Міноса VIII Вовче Око – Регінс. Мене тут тримають вже понад рік. Я не знаю, що це за світ, але все ж таки зумів вивчити вашу мову. Цьому можеш пересвідчитися і сам. Мене звуть Парацельс, а тебе, добра людино, як? –  простягнувши розгорнуту руку запитав дід.
 - Богаль Тамір із Міна, що знаходиться у Кріанонських горах. Дивний збіг, чи не так? Я можу вас порадувати, бо Регінс вже мертвий, бо я його власноруч убив, і за це тут і сиджу.
 - Як це ти зумів зробити? – зачудувався дід. – Навіть мені це не вдалось, хоч якими пара психологічними та фізичними можливостями я не володію.
 - Щось мені не зрозуміло. Що це за парапсихологічні можливості? – у свою чергу здивувався Богаль Тамір.
 - Ну, це… - Парацельс задумався. – до певної міри, можливість володіти магією, як доброю, так і поганою, або, як казали в мої часи – білою та чорною. Я не можу собі навіть уявити, як так могло статися, як у ваші часи так багато людей володіє здібностями до магії. Це, більш за все через те, що зміна Епохи викликала різкі зміни у психіці тих людей, які вижили, а отже дала можливість для прояву парапсихологічних здібностей. Чи щось цьому подібне… Я точно не можу сказати.
 - Як ви опинилися у льодовику?
 - Я точно не пам’ятаю, бо довге перебування у замороженому стані вплинуло на мою пам’ять, але можу з впевненістю сказати, що мене заморозили інші люди, щоб розморозити у інші, більш сприятливі для мене часи. Але сталося найгірше – на Землю впав великий метеорит – камінь – і знищив людство, від якого залишились лише жалюгідні рештки та мутанти, тобто істоти, які змінили свій вигляд під впливом змін клімату. Як наслідок всьому цьому є те, що настала нова епоха, ваша – Епоха Сходу Третьої Старості. – відказав Парацельс, розглядаючи воїна.
 - Хочете їсти? – запитав Богаль.
Дідусь згідно кивнув. Їжу, хоч якою бідною вона не була, з радістю поділили і з’їли обоє, добродушно поглядаючи один на одного у цій, здавалося б безвихідній ситуації, в якій вони так по різному опинилися.
***
Марголін, тримаючись правою рукою за меч, проводжав очима Богаля Таміра, якого вели під конвоєм охорона його величності Руанди. Слуги підібрали тіло Соломона Гольденмана і віднесли його до колишніх покоїв радника, де обмили тіло та підготували до обряду поховання, яке за руандським звичаєм слід було проводити ввечері, коли заходило сонце. Дізнавшись про передчасну смерть свого радника король та його дружина Малена розпорядилися поховати його разом з Регінсом на вершині Восхової гори. Віддавши останню шану і пообіцявши зберегти вічну пам’ять, Арнольд поклонився земляному насипу і, розвернувшись у бік палацу, покрокував рівномірним маршем до своїх покоїв, де на нього чекала гаряча вечеря та неспокійний сон на м’якій перині з руандського пуху.
Нашвидку повечерявши, Марголін ліг спати, але його не тягло на сон, а більше не полишали наспокійні думки про смерть батька та затримання Богаля. «За що його затримали? – подумав Арнольд. – потрібно про це взавтра дізнатися.» Можливо саме через ці думки воїн ще довго лежав нерухомо, перекладаючи з одного боку на інший затерплу руку, аж поки не заснув.
Марголіна мучили тривожні сни, які чомусь стосувалися варварів, що начебто, прибувши з проклятих земель, з-за океану, намагалися знищити все у Руанді, а вижив лише сам Арнольд, Богаль та ще з кілька сот чи тисяч чоловік, які якимось дивним чином убили всіх завойовників, знищили їх бойові кораблі та зброю, навіки покінчивши зі злом проклятих земель.
Снився йому і Кан Тамір, який не врятував йому життя і вбив його сам, сміючись над його тілом, що билося в передсмертній агонії…
Воїн прокинувся весь у холодному поту, схопившись рукою за меч, і прислухався. У кімнаті хтось був, і цей хтось, кинувшись на Арнольда Марголіна, намагався вбити його, але той, вчасно захистившись мечем, різонув убивцю по горлу, з якого відразу ж хлинула кров. Не встиг Марголін отямитися, як тіло зникло, немов розчинилося у повітрі, як звичайний міраж чи привид. Воїн запалив свічку і, підвівшись на коліна, почав читати стародавню молитву до Всевишнього Бога, яку вивчив ще від діда, а той від свого діда. Воїн щиро вірив у цю молитву, бо вона не раз рятувала йому життя у найскрутніші часи, або тоді, коли ворог заносив меч над його головою, збираючись нанести смертельний удар. Його мучила думка: «Що це було?» Але він не мав на це відповіді, хоч як і не намагався знайти її у цьому життєвому потоці, що його оточував.
Оглянувши кімнату, Арнольд Марголін знову ліг у ліжко, але ще певний час не спав, аж поки не впевнився, що більше ніщо не загрожує його життю. Вже засинаючи, у нього майнула думка, чи не пов’язаний цей напад із смертю батька, заточенням Таміра та вбивством чаклуна Міноса VIII. Про все це можна було дізнатися, взявши на озброєння всю свою увагу та кмітливість, якими і збирався скористатися Арнольд наступного дня.
Розділ 5
Варвари-мутанти
Берег Кріанонського океану був повністю заповнений чужоземними бойовими кораблями та баржами. За всією цією картиною могли спостерігати лише птахи та тварини, які лишилися живими після кривавої бійні, що нестримно рухалася вглиб Руанди. Варвари, керуючись тотальним винищенням, не давали змоги людям попередити сусідні міста і села про небезпеку. Скоро весь Мін покрився мертвими тілами, які, лежачи на сонці, розкладалися і нестерпно пахли.
Ніг Ренс – повелитель та глава варварів – напружено вдивлявся на північний схід, він чекав гінця, що мав повернутися з розвідки. Але він чомусь спізнювався, і сонце встигло вже торкнутися краю горизонту. Ренс, весь обвішаний тигровими шкурами та в бойовому обладунку, нервово теребив пальцями об стіл. «І де цей капосний Олін?» - подумав він і сів на коня, щоб зустріти гінця в сусідньому лісі.
Варвари вели кочовий спосіб життя, а тому просувалися вверх по річках на кораблях, а суходолом їхали на возах і паланкінах. Коли вони ставали табором, то ставили вози у коло, а всередині розміщували коней, розводили вогонь та вели усі господарські справи. Нічлігом слугували вози, що були укріплені металевими щитами на боках. Кочівники прибули з проклятих земель, сівши на кораблі, бо та земля стала непридатною для нормального існування завойовників, що знищували все на своєму шляху. Серед них було багато таких, що своїм зовнішнім виглядом дуже відрізнялися від людей. Як сказав би Парацельс, вони були мутантами, що мали тваринячі голови, копита та звірині лапи, які змінилися у формі через тривале користування зброєю.
Коли сонце зникло за горизонтом, торкнувшись останнім промінням гір, Ніг Ренс виїхав до Східного лісу, а на зустріч йому стрімко нісся на коні Олін з геть закривавленим ведмежим обличчям. Ця обставина дуже стривожила главу варварів, але, впевнившись, що це лише невелика рана, він з полегшенням зітхнув. Ренса від інших варварів відрізняло те, що він мав обличчя нормальної людини, лише його очі світилися якимось неясним світінням. Саме це давало йому перевагу над іншими кочівниками, які дуже боялися його страшного погляду, який міг примусити їх витримувати нестерпні муки та пекельні тортури.
Розвідка пройшла успішно, якщо не зважати на напад одного чоловіка з шпагою та дагою, який намагався мене вбити, але мені вдалося втекти. – відрапортував Олін.
Ти не вбив його? – сердито скрикнув Ніг.
Ні! Але…
Крива шабля зблиснула в руках володаря і за мить голова Оліна безпомічно валялася у траві за півметра від тіла, яке ще ворушилося. Гнівно сплюнувши і утерши шаблю об тканину, Ніг розвернув коня і попрямував до табору. Його тішила тільки одна думка, що нападник один і він навряд чи зможе організувати збір військ, щоб протистояти кочівникам. Починало сутеніти, це був час, коли варвари вечеряли. Їжа в них була досить специфічною, бо складалася з людського м’яса та тваринячих залишків. Ніг Ренс, не зважаючи на свою людську подобу, також вживав жарене та сире м’ясо, хоч яким це огидним видовищем для когось із людей не видавалося.
Коли Ніг прибув до центрального вогнища, біля нього було гаряче, бо саме настав час вечірніх танців з піснями. Співала темноволоса мутантка з головою пантери, яка була в червоному шовковому платті.
Як борти корабля, мої стегна круті.
Поцілуй, варваре, не розкаєшся ти.
Мої стегна круглі, високі мої груди.
Побуть, варваре, і не йди нікуди.
Цей спів та екзотичний танець викликали схвальні вигуки з боку тих варварів, що зібралися навколо вогнища. Оцінивши поглядом тіло танцівниці, Ренс кказав танцівниці, що проведе із нею ніч, на що Мунга, так її звали, лише покірно схилила голову і заспівала нову пісню, продовжуючи танцювати сакру, геть злившись зі словами пісні та забувши про все на світі, окрім рухів, які були на диво плавними та енергійними.
Повелитель варварів ласував людським м‘ясом і спокійно спостерігав за танцем та слухав музику, яка згодом заповнила табір. До Тунги приєдналися і інші танцівниці, які, утворивши живе коло, намагалися привернути до себе увагу воїнів, щоб мати змогу провести у ситості та теплоті ніч, а не лежачи у тісних возах, які збудували спеціально для жінок. До Ніга Ренса підсіло ще декілька воїнів – командуючих бойовими загонами швидкого наступу, що також з неприхованою цікавістю спостерігали за танцями, вибираючи собі супутницю на нічліг.
Час минав непомітно, а тому скоро небо вкрилося зорями та зійшов місяць, який, неначе якийсь знак, вказував на майбутню ціль – столицю Руанди. Час від часу можна було почути виття вовків, але вони були поодинокими, бо зграї, яких тотально винищували, відходили на захід та північ, покинувши свої звичні міся полювання. Мін залишився зовсім пустинним, якщо не рахувати тих людей, яким вдалося вижити і сховатися в горах. Але чи на довго це все? Чи зможуть вони витримати нестерпні морози, помираючи в горах від голоду? На щастя, тут ще залишилося багато неприступних місць, які за необачністю кочівників-завойовників залишилися цілими, на зазнавши ворожого нападу. Та, не зважаючи на це, люди боялися виходити зі своїх укріплень, щоб попередити когось про небезпеку, бо вважали, що відразу загинуть, варто тільки зробити крок у бік міста чи села, яке ще, можливо, не було знищене ворогами чи змогло відбити атаку.
Володарю! – звернувся до Ніга один з воїнів, що сидів біля вогню. – Чи скоро ми розпочнемо наступ на столицю Руанди?
Поглянувши на воїна, Ренс спохмурнів, але вирішив відповісти.
Ми не будемо наступати на Руанду-столицю, а захопимо усі віддалені райони, щоб не привертати до себе увагу, і лише потім, коли зберемо свої основні сили, нанесемо смертельного удару у серце країни. До того ж нам потрібний час на відновлення нормального господарювання, а на це також необхідний не такий малий час нашого перебування тут.
Дякую за відповідь, Володарю! – чемно відповів воїн, схиливши голову у покірному поклоні, перебуваючи у такому положенні, аж поки не отримав дозволу від Ніга Ренса підвестися, що вдоволено кивнув головою.
Минуло лише з два дні, а кочівники вже встигнули захопити весь Східний край разом із Міном та деякими іншими регіонами, навіть не привернувши увагу сусідніх областей. Володар використовував свої психологічні можливості, щоб відкинути з голів жителів центральних та західних частин країни думки навідатися до східних країв. Нігу Ренсу якось пощастило зібрати в собі всі магічні сили проклятих земель. При цьому в його тілі не залишилося нічого людяного і він став якимсь неначе божевільним, хоч вперто намагався приховати це від інших варварів та від самого себе. Інколи йому снилися жахливі сни, у яких він знищував сам себе та варварів, навіть не розуміючи, як це могло статися. Після таких снів Ренс завжди прокидався в холодному поту та панічно бив себе руками об голову, намагаючись припинити нестерпний біль, що пронизував його тіло, як тисячі голок, що загнали під нігті. Тоді у нього часто зривався крик з уст і це викливало перелякані зойки жінок із сусідніх возів, які схоплювалися від раптового звуку. Кочівники прибули з проклятих земель, гнані страшними думками про смерть та жагою наживи й приємного вбивства, який давав змогу отримати насолоду від кривавої різанини, забути про те, що буде в майбутньому – про загибель, якщо не залишиться людського та тваринячого м’яса, що так і приманює своїм приємним запахом та солодким смаком. Жага наживи керувала ними…
Розділ 6
До Драконового вулкану
Монар Ламон разом з Мерином Тераном, який з’явився біля хатини провидиці ще зранку, їдучи на конях, прокладали свій шлях до Драконового вулкану, що на далекому півночі. Мерін, з луком за спиною та мечем, згадував учорашній ранок і не перестав дивуватися долі.
Тільки-но Теран ступив на подвір’я Дені Проскур, як загавкав Цахей, а стара відчинила двері.
-Швидше заходь! Я знаю хто ти! – загадково сказала вона, втягуючи лучника до хатини.
Меріна Терана ця обставина трохи здивувала, проте він усе ж таки вирішив, що в цьому немає нічого дивного. На те вона й провидиця! Ввійшовши до хижини, він зустрівся поглядом з Монаром і відразу ж впізнав його, бо зустрічався з ним у Шадіні десь з тиждень тому. Ця приємна зустріч порадувала обох, бо як там не є, але вони встигли подружитися за той короткий час, який у них був.
 -Де твоя сестра? – запитала провидиця в лучника, сівши разом з ним на дерев’яне ліжко.
 -Вона в Руанді і має зустрітися з Богалем Таміром біля столичного палацу. Ми з нею домовилися, що будемо зустрічатися у Світі Мертвих, щоб повідомляти один одного про свої подальші дії та плани.
 -Довго ж я не зустрічала ходячих по Світу Мертвих, а тут ти і твоя сестра Коалін… - задумливо сказала Проскур.
Сказане здивувало Ламона ще більше, бо він знав, що Світ Мертвих проникає в усі інші світи і охоплює їх. Цей світ звичайні люди можуть побачити чи побувати в ньому інколи у снах, коли він на коротку мить з’являється перед ними. На відміну від інших снів те, що станеться з живою істотою у Світі Мертвих,  – реально. Рана, яку можна отримати там, при пробудженні залишається, а той хто гине в Світі Мертвих, помирає в справжньому житті. Вільно в нього могли проникати лише комероли – люди, що з народження мають астральний зв’язок з мертвими Ще однією властивістю комеролів є те, що вони проникають у Світ Мертвих, як із своїм тілом, так і без нього. Якщо хтось із них, подорожуючи разом із супутником, зникне з тілом, то з’явиться або на тому місці, де зник, або там, де опинився його супутник.
 -Ламоне! – звернулася до нього стара. – Ти також не така звичайна людина, як тобі здається, бо захисний талісман із філонського каменя прийме нового хазяїна лише тоді, коли впевниться, що новий господар має якусь величну та добру мету у цьому житті. Сьогодні я бачила видіння, а тому ти разом з Мерином вирушаєш до Драконового вулкану, щоб знайти своє покликання. Більше я нічого вам не скажу, але не гайте часу і негайно збирайтеся в дорогу. Володар Долі не на нашому боці, а тому надійтеся лише на удачу і Всевишнього Бога. Хай вони благословлять вас на величні подвиги!
Того ж дня вони вирушили в дорогу, роздобувши коней, яких вдалося впіймати без вершників у сусідній долині, що нещодавно зазнала удару варварів-мутантів. Коли настав південь, Мерін Теран зник у Світі Мертвих, а Монару довелося вести коня напарника за вуздечку і навіть відбити напад одного варвара з ведмежою головою, якому, на превеликий жаль, вдалося втекти, зникнувши у сусідній лісовій гущавині.
***
Знову опинитися в Світі Мертвих для Меріна Терана було приємною подією, що не кажи, а він у цьому світі провів більшу половину свого дитинства, відвідуючи разом із Коаліи пам’ятки культури Руанди. Єдине, що їм не вдавалося тут, це проникнути за Кріанонський океан, який так і манив своєю загадковістю. Вдихнувши повними грудьми свіже повітря, Мерін попрямував до домовленого місця зустрічі – біля будівлі з дзеркал, Останнього Пристанища Мертвих. Ця будівля існувала лише тут, але була такою ж реальною, як і все інше, що знаходилося в Світі Мертвих. Час від часу тут можна було зустріти блукаючих духів, що не могли завдати тобі ніякої шкоди, а тільки, протяжно завиваючи, неслися повітряним простором, марно намагаючись щось знайти. Єдиною небажаною зустріччю тут була зустріч із Повелителем Душ, який, побачивши непроханих гостей, намагався знищити комеролів або вигнати їх із Світу Мертвих. Та за своє життя Мерін Теран зустрічав охоронця Світу Мертвих лише один раз, допомагаючи врятуватися Богалю Таміру від смертельної небезпеки, що чигала на нього з боку Володаря Доля.
Коалін Теран тримала у руках бойову піку і чекала на брата. Вона мала багато новин, які мала йому розповісти. Коротка затримка трохи збентежила сестру, але вона швидко заспокоїлася, побачивши брата, що швидко наближався, роблячи кількохмильні кроки з однієї гори на іншу. Сестра обняла і поцілувала брата, як тільки той порівнявся з нею і перевів подих.
 -Як ти? – обнімаючи Коалін, запитав лучник.
 -Добре… Мені не вдалося зустрітися з Таміром, - важко зітхнула сестра. – Я дізналася, що його тримають в королівській темниці за вбивство чаклуна Міноса VIII, що, мабуть, і був людською подобою Володаря Долі. Я постараюся визволити Богаля з арешту, та нічого не можу пообіцяти, бо це дуже нелегка справа, зважаючи на те, що доведеться проникнути до палацу якимось непомітним чином. А як твої справи?
Меріна взяв лункий сміх, та він опанував себе і лукаво поглянув на Каолін.
 -Схоже, що все обертається навколо цього Богаля Таміра! Я зустрівся з Монаром Ламоном у провидиці і, як потім з’ясувалося, він також знає Богаля та довгий час був його сусідом у Нірві – селищі, де народився воїн і провів своє неспокійне дитинство. Мені вдалося дізнатися, що він не такий звичайний, як може здатися на перший погляд. Як сказала Дені Проскур, у ньому зібрані всі найкращі риси людей з минулих епох, тому це робить його найособливішим і найважливішим у Епоху Сходу Третьої Старості. Якщо він не зможе зупинити варварів, то обов’язково знищить їх і розпочне нову епоху. – Теран замовк, а потім додав. – Якщо тобі вдасться зустріти Богаля Таміра, скажеш йому, що варвари вже встигли висадитися на березі Кріанонського океану і захопити весь Мін та північно-західні регіони. Потрібно виробити план, за яким ми зможемо протистояти варварам, бо за словами Ламона з ними дуже важко боротися. Вони використовують катапульти, кінноту та бойовий транспорт, який не піддається опису чи хоча б якомусь порівнянню. Бажаю успіху! Зустрінемося через три дні на цьому ж місці.
 -Гаразд! – згідно кивнула головою Коалін і зникла разом з братом у сліпучому сяйві, який хвилею сколихнув ближні дерева на місцевості та зачепив Останнє Пристанище Мертвих.
***
Мерін так раптово виник на своєму коні, що трохи злякав свого жеребця, а ще більше Ламона, який аж підскочив із несподіванки.
 -Гей, приятелю, ти мене добряче налякав! – полегшено зітхнув Ламон.
 -Вибач, я не хотів. – примирливо відповів Мерін Теран, заспокоюючи свого Хумона, так він назвав жеребця.
 -Ну, що там?
 -Все добре, окрім одного, але думаю все буде в нормі. Богаль Тамір у темниці за вбивство людської подоби Володаря Долі. А це був не хто інший, як чаклун короля! Як там не є, але моїй сестрі трохи доведеться попрацювати над цією проблемою. Але це не наша справа. Нам потрібно дістатися до Драконового Вулкану, і якнайшвидше, щоб дізнатися про що саме говорила провидиця і яку мету вона мала на увазі. Хочу сказати, що це досить небезпечне місце у нашому світі, бо в Світі Мертвих я і сестра там часто зустрічали духів драконів. Я не виключаю, що вони можуть бути там і зараз. Ти не заперечуєш, якщо я буду поводирем – ця місцевість мені знайома з того світу.
 -Як побажаєш! – погодився Монар Ламон, трохи притишивши хід свого Філія та пропускаючи наперед Терана, який подякував за швидку поступку.
Що не кажи, а Теран і справді краще знав цей шлях, бо не раз бував тут, досліджуючи місцевість.
Розділ 7
Втеча
Удача в цей день в усьому супроводжувала Марголіна, який сьогодні заступив на варті в королівській темниці. Зв’язка ключів весело дзвеніла на його поясі і це віщувало початок задуму – Арнольд вирішив звільнити Богаля з ув’язнення, і, скориставшись підземним ходом, зникнути з палацу ще до того, як підніметься тривога, що повідомить про втечу в’язня та зраду королівського воїна.
Арнольд Марголін вже збирався розпочати свою справу, як до темничного проходу увірвалася дівчина-воїн із золотавим волоссям, що спадало до плеч. Вихопивши меч, Марголін встиг відбити шалену атаку і смертельний удар у серце пікою.
 -Хто ти така? – вигукнув Арнольд, відбиваючи черговий удар.
 -Краще тобі здатися! – відповіла дівчина, наносячи удар «Схід зорі», але й цього разу напад не досяг цілі. – Тоді я тебе лише зв’яжу, цим самим залишивши живим.
 -Ми ще побачимо, хто кого схопить! – виконавши напад мечем, Арнольд зумів вибити піку з рук ворога і приставити меч до горла дівчини. – Не рухайся, інакше тобі смерть!
Дівчині нічого не залишалося, як здатися, і через хвилину вона сиділа на підлозі зі зв’язаними руками і ногами, не в змозі навіть поворухнутися чи щось сказати, бо кляп закривав їй рота.
 -Якби ми зустрілися за інших обставин, ти була б моєю! – сміючись сказав Марголін. – Дружиною!..
Воїн швидкими рухами вже в котрий раз перевірив вузли на міцніть і лише після цього попрямував вглиб королівської темниці – до камери Богаля Таміра. У коридорі стояла цілковита тиша, якщо, звичайно, не зважати на гучний стукіт чобіт Марголіна по кам’яній підлозі. Лампа, яку він тримав у руках, не досить добре, але освітлювала камери. Зв’язка ключів умить опинилася в Арнольдових руках, а він, не гаючи ані хвилини, знайшов потрібний ключ і відчинив двері камери. Перед очима постала зворушлива картина – Богаль і Парацельс, як батько та син, притулилися один до одного та спали на лаві. Але милуватися ними не було часу, тож Арнольд Марголін швидко привів до тями обох чоловіків. Коли Богаль побачив друга, то це вселило в нього надію, але він не поспішав вітатися, бо не знав чи це допомога, чи це біда.
 -Знай, я прийшов тебе виручити лише через те, що дав клятву Соломону Гольденману, і не більше! – З цими словами Тамір полегшено зітхнув. Скажи мені, за що тебе затримали?
Богаль якусь мить дивився на Арнольда, не знаючи, що сказати.
 -Я вбив чаклуна Регінса, що був людською подобою Володаря Долі. – Ці слова викликали здивування у Марголіна. – Я повинен переконати всіх збиратися на війну з варварами, які прибудуть з проклятих земель, що за Кріанонським океаном.
 -Не знаю чому, але я тобі вірю і лише через клятву батьку буду допомагати тобі. – «То Соломон Гульден ман батько Кароліна?» - подумав Богаль. – Ходімо!
 -Співчуваю! – мовив Богаль, спинивши заруку Марголіна, який вже виходив.
 -Не варто! – відповів Марголін, звільняючи руку від, немов сталевих лещат, долоні Богаля. – Швидше, ходімо!
 -Почекай! – знову спинив його Богаль Тамір. – Я без Парацесьса нікуди не піду.
Лише тепер воїн звернув увагу на сивоволосого дідуся, який різко підвівся, гнаний швидким поглядом Арнольда. Щось у ньому вселяло довіру, але що саме, важко сказати.
 -Твій вибір – мій вибір! – покірно схилив голову Арнольд. Його слова у глибині душі здивували і Богаля, і Парацельс. – За мною.
Темінь глибини темниці Міноса VIII швидко наповнилася світлом ламп та факелів, що овітлевали більш горішні коридори. На щастя, ще ніхто не заглянув до темниці на зміну, тож це було втікачам лише на руку.
 -Це ще хто така? – запитав Богаль, коли вони опинилися біля виходу з темниці.
 -Видно якась найманка, що вирішила за гроші визволити якогось бандита. Її тут знайде зміна, тому можна не хвилюватися – вона отримає по заслузі.
Вже виходячи, Богаль Тамір глянув на дівчину і отетерів.
-Так це ж Коалін Теран! Вона мабуть за мною пробралася.
Довелося і цього разу Арнольду послухатися Богаля і розв’язати дівчину, попрохавши вибачення.
 -Я подумаю щодо твоїх слів! – мовила Коалін.
На цих словах Марголін зніяковів і відчув, як червоніють його щоки. «Це ж треба так. У наступний раз обов’язково слідкуватиму за своїми словами і думками!» - подумки вилаяв себе воїн.
Пройшовши небезпечний шлях від темниці до заднього двору білокамінного палацу, добірна четвірка втікачів опинилася перед підземним ходом, що виводив на околицю міста, до річки Платан, а отже і до річкового порту, де можна сісти на корабель та зникнути у невідомому напрямку. Ось тоді й спробуй знайти!
 -Я прихопив з собою дві лампи, але прошу триматися разом, бо цим підземним ходом користувалися років сто назад. Невідомо, які перешкоди можуть стати на нашому шляху. – звернувся до всіх Марголін. – Перехід триватиме з годину. Таміре, я піду попереду, а ти замикатимеш колону. Тримай лампу! Всім бути на сторожі та не випускати зброю з рук.
Не встигли відійти й десяти кроків від входу, як навкруг усе поглинула темрява. Було видно лише той простір, що освітлювався лампами, які підняли на шестах Богаль і Марголін.
Кожен з них думав про тепло та їжу, що чекатимуть на них на кораблі, якщо перехід від палацу до порту пройде спокійно.
Глава 8
Таємниця вулкану
Йшов другий день з початку подорожі нірванця Ламона та Терана до Драконового вулкану, а вони проїхали на конях лише половину шляху. Вулкан знаходився на гірському плато, що розміщувалося високо в горах. Саме через це мандрівникам довелося натягти на себе теплий одяг.
На щастя, варвари ще не встигли дістатися так далеко, а тому тут було спокійно. Холодний подих вітрів Кріанонських гір робив свою брудну справу, бо місцевість швидко збідніла на зелень, а коням довелося обмотати ноги сукном та надіти зверху мішечки. Завдяки цьому коні не так били ноги і ставав тихішим їх хід. Як на зле, погода швидко псувалася, а через годину їзди, коли мандрівники піднялися вище в гори, пішов сніг. Для Меріна він здався дивним явищем, що зацікавило Ламона, який вважав Терана уродженцем Міна.
 -Звідки ти родом, що так дивуєшся снігу? – запитав він, порівнявшись з Мерином.
 -Що, цікаво чому йому дивуюся?.. – протягнув Теран, пускаючи згустки гарячого повітря на замерзлі руки. – Це тому, що я народився і виріс разом із сестрою в тому краї, де ніколи не буває снігу і зими. Я з Сахани, що на далекому півдні. Мій батько торговець всілякими дрібними товарами – Келлін Теран, а мати – дочка нашого шаха Фахад Арени. У зв’язку тим, що я з Коалін ніколи не знали бідності, а лише нудилися на самоті, як тільки нам виповнилося двадцять років, ми зібралися і втекли з батьківського дому, щоб побачити який той світ, що описується у літописах. Далеко на півночі нам не доводилося бути, а у Світі Мертвих ми бачили лише лежачий сніг, але аж ніяк не той, що падає з неба. Там завжди чудова погода. До речі, ти можеш не хвилюватися щодо місця мого повернення з того світу, бо я можу пов’язувати себе з якимось предметом, тим самим рухатися разом з ним. Особисто я віддаю перевагу переміщатися у Світ Мертвих разом із тілом, бо якщо його залишити тут, то можна загинути, вчасно не повернувшись. Твоє тіло можуть знищити або захопити в полон. Проте переміщатися разом із тілом також небезпечно, бо коли ворог має річ, з якою ти пов’язаний, то з нею він завжди тебе дочекається і впіймає. А ми колись та й повернемося, бо чим довше ти у Світі Мертвих, тим легше тебе відслідкувати Володарю Долі та поглинути твої душу і тіло.
Сахарець непомітно для самого себе перейшов до настанов, попереджуючи нірван ця про небезпеки, що можуть таїти у собі подорожі у Світ Мертвих. Він настільки захопився розповідями, що прокинувся від них лише тоді, коли звечоріло і настав час розбивати табір і готуватися до нічлігу, вечеряти самому та годувати коней, які стомилися через виснажливий перехід горами до Драконового вулкану.
 -Слухай! – раптом сказав Ламон, який багато чого обдумував. – А якщо тебе зв’яжуть, а ти зникнеш разом з тілом, а потім повернешся?
 -З цього навряд чи щось вийде, бо мотузки залишаться тут, а я з ними буду пов’язаний. Проте є один вихід, але тобі краще про нього не знати, бо він надто небезпечний для виконавця задуму. Ти не заперечуєш, якщо ми поговоримо про це пізніше, бо я хочу розвести вогонь і підсмажити м’ясо?
 -Так, звичайно. – погодився Ламон, а сам пішов годувати і напувати коней, щоб ті мали змогу відпочити. – Скоро, Хумоне і Фелію, скоро. – погладив він коней.
Ніч нестримно наближалася. На швидку руку покінчивши зі справами, вершники повечеряли та, закутавшись у спальні мішки, поснули.
Ламона збудив несподіваний нічний звук, схожий на шурхіт гілок під чиїмись ногами. По декілька хвилин він насторожено вдивлявся у кожну групу дерев та кущів: винуватця шуму ніде не було. Але ось ліворуч від нього в далині показалися жовті точки. «Невже вовки?» - майнула злякана думка. Проте тривога була пустою, бо це виявився собака провидиці – Цахей, що в ту ж мить виринув із пітьми. Раптова поява Цахея насторожила нірван ця, але він заспокоївся, коли на шиї собаки знайшов записку Дені Проскур, в якій вона повідомляла, що пес залишиться в них, а в разі небезпеки повернеться до провидиці, з посланням. Проскур повідомила, що варвари дуже швидко наближаються, але про це не потрібно хвилюватися, тому що вона захистила себе від по сторонніх очей за допомогою магії.
На сході зажевріла ранкова зоря.
 -Теране, прокидайся! Потрібно негайно вирушати далі! – збудив свого друга Ламон. – Поснідаємо в дорозі.
Не минуло й п’яти хвилин, як вони вирушили. Снідати довелося на конях, що не дуже зручно, якщо зважати на постійне трясіння та на те, що доводилося триматися однією рукою за вуздечку, а іншою тримати їжу. Новини не дуже порадували саханця, який вважав, що в їхньому розпорядженні ще багато часу перш, ніж варвари-кочівники встигнуть просунутися на північ. Найбільше його здивувала та обставина, що Мінос VIII не посилав ніяких військ на оборону своїх володінь. «Хіба Богаль не передав йому послання від Дені Проскур?» - тривожився Мерін. Лапи Цахея також довелося обмотати, щоб собака завчасно не побив собі ноги.
Ламон надіявся, що захоплювачі з проклятих земель не наважаться ввірватися до Кріанонських гір, а якщо ні, то хоча б на певний час осядуть у зруйнованому Міні.
 -Знаєш, - звернувся до Монара саханець. – Сьогодні опівдні я вирушаю у світ мертвих на зустріч із Коалін, але, мабуть, я не зникну зовсім, а буду напівпрозорим. Це дасть тобі змогу повернути мене назад у разі небезпеки.
 -Це безпечно? – запитав Ламон, срушуючи сніг із одягу, який вже геть промок.
 -Доведеться робити дві справи водночас, але я це гарно вмію. – запевнив нірван ця лучник. – Ти будеш підтримувати мого коня, і все повинно бути добре. У мене є ідея сховати Коалін і Богаля у покинутому замку, що в Оргальських горах. Там вони матимуть змогу відсидітися і перечекати небезпеку.
 -Чудовий вихід! – схвально вигукнув Монар Ламон, плескаючи Меріна по плечу. – Я гадаю, що ми дістанемося до Драконового вулкану ще до заходу сонця. Потім вирішимо, що робити далі.
Раптом загавкав Цахей – мандрівники дружно повернули у його бік голови і побачили дивну картину – собака став на задні лапи, а від нього відділилося туманна пляма, яка враз перетворилася на провидицю. Від несподіванки мандрівники застигли на місці, не вірячи власним очам.
 -Що здивувалися? Засміялася стара. При цьому собака загавкав, махаючи хвостом. – Ось мої чари! Я вирішила не покидати вас на одинці з майбутніми небезпеками у Драконовому вулкані…
 -У драконовому вулкані? – перебив її Монар.
 -Саме так – у Драконовому вулкані. Ви потрапите туди ще на заході сонця разом зі мною. Трохи чар, і ви опинитеся в Джойї – місці проживання тих драконів, що вижили. Ти, Монаре Ламоне, підкориш їх ї знищиш варварський флот та катапульти з неба. Все інше, не без твоєї допомоги, зроблять Парацельс з Богалем Таміром!
 -Хто такий Парацельс? – спитав Теран, поглядаючи на сонце, яке нестримно досягало свого піку.
 -Ти спитаєш це у сестри, а тепер вирушай, але разом із тілом, бо я сяду на твоє місце.
 -Але ж хіба ви не застарі для цього? – поблажливо посміхнувся Ламон.
 -Трохи молодильного еліксиру і все у нормі! – гулко засміялася Дені Проскур, потішаючись з нірван ця.
Мерін Теран не мав часу все це слухати, тому, не гаючи ані хвилини, зник з очей, розтанувши у повітрі, як сніжинка розтає на пекучому сонці.
Дені, помолодішавши від випитого еліксиру, скочила на Фелія й рушила до вулкану, змушивши поспішати за нею Ламона, який ще не встиг оговтатися від здивування та чудес, які побачив та почув від провидиці. Цахей, як нічого і не трапилося, побіг за господаркою, піднімаючи білосніжну куряву позад себе. Монар знизав плечима і пришпорив свого Хумона, не змушуючи себе чекати.
Пані Проскур, як і нічого не бувало, завела пісню:
Удача супроводжує мене!
Володар Долі нас не впіймає!
Нехай спробує наздожене!
Він тільки облизня спіймає!
Пес голосно загавкав, неначе підспівуючи господині. «Оце так-так!» - задумався Монар, чого так рада провидиця і чи не з’їхала вона з глузду.
-Пані Проскур! А звідки взялися боги? – запитав він, коли Дені припинила співати.
 -Е, синку, це довга історія! – почала стара. – Богів породила епоха. Тож можна з впевненістю сказати, що вона може їх і знищити, хоч як це не прикро для них самих. Вибач, що я така весела – це побічна дія молодильного еліксиру! А краще не звертай уваги! Так-от, я вважаю, що богів створила наша уява, яка послала в інший вимір магнітні хвилі… Але тобі все одно не зрозуміти. Давай полишимо цю розмову у спокої.
Ламон не відчув, як минув день, а вони вже разом із Тераном наблизилися до Драконового вулкану, а потім піднялися аж до самого кратера. Лише завдяки тому, що вулкан майже згас, вони зняли теплий одяг і змінили його на осінній.
 -Тепер залишилося найпростіше! – сказала провидиця. – Стрибнути разом із конями всередину кратера вулкана!
 -Всередину кратера? – отетеріли Монар і Мерін. – Це найпростіше?
 -Так! І нічого тут складного! Ми перемістимося в Джойю. Вперед!
Підштовхнувши їх у кратер, стара з Цахеєм також скочила вниз.
Розділ 9
Покинутий замок Фалькенгор
Коли Коалін Теран повернулася зі Світу Мертвих, мандрівники пливли на кораблі, що прямував до Тенідату. Дізнавшись про це, вона зраділа, бо по іронії долі вони вибрали правильний напрям. Саме там, за декілька миль від міста знаходився покинутий замок Фалькенгор – місце їх призначення.
Корабель, на якому пливли втікачі, мав назву «Швидка хвиля», і не дивно, бо він нісся на хвилях, як справжній ураган. Перш за все, Коалін довелося пояснити свою тривалу затримку у Світі Мертвих.
 -Я перевіряла шлях та замок на безпечність. Там час іде набагато швидше, ніж тут, - пояснювала вона. – тому виникла така тривала затримка.
Власнику корабля Бену Йону довелося заплатити грошей і за Коалін Теран, сказавши, що вона опинилася на «Швидкій хвилі» вночі, висадившись з рибацького човна. Це викликало помітне невдоволення з боку капітана, бо він не повірив ні на грам, але він помітно подобрішав, коли отримав гаманець повний золотих монет.
 - Прошу вас, пані Теран, пройти за мною! – мовив він. – Я покажу вам вашу каюту. Гей, кок! – гукнув Бен. – Негайно приготуй сніданок для пані Коалін Теран. Швидше!
 -Слухаюсь, капітане! – відгукнувся кок.
 -Надіюся, що вам тут сподобається. – потонув у посмішці Йон, звертаючись до дівчини.
 - Без сумніву, що так! – запевнила вона його.
Ті два дні, які довелося провести на бору корабля, пройшли на диво спокійно та весело. А радувало те, що Мінос VIII чомусь не оголошував у розшук втікачів. «Чому так?» - дивувалися мандрівники, не знаходячи відповіді. Заспокоїли і запевняння Парацельс, що Володар Долі не зможе вплинути на хід подій, бо йому потрібний час на відродження. На це потрібно багато років, якщо звісно не скористатися магією, але хто згодиться допомогти йому? Всі могутні чаклуни на боці добра. Проте не все було так добре, як здавалося. Арнольда Марголіна непокоїв таємничий напад на нього вночі та не менш дивне зникнення нападника, який розтанув у темряві, навіть не залишивши краплини крові.
Вже наближався вечір, коли перед мандрівниками постав у всій своїй красі замок Фалькенгор. Коалін Теран, жестикулюючи руками, розповідала про покинутий замок, вказуючи на його будову.
Якщо дивитися здалеку, то важко помітити різницю між природними скелями та кам’яним творінням людей. Так було з цим старим замком, бо він настільки злився із навколишніми скелями, що важко було впевнитися де скеля, а де замкова вежа чи мур.
Сірів грубий мур із пісковика, що поріс мохом та травою, він пристосувався до нерівностей місцевості й огороджував площу, яка була досить обширною. На одному і другому боці площі височіли оборонні вежі. Справа від ближньої вежі ріс дуб, а над ним було видно сам дах замку. В іншій вежі знаходилася дзвіниця, в якій розбитий дзвін гуркотів при сильному вітрі.
Сам замок був покритий дахом із нержавіючого стелу, що блищав у призахідному сонці, але ніколи не видавав тебе серед дня. Перший поверх мав терасу, а над нею дивний герб із зображенням двох орлів, що билися один із одним.
Із замку вів підземний хід аж до Тенідату. Про цей тунель в околиці, як урешті-решті і про замок, ніхто не знав. Середня вежа замку чудово збереглася і в ній можна було спокійно мешкати.
Мешканці Тенідату знали про Фалькенгор лише по слухам. Зблизька його ніхто не бачив, бо деяких стримував страх до невідомого, а інших важкий шлях до нього. Тому всім давалося, що замок, то лише старі руїни невідомої фортеці.
Але все було зовсім по-іншому, бо будівля зі старого каменя за захисним муром та ровом була ще цілою і могла роміститирозмістити у собі кілька сот чоловік. Там ще були великі зали, підземелля, глибокі комірки й різні підземні ходи та дороги, що зверху поросли густою травою та обвішалися павутиною.
Головна вежа піднімалася на три поверхи, і в ній були гарні стіни. Із неї можна було дістатися до обох оборонних веж. З тої тераси збігалися кам’яними сходами інші, до замкового саду з обваленими теплицями. Були тут і три криниці, які, на щастя, не були забруднені й мали чисту воду. Такий вигляд мав замок Фалькенгор зсередини. Його будова була складною і швидше схожа на заплутаний лабіринт.
Коли мандрівники з великими зусиллями змогли дістатися до замку, сонце зникло за горизонтом. Коридор, по якому вони йшли, був доволі широкий і високий, мав овальне склепіння, а в стінах заглибини, що призначалися для ламп чи факелів, але останніх не було.
Якби не Коалін, втікачі б швидко заблукали, але вона, узявши на себе лідерство, повела їх темними переходами, освітлюючи шлях лампою. Для інших скрізь було так темно, що важко було визначитися у якому напрямку вони ідуть. Це точно був лабіринт! Напевно було якесь сполучення між замковою брамою та вежею.
Богаль нічого ще не їв від того моменту, як зійшов із «Швидкої хвилі», тому відчув, що сили покидають його.
Невідомо як довго вони йшли, але нарешті опинилися в головній вежі, де влаштувалися на ніч. Ось вони вже всі сиділи перед вогнищем, вечерявши, і розмовляли про майбутні плани.
 - Добре, що варварські чари не подіяли на мене, - сказав Парацельс. – бо тоді невідомо яким чином нам вдалося згадати про завойовників. А мій план простий! – Втікачі присунулися лижчеближче до вогню, зменшивши коло. – Мерін Теран і Монар та провидиця добувають драконів, а ми створюємо літальні апарати та машини, із допомогою яких знищимо варварів-мутантів. Єдина проблема у тому, де ми дістанемо людей для виконання плану.
 - Думаю за це діло візьмемося ми з Парацельсом. – сказала Коалін Теран. – Це буде безпечніше, ніж ви з Богалем снуватимете містом перед шпигунами короля!
 - Думаю, що так! – погодився Тамір. – У нас і так на перших порах вистачить справ. Чи не так, Арнольде?
  - Саме так! – згодився воїн, кивнувши головою.
Вогонь ще довго не вгасав, освітлюючи головну вежу та створюючи на стінах силуети змовників, що розробляли з великою ретельністю план відбиття ворожої навали з-за Кріанонського океану.
Завдяки своїй непримітності замок був чудовою схованкою для втікачів та забезпечував велику обороноздатність. Так, з допомогою Парацельса та Дені Проскур, мандрівники зуміли зібрати власні сили у кулак та кинути виклик Володарю Долі, який вирішив знищити руандців, а разом із ними і Епоху Сходу Третьої Старості
Чи скоро відродиться Володар Долі, а може вже відродився? На це важко дати відповідь, але все ще попереду! Хто переможе у сутичці – Володар Долі чи Володар Удачі?
Кінець першої частини.
Друга частина
Клубок долі
Розділ 1
Різкі зміни
Була глибока ніч, коли Джесіум Кріос приступив до початку страшного ритуалу. Його не спинило навіть те, що довелося зробити жертвою свого сина Джуна. Він лежав прикутий до ритуального олтарю без жодних ознак життя. Його задавив Джесіум, навіть не здригнувшись від гріха. До всього цього його спонукали жахливі сни, в яких Джесіум Кріос відчував усе навдивовижу реально, а коли прокидався бачив синці на тілі. За ним гнався Володар Долі, що мучив, бив й наказував відродити його, вбивши Джуна. Врешті-решт чаклун не витримав мук і зробив свою чорну справу.
На небі стояв повний місяць – найкращий час для відродження Повелителя Душ. Запаливши ритуальне коло з семи свічок, Кріос почав читати старовинні молитви, прикликаючи дух Володаря Долі. Небо враз спохмурніло – розпочалася гроза. Грім здригав темне небо, а блискавки били в землю. Це видовище могло вбити необережну людину, що наважилася вийти на вулицю в цей час.
Тисячі блискавок зірвалися з небес і вдарили по ритуальному олтарю, що стояв на даху будинку. Як не дивно, але свічі не затухли навіть тоді, коли пішла злива.
Джесіума відкинуло на добрий десяток метрів і він, вдарившись головою об стіну, знепритомнів... Раптом тіло Джуна підвелося з олтарю якось надзвичайно неприродно, але по згустках вуглекислого газу можна було побачити, що те, що залишилось від Джуна, дихає.
В руках відродженого Володаря Долі виник криваво-червоний меч і він швидкими кроками наблизився до знепритомнілого Джесіума Кріоса.
 - Він благав заспокоїти свою душу! – мовив Володар і, занісши меч над головою батька, відтяв йому голову. – Я швидко набираюся сили!!!
Гучний сміх прокотився вулицями і змусив здригнутися не одну людину, яка прокинулася. Небо швидко проясніло, а Володар Долі зник з даху, розтанувши у повітрі – він пішов на полювання у Світ Мертвих.
Коли б не магія нашої фантазії, ці боги б не існували, але через наш страх перед невідомим ми створюємо їх. Як правило, вони виникають на початку епохи, коли люди чи інші істоти, що вижили, не можуть дати пояснення природним явищам та процесам, що оточують їх. Це лякає істот і вони благають допомоги у того, хто владарює відповідною стихією за відповідними уявленнями.
***
Ніг Ренс разом з варварами, встиг захопити усі узбережжя Руанди й вирішив розпочати свій наступ в центральні райони та в саме серце країни – Руанду-столицю.
Закутавшись в тигрових шкурах та в бойовому обладунку, він сидів біля вогнища, де зібрав нараду семи головнокомандуючих воїнами.
 -Ми зібралися тут, - вигукнув Ніг, підвівшись під звуки барабанів. – щоб узгодити наші дії та розпочати наступ на столицю Руанди. – Почулися схвальні вигуки варварів. – Я закликаю сімох головнокомандуючих послухати мого наказу. Чи ви послухаєте його?
 -Так! Повелителю!
 -Ти, Крею, сину Вілора, і ти, Тілосе, сину Терага, наступатимете зі сходу. Ти, Маноре, сину Дерода, і ти, Верег, сину Фузея, наступатимете із заходу. А ви, Гленсе, сину Івенура, та Дреме, сину Лонеза, наступатимете з півночі. Я ж візьму на себе південний фронт.
 -Так, повелителю! – всі семеро підняли уверх свої мечі, і дивлячись на їх металічний блиск, проказали правічні слова клятви. – Як вогонь, що вічно палає із кратера Стеная, так і я битимуся, допоки темрява не поглине мою душу. Ця клятва міцніша за все і ніщо її не здолає! Вогонь Проклятого палає!
 -Наступ розпочнемо через три дні. Всім приступити до своїх обов’язків. По кораблям! Займайте бойові позиції.
Навколо вогнища заворушилися тіні – кожен поспішав приступити до виконання наказу. На них чекала велика битва, битва, яку вони чекали все своє життя.
***
Джун Кріос, немов виник із повітря, з’явившись у тронній залі перед Міносом VIII та королевою Маленою, що саме збиралися прийняти наступного кандидата на руку й серце їхньої дочки – Ціону Поалей, що була однією з найкрасивіший у своїй столиці, але зі складною вдачею та примхами.
Раптова поява Кріоса у тронній залі злякала короля, але й не менше здивувала, коли він повернув воїнів на місця, щоб почути, що має сказати незнайомець.
 -Я почув про ваше велике горе, ваша величносте королю! – лукаво посміхнувся Джун. – І відразу ж поспішив сюди, щоб зарадити йому! Я чув, що у вас убили чаклуна Регінса й вирішив, що зможу його замінити, якщо ви звичайно не проти… Ваша величносте королю! – поспішно додав він.
 Як я бачу, ти прекрасна кандидатура на посаду чаклуна! – урочисто вимовив король. – Хто ти?
 -Я Джун Кріос із Салдеї.
 -Ну, що ж! Я бачив твою магію на ділі. Можеш приступати до  зобов’язань королівського чаклуна навіть зараз.
Джун низько поклонився і подякував Міносу VIII. Запала коротка мовчанка, що трохи збентежила усіх присутніх у тронній залі. Кріос обдумував чи варто знімати чари Ніга Ренса й ставити до відома короля про навалу варварів-кочівників. Та він вагався лише мить, бо був певний, що силам короля не встояти проти такої ворожої сили.
 -На жаль, ваша величносте королю, я маю причину розпочати свою роботу з поганої новини. – розпочав Джун Кріос.
 -Що за новина? – сердито насупив брови король, а Малена взяла його за руку, щоб заспокоїти.
 -У Руанду ввірвалися варвари-мутанти із проклятих земель, що за Кріанонським океаном і вони вже встигли захопити багато територій, а зараз до того ж готують кільцеву атаку на Руанду-столицю.
Останні слова, наче грім серед ясного неба, зірвали з трону короля, який несамовито закричав і почав скликати усіх своїх полководців, віддаючи накази негайно збирати військо та, розбивши його на п’ять частин вирушати у бій. Одну з ним необхідно було залишити у столиці для захисту королівської сім’ї та міста.
Кріос поспішно зник у своїх покоях, зловтішаючись від свого вдалого плану знищення усього того, що йому ненависне. Тепер залишилося лише одне – знайти цього Богаля Таміра й знищити його, поки він не знищив варварів. Володар Долі ще дістанеться до свого брата, який посмів перечити йому й збудив Арнольда Марголіна саме тоді, коли Володар Долі підіслав до нього Духа вбивці, що раз і назавжди мав покінчити з ним, а Богаль тоді б зогнив у темниці. Який прекрасний план він має! Зруйнувати Епоху Сходу Третьої Старості й розпочати свою власну, де він буде правити балом, а не якісь інші жалюгідні божки, яких вигадали ці бездарні люди. Як добре, що саме йому спала на думку ідея погнати варварів у Руанду з-за Кріанонського океану, з проклятих земель, щоб здійснити божественну мрію руйнації епохи.
У палаці повним ходом йшла підготовка до війни, набиралася народна армія, яка мала допомагати з боєприпасами та постачати їжу на фронт, щоб підтримати бойовий дух вояків, які поляжуть за Міноса VIII та народ.
Ця підготовка тривала один день, але і цього дуже короткого часу вистачило на виконання запланованого. Якби Володар Долі міг передбачати майбутнє, він нізащо б не залишив частину військ у столиці, але Джун Кріос прорахувався, не давши «поради» королю.
Почувся звук сурми. І ось перед білокамінним палацом біля воріт зібралися чотири частини королівського війська, що чекало наказу Міноса VIII, урочистої клятви та початку бойового походу.
Король, ведучи під руку дружину, вийшов на балкон палацу, що виходив у бік центрального майдану, де й зібралися чотири частини війська, які ще не роз’єдналися.
 -На Руанду напав зухвалий ворог – варвари. – вигукнув король, відкинувши поділ свого плаща. – Саме ви, мої герої, моя віра й надія, виступите проти ворожої сили!
З рядів королівського війська почулися схвальні вигуки, які щодалі дужчали. Серед них особливо чулися такі, як: «Хай живе король!», «Слава Міносу VIII!», «Честь – королівська риса!» Король, втихомирюючи військо, підняв праву руку ы це подіяло відразу ж. Як можна було побачити, на майдані зібралося не лише військо, а почали надходити міщани, що вирішили привітатися та підбадьорити бійців, що ризикуватимуть своїми життями заради майбутнього близьких та знайомих.
 -За давньою традицією мого роду, я б хотів сказати слова свого предка Міноса І: «Ти живеш, щоб творити мир.» Тож творімо його, вигнавши та знищивши варварів-кочівників із нашої рідної землі, з нашої Батьківщини! Слава народу Руанди! Слава честі й доблесті наших воїнів!
 -Слава народу Руанди! – вигукували міщани, підкидаючи в небо шапки.
 -Слава честі та доблесті! – гомонів тисячами голосів майдан, кричали воїни та лицарі на конях.
 -Нехай буде священною ця мить, - вигукнув Мінос VIII. –  коли я кажу ці слова. Вперед! До бою! Моє доблесне військо! До перемоги!
Бойові частини швидко розділилися та урочистим маршем попрямували у чотирьох напрямках: на схід, захід, північ й південь.
«Хай живе король! Слава королю! Вперед! До бою! ДО перемоги!» - ці вигуки буквально затопили майдан та місто, що проводжало воїнів.
Розділ 2
Джокери-віртуози
Замок Фалькенгор тепер не виглядав таким порожнім, як місяць тому, але залишився неприступним для більшості зацікавлених очей, що могли кинути на нього випадковий погляд. Його зали та подвір’я були повні люду, різного за віком та професією, але всіх їх об’єднувала одна мета – виконати задум Парацельса.
 -Вже минуло три місяці! – скрушно зітхнула Коалін. – А від мого брата немає ніяких вістей.
 -Він скоро повернеться! – запевнив Парацельс дівчину, взявши її за руку.
 -Оце лише ваші запевняння тримають у мені надію. Хай тебе супроводжує удача, Теране.
 -Так! Меріну вона зараз дуже потрібна. – згодився дідусь. – Удача і допомога Монара Ламона.
Вони йшли просторими залами, які перетворилися на майстерні, і оглядали результати колективної роботи. Можна з впевненістю сказати, що вони були вражаючі. Завдяки багатим знанням дідуся з Епохи Людей та згуртованості колективу замку Фалькенгор Богалю Таміру, Арнольду Марголіну, на ряду з настановами Парацельса, вдалося створити якісно нову зброю – літальні апарати та суходільні всюдиходи, що могли долати нездоланні до цього часу перешкоди – гори, ріки та непрохідні болота.
 -Це просто чудово, - сказала Коалін. – що у нас так багато людей різних професій, та й Богаль виявився непоганим, як на мене, столяром.
 -А найголовніше те, що нам з тобою вдалося зняти з наших обранців чари, які наклав якийсь чаклун, бо яка ж добра людина зробить таку недобру справу, коли через це варвари-кочівники можуть знищити світ, до якого ти звик усім серцем та душею, чи не так? – запитливо додав Парацельс.
 -Напевно, так… Дідусю, у вас були батьки? – раптом запитала дівчина, зіпершись на бойову піку.
 -Ні. Я – клон.
 -Тобто, сирота? – не зрозуміла Коалін Теран.
 -Не зовсім так. – пояснив дід. – У мій час люди могли створювати людей за допомогою різноманітних способів, які дістали назву клонування.
 -О, то вони були великими чарівниками!
Парацельс щиро засміявся з висловленої думки, але зовсім не збирався принизити Коалін, тому пояснив їй це більш простими словами:
 -Ми могли користуватися власним розумом та дарами природи, а це вже ніяке чаклунство, хоча ми й мали багато парапсихічних можливостей. Ну, що це ти вже знаєш.
Парацельс, який, на щастя не втратив із своєї голови багато наукових знань, за ці три місяці широко використовував їх. Дякуючи витонченій роботі ковалів та годинникарів, вдалося створити безліч електричних приладів і телефон. Люди могли порозумітися один з одним, не відходячи від робочого місця, а це неабияке досягнення. Електрику добували з місцевої ріки, а вірніше з її рукава – Еділу.
Парацельс в Епосі Людей був техніком і працював багато років з електричною енергією, пристосовуючи її для різноманітних практичних цілей.
Він багато в чому тоді перевершив інших вчених-техніків, тому вони, щоб якось дошкулити йому, всіляко намагалися забруднити його честь, не визнаючи його винаходи. Через це він почав працювати сам. Вкінці дійшло до того, що його заморозили вчені-змовники, таким чином позбувшись проблеми, й привласнили його винаходи, здобувши нечесну славу серед інших людей.
Але тепер, коли Парацельс знаходиться в замку Фалькенгор і має декілька сот людей, що в усьому його слухаються, він може віддатися роботі, маючи ціль – знищити завойовників Руанди.
Намагання Коалін зняти чари з інших людей не мали, як це не прикро, успіху, бо як тільки вони їх знімали, не проходило й хвилини, щоб вони знову міцним кільцем не захоплювали розум. Лише ті, кого забирали до замку, змогли позбутися цієї непоборної, на перший погляд, диявольської сили.
Назустріч Коалін і Парацельсу швидкими кроками вийшов Арнольд Марголін з неприхованим збудженням на своєму зазвичай спокійному обличчі.
 -В мене важлива новина з Тенідату! – випалив він. – Чари з Центральної Руанди знято, і король направив війська на війну. Цікаво, що за цим всім криється?
 -А означає це лише одне! – відповів Парацельс. – Варвари розпочинають атаку на столицю, а Володар Долі виставляє проти них нікчемну силу, що зможе вистояти проти варварів-завойовників, але боюсь, що ці сили знищать один одного. Цього і хоче Повелитель Душ. Саме через це ми повинні розпочинати нашу рятувальну операцію! І чим швидше, тим краще для нас і Епохи. Збирайте бойову нараду в головній вежі замку Фалькенгор.!
 -Слухаюсь!
Різко повернувшись, Арнольд поспішив до командирів новостворених бойових з’єднань. Вони створили їх десь з місяць тому, коли збудували понад сто літальних апаратів й більше п’ятдесяти всюдиходів. Тоді ж довелося збільшити житлову площу, розширенням системи підземних ходів та кімнат. Одночасно розпочався масовий набір людей на навчання керувати всіма цими машинами. Сьогодні у замку Фалькенгор налічується понад тисяча чоловік, а також існують земельні угіддя для забезпечення життєвого рівня населення.
Головна вежа наповнилася людьми, яких по телефону скликав Марголін. Ці швидкі збори трохи занепокоїли присутніх, але вони розуміти, що рано чи пізно це мало б статися, та й заради цього вони знаходяться в замку Фалькенгор такий тривалий час.
Богаль Тамір з дідусем та Коалін Теран ввійшли до центральної зали і всі розмови відразу ж припинилися. Саме через свої починання вони зуміли досягти такого шанобливого ставлення до них. Швидкий збір люду до замку не зупинив і те, що сюди потрапило багато родичів. Коалін, хоч батько впирався, не розуміючи на стільки велика небезпека їм усім загрожує, також забрала свою родину та їх підданих до Фалькенгор. Не пощастило тільки тим, у кого рідні знаходилися далеко від Тенідату, бо ніхто не був зацікавлений у передчасному попередженні варварів, що їхня присутність відома, а плани мають хоч незначні, але певні слабинки та тріщинки.
Богаля з Парацельсом непокоїла тільки єдина незрозуміла річ: «Чому король залишив їх у спокої, якщо вони втекли з темниці?» Хоч вони переховувалися на перших порах, проте їх і тоді ніхто не затримував так, як і Марголіна, хоч яким дивним це не видавалося.
Нірванець і саханка сіли на трон, а дідусь примостився на кріслі поруч з Богалем, щоб мати змогу вчасно надати гарну пораду.
 -Мешканці замку Фалькенгор! – розпочав свою промову Тамір, підвівшись з трону. – Сьогодні нам стало відомо, що королівські війська виступили проти варварів, які хочуть захопити Руанду й знищити все живе на ній. Ми повинні, не гаючи часу, сідати в літальні апарати та всюдихіди, при повному озброєнні та провіанті вирушати на захист нашої Вітчизни! Поповнимо свіжими силами королівське військо! Можна розпочинати, але тільки після того, як скаже своє слово Парацельс.
У залі почулися схвальні вигуки тих, кому не терпілося дати відсіч ворогам, що насмілилися вторгнутися в Руанду на своїх кораблях.
 -Я пропоную називати пілотів та команду літальних апаратів й всюдиходів джокерами-віртуозами. Бо джокер – це карта, яка поб’є будь-яку іншу карту!
 - Джокери-віртуози – загримів збуджений зал.
 - Прошу приступати до своїх священних обов’язків, джокери-віртуози! – закликала Коалін, вставши з трону і разом з іншими вийшла з залу.
Розділ 3
Перший удар - перевірка
Королівські військові частини не встигли вчасно зайняти бойові позиції на кордонах центральної Руанди, тому зустрілися з завойовниками ще в дорозі.
Стояв теплий, осінній день. Дощ, що завісою стояв над північним фронтом, не дозволяв добре бачити місцевість, яка аж кишіла ворогом. Поки що вдавалося відбити всі натиски варварів, але чим довше доводилося стояти проливним дощем, тим важче було оборонятися. Великою радістю відзначився той день, коли до військових частин на усіх фронтах приєдналися дивні всюдиходи та літальні апарати. Нікому точно не було відомо звідки вони взялися, та й самі новоприбулі не йшли на прямий контакт з королівським військом – кожен виконував свою справу.
Біля північного краю Халдейського лісу, що на півночі Руанди, вишикувалися в струнку, блискучу колону гвардійці Міноса VIII. Гленс і Дрем направили коней назустріч Богалю Таміру, який прибув сюди на переговори. Гленс гнівно кидав погляд своїми вовчими очима на воїнів, а Дремове тигрове обличчя й костисте лице виражали ще більшу ненависть, ніж в його напарника.
 - Я гадав, що ви вже не з’явитеся, - промовив Тамір.
Дрем вичікував якусь мить, а потім, скривившись у звіриному оскалі, процідив крізь зуби:
 - Ми вас знищимо, якщо ви не здастеся. Це єдина і непохитна умова нашого Повелителя.
У рядах гвардійців, що супроводжували Богаля, почувся невдоволений гул, але варвар із жовтими очима не звернув на те уваги, як і на напіввитягнутий меч Таміра.
 - Ми прорвемося крізь ваші ряди і не залишимо від вас і ваших дітей і сліду. – вигукнув і собі Гленс.
Вони були незваними гостями, які порушили кордони Руанди. Цього було достатньо, щоб вбити їх на місці, але мінець не зробив цього, бо вмів тримати слово честі. Ривком розвернувши коней, Гленс та Дрем зникли в лісі, перш ніж хтось встиг отямитися – невдалі переговори завершено.
Богаль подякував королівським гвардійцям за супровід і, не заставивши себе чекати, зник у гущавині. Він наблизився до північного краю селища Кенгел, де знаходилося п’ять всюдиходів з їхньої команди джокерів-віртуозів. Тут було встановлено сім катапульт – рами з колод та дошок, кручених канатів зі схожими на величезні ложки ручниками, які відтягувалися.
Коалін і Парацельс, сидячи у всюдиході, спостерігали, як заряджають катапульти. Арнольд Марголін зосереджено слідкував за тим, як у винахід дідуся, в оці «ложки», вкладали тяжкі гранітні камені.
 -Богалю! – вигукнула Коалін. – Варвари скоро мають атакувати. Грем Тілт хоче з тобою скоординувати сили. Під’їдь до селищної ради.
Богаль важко зітхнув. Він народився на світ, щоб обробляти землю, а не воювати. Мабуть, це лише через батька Кана він став воїном-мандрівником.
 - Мені було б набагато легше, коли б не було цієї війни.
Лад у селищі був улаштований на диво швидко і полудня. Побіля них повмощувалися чоловіки, яких налічувалося не менше ста п’ятдесяти. У руках вони тримали піки, саблі, алебарди або звичайні вила, коси чи сокири. Подекуди можна було побачити чоловіків у стареньких рицарських обладунках, що більш за все дісталися їм від стареньких дідусів чи батьків, або ж до цього валялися на горищі серед мотлоху. Позаду чоловіків вишикувалися лучники з хлопчиками, що мали подавати під час битви стріли. Кожен лучник тримав у руках свіжо виготовлений, пристріляний лук із повним колчаном стріл за плечима та, до того хлопчаки також мали в руках стріли. Вони подавали їх стрільцям, а ті втикати їх перед собою в землю. Згодом донесли ще по два повні колчани. Як було видно, командував Грем Тілт, бо він вирівнював шеренги, підбадьорюючи кожного з воїнів.
Богаль відвів коня до конюшні, а потім заліз у всюдихід. Його команда складалася із саханки, Парацельса та Марголіна. Компанія була вкупі. Всюдихід дідуся був справжньою бойовою машиною, з якою міг зрівнятися лише літальний апарат. Він являв собою фургон-віз, що мав шість сталевих коліс із кривими лезами. Сам віз, який Парацельс назвав кабіною, був покритий бронею, що не міг пробити найкращою зброєю найсильніший воїн Руанди. Керувався всюдихід, на превеликий подив Таміра, легко і невимушено за допомогою ручників. Рогаль був пілотом, а Коалін відповідала за стрільбу із арбалета, що мав котушку з стрілами й міг робити до ста пострілів за хвилину. Це один з найкращих дідусевих винаходів. Арнольд керував видвижними лезами, що висовувалися з корпусу машини й могли нанести смертельного удару ворогу. Сам дідусь спостерігав за ворожими силами за допомогою перископа – дивного пристрою зі скляних лінз та металевих труб, які виготовив умілий коваль у замку Фалькенгор.
Загострені дерев’яні коли виглядали могутньо, але Рогаль сумнівався щодо їх надійності. Було б добре якби вони витримали, хоча судити наперед було важко.
Сонце нестримно піднімалося вище і вже почало припікати. Час ішов. Періодично з будинків виходили жінки, цікавлячись, як справи. Деякі чоловіки поривались піти відпочити, але неначе з-під землі з’являвся Грем і гнав їх назад у шеренгу. Варварам настала пора вже б показатися, якщо вони збиралися сьогодні нападати. Рогаль відчував, що починає стомлюватися, але не подавав виду.
 - Варвари! – раптовий крик і звук горну привів до тями всіх кенгельців і команди всюдиходів.
З Північного лісу з дикими завиваннями потекла ріка звіроподібних варварів-мутантів. Вони бігли через лісопильню, махали кривавими шаблями, шипованими булавами, сокирами, піками і вилами.
Лучники застили в нестерпному чеканні – вони вичікували, коли варвари потраплять в зону долітання стріл. Всюдиходи мали піти в дію тоді, коли варвари зможуть оминути стрілецьку лавину.
Варвари-мутанти неслися, немов на крилах. Їх ріка нестримно наближалася. Великі страховиська з рогами, звіриними чи пташиними мордами несамовито завивали.
 - Приготуватися! – скомандував Грем Тілт, і гуртом піднялися в бойову позицію луки. – Стріляй! – натягнуті тятиви грянули одночасно. Слідом ударили катапульти.
На варварів бураном посипались стріли, і багато страховиськ попадало на землю. Вбитих топтали живі. У ряди завойовників упали камені, випущені з катапульт. У темній масі почали з’являтися дірки, але вони швидко зникали.
Знову й знову взлетіли у небо хмари стріл. Стукали катапульти, викидаючи камені. Варвари були близько – настав час випускати всюдиходи. Богаль повернув  ручник і його команда ринулась у бій. Машина смерті запрацювала.
Раптово атака варварів зазнала поразки. На всьому узліссі не залишилось ні одного варвара, який би рівно тримався на ногах. Горн замовчав. Хтось вигукнув: «Ура! Перемога!», і цей вигук підхопили інші. Люди кидали зброю і обнімали один одного. З будинків повибігали жінки із сльозами на очах.
Богаль Тамір з командою не приєднався до гурту, а лише занепокоєно думав про швидку перемогу.
 - Вони мали атакувати більшими силами. – сказав він. – Погляньте навкруг: якщо це їхні сили, то чому вони пішли на вірну смерть? А якщо варварів більше, то чому вони не навалилися усі разом? Про наслідок битви вони мали здогадатися ще з самого початку!
 - Ти вірно кажеш. – погодився Парацельс. – Я здається розумію чому вони атакували такими малими силами. Варвари побачили, що їх чари не діють і перевіряли наші сили. Ми повинні готуватися до чергової атаки, а вона не за горами.
Марголін здригнувся:
 - А якщо їх там по кілька тисяч на селище? Що тоді?
 - Будемо надіятися, що це не так! – сказала Коалін Теран. – Зараз потрібно дізнатися, як справи на інших фронтах. Я направлю туди гінця і через кілька годин ми матимемо свіжі новини, якими б вони не були.
Розділ 4
Пекельне полювання
Коалін Теран настирливо шукала хоча б якісь сліди свого брата у Світі Мертвих. Вона розпочала пошуки з Кріанонської ущелини – останнього достовірно відомого його місцеперебування. Тільки через те, що тут можна швидко пересуватися, дівчині вдалося натрапити на слід – хижину Дені Проскур, як згодом стане відомо.
У Світі сталося багатенько досить помітних змін: з’явилися духи варварів та їх тварюк, що в більшості випадків замінювали їх коней. Найбільш дивних змін зазнала природа – виник вітер, який міг одночасно віяти у двох протилежних напрямках, руйнуючи все на своєму шляху. Через це доводилося пришвидшувати пошуки й уникати повітряної стихії. На щастя, Коалін вчасно від слідкувала Меринів шлях і опинилася на кратері Драконового вулкану.
- Вони зникли у кратері?! – здивовано запитала саму себе дівчина.
- Так!
Несподівана відповідь на запитання примусила Теран вихопити зброю – бойову піку – і приставити її до горла беззахисного юнака.
 - Хто ти? Негайно відповідай, інакше тобі смерть.
 - Легше, легше! – юнак підняв руки вгору і вже в цей момент можна було помітити, що зброя, по крайній мірі, видима, відсутня. Але це не вплинуло на Коалін, що знала про можливу небезпеку. – Мене звуть Джесіум Кріос. Я з Салдеї. А ти хто і як ти тут опинилась?
 - А це вже тобі не так важливо знати. – обірвала мову незнайомця саханка. – Чого тобі від мене треба?
 - Зовсім нічого, я просто слідкував за твоїми пошуками. І ще одне, я гадаю, що зможу тобі допомогти, якщо ти звісно згодишся опустити бойову піку.
Теран опустила зброю, але залишилась на сторожі і могла у будь-який момент нанести смертоносного удару.
 - Як я зрозумів, тобі потрібно проникнути всередину вулкана, а це не так-то просто. У мене ж для цього є певні магічні можливості. То як?
 - І яку ж ти хочеш плату?
 - Ніякої. Мені самому не терпиться заглянути всередину вулкану. Хіба ж це не цікаво? – І не чекаючи відповіді, він підняв їх помахом руки у повітря.
 - Зачекай, для більшої певності я триматиму тебе за руку. – Коалін наблизилась повітрям до юнака і схопилася за нього. Тобі щось відомо про цей руйнівний вітер?
- Хтось відкриває портал між двома паралельними світами, один з яких наш власний. – засміявся Кріос.
Від цього сміху у дівчини прокотилися мурашки по шкірі, але вона придушила страх ще в зародку. ЇЇ хвилювало те, що вона не змогла від слідкувати Джуна кріоса ще до його появи. «З моїми уміннями слідопита його сліди просто не могли бути непоміченими» - запевняла себе дівчина і переконувала, що юнак прийшов з півночі, як єдиний розумний вихід із її власного прорахунку, адже вона північну сторону зовсім не перевіряла. Але ж звідки тоді він знає про портал між світами?
Спека помітно наростала. Знизу кратера стало помітно напівпрозору в’язку речовину. Саханка не встигла отямитись, як опинилась у ній, скута залізним ланцюгом, що кріпився до невидимої опори.
Коалін марно намагалася вибратися із пастки. Вона не могла проникнути у реальний світ, щось заважало їй це зробити. Холодний одріж охопив її і лише тепер вона наважилась поглянути на юнака, що виявився Володарем Долі, Повелителем Душ. Він знов стояв у своєму темному плащі, окутаний таємничими писаннями на своєму тілі. Дивно, що він її спіймав, адже ніколи до цього такого не було. Ловили тільки тих, хто мав необережність надовго затриматись у Світі Мертвих.
- Що тобі потрібно від мене? – гнівно запитала Теран. – Ти не мав права мене тут затримувати, хіба не так?
- Що не чекала, що я тебе так швидко знайду і впіймаю? Завдали ви мені мороки з Богалем Таміром, от тепер і розплачуйтесь. Якщо не скажеш, де він, то я полишу тебе тут на загибель і ти помреш від спраги та голоду.
 - Я тобі нічого не скажу! Згинь, я в тебе не вірю! Ти мерзенна вигадка боягузливих істот, ось ти хто. Я проклинаю тебе!
На непроникному обличчі бога з’явилася неприхована лють, повітряний батіг зблиснув у його руках і вдарив дівчину, але та навіть не скривилась від болю. Він бив її до того часу, поки вона не знепритомніла.
Саханка отямилася тільки тоді, коли споночіло. Це можна було помітити по шматку неба, який залишився у полі зору.
Третя частина
«Сила і вогонь»
Розділ 1
Джойя
Коли Мерін Теран, Монар Ламон і Дені Проскур прийшли до тями, вони певний час не могли збагнути, що сталося і де вони знаходяться.
Віяв холодний вітер. Небо, якщо його можна так назвати, виднілося у височині, як якісь перевернуті догори дном шпилі гір. Самотня сфера, що невідомо яким чином трималася у повітрі, освітлювала все навкруг.
Коней ніде не було видно, тільки Цахей, притулившись до ніг провидиці тривожно спав, час від часу поскиглюючи. Ламона мучив головний біль – як там не було, але перехід виявився не таким простим, як здавалося спочатку. Амулет з філонського каменя нерівномірно поблискував на світлі, що надходило з підземної сфери. Поблизу могла чигати небезпека...
Ось ми і Джойї – змучено вимовила  Проскур, допомагаючи Терану підвестися на неслухняні, неначе з вати ноги. – Напевно тут коням зовсім не місце. Добре хоч речі при нас. – скрушно додала вона, побачивши, що коней немає.
Між тим Монара кидало то в жар, то в холод. Дені, яка не на жарт схвилювалася і пройнялася тривогою про здоров’я Ламона, з допомогою Терана розклала палатку, яку вона ще заздалегідь виготовила, перебуваючи в своїй хижчині. Спальний мішок і багаття швидко зігріли коваля, а трав’яний настій Дені Проскур нормалізував стан його здоров’я. Згодом вони мали змогу підкріпитися гарячою їжею та насолодитися прохолодною водою. Їжа не була досить смачною, але, як часто казали руандці: „На віку, як на довгій ниві, всякого трапиться, всякого хліба іскоштується – і твердого, і м’якого.” Прийдешні дні обіцяли бути непередбачуваними, тож вони їли те, що мали.
Через те, що Монару Ламону потрібно було трохи поспати, щоб відновити втрачені сили, мандрівникам довелося затриматися у створеному ними таборі. Це дало змогу поцікавитися Терану питанням, яке він давно не наважувався запитати у провидиці.
Мені казала Коалін, - розпочав він розмову, - що Мінос VIII Вовче Око запроторив Богаля до темниці тільки у зв’язку з тим, що дізнався, що послання, яке він приніс від вас. Пані Проскур, чи не могли б ви пояснити в чому криється причина таких дій руандського короля?
Дені Проскур почервоніла, зніяковівши. Це ще більше зробило її гарною, бо еліксир молодості і справді чудово на неї подіяв. Вона не знала, що сказати з приводу цього, але, перевівши подих, зручно вмостилася на подушці-сидінні, запалила люльку і, зробивши кілька тяг запашного диму, розказала Меріну свою історію.
___________

Ще в ті часи, коли  на троні сидів батько Міноса VIII, родина Дені жила в королівському палаці. Батько дівчини, Квін Проскур, був чудовим казначеєм і через його руки проходили всі видатки та прибутки королівської казни.
Дені Проскур, яка ще з раннього дитинства перебувала серед благородних лордів та дам, сподобалася молодому  Міносу VIII, який виявився однолітком дівчини. Вони весь вільний час проводили разом. Принц ніколи не бував чванливим і не мав високої думки про себе, не любив вихвалятися перед іншими. Ця риса характеру молодого Міноса VIII дуже подобалася Проскур. Та згодом все змінилося...
Мати дівчини, Тірна, виявилась злодійкою. Про таку погану звичку матері не знала навіть сама Дені Проскур, а що вже говорити про її батька. Тірна крала заради небезпеки, вона крала, що відчути, як кров стине у жилах, коли хтось опиняється поряд під час крадіжки. Так тривало доти, доки її не спіймав гвардієць короля, коли вона хотіла вкрасти корону самого Мінос VII.
Їх стратили, а Дені Проскур чудом врятувалася від ганебної кари – дівчина втекла до Сахани, де стала служницею при тодішньому шахові. Там вона могла не боятися кари, адже тут всі носили чадри та чалми. Чадра – це покривало, в яке жінки Сахани, виходячи з дому, закутувалися з голови до ніг, залишаючи тільки вузьку щілину для очей, а чалма – головний чоловічий убір у вигляді довгого шматка тканини, яким обертають голову.
Тут Дені Проскур пробула більш, як п’ять років, а коли отримала платню за працю, перебралася до Міна, де відкрила свій дар передбачення майбутнього. З того часу минуло багато років, але ворожнеча не вщухла...
***
Мабуть я помилилась? – зізналась провидиця, - коли не попередила Богаля Таміра про цю тяжку обставину, але що тут вдієш?
Вибачте, що змусив вас розповісти таку сумну історію вашого минулого. – Чесно зізнався Мерін Теран. – Прийміть мої співчуття... Ви були служницею у Фахад Арени?
Проскур мовчки кивнула головою.
Те, що вони перебували в Джойї, зовсім не створювало відповідного враження від цього підводного та підземного світу. Хоч сфера і освітлювала місцевість, але зовсім не обігрівала її. З неба посипав білий, холодний сніг. Настав час рухатися вперед.
Не минуло й двадцяти хвилин, як мандрівники опинились в дорозі, тримаючи курс на долину підземного материка Джойї.
Драконів ніде не було видно. Скрізь, куди не глянь, височіли дерева. Вони були такими високими, що не давали змоги побачити, які небезпеки чигають попереду.
Менш ніж за годину сніг розпочав заважати ходьбі. Довелося зупинитись і виготовити леоли для ніг – довгі, вигнуті дощечки, обгорнуті хутром, якими можна було ковзати по сніговій поверхні.
В тайзі свіжо посипаний сніг лежав нетовстим шаром. Він не був досить хорошим для леолів, але не становив якихось видимих перешкод для подальшого руху.
Цахея довелося помістити на спину провидиці, в сумку, що чудово згодилася для нового призначення. Вітер гнав густі, наповнені снігом, хмари на північ.
Розділ 2
Полонена
Тихі, нестримні сльози падали на підлогу замку Володаря Долі. Достатньо було сльозині доторкнутись підлоги, як вона перетворювалася на льодяну краплину.
Ціону не знала, що зробити, щоб допомогти собі знайти вихід з цієї прірви. Вона раділа лише з того, що не була голодною, адже в цей зал-темницю ніхто не заходив, як їй здавалося, цілу вічність. Молода королівна ще надіялась нате, що з’явиться винуватець її страждань, або, а це набагато краще, молода людина її мрій, яка врятує її з цього незатишного, холодного замку, кому б він не належав.
Вона гадала про те, яке в неї було чудове й щасливе життя кілька днів тому. Кому й для якої цілі вона потрібна? Добре, що її хоч ніхто не мучив та катував. Тривога в серці швидко заповнювала душу Ціону Поалей.
Щоб хоч якось заспокоїтися королівна думала про свого казкового принца на білому коні. Ось він зовсім поряд, варто простягнути руку і він схопить її на коня та забере в невідомі краї, де вони виростять дітей та проведуть усе своє щасливе й безтурботне життя. Яким він буде, той перший, справжній поцілунок у житті?
Того ранку здавалось, що усе буде чудово. Ціону Поалей мала зустрітися з сином салдейського лорда – Колмогором Свіменом. Та все сталося не так, як хотілося б їй та її батькам...
Оббиті залізом двері зали з гуркотом відчинились, демонструючи дівчині свого викрадача. Це був Джун Кріос – жалюгідний чаклун, який наважився служити її батькові Міносу VIII Вовче Око.
Ціону підвелася з ліжка підготувалась з гордістю зустріти зловмисника, та її раптом з неймовірною силою відкинуло на ліжко і вона безсильно розляглась на ньому. Джун, як в нічому не бувало, відкрив ключем шафу і взяв кубок, який наповнив настояним вином. Повільно, насолоджуючись смаком, Кріос кількома ковтками випив його, а потім знов зачинив шафу.
Ціону Поалей марно намагалася підвестися, її неначе прикували до ліжка, залишивши лише простір біля голови та грудей, щоб вона могла вільно дихати.
Спокійно! – крижаний, спокійний голос прорізав тишу залу. – Не варто витрачати сили на даремну справу. Вони ще тобі згодяться для більш благородної цілі. Час виліковує рани швидко.
Час лікує їх занадто фальшиво та жорстко! – гнівно відповіла чаклуну королівна, зблиснувши гарячим вогнем у своїх блакитних очах.
В тобі й справді найкраща кров королівського роду Епохи Сходу Третьої Старості. – з задоволенням відзначив Джун Кріос, наблизившись до ліжка і нахилившись над Ціону Поалей.
Погляд королівни готовий був спопелити чаклуна на місці, та, здавалося, що  його це зовсім не тривожило. Простягнувши руку до обличчя дівчини,  він погладив її по щоках. Ціону з останніх сил намагалася позбутись дотику гарячих рук чаклуна.
-Жаль, що доведеться тебе вбити. – з сумом сказав Володар Долі.
В очах дівчини відобразився погано прихований жах.
- Не хвилюйся, це буде не так скоро! – крива посмішка відобразилася на лиці Повелителя Душ.
Поставивши порожній кубок на стіл, чаклун з усією, на яку він тільки грацією, поцілував дівчину у губи. ПО щоках королівни побігли сльози, які не були сльозами щастя. То був зовсім не той поцілунок, який сподівалася отримати Ціону Поалей вперше у своєму житті. Це був найжахливіший, найогидніший поцілунок у її житті. Цей Джун Кріос пожалкує, що простягнув до неї свою брудну руку. Він ще не знає на що здатний її батько. ЇЇ батько – Мінос VIII Вовче Око. Він король Руанди і не дозволить нікому знущатися над своєю дочкою. Кожен, хто хоч волосину зірве з її голови, поплатиться за гріх своїм життям.
Четверта частина
Ранкова зоря
Розділ 1
 Випробування
Стомлений Богаль просувався темним коридором вглиб печери. Йому було важко дихати, проте він знав, що скоро буде легше. Він йшов обтяжений важкістю Землі, йшов туди, де знаходиться Генофонд Людства, проте Богаль знав, що запустити його можна лише за допомогою Мафіру. Хто володіє Мафіром, той володіє світом.
Несподівано Тамірова рука наштовхнулася на перепону – це була стіна. Він дослідив її поверхню руками й натиснув на ледь помітну заглибину, стіна відступила вбік і на якусь мить спалахнуло світло – Богаль побачив саркофаги... Зробивши три кроки вперед, він опустився на землю і ліг, розкинувши руки в боки.
Спочатку мінець нічого не відчував, марно вдивляючись в темряву, шукаючи хоч якогось невідомого знака чи символа. Потім він відчув, як його тіло проймає озноб і печера наповнюється голубим світінням, та вже тоді він не був частинкою Матеріального світу, він плив нескінченним, бездонним тунелем назустріч тому Світлу, яке було Богом, тим Творцем, що створив Всесвіт, а разом з ним і Землю. Тут були тільки спокій і любов, більш нічого; спокій і любов.
Сліпуче сяйво не було сліпучим, воно не жахало, а вселяло блаженний спокій та величну любов Творця до свого Творіння.
– Любий Богалю! Настав час і ти знов, вже в іншій подобі прийшов до мене, щоб стати ще раз богом-рятівником Світу. –Мелодійний голос лився спокійною, теплою рікою до єства Богаля, пестячи його своєю музикою, яка була ще прекраснішою. – Ти знаєш, що для того, щоб стати Богом, ти повинен пройти три випробування. Вони не змінились, проте ти все одно можеш зробити невірний вибір, тож не помилися в ньому, адже від тебе залежить так багато людських доль і життів, що буде дуже прикро, коли твої намагання будуть марними і ти зникнеш з реальності, як нікому не потрібний привид. Я вірю, що тобі все вдасться, бо на дарма я зробив свій вибір ще на початку віків, зупинивши його на тобі. Успіху і Віри в себе!

***

Богаль сидів серед перин, закутаний у сутани й спостерігав танці напівоголених танцівниць.
– Ваше вино, султане! – улесливо всміхаючись, промовив слуга і простяг Богалю наповнений вином кубок.
Богаль його взяв, та не став відразу пити; покрутивши його в руках, з силою жбурнув на підлогу, розігнавши переляканих танцівниць.
– Мені набридли танці та вино! - владно сказав Богаль Тамір.
Занепокоєний слуга враз розігнав танцівниць і сховав вино. Низько поклонився султану і запитав:
– Чи не заперечує султан Ібрагім, якщо він вислухає упорядника? – Богаль згідно кивнув головою і сів на трон. – Упорядника! – Голосно вигукнув слуга.
В кімнату, низько кланяючись і тягнучи за собою цілу низку довгих сувоїв, увійшов упорядник. Це був округлої форми чоловік, з непомірною кількістю одягу на собі, а його пальці, та що там пальці, усі руки були у чорнилах й піску, яким він висушував свою писанину. Досить нудна людина, яка тільки і знає, що бубоніти собі під ніс та рахувати чужі гроші, по можливості, тягнучи зайве до своєї кишені. Його голос завжди дратував султана, цей раз не був винятком:
– О, султане Ібрагіме! Хай благословить вас Аллах!..
– Доповідай! Досить цих формальностей! – різко обірвав його Богаль, насупивши густі брови, які невідомо чому спадали аж до щік. На вигляд йому було не більше двадцяти п'яти років, тому з цього можна було судити, що в нього була гарячкова вдача та нетерпеливий норов, бо до влади так рано мало хто приходить без пролиття крові.
– Слухаюся, султане! – покірно і боязливо сказав упорядник, розкриваючи якийсь сувій, довжина якого явно роздратувала Богаля-Ібрагіма. - Наші сусіди знову відмовилися платити податки, вони пояснюють це тим, що податки є непомірними й несправедливими, бо їх земля належить їм вже протягом кількох століть. З Африки привезли одну тисяча триста двадцять одного раба - це обійшлося султанській казні в десять тисяч сімсот золотих монет. Гарем його величності султана поповнено шістдесятьма трьома красунями з Європи та вісімнадцятьма євнухами. Це спорожнило султанську казну на двісті тисяч золотих монет.  З Європи також повернулося дванадцять караванів з товарами на суму...
– Досить!!! – Закричав розлючений Богаль Тамір, схопившись за палаючу голову. – Я не міг цього зробити! – Переляканий упорядник відскочив убік, гадаючи, що султан шаблею відрубає йому голову. –Відпустити на волю усіх рабів, забезпечивши їх усім необхідним, і розпустити гарем, зняти з сусідів податки і повернути їм зібрані з них гроші і товари, привезені караванами багатства роздати бідним і нужденним. Це моє перше і останнє слово!!!
Спалахнуло...
***
Закривавлений ніж випав із Богалевої руки, коли він побачив, що накоїв – бездиханне тіло дівчини лежало на брудній підлозі покинутого будинку. Його руки тремтіли, а з очей бігли сльози, бо він скоїв найстрашніше, що тільки міг собі уявити – вбивство невинної людини, яка навіть комашки не могла скривдити.
– Я її вбив! О, Господи! – заволав Тамір, мало не руйнуючи себе зсередини. – Таки вбив! Моя грубість і злість доконали мене. Я більше не можу так жити... Вбити себе?!
Схопивши знаряддя вбивства, він хотів загнати ніж собі в своє зачерствіле, почорніле серце, та не зміг цього зробити, хоч, як і не намагався пересинити себе.
– Піду здамся в поліцію! А що робити!? – безумний сміх прокотився містом. – Нехай вони розсудять!
Він говорив сам з собою і кожному в цю мить, мабуть, видався б безумцем, який зовсім очманів, втік із психіатричної лікарні, не розуміє, що він робить і де знаходиться.
Годинник на місцевій вежі пробив восьму годину ранку, коли Богаль Тамір весь подертий, із закривавленими руками, прийшов до місцевого поліцейського відділення. Його враз обступили полісмени й, зачувши його зізнання, заарештували.
Самотнє перебування в одиночній камері здавалося Богалю страшнішим за смерть. Він тільки зараз відчув усю гіркоту вбивства і почав молитися Богу, благаючи простити йому цей страшний гріх. Він молився і говорив сам з собою, неначе якийсь шизофреник, що знайшов собі "невидимого друга".
– Смерть переслідує мене, проте самогубство – це страшний гріх, якого нічим спокутувати. Це й зрозуміло, адже ти помреш.
– Смерть – це чудово! – говорив інший. – Ти полишиш цей світ страждань і несправедливості, насильства та стрілянини, поринувши в світ вічного спокою, де тебе ніщо не потурбує. Вбий себе!!!
– Ні! - заволав інший Богаль. – Я не буду слухати твоїх домагань. Будь ти проклятий негіднику!
Ця безкінечна розмова з самим собою тривала ще довго, змушуючи здригатися від жаху інших заарештованих, що через решітку в дверях могли її почути.
Богаль так і не спав усю ніч, переконуючи себе самого в тому, що краще: життя чи смерть, життя чи смерть? Двері одиночної камери з протяжним стоном прочинились. Тамір замовк й підняв голову, щоб поглянути на своїх суддів – полісмен та двоє охоронців стояли в дверях.
– Пробач!  –  винувато  сказав  вусатий  полісмен,  безбоязно підійшовши до Богаля і взявши його за плече. – Ти зробив щиросердечне зізнання, але це не може змінити того, що ти вбив ще трьох дівчат. Сьогодні опівдні ти, Лайєре Смілт, будеш повішений, хоч як це не прикро.
Богаль, ледь двері причинилися, залишивши за собою полісменів, кинувся до них, весь у сльозах...
– Як же так!? – плакав він. – Я Ж РОЗКАЯВСЯ!!! ВИПУСТІТЬ МЕНЕ!!!
Руки безсильно упали на коліна, відірвавшись від залізних ґрат на дверях. Він лежав, душачи нестримні, солоні сльози...
Зашморг туго стягнув шию Богаля, коли той опинився на пласі. Вусатий полісмен також був тут, але мовчав, не сміючи підвести очей –він не міг зрозуміти чому справедливість може бути жорстокою.
– Чи бажає підсудний сказати своє останнє слово? – запитав суддя.
– Так! – через силу сказав Богаль Тамір. – Я згоден з Божою волею і ні в чому вас не виню. Це все!
– Приступити до виконання наказу!  – скомандував суддя полісмену, що стояв на пласі.
„Прощай, чудовий світе!” – подумав Богаль, коли повис у повітрі.
Спалахнуло...
***
Двоє неозброєних чоловіків, один з них Богаль Тамір, повільно йшли вулицею, інколи переступаючи через бляшанки з-під алкогольних напоїв та купи сміття.
– Ти гадаєш, що він прийде сам чи знову доведеться його розшукувати? – кисло запитав Богаль.
– Складно сказати... – відказав напарник, глянувши на повний місяць, що вийшов з-за хмар. – Думаю, доведеться сконцентруватися й трохи попотіти, щоб натрапити на слід. І треба це зробити якнайшвидше! – додав він, вказуючи на місто, яке руйнувала усіляка нечисть.
Не змовляючись, вони ступили у прірву і зникли в повітрі, немов химерні привиди. Те місце, в якому вони опинилися, важко назвати реальним: величезна кам'яна платформа висіла в пустоті без будь-якої опори.
– Привіт, мої любі! – грузло сказала раптово виникла на платформі тварюка з тулубом лева та дев'ятьма головами.  – розпочнемо гру не на життя, а на смерть!
– Стережись! – скрикнув Тамір, коли смуга пекельного вогню полетіла в бік його напарника. На щастя, той встиг вчасно відскочити й нанести відповідного удару пронизуючим торсіонним потоком.
– Скажіть, де Мафір, інакше я вас уб'ю! – лютувала найбільша нечисть на Землі.
– Спробуй! – вигукнув Богаль, утворюючи „згубний зашморг". Він пролетів точно над головами, туго стягнувши шию, але в цю мить „гірка отрута" пробила серце напарника і він, підкошений, упав на платформу.
–  „Блискавичний потік"! – вигукнув мстивий Богаль, і сніп сліпучого сяйва зірвався з його рук, вбиваючи Сатану. – Тобі дорога в НІКУДИ!!!
Опустивши руки, коли від Зла не залишилося й сліду, нірванець кинувся до друга.
– Ти будеш жити! – сказав він, наклавши руки на бездиханне тіло напарника. - Жити так, як тобі хотілося!
При цих словах тіло напарника зникло.
– Жаль, що не вдалося знайти Мафір. – сказав Богаль, підкинувши вгору нікому не потрібний шмат кольорового скла, який розбився об підлогу платформи. – Час звідси вибиратися!
Повернувшись, він нічого не впізнав, поглянувши на спокійне місто. Скрізь усе цвіло і зеленіло, наповнюючи вулиці приємним ароматом.
Маленький хлопчик грався в піску, розгрібаючи його руками. Богаль підійшов до нього, хвилинку постояв, посміхаючись, а потім почепив йому на груди медальйон: зміїну голову з розкритою пащею. Це був його напарник...
Спалахнуло...
***
Перетворившись у кульову блискавку, Богаль стрімголов вилетів з печери, високо піднявшись в небо, що встигло потемніти. Нова зоря, що засяяла на небосхилі, повідомила про пришестя бога-рятівника, який стане на захист людства.
Сокира-руйнівник зловісно зблиснула в Ріхтенових руках, зайнявши бойову позицію, та це зовсім не збентежило Заяла, що навіть не збирався доторкнутися до свого посоху-двошаблевика, який лежав підпертий до дерева.
– Опусти зброю. – сказав Штат, пригорнувши сонну Іскру до себе. – Це Богаль.
– Звідки ти знаєш? – непевно запитав Назар Ріхтен, сівши на колоду біля вогню.
– Ворог ніколи не наробить стільки шуму. – слушно зауважив стенлер.
І справді, з лісу чувся хрускіт гілок та зів'ялого листя; він рівномірно наближався. На якусь мить саханцю здалося, що навколо нірванця зблиснув голубий ореол, а потім несподівано на лісову галявину вийшов сам Богаль Тамір, вигляд якого їх приємно вразив. Бувалий мандрівник і воїн весело посміхався та легко стояв на ногах.
– Привіт, Заяле і Ріхтене! – привітався Богаль, підсівши до вогнища, щоб погріти руки і краще роздивитися друзів. – Ну, чого дивитесь,  неначе  вперше  побачили?  Може дасте  мені  чогось смачненького перекусити після довгого шляху, чи будемо так один одного і розглядати?
Немов ошпарені кип'ятком, друзі заметушилися біля вогнища, поспішаючи нагодувати голодного супутника, який задумливо дивився на зоряне небо.
– Здається, здійснилося ще одне пророцтво Селендріка Мудрого. – сказав після пізньої вечері хлопець, супутники запитливо поглянули на нього.
Не змушуючи їх чекати, Заял дістав із сумки „Пророцтва Селендріка Мудрого – від цього дня до останнього", і зачитав:
„Троє шукачів істини,
Один – Бог, двоє – супутники,
Вийдуть з забутої місцини,
Як битви великої передвісники.
Посланець Творця людей збере,
Відвідавши оплоти людські,
В Хранителя Мафір забере
І покине стіни міські.
Селендрік Мудрий 157 рік ЕСТС.
– Здавна були мудрі люди! – запевнив Тамір. – Так воно й буде, адже ми вирушаємо до Джейєра.
– Вперше про таке місто чую! – здивувався Назар Ріхтен, зачувши невідому назву.
– Тут немає чому дивуватися, – мовив Штат. – бо це місто знаходиться у Джорингії і там живе мій народ – стенлери.
Сьогодні вони не спали в літальному апараті, а зручно вмостилися на галявині, підкинувши у вогнище сухого хмизу, який весело розгорівся, сиплячи снопи іскор.
Розділ 2
Втікачі
Дводушник мчав на захід, не розбираючи дороги, наштовхуючись на круті підйоми та спуски. Погоня йшла по п’ятам і кілька разів мало не наздоганяла жертву.
Несподівано перед істотою постала значна перепона – попереду був глибокий яр з бурхливою рікою. Вона завмерла, не знаючи, що діяти, а переслідувачі, явно лютіші за будь-що, стояли тут як тут.
 - Цей дворушник відрізняється від інших, - сплюнувши, сказав Кріос. – бо він не хоче мені підкорятись.
 - Доведеться брати силою, бо мої вміння також не діють. – тумані очі Ніга Ренса зловісно зблиснули.
Мисливці зробили крок уперед, замикаючи істоту у вузьке кільце. Тоді, не задумуючись над наслідками, дводушник різко розвернувся і стрибнув у безодню, спалахнуло сліпуче сяйво й вороги побачили падаючу в бурхливий потік Ціону Поалей, а за нею і Коалін, що встигла повернутись зі Світу Мертвих.
 - За ними! – вигукнув Володар Долі, осідлавши разом з Ренсом коней, що так і норовили стати на диби від напруження.
***
Дені Проскур ледь трималася в кабіні Вобдена, бо дракон летів, збиваючи з пантелику переслідувачів, низько над землею.
 - Якщо й надалі так піде, то боюсь від нас нічого не залишиться! – гіркувато зауважив перевізник. – У вас є якісь ідеї.
 - Ну, по-перше, підхопи отих двох нещасних бігунів, бо вони друзі, – сказала Проскур, вказуючи на Коалін і Ціону, що бігли долиною. – А потім я скажу, що нам робити далі…
Ціону і Коалін не встигли отямитися, як опинились на широкій спині Вобдена і проникли до кабінки.
 - Привіт, я Дені Проскур! – привіталась провидиця, коли все ще здивовані і водночас перелякані юні леді вмостилися в кріслах. – На пояснення немає часу, тож міцніше тримайтеся, бо проблем побільшало.
Перевізник повернув свою голову в бік кабіни.
 - Я тут оцінив ситуацію: залишається плакати або сміятися. Через кілька хвилин, максимум п’ять, нас добряче підсмажать на вогнищі. То що ж по-друге, ваша геніальності?
 - По-друге ось! – вигукнула Проскур і ляснула в долоні.
Якусь мить довкола нічого не можна було розгледіти, та потім Вобден мало не налетів на мур замку Фалькенгор, в останню мить різко піднявшись вгору.
 - Невеличкий подарунок Володаря Удачі, на випадок безвихідної ситуації. Сідай ось тут, веселий бунтівнику. – Дракон-перевізник слухняно приземлився на подвір’ї замку, добряче перелякавши кількох його жителів.
 - Вілларде! – ливарник-коваль, який прямував у своїх справах до цеху, підскочив від несподіванки і поглянув на Дені Проскур, що злізла з широкої спини дракона, тримаючись з трап.
 - Вибачте, я вас… - запитання так і не встигло зірватись з губ, а слова застрягли в горлі в ту мить, коли його очі полізли на лоба, чим Нерсір став схожим на інших жителів замку Фалькенгор.
 - Я не такий жахливий, як ви думаєте! – сказав Вобден до натовпу, проте це ще більше налякало і без цього нажаханих фалькенгорців.
 - Дракон!!! – залементував Вілард і кинувся навтьоки.
 - Зупини того недоумка! – скомандувала Проскур джойєнцю і той, не гаючи ані секунди, схопив щелепами за одяг Віларда й підніс до кабіни, так і тримаючи нещасного в повітрі. Збирай нараду Фалькенгор! Зрозумів?
 - Так, так… - поспішив запевнити її коваль, а коли ледь доторкнувся землі, стрімголов помчав виконувати доручення.
Тривожна мовчанка, яка виникла на нараді, всіх бентежила і гнітила, накликаючи неподоланний смуток на душі. На головній площі Фалькенгор зібралося багато народу: від звичайних селян до винахідливих, не важливо якого статку, людей. На трибуні, яку довелося нашвидку збудувати столярам, стояла сама провидиця, трохи нервово дивлячись на натовп, що зібрався, щоб діяти, а не просто дивитися, як гине світ, не залишаючи після себе ані сліду. Дракона на площі, зрозуміло, не було – він розмістився зовсім поруч, на верхівці головної вежі, зайнявши собою майже всю площу крівлі. Його голова звісилась з вежі, й він час від часу з цікавістю блимав своїми велетенськими зеленими очима, спостерігаючи, як йому здавалось, за досить визначною подією, що повинна була врятувати Землю від загибелі.
Пролунав гонг, і натовп, який до цього часу бурхливо обговорював останні надзвичайні події, змовк.