Посм шка азовського крокодила

ПОСМІШКА АЗОВСЬКОГО КРОКОДИЛА

Глава перша
Лаштування до подорожі.


Квіта ніколи в житті не їздила в гості до бабусі. Отакі справи. Бабуся до них навідувалася, а от навзаєм, до бабусі, Квіту не пускали. Через різні причини.
Квіта закінчила восьмий клас і збиралася чудово провести канікули з гуртом старих шкільних та дворових друзів. Ходити на пляж, їздити на дискотеки, сидіти за комп”ютером. Але раптом замість цього виявилося, що вона мусить поїхати до бабусі. А все через те, що її батьки зібралися на гастролі. Таткові присудили звання лауреата й запросили за кордон разом із мамою. Лишити доньку саму в центрі Києва, без нагляду дорослих батькам і на думку не спадало. Даремно Квіта канючила, допомагаючи матусі упаковувати валізи: ”Ну мамо, ну прошу, ну дозволь мені пожити самій...”
- А хто про тебе піклуватиметься? – нервувалася мама.
- Тітонька Віра, - переконувала Квіта, - або тітонька Наталка. Або тітонька Оля.
Тітка Оля була татовою старшою сестрою. Страшенно заклопотана, вона постійно моталась у справах і наглядати за Квітою ніяк не могла. Тітка Наталка була матусиною подругою і також працювала у цирку. Проте мама не збиралася довіряти доччине виховання збудливій і легковажній подрузі.
- За нею самою слід наглядати! – відрізала мама.
Тітка Наталка не їхала на гастролі, вона залишалася , бо її син вступав до інституту. Це також не свідчило на її користь. А ще відносно тітки Наталки матуся висловилася так: „Цирк поїхав, а клоуни лишились. Клоун твоя тітка Наталка та й годі”.
Квітчині батьки працювали у цирку, то й що? Квіта не второпала, що мама мала на увазі, бо тітка Наталка працювала не клоуном, а повітряною гімнасткою. Квіта відкрила рота, щоб запитати, але мама рішуче відхилила опікунство тітки Наталки.
Останню Квітчину надію звали тіткою Вірою. Тітка Віра була їхньою сусідкою по сходовому майданчику. Проте мама тільки зареготала, зачувши про тітку Віру. Огрядній і недорікуватій тітці Вірі можна було довірити тільки наглядати у вічко за сходовим майданчиком. І більше нічого. Мама навіть не попросила тітку Віру поливати квіти, поки вдома нікого не буде. Мама не довірила тітці Вірі цю нескладну справу. Деякі квіти вона відвезла до тітки Олі й тітки Наталки, а решту залишила у консьєржки або пороздавала.
- А консьєржка? – згадала Квіта. – Адже у під”їзді чергує консьєржка! Чесне слово, мамо, можна мені залишитись? Зі мною геть нічого не трапиться.
- Павлику, - звернулася мама до татка, напаковуючи наступну валізу, - що ти стоїш, Павлику? Неси речі до машини.
Квіта хотіла випросити в батьків бодай ноутбук, але нічого не вийшло.
- Я поклала тобі шахи й нарди, будеш грати з ким-небудь.
- Люба, - сказав татко, - Люба, - спитав він у мами, - у вашому місті хто-небудь грає в шахи?
Татко мало коли бував у гостях у матусиної мами, до котрої зараз виряджали Квіту. У її маленькому провінційному містечку. Мама розігнулася. Вона звикла, що татко, тобто її чоловік зве її Любою, хоча насправді її звали не Любою.
Татко був киянином, а бабуся жила в далекому невеликому містечку.
- Коханий, - сказала мама, - у нашому містечку грають у шахи. І хлопчаки в нашому містечку розуміються на футбольних правилах. А ще у нас є пошта, телеграф і телефон. Туди приходять газети, і мешканці по телевізорах дивляться новини. О тій самій годині, що й мешканці Києва. Ми живемо в одному часовому поясі і навіть на одній планеті.
Тато вже кивав і махав руками. Він збагнув, що поставив надто гостре питання.6375зн.
Мама покинула пакувати валізу й перейшла в наступ.
- Ти не повіриш, любий, у нашому місті, де живе моя мама і звідки я родом, є банкомати, в котрих навіть видають зарплату. Грошима. У нас не міняють домоткані вовняні речі на сир і молоко, і продають кока-колу.
- Та я хіба що, я тільки спитав про шахи, - озвався тато із ванної.
Він удав, що йому конче необхідно поголитись.
„ Ще одне питання, - подумала Квіта, - і йому таки справді доведеться поголитись”.
- До речі про гроші, - недбало поцікавилася вона, - а скільки ви мені дасте?
- Гроші ми дамо бабусі, - сказав через двері татко Квіти. – Ти будеш брати у неї.
Мама, що була схилилась над валізою, знову випросталася.
- Позбавляти дітей кишенькових грошей непедагогічно! – строго промовила вона -Квіто, донечко, скільки тобі треба?
- Якщо на місяць, - відповіла Квіта, - то п”ятсот. А можна ви дасте мені ноутбук?
Тато вже гуляв по кімнаті. Ще вчора він тицьнув Квіті п”ятсот гривень, про котрі мама й гадки не мала. Про бабусю він, ясна річ, сказав просто так. Не для того, щоб подратувати мамуську, а щоб вона й справді не залишила тій усі гроші.
Квіта зрозуміла, що канікули скінчилися, навіть не почавшись. Життя проходить марно, майбутнього нема. Літнє дозвілля здавалося безнадійно зіпсованим. От скажіть, як можна перебувати в маленькому містечку у бабусі без ноутбука? Там напевне панує безмежна нудьга. І ця нудьга триватиме щонайменше протягом місяця! А якщо батькам пощастить, і з ними подовжать контракт, то й протягом літа. Життя скінчилося. У кінці тунелю видніла темрява. Хотілося лише одного: взяти та й... ні, просто, взяти з собою батьківський ноутбук з повним комплектом ігор і програм. І з інтернетом. Ноутбук міг скрасити самотність будь-якої дівчини.
„Ва-а-а-у-у!” – донеслося з-під вікон квартири звіряче виття.
- А! – стрепенулася Квіта, - А Ціаніда ми куди подінемо?
Це був її останній довід. Козир, про наявність якого в колоді, вона зовсім забула. Кіт Ціанід, підступний і ненажерливий гульвіса, верховодив усіма котячими околицями. Додому він показувався тільки, щоб нажертися й нагадати хто тут господар. Або приходив зализувати рани, одержані в сутичках з сусідськими котами. Правда таке ставалося нечасто.
Ціанідом кота назвали пізніше, коли ближче познайомилися з його вдачею. А спочатку, коли взяли пухнасте біленьке створіння із рук торговки в метро, зачаровані невинними блакитними очицями й м”якенькою вовною, одностайно вирішили назвати кошеня Пушком.
Пушок – так його звали спочатку. Втім це був не той випадок, коли кажуть: „як ви човна назвете, так він вам і попливе”. Цей буцімто Пушок невдовзі почав виявляти свій істинний норов та справдешні нахили. А потім твердо й послідовно став доводити господарям як вони помилилися у виборі даного йому імені. Тож коли настав час робити коту необхідні щеплення та заводити йому документи в районній ветлікарні, татко , у котрого Пушок напередодні пошматував улюблені планшети, ветлікарю спересердя так і сказав:
- Пишіть – Ціанід.
А якби ми з вами вміли читати думки, то почули б, що частенько, після чергової витівки кота , члени родини думають: „А бодай би ти виздихав!” Ось через це кота й нарекли Ціанідом.
Ціанід гуляв уже чотири дні. Він пропустив святкування з приводу звань лауреатів, отриманих батьками, бенкет і збирання Квіти. Він пропустив усе на світі і зараз голосив під вікном, бо любив, щоб за ним спускалися. Якщо за ним ніхто не виходив, Ціанід, погорлавши з півгодини, забирався до квартири по гілках шовковиці, що росла поруч із вікном. Проте у сусідки знизу на півгодини не вистачало терпцю, бо вона страждала на мігрень. Тому найчастіше, після гулянок Ціаніда урочисто заносили на руках додому, варто було йому кілька разів нявкнути. Його поява надихнула Квіту новими сподіваннями.
Дівчинка зробила великі очі й спитала трагічним голосом:
- Мамо, а Пушок? Хто догляне за Пушком? Він бо залишиться сам-самісінький! Він же не виживе.
Пушок, на ймення Ціанід підвивав за вікном. Його зойки щоразу ставали все наполегливішими й тужливішими. Він неймовірно хотів попоїсти.
Знизу в труби парового опалення почала гатити сусідка. Квіта дістала з валізи кофтинку й повісила на плічках назад у шафу. Тато поморщився і попрямував до дверей. Тато не був нерішучою людиною. Серед його рідні зустрічалися навіть приборкувачі хижаків. Він був рішучою людиною, проте останнє слово в родині завжди залишалося за матусею. І на це слід було зважати.
- Нічого з тією тварюкою не станеться! – відрубала мама. Щоб заглушити кота , їй доводилося розмовляти голосніше ніж зазвичай. І це додавало її словам ще більшої ваги.
- Із цим бандитом я розберуся сама. – виразно, майже по складах, але гучно, ніби президент під час новорічного телезвернення, сказала мама.
Вона зняла з плічок кофтинку й знову почала її складати до валізи. А потім розбірливо додала:
- А ти їдеш до бабусі.
Домашній улюбленець, котрого на той час приніс тато, вже ковтнув шматок м”яса і никав, щоб йому ще нам”яти.
- А як же...- почала Квіта, дивлячись на Ціаніда.
- У мами не затримуйся, - звеліла мама тату, - завезеш Квіту і назад. – Одна нога тут, а друга там!
Мама з ними не їхала. Вона звісно хотіла б провідати свою маму, але мусила збиратися на гастролі.
Задзвонив телефон.
- Квітко, - закричав у трубку Тарас. – Гайда на пляж!
- Я їду до бабусі, - убитим голосом відповіла дівчинка.
Мама закивала, знаками вказуючи їй закруглятися.
- Квітко! – закричав Тарас, - А завтра ввечері на Співочому Полі виступає Пол Маккартні.
При імені Пола Маккартні похитнувся навіть тато.
- Пол Маккартні завтра виступає в Києві!
Мама також любила Пола Маккартні. Вони з татком сподівалися до від”їзду побувати на його концерті.
Квіта лягла просто на підлогу й притулилася до Ціаніда. Можливо вона плакала?
-Квіта, - м”яко сказала мама, - ну, послухай, Квіточко...
- Мамусь, - здушено сказала Квіта, не відриваючись від Ціаніда, - можна я візьму з собою ноутбук?
Тато подався до ванної.
- Люба, - вигукнув він звідти, - Люба, та нехай дитина візьме з собою ноутбук! Та що йому вдіється? В усіх комп”ютерах дуже надійний захист „від дурня”.
- Дякую, татку, - крізь зуби прошепотіла Квіта, - я тебе також дуже люблю.
Мама з кухні закричала:
- Квіто, збігай швиденько за хлібом, треба їхати, а в нас ні хлібиночки. Та й бабусі можна прихопити.
- А ноутбук? – благально сказала Квіта, взуваючись, - можна я візьму з собою ноутбук?
У магазин вона прихопила найбільшу сумку. Вона взула черевики, куповані на потім, на наступний рік. У завеликих черевиках і з величезною торбою вона мала жалісний і недоладний вигляд. Доповнював враження скорботний вираз очей на безпорадному обличчі.
- А-а-а-а! – заволав Ціанід.
- Та бери вже! – не витримала мама.
Від радості Квіта підстрибнула. Ура! Вона їхала до бабусі! З ноутбуком! Тепер становище вже не здавалося таким безнадійним. Зазвичай батьки не вельми дозволяли їй грати на компі. Годину чи максимум дві на день. Зараз перед нею зажевріли незчисленні можливості.
Унизу фуркотіла машина.

Глава друга
БРАЗЕРСИ

Ярик і Марек були братами-близнятами. Комусь може здатися, що в житті близнюків самі пригоди, розіграші, непорозуміння та приколи .Один з них, скажімо, робить домашні завдання, а другий б”є байдики, а потім списує .Або один приміром призначає побачення, а йде на нього інший .І якщо один близнюк захворіє, то можна на двох отримати довідку і обом не ходити до школи. Можна уникати покарань, перевалюючи з однієї голови на іншу. До дошки можна виходити одному замість другого, а отриману одним оцінку „відмінно” записувати до двох щоденників.
Авжеж, деінде близнюкам так і живеться. Десь високо в горах і не в нашому районі.
А наші близнята, Марек і Ярик мешкали в маленькому українському містечку на березі Дніпра . Називалося містечко Світлогорськ. Життя в цьому містечку було прісним як вода в Дніпрі.
Марек та Ярик мали тверді принципи. Не стояти під стрілою, не запливати за буйки і не будити лихо доки воно тихо. А ще - не гуляти в Пересвистівці. Пересвистівка була передмістям містечка, де мешкали Ярик і Марек. Авжеж, їхнє містечко, хоч і маленьке, мало власне передмістя. Погодьтеся, що тільки у визначного міста є власне передмістя. Передмістя є у Парижа, у Лондона й у Нью-Йорка.
Місто було таким значним, що на мапі його навіть позначили крапкою. Біля Дніпра. Втім, дехто стверджував, що ту крапку насиділи мухи або, що то поліграфічний брак. Що хтось зі Світлогорських напевне працює в інституті географії. Але про все це: про річку, про містечко, про передмістя Пересвистівка ми поговоримо пізніше. А почнемо ми історію з Марека і Ярика.
Марек і Ярик були близнятами. Хоча їхня матуся була українка, а татко – азербайджанець. Ну подумайте, хіба знайдуться близнюки у таких батьків? Діти у таких родинах мусять геть відрізнятися один від одного. У одного сина має бути ніс картоплиною, доброзичливе обличчя й оселедець. А другий повинен мати чорне хвилясте волосся, гордовиту статуру , орлиний ніс, палку вдачу і кинджал на поясі.
Аж ніяк! Ярик і Марек вродилися високі, з прямими рівними носами і неймовірно худі. Хоча їхні батьки, тато азербайджанець і мама українка, обоє були невисокими й кремезними. Та попри всі ці негаразди, Марек і Ярик були схожі, мов дві краплини води. Або як два коти вночі. Хоча у повсякденному житті це братам ніскільки не допомагало. У Світлогорську Марека і Ярика ніхто ніколи не плутав. Тому й вони ніколи нікого не плутали, тобто не могли обманути. Чому? Бо брати жили у Світлогорську з колиски. Їх обох знали як облуплених. Нікому й на думку не спадало, що Марек – це Ярик, а Ярик –це Марик.
- Ярику! – безпомилково визначала сусідка, щойно бачила Ярика, - Ярику, передай мамі, що після обіду я до вас неодмінно зайду!
- Мареку, - питала продавщиця в крамничці на розі, - чи не бачив ти часом мого гусака?
Ніби Мареку тільки й клопоту, що слідкувати за сусідчиними гусаками! Марек і Ярик журилися, хоча справа була не в сусідках ,і не в гусаках. Найдосаднішим було те,що ніхто не плутав близнят, хоч ти трісни!
А вони ж були такими схожими!
Мешканці Світлогорська навряд чи знайшли б відмінності між двома глобусами чи між двома крокодилами або черепахами. Певне, що їм не вдалося б відрізнити один від одного двох бегемотів, чи одного ведучого ток-шоу від іншого. А ось Ярика від Марека мешканці Світлогорська відрізняли без жодних зусиль.
Тому близнюкам жилося нудно й нецікаво. Їх навіть пересвистівські не плутали. Тим більше, що навчалися вони в одній школі.
Кордон між світлогорськими та пересвистівськими проходив через лісок, зелений замок, пляж Тарзанку і пташині хатки.
У фільмах про близнят, із колекції Марека і Ярика, діти жили зовсім інакше. Життя близнюків у тих фільмах було яскравим і святковим. Їх повсякчас плутали, люди поруч із ними потрапляли в незручне становище, а близнюки виходили переможцями з будь-якої халепи.
А в Світлогорську?
Дзуськи.
Тут Ярик і Марик були не близнюки, а чотири зовсім різні людини.
Проте існувала одна місцинка, де брати відпочивали душею.
Буквально в двох кроках від міста, перед Пересвистівкою, знаходився відомчий пансіонат. Там завжди вистачало відпочивальників, і взимку, і влітку. Там крутили кіно і танцювали на дискотеках. Улітку відпочивальники більшість часу проводили на пляжі, на березі Дніпра. Пляж називався Тарзанка. На кожному прибережному дереві там було прилаштовано тарзанку. Коли хтось прямував на пляж, то повідомляв „Іду на Тарзанку”. Чи навпаки „Іду з Тарзанки”. На Тарзанці в основному відпочивали приїжджі з пансіонату. Міські загорали на своїх пляжах. Вони були не гірші, а плентати світ за очі місцеві не любили. Селищні звичайно теж користувалися власними пляжами. А на Тарзанці відпочивали люди з різних куточків України. Вони не мали ані найменшої уяви про наших Бразерсів-близнюків, Марека та Ярика. Тож саме на Тарзанці наші близнята навсправжки відпочивали. Тут вони могли нарешті поприколюватися. Кожного разу по різному.
Наприклад Ярик грав на березі з якоюсь дівчинкою чи з двома. А Марек , скажімо стирчав неподалік у кущах. Ярик ніби ненароком закидав м”яча в воду. І коли котрась дівчинка бігла за м”ячем – з води раптом показувався Марек. Він елегантно подавав дівчинці м”яча і знову пірнав. Дівчинка, тримаючи м”яча, перелякано озиралася. На березі у компанії інших дівчаток стояв Ярик, котрий щойно з-під води подав їй м”яча і розкланювався. Хлопців такі випадки непомалу тішили.
Або, бувало, Марек забирався на тарзанку, розгойдувався й стрибав у воду. А з води зазвичай виринали два Мареки.
- Я шокована, - висловилася повна пані з Вінниці, коли їй довелося це побачити, - мабуть не слід переїдати ввечері.
Пляжем котилися хвилі подиву і захвату. Близнят знімали на фото й на відео. Ясна річ хлопці обожнювали там бувати. Вони просто почувалися білими людьми. Дарма, що засмаглими до чорноти.
Звичайно Марек і Ярик намагалися вшитися на Тарзанку якнайраніше. Поки їх не запрягли пофарбувати паркана, розібрати горище чи допомогти бабусі виколупувати кісточки з вишень. Або наглядати за маленькими дітьми старшої сестри.
Звичайно це їм удавалось.
Незважаючи на те, що Мареку і Ярику сповнилося по чотирнадцять років і вони скінчили лише сьомий клас, хлопці виглядали старшими.
- Татку, - сміялися Марек і Ярик, міряючись із батьком зростом, - ми вищі від тебе!
- Не вищі, а довші, - пояснював батько.
Ярик мав зріст метр вісімдесят п”ять сантиметрів, а Марек – метр вісімдесят п”ять з половиною. Саме тому вилазити з маленького віконця під дахом їм обом було незручно. Але через двері вони виходити уникали, щоб не розбудити батьків, а іншого шляху до Тарзанки не було.
Ось і сьогодні брати прокинулися рано-вранці, прихопили плеєр, рушник, і полізли крізь крихітне вікно.
Ранок сяяв свіжістю, барометр показував нормальний тиск. Ніщо не віщувало шалених подій, котрі мали відбутися незабаром.

Глава третя
Що таке „не щастить”

Якщо у вас відсутній внутрішній голос, не варто впадати в розпач. Що важить наш внутрішній голос зараз, в добу глобального Інтернету, мобільних телефонів, супутникового зв”язку і швидкісних автострад. Зараз будь-яка інформація доступна. Навіть найбільш закрита. Інформаційні потоки пригнічують, оглушають, завантажують і перезавантажують. Тож навіть власники внутрішніх голосів навряд чи чують їх у цій какофонії.
Але якби Марек і Ярик прислухалися в ранковій тиші до своїх внутрішніх голосів, ті б напевне порадили їм поводитися обережніше.
Напередодні на Тарзанці хлопці зіткнулися з селищними з Пересвистівки. Конфлікт виник з їхнім ватажком, Рецлавом. Тоді на Тарзанці було дуже мало народу. Нові відпочивальники мали приїхати тільки сьогодні, а колишні вже роз”їхалися. Ті, котрі поприїздили, також не виходили на пляж. Перед цим Ярик і Марек проводжали двох харків”янок, трьох киянок, чотирьох вінничанок і п”ятьох галичанок. А ще п”ятьох сумчанок, шістьох полтавчанок і сімох одеситок. Ярик і Марек були неймовірно зайняті й не звернули на Рецлава жодної уваги. Рецлав із компанією вештався по пляжу, посміхався відпочивальникам і уважно роздивлявся навкруги. Пересвистівські так довго стирчали на пляжі, що брати почали нервувати. Невідомо чим би скінчилася їхня зустріч, якби несподівано не вперіщила злива. Потоки води загасили конфлікт, що розгорявся.
„Бути вкрай обережними” ось що підказав би внутрішній голос Ярику і Мареку. Але брати нічого не чули. З самого ранку вони позатикали собі вуха навушниками власного плеєра, і механічні ритми заглушали все. І внутрішній голос також. Та що там казати, ми самі вже давно не чуємо внутрішній голос нашої планети.
Ярик і Марек сьогодні страшенно поспішали. Сьогодні на пляжі мали появитися зовсім нові хлопці, і найголовніше – дівчатка. У пансіонаті цими днями проводився новий заїзд.
Брати вирішили скоротити шлях через сусідський город. Внутрішній голос напевне б порадив братам, якби вони могли його почути, що не варто скорочувати шлях через сусідські городи. Та хто його сьогодні слухає? Брати слухали плеєр. Один навушник знаходився у правому вусі Марека, а другий – у лівому вусі Ярика. Здогадайтеся, хто з братів ходив у садочку з правого боку?
Брати крадькома пробирались із двору. У сусідки баби Люби саме нудьгував припнутий ланцюгом пес Борман. Той Борман був завбільшки як теля. Ланцюга собаці вистачало зазирнути й на город. Уздрівши бразерсів, що пробиралися хазяйським городом, собацюра неабияк зрадів. З тих радощів Борман щосили рвонув назустріч непроханим гостям. Сили він мав досить і ланцюга висмикнув з корінням.
Про Бормана в містечку ходили кепські чутки. Якось, зірвавшись з ланцюга, Борман порвав кота. Ще якось прокусив два колеса у авто, що їхало повз нього. А ще колись дільничному уповноваженому Мухоїду, що задля конспірації вирішив пройти городом баби Люби, довелося рятуватися від пекельної тварюки в криниці. Дільничний геть промок, закоцюб і затаїв злість на Бормана й на бабу Любу. Наче це вона його загнала в криницю!
Ось і зараз, завзятий Борман помчав прямо на бразерсів. Ярик і Марек геть не палали бажанням стрічатися з Борманом лицем до лиця, тобто мордою до морди, я маю на увазі тет-а-тет. Марека та Ярика ніхто зі світлогорських не плутав, дарма, що вони були схожі наче два коти. Нікого це не радувало. А Борман, схоже, побачивши двох однакових хлопчиків, неймовірно зрадів.
Брати завжди думали однаково, носили однакові зачіски і стрибали в довжину на однакову відстань. На три метри й один сантиметр. Але все у світі буває востаннє. Зараз, перед загрозою Борманових зубів, брати нарешті вчинили по-різному. Вони стрибнули в різні боки, на різну довжину і дременули різними стилями. Ярик тікав дрібними кроками, дуже швидко перебираючи ногами. А Марек, навпаки понісся величезними стрибками. Захват, котрий виразив собацюра від зустрічі з братами, вселив у них жах. Марек помчав по схилу вгору, а Ярик, навпаки, побіг до байраку, за котрим розкинулася посадка. Хлопці , тікаючи, не озиралися і кожному здавалося, що Борман наздоганяє саме його. Гай-гай, яке марнославство... Між тим Борман , хто знається на звичках цепових собак, ???????рвонув взагалі в третій бік. Він почував щирий захват, але не через зустріч з братами, а тому, що вирвався на волю. Він не збирався витрачати дорогоцінний час на волі, наздоганяючи якихось телепнів.
Ярик мчав по схилу в напрямку Києва, Марек драпав у бік Варшави. Так близнюків, що досі ходили разом, розлучила лиха доля.
Бразерсам здавалося прісним життя в містечку? Їм хотілося подій, подвигів та адреналіну? То вони й бігли назустріч подіям, подвигам і адреналіну. Один вгору – до старовинного Зеленого замку, а другий – вниз, до байраку. Таким чином діти різних народів, але браття навік – Ярик і Марек – розбіглись у різних напрямках.

Глава четверта
Знахідка
Ярик нісся в бік глибокого байрака, через який не зміг би перескочити навіть Валерій Брумель. Байрак тягнувся далеко в сторони – праворуч і ліворуч. Ярикові вчувалось, що Борман позаду загарчав особливо кровожерно.
„Дух-ту-дух!” калатало Ярикове серце. Чи може то тупотіли Борманові лаписька?
Звичайно байрак обходили. Лише для екстрених випадків через нього перекинули стовбур дерева, вузенький і слизький. Завдовжки з вісім метрів. Ярик не став бігти ні праворуч, ні ліворуч. Він тверезо розсудив, що коли вже його наздоганяє Борман, то ні праворуч, ні ліворуч бігти немає жодного сенсу. Тій скотиняці наздогнати людину нічого не варто. Ярик рвонув по колоді. Ніякий Борман не зможе перебігти по стовбуру над байраком десять метрів. Зізнаюся, Ярик це зробив уперше. Він ніколи не мав самогубних нахилів.
Ярик перебіг по колоді й насмілився озирнутися. Позаду нікого не було. Жодного Бормана. Спочатку Ярик полегшено зітхнув, але потім задумався. Якщо собака за ним не гнався, виходить він даремно перебігав байрак.
„Певне Борман погнався за Мареком” подумав Ярик і поглянув на дно байраку. Байрак був глибокий. На самому дні розлилася якась чорна багнюка. Усе це мало не надто заманливий вигляд. Переходити по стовбуру назад Ярику не хотілося. Ярик копнув колоду черевиком. Стовбур поворухнувся наче живий. Цей стовбур був вкрай ненадійним місточком і довіряти власне життя хисткій архітектурній споруді хлопчик не збирався.
„Куди ж міг податися Марек? „ подумав хлопчик. „На городі він навряд чи лишився б, додому йому йти ні до чого. Найвірогідніше, подався на пляж.”
Авжеж, сьогодні брати зібралися на пляж, і більше Мареку йти не було куди.
Звідси, з цього боку байрака, на пляж можна було дістатися лише через лісок за спиною. Ярик ще раз пошкодував, що плеєр лишився у Марека, котрого Борман таки міг наздогнати, і рішуче попрямував у ліс.
У лісі було пустинно й вогко. Увечері пройшов дощ, і грунт був прохолодний і вологий. Ярик ішов лісом і насвистував. Ярик ішов, ішов, висвистував і раптом став як укопаний.
Він побачив таке, чого досі ніхто й ніколи не бачив у цьому ліску. Нехай би той хтось прожив поряд із цим лісом ціле життя.
Прямо перед собою, і не на галявині, а поміж дерев, Ярик зненацька побачив новий шикарний джип „Чероки”. Це був найгарніший автомобіль, із досі бачених Яриком. У таких авто мабуть роз”їжджають мільйонери!
- Вай- да -да -вай! Баки ягидип трамвай! - Вирвалася у Ярика таткова приказка.
„Де я?” подумав Ярик і протер очі. ”Може я в Парижі? Чи через наше містечко вже проходять межі Києва?”
Ярик роззирнувся. Ейфелевої вежі поряд не було. Не видно було й Видубицького монастиря. Зеленіла папороть і хвоя. „Мабуть я в Нью-Йорку! „ здогадався Ярик. Але жоден хмарочос неподалік не височів. І статуя Свободи не махала йому згори хустинкою.
Ярик перебував не в Парижі й не в Нью-Йорку. Він знаходився в лісі під Світлогорськом.
Ярик знову протер очі й наблизився до автомобіля. Автомобіль був лискуче чорним і дуже новим. Доглянутий, без плям та подряпин він мав вигляд святковий, ніби новорічна ялинка.
- Ух ти! – прошепотів Ярик. І оглянувся. Він говорив ледь чутно. Навіщо голосно кричати поряд з авто, котре коштує мільйони. Якби Ярик знайшов двадцятку, він і тоді не репетував би про це на весь світ. Ярик доторкнувся до машини. А потім знову сказав: - Ух ти!
Машина не розтанула. Вона так і стояла тут, майже посередині лісу і не зникала.
„Може тут знімають рекламу?” подумав Ярик.
Дерева в цьому місці росли дуже щільно, й розчинені дверцята авто заважали ялиновим гілкам.
Ярик зайшов зі сторони керма і випадково зачепив розкриті дверцята. Дверцята зачинилися, а ялинова гілка, звільнившись, навідліг хльоснула Ярика по обличчю. Хлопчик сів від болю на п”яту точку і процідив крізь зціплені зуби:
- Це не міраж.
Я б написав, що у Ярика з очей потекли сльози, проте гадаю йому б це не надто сподобалося. Тому напишу, що кілька секунд Ярик просто сидів, затуливши долонями обличчя.
- Ого... – сказав Ярик.
- Угу... – відізвалась згори якась балакуча пташка.
Не те, щоб у Ярика був обмежений словниковий запас. Брати, спілкуючись між собою, звичайно обходилися вигуками і чудово розумілися. Їм вистачало жестів, щоб зрозуміти один одного. Але Марек далеко, тож показувати жести не було кому.
Ярик відняв руки від обличчя й подивився навколо. Машина нікуди не поділася. Здавалося, що її тільки-но покинули. Значить вона зовсім недавно опинилася в цьому лісі.
Найдивовижніше, що жодних слідів на вологій землі не видно. Машина – ось вона, дверці розкриті, навіть багажник відкритий, а слідів від коліс нема. Схоже машину тут спершу поставили, а потім посадили й виростили дерева.
На сидінні валялися якісь речі, косметичка, журнали „Cool”, „Космополітен”. Ще на сидінні лежав дуже дивний поводок і нашийник. Нашийник був дуже маленький і до того ж прикрашений камінням. Може то було коштовне каміння?
Ярик нічого не став чіпати. Здалося воно йому.
Машина схоже була ціла й навіть не пограбована. На задньому сидінні лежав ноутбук. Ярик знав як виглядають ноутбуки. Поряд нікого не було. Вони були одні в усьому світі: ліс, джип „Черокі” і Ярик.
У замку стримів ключ. Як приказувала баба Люба: ”Заходь хто хоч, бери, що хоч”. Ключ стирчав у замку - сідай та й їдь. Хоч у Київ, хоч у Полтаву. Хоч у Кіровоград.
- Агов, - тихенько погукав Ярик. – Аго-о-в!
Анічичирк!
Ярика охопила непереборна спокуса сісти на це чудове шкіряне сидіння, повернути цей чудовий симпатичний ключ, завести цю чудову машину, джип „Чероки” і проїхати на ній хоч би метрів чотириста.
„Обійду навколо машини ще раз” вирішив Ярик. „Якщо нікого не зустріну...”
Цікаво, кого він хотів зустріти? „...то сяду за кермо і трішечки пограюсь”.
Ярик обійшов шикарний автомобіль раз, іще раз, але ніхто так і не появився.
Щоб обійти машину, Ярику довелося здорово потрудитись. Навколо не те, що не було дороги, навколо дуже щільно стояли дерева. Здавалося, машину опустили сюди за допомогою гелікоптера.
- Як же ти сюди потрапив? – тихенько поцікавився Ярик у джипа. – І куди поділися твої господарі?
Ярик зовсім був зібрався посидіти за кермом, проте зненацька до нього причепився великий джміль. Деякий час хлопчик відмахувався від комахи. А потім почув голоси. Ярик підвів голову. Голоси лунали віддалік.
Переважна більшість близнят люди дуже обачливі. Ярик не був винятком. Він подумав, що йому не слід зустрічатися біля цієї машини будь з ким. Взагалі то він був правий. Уявіть собі, що б ви сказали, якби побачили геть стороннього хлопчака біля вашого, полишеного всього на секунду, джипа „Чероки”? Сподобалось би вам таке?
Ярик напружено дослухався до голосів. Він ступнув назад і під його ногою щось хруснуло. Хлопчик здригнувся й подивився вниз. Під його ногою лежав роздавлений мобільний телефон. Телефон роздавив не Ярик. Це зробили до нього. Модель була неймовірно дорога й хлопчик мимоволі підняв телефон. Телефон розвалився просто у нього в руках.
Голоси між тим наближалися.
- Ідіот! – кричав хтось басом. – Недоумок! Ти їх упустив! Ти упустив їх обох! На біса мені без них ця машина?! Мені потрібна не машина, а вони!
Бас не називав нікого конкретно і не зрозуміло було, кого він мав на увазі. Але бас згадував про машину, і тому Ярик не виключав, що незабаром тут з”являться люди.
І хоча вони шукали явно не Ярика, він все одно повернувся, машинально пхнув роздавлений телефон у кишеню і дав такої тяги від машини, що його недавня втеча взагалі лишилася за межами кваліфікації. Що називається дав диму. Він біг крізь кущі й ті місця, де ліс був густіший. Він боявся показатись у просвітах між деревами, щоб його не помітили.
Вибравшись із лісу й відсапавшись, Ярик оглянув знайдений телефон. Телефон був зовсім зруйнований. Ярик вже зібрався викинути його, але в останній момент подумав, що сім-карта у цьому телефоні може комусь бути дуже потрібна. Він дістав сім-карту, а уламки жбурнув у бур”яни. І закрокував на пляж. Через кілька хвилин пригода в лісі вивітрилася з його голови. Так само як і зустріч із Борманом.
На Ярика і Марека чекав чудовий день на Тарзанці. На них чекали нові захоплюючі зустрічі, знайомства з гарненькими дівчатками з різних куточків України. Перед такою перспективою тьмяніли найпрестижніші авто і найлютіші Бормани.

Глава
Втрата
Що ж трапилося з Мареком? Тоді, на городі баби Люби, Марек чкурнув у бік протилежний тому, в котрий дременув Ярик.
Марек тікав у напрямку до Варшави. Марек біг не так довго. Він проминув пташині хатки і опинився між руїн старовинного Зеленого замку. Зеленим замком ті руїни були у прадавні часи. Зараз від замку лишилися напіврозвалені стіни.
Ці руїни були дуже загадковим місцем. Кілька років тому якийсь бізнесмен намагався реконструювати замок. Він устиг очистити територію, виправив дорогу і звів риштування навколо стін замку. На цьому все й скінчилося, бо Зелений замок опирався реконструкції скільки сили. З бізнесменом безперестану щось траплялося. Викопані ями завалювало землею, будівельний вагончик зник, сторожовий пес почав до всіх лащитися, а сторож покинув пити й поступив на заочний. Бетонні плити самі собою репалися, а міська влада чинила всілякі перепони. Виникали й більш серйозні проблеми. Зрештою бізнесмен дав Зеленому замку спокій, а риштування, зведені навколо стін - лишились. Риштування ніхто з городян не чіпав. Кому потрібні неприємності? Ніхто в місті не бажав зв”язуватися з силами таємничого замку.
Марек хутенько видерся по риштуванню нагору башти й озирнувся. Бормана ніде не було. Ярика теж не було видно.
„Певне Борман побіг за Яриком” збагнув Марек. А куди побіг Ярик, Марек не зразу здогадався. Але забіг він мабуть дуже далеко і чекати його тут ні до чого. А з цього виходить що тут, на вершині сторожової вежі старого замку йому, Мареку, нема чого сидіти. Марек вирішив спуститися й піти на Тарзанку. Хлопчик сподівався, що Ярик швидко добереться до пляжу. Без брата він почував себе незатишно. Уявіть, що ви звикли крутити в руках ключі з брелоком, або гризти олівця, або носити бейсболку, або слухати плеєр. І раптом виявляється, що в руках у вас нема ключів, в зубах нема ручки, а в вухах – навушників. Уявіть, що й бейсболку ви загубили. Правда ви одразу це відчуєте? Коли немає поруч брата-близнюка, почуваєшся майже так само, тільки ще гірше.
Крім того, у старому замку знаходитися було трохи лячно. Про нього котилася погана слава. Ту славу підтверджували різні загадкові факти. Наприклад у старому замку, де були самі стіни без даху, ніколи нічого не росло – ні трава, ні кущі, ні дерева. Подейкували, що тут водяться справжні привиди. У місті, звичайно в це не надто вірили, але над замком частенько здіймався дим, а вночі видніли відблиски полум”я.
Настрій у Марека зіпсувався, і він поквапився на пляж.
Проте коли він дійшов до пляжу, настрій у нього не поліпшився. Дарма, що там загоряли кілька найчудовіших дівчаток. Навпаки, настрій у Марека впав нижче плінтуса. Пляж виявився захоплений прибульцями з Пересвистівки.
Прибульці з Пересвистівки шалено упадали навколо вродливих дівчаток. Пересвистівські напропале грали в пляжний баскетбол. Негідники з Пересвистівки вчили дівчаток пірнати з кручі й розгойдували їх на тарзанках. Вони притягли купу накачаних камер і влаштовували справжні водні вистави.
Місце на Тарзанці, здавалося назавжди відвойоване бразерсами , виявилося зайнятим. Зайняте свистунами з Пересвистівки!
Тож коли нарешті прибіг Ярик і кинувся до брата, Марек не зрадів. Марек був темний як ніч.
Ярик ще нічого не второпав, а Марекові стало ясно, що їхнє життя покотилося під укіс. Доки вони гаяли час, тікаючи від баби Любиного собаки , селищні захопили Тарзанку.
Пам”ятаєте, я вам розповідав про внутрішній голос? Як би вас не приваблювала гучна музика, завжди виберіть часинку, щоб побути наодинці з собою. Щоб прислухатися до свого внутрішнього голоса.
Досі селищні не надто часто заходили на Тарзанку. Біля Пересвистівки вистачало пляжів.
Те, що змусило їх явитися сюди, пояснювалось досить просто. У селищі жило чимало людей, котрі обслуговували пансіонат. Коли адміністрація відомого українського телеканала викупила у пансіоната майже всі путівки на заїзд, про це ясна річ негайно дізналося все селище. Селищні зрозуміли що ось-ось у пансіонаті появляться відомі ведучі , режисери й артисти, і звісно, їхні діти. Компанія селищних на чолі з Рецлавом вирішила, що завести корисні знайомства серед працівників відомого телеканалу буде для них не зайвим.
На Тарзанці Ярик і Марек зазвичай знаходилися в центрі уваги. Ось до чого прагли бразерси. Тут вони могли себе проявити як близнята. Ними цікавилися, ними захоплювалися.
Але сьогодні було по-іншому.
На той час коли брати прибули на Тарзанку, там уже виступав вискочка Рецлав. Селищні влаштували для пансіонатських справжнісіньке шоу. Вони пірнали з очеретинами й пропадали з виду, щоб через п”ятнадцять хвилин випірнути за спинами відпочивальників. Вони організовували ігри в пляжний волейбол, залучаючи до гри найчарівніших дівчаток. Вони розгойдувалися по двоє, по троє на тарзанках, злітали в повітря, хапалися за руки, якийсь час планерували й шубовстали в воду. Вони фотографували й фотографувалися. Дівчатка вже знали селищних в обличчя і кричали через весь пляж:
- Рецлав, Рецлав, кинь м”яча!
- Рецлав! Навчи мене стрибати з тарзанки!
- Рецлав! Допоможи мені стати на камеру!
Пересвистівські, котрих іще вчора ніхто на Тарзанці не знав, зараз були за „стареньких”. Серед нових відпочивальників вони були за старих. Їхні зображення були вже в усіх фотоапаратах і мобільниках.
Тож коли нагодився Марек, гурт на чолі з Рецлавом зустрів його дружним реготом. Рецлав, як завжди, заїкаючись, озвався:
- Привіт, Ке-ке-ке-марику!- натякаючи, що хто не встиг, той спізнився.
Наймолодші пересвистівці жбурляли в нього пісок.
Якби брати появилися на Тарзанці рано-вранці, вони ще змогли б щось виправити. Вони також почали б жартувати й приколюватися. Авжеж, близнята, схожі один на одного, мали більше шансів на успіх, ніж неотесані селищні. Проте Марек надійшов пізно і один, без Ярика, котрий збирав у лісі автомобілі. Марек залишився без підтримки і чорнів спостерігаючи як ЗАЖИГАЮТЬ пересвистівські. Рецлав саме бісився у воді з двома київськими дівчатками, коли прибіг Ярик і поліз до Марека з дурнуватими оповідками про покинуті в лісі авто.
І хоча як правило близнята розуміли один одного з півслова, цього разу Марек досить довго пояснював Ярику, що він про нього думає. Ярик не відчував за собою вини і ще не до кінця осягнув глибину їхньої поразки.
Прихід братів завжди викликав пожвавлення й цікавість. На жаль сьогодні ніхто не звернув уваги ні на Марека, ні на Ярика. Ні11хто, крім селищних.
Увага нової зміни була прикута до узурпаторів із Пересвистівки. Рецлав і компанія трудилися щосили. Вони показували трюки, підглянуті раніше у Ярика й Марека, вони користувалися прийомами, котрим навчилися у братів. Вони заволоділи серцями відпочивальників, котрі по праву мали належати Мареку і Ярику!
Бразерси не збиралися здаватись. Ярик побіг у воду. Він горлав, ляпав п”ятами по мілководдю, оббризкував пляжників. Він несамовито привертав до себе увагу. Він розігнався, підстрибнув, пірнув і під водою поплив до очерету. Марек знав, що йому робити. Зараз хтось помітить, що хлопчина пірнув і довго не випливає. Марек міг піти на тарзанку, стрибнути, аж потім винирнути разом із братом Яриком. Марек знав що це виглядає насправді круто. Він трохи прояснів, встав, та обтрушуючи долоні від піску, рушив до тарзанки. Але на тарзанку його не пустили. Там юрмилися пересвистівські на чолі з Рецлавом. Марек спробував залізти на одну, потім на іншу, і ще раз на іншу, але йому заступали дорогу. Його нікуди не пускали. А в цей час з боку пляжа почувся галас
-Гей, тут якийсь хлопчина не випірнув! Тут якийсь хлопчик пропав!
- Він випірнув, пані! – загукав Рецлав, - Не хвилюйтеся, пані, ось він!
Селищні загаласували, вказуючи на Марека. Сполохана тітка озирнулася й заспокоїлася.
- Ей! – крикнув Рецлав, - Хто хоче погойдатися? Навчаю безкоштовно! Вільний політ, море задоволення!
Пересвистівські заходилися розгойдувати на тарзанках приїжджих дівчаток. Серед дівчаток траплялися навіть дуже гарненькі.
Марик скреготнув зубами. Він побіг до води. Він хотів із Яриком влаштувати шоу близнюків.
Проте Рецлав знову його випередив.
Він уже грав на березі в пляжний волейбол, заразливо сміявся, подавав точні паси і захоплено хвалив кожного, хто влучив по м”ячу.
Багатьом пляжникам це дуже подобалося. Рецлав їм теж подобався.
Увечері, - гукав Рецлав, - розкладемо багаття й будемо пекти картоплю!
Еге ж, компанія селищних твердо вирішили замінити на Тарзанці Ярика й Марека.
- Нічне ворожіння, стрибки через багаття! Коні, водопій, солома! Вінки по річці! Тільки у нас!
- Ура! Браво! – кричала вдячна юрба. У всякому разі молодь.
Бразерси зрозуміли, що цього разу переміг Рецлав. Ярик і Марек стали в повний зріст. На двох він становив три метри сімдесят сантиметрів. Хлопці збиралися вчинити щось таке...
- А ще, - не вгавав Рецлав , - У нас є смола й пух! Останній атракціон! Нарегочетесь! Виступають любителі! Виступають бажаючі, щоб їх вимазали в смолі й обваляли в пуху!
Рецлав не жартував. Ярик і Марек второпали, що останні слова призначалися саме для них.
Якщо вони не відступляться. Хлопцям не світило бути вимазаними смолою й виваляними в пуху. Вони позбирали розкидані по пляжу речі і, крізь кущі вирушили додому.
У заростях їх наздогнав Рецлав. За ним стояло чоловік п”ятнадцять селищних. Рецлав підстрибнув і вдарив Марека в око. Під Марековим оком синець неодмінно з”явиться. Під Яриковим оком синець уже був. Хлопці мовчки стерпіли останню витівку Рецлава. За ним стояло двадцять чоловік, а всього на пляжі їх вешталося майже тридцять. Крити Ярику й Мареку не було чим. Вони понуро поплентали додому. Життя скінчилось.
Це був бах! Це був бах-бах! Це був „Ай-ай-ай”!
Бах-бах! Ай-ай-ай! Любий зайчик, не вмирай!
Таке частенько трапляється в житті. Такі випадки швидше як правило, ніж як виняток. Варто тобі спізнитися, і твоє місце виявляється зайняте ким-небудь іншим. Саме це сьогодні й відбулося.
 

Добавить комментарий Комментарий: 0
05:45      Добавить запись в цитатник Изменить/удалить это сообщение
Глава
Незнайомка
Ярик і Марек понуро брели в Світлогорськ, де на них чекали сусіди, знайомі і звичайне прісне життя. Вони прямували в місто, де було байдуже жити чи не жити, де їх ніколи не плутали, де вони не були загадкою, де Ярик був Яриком, а Марек був Мареком.
Бразерси поверталися в місто й кипіли обуренням і злостю. Вони складали плани помсти один фантастичніший від іншого. Але Ярик і Марек не збиралися здаватися, вони вірили у те що повернуться на тарзанку переможцями, дарма що у Ярика світив ліхтар під правим оком, а у Марека під лівим. Вони були впевнені у тому, що ніколи не схочуть жити сірим, прісним, розміреним життям.
- Завтра повернемося й навішаємо пересвистівським! – лютував Ярик.
- Авжеж! – стискав кулаки Марек.
Плани помсти виникали так само швидко як повітряні замки і так само швидко розвіювалися.
Ярик і Марек поверталися додому. Яким шляхом вони поверталися? Та хіба це має значення? Має значення лише те, що коїлося у них на душі, а на душі у них коїлося казнащо. Ярик і Марек були роздавлені, принижені, просто розчавлені. Занурені у власні проблеми, вони не дивилися навколо.
- Агов, - почувся голос, - Агов, хлопці, ви тутешні?
Ярик притримав Марека за рукав. Перед ними стояв незнайомець. Чоловік скидався на Фантомаса, з відомого фільма Луї де Фюнеса.
- Хлопці, ви тут усіх знаєте?
- Всіх! – не зразу відповів Марек.
- Ми шукаємо біляву дівчинку, приблизно вашого віку. Ми знаємо, що вона не живе у вашому місті. Ви тут усіх знаєте, чи не зустрічалась вам часом незнайомка?
Марек і Ярик переглянулися. Вони знали місце, де було багато незнайомих білявих дівчаток, приблизно їхнього віку. Брати заперечливо похитали головами, їх не цікавили проблеми цього фантомаса, їх цікавили власні проблеми. Якщо у них не буде пляжу, якщо у них не буде Тарзанки, то що в них лишиться? Паркан, котрий потрібно пофарбувати? Город, який необхідно посапати? Магазин, у котрий потрібно бігти за хлібом?
- А я, - сказав Марек, - заліз на сторожову башту в Зеленому замку.
- А я, - сказав Ярик, - пробіг по стовбуру, через байрак у сторону лісу, уявляєш? Там глибина щонайменше три метри.
- А я... - сказав Марек.
- А я...- сказав Ярек, і обидва замовкли
Ці пригоди годі й порівнювати з Тарзанкою, ці пригоди нічого не варті, про них навіть розповідати не хочеться. Брати знову повернулися до обдумування планів помсти селищним. Марек наприклад, висунув пропозицію поцупити помпову зброю, й перестріляти усіх пересвистівських, геть не переймаючись, що магазинів зброї не було навіть у районі. Ярик вважав за краще спалити до дідька Тарзанку. Як він думав спалити Дніпро і пісок він не пояснював.
- Завтра все місто дізнається, - бідкався Ярик, - що нас витурили з Тарзанки.
- Ах, Ярику, - сказав Марек, - вже сьогодні усе місто буде про це знати.
- Завтра ж, - випнув щелепу Марек, - завтра ж знищимо Пересвистівку!
Марек підняв угору кулак, він не сумнівався у власних силах, прожектор під його оком освітлював кулак немов факел статуї свободи.
- Гей, малий, - звернувся до них незнайомий чоловік. Цей дядько мав великі руки, котрі доходили йому майже до колін. Вони були такі великі, що здавалося ніби то дві пари рук. Ярик і Марек обізвали його подумки чотирируким. Він і справді нагадував горилу.
- Ви не бачили тут незнайому дівчинку тринадцяти років? – спитав він у хлопців, помовчав і додав, - Білявку.
- Ні! – хором відповіли Марек і Ярик.
Дівчатка у новому заїзді були дуже гарні, але згадка про них роз”ятрювала рани від поразки. Вони йшли по різні боки палісаднику. У Ярика разв”язався шнурок на кросовці й він нагнувся його зав’язати.
- Ей, Мареку, - покликала з того боку палісадника тьотя Рита. Ярика, котрий нахилився, вона не помітила, – Ти не хочеш мені допомогти?
Допомогти тьоті Риті Марек аж ніяк не хотів.
- Ну ось, почалося, - прошипів знизу Ярик.
Замість того, щоб веселитися на Тарзанці, замість того, щоб купатися в променях слави й у водах славного Дніпра, замість того, щоб насолоджуватись увагою, а інколи й захватом, фотографуватися, куштувати Київські делікатеси, бразерси занурювалися у нудний світ сірої буденності Світлогорська.
Марек з досади плюнув. У Ярика він не попав випадково.
- Марек, - лементувала тьотя Рита, - Марек, ну йди вже допоможи мені.
Ярик, сидячи навпочіпки, нахилився ще нижче. Він навіть ліг би, тільки б тьотя Рита його не помітила і не запрягла. Щойно він подумав про це, як тьотя Рита згадала й про нього.
- А Ярик де? – спитала вона у Марека. – Та ходи ж хутенько допоможи мені.
Тьотя Рита продавала продукти на базарі, і цілими днями довозила з дому то одне, то інше. Вона завжди просила допомогти першого, хто потрапить їй на очі. Цього разу попався Марек, Ярик зовсім випадково лишився непоміченим.
- Йди скоріше, я на тебе чекатиму біля п”ятачка, - прошепотів Ярик. П”ятачком називали невеликий майданчик у центрі міста.
- Здрастуйте! - вигукнув незнайомий чоловік до тьоті Рити. Незнайомі люди баражували по місту, наче літаки-розвідники, – ви тут незнайому дівчинку с білявим волоссям не бачили?
Чоловік був огрядний і здавався міцним. Він мав плескате обличчя,( плоскопикий, як зразу визначив Марек) і дуже статечний вигляд.
- Чоловіче, - зраділа тьотя Рита, - чи не допоможете ви мені торби до базару донести?
Чоловік махнув рукою і пішов далі, у сторону пошти.
Ярик у цей час штовхнув Марека ногою.
- Йди вже, а то обох запряже!
Марек позіхнув, подивився на Ярика зверху вниз, на тьотю прямо і... пішов. А що йому залишалося робити? Ярик почекав кілька хвилин, і підняв голову. Прямо у вічі йому дивився той чоловік. Схоже він повернувся, побачивши Ярека. Дядько трохи почухав носа і спитав.
- Хлопче, ти тут дівчину з білявим волоссям не бачив? Вона нетутешня.
Ярек похитав головою і з незалежним виглядом рушив до п’ятачка. Він встиг зробити декілька кроків, коли біля нього зупинилася машина.
- Ей, хлопче! – визирнув водій.
- Я не бачив незнайомої дівчини з білявим волоссям, мого віку. – пробурмотів Ярик, не підводячи голови.
- Це ти про що, - не зрозумів водій.
Ярек підняв очі. Перед ним стояла 21 волга, сірого кольору. За кермом знаходився підтягнутий чоловік середнього віку, а на задньому сидінні сиділа дівчинка дивовижної вроди. Дівчинка посміхалася доброзичливо і трішки лукаво, а в очах у неї плигали чортенята.
- Ти тут живеш? – спитав чоловік. Дівчинка посміхалася. Ярику дівчинка дуже сподобалася.
- Агов! – чоловік помахав рукою перед Яриковим обличчям, - ти тут живеш?
- Ні, - чесно відповів Ярик, - я переїхав.
- Куди переїхав? – не зрозумів чоловік.
- Ну, жив там, - невизначено махнув рукою Ярик, - а переїхав на іншу вулицю.
Дівчинка засміялася. Ярик злякався, що машина поїде, а тому спитав, зацікавлено розглядаючи дівчинку.
- А що ви шукаєте?
- Нам потрібна вулиця Ярослава.
- Наліво, наліво, прямо і направо, - проторохтів Ярик, і трохи подумавши, запитав. – А вам хто потрібний?
Дівчинка зацікавлено дивилася на Ярика.
- Дякую, - сказав чоловік. Ярикове питання він проігнорував.

Глава
Шукачі
Машина поїхала. Йти за нею Ярику не хотілося, тому він повернув до п’ятачка. Дорогою зупинився біля криниці, щоб напитися, зірвав абрикосів, та й пішов собі далі. Ярик ішов головною дорогою міста. Головна дорога міста майже нічим не відрізнялася від другорядних доріг цього міста. Зате на цій вулиці була перукарня, і з неї саме виходив якийсь хлопчик, пострижений налисо. Пострижений хлопчик обтрусився і став розгублено озиратися. Цього хлопчика Ярик бачив у Світлогорську вперше, напевно приїхав до когось відпочивати на літо. Ярик не став до нього підходити. Хата тьоті Рити знаходилася недалеко від базару і Марек уже цілком міг справитися з дорученням і підійти на п”ятачок. Зненацька з провулку виїхала та сама машина з чудовою дівчинкою. Водій висунувся і сказав:
- Хлопче, здається ми заблукали, вже втретє тебе зустрічаємо.
Ярик про себе відмітив, що тільки вдруге, і подумав, що жителі великих міст взагалі схильні перебільшувати.
- Втретє тебе зустрічаємо, - повторив водій, - на одному і тому ж місці крутимося.
Дівчинка теж висунулася з машини.
- Хлопчик! – посміхнулась вона, - ваше місто зветься лабіринт?
- Я не хлопчик, - сказав хлопчик. Дівчинка здивовано підняла брови.
- Мене звати Ярик. Наше місто називається Світлогорськ.
- Брешеш ти, Ярику, - заміялася дівчинка, - татку, не слухай його. Ми вже втретє питаємо дорогу і не можемо знайти маленьку бабусину вулицю.
- Спитаємо вчетверте, – пробуркотів чоловік і роззирнувся, але на вулиці було пусто.
- У кого ми ще спитаємо?
- Ти нам скажеш нарешті як нам проїхати на Ярослава? – спитав чоловік у Ярика. Ярик подумав, а потім видав:
- Прямо, потім направо, потім наліво.
- Не знайдемо! – зітхнула дівчинка. – Вони тут всі брешуть.
Тато махнув рукою і зрушив машину. Ярик знизав плечима і знову повернув. Провулком він дійде за п’ять хвилин. Ярик гадав, що Марек вже на п”ятачку, і не помилився. Марек стояв до нього спиною, біля кіоску з морозивом. Тьотя Рита інколи відсипала дрібних грошей помічникам. Біля Ярика зупинилася машина з тим самим водієм, котрий два рази питав у нього дорогу, та сама машина де сиділа чудова дівчинка. Водій був розлючений, а дівчинка докірливо дивилася на Ярика.
- Хлопчику, – сказав розлючений водій, і вийшов з машини, - навіщо ти вводиш нас в оману?
Брови зійшлися у водія на переніссі стрілкою вниз. Марек, повернутий до Ярика спиною, з цікавістю розглядав те, що відбувається у скляній вітрині кіоску. Ярик посміхнувся, він не часто чув такі чудові вирази.Може навіть тільки в книжках читав.
- Куди я вас уводжу навіщо? - вічливо спитав він.
- Ярику, - втрутився Марек з-за спини водія, він уже відійшов від кіоска і ласував морозивом, - тебе питають, навіщо ти брешеш?
- Я брешу? – здивувався Ярик, - Коли це я брехав? Давай моє морозиво!
Водій повернувся, тепер у нього брови зустрілися вгорі. А дівчинка захоплено розглядала близнюків.
- Ви обоє Мареки? – спитала вона.
- Овва! Звідки вона нас знає? – спитав Ярик.
Водій вражено переводив погляд з одного брата на іншого. Брати відчули себе майже як на Тарзанці.
- Навіщо ти мене плутав, - спитав водій, не знаючи, кого він має на увазі. Потім трохи помовчав і спитав. – Я у котрого дорогу питав?
- У мене, - сказав Ярик.
- У мене, – сказав Марек.
- Ага, - сказав водій і зітхнув. – Здається я зовсім заплутався.
- Кажу тобі, вони тут усі брешуть. – засміялася дівчинка.
- Я вам правильну дорогу показував, - захищався Марек. – А за цього я не відповідаю. -
Він махнув рукою на Ярика.
- Він зовсім невдаха.
- Я невдаха? – обурився Ярик. Він вихватив морозиво з рук Марека. Дівчинка їм подобалася обом.
- Якщо я невдаха, то ти азербайджанець, - сказав він, - не слухайте його, він не розуміє українську мову.
Марек тим часом нахилився до дівчинки. При зрості метр вісімдесят п’ять і дитячій худорлявості це виглядало кумедно.
- Тебе як звуть? – спитав він
- Квіта. – відповіла дівчинка – А ви обоє Мареки?
- Ні, тільки я! – мотнув головою Марек, - він Ярик.
- А ти що, – спитала дівчинка - тореадор?
- Чому? – здивувався Марек. Дівчинка показала на синець під оком.
- Тореадор – я,. – пояснив Ярик. У нього теж був синець Він теж нахилився до віконця машини.
- У нас тут ціле стадо биків, а я їх приборкую. А цього, - махнув він на Марека рукою, - кури задзьобали.
- Здорові у вас кури, - засміялася дівчинка.
- А ви кого шукаєте? – спитав Марек
- Ми бабусю шукаємо. – сказав тато Квіти. – На вулиці Ярослава.
- Я вам покажу вулицю Ярослава, - сказав Ярик. – Можна?
Чоловік кивнув.
- Це мій батько! – сказала дівчинка. Брати закивали.
Ярик сів у машину і захлопнув двері. Марек залишився на дорозі. Третій раз за цей день брати розлучалися.
- Вечірній спаринг відміняється, – сказав Ярик, висовуючись із віконця. – Насиплеш курям попоїсти й випустиш на подвір’я.
Дівчинка засміялася. Навіть водій трохи посміхнувся.
- Їдьмо! – сказав Ярик.
Машина поїхала, а Марек тихесенько вилаявся. Його ніхто не почув. Навіть Ярик, хоча брат- близнюк частенько чув не тільки те, що говорив Марек, але навіть те, що він думав. Марек вирішив думати про Ярика всілякі погані речі, але в нього не виходило. А точніше зовсім нічого не виходило. Хоча він і старався. Думати погано про брата-близнюка – однаково, що думати погано про себе самого.
Поруч із Мареком знову пригальмувала машина.
- Гей, хлопче! – озвалися до нього звідти.
„Міськдовідка”, - подумав Марек. ”Хоч бери виписуй квитанції”.
Він подивився на машину. Там сиділи троє однакових чоловіків. Ми з вами обговорювали сьогодні однакових котів, однакові краплини води і братів-близнюків. Може вони й не були братами-близнюками, але вдягнені на однаковий смак, зливалися між собою, як маскхалат зливається з навколишньою місцевістю.
- Гей, хлопче! – озвався до Марека хтось із машини. – Чуєш, малий! Де живе Професор? Не знаєш?
Весь Світлогорськ знав де живе Професор.
- Що? – вдав, що недочув Марек.
Цих людей він бачив уперше. Другий спитав голосніше:
- Де мешкає Професор, малий?
- А хіба ви не дівчинку шукаєте? – спитав Марек.
- Яку дівчинку? – здивувався третій чоловік.
- Ну, таку біляву, з хвилястим волоссям, приблизно мого віку.
- Ти що, несповна розуму? – цього разу здивувався перший чоловік, він сидів праворуч від водія.
- На біса нам дівчинка! – зареготали двоє з заднього сидіння. – Нам своїх нема куди подіти!
Дядьки дружно заіржали.
- Так ви точно не дівчинку шукаєте? – по дурному перепитав Марек. – Нетутешню?
- Ти що, з глузду з”їхав? – знову зареготав здоровань.
- Ти що хворий? – підтримав його інший . - Яку ще дівчинку? Тобі українською мовою кажуть - ми шукаємо Професора. Знаєш де його хата?
Дядько втупився у Марека. Інші теж свердлили його поглядами.
- Пошуками цього чудовиська, - промовив добре поставлений жіночий голос, - зайняті всі без винятку профільні служби. І ,– різко додала жінка, - громадські організації.
Марек покосився на машину. У машині жінки не було.
- Де Професор живе?! – гаркнув дядько , що сидів праворуч від водія.
- Населення стривожене, - не вгавав жіночий голос.
- Неймовірно небезпечний звір на свободі! – майже викрикнула жінка.
- Де живе Професор?! – загарчав дядько поруч із водієм.
- Хто небезпечний звір? – розгублено спитав Марек, - Професор?
- Ні, він справді несповна розуму,- вирячився на Марека один з дядьків.
У Марека засвербіли руки. Може варто жбурнути в машину каменюку й дременути геть городами. Марек заусміхався. Марек завжди усміхався, коли нервував.
- Ти чого зуби щириш? – почали заводитися чоловіки із салона.
Марек гигикнув.
- Може він місцевий дурник? – кинув водій. Такий само здоровий, схожий на інших.
- На загальну думку, - знову заговорила жінка, - втікач може становити чималу загрозу для дітей і дрібних домашніх тварин.
Четверо дядьків осудливо п”ялились на Марека.
- Я не знаю, про кого ви кажете. – збрехав Марек і додав, щоб ніхто не сумнівався в його щирості: - Чесно! Чесне слово!
Марек був певен, що Професор жодної загрози для дітей та дрібних домашніх тварин не становить. І неправда все, що казала жінка, котра під”юджувала дивних чоловіків. Дядьки у машині очікувально дивилися на хлопчика.
- Ви на хвилі 106FM, - повідомила жінка.
„Ось чому її не було видно” подумав Марек. Дуже кмітливий хлопчик.
Чоловіки перезирнулися, той що сидів поряд з водієм махнув рукою і машина стрімко зірвалася з місця.
Глава
Професор
За розмовою Марек не помітив коли до нього підійшов хлопчик, бачений раніше біля перукарні. Незнайомий хлопчик, та ще й пострижений наголо, у Світлогорську рідкість. Зимою такого не зустрінеш. Однак на дворі стояло літо. Хлопчик купував морозиво, але Марек не схотів витрачати час на знайомство. Мареку спало на думку, що ті дядьки хочуть, мабуть завдати Професору неприємностей. Професор жив неподалік, десять хвилин ходьби. А якщо ступати навпростець довгими ногами Марека чи Ярика, то вистачить трьох хвилин. Тим більше, у дворах, де хотів пройти Марек не було собак, здатних зрівнятися з Борманом.
Професор жив у невеликому двоповерховому будинку, з просторим подвір’ям, і невеликою обсерваторією на даху. Він жив удвох з сином, котрий був на два роки старший за Марека. Їхнє прізвище було Компанченко, тож ясна річ, світлогорські хлопці охрестили сина Професора Компаном. Сам Професор був директором невеликого обласного видавництва і чоловіком допитливим та щирим. Справжній краєзнавець, він міг розповісти про Світлогорськ більше, ніж найповніша енциклопедія. Потім, коли видавництво закрили, Професор деякий час працював у школі. Професор був місцевим дивом світу. Усі диковинки, які можна було знайти. він розшукував і приносив до себе на подвір’я. Ще директором видавництва він співпрацював із місцевим музеєм, і навіть намагався відкрити реставраційну майстерню. Коли музей припинили фінансувати і поповнювати фонди, Професор став носити знахідки до себе додому. Коли у кімнатах все позаставляли, почали забивати ними горище. Потім сарай на подвір’ї, погріб. А коли в будівлях не вистачило місця, експонати стали звалювати на подвір’ї. Професор був серйозним ученим і ентузіастом, і до того ж великим жартівником. За що і страждав.
Колись, багато років тому, активісти з сусіднього району знайшли в річці вцілілий воєнний літак. Про цей випадок писали всі газети, навіть по телевізору показали сюжет. Тоді, як патріот свого району, Професор десь розкопав цілу літаючу тарілку. Він обдзвонив усі центральні й місцеві газети. Радіостанція „Свобода” якось дізналась про ту сенсаційну знахідку. Для Професора і для району настав час тріумфу.
Назва „Світлогорськ” замелькала в новинах по всьому світі. Подивитися на літаючу тарілку приїхали вчені з Всесоюзної Академії наук. Прибули комісії з секретних і несекретних відомств. Комісії швидко й компетентно довели, що знайдена Професором літаюча тарілка, ніяка не літаюча тарілка, а насправді Професор Компанченко розкопав один із перших супутників. Вважалося, що супутник згорів у атмосфері і його ніхто ніколи не розшукував.
Насправді супутник якимось дивним чином долетів до Землі і навіть не розвалився, гепнувшись у невеличке болітце неподалік від міста.
За цю знахідку Професора не похвалили і не представили до державної нагороди. Навпаки. Цілий рік його тягали по секретних установах і змушували підписуватися під формулярами про нерозголошення державної таємниці. Що саме не слід було розголошувати Професор так і не збагнув. Про супутник і без нього знала вся країна. Але папери Компанченко підписував. Бо ніхто у нього не питав, хоче він їх підписувати чи ні.
Сьогодні його хвилювала інша історія – давня. Професору спало на думку, що Світлогорськ, його мала батьківщина, за давніх часів був центром могутнього древнього князівства. А може навіть імперії. Професор зібрав купу документів, зв”язався з інститутом археології Академії Наук. Професор доводив, що кургани, розкидані навколо міста, являють собою стародавні поховання і ймовірно є прототипами єгипетських пірамід.
Замітки про дослідження Світлогорської древньої цивілізації замигтіли на сторінках газет і журналів, з”явилися в Інтернеті. Громада зацікавилася інформацією й у свою чергу почала цікавитися у місцевої влади, чому кургани не оголошують заповідними і що за дивні люди проводять на них розкопки.

Глава
План
Професор із сином, Компаном, саме знаходились у дворі. Вони клопоталися навколо своїх опудал. Обласна адміністрація вже вкотре скоротила фінансування краєзнавчого музею та ще й відняла у музею приміщення. Саме в цьому приміщенні й зберігались опудала. Опудала втратили дах над головами.
Професор зробив над двором навіс із поліетилену і понаставляв опудал. Він розраховував їх куди-небудь прилаштувати. Серед експонатів були опудала орлів, вовків, лисиць і рисі. Професор казав, що має навіть опудало горили. Він його нікому не показував, проте у малинник до нього лазити перестали.
Ігор Компан був на пару років старший від Марека. Він уже закінчив дев”ятий клас і восени збирався їхати до Києва вступати в коледж. Бразерси Компану подобалися. Він помахав рукою і привітався.
- Здрастуйте дядя Льоня, - звернувся Марек до Професора. До Професора усі так зверталися. З Ігором він поздоровкався за руку. Професор кинув гострий погляд на Марека, що надійшов зі сторони городу, на хвіртку, проте зауваження не зробив, лише кивнув.
- Дядьку Льоня, там якісь дядьки їздять по Світлогорську і допитуються де Ви мешкаєте. А ще вони розшукують якихось нетутешніх дівчаток.
- Які такі дядьки? – здивувався Професор дядько Льоня. Ігор підвів голову.
- Здорові, - чесно признався Марек. Чогось більш певного про тих людей він сказати не міг. Їхні образи зливалися в його свідомості. Бо вони таки справді були схожі один на одного.
- А що їм треба? – спитав Ігор.
Марек знизав плечима.
- Які вони з себе? – спитав Компан.
- Такі, - невизначено відповів Марек.
У Професора почало падати опудало орла і він забув про незнайомців.
- Допоможи! – гукнув він до сина, намагаючись вирівняти опудало, котре завалювалося на нього. Вони встановили експонат. Потім Професор повернувся до Марека і помітив синяк.
- А це що? – здивувався він.
- Дай помацати, - сказав Компан. – Хто це тебе?
- З Тарзанки витурили, - поділився Марек своїм горем.
- Селищні чи що? – вгадав Компан. Він знав скільки значив для бразерсів той пляж. Як він здогадався про селищних, Марек навіть уявити собі не міг.
- А де Ярик? – поцікавився Професор. – Де ти його загубив?
- Тьоті Риті допомагає, - сказав Марек, щоб не пускатися в довгі пояснення.
- Клумаки тягає, - махнув він рукою. Бо Ярик дійсно тягав клумаки. Не стане ж Марек розводитися, що Ярик поїхав на авто з вродливою дівчинкою.
Професор пройшов у хату й виніс два бутерброди з сиром. Марек і Компан запрацювали щелепами.
- Дякую, дядько Льоня, - сказав Марек.
- М-ум-м, - сказав Компан.
Дядько Льоня посміхнувся.
- З підбитим оком можна їсти, - прожувавши, сказав Компан. – Це найголовніше.
Марек прикінчив свій бутерброд ще раніше.
- Тату, - спитав Компан, - а що то за дядьки тебе шукають?
- Хтозна, - знизав плечима Професор. – Я ні від кого не ховаюся.
Марек почав розповідати як їх виперли селищні. Він кип”ятився, розмахував руками, зображував усе в діючих особах. Образа й злість знову стискали йому груди.
- Ярику теж дісталося? – спитав Компан, вказуючи на синець.
Марек не став пояснювати, що ліхтарями вони обзавелися в різних місцях. Він кивнув.
- Ач як вони розперезалися, - насупився Компан. Компан був патріот Світлогорська. Як щирий патріот свого міста він не міг дозволити, щоб якісь пересвистівські вішали під оком ліхтарі його мешканцям.
Професор задумливо почухав голову, споглядаючи опудало.
- Авжеж, - сказав він, - треба щось робити.
- Ігор, - повернувся Професор до сина, - пам”ятаєш, ми отримали з музею опудало крокодила?
Ігор кивнув.
- Алігатора, чи що? - спитав він.
Професор подумав, а потім ляснув себе по колінах. Він уже сидів у кріслі- качалці, тож йому це було не важко.
- Ти про азовського крокодила чув? – звернувся він до Марека.
- Про що-о?
- Про азовського крокодила?
Марек стенув плечима. Про азовського крокодила він нічого не чув.
- А хіба в Азовському морі водяться крокодили? – про всяк випадок уточнив він. Щиро кажучи Марек був на „Ви” з географією і достовірно не знав де водяться крокодили. Марек стежив за Лігою Чемпіонів, внутрішнім чемпіонатом і, певна річ, за братами Кличко. За географією він не стежив. Але Марек не хотів виказувати себе дурнем перед Професором й ризикнув висловити здогадку:
- В Азовському морі крокодили не водяться.
Ігор зареготав.
- Ну ти даєш! – сказав він. – У Азовському морі крокодилів сила-силенна!
Марек дивився на нього недовірливо.
- Ні, - твердо заперечив він, - нема в Азовському морі ніяких крокодилів.
- Ти ще скажи, - іронічно додав Марек, - у тундрі, або на Байкалі. Крокодили в Азовському морі не розмножуються.
- Ще й як розмножуються! – продовжував реготати Компан. – Наче кролики.
До речі, відносно фауни і флори Байкалу, Марек мав досить туманне уявлення. Він не знав напевне чи є на Байкалі крокодили.
- А в чому справа? – роздратовано поцікавився він.
- А в тому, - Професор підморгнув сину, - Мареку, що насправді в Азові є крокодил. Всього-навсього один. Про це вже знає вся Україна. Там, на Азові якийсь дивак пустив у море крокодила. Випадково чи навмисне. А може той сам утік з вольєру якогось психа або приватного зоопарку.
- І оцей крокодил, - продовжував розказувати Професор, - зараз нагонить жах на все узбережжя Азова. Там усіх охопила паніка.
Марек пригадав жіночий голос у машині дядьків, котрі шукали Професора. Голос диктора з радіо 106-FM. „То це вона про азовського крокодила” зрозумів Марек.
Чому про азовського крокодила згадав Професор, він ще не зрозумів.
- Цей крокодил, - засміявся Компан, - і допоможе нам звільнити Тарзанку від селищних.
Компан видно зразу збагнув, що має на увазі батько.
- Як же ми звільнимо Тарзанку за допомогою крокодила? – вражено запитав Марек. – Якщо крокодил в Азовському морі, а пляж Тарзанка під Світлогорськом? Де Тарзанка і де Азовське море?
Марек точно знав, що Азовське море знаходиться дуже далеко від Світлогорська.
- Як крокодил сюди потрапить? На крилах? – пожартував він. – Як ми його знайдемо? Як затягнемо на Тарзанку?
Професор і Ігор переглянулися.
- Ну ти дивак, - усміхнувся Ігор. – Та ніхто не буде тягти до Світлогорська азовського крокодила. Нащо він нам здався? Нам не потрібний азовський крокодил, нам потрібні чутки про азовського крокодила, страхітливі історії та кошмарні розповіді.
- Ну й нащо вони нам? – скривився Марек. – Я не зрозумів, - сказав він чесно.
Він чесно не зрозумів.
- Мареку, - сказав Компан, - у нас є опудало крокодила. Второпав? Опудало справжнього амазонського крокодила. Чи може нільського, я не знаю, але воно є.
- Опудало крокодила лежить у нас у повітці! У нього навіть паща може роззявлятися. І очі ніби справжні! Його робив обласний таксидерміст!
- Знаєш, що таке таксидерміст? – поблажливо спитав він у Марека.
У Марека кулаки стислися. Він знав, що був би Компан молодшим, він би йому врізав за такі слова.
- Таксидерміст, - втрутився Професор, - це спеціаліст по виготовленню опудал.
Марекові відлягло.
- Це опудало з музею. Тато взяв його на зберігання. Татку, можна ми його заберемо?
Професор кивнув.
Марек прояснів.
- Ми візьмемо опудало крокодила, - пояснив Компан, - і сховаємо його десь поруч із Тарзанкою. Потім підемо на пляж...
- Ми з Яриком туди не підемо, - буркнув Марек.
- Гаразд, - погодився Компан, - ви залишитесь із крокодилом. А я піду на пляж і почну розповідати про азовського крокодила. А ви сядете в очереті і будете гарчати, плюскотітися і показувати звідти крокодилячу морду.
Марек уявив собі ту картину й розреготався.
- Ви головне власні пики замість крокодилячих не показуйте, - докинув Компан.
Марек пропустив образу повз вуха.
- Паніка буде, - серйозно сказав він, - а відпочиваючі?
- А що відпочиваючі? – здивувався Компан. – Посидять день у пансіонаті, телевізор подивляться, у більярд пограють, у шахи. По магазинах пройдуться. Нічого з ними не трапиться. Ми навіть можемо, після того як селищні заберуться геть, показати їм крокодила, все одно після цього шоу ворогам КАПЕЦЬ.
Останнє особливо сподобалося Мареку, у нього камінь с душі впав.
- Класно! - з почуттям сказав Марек, і подивився на Компана і Професора з повагою, захопленням, і хочете вірте, хочете ні - з вдячністю.
- Чекайте, - заметушився Марек, - а якщо все відбудеться не так? Якщо вони не злякаються, начнуть на нашого крокодила полювати, а нас із Яриком виловлять?
- Притоплять вони нас за такі жарти. – переконано додав він.
- Хто? – здивувався Компан. – Пересвистівські? Та вони з Тарзанки так п”ятами накивають, тільки їх і бачили. Та вони у своєму селищі місяць купатися не будуть, на воду дмухатимуть. Ходімо крокодила дивитись.

Глава
Чужинці
- Агов, малий! – доніссся голос від хвіртки. З-за хвіртки на Компана дивилися однакові чоловіки, котрі зовсім недавно питали в нього дорогу до дому професору. – Малий, а навіщо ж ти нам збрехав?
- А що трапилося? – спокійно спитав Ігор Компан, йому ці чужинці зразу не сподобалися. – Хто вам потрібен?
- А ти хто? – спитав чоловік у Компана. – Адвокат чи що?
- Я тут живу! – сказав Компан, - Це мій дім.
- Нам підказали, що це дім Професора, - сказав інший чоловік.
- Так воно й є, – відповів Компан, - Професор мій батько.
- Поклич його,– розпорядився чоловік, ближчий до Компана. Він стояв, опираючись на хвіртку.
- А ви хто? – спитав Марек
- Ти краще замовкни, – звелів чоловік, що стояв праворуч, на вигляд вони всі були однакові. – А за брехню ще відповіси.
- Що ви до нього причепилися? Що ви від нього хочете? – спитав Ігор. – Що він вам зробив?
- Нам він сказав,що не знає де живе Профессор, а сам прибіг і доповів, - сплюнув один з прибувших.
- Ану йди сюди! – сказав він Мареку. Вигляд він мав погрозливий, обличчя інших теж не дихали приязню. Крижаний вигляд, чесно кажучи.
- Це не я! – перелякався Марек, - це ви мабуть із моїм братом балакали.
- З яким це братом? – визвірилися дядьки.
- Панове, панове, панове! – вийшов з будинку Професор. – Якщо ви шукаете мене, то й розмовляйте зі мною. Залиште у спокої дітей. Хлопці перебували тут увесь час. Що ви від них хочете?
- Як це весь час? – обурився один з приїжджих, - Ми з ним п”ять хвилин тому спілкувалися.
- Це був інший,- заперечив Ігор.
- Який інший? – набундючився головний прибулець.
- Інший значить інший! – втрутилася сусідка, котра проходила повз них і зупинилася послухати. – Інший - це мабуть його брат.
- Який брат? - не зрозумів здоровило.
- Мій брат! – закричав Марек. – Ви мабуть говорили з моїм братом.
- Яким ще братом?
- У мене брат близнюк!Він не пам”ятає хто де живе, у нього амнезія. Він навіть не знає де наш дім! Де ви його зустріли?
- Чуєш, Петро, - сказав чоловік, що вийшов з машини, теж схожий на решту чоловіків. – Той справді був з привітом. Придурковатий.
Чоловіки закивали.Усі погодилися,що придуркуватий. Ясне море. Еге ж. Звісно.
- З привітом! З привітом! – закричав Марек. – А де ви його бачили? Де ви бачили мого бідолашного брата?
- Там, неподалік, - махнув рукою здоровань.
- Дядько Льоня, я піду Ярика зустріну.
- Та йди вже, - посміхнувся професор.
А Компан підштовхнув Марека у спину.
- Бери Ярика і до мене дуйте, будемо операцію „крокодил” готувати.
- Ми швидко, – пообіцяв Марек, і спитав у чоловіків, що вже зайшли на подвір”я. – То я піду?
Глава
Лесь

Марек добіг до хвіртки і вискочив на вулицю. Ідея з азовським крокодилом захопила його. Йому кортіло зустрітися з Яриком і розповісти про план помсти пересвистівським.
Ярик не міг знати, що Марек опинився у Професора. „ Піду на Ярослава” вирішив Марек. „Там пошукаю Ярика”.
Марек повернув за ріг, і носом до носа зіткнувся з наступною несподіванкою. Точніше з одним дивом у пір”ї. Марек просто наштовхнувся на лисого нетутешнього хлопчика років дванадцяти-тринадцяти.
Марек і Ярик, та й решта мешканців Світлогорську були не дуже високої думки стосовно жителів великих міст. Найдурнішими чомусь вважали киян. А цей точно був киянином, і кимось іншим він бути не міг. Судіть самі, по-перше, пострижений наголо, тобто абсолютно під нуль. По-друге, у нього були сережки! Скажіть мені, хто крім киянина, носитиме сережку у вусі? По-третє, на ньому була сорочка на два розміри більша, ніж треба. Джинсова куртка, котра була теж на два розміри більша за потрібну, теліпалася як на опудалі. А до всього він був у шортах!
Хлопчики у Світлогорську шорти не визнавали. Це був неправильний одяг. Хай там що, а шорти практично наполовину спідниця. А який нормальний хлопчик, не шотландець, одягне спідницю, якщо він сповна розуму. А хлопчиків не сповна розуму у Світлогорську не було. Та найнедоладнішими у його одязі були черевики. Точнісінько як у клоуна. Черевики мабуть теж були завеликі і їхні носаки задиралися угору. Нічого кумеднішого у житті Марек не бачив.
Ну добре, спитаєте ви, де пір”я?
Яке пір”я?
Але ж, побачивши незнайомого хлопчика, Марек назвав його дивом у пір”ї?
Де пір”я?
Атож, пір”я не було, чого не було – того не було. Але в цілому хлопчик був неправильний. Крім того на його великому пальці виблискувала каблучка.
Його м”яке симпатичне обличчя Ярику когось невиразно нагадувало.
Хлопчик мав тонкі брови і великі губи. Під густими довгими віями яскравіли блакитні очі.
Марек хотів обійти хлопчика, але той взяв його за рукав. Марек зупинився і спитав:
- Чого тобі?
- Скажіть, – якось невпевнено сказав хлопчик, він звертався на ви і мулявся, ніби не знав про що йому питати. - Скажіть, а ця вулиця йде прямо?
- Прямо! – розвеселився Марек, так його потішило питання. – А оця, - він показав на вулицю, що вела ліворуч, - веде наліво. А ця - направо.
Ви ж розумієте, що він показав на вулицю, що вела направо.
Хлопчик дивився на Марека знизу вгору, однак того це не дивувало. На нього більшість однолітків так дивилися. Хлопчик дивився на нього саме так як слід.
- Ти до кого приїхав? – спитав Марек.
На питання таких високих людей потрібно відповідати негайно, особливо коли тобі небагато років. Однак Лесь зам”явся. І перепитав
- Я?
Ну не я ж. – звисока сказав Марек.
- Ти з Києва? – дружелюбно спитав Марек. Хлопчик йому сподобався своєю київською простотою. Кияни мишей не ловлять, він у цьому завжди був певен. Цей хлопчик підтвердив його висновки.
- Тебе як звати?
- Лесь, – на мить затнувся хлопчик і зітхнув.
- Ти мабуть до бабусі приїхав, – здогадався Марек. А потім уточнив, – Чи може в пансіонат?
- Я приїхав, - якось невиразно сказав підліток.
Неподалік від Марека зупинився чоловік, той, схожий на фантомаса, що вже звертався до нього сьогодні. Чоловік уважно подивився на дітей.
- Хлопці ви тутешні? – запитав він.
- Дівчинку шукає, - визначив Марек, - або Професора.
- Яку дівчинку? – здригнувся новий знайомець.
- Не знаю, - чесно відповів Марек. – Якусь приїжджу. Одним словом нетутешню. Якусь білявку.
- Хлопці, – сказав цей, що скидався на Фантомаса, - хлопці, котра година? Не підкажете?
Лесь подивився на годинника. Вельми крутого, до речі.
- Одинадцять, - ввічливо відповів він.
- Дякую, - подякував перехожий.
- Ти на літо приїхав? – поцікавився Марек у Леся. Марек знизив тон. Годинник справив на нього враження.
- Мене Мареком звати, - додав він і простягнув руку.
Лесь потиснув Марекову руку. Рука у Леся була м”яка і тепла.
- З нами підеш? – зненацька великодушно запропонував Марек. – Селищних із Тарзанки будемо крокодилом ганяти.
Щиро кажучи, я не знаю, хто з вас, щойно прибувши до незнайомого міста, подався б із першим стрічним хлопчиком та крокодилом ганяти селищних. З якоїсь тарзанки. На мій погляд це була більш ніж смілива пропозиція. Однак Лесь погодився негайно. Він посміхнувся, кивнув і подивився на Марека дивним, ніби ласкавим поглядом.
- Ходімо, - сказав Лесь. А потім ще пом”явся і спитав: - Мареку, а ваше місто велике?
- Велике, - відповів Марек. – Цукровий завод неподалік. Селище Пересвистівка. Пансіонат, обсерваторія, - додав він, згадавши Професора. Марек міг би додати „консерваторія”, бо вчителька співів у школі давала уроки музики. Проте природна скромність не дозволила йому про це сказати.
- А ще старовинний Зелений замок і кургани – залишки давньої цивілізації. У нас навіть той, як його... порт хотіли будувати.
Про порт Марек збрехав. Порт у Світлогорську будувати ніхто не збирався. А от земснаряд працював деякий час – прочищав фарватер.
- А як називається ваше місто? - посміливішав Лесь.
- Ти що, - здивувався Марек, - не знаєш як називається місто до якого приїхав?!
Лесь заперечливо помотав головою.
- Світлогорськ! – з гідністю сказав Марек.
- А до Києва від вас далеко? – допитувався Лесь.
- Кілометрів триста, - наугад сказав Марек. – Або чотириста.
Бо точно він не знав.
- Із селища до Києва маршрутка ходить, - додав він.
Маршрутка на Київ дійсно ходила із селища, а не з міста. Чому – ніхто не знав.
- А у мене брат є, - похвалився Марек. – Близнюк. Яриком звуть.
Марек спершу хотів притримати ці відомості, щоб пізніше пожартувати, але не втримався. Вибовкав.
- Ми схожі, ніби дві краплини води, - додав він, - нас навіть мама плутає.
- Ти ба! – захоплено сказав Лесь. Він зробив великі-великі очі. І навіть розтулив рота від подив.
Мареку сподобалося як правильно дивується Лесь.
Вулицею, назустріч одна одній проїхали дві машини. Лесь чомусь заховався за Марека.
- Не бійся, - сказав Марек, - коли що, ми за тебе заступимося. Якщо до тебе хтось сікатиметься, так і кажи, що бразерси за тебе. Нас у Світлогорську кожен собака знає. Ми за тебе підпишемось.
- А твій брат такий високий як і ти? – спитав Лесь.
- У порівнянні зі мною, - недбало зронив Марек, - ліліпут. Від горшка два вершка.
Вони вже проминули центр міста, пошту і зараз ішли по правому боці тінистої вулиці Павлова.
- А на скільки він від тебе нижчий? – зацікавлено допитувався Лесь. Йому кортіло подивитися на близнят різних за зростом, ліліпута і велетня. Та й вам би напевне було цікаво.
- На цілий сантиметр, - гордовито збрехав Марек. Насправді, якщо Ярик і був нижчий від Марека, то не більш, ніж на півсантиметра. Брати постійно росли і періодично обганяли один одного за зростом. Той хто був вищий, вважав себе за старшого. Зараз Марек був вищим.
- А тобі скільки років? – спитав Марек у Леся.
- Одинадцять, - сказав той.
- А чого це ти такий товстий? – насмішкувато поцікавився Марек.
- Я не товстий! – несподівано скипів Лесь. – Я не товстий!
Він по-справжньому образився. Від злості навіть зашарівся.
- Нічого я не товстий! – закричав він. – Второпав!
Лесь був готовий побитися з Мареком.
- Та добре, добре, - миролюбно сказав Марек, відступаючи. – Певно, що не товстий.
Він зачепив і зламав гілку з дерева, що росло край дороги.
- А нам з Яриком по тринадцять сповниться. А Компану так взагалі чотирнадцять.
- А хто це – Компан? – спитав Лесь. Він теж не хотів сваритися.
- Ігор? – здивувався Марек, - Він зараз із крокодилом. Компан, син Професора.
Мареку здавалося, що він досить розбірливо і зрозуміло пояснив Лесеві хто такий Компан.

Глава
Підготовка

Хлопчики йшли по вулиці Ярослава і розмовляли. Звідси до будинку Професора треба було половину міста пройти. Марек тішився, що знайшов собі попутника. Як і більшість близнят, він не терпів самотності й любив потеревенити.
Цієї миті з-за повороту показався Ярик. Він рухався назустріч Мареку з посмішкою до вух і розмахував руками, ніби ступав по жердині над яром.
- Ярику! Ярику! – загукав Марек. Усміхаючись, він повернувся до Леся й квапливо сказав: - Мій брат, Ярик.
- Ярику! – знову закричав Марек і почав розмахувати руками.
- Марек! – теж закричав Ярик, побачивши брата.
Вони побігли назустріч один одному. Ще б пак, вони не бачилися щонайменше півгодини!
Лесь ледве встигав за Мареком. Лесю заважали його черевики
- Ну що, знайшли? – спитав Марек, маючи на увазі дівчинку. Якщо ви гадаєте, що Марек мав на увазі ту білявку, котру шукали незнайомі дядьки, то ви помиляєтесь. Марек мав на увазі дівчинку , з якою Ярик поїхав на Ярослава.
- Як її звати?
- Її звати Квіта, – Ярик випромінював самовдоволення і роздивлявся Леся.
- Вона приїхала відпочивати чи буде тут жити? – спитав Марек.
- Тримай кишеню ширше, буде тут жити! Вона з Києва приїхала на канікули, – сказав Ярик. – А на Ярослава в неї живе бабуся.
- Відгадай, хто? – хитро примружився Ярик.
- Хто? – здивувався Марек.
- Не вгадаєш !– засміявся Ярик. – Тьотя Свєта.
- Тьотя Свєта ...– протягнув Марек і від здивування навіть доторкнувся до синця. – А чому тьотя Свєта ніколи не розказувала, що має в Києві онуку?
Ярик міг би спитати в Марека,хто він такий, щоб тьотя Свєта доповідала йому про своїх родичів, однак замість цього Ярик перевів погляд на Леся.
- А ти хто? – спитав він. – Тебе як звати?
Ярик був таким же довготелесим, як і Марек. Лесю Ярик чомусь відразу не сподобався. І синець Ярику зовсім не личив, в той час як синець,який прикрашав Марека, лівосторонній синець Марека, виглядав дуже гламурненько.
- Ти хто? – повторив Ярик своє запитання.
- Ну що ти причепився до людини, – заступився за Леся Марек. – Кажуть тобі – Лесь, він також приїхав до бабусі на літо.
- Ти знаєш, хто я? – строго спитав Ярик. І сам відповів: - Я бразерс.Я і він ,– показав Ярик на Марека, – Головні в цьому місті. У кого хочеш спитай.
- Ярику! – Марек смикнув Ярика за рукав. - Ти про азовського крокодила чув?
Марек чудово знав,що Ярик може компостувати мізки незнайомій людині довго й нудно, а йому не терпілося розповісти про план помсти, що несподівано виник. – Ти про азовського крокодила чув? – повторив Марек.
- Якого ще крокодила? – зарозуміло сказав Ярик. Він ніяк не міг відмовитись від пихатого тону.
- Про азовського, – терпляче повторив Марек.
- Це крокодил, котрий у Азовське море втік? – спитав Лесь – Я про нього в газеті читав.
Марек схвально подивився на Леся . Він поважав начитаних людей. Сам Марек ніколи не читав газет.
- Про що ви говорите? – збився Ярик
- Я щойно у Компана був ,– сказав Марек. – Ми з ним план придумали. Як селищним наваляти. У нього є суперове опудало крокодила. Ми цього крокодила напустимо на селищних.
- Клас! – видихнув Ярик. Він вже забув про Леся, – А як?
- Ми опудало в комишах сховаємо…
- І що? – перебив Ярик, – Будемо пересвистівських по черзі до нього водити і лякати?
Марек збирався відповісти, але з провулка почулися зойки і звідти вибіг Лодик.
Лодик був місцевий.Лодиком його називала мама і друзі, а для сторонніх він був Володимиром Володимировичем. Та позаяк сторонніх у Світлогорську не було, для всіх Володимир Володимирович був Лодиком.
Лодик вискочив з-за рогу, не дивлячись навкруги.Він кричав від захвату. У руках він тримав крихітного, гарнюнького собачку. Собачка був,напевне,разів у сто менший від Бормана.Таких собачок у Світлогорську ніхто ніколи не бачив.
Ярик и Марек здивовано витріщились на цуцика. Лесь сіпнувся, а собачка почав дзявуліти й виляти хвостом.
- Цюця-цяця, – цілував собачку Лодик. Від захоплення він мчав зо всіх ніг.
Побачивши Ярика и Марека,Лодик швидко загальмував, хотів повернутися й дати тягу,але запізнився.
– Гей,малий! – окликнув його Ярик. – А ну йди сюди. Що це в тебе? Звідки взяв?
Лодик неохоче наблизився. Він не міг відмовитися підійти, коли його покликали бразерси. Бразерси стояли на три сходинки вище,ніж Лодик.
- Що це? – Ярик тицьнув пальцем у собачку.Про крокодила в нього вилетіло з голови.
- Це собачка ,– пискнув Лодик.
- Бачу,що не кішка, – реготнув Ярик і потягнув до собачки руку з розчепіреними пальцями. – Цюця-цюця-цюця ,– засюсюкав Ярик.
- Дзяв! – сказала собачка й ухопила Ярика за пальця.
- От сволота! - відсмикнув Ярик руку.Він образився на собачку.
Марек засміявся,а Лесь сказав:
- Він чужих не любить, – Лесь здивовано дивився на собачку, а той щосили колотив хвостом, дивлячись на Леся.
- Як її звати? - спитав Марек у Лодика.
- Бай! – несподівано сказав Лесь. Цуцик закрутив хвостиком, немов підтверджуючи і прямо на долоні у Лодика спробував перевернутися на спину. Собача ледь не вищало від радощів.
- Бай, Бай! – погукав Лесь.
- А ти звідки знаєш? – здивувався Ярик.
Лесь знітився.Лодик дивився на Леся з повагою і з вдячністю. Лодик налаштувався отримати стусана за покусаного пальця, проте Лесь відвернув увагу Ярика.
- Я не знаю, - зніяковів Лесь, - так, у голову прийшло. Я просто бачив у кіно такого собачку, його звали Баєм.
- Дзяв! – ніжно сказав собачка, виляючи хвостиком.
- А ти що скажеш ? - спитав Ярек у Лодика.
- А я його Капустою хотів назвати, - простодушно сказав Лодик. – Я цього песика у капусті знайшов, у себе на городі.
- Значить це не твій собачка? – хижацьки спитав Ярик
- Мій! - злякався Лодик, - Я ж її на своєму городі знайшов!
- Таких собачок, – авторитетно сказав Марек, - Капустинами не називають! Вони породисті.
- Нехай буде Бай, - згодився Лодик, - все одно я його нікому не віддам. І батьку поскаржуся, - подивився він на Ярика.
- Та кому він здався, - сплюнув Ярик. Зв”язуватися з батьком Лодика він і не думав.
- Бай, Бай! – позвав Лодик.Собачка почав виляти хвостом.
- А що ти про капусту говорив? – спитав Ярик у Марека.
- Тьху, про крокодила?
- Дай потримаю,- попросив Марек у Лодика . Собачка був такий маленький, що помістився у Марека на долоні.
- Чого це ти такий маленький? – засюсюкав Марек.
- Хворів мабуть! – буркнув Ярик. – Що ти про крокодила розповідав?
- Це порода така, рідкісна! – пояснив Лесь. – Найменша порода у світі!
- Цікаво! – сказав Ярик і подивився Лесеві просто в вічі. – А звідки він тут узявся?
- А ти звідки знаеш? – спитав Лодик. – Про породу!
- У альбомі бачив! – сказав Лесь, - У мене вдома ціла купа альбомів про собак.
Лодик подивився на Леся з повагою. У Лодика вдома не було цілої купи альбомів про собак. У нього вдома була сила-силенна покришок, шин, колінчастих валів та безліч інших деталей від автомобілів.
- А ти звідки взявся? – спитав Лодик у Леся. – Як тебе звати?
- Ми його у капусті знайшли. – злорадно сказав Ярик. Ніхто, крім Ярика не реготав. Марек нетерпляче посмикав Ярика за рукав.
- Чуєш? Нам по крокодила пора йти! До Професора.
- Лодик, - спитав він,. – А ти куди прямував?
- На пляж! – поміркувавши, сказав Лодик
- А з крокодилом на селищних пополювати хочеш?
- А ви що, крокодила маєте? – зацікавився Лодик.
- Авжеж!
- Дасте подивитися?
- А ти мені Бая дав? – нагадав Ярик Лодику.
- Ти йдеш? – спитав у Лодика Марек.
- Мені додому скоро! – попередив Лодик ,– Бабуся звеліла не запізнюватися!
- Встигнемо, – пообіцяв Марек.
- Зараз до Компана забіжимо й опудало крокодила заберемо!
- А, так він неживий! - Розчаровано протягнув Лодик.
- Звичайно, а ти думав ми із живим крокодилом на полювання підемо? – засміявся Марек. - Професор нам опудало дає. Ми його прив”яжемо і будемо в комишах буцімто хижий звір туди-сюди чалапати. Біля Тарзанки.
Лодик намалював собі цю картину і сказав:
- Веди!
- Здорово вигадав! – похвалив Марека Ярик, - Тільки знаєш що? Давай з собою Квіту візьмемо?
- Навіщо нам Квіта? – здивувався Марек.
- Невже ж ми її одну покинемо? – у свою чергу здивувався Ярик.
- Дівчат нам тільки бракувало, – незадоволено сказав четвертий учасник проекту. І впіймав насмішкуватий погляд Леся.
- У неї ноутбук є! – сказав Ярик.
- Беремо! – миттєво вирішив Марек.
- Я теж за! – закричав Лодик. Він уже зрозумів, як сильно хоче, щоб Квіта пристала до їхнього гурту.
- А Квіта, це хто? – додав він.
- Так, - недбало сказав Ярик, - близька знайома, дівчинка з Києва.
Два слова з трьох у останній фразі були брехнею.
- І цього беремо? – кивнув Ярик на Леся.
Бай виляв хвостом у Леся на долоні. З тваринами він поводитись умів, а будь-якій компанії, що подорожує з крокодилом, така людина не завадить.
- Беремо!
- Беремо!- одночасно сказали Марек і Лодик.
- Беремо! – вирішив Ярик. І спитав дивлячись на Леся, - А тебе вдома відпустять?
Лесь махнув рукою.
- Тоді пішли за Квітою! – заквапився Ярик.
- Стривай! – здивувався Марек, - А крокодила хто забере? Крокодил сам на Тарзанку не прилізе.
- Крокодила ми можемо потім забрати, - сказав Ярик. Видно йому дуже хотілося знову побачити Квіту.
- У тебе стара ковдра вдома є? – спитав Марек у Лодика – Винести можеш?
- Можу! – поважно. сказав Лодик. – А навіщо?
- Крокодила вкутаємо. Якщо ми його так понесемо, весь Світлогорськ збіжиться.
- Дзяв! – сказало собача.
- Бери Лесика! – сказав Лодику Марек , - Візьмете ковдру й рушайте до Професора. Ми там на вас чекатимемо.
Лодик закивав.
 

Добавить комментарий Комментарий: 1  (17 янв. 2009 22:01)
05:03      Добавить запись в цитатник Изменить/удалить это сообщение
Глава
Підготовка

Хлопчики йшли по вулиці Ярослава і розмовляли. Звідси до будинку Професора треба було половину міста пройти. Марек тішився, що знайшов собі попутника. Як і більшість близнят, він не терпів самотності й любив потеревенити.
Цієї миті з-за повороту показався Ярик. Він рухався назустріч Мареку з посмішкою до вух і розмахував руками, ніби ступав по жердині над яром.
- Ярику! Ярику! – загукав Марек. Усміхаючись, він повернувся до Леся й квапливо сказав: - Мій брат, Ярик.
- Ярику! – знову закричав Марек і почав розмахувати руками.
- Марек! – теж закричав Ярик, побачивши брата.
Вони побігли назустріч один одному. Ще б пак, вони не бачилися щонайменше півгодини!
Лесь ледве встигав за Мареком. Лесю заважали його черевики
- Ну що, знайшли? – спитав Марек, маючи на увазі дівчинку. Якщо ви гадаєте, що Марек мав на увазі ту білявку, котру шукали незнайомі дядьки, то ви помиляєтесь. Марек мав на увазі дівчинку , з якою Ярик поїхав на Ярослава.
- Як її звати?
- Її звати Квіта, – Ярик випромінював самовдоволення і роздивлявся Леся.
- Вона приїхала відпочивати чи буде тут жити? – спитав Марек.
- Тримай кишеню ширше, буде тут жити! Вона з Києва приїхала на канікули, – сказав Ярик. – А на Ярослава в неї живе бабуся.
- Відгадай, хто? – хитро примружився Ярик.
- Хто? – здивувався Марек.
- Не вгадаєш !– засміявся Ярик. – Тьотя Свєта.
- Тьотя Свєта ...– протягнув Марек і від здивування навіть доторкнувся до синця. – А чому тьотя Свєта ніколи не розказувала, що має в Києві онуку?
Ярик міг би спитати в Марека,хто він такий, щоб тьотя Свєта доповідала йому про своїх родичів, однак замість цього Ярик перевів погляд на Леся.
- А ти хто? – спитав він. – Тебе як звати?
Ярик був таким же довготелесим, як і Марек. Лесю Ярик чомусь відразу не сподобався. І синець Ярику зовсім не личив, в той час як синець,який прикрашав Марека, лівосторонній синець Марека, виглядав дуже гламурненько.
- Ти хто? – повторив Ярик своє запитання.
- Ну що ти причепився до людини, – заступився за Леся Марек. – Кажуть тобі – Лесь, він також приїхав до бабусі на літо.
- Ти знаєш, хто я? – строго спитав Ярик. І сам відповів: - Я бразерс.Я і він ,– показав Ярик на Марека, – Головні в цьому місті. У кого хочеш спитай.
- Ярику! – Марек смикнув Ярика за рукав. - Ти про азовського крокодила чув?
Марек чудово знав,що Ярик може компостувати мізки незнайомій людині довго й нудно, а йому не терпілося розповісти про план помсти, що несподівано виник. – Ти про азовського крокодила чув? – повторив Марек.
- Якого ще крокодила? – зарозуміло сказав Ярик. Він ніяк не міг відмовитись від пихатого тону.
- Про азовського, – терпляче повторив Марек.
- Це крокодил, котрий у Азовське море втік? – спитав Лесь – Я про нього в газеті читав.
Марек схвально подивився на Леся . Він поважав начитаних людей. Сам Марек ніколи не читав газет.
- Про що ви говорите? – збився Ярик
- Я щойно у Компана був ,– сказав Марек. – Ми з ним план придумали. Як селищним наваляти. У нього є суперове опудало крокодила. Ми цього крокодила напустимо на селищних.
- Клас! – видихнув Ярик. Він вже забув про Леся, – А як?
- Ми опудало в комишах сховаємо…
- І що? – перебив Ярик, – Будемо пересвистівських по черзі до нього водити і лякати?
Марек збирався відповісти, але з провулка почулися зойки і звідти вибіг Лодик.
Лодик був місцевий.Лодиком його називала мама і друзі, а для сторонніх він був Володимиром Володимировичем. Та позаяк сторонніх у Світлогорську не було, для всіх Володимир Володимирович був Лодиком.
Лодик вискочив з-за рогу, не дивлячись навкруги.Він кричав від захвату. У руках він тримав крихітного, гарнюнького собачку. Собачка був,напевне,разів у сто менший від Бормана.Таких собачок у Світлогорську ніхто ніколи не бачив.
Ярик и Марек здивовано витріщились на цуцика. Лесь сіпнувся, а собачка почав дзявуліти й виляти хвостом.
- Цюця-цяця, – цілував собачку Лодик. Від захоплення він мчав зо всіх ніг.
Побачивши Ярика и Марека,Лодик швидко загальмував, хотів повернутися й дати тягу,але запізнився.
– Гей,малий! – окликнув його Ярик. – А ну йди сюди. Що це в тебе? Звідки взяв?
Лодик неохоче наблизився. Він не міг відмовитися підійти, коли його покликали бразерси. Бразерси стояли на три сходинки вище,ніж Лодик.
- Що це? – Ярик тицьнув пальцем у собачку.Про крокодила в нього вилетіло з голови.
- Це собачка ,– пискнув Лодик.
- Бачу,що не кішка, – реготнув Ярик і потягнув до собачки руку з розчепіреними пальцями. – Цюця-цюця-цюця ,– засюсюкав Ярик.
- Дзяв! – сказала собачка й ухопила Ярика за пальця.
- От сволота! - відсмикнув Ярик руку.Він образився на собачку.
Марек засміявся,а Лесь сказав:
- Він чужих не любить, – Лесь здивовано дивився на собачку, а той щосили колотив хвостом, дивлячись на Леся.
- Як її звати? - спитав Марек у Лодика.
- Бай! – несподівано сказав Лесь. Цуцик закрутив хвостиком, немов підтверджуючи і прямо на долоні у Лодика спробував перевернутися на спину. Собача ледь не вищало від радощів.
- Бай, Бай! – погукав Лесь.
- А ти звідки знаєш? – здивувався Ярик.
Лесь знітився.Лодик дивився на Леся з повагою і з вдячністю. Лодик налаштувався отримати стусана за покусаного пальця, проте Лесь відвернув увагу Ярика.
- Я не знаю, - зніяковів Лесь, - так, у голову прийшло. Я просто бачив у кіно такого собачку, його звали Баєм.
- Дзяв! – ніжно сказав собачка, виляючи хвостиком.
- А ти що скажеш ? - спитав Ярек у Лодика.
- А я його Капустою хотів назвати, - простодушно сказав Лодик. – Я цього песика у капусті знайшов, у себе на городі.
- Значить це не твій собачка? – хижацьки спитав Ярик
- Мій! - злякався Лодик, - Я ж її на своєму городі знайшов!
- Таких собачок, – авторитетно сказав Марек, - Капустинами не називають! Вони породисті.
- Нехай буде Бай, - згодився Лодик, - все одно я його нікому не віддам. І батьку поскаржуся, - подивився він на Ярика.
- Та кому він здався, - сплюнув Ярик. Зв”язуватися з батьком Лодика він і не думав.
- Бай, Бай! – позвав Лодик.Собачка почав виляти хвостом.
- А що ти про капусту говорив? – спитав Ярик у Марека.
- Тьху, про крокодила?
- Дай потримаю,- попросив Марек у Лодика . Собачка був такий маленький, що помістився у Марека на долоні.
- Чого це ти такий маленький? – засюсюкав Марек.
- Хворів мабуть! – буркнув Ярик. – Що ти про крокодила розповідав?
- Це порода така, рідкісна! – пояснив Лесь. – Найменша порода у світі!
- Цікаво! – сказав Ярик і подивився Лесеві просто в вічі. – А звідки він тут узявся?
- А ти звідки знаеш? – спитав Лодик. – Про породу!
- У альбомі бачив! – сказав Лесь, - У мене вдома ціла купа альбомів про собак.
Лодик подивився на Леся з повагою. У Лодика вдома не було цілої купи альбомів про собак. У нього вдома була сила-силенна покришок, шин, колінчастих валів та безліч інших деталей від автомобілів.
- А ти звідки взявся? – спитав Лодик у Леся. – Як тебе звати?
- Ми його у капусті знайшли. – злорадно сказав Ярик. Ніхто, крім Ярика не реготав. Марек нетерпляче посмикав Ярика за рукав.
- Чуєш? Нам по крокодила пора йти! До Професора.
- Лодик, - спитав він,. – А ти куди прямував?
- На пляж! – поміркувавши, сказав Лодик
- А з крокодилом на селищних пополювати хочеш?
- А ви що, крокодила маєте? – зацікавився Лодик.
- Авжеж!
- Дасте подивитися?
- А ти мені Бая дав? – нагадав Ярик Лодику.
- Ти йдеш? – спитав у Лодика Марек.
- Мені додому скоро! – попередив Лодик ,– Бабуся звеліла не запізнюватися!
- Встигнемо, – пообіцяв Марек.
- Зараз до Компана забіжимо й опудало крокодила заберемо!
- А, так він неживий! - Розчаровано протягнув Лодик.
- Звичайно, а ти думав ми із живим крокодилом на полювання підемо? – засміявся Марек. - Професор нам опудало дає. Ми його прив”яжемо і будемо в комишах буцімто хижий звір туди-сюди чалапати. Біля Тарзанки.
Лодик намалював собі цю картину і сказав:
- Веди!
- Здорово вигадав! – похвалив Марека Ярик, - Тільки знаєш що? Давай з собою Квіту візьмемо?
- Навіщо нам Квіта? – здивувався Марек.
- Невже ж ми її одну покинемо? – у свою чергу здивувався Ярик.
- Дівчат нам тільки бракувало, – незадоволено сказав четвертий учасник проекту. І впіймав насмішкуватий погляд Леся.
- У неї ноутбук є! – сказав Ярик.
- Беремо! – миттєво вирішив Марек.
- Я теж за! – закричав Лодик. Він уже зрозумів, як сильно хоче, щоб Квіта пристала до їхнього гурту.
- А Квіта, це хто? – додав він.
- Так, - недбало сказав Ярик, - близька знайома, дівчинка з Києва.
Два слова з трьох у останній фразі були брехнею.
- І цього беремо? – кивнув Ярик на Леся.
Бай виляв хвостом у Леся на долоні. З тваринами він поводитись умів, а будь-якій компанії, що подорожує з крокодилом, така людина не завадить.
- Беремо!
- Беремо!- одночасно сказали Марек і Лодик.
- Беремо! – вирішив Ярик. І спитав дивлячись на Леся, - А тебе вдома відпустять?
Лесь махнув рукою.
- Тоді пішли за Квітою! – заквапився Ярик.
- Стривай! – здивувався Марек, - А крокодила хто забере? Крокодил сам на Тарзанку не прилізе.
- Крокодила ми можемо потім забрати, - сказав Ярик. Видно йому дуже хотілося знову побачити Квіту.
- У тебе стара ковдра вдома є? – спитав Марек у Лодика – Винести можеш?
- Можу! – поважно. сказав Лодик. – А навіщо?
- Крокодила вкутаємо. Якщо ми його так понесемо, весь Світлогорськ збіжиться.
- Дзяв! – сказало собача.
- Бери Лесика! – сказав Лодику Марек , - Візьмете ковдру й рушайте до Професора. Ми там на вас чекатимемо.
Лодик закивав.

Глава
За крокодилом

Дорогою Марек докладніше розказав Ярику про свої пригоди, про машину у лісі, про чоловіків, що шукали професора.
- Треба, щоб крокодил рухався, - сказав Ярик.
- Він же опудало! – здивувався Марек.
- Мотузками обв”яжемо, - порадив Ярик, - і будемо смикати по-черзі.
- А може він одразу потоне?
- Камеру візьмемо, - вирішив Ярик, - пригадуєш, у нас колись пузирі були на ремені, коли ти плавати вчився?
- Коли ти плавати вчився! Я завжди вмів!
- Гаразд, - махнув рукою Марек, - пустимо ремінь під пузо, пузирі по боках, як миленький попливе.
- Побачать, - засумнівався Ярик.
- Не побачать! – відрізав Марек. – Якщо на березі паніка почнеться, а крокодил буде гарчати й льопатися , ніхто не додивлятиметься є в нього пузирі чи нема в нього пузирів.
- Паніка здійметься, а у страху великі очі ! – зареготав Марек.
- Точно! – підтримав його Ярик.
- Га – га - га! – злорадно зареготали брати. І почуваючись майже відомщеними, подалися до Професора, де на них чекали Компан з крокодилом.
До речі крокодила брати ще не бачили. Вони тільки думали про нього.
Біля Професорового будинку на колоді вже сиділи Лесь і Лодик. Вони ласували вишнею, махали ногами і жваво розмовляли. Компан стояв біля верстака і щось достругував. Побачивши близнят, він махнув рукою: - Привіт!
- Що це ти робиш? – спитав Марек, відкриваючи хвіртку.
- ?Защібку, - пояснив Компан. – хочу, щоб у крокодила паща відкривалась і закривалась.
- А крокодил де? – поцікавився Ярик.
- Ходімо, - махнув рукою Компан, - покажу.
Лодик і Лесь обмінялися веселими поглядами. Компан повів бразерсів у сарай. Там, у сараї й ховалося чудовисько. Батько Компана, Професор, зберіг це чудовисько для науки й Пересвистівки. Крокодил лежав на верстаку в тіні, широко відкривши пащу. Здавалось, він ворушиться. Марек, який вже підняв був ногу ввійти, залишився на вулиці.
- Хі-хі-хі-хі – засміявся Лодик. – Коли ми його побачили, то також сторопіли.
Лодик погано представляв собі, що значить слово „сторопіли”, але на його погляд воно добре виражало його почуття.
- Подобається? – спитав Марек у Лодика, який продовжував сміятися.
- Га-га-га, - реготав Лодик. – Дуже!
- Це добре – сказав Марек – Тому, що ти першим підеш.
- А чому саме я? – закричав Лодик. Але Марек його не слухав. Схопивши малого за комірець, він штовхнув його в сарай. Слідом зайшов сам Марек.
Крім крокодила, в сараї зберігалися старі меблі, покришки, стояло багато дрібних опудал, декілька старих акваріумів і пташиних кліток. Усе це було припорошене пилом. Повітря в сараї було важке від купи старих речей. Лодик схопив стару парасольку й клацнув нею, відгороджуючись від крокодила. Парасолька негайно почала розкриватись і закрила весь прохід. Парасолька застрягла в проході тому, що не могла розкритись. Вона була дуже велика. Ніхто не міг пройти до крокодила.
- Мерщій закрий! – закричав Марек.
Він хотів роздивитись крокодила зблизька. У дверях посміхався Компан. У дворі, за Компановою спиною стояв Лесь із собачам на руках. Собача почувало себе пречудово.
Ярик підійшов до Лодика й закрив парасольку. Шлях до крокодила був відкритий. Крокодил стояв перед ними й зазивно посміхався. Він дивився на братів, мало не плачучи від радості. ”Крокодилячі сльози” згадав Марек. Щось йому нагадував цей вираз. Із крокодилячої пащі стирчали сотні іклів. Хлопці вражено роздивлялися опудало. Крокодил насправді здавався живим.
Лесь гладив по голові цуцика, котрий захлинався від гавкоту.
- Скажи йому, щоб заткнувся! – звелів Ярик.
Крокодил щирив зуби.
- Крокодил мовчить, - приколовся Лесь. Він уже почав жартувати.
- Цуцик твій нехай заткнеться! – прокричав Ярик.
- Це мій цуцик! - обурено загорлав Лодик.
Собача продовжувало несамовито гавкати. Крокодил йому не подобався.
- Паща у нього закривається, але погано, - пошкодував Компан.
Ярик наблизився до крокодила. Він мусив показати, хто головний у домі. Ярик погладив крокодила по голові.
- Гав! – сказав позаду Компан.
Паща у крокодила закрилася. Ярик підстрибнув і відсмикнув руку. Тим, що нижче спини він налетів на гострий кут столу. Усім стало не по собі, над Яриком ніхто навіть не думав сміятися. У Марека смикнувся „ліхтар”. Компану стало незручно. Тільки Лесь дивився незворушно, дарма, що крокодил мав страхітливий вигляд. Він здавався дуже великим, хоча насправді завдовжки був не більш, ніж півтора метри.
- Справжній тигр, - з повагою сказав Марек, потихеньку відступаючи.
- Алігатор, - із знанням справи підтвердив Компан.
- А звідки у вас крокодил? – спитав Лесь у Компана.
Ясно, він бо був нетутешній.
- Крокодилів у нас море, - похвалився Марек.
- Річка , - поправив його Ярик.
Він забрав у Леся песика і додав, дивлячись на хлопчика дуже серйозними очима:
- Крокодилів у нас розводять. Крокодили у нас двори стережуть, курей охороняють. А наші мисливці на качок із крокодилами полюють. А в рибгоспі на південному заході крокодили в ставках коропів ловлять.
- Ага, - сказав Лесь.
Найбільше крокодил сподобався Лодику, найменше – його крихітному цуцику, Баю.
Ярик і Марек не надто серйозно поставилися до крокодила. У їхньому віці ніхто нічого не сприймає всерйоз.
- Ну, а ти, - поцікавився у Леся Компан .
- У Амазонці крокодили набагато жвавіші, - відповів Лесь.
Усі вдали, що то жарт і навіть посміялися.
- А лапи які! – помовчавши, промовив Лодик, - наче штахетини! А зуби! Такий степлер клацне і назовсім пришиє.
- А очі! – обмінювалися враженнями хлопці. Усе згадали, навіть хвоста.
Лодик з Лесем вже заприятелювали. Крихітне цуценя сиділо між Лесем і Лодиком і слідкувало за хлопцями розумними очицями. Коли Лесь опускав руку, собача намагалося тицьнутися в неї носом.
- Фу, Бай! – ревнував Лодик.
Проте Бай все одно липнув до Леся, наче той був медом намащений.
Марек і Ярик лишилися задоволені.
- Гарний крокодил, - похвалив Марек.
- Можна виступати, - погодився Ярик.
- А...Ігоре, – зам’явся Марек, - ти взагалі з Професором, тобто вибач, із своїм татом розмовляв? Ми точно можемо його брати?
Як відомо, близнюки завжди були передбачливими хлопцями.
- Дозволить, - знехотя підтвердив Компан, - дозволить, коли повернеться.
- Звідки повернеться? – не зрозумів Марек. – Він куди поїхав?
- Схоже, - заклопотано сказав Компан, - татко й сам не знав, куди він їде.
- Як це можна не знати, куди ти їдеш?
- Він поїхав із тими однаковими дядьками, – знизав плечима Компан. – Він звелів мені вночі зачинитися, зробити записи в обсерваторії, а потім сів до машини з отими однаковими і поїхав.
- Номер машини не запам’ятав? – несподівано спитав Лесь.
- Що? Номер? – повернувся до Леся Компан, - Ні. А нащо?
- Номер завжди слід запам”ятовувати, - повчально сказав Лесь. – На всяк випадок.
- Який-такий випадок?! – спалахнув Ігор. – Мовчи! – додав він з досадою, - не стромляй носа до чужих справ!
Компан зітхнув і повернувся до Марека.
- Ви крокодила упакуєте і до Корча притягнете. А я швиденько прижену човна. Ми на човні поплаваємо навколо, прикинемо що до чого, план складемо. А потім нападемо. З нашим крокодилом. До речі його якось назвати треба. – сумно посміхнувся Ігор.
- Бай! Бай! – покликав Лодик цуцика.
- О! – осяяло Ярика, - маленький буде Бай, а великий буде Бабай!
- Бабай! – ім”я усім сподобалося.
- Буде їм олімпіада! – закричав Марек, - Йо-хо-хо-хо-хо!
Він звісно мав на увазі селищних.
Лодик оскалився в бік сараю і загарчав.
- Ну ти й страшний, - усміхнувся Лесь.
- А уявляєш! – закричав Лодик, нітрохи не ображаючись, - селищні пірнають, а крокодил виринає! А пляжники на березі „Крокодил! Крокодил!”
- Та вони всі з трусів вискочать! – закричав Лодик. – Будуть по всьому пляжу яйцями виблискувати!
Лесь зашарівся.
Компан тим часом розтикував щось по кишенях. У нього був комбінезон із купою кишеньок.
- Ей! – гукнув Ярик і всівся в плетене крісло-гойдалку, що стояло у дворі. – Ти, котрий приїхав! І ти, - звернувся він до Лодика. – Покривало взяли?
- Ось, - показав Лодик.
Ковдра була стара, линяла, але чиста.
- Добре, - сказав Ярик. – Обгорнете крокодила й наготуєте його до транспортування.
- Але чому завжди я, - набурмосився Лодик.
- Балачки! – хором перебили його бразерси.
- Цзяв! – насварив Ярика цуцик.
- Ану дай мені його, - простягнув Ярик до Лодика руку. Собача йти до Ярика відмовлялося. Воно гарчало на нього тоненьким голосом.
Компан обійняв за плечі Леся й Лодика і підштовхнув їх до дверей сараю.
- Ідіть, - сказав він, - пакуйте. А мені дома треба дещо зробити.
- Може допоможеш малим? – повернувся він до Ярика.
- Гга! – з питальною інтонацією відповів той. У цьому році він вивчав французьку, англійську і німецьку мови. Добре знання мов не допомагало йому домовлятися щодо зайвої праці.
Марек пішов у сарай допомагати Лодику і Лесю.
Незабаром крокодила загорнули в ковдру і винесли назовні. Крокодила не було видно. Здавалося, що ковдрою просто перемотали товсту корячкувату колоду.
- Ну, - підводячись, сказав Ярик, - узяли.
І відступив подалі.
Марек підтримав: - Узяли!
І теж відступив.
Молодь – Лесь і Лодик теж відступили. У задніх рядах виникла давка.
Ярик подивився на Леся зверху.
- Я сказав – узяли! – повторив він.
- Хлопці, - приємно посміхнувся Марек, - а хто крокодила має нести?
- Ви, - одразу відповів Лодик.
- Ми? – зрадів Марек. – Ну й чудово!
- А ви, - показав він на Леся і Лодика, - з крокодилом плавати будете. Плюскотітися, гарчати і носитися по очеретах.
- А чому це одразу ми?! – зарепетував Лодик.
- Тому, - терпляче пояснив Марек, - що ми з Яриком понесемо крокодила. Одні несуть, інші у воді хлюпочуться.
- Давай ми понесемо, - запропонував Лодику Лесь. – А вони нехай у воду лізуть.
Лодику нести крокодила не хотілося. У воду лізти також не хотілося. Він розмірковував, чи не сказати, що йому час додому. Втім, додому йому теж не хотілося.
- Гаразд, - зітхнув він. – Понесли? – звернувся він до Леся.
- Понесли, - кивнув Лесь.
- До Корчів несіть, - сказав Компан. Він саме підійшов. – Ми там човна візьмемо.
- А цуцика хто нестиме? – сказав останнє слово засудженого Лодик.
- Давай мені, - визвався Марек і взяв у руки крихітне собача.
- Звідки воно таке тут узялося? – знову здивувався він.
- Мені його бог послав, - квапливо пояснив Лодик. – Я завжди мріяв про маленького собачку.
Лесь кинув на нього дивний погляд. Собача дійсно було дуже маленьке. Лодику просто пощастило, що він знайшов його в своєму городі.
- То як? – спитав Компан, - Готові? Ходімо!
- Узяли! – знову скомандував Марек.
- Пішли, - сказав Ярик і кинув на Компана прохальний погляд, - Нам іще до однієї дівчинки треба зайти. Я одну дівчинку хочу з собою взяти.
Лодик пирснув. Він був у віці, коли дівчаток лише смикають за косички і більше ні з якого боку вони не цікавлять. Дівчатка для Лодика були справою несерйозною.
- А що за дівчинка? – поцікавився Компан, - Оленка чи що?
- Ні, - почервонів Ярик, - тут сьогодні одна дівчинка із Києва приїхала, до тітки Світлани. На Ярослава.
- А-а, - сказав Компан, - вже склеїв?
- Я з нею дружу, - ще більше почервонів Ярик. – Її Квіта звати.
Марек хіхікнув.
А Лодик сказав собачаті: - Фу!
Тільки Компан проявив великодушність.
- Гаразд, - махнув він рукою, - зайдіть.
- Оленці не кажи поки що, - попросив Ярик.
- Добре, - сказав Компан, - поки що не скажу.
Компану Оленка доводилася троюрідною сестрою.
- То що рушаємо?
- А далеко до твоєї Квіти? – уточнив Компан.
- Неподалік, - осміхнувся Ярик, - нам по дорозі.
І витягнув жменю горіхів. Марек і не помітив, коли той потягнув із дому кедрові горішки. Недавно у них гостював дядько з Сибіру і залишив цілий мішок кедрових горішків.
- Поїхали, - сказав Компан і кинув на плечі рюкзак. – За Квітою і бігом до Корчів. До вашого прибуття я човна прижену. Не гайте часу.
- ОК! – сказав Лодик, поповнивши таким чином Яриків словарний запас іще одним англійським словом.

Глава
Квіта

Бразерси йшли попереду, Компан звернув – він мав пригнати човна, а Лесь і Лодик у обозі несли сповитого крокодила. Усі ішли на Ярослава.
Будинок тітки Світлани стояв на самому краю вулиці.
- Так, - сказав Марек, - машини вже нема. Може вона поїхала?
- Хто поїхав? – занепокоївся Ярик. – Як поїхала? Чому поїхала?
Він засумував.
- То навіщо ж ми тоді сюди перлися? – обурився Лодик, опускаючи крокодила. – Гадаєш нам легко?
- Машина поїхала, а не Квіта, - засміявся Марек і подивився на Ярика, - Стрейнч.
- А ти, - сказав він Лодику, - не бурчи. Нам все одно по Ярослава ближче.
- Якщо я стрейнч, - сказав Ярик, - тоді й ти стрейнч.
А Марек зареготав на всю вулицю. А потім зарепетував на всю вулицю:
- Квіто! Квіто!
- Ти чого горлаєш! – розізлився Ярик, - Це я з нею подружився!
- Яка різниця хто кричатиме? – здивувався Марек. – Ти чи я? Голоси у нас однакові, пики в нас однакові.
І знову закричав:
- Квіта! Квіта!
На поріг будинку вийшла та сама Квіта. Вона була в шортиках і коротенькому яскравому топику. Побачивши знайомих велетнів з компанією, дівчинка заусміхалася і помахала рукою. Марек теж почав махати рукою і посміхатися. Ярик вхопив Марека за руку і з усієї сили її опустив.
- Ти чого махаєш, - ображено сказав він, - це я з нею подружився! Я, а не ти! Я – Ярик!
Він повернувся до Леся:
- Скажи, я – Ярик?
Лесь кивнув.
- Це ми зараз побачимо, хто з нас Ярик, - сказав Марек. – Це ще нікому невідомо.
Квіта усміхалася. Їй подобалося, що вона в Світлогорську всього кілька годин, а до неї в гості вже навідалося стільки народу. Аншлаг у цирку, тільки без квітів.
- Привіт! – усміхнено вигукнула вона до Марека. – Ти Ярик?
- Ярик! – погодився Марек. – Звісно Ярик! – дивлячись прямо в вічі дівчинці, повторив він. Квіта була ще та дівчинка. Дивлячись їй у очі, Марек збагнув, що батьки точно переплутали його і Ярика.
- Я Ярик! – закричав Марек і відсунув брата.
- Я Ярик! – закричав Ярик.
Марек витягнув із Ярикової кишені трохи горішків і крикнув:
- Квіто, хочеш горішків?
- О! – здивувалася Квіта. – Кедрові горішки! Авжеж, хочу.
Ярик відіпхнув Марека, котрий уперше за тринадцять років почав стверджувати, що він Ярик і закричав:
- Та це ж я – Ярик! – закричав він.
- Він – Ярик, - вказав Ярик на брата, - тобто, тьху, тобто він – Марек, а я – Ярик!
Дівчинка з веселим здивуванням перевела погляд з одного близнюка на іншого. Вона була дочкою циркових акторів і зналася на виставах.
Лесь і Лодик опустили важкого крокодила. Лесь дивився на Марека майже із гнівом.
- Гей! – звернувся Ярик до молодших, - хоч ви скажіть.
- Ти Марек! – сказав Лесь, вказуючи на Марека.
- Тьху, - сказав Марек, - ти все зіпсував.
- Дзяв! – сказав цуцик.
- Ой! – сплеснула руками Квіта, побачивши цуцика. – Який класний!
Маленьке собача вразило її більше, ніж великі близнюки.
- Звідки у вас це чудо?
- У капусті знайшов, - гордо заявив Лодик. Він теж був не від того, щоб пофліртувати з цією дівчинкою. Уперше в житті.
- Мене звати Лодик, - представився він. – Хочеш потримати? – і простягнув собаку Квіті.
Квіта була у захваті. А Лодик? То пусте, що йому всього одинадцять років, а Квіті вже тринадцять. Два роки в наш час не мають жодного значення. А Квіта така надзвичайна дівчинка. Хвилювалися всі: і Ярик, і Марек, і Лодик. Усі, крім Леся. Лесь дивився на Квіту зовсім байдуже. Більше він дивився на Марека.
А Квіті над усе подобався крихітний цуцик. Втім решта її друзів теж були нічого. І близнюки, і Лодик, і пухкенький Лесь. У Леся була така ніжна шкіра. Це Квіта одразу відмітила. Але цуцик їй подобався над усе. У її руки потрапив собачка рідкісної породи, розуміла дівчинка. А вже в диковинках дівчинка розбиралася. У цирку ніколи не було такого маленького собачки.
Марек все пригощав Квіту. Квіта любила кедрові горішки.” Може вона й мене полюбить?” меланхолійно розмірковував Марек.
Ярик спершу почервонів, потім зблід, а потім узяв та й розреготався. По-перше тому, що він любив брата, а по-друге він згадав, що тут у Світлогорську близнюків уже давно ніхто ніколи не плутав. Тут кожний собака знав хто є хто. Хто з братів Марек, а хто Ярик. Ходи хоч задом наперед, однаково тебе впізнають. Хоч танкістський шолом удягни. А Квіта їх плутала.
„Добра прикмета” вирішив Ярик і йому стало легко й приємно. Близнюкам завжди приємно, коли їх плутають.
- Квіто, - сказав Ярик, показуючи на згорток, котрий несли Лесь і Лодик, - Хочеш на крокодила подивитись?
- А у вас що – крокодил є? – здивувалася Квіта, дивлячись на згорток. „Схоже канікули у бабусі можуть виявитися не такими вже й нудними” подумала Квіта.
- Крокодил, - поважно підтвердив Ярик.
- А він що – живий?! – спитала Квіта.
- У сплячці, – сказав Лесь.
Йому було гидко дивитись, як усі стелються перед цією Квітою.
- Заморожений.
- Та це опудало! – наввипередки закричали Ярик, Марек і Лодик. – Ми йдемо на Тарзанку. Ми це опудало за азовського людожера хочемо видати. Ми будемо лякати Рецлава.
- Дзяв! – додав Бай.
- Бачиш, - вирвався Ярик із оркестрової ями. - Цього „ліхтаря” мені селищні навісили. Я на Тарзанці тридцять селищних розметав. Як Кличко.
Не міг же він порівняти себе з Мохамедом Алі. У Мохамеда Алі не було брата, а у Кличка був. Ярик заходився розкривати їхній задум із крокодилом. Коли Квіта усе збагнула, вона зареготала. Реготала вона класно.
- Ну ви й вигадали! Селищних крокодилом страхати.
- Підеш із нами? – запропонував Марек.
- Атож, - відповіла Квіта. – Бабусь, я на пляж сходжу, можна?
- З ким? – із віконця визирнула бабуся Світлана.
- Здрастуйте, тьотя Світлана, - хором привіталися близнюки.
- Здрастуйте, здрастуйте, - жінка усміхнулася, - іди, - дозволила вона, - це хороші хлопці. Тільки не затримуйся надто довго.
Квіта швидко зібралася.
І вони всім гуртом вийшли на вулицю.

Глава
У наступ

Попереду чимчикувала Квіта. З боків, ніби зброєносці, крокували Ярик і Марек. Позаду зі скаткою плентали Лесь і Лодик. Квіта спробувала зробити зауваження, але Лодик їй пояснив, що все по-чесному. Квіта не стала втручатися у хлоп”ячі справи. Її цікавила майбутня операція.
Отже наша компанія йшла на річку. У гурті був один крихітний цуцик, один крокодил, одна пара близнюків, один Лодик і двійко новеньких - Лесь і Квіта. Вірніше Квіта і Лесь. Оскільки на Леся ніхто не зважав. Тоді як і Марек , і Ярик, і маленький Лодик очей з Квіти не зводили. Вони реготали над кожним її жартом і всіляко намагалися догодити.
Вони навперебій зверталися до неї. Малому Лодику сумка, звичайно, утруднювала розмову. Коли руки зайняті, не дуже побалакаєш. Зате у Марека і Ярика руки були вільні. Тому теревенити їм нічого не завадило. Собача за спільною згодою опинилося у Квіти на руках.
Компанія підходила до річки.
- А куди саме ми йдемо? – спитала Квіта. Вона була у Світлогорську вперше, і її все цікавило.
Лесь питань не ставив, собача теж мовчало.
- На Корчі, - відповів Квіті Лодик.
- Це місце так називається, - пояснив Марек і погладив Бая. – Там, на березі ростуть чотири величезних дерева. Вони так близько ростуть, що нагадують один стовбур. Вони дуже старі, багато гілок позасихало. Ми називаємо це місце Корчами.
- А навіщо ми туди йдемо?
- У Компана там човен, - сказав Ярик.
- А навіщо нам човен? – допитувалася Квіта.
- А як же без човна? – здивувався Лодик.
Компан повернувся до дівчинки:
- Квіто, - сказав він, - ми сплаваємо в очерет, висадимо бразерсів із крокодилом. А самі підемо на Тарзанку, на пляж, щоб у потрібний момент посіяти паніку серед пересвистівських.
- І пансіонатських! – зареготав Лодик.
Для нього не існувало нічого святого.
- А це безпечно? – спитала Квіта.
- Що безпечно? – здивувався Компан.
- Ну, на пляж іти?
- Дивлячись, які журнали читати, - усміхнувся Компан. – Якщо ті, котрі закритий одяг рекламують, то небезпечно. А якщо ті, котрі креми для засмаги, то безпечно.
- Пансіонат, він що, недалеко від пляжу Тарзанка? – поцікавився Лесь. – Це пансіонат „Золота рибка?”
- А ти звідки знаєш?
- По телевізору бачив. Там якийсь телеканал викупив на місяць усі путівки?
- То не телеканал викупив, - авторитетно втрутився Лодик.
Він завжди був у курсі. – А для телеканала. Там телесеріали будуть знімати.
- А ти звідки знаєш? – ревниво спитав Марек. Йому стало досадно, про зйомки телесеріалу він чув уперше. – От би й нам знятися, - зітхнув він.
- А що, - чи то спитав, чи то відповів Лесь, - може й знімемося.
- Думаєш, ми зможемо потрапити в кіно? – пожвавішав Лодик.
- У халепу ми попадемо, - процідив Ярик. – Селищні усе розрахували. Рецлав сам мабуть хоче знятися в кіно.
Ярик розчепірив пальці – рахувати упущені можливості.
- Він нефотогенічний і заїка, - пробурчав Марек, маючи на увазі Рецлава. – Його не візьмуть.
- Еге ж, не візьмуть! А нащо він тоді нас із Тарзанки випер? Діти підійшли до ріки. Корчі мали дуже живописний вигляд. Над ніжною прозорою водою шуміло листя дерев, що зрослися. До корчів були прив”язані кілька човнів.
Компан вибрав свого і одкрив замок.
- Вантажте крокодила, - скомандував він.
Гурт відчалив від берега. Друзі вирішили висадити Ярика і Марека біля очерету. Там бразерси могли легко заховатися. Звісно Компан міг і сам одвезти бразерсів у комиші, але Лодик сказав, що йому цікаво подивитися, як готуватимуть крокодила. А Квіта і Лесь категорично не погоджувалися лишатися одні на березі у незнайомому місці.
Компан сів на весла й незабаром почав підпливати до острова. Але виявилося, що з цього боку неможливо дістатися до комишів непомітно. Селищні на Тарзанці неодмінно помітили б човен і Марека та Ярика. Довелося шукати інший шлях.
- Обійдемо острів і висадимо бразерсів з того боку, - вирішив Компан. – Та сторона заросла очеретом більше, і нас там не побачать.
- Поїхали! – сказав Ярик.
- Це ти їдеш, - образився Компан, - а я веслую. – він поглянув на Ярика, - Може ти погребеш?
- Мені крокодила споряджати – це раз, - відмовився Ярик, - по комишах із крокодилом гасати – це два, селищних лякати – це три! Якщо я ще й гребтиму, то ти в очерет полізеш, гаразд?
- Давай я погребу, - запропонував Марек.
- Та нехай, - похмуро сказав Компан і знову почав працювати веслами.

Глава
Плани змінюються

Він повернув ніс човна і погріб за острів. Він гріб сильно й невдовзі човен вийшов на фарватер за островом. Там на них чекав сюрприз. Ні, на них не чекав сюрприз, він до них наближався. По фарватеру, назустріч нашим героям, плив, тихенько погойдуючись на хвилях...будиночок. Тобто назустріч їм плив справжній двоповерховий будинок!
- Лялька феї! – підхопився Лесь у човні і мало не вивалився за борт. – Казковий будиночок!
Решта дітей теж були неабияк здивовані.
Будиночок був сонячного жовтого кольору з дахом, вкритим блакитною черепицею.
У Світлогорську, як і всюди по Україні, зводили багато нових будинків. Атож, нових будинків було багато, але ніхто ніколи не бачив такого гарного. Мало того, що будиночок був гарненький, мовби іграшковий, так він іще й плив по воді!
- Що це?! – приголомшено запитала Квіта.
Квітині батьки були цирковими артистами, дівчинка з ними побувала в різних країнах, але такого чудового річкового будиночка ніде не бачила.
Бразерси також пороззявляли роти. Вони дивились на чудовий будиночок так, як неблизнюки – люди недосконалі, мали дивитися на близнюків – людей досконалих. Так вони деякий час і тримали роти відкритими. Тільки Ярик закрив на мить, щоб сказати” Вай-да-да-вай, Баки ягидип трамвай!” Так їхній татко, азербайджанець, виказував крайній ступінь здивування. Ярик оце вимовив і знову одкрив рота.
- Звідки це? – не вірила власним очам Квіта.
- Від пансіонату, де телевізійники, – припустив Компан. – Може декорації до фільму?
Лесь подивився на Компана з великою повагою. Він здавався враженим не менше від інших і навіть спантеличеним. Але його очі радісно зблиснули. Цікаво знати чому?
- А давай підпливемо ближче, - попросила Квіта.
Замість відповіді Компан почав енергійно підгрібати до будиночку. Чим ближче вони підпливали, тим прекраснішим здавався будиночок. Зразу стало видно, що будинок не просто як поплавок плавав на воді. Він стояв на понтонах, покритих чимось зеленим, і від води його відділяв приблизно метр. Зелене покриття за формою нагадувало лист латаття.
- Схоже це килим, - припустила досвідчена Квіта. Вона знала чим можна прикрасити арену або сцену.
- Це не килим, - похитав головою Лесь, - це справжня трава.
Йому ніхто не повірив. По-перше звідси не розібрати, що воно таке, а по-друге, прикрашати понтони килимом - грошей не настачиш, а прикрашати травою - й на голову не налазить!
Проте Лесь виявився правий. Коли вони підпливли ближче, то переконалися, що на понтонах казкового, інакше не назвеш, будиночку, дійсно простелена дернина зі свіжою травою! На травиці стояло кілька шезлонгів, крісло-гойдалка і стіл. Лежали розкидані рятівні кола. Галявинка на понтонах сягала щонайменше по п”ять метрів у всі боки.І будинок був не маленький, хоча здалеку здавався просто іграшкою. Деякі вікна в будиночку закривали віконниці. Кілька вікон були відчинені і на них тріпотіли вишиті рожеві фіранки.


Те, що побачили діти, страшенно нагадувало будиночок для феї із мультика.Тільки цей будиночок існував насправді. Він був не в мультику, а на Дніпрі.
- Будиночок... – зачаровано промовив Лесь. - Будиночок Феї...
Це був дійсно казковий будиночок. Песик Бай, побачивши будиночок ,почав радісно дзявкати.
У дітей повилітали з голови і Тарзанка, і помста.
- Ігор, – Лесь благально подивився на Компана, – ми повинні туди потрапити! Будь ласка, прошу тебе!
Лесь хотів потрапити всередину будиночка якомога швидше. Він був годен кинутись у воду і плисти до будиночка самотужки.
- Навіщо? – здивувався Компан. - Це не наш будиночок!
- Ігорю! – палко сказав Лесь.- Розумієш, цей будиночок пливе сам по собі. Мабуть там нікого немає...
- То й що? – не розумів Компан.- До чого тут ми?
- Такі будиночки не можуть рухатися самостійно, – пояснив Лесь. – Їх катером доправляють на місце, куди бажають поставити! І залишають на якорі.
- Але нам що до цього? – гальмував Компан.
- Я такий будиночок в інтернеті бачив, – раптом заявив Лодик.
- Де? – засміялися бразерси, - от бреше!
- Я не брешу! Мене тато в Інтернет-кафе водив у Полтаві!
Тим часом Лесь аж почервонів від хвилювання :
- Ігорю, як ти не розумієш, якщо будиночок пливе сам по собі, то або там нікого немає, або щось трапилося з тими, хто там міг бути.
- Ми повинні подивится що робиться всередині. – наполягав Лесь, - Може там дійсно щось трапилося, і потрібна наша допомога?
- Дурниці, – буркнув Компан, але поплив до будиночка.

Глава
Ляльковий будиночок

За кілька хвилин човен зупинився біля понтонів, на яких стояв будиночок. Зблизька він виглядав ще чарівнішим, ніж здалеку. Жовті стіни прикрашали намальовані казкові герої. Маленька драбинка у дві чи три сходинки вела до дверей. Другий поверх був набагато менший за перший. Дах із чотирьох боків увінчували маленькі вежі, викладені зі справжніх маленьких цеглинок, зі справжніми зубчиками. З кімнати на другому поверсі можна було вийти на крихітний балкон, на шторах теж були зображені Русалочка і Червона шапочка, Мальвіна, принцеси та інші, знайомі дітям казкові персонажі і якийсь герб із крихітними коронами. На галявинці перед будиночком стояли кілька гойдалок і два невеликих стола зі стільцями. Величезний штучний лист латаття, той самий, на котрому знаходився будиночок, повільно обертався довкола власної осі. Усе в світі обертається довкола себе, у цьому немає нічого дивного.
Будиночок рухався униз за течією.Течія була слабка, і будиночок плив дуже повільно.
Будиночок не викликав жодного інтересу тільки у крокодила, мабуть через те, що крокодил його не бачив. Він нічого не бачив, бо був із головою вкритий старою ковдрою. Невдовзі ніс човна уткнувся в понтони. Квіта вибралася з човна. Вона простягнула руку Лодику. Лодик оступився, і цуцик миттєво цим скористався. Він вирвався й із дзявулінням кинувся за будиночок. Лодик припустив за Баєм.Не міг же Лодик залишити без захисту свого песика. Мудрі бразерси вилазити не поспішали. Квіта погладила рукою траву і неголосно покликала :
- Ау! Хто - хто в теремочку живе?
Квіта вирішила попередити господарів про свою присутність – якщо вони вдома.
- Люди! – ще раз спробувала Квіта ,– Є хто живий?
Ніхто не озивався. У відчиненому вікні колихнулася фіранка.
Лесь тим часом перебрався через крокодила, минув Компана, що був на веслах,протиснувся повз Бразерсів, які вагались – чи йти їм на галявинку чи не йти (близнюки були дуже обережні хлопці...Втім, здається про це я вже розповідав...)
Лесь ступив на траву і сміливо пішов до дверей. Десь за будиночкам гавкав Бай і сміявся Лодик.Лодик и Бай грались у гру „хто кого наздожене”. Близнюки наважилися піднятися по сходах.
Лесь штовхнув двері. Він навіть не подумав скористатися дзвоником, що висів над дверима і увійшов.
Бразерси – Ярик і Марек знов полізли у човен. При нагоді вони завжди могли довести, що не мають до вторгнення ніякого відношення.
Лодик бігав навколо будиночку.Він ніяк не міг наздогнати Бая.
Квіта впіймала Лодика і сховала за собою. З-за рогу вискочив Бай, упевнений, що його наздоганяє Лодик.Він радісно гавкав і страшенно здивувався, коли з-поза Квіти простягнулася Лодикова рука і вхопила його. Бай був у захваті, метушня йому подобалася. У відкритому віконці показався Лесь. Він махнув рукою і сумно запросив: – Нікого нема. Заходьте.
Квіта взяла Бая, подала руку Лодику, і вони пішли до будиночку.Лодик та Бай не заперечували. Та й Бразерси були не від того, щоб Квіта взяла їх за руки. На жаль вони сиділи у човні.
Квіта та Лодик піднялися по сходинках казкового будиночку і зникли. Казковий будиночок також зник...
Що?
Гадаєте насправді? Ні, це я так жартую. Дражнюсь.
Бразерси знов повилазили з човна, а Компан почав шукати, куди припнути човна. Лише крокодил нічим не переймався – лежав собі і вусом не моргав..Проте на крокодила ніхто не зважав. У віконці показалася Квіта.
- Ігор, іди до нас. Тут дуже цікаво.
Бразерси почали наближатися до дверей.А Ігор знайшов нарешті місце, де він може прив’язати човен. Прив’язав човен і рушив до будиночка. В будиночку лунали дзвінкі голоси Квіти, Лодика та Леся.
-Ти диви...
- А це...
- А ось це...
- А дивись сюди...
Ярик та Марек впевнено, рішуче, а головне не озираючись, пішли до будиночка.Вони ввійшли до будиночка, і невдовзі почулося їхнє здивоване гудіння.Ярик та Марек не щебетали, як Квіта чи Лодик – вони були майже дорослими чоловіками і голоси мали майже дорослі.
- Ігорок ! – Квіта вискочила з будиночку і взяла Компана за руку, - ходімо швидше – ходімо до будиночка. Там так кльово... Бігенько, Ігор.
Квита вміла рухатися швидко і вони з Компаном пройшли до будиночка швидше за Бразерсів – Ярика та Марека.
- Як тут гарненько! – Квіта нетямилася від захвату, - Дивись!
Обстановка в будиночку була така сама незвичайна. Вона жодним чином не нагадувала звичайну обстановку житлового або дачного будиночка. Вона швидше годилася для лялькового театру, чи фільму. Будівля не тільки зовні, а й зсередини нагадувала не дім і не житло, а саме ляльковий будиночок.
Ви колись бачили лялькові будиночки? У вашої молодшої сестри, племінниці, у сусідки, у дитинстві, по телевізору, ну хоча б у Інтернеті, бачили? Значить ви можете собі уявити, що побичили Ярик і Компан. Праворуч і ліворуч від затишного коридорчика знаходилося по кімнаті. Далі йшла велика вітальня чи кают- компанія, а слідом за нею, те, що Квіта назвала туалетною кімнатою. Хоча туалету там і сліду не було. Там стояли дзеркала та зручні пуфики, шафи, повні дивного лялькового одягу великого розміру. Ще там усюди стояли всілякі флакончики і тюбики, з якоюсь невідомою косметикою. Усе це багатство було розмальоване коронами і незрозумілими гербами з написом „Лялька Феї”.
Авжеж, герб з написом „Лялька феї” зустрічався найчастіше. Цей герб був вишитий на покривалах, на шпалерах, на шторах, він був присутній навіть на килимі у кают компанії. На посуді, котрий теж здавався іграшковим, хоча був найсправжнісінький розкішний посуд, на ньому теж була назва „Лялька Феї”. Ця ж позначка була на кремах, на шампуні, на милі, словом зустрічалася скрізь, скрізь у цьому будиночку.
„Лялька Феї” читав Компан, „Лялька Феї” ворушив губами Лодик, Квіта говорила, „Лялька Феї”, пудра, крем від засмаги, гігієнічна губна помада. „Лялька Феї” було написано скрізь.
- Що це за „Лялька Феї”? – здивувалася Квіта.
- Це лінія дитячої косметики, - пояснив Лесь. Лесь, ходив із Квітою і Компаном, нічому не дивувався, здавалося навіть, що для нього усе знайоме.
- Я про таку косметику ніколи не чула, - промовила Квіта.
- От би мені таку! – зітхнула вона.
Атож, реклама - рушій торгівлі.
- Я тобі дам, - пообіцяв Лесь, - у моєї бабусі, там, у вашому місті, її дуже багато.
- „Лялька Феї”, – фиркнули Ярик і Марек, - усе тільки дівчаче.
- А ось і ні! – сказав Лесь.
- Пішли, - звелів він Ярику і Мареку.
- Куди? - спитав Компан.
- Ми зараз! – пообіцяв Лесь.
Через кілька хвилин він повернувся з двома дорослими хлопцями. У хлопців були мужні обличчя, куртки із заклепками і рукавички з обрізаними пальцями, фірмові величезні черевики, і шкіряні штани. Хлопці мали суперсучасний вигляд.
- Здрасті! – сказав Лодик і присів. Якби він був собачкою, то з переляку зробив би калюжку.
Квіта губилась у здогадках. Звідки могли взятися ці хлопці? Може охорона? Може у будинку є підводний відсік. По типу підводна комірчина?
- А ви хто? - Пискнув Лодик, витріщаючись на хлопців. Компан кинув на незнайомців похмурий погляд.
- Ну, як? – спитав Лесь позаду. Хлопці сяяли.
- Так! – зареготала Квіта, - Це Ярик і Марек. Переодягнені.
- Теж моделі з „Ляльки феї”, - посміхнувся Лесь і повернувся до хлопців, – гайда дивитись у дзеркало!
За мить із туалетної кімнати почулося:
- Вай да да вай... Баки ягидиб трамвай.
- Ну блін ваще...
- Населенню подобається! – зробила висновок Квіта.
Її неабияк тішило перебування у чудернацькому будиночку.Ніби Квіті лише п’ять років, ніби вона зменшилася і стала лялькою. Усі були в захваті, навіть песик Бай.
Тільки Компан ходив похмурий.Не те, щоб Компану не подобався будиночок – навпаки, він був дуже гарний . Незвичайний, радісний.Але таємниця, яка ховалася за назвою „Лялька феї”, за незвичайним антуражем, непокоїла хлопця. Таємниця чатувала за галявинкою у вигляді великого листа латаття.
Компан ходив по будиночку за Квітою, і йому ставало дедалі тривожніше.

Глава


На якорі


Діти піднялися на другий поверх плавучого будиночка. На другому поверсі знаходилася одна кімната. З неї можна було вийти на невеличкий, теж майже іграшковий балкон.
Компан подивився з балкончику на краєвиди Дніпра,повернувся і сказав:
- Усе! Досить.
- Що досить? – Перепитав Лодик.
- Нічого, – сказав Компан, – Збирай наших. Ми йдемо звідси.
- Квіто! Лесь! – Заволав Лодик – Ярику! Мареку! Йдіть до нас!
За хвилину під балкончиком з”явилися всі.
- Усе, – твердо сказав Компан, - Ми мусимо йти звідси.
- Я звідси нікуди не піду, – несподівано озвався Лесь.- А ви як забажаєте.
- Чому це ти не підеш? –Здивувався Компан. Лесь аж захолов під його поглядом. Компан був ватажком – еге ж.
- Тому що, - вже не так впевнено сказав Лесь.
- Тому що я тут ...цей... того...
- Чому ти того? – Наступав на Леся Компан.
- Ну Компанчику, – Квіті стало шкода Леся.
- Чого – того? – наполягав на відповіді Компан.
Лесь зблід.
- Але Ігор, – нарешті спромігся на відповідь Лесь, – ми ж усе одно тут були. Ми тут накидали сміття, наслідили. Горіхи їли,плювали . Подивись. Це була правда. Скрізь видніли сліди кросівок, сандалій.
- Ми торкалися до всього, – продовжував Лесь, - Залишили відбитки пальців...
Компан почухав потилицю і не плюнув.
- То що? – Звернувся він до Леся. - Що ти цим хочеш сказати?
- Нам треба тут почекати, – відповів Лесь.
- Кого це ми повинні чекати? – здивувався Ярик.
- Господаря, – відповів Лесь. - Коли прийде господар, ми пояснимо, що опинилися у будиночку випадково, і залишилися, щоб із ним нічого не трапилося. Щоб ніхто інший його не зруйнував чи не розібрав. Бо якщо ми підемо, а тут хтось інший скоїть лихо...
- На Тарзанку! –вперто закричав Ярик. - Треба ...
- А відбитки пальців? – перебив його Лесь.
- А близнюки мають однакові відбитки пальців, – не дуже переконливо заперечив Ярик. -Якщо й трапиться щось, ми з Мареком будемо відпиратися та валити провину один на одного. Тоді з нами нічого не зроблять.
- Даремно на це сподіваєшся, – сказав досвідчений Компан, – зроблять.
- Зроблять,– задумливо повторив він. І повернувся до Леся:
- То що ти пропонуєш?...
- Нам на Тарзанку треба, – вперто нудив Ярик.
- То йди перевдягайся, - порадила Квіта.
Ярик замовк.
- А двадцять відсотків? – запитала Квіта.
- Що – двадцять відсотків? – Ярикові вуха по-котячому повернулися до Квіти.
Лесь подивився на Квіту з вдячністю.
- Кожен, хто повернув власнику загублену річ, має право отримати двадцять відсотків від вартості цієї речі. - пояснив Лесь. - За законом .
- Залишаємось! – Майже одноголосно сказали бразерси.
- А скільки він може коштувати – цей будиночок ? – запитав Лодик. - Мені роликові ковзани треба купити.
- Вистачить, – запевнив його Лесь.
Компан власне ні в які двадцять відсотків не вірив, але подумав, що справді буде не дуже правильно залишати будиночок, не дочекавшись власника. Лесь мав рацію.
- Подивимось – вирішив Компан
- А ви як гадаете ?– Про всяк випадок спитав він у Бразерсів.
- Залишаємось. Авжеж, – сказали Марек и Ярик. Власне сказав Марек, але він висловлював спільну думку.
- Тут плейстейшн є, – додав Лесь.
- Ми згодні, - сказала Квіта.
- Добре, – підвів риску Ігор і повернувся до Бразерсів, - Хлопці, заносьте крокодила до приміщення.
- Нащо? – Здивувалися Бразерси, – Нехай там у човні полежить. Або на галявинці.
- Ярику, – терпляче спитав Компан, – ми навіщо залишаємось?
- Навіщо?
- Щоб дочекатися власника, так?
Усі погодилися.
- Тоді ви повинні розуміти, що власник рано чи пізно повернеться. Так?
- Ясна річ, – погодилися бразерси.
- Тоді уявіть собі картину, - продовжував Компан, – власники знаходять будиночок, піднімаються, заходять на галявинку, а на їхній галявинці лежить крокодил. Може той самий – азовський.Як ви гадаєте – що може трапиться?
- Що?- зацікавилися друзі.
- Власники з переляку дуба можуть врізати. Азовського крокодила ще ніхто не скасовував.
- Ге-ге-ге, – уявив Ярик. Усі посміхалися.
- Лесь, – знову спитав Компан, – То куди нам .крокодила занести?
- Ось, – показав Лесь місце під столом. Ось тут йому буде зручно.
- Добре, – погодився Компан і обернувся до Бразерсів, – несіть алігатора, хлопці.
Марек пішов без заперечень, Ярик поплентав за Мареком.А обидва вони за крокодилом Бабаєм. Якщо пам”ятаєте, крокодила вирішили назвати Бабаєм.
Компан визирнув у вікно. Будинок неквапливо пропливав повз три невеличкі острови. Компан добре знав ці місця.
- На цьому острові, – показав він товаришам, – є невеличкий, але дуже глибокий заливчик. Якщо ми доставимо туди будиночок, то він може стати біля самого берега.
- Ярик, Марек ,– звернувся Компан до бразерсів, – допоможіть мені відвести будиночок до острівця.
- Мені крокодила споряджувати – раз, – почав перераховувати Ярик, – У очереті сидіти – два...
- Облиш, – сказав Марек Ярику, – який вже очерет? – і пішов допомагати Компану.
А...тоді й Ярик пішов. Бо близнюк – це вам не жарти.
Хлопці знайшли канат, прикріпили його до човна й удвох почали гребти до острівця, на який вказав Компан. За кілька хвилин вони опинилися на місці. Будиночок дійсно став впритул до берега.Від будиночка до острова було півтора метри. Діти кинули якір і про всяк випадок прив”язали будиночок канатом до дерева. Потім знову обійшли будиночок феї. Тепер вже як вартові.
Потім усі зібралися в кают компанії або вітальні.
- Так би тут і сидів! – сказав Ярик, кидаючись у м’яке крісло біля столу.
Ярик потребував відпочинку, адже він стільки зробив для товариства.Приніс із човна крокодила та ще й допоміг довести будиночок до острова.Щоправда гребли Марек и Компан,але Ярик теж був учасником події.Як кажуть: головне не результат, головне – участь.
- Тут можна скільки хочеш сидіти, тільки їсти дуже хочеться.
- Дзяяфф, –сказав Бай.Слово „їсти” він напевне розумів. Це слово всі розуміють.
- За їжею можна на човні додому сплавати. Якщо потрібно, – сказав Лодик.
- Не потрібно,- зненацька втрутився Лесь, - тут є деякі харчі. Я знайшов.
- Моторний, – чи то схвально, чи то з осудом сказав Компан. - Але ж це не наші харчі, – додав він.
Ярик та Марек перезирнулися.
- Та не журіться, – заспокоїв їх Лесь, – Усе буде добре,повірте мені. Мені тато привіз цілу купу харчів...там у бабусі. У бабусі харчів скільки завгодно.
- Сідайте до столу, – запросив він, – я зараз все принесу.
Товариство розсілося біля столу в вітальні. Сидіти біля великого, але іграшкового столу, на якому стояв іграшковий посуд було прикольно. На мить присутнім здалося, що їжа також буде іграшковою. Але обійшлося без жартів.Лесь приніс справжню їжу. Може не дуже вишукану, але натуральну.Лесь приніс хліб, помідори, балик, зелень,огірки та сир. Усе це він розклав перед кожним на гарненькі тарілочки із зображенням ляльки феї . Зголоднілі діти їли, аж за вухами лящало.
Під столом скучав загорнутий у покривало крокодил Бабай. Йому нічого не дали. А от Бая підгодовували всі. І Лесь, і Лодик, і Квіта, і Марек. Ярик теж спробував погодувати Бая, але той не взяв балика від Ярика.
Бай бігав прямо по столу, такий маленький – менший від тарілки.
А крокодил не бігав. Він ображався.
- Як ганяти селищних, – напевне думав Бабай,- то крокодил потрібен,а як до столу – ніхто й не згадав.
- Я тебе давно хотів спитати, – звернувся до Леся Ярик з повним ротом, - а чого ти лисий?
- Ти ж сьогодні постригся?
Усі подивилися на Леся. Той почервонів.
- Ти помиляєшся, – запевнив він Ярика. Лесь хотів щось додати, але Ярик вже звернув увагу на Лодика.
- Лодик!– закричав Ярик, відкусивши шмат хліба та шмат балика. І додав до цього помідора.Помідору не було куди лізти. Він і не ліз.Але Ярик свого рота з боку не бачив і вперто запихував туди помідор.Та ще й намагався порозмовляти з Лодиком..
- Лодику! - кричав Ярик .Помідор луснув. Навсібіч полетіли бризки, а м’якоть впала на стіл.
- Ну ось, – роздратовано сказала Квіта, -балакало.-А хто прибиратиме?
- Пусте, – махнув рукою Лесь, – Не турбуйся. Я приберу.
Але Квіта вже дивилась на інше.
- Лялька Феї,– замислено сказала Квіта, – дитяча косметика ,одяг, прикраси.Я жодного разу не зустрічала цю назву. Що це за фірма? Кому вона належить?
- Нам, - просто сказав Лесь.
Усі подивилися на хлопця і він додав : – Це наша, українська фірма.
- Цікава косметика, - сказала Квіта.Вона вже добре розбиралася у цих питаннях. – Якісна.
- Аякже, – задоволено погодився Лесь. - На цілющих українських травах. Вона краща від багатьох імпортних ліній і до того ж вдесятеро дешевша.
- А де її можна придбати? – Поцікавилася Квіта.
- Її ще немає в продажу, - відповів Лесь, – але у моєї бабусі, там ... де вона живе... тієї косметики ціла купа. Я дам тобі скільки захочеш,Квіто. Коли все скінчиться.
- Що скінчиться? – Не зрозуміла Квіта.
- Наші пригоди, – відповів Лесь. Пригоди Лесеві не подобалися.
А Квіті – нічого. Вона була задоволена.Там, у Києві, таких пригод просто не могло бути.
Все було так прикольно: зустріч із братами – близнюками, знайомство з Лодиком та його крихіткою Баєм, азовський крокодил і Компан. А ще й Лесь – такий цікавий, такий загадковий...
Квіта думала про те, що досі вона не зустрічала хлопця, який так гарно розумівся б на жіночих справах: одязі, косметиці, макіяжі, тощо.
Як ви гадаєте – що найкраще зближує людей? Зрозуміло дорога – раз. Пригоди – це два и нарешті спільна трапеза.Це три. Уявляєте якими друзями вже відчували себе наші герої? Вони вже дійсно стали товариством.Товариством Крокодила. Або Товариством Тарзанки. Або Товариством Ляльки Феї.
Але якби вони здогадувалися які випробування чекають на них попереду, то навряд чи почувалися такими задоволеними.
- Ну от, - виліз з-за столу Лодик, - попоїли, тепер би пожрать.
- Дякую! - сказав Компан.
Лесь почав прибирати зі столу. Він дістав звідкись пакет для сміття і дав Ярику.
- Ярик, збери сюди, будь ласка, пластиковий посуд та інше сміття. Ще недавно,Ярик просто дав би Лесю по потилиці за таку пропозицію, але зараз щось змінилося. Ярик узяв пакет і слухняно почав складати туди сміття. Потім він вийшов на галявинку. Коли Компан і Марек вийшли слідом, Ярик саме розкручував над головою пакет зі сміттям..
- Стій! – закричав Компан. – Ти що робиш? Не смій мені річку загиджувати!
- А на берег кинути можна? – спитав Марек.
- І на берег кинути не можна! – як відрізав Компан.
- А куди ж його подіти?
- Додому візьми – запропонував Ярику Лодик.
- Ага, - сказав Компан, - дома викинеш.
Марек реготнув. Він уявив собі, як вони додому везуть сміття.
- Дай мені, - сказав Лесь. Він забрав пакет з рук Марека і поніс його в приміщення. Усі висипали на галявинку перед входом. Усі вийшли, крім крокодила, забутого під столом. Молодь розташувалася хто де. Лодик із Баєм заліз на гойдалку, Ярик и Марек сиділи на краєчку галявинки, звісивши ноги. Компан примостився на рятувальні кола.

Глава
Захват

- Ну, шановне товариство, – посміхнувся Компан, – Як ся маєте. Якої ви думки щодо наших наступних дій?
Ярик відповів першим.
- А може вшиємося? – запропонував Ярик. – Ми ж попоїли?
Компан подивився на Леся. Компан був дуже розумний хлопчик.
А Марек дивився на Ярика. Він був готовий підтримати брата. А коли він дивився на Компана, то був готовий дослухатися до Компана.
- Попоїли та й підемо собі далі, – продовжував Ярик. Обличчя у Леся потемнішало. - Авжеж, – погодився Компан, – Ходімо. Але крокодила ви понесете.Звидси й аж до моєї оселі. Крокодила ж повернути треба.
– Ага, – похопився Ярик, – Ми ж на Тарзанку збиралися?
Але при цьому він навіть пальцем не ворухнув.Покидати казковий будиночок, де був плейстейшн та купа ігор, Ярик не дуже хотів.До тогож нести крокодила йому теж не вельми хотілося.
– А може тут його сховаємо? – Про всяк випадок запропонував Ярик. - Або на острові? А іншим разом повернемося і заберемо?
Компан не встиг відповісти. Зненацька звідкись почувся гуркіт. -Що це? – Здивувалась Квіта. - Схоже моторний човен, – прислухався Компан, – або навіть кілька. – Чому ти так гадаєш? –здивувався Лесь. - Тому що, – відповів Компан, – один...два...Два мотори – чуєш?
- Ні, – впевнено сказав Марек і теж підрахував , - один, два. Один човен, два мотори.
- Хто ж це може бути? – Здивувався Компан, – тут не фарватер. У цю протоку ніхто не їздить. Та ще й з мотором.
- Може це власники, будиночок шукають? – Спитав у Компана Марек. Ніби Компан усе знав.Ярик перелякався
- А може таки втечемо? – підхопився чутливий Лодик і підняв руку, як на уроці.Він був готовий дременути. Лодик уявив собі татове облтччя, коли той дізнається, що його сина упіймали в чужому будиночку. Торохтіння моторів наближалося.
І ось з- за повороту показалися не два човни, і не один човен з двома моторами. Звідти вилетів потужний скутер.Він мчав швидко,як мотоцикл. Вірніше – як скутер, бо Дніпро все ж таки не шосе, а річка.
Скутером керував чоловік, одягнутий, чесне слово, у костюм і білу сорочку з краваткою.
Лесь підняв був руку, щоб привітати водія скутера, але раптом сховався за спинами Ярика та Марека.
- А ти: човен, човен, - докорив Ярик Мареку, ніби той взагалі щось говорив. - Сам ти човен.
Компан дивився на скутер.Чоловік на скутері помітив казковий будиночок та дітей, що стовбичили на галявинці. Скутер зробив поворот і помчав до будиночку Феї.
- Господар, – сів Ярик, – Хлопці, нам хана.
Чому хана – якщо це господар, ніхто не зрозумів.Але всі занепали.
- Тікаємо, - запропонував Ярик.Саме так він і сказав. Не впевнено, так би мовити – „відступаємо” чи „вирівнюємо лінію фронту”,а „тікаємо”.
Ніби Ярик не охороняв казковий будиночок, а обносив чужий сад.
Між тим скутер мчав до будиночку.
Ярику та Мареку закортіло стати маленькими, як ті гномики, намальовані на стінах та посуді.А Лодику захотілося стати таким як Бай. Харчі, які вони з”їли без дозволу, зраділи в шлунках появі справжнього власника і почали там все перекручувати. А не зовсім чиста совість – не плутати з руками, які вони теж не помили перед їдою - підняла голову.
- Зараз, – сказав Ярик і пішов до краю галявинки, за якою зеленів берег острова.
- Зараз, – повторив Марек.
- Що зараз? – стрепенувся Лодик.
- Буде нам зараз, – пояснив Ярик.
- А, – здогадався Марек .Ярик і Марек стрибнули з понтонів на берег острова. Вони походжали пляжем, ніби??? були тут не при справах. Скутер мчав до будиночка. Ярик і Марек стояли на узбережжі.
Несподівано пролунав хлопок. Усі озирнулися. Скутер швидко повернув і полетів у інший бік.
- Стояти! – донісся з берега грубий чоловічий голос.
- Ні, - думала Квіта,повертаючись на голос, – тут зовсім не нудно.
- Ані руш! – повторив голос. Він доносився з острівця, на якому стояли Ярик та Марек.
Усі повернулися й остовпіли.На острові стояли шестеро здорових чоловіків. Один з них тримав Ярика та Марека.Чоловіки виглядали дуже серйозно. Ярик та Марек, хоч і не встигли переодягтися, втратили крутий вигляд, і знов перетворилися у тих близнят, котрих селищні погнали з Тарзанки.

Глава
Допит

Декого з дядьків діти бачили раніше.Вони розпитували про таємничу дівчинку. Плоскопикий, Фантомас, Чотирирукий і ще один, схожий на гусака. Цей дядько мав довгу шию та шипів, коли розмовляв. П”ятий чоловік мав чорні вуса, а шостого всі називали Банданом. Чоловіки заскочили на палубу, сторожко озираючись.
- Огляньте тут все! – наказав чорновусий.
Довгошиїй, схожий на гусака і Бандан підійшли до дітей. Інші забігли у будиночок. Ярик і Марек все ще стояли на березі, за ними стояв Чотирирукий.
- Обшукайте їх! – звелів чорновусий Бандану. Бандан обережно обмацав дітей.
- Де дівчинка? – спитав чорновусий грубим низьким голосом, буравлячи дітей з-під лоба важким поглядом. – Де вона? Відповідайте. Чи я вас потоплю як кошенят.
- Яка дівчинка? – закричав Лодик, - з нами тільки Квіта!
Квіта злякано зіщулилася. Чорновусий подивився на неї.
- Місцева?
- Я до бабусі приїхала! – з викликом сказала Квіта. - А що не можна?
- Вона до бабусі Свєти приїхала! - крикнув з берега Ярик. – Я її знаю!
- А кого ви шукаєте? – спитав Лодик у чорновусого.
- Кого потрібно, - сказав чорновусий, - того й шукаємо.
Лесь почухався і сплюнув.
- Хто ви такі? – продовжував допит чорновусий, - Як тут опинилися? Що ви тут робите?
- Ми місцеві, – сказав Компан, - каталися на човні, побачили - будиночок пливе, зайшли подивитися.
- Залізли! – виправив його чорновусий.
- Що? – перепитав Лодик.
- Залізли! – жорстко сказав чорновусий, - Зайшли - це коли господарі запрошують.А ви залізли, ніби злодії.
- Ми не як злодії! - закричав Ярик.
- Де господарі? – спитав чорновусий.
- Ми не знаємо! – скривився Лодик, - Ми побачили - будиночок пливе. Вирішили подивитися, хто тут. Тут нікого не було.
Чорновусий подивився на Гусака і на Бандана.
- Далі, - повернувся патрон до Компана.
- Ми зайшли, а тут нікого не було. Ми вирішили відігнати будиночок до берега, щоб з ним нічого не трапилося. І господарів дочекатися.
- Не дочекалися? – спитав чорновусий.
- Не дочекалися, – згодився Компан.
- От малим пощастило, будиночок усі шукають, а він до них у руки приплив.Пощастило так?
- Як потопельникам, - зловісно сказав патрон.
- А сторож де? – патрон зловісно настовбурчив чорні вуса.
- Нікого не було, - чесно сказав Компан.
- Я їм радив піти! – вставив Ярик, їх із Мареком вже примусили заскочити з берега. – А вони, треба господарів почекати, треба господарів почекати. Раптом тут щось трапиться?
- А ви хто? – Запитав Компан у чорновусого.
- Ми міліціонери, – він задумався на мить. Із будиночка вискочив усіма забутий Бай.Крихітний песик із дзявулінням кинувся на прибульців.
- Агов,патроне, - закричав Чотирирукий, нахиляючись, - патроне! Це той цуцик! Що втік! Він разом із дівчиськом був! Фантомас підняв пальцями Бая, узяв його в пучку і показав чорновусому. Рука у нього була мов лопата. Бай дзявкотів.Плоскопикий розплився у посмішці.
- Чий собака? – строго спитав чорновусий, - як його звати!
Усі промовчали.
- Чий собака питаю?. – Закричав патрон.
- Моя, – сказал Лодик. Він не віддав собаку Бразерсам, не подарував його Квіті і цим дядькам теж не збирався віддавати.
- Прізвище? – Грізно спитав чорновусий.
- Нечай, – несміливо відповів Лодик.
- Звідки приїхав?
- Від Корчів, - сказав Лодик.
Чорновусий зміряв Лодика крижаним поглядом і похмуро процідив:
- Востаннє питаю – звідки приїхав до Світлогорська? Коли приїхав? Дівчисько з тобою було?
Із будиночка вийшли Гусак і Плоскопикий. Вони жували печиво, котре оставив на столі Лесь.
- Патроне, будиночок порожній, – доповів Плоскопикий.
- Звідки приїхав? – Загорлав на Лодика чорновусий, насуваючись на хлопчика. - Куди? - закричав Лодик. Він і так був готовий відповісти на будь-яке питання.
- У Світлогорськ звідки приїхав?
- Я нізвідки! – Заволав Лодик чесно, – Я тут живу!
- Невірна відповідь, – сказав чорновусий. Він підняв Лодика за комірець.
- Облиште його! – закричала Квіта. – Як вам не соромно! Він же маленький.
Бандан хихикнув.Решта міліціонерів лишилися байдужими.
- Навіщо ви його мучите?! – закричав Ярик. – Він нізвідки!. Він тутешній. Ми всі тут місцеві!
- Місцеві? – Подивився на Ярика чорновусий, – звідки ж собачку взяли?
- Та я його знайшов! – Зарепетував Лодик.
- Д
 

Добавить комментарий Комментарий: 0
03:14      Добавить запись в цитатник Изменить/удалить это сообщение
Із будиночка вийшли Гусак і Плоскопикий. Вони жували печиво, котре оставив на столі Лесь.
- Патроне, будиночок порожній, – доповів Плоскопикий.
- Звідки приїхав? – Загорлав на Лодика чорновусий, насуваючись на хлопчика. - Куди? - закричав Лодик. Він і так був готовий відповісти на будь-яке питання.
- У Світлогорськ звідки приїхав?
- Я нізвідки! – Заволав Лодик чесно, – Я тут живу!
- Невірна відповідь, – сказав чорновусий. Він підняв Лодика за комірець.
- Облиште його! – закричала Квіта. – Як вам не соромно! Він же маленький.
Бандан хихикнув.Решта міліціонерів лишилися байдужими.
- Навіщо ви його мучите?! – закричав Ярик. – Він нізвідки!. Він тутешній. Ми всі тут місцеві!
- Місцеві? – Подивився на Ярика чорновусий, – звідки ж собачку взяли?
- Та я його знайшов! – Зарепетував Лодик.
- Де знайшов?
- У капусті, – зізнався Лодик.
Квите нарешті стало лячно.
- Він ще й знущається! - скипів Плоскопикий і схопився за пряжку ременя.
- Дядечку, не бийте! – Закричав Лодик. – Я правду говорю!
- Патроне, можна я його ременем вперіщу?
- Я цього собачку в капусті знайшов!
- Він правду каже, – виступив Компан, – Я поряд живу.
- Як собачку звати? - люто спитав чорновусий.
- Капуста! – нестямно загорлав Лодик. Від страху він забув як його звати, не те що цуцика.
- Коли ти його знайшов? – чорновусий поставив Лодика. – І о котрій годині?
- Бабуська подзвонила... – почав пригадувати Лодик ,– потім я на город вийшов... І знайшов...Приблизно о восьмій ранку.
-Точно, шеф, – зрадів Плоскопикий, – Вони відірвались від нас без десяти хвилин вісім. Якщо цуцик у нього в городі знайшовся, – плоскопикий кивнув на Лодика, – значить дівчисько було неподалік. Це слід. Реально.
- А дівчинки з собакою не бачив? – Уточнив чорновусий.
Лодик помотав головою.
- Дівчисько десь там, - переконано сказав Плоскопикий, – Її треба звідти шукати. Де малий цього песика знайшов.Все одно інших слідів нема.
- Ти де живеш? – Спитав патрон у переляканого Лодика.
- Мельникова, 22.
- Ми поряд живемо, – нагадав Компан.
- Поряд – СМОРІД, - пробурчав Фантомас. - Отже дівчиська ти не бачив? – Задумливо повторив чорновусий, окидаючи байдужим поглядом голомозого Леся.
- Собачка один був, – продовжував повторяти Лодик, - точно.
- Ніхто приїжджої дівчинки не стрічав? – чорновусий не втрачав надії, щось випитати у дітей, - білявки?
Усі мимоволі подивилися на Квіту – що з того, що вона була чорнявкою?
Патрон також зміряв її допитливим поглядом.
„Еге” подумала Квіта „здається у бабусі куди веселіше, ніж мені здалося спочатку. Цим людям потрібна приїжджа дівчинка” розмірковувала Квіта „ Хто тут приїжджа дівчинка? Нетутешня, міська і незнайома?”
- Хто бачив приїжджу? – спитав чорновусий.
Усі заперечливо похитали головами.
- Ви бачили? – спитав чорновусий, дивлячись бразерсам просто в вічі.
- Не бачили чесно! - Чесно закричали Ярик і Марек,обминаючи Квіту поглядами.
- Їдьмо на Мельникова, - вирішив чорновусий, - шукати дівчинку.
- А ви, - звернувся він до дітей, - поки що тут побудете. Коли щось приховуєте чи брешете, я вас навиворіт виверну.
Друзі занудьгували.
- Бандан, Гусак, - скомандував чорновусий своїм бійцям, - лишаєтеся тут. А ми до міста змотаємось. На Мельникова. Дівчисько не могло далеко зайти.
- Знайдемо, - впевнено сказав Бандан, котрий залишався в будиночку.
- А цих куди? – показав він на дітей.
- Нехай поки що тут сидять. І щоб ніхто нікуди не телефонував.
- Мобільники у вас є? – звернувся до дітей чорновусий.
- Що? – перепитав Ярик. Мобільник у бразерсів був один на двох і вони користувалися ним по черзі.
- Дай сюди, - чорновусий ловко колупнув телефон, дістав сім-карту, а апарат віддав Мареку.
- Ви що, нас арештовуєте? – поцікавилася Квіта.
- Не арештовуємо, а затримуємо, - кинув чорновусий. – до з”ясування.
Він повагався і додав:
- Ми розшукуємо посібницю терористів. Знайдемо, негайно вас відпустимо.
Ніхто з наших не спокусився „злити” Квіту, хоча всім хотілося, щоб їх відпустили негайно.
- Очей з них не спускати! – звелів чорновусий Бандану.- Усе, ми погнали. Заганяй малих у будинок.
- Пішли, пішли, – заквапив Бандан.
- Шшшли,шшшли, – зашипів Гусак.
Двері зачинилися і діти пройшли до вітальні.

Глава
Під вартою
Усе скінчилося. У тому розумінні, що ватажок Чорновусий забрав своїх лиходіїв(ХАРЦИЗЯК) і від”їхав назад у Світлогорськ. Полювати за дівчиськом. Мабуть уже весь Світлогорськ знав, що йде полювання на біляве приїждже дівчисько. Проте ніхто не бачив того дівчиська. У ляльковому будиночку, як назвав його чорновусий Дімич лишилися наші герої: бразерси Ярик і Марек, Лодик, Компан, Квіта і Лесь.
З ними ватажок залишив двох корсарів, Бандана й Гусака. Розмовляючи, Гусак витягував шию і шипів: „Не бешшкетуйте, шшшибеники!”, тому діти між собою назвали його Гусаком. Гусак дітям одразу не сподобався. Бандан був простіший.
Гусак і Бандан звеліли дітям пройти до вітальні, найбільшої кімнати в будиночку, і сісти під стіною на диванчику. Диванчик-куточок був досить довгим, хоча й нешироким. Як і все тут, він був рожевого кольору і здавався ляльковим. Самі корсари розташувалися за столом, підсунувши крісла. Обидва навіть гадки не мали, що у кімнаті крім них та дітей є ще хтось. Сидячи в кріслах Гусак і Бандан оглядали кімнату й робили зауваження. У цілому будиночок їм подобався. Як будівля на воді для відпочинку.
- Погано, шшо тут немає бару, - пошкодував Гусак.
- Авжеж, я не від того, щоб попити холодненького пива, - погодився Бандан.
- Та тут навіть попільничок нема! – незадоволено кинув Гусак.
Дитячий інтер”єр викликав у них роздратування.
- Казна-що, - відкопилював губу Бандан, - рожеві меблі в рожевій кімнаті! Нормально?
- Шшшвинство! – погоджувався Гусак, витягуючи шию.
Перед тим як піти, старший, Дімич попередив вартових, щоб вони були обережні з дітьми. „Пальцем їх не торкайтеся!” звелів вусатий „Кіднепінгу нам не вистачало! І очей з них не зводьте!”
- А чому вас так дивно звуть? – спитала Квіта, щоб розпочати розмову. – Гусаком і Банданом?
- А його ось як звати? – спитав Бандан, вказуючи на Ігоря.
- Компан, - відповіла Квіта.
- Бач! А насправді?
- Ігор.
- Але ж Компан не міліціонер, - здивувалася Квіта.
- А до чого тут міліція? – витріщився Бандан.
- Але ж старший сказав, що ви міліціонери. А міліціонери звертаються один до одного за званням чи там на прізвища, – голосно висловився Лодик. Досі він зовсім не розкривав рота. Попередні події його дуже охолодили.
Бразерси, хоча їх і не допитували, теж добряче охололи. Вони й досі мовчали.
Бандан і Гусак задумалися. Потім Бандан сказав Квіті:
- Ти спецназ по телевізору бачила?
Квіта кивнула.
- Вони на завдання в шапочках ходять, котрі обличчя їм закривають. Так?
- Так, - сказала Квіта.
- Навіщо? – розслаблено спитав Бандан, закидаючи ноги на рожевий, інкрустований слоновою кісткою столик.
- Навішшчо? – прошипів Гусак. Йому теж стало цікаво.
- Вони носять шапочки-маски, щоб ніхто їх не впізнав, - повчально сказав Бандан. – Щоб злочинці, котрих вони затримують, їх не запам”ятали і не нашкодили потім їм і їхнім сім”ям. Второпали?
- Шшш, - прошипів Гусак.
- Ми теж носимо такі імена, - закінчив Бандан, - щоб нас ніхто не впізнав.
- І не помстився? – невинно поцікавився Лодик.
Гусак поперхнувся. Він саме жував знайдений на столі бублик. На столі лишилися бублики, цукерки і пару шматочків мармеладу.
- Телевізор працює? – замість відповіді спитав Бандан.
- Електрика скінчилася, - сказав Лесь.
- Чорт! – скривився Бандан, - От же ж встряли! Навіть зайнятися нема чим.
Він почухав носа. Лесь почухав голову і сплюнув. Тут, у Будиночку феї він уперше плював на підлогу.
- Пожрати тут нічого нема? – спитав Гусак, майже не затинаючись.
Діти здивовано подивилися на нього. Вони уперше чули від нього зв”язне речення. До цього він тільки шипів.
- Він коли про жратву балакає, майже ніколи не збивається, - осміхнувся Бандан. – Еге ж, Гусак?
Гусак кивнув.
- Я принесу, - запропонував Лесь.
- Е-е, ні! – сказав Бандан, - Я сам принесу.
- Пильнуй за ними, - звелів Бандан Гусаку й встав. Гусак закивав, а Бандан вийшов і через кілька хвилин повернувся.
- Пусто, - у його голосі бриніло розчарування, - Навіть кухні нема!
Діти переглянулися. Кухня в ляльковому будиночку була. Вони самі до неї заходили. Те, що Бандан не знайшов кухню, здавалося дивним.
- Дядечку, - сказав Лесь, - я знаю де є ковбаса і хліб, можна я збігаю.
- Ні, - сказав Бандан.
- Шшходи, - дозволив Гусак.
- Ти що!? – підскочив Бандан,- а раптом він втіче?
Лесь підтягнув шорти і почухав лису голову.
- Та куди він дінетшшя, – махнув рукою Гусак, котрий як відомо, про їжу говорив не затинаючись, – з підводного човна.
- Дивись на нього, – вказав Бандан на Лодика , повертаючись до Леся, - ти втікаєш -він потоне, зрозумів?
Лесь кивнув.
- Не зрозумів, – сказав Лодик
- Якщо він втече, – пояснив Бандан Лодику, – то я тебе втоплю. Зрозумів?
Лесь кивнув, тепер він передумав тікати.
- Іди, – дозволив Бандан, і гукнув коли той вже підійшов до дверей. – чуєш, малий, лисий, а цигарок не знайдеш?
Лесь знизав плечима. Повернувся він досить швидко. Приніс хлібину і батон сухої ковбаси.
- Овва! – здивувався Бандан, - Хороший хлопчик.
- Ти чуєш, – сказав Гусак, - тут Яшо, кухня є? А я не знайшшов.
Гусак підозріливо дивився на Леся.
- Кухню ми тут теж не знайшли, ми харчі з собою привезли, я до човна ходив.- пояснив Лесь.
- До човнааа? – потягнув Гусак і переломив ковбасу.
Діти переглянулися, Лесь брехав - у човні не було ковбаси. Навіщо він виходив, навіщо брехав, чому злодії не знайшли кухні?
- Панелі, - шепнув Лесь Мареку. Незважаючи ні на що, Лесь відчував до Марека симпатію, - тут скрізь повно розсувних панелей. Можна міняти розміри кімнат, можна закривати двері. Двері у кухню були зачинені розсувною панеллю, тому вони її й не знайшли.
Компан посміхнувся, Бандан і Гусак їли хліб і ковбасу. Вони накришили на рожевий килим, насмітили, але геть не переймалися з цього приводу. Вони переймалися тим, що їм хочеться пити.
- Малий, - скомандував Бандан – принеси води.
Лесь вийшов і повернувся з маленьким пожежним відром.
- Що це? – здивувався Бандан.
- Вода! – сказав Лесь
- Звідки?
- З річки!
Гусак зашипів, а Бандан фиркнув.
- Іншої нема, - Лесь здвигнув плечима.
- Давай, - сказав Бандан. Він узяв у Леся відерце, понюхав воду і почав пити. Пив він довго.
Гусак річкову воду пити відмовився.
- У мене гепатит був, – сказав він.
- Ну і що будемо робити? – спитав Бандан у Гусака.
- У триньку зіграємо? – запропонував Гусак і достав засалені карти.

Глава
Гра
- Ой, дядечки, - засміялася Квіта, - яка у вас колода заюзана.
- Яка? – здивувався Бандан.
Гусак махнув рукою. Вони сіли навпроти один одного і почали грати. Незабаром обидва захопилися грою. Принаймні припинили свердлити очима дітей. Їхня увага була прикута до карт.
Діти розслабилися й потихеньку перешіптувалися.
Бандан і Гусак грали на гроші. Ставки щоправда у них були невеликі, але азарт охопив обох. Вони гарячкували, лаялися і щораз гучніше ляскали картами.
- Шість! Дев”ять! Відбій! Валет!
Діти обережно перешіптувалися, намагаючись не привертати уваги наглядачів. Тільки Квіта з цікавістю спостерігала за картярами, витягуючи шию і стараючись зазирнути до карт.
Гусак постійно програвав і страшенно сердився. Він завважив, що Квіта старається заглянути йому в карти і злісно на неї зиркав. Потім кинув карти на стіл сорочками догори і загорлав на Квіту: - Ти шшо підглядаєш? Тобі, може надавати по черепушці?
- Мені до твоїх карт зазирати ні до чого, - спокійно сказала Квіта, - я їх і так знаю.
- Що значить „знаю”? – закричав Бандан.
- Знаю, - посміхнулася Квіта, - усі ці карти помічені. Уся колода.
- Шшшо?! – зашипів Гусак. Він так витягнув шию, що на мить здалося - вона зараз відвалиться.
- Мічені карти, - повторила Квіта.
- Оця, - вона вказала на карту, що лежала перед Гусаком, - валет трефовий, оце – сімка чирвова, це – дама пік.
Гусак хапав карти і дивився. Квіта не помилялася.
- Ти брешеш! – закричав Бандан. – Я тобі зараз...
- Шшшпинись! - зупинив його Гусак. – А його карти назвати можеш?
Квіта подивилася на карти в руках у Бандана і показала на середню:
- Вісімка чирв, дев”ятка чирв, валет чирв...
- В-в-ви-граєш, шшшволото? – з ненавистю спитав Гусак у Бандана. – Шшшахруєш?
- Нехай вона інші карти назве! – закричав Бандан. – У мене й у тебе вона могла підглянути!
- Шшшо, можеш? – Гусак повернув голову й подивився на Квіту.
Квіта подивилася на колоду.
- Нагорі чирвовий туз.
Гусак зняв карту, це був туз чирвовий. Гусак почав наливатися кров”ю.
- Далі! – гаркнув він, звертаючись до Квіти.
- Сімка бубнова, - сказала Квіта, дивлячись на колоду. – Знову валет.
- Ось значить як ти виграєш! – зашипів Гусак. – Ану віддавай назад мої гроші!
- Та ти що? – подався назад Бандан, - Дівчиську віриш?
- Ти хто така?! – закричав він на Квіту.
- Грошші! – зашипів Гусак.
- Та я не шахраював! – зарепетував Бандан. – Ти мене ловила? – крикнув він до Квіти.
- Ти мене ловив?! – крикнув він до Гусака. – Повбиваю, а не віддам! Я не шахраював!
- А колода! – закричав Гусак.
- А я стос у Мавпи взяв! – знайшовся Бандан. – Я за стос не відповідаю. Мавпа за стос відповідає!
Мавпою видно був той, кого діти називали Чотирируким.
- Була б інша колода, я б у тебе все одно виграв!
- Є інша, - сказала Квіта.
Якщо ви пам”ятаєте, я розповідав, що Квітині батьки були цирковими артистами. Її дядько працював із дуже відомим фокусником. Квіта відпочивала разом із дядьком у Скадовську, три чи чотири роки поспіль протягом місяця. Звісно дядько навчав Квіту тому, що вмів. Діти з сімей циркових артистів часто уміють робити те, з чим їхні батьки чи родичі виступають на арені. Дядько Квіти умів робити з картами все. Ясна річ, що Квіта у нього дечому навчилася.
- Чуєш, Гусак, - сказав Бандан, - ти начебто її обшукував?
Гусак кивнув.
- І карти не знайшов? – здивувався Бандан.
- Я вмію ховати, - усміхнулася Квіта.
- Може вона бреше? – припустив Гусак.
Квіта показала колоду. Щойно, секунду тому жодної колоди у неї в руках не було і ось вже є. Квіта показала колоду й розвела руками. Потім знову показала руки. Колоди у її руках не було.
- Кінчай приколюватися, - пробурчав Бандан, - покажи карти.
Квіта віддала Бандану карти. Вона частенько брала з собою карти, бо дядько учив її постійно приділяти увагу роботі над фокусами. До того ж Квіта вважала, що на пляжі карти будуть доречні. Як на пляжі без колоди карт? Тому вона їх і прихопила.
- Можна вийти? - спитав Лодик
- Сиди! – сказав Бандан. Він розпакував колоду і став її розглядати. Потвм перетасував її.
– Чиста, - сказав він Квіті, - Зіграємо?
Квіта кивнула.
- Зніми! – сказав Бандан.
- Ей, ай, ой, а я? – закричав Гусак. Цього разу він не шипів.
- Що? Ей, ай, ой? – спитав турботливо Бандан, - Болить щось?
- Мені жжждавай! – зашипів Гусак.
Бандан звелів – Зніми.
І здав карти.
Бандан виграв.
- Тьху, блін, - сказав Бандан, - де це ти навчилася?
Квіта знизала плечима, з якого дива їй розповідати про своє життя?
- Давай ще! – сказав Бандан
- А кого ви шукаєте? – спросила Квіта у Бандана, здаючи карти. Тому що у Гусака питати не мало сенсу. Гусак у відповідь тільки мукав.
- А тобі воно треба? –поцікавився Бандан, тасуючи карти. – Кого потрібно того і шукаємо. Чуєш? – подивився він на Квіту. - А от скажи, куди може піти дівчинка, котра у вашому місті жодного разу не була, і нічого не знає?
- Куди? – перепитала Квіта .
- Король треф, - додала вона, розкладаючи свої карти
Вона теж у місті нічого не знала і опинилася на острові абсолютно випадково.
- На пляж, гадаю, - відповіла вона.
- Ффффігня! – прошипів Гусак.
- А ти як вважаєш? – спитав Бандан у Леся. Той здригнувся, але відповів:
- У плавучий будиночок.
- Шшштукар! – зашипів Гусак.
Бандан знову виграв..
- Давай ще! – сказав Бандан.
- Грошшші поверни! – зашипів Гусак Бандану.
- Які гроші? – підхопився Бандан. – Хочеш грати – грай. Не хочеш грати - не грай.
- Здавай давай! - Звелів він Квіті.
Вони знову здали. Гусак знову програв, і розлютився не на жарт. Він уже не вірив, що Бандан грає чесно.
- Нехай вона з нами грає! – показав він на Квіту.
- Без грошей не граю, – уперся Бандан. З Квітою він грати не хотів.
- У мене немає грошей. – сказала Квіта.
- А годинник підійде? – подав голос Лесь. Він зняв годинника й поклав на стіл. Годинник у Леся був крутий.
- Ого, - присвиснув Бандан. – скільки ставиш?
Квіта очікувально подивилася на Леся.
- Вони десять тисяч коштують. - пробурмотів Лесь.
- П’ятсот, – крізь зуби процідив Бандан і доповнив. – Гривень. П’ять ставок по сто.
Квіта подивилася на Леся. Лесь кивнув:
- Згоден.
Квіта взяла колоду. Годинник лежав на столі. Гусак і Бандан кинули по сотні. Гра почалася. Діти завмерли.
Квіта виграла.
У Гусака з рота виривалося тихе шипіння, хоча голова була витягнута. А Бандан побуряковів.
Квіта знову перемогла. І знову. І знову.
- А які прикмети ви знаєте? – спитала вона.
- Які прикмети? – не зрозумів набурмосений Бандан. Гусак теж посмутнішав.
- Ну яка вона з себе? – спитала Квіта і віддала колоду Бандану. – Здавай.
- Твого зросту. – пробурчав Бандан. – Густе красиве волосся, струнка.
- Шшимпатична. – прошипів Гусак
- Гарна, – поправив його Бандан.
Квіта запідозрила, що знає, про кого говорять ці двоє. Прикмети сходилися. Вона подивилася на друзів, на Компана, на Лодика, на Бразерсів, на Леся. Друзі німували.
- То може це я? – спитала Квіта. Саме була п’ята здача. Чотири попередні вона виграла. Бандан і Гусак дивилися на неї. Довго. Півхвилини. Потім зайшлися реготом. Гусак реготав так, що мало не випав з крісла. Лесь кусав собі губи, щоб також не зареготати.
Квіта почала грати.
- Кажуть тобі! – посерйознішав Бандан. – Приїжджа! Приїжджа! Зрозуміла?
Квіта неабияк розлютилася. Вона завжди не надто високо оцінювала чоловічий розум. А зараз на її очах оцінка впала майже до нуля.
- Приїжжджжа! – прошипів Гусак. – А ти місцева!
- Місцева ж? – спитав він у Леся.
Лесь закивав.
- Чуєш, вона геть тупа, – зрадів Бандан можливості принизити людину, яка в нього чотири рази виграла.
- У дівчинки собачка був, котру патрон забрав.
Квіта кинула карти на стіл.
- Партія – сказала вона. – давайте гроші.
І вона потягнула усі гроші що були на столі.
. Вона виграла п’ять разів. Гусак шипів , немов чайник, безперестану. Бандану очі полізли на лоба.
- Все? – спитала Квіта.
- Все. – тоненьким як відлуння голосом відповів Гусак і раптом заговорив, коли побачив, що Квіта тягне до себе гроші.
- Куди це ти тягнеш? – звереснув Гусак.
- Але ж я виграла! – здивувалася Квіта.

Глава
Цирк

Обличчя у наглядачів налилися люттю. Те що трапилося далі, вже не нагадувало ні гру, ні пригоду. Це більше нагадувало початок проблем. Квіта вже давно зрозуміла, що поїздка до бабусі не буде нудною. Але що вона виявиться ще й жорстокою, на таке Квіта не розраховувала.
- Звідки ти така? – вищирив зуби Бандан.
- Я з цирку! – сказала Квіта, теж неприємно посміхаючись, – Я вмію грати у карти.
- Да? – спитав Бандан. – А що ти ще вмієш?
- Ну, наприклад, - сказала Квіта, - дресирувати крокодила.
- Крокодила? – здивувався Бандан. – Звідки тут крокодили?
Він почав тягнути виграні Квітою гроші до себе.
- А може й знайдуться, – сказала Квіта і потягнула гроші до себе. – Про азовського крокодила чув?
- Ррррр! – заричав Бандан і схопив гроші.
- Шшшшш! – зашипів Гусак.
Квіта розлютилася. Не буди лихо, доки воно тихо. Квіта все ж таки була дитиною циркових батьків. Вона хутко згребла усе зі столу і ,немов колобка, шпурнула у віконце. Гусак і Бандан тільки очима блимали. Вікно було не велике, які можуть бути у річковому будиночку вікна?
Гусак і Бандан у вікно вискочити за грошима не могли. Наглядачі могли тільки кинутися до виходу. Що вони і зробили. Штовхаючись у дверях, вони кинулися назовні.
Частина грошей розсипалися по палубі, частина впала у воду.Годинник, що коштував десять тисяч, також потрапив у воду. Одну двохсотку потягнуло хвилею до берега, десятки та сотки гойдалися під бортом. Дядьки вискочили з будиночку, а діти підбігли до вікна. Віконце було одне, а дітей: один, два, три, шість. Нічого не видно!
Бразерси закричали:
- Квіта! Навіщо ти це зробила? Вони ж нас уб’ють!
- Потрібно драпати! – діловито сказав Лесь.
А вартові, не роздягаючись пострибали у воду, дарма, що місце було глибоке. Годинник, який коштував десять тисяч, потонув. Я особисто досі не бачив плаваючих годинників.
Бандан та Гусак узялися пірнати.
- Треба тікати, – сказала Квита.
- Як ти втечеш? – спитав Лодик.
- Не знаю,– сказала Квіта, - Мусимо щось придумати. Ви можете відв’язати будиночок? - спитала вона у Марека і Ярика.
Бандан і Гусак пірнали.
- Давайте піднімемо якір і переріжемо мотузку, – запропонував Лесь.
- Як? – закричав Компан. Усі невпевнено переглянулися.
- Є сокира! – сказав Лесь.
- І багри? – спитала Квіта.
Лесь кивнув. Дядьки пірнали. Годинник коштував десять тисяч. За десять тисяч ще можна було купити десять соток землі.
- У нас є пару хвилин, – сказала Квіта.
- Я відрізав канат ,– Компан з’явився у кімнаті. Коли він це зробив?
- Візьміть багри, – сказала Квіта Мареку і Ярику.
Компан підштовхнув бразерсів, і вискочив з ними з кімнати. Через мить вони вибігли з баграми назовні. Гроші плавали на воді. Бандан і Гусак шукали годинник. Три, п’ять соток, годинник у десять тисяч.
Будинок нічого не втримувало.
Компан і Ярик стали відштовхувати будинок баграми від берега.
Бандан і Гусак зосереджено пірнали, вони нічого не бачили, їм потрібні були десять тисяч.
Будиночок повільно відпливав від берега. Надто повільно, нерви у дітей бриніли від напруги. Ярик і Компан працювали, як навіжені. Потім практично не криючись, вони схопили весла.
Квіта не сиділа без діла, Квіта розгортала крокодила. Якщо ви пам”ятаете, крокодил так і лежав під столом у кают-компанії, не помічений прибульцями. Ніхто не знав що робити, і Квіта теж не знала. Вона навіть не усвідомлювала, що робить. Просто нерви не витримували напруги, потрібно було діяти, і Квіта потягла крокодила назовні. Вона навіть не знала навіщо.
- Стій! – закричав Бандан, намагаючись владно махнути рукою. Спробуйте владно махнути рукою, плаваючи одягненим.
- Шшш, - шипів Гусак, він теж був мокрий і недоладний, - Шштійте, шволото.
Ярик і Компан енергійніше запрацювали веслами. Звісно є різниця : загрібати воду з палуби будиночка, чи гребти, коли весла закріплені в кочети і ногам є куди впиратися? Але будиночок якось рухався, відпливав від берега.
- Стійте ! - горлав Бандан
- Шшш ,– шипів Гусак. Вони так кричали, що гульк, і обидва пішли під воду. Так буває, Бандан притьмом вискочив із води, винирнув. А Гусак довго не показувався, мабуть води нахватався. Бандан ляскав руками по водній поверхні. Від його долонь по річці розбігалися веселі кола, наздоганяючи будиночок.
- Гусак утопивсяяя! – винахідливо залементував Лесь, - Рятуй Гусака, дядьку!
- Потопився! – заверещав Лодик. Цей Лодик верещав будь здоров! У главі, котра не увійшла до цієї книжки, Лодиковому вереску було присвячено цілий абзац. Бразерси затулили вуха.
Гусака на поверхні не було, а діти в будиночку, який корсарам звеліли стерегти, відпливали геть. Життя пропонувало Бандану нелегкий вибір : рятувати бойового побратима – Гусака чи плисти за будиночком. Бандан набрав у легені повітря й пірнув. У цю мить метрах в чотирьох від того місця, де він пірнув, виринув Гусак.
- Гусак! – зарепетувала Квіта, підтягуючи загорнутого крокодила до борту, - Гусак! Бандан знайшов годинника! І знову пірнув! Ховає мабуть!
- Пірнув! – закричали Лодик і Лесь. – Ховає!
Гусак був не надто метикований. Бандана на поверхні не було, а діти кричали, що той знайшов годинника й ховає його на дно. Авжеж, де ж його й ховати від нього, Гусака?
Гусак Бандану не вірив, той у нього в карти вигравав і шахраював, доведено. Звісно він міг годинника ЗАЖАТИ(поцупити).
Гусак набрав повні легені повітря й також пірнув. Будиночок помалу віддалявся від берега.
За мить виринув Бандан.
- Гусака не було?! – викрикнув він.
- Потонув! Потонув! – загаласували діти.
- От блін! – перелякався Бандан і знову пірнув.
Будиночок плив. Лесь, досі білий як полотно, почав рожевіти. Він закусив губу, але погляд у нього був твердий.
Марек і Ярик ляпали веслами по воді. Квіта вовтузилася з крокодилом і думала, що таких карколомних пригод у Києві їй не доводилося переживати жодного разу.
„У мене буде найцікавіший твір на тему: ”Як я провела літо” думала Квіта.
Тим часом Бандан і Гусак виринули разом. Виринули й повитріщалися один на одного.
- Ти не втопився? – спитав Бандан.
- Шшш... – сказав Гусак і почав душити Бандана. Прямо в воді. Бандану такий поворот подій настрій не поліпшив. Ви робите все, щоб урятувати вашого товариша по зброї, котрий схоже потонув, а той виринає і кидається вас душити! Тут же, в воді!
Бандан не хотів, щоб його задушили в воді. Безглуздішої смерті не придумаєш. От втопитися, то вже інша справа.
Бандан і Гусак брьохалися в воді й не дивилися навколо. Будиночок відпливав.
- Ти що? Здурів? – зміг нарешті відірватися Бандан від Гусака. – Що це з тобою?
- Гад- гад-гад.. - просичав Гусак.
- Що гад? Годинник?
Гусак закивав.
- Ти вважаєш, що я знайшов годинника?
Гусак закивав жвавіше.
- Не знайшов, довбня! – зарепетував Бандан.
– Чого ти став?! – загорлав він на Гусака. Хоч Гусак і не стояв, а плавав. – Ти бачиш, хатка відпливає? Хочеш щоб старший із нас шкуру спустив?
Гусак осмислено подивився на будиночок.
- Бігом! – закричав Бандан. – За ними!
Він уже не кричав дітям „Стійте!”, зрозумів, що зупинятися ніхто не збирається.
Бандан і Гусак припустили за будиночком. Проте після водних вправ плисти їм було важкенько. Здоров”я, як то кажуть, того вже не було.
Вони пливли повільно, проте все одно наздоганяли будиночок. Все ж вони були здоровими дорослими чоловіками. Мабуть вони б таки його наздогнали. У наших не було шансів. Бандан і Гусак пливли щодуху. Вони знали, якщо вони упустять хатку й дітей, то патрон їх не похвалить. Наші зажурилися.
- Дядечки! – гукнула Квіта. – Дядечки! А ви впевнені, що хочете нас наздогнати?
Переслідувачи підняли голови. Компан і Ярик стояли на краю палуби з пожежними баграми.
- Наздоженемо! – відпльовуючись, пообіцяв Бандан. - І всиплемо як слід.
- Шшкіру спушшчу! – пообіцяв Бандан.
Компана і Ярика вони до уваги не брали.
Квіта засміялася.Коли вона хотіла,то сміялася так що мороз біг по шкірі. Квіта зареготала і зірвала ковдру з крокодила. Крокодил відкрив очі і повільно розкрив пащу. Діти відсахнулися.
Ярик поклав багор і поліз у віконце. Хто вам сказав що віконце маленьке? Коли вам посміхається крокодил - немає маленьких віконець.
Квіта сміялася, крокодил несподівано заплакав. Він дивився на Бандана і Гусака, що наближалися, і плакав.
„ Звідки у неї крокодил?”, подумав Компан. Він пам’ятав, що вони взяли опудало крокодила. Але у Квіти було не опудало, це був живий крокодил.
Бандан і Гусак збилися з ритму, перестали пливти і, як русалки плюскотіли на одному місці. Одяг тягнув на дно, вони втомилися пливти, а з палуби будиночка їм посміхався, ні, плакав, дивлячись їм у очі крокодил.
- Я ж вас попереджала, - сказала Квіта Бандану і Гусаку, - що я вмію дресирувати крокодилів.
У руках вона тримала ланцюжок, котрий закінчувався на шиї крокодила. Ланцюжок вона позичила з туалету, але здалеку цього було непомітно.
- Про азовського крокодила чули? Так оце його рідний брат! Близнюк. Азовський крокодил і цей, вони з однієї кладки.
Гусак почав відставати. Не кажіть мені, що один не міг відставати від іншого, якщо вони плавали на одному місці. Якщо я пишу „Гусак став відставати”, значить Гусак став відставати.
Крокодил поповз до води. Він плакав. Він перевалювався з ноги на ногу і повз до води. До води, де хлюпоталися Бандан і Гусак. Де йому, крокодилу, було б напевно зручніше пересуватися. Спілкуватися. І плакати.
- У воду хочеш? – ласкаво спитала Квіта у крокодила.
Крокодил вильнув хвостом. Він зачепив пожежне відро. Пожежне відро впало і з грюкотом покотилося по палубі. Від гуркоту всі здригнулися.
Крокодил рвонувся до води, а Квіта натягла ланцюжок.
І Бандан зрозумів, що цей крокодил страшніший за того патрона. Патрон здавався маленьким і далеким, а крокодил був великим і близьким.
А Гусак згадав чутки, що крокодил у воді може відкусити все, що йому заманеться. Хоч руку, хоч ногу, хоч щось інше, а Гусак недавно женився. Ви спитаєте хто за такого піде? Не знаю, брехати не буду.
Бандану хотілося злетіти. Він ніколи у житті не літав, навіть уві сні, навіть, коли був маленьким. Квіта через силу утримувала крокодила. Крокодил рвався у воду.
- Та допоможіть же мені! – крикнула вона бразерсам. – Я не в змозі його втримати.
Вона згадала, як вони вирішили назвати крокодила і заверещала:
- Бабай, фу!
- Крокодила Бабаєм звуть! – крикнула вона Бандану і Гусаку. Наче їм було не все одно. Крокодил повз. Квіта не могла його втримувати. Вона знесилювалася.
- Допоможіть же мені! – крикнула вона друзям. Друзі кинулися на допомогу. Усі разом вони вчепилися в ланцюжок, надзусиллям утримуючи крокодила, котрий натягував ланцюжок, відкривав і закривав пащу і прагнув у воду. На зустріч.
Ні, уже навздогін Бандану і Гусаку. Ті, хоч і втомилися, пливли, як у армії на здачі нормативів.
Хто сказав, що життя дається людині один раз? Правильно сказав. Дається людині - нічого його крокодилу згодовувати.
Через чотири. Ні - дві хвилини вони були вже на березі. Там вони відчули себе впевненіше. Настільки, наскільки можна відчути себе впевненим на крихітному острівці посеред Дніпра, загубивши здобич. Усю здобич. Поки вони плавали і діти втекли, і гроші чи потонули, чи упливли. Егеж, були да спливли.

Глава
Вихід

Ярик вийшов із будиночку. Лесь сів там, де стояв. Квіта теж опустилася поряд з крокодилом. Марек і Компан поклали багри. Крокодил закрив пащу і завмер.
- Як ти це зробила? - з подивом спитав Лесь. - Він у тебе як живий був.
- Я дочка артистів цирку! – зверхньо відповіла Квіта й позіхнула. Вона дуже втомилася. Будиночок повільно плив кудись вниз за течією.
- Що далі будемо робити? – спитав Компан.
- Якби можна було подзвонити! – зітхнув Лесь.
- У Марека мій телефон! – згадав Ярик. .
- Наш, – поправив його Марек.
- Еге, наш. – згодився Ярик
- Що толку? – пошкодував Лесь, – патрон вийняв звідти сім-карту.
- Карту? – осінило Марека. – У мене є сім- карта! Пам”ятаєте, я вам розповідав про джип „чероки”? Я підібрав біля нього розчавлений телефон. Там була сім- карта, і я її залишив у себе.
- Що ж ти мовчав! – закричав Лесь. – Ми б давно...
Він осікся.
- Давай, - простягнула руку Квіта.
Марек дістав сім- карту. Поставити її в мобільний було справою однієї хвилини.
- Я татку подзвоню! – зрадів Лодик.
- Мені потрібно бабусі, - сказала Квіта.
Будиночок між тим плив кудись униз. Обабіч пропливали дивовижної краси пейзажі. Компан, тримаючи телефон,скрушно похитав головою.
- Подзвонили! – сказав він.
- А що? – здивувався Лодик
- Пін- код! – пояснила Квіта.- Ми не знаємо пін- код цієї карточки.
- Дай мені! – попросив Лесь. – Якщо це те, що я думаю, то я знаю пін-код.
- Звідки? – здивувалася Квіта. Лесь знизав плечима.
- Де ти знайшов сім – карту? – спитав Лесь у Марека.
- У лісі. Біля джипу.
- А ти номер джипу не пам’ятаєш? – спитав Лесь.
- Ні, - задумався Марек. Потім спохватився, – Там були дві двійки.
- Дві двійки? – повторив Лесь і засміявся, – швидше за все я знаю пін–код цієї карти.
Це був дивний день. Лесь узяв телефон і набрав пін–код. Телефон увімкнувся.
- Вау! – сказала Квіта. Вона відчула професійні ревнощі циркача..
- Як ти це зробив? – спитала вона у Леся, - Навчиш?
- Клас! – сказав Лодик. – Дай я батьку подзвоню.
- Ні, спочатку я, – Лесь пробіг по меню і натис на виклик. За кілька гудків абонент відповів. Абонент не просто відповів. Він вибухнув криками.
- Алло! Алло!! Алло!!! Лесику! Де ти? Що з тобою! Чому ти мовчиш? Відповідай!
- Татку, привіт! – сказав у слухавку Лесь. Він посміхався, - я тут. У будиночку. У будиночку феї. У нашому будиночку.
- Як ти там опинився? Де він?
- За течією! Нижче Тарзанки! – підказав Компан.
- Будиночок пливе вниз за течією, нижче пляжу Тарзанки, котрий біля пансіонату.
- Зараз! - Закричав батько у слухавку. – Зараз вилітаємо! Не від”єднуйся! Не мовчи! З тобою нічого не трапилося? Хто з тобою?
- Зі мною мої друзі! - сказав Лесь.
Бразерси дивилися на Леся. А Квіта дуже уважно. Вона вже зрозуміла які канікули на неї чекають. Компан теж добре тримався. А Лодик притискав до себе Бая. – Ми рухаємося за течією вниз!
- Усе! Зараз! – закричав у телефоні голос, і почулися гудки. Але не встиг телефон замовкнути, як зазвучав знову. Звісно це був тато Леся.
- Так! Не турбуйся татку, ні, я з друзями. Якими друзями?
- З якими друзями? – Лесь подивився на товариство, - справжніми. Так, татку, Бай зі мною.
Лодик кинув на Леся здивований погляд.

Глава
Несподівана


- Подарунки? – Спитав він, посміхаючись, - зараз спитаю.
- Ви любите подарунки? – спитав Лесь
Діти розгубилися.
Вони не надто второпали з якого дива Лесь, точніше його татко, завів мову про якісь дарунки.
Лиш Компан не здивувався. Ну і Квіта догадувалась.
„Простіше простого”, думала Квіта, „я приїхала до бабусі нудьгувати на протязі двох місяців. Я була така певна, що нудьгуватиму,що тепер твердо знаю – колія пригод, до якої я потрапила - надовго. А в такому разі навіщо дивуватися? Це перше. Слід чекати постійних змін. Це друге.”
- То як щодо подарунків? – не вгавав Лесь.
Усі почали посміхатися..
- Люблять, таточку, – повідомив Лесь у трубку. - скільки у меня тут друзів? Двоє близнят, Компан, дуже гарна дівчинка Квіта і Лодик ... Гаразд, татку . Зараз уточню.
- Де ми? – Повернувся Лесь до Компана.
- Нижче від Тарзанки біля трьох островів.
- Батько вже летить за нами, - сказав Лесь.
- На чому? – здивувався Ярек.
- На гвинтокрилі – махнув рукою Лесь.
- Хто ти? – спитав Компан. – Кому ти дзвонив?
- Хлопці та дівчата, – сказав Лесь, – я повинен вам дещо сказати. Я приїхав не до бабусі. Я тут не живу. Я взагалі дізналася про ваше місто сьогодні вранці.
Діти дивилися на Леся з подивом.
– Одним словом, це мене шукали у місті, цей патрон, чотирирукий, Плоскопикий, Гусак і Бандан.
- Але ж вони шукали дівчинку? – сказав Лодик.
- Правильно! – сказав Лесь, - Я і є дівчинка. Я не хлопчик, розумієте?
Лодик витріщився на Леся, він подумав, що мабуть Лесь просто з”їхав з глузду. Нормальна людина не стане видавати себе за дівчинку.
- Ти дівчинка! - здогадалася Квіта. На відміну від Лодика, Квіта одразу повірила Лесю. Надто добре для хлопчика Лесь розбирався у речах, що цікавлять жінок. Інші просто отетеріли.
- Не зрозумів, - сказав Ярик. Він не знав, яку інтонацію надати голосу: питальну, погрозливу чи стверджувальну. І сказав як казала зазвичай мама - ввічливо.
Компан мовчав.
- Що ти не зрозумів? – відповіла за Леся Квіта, - Лесь - дівчинка. Ти - близнюк.
- Розказуй, - сказала Квіта Лесю.
- Ну, не знаю з чого почати, - зам”явся Лесь.
- Як тебе звати? – відмер Лодик.
- Мене звати Олеся, не Лесь, а Олеся. Розумієте, мій батько - він дуже багата людина, король іграшок, мій великий друг і вигадник. Ні, він не справжній король. Він просто робить іграшки та багато іншого краще від інших. Я поясню, можна? – попросила Олеся і зашарілася.
Друзі побачили, що рум”янець їй дуже личить.
Навіть голена голова виглядала гламурненько. Тільки звичка плюватися й чухатися не дуже її прикрашала. Не теє Сільву пле.
- Ми з батьком придумали історію про фею, у котрої була лялька. Коли фея виросла, вона вирішила відпустити ляльку. Фея дозволила ляльці жити як їй заманеться. Таку історію ми придумали, а лялька відповіла феї, що оскільки вона лялька, то хоче жити так як годиться ляльці.
- Таку історію ми придумали. Лялька відповіла феї, що коли вже вона лялька, то іншої долі їй не потрібно. Що вона хоче жити, як належить ляльці. Гратися з дітьми.І, щоб діти також із нею гралися. А більше нічого вона від феї не просить. І нічого більше не хоче. Вона хоче робити дітей щасливими.
– Клас, – замріяно сказала Квіта.
У Ярика очі лишились скляними.А Лодик розкрив рота.
Лесь, вірніше Олеся, трохи помовчала.
– А потім! – не витримав Марек. Він уважно слухав. Олеся приязно посміхнулася.
- І тоді, - сказала Олеся, – Фея подарувала своїй ляльці чарівний плавучий будинок і сказала, що та може плавати в ньому по Дніпру і відвідувати дітей , яких захоче.А позаяк діти набагато більші від ляльок, то й будинок фея зробила в натуральну величину.Ну може, трошки меншим, щоб лялька могла нормально спілкуватися із дітьми. Не дивно, що будиночок для своєї ляльки фея створила зручним для неї – тобто нормальним ляльковим будиночком.Для тих, хто досі не зрозумів – Фея подарувала ляльці будинок такого разміру, щоб до неї могли приходити в гості звичайні діти.
– Ты можеш дарувати дітям подарунки, а тих, хто тобі сподобається, зможеш запрошувати до себе у Будиночок ляльки феї. Будь ласка, – сказала фея, - грайся з ними. Дозволяй дітям гратися з собою.
А найулюбленіших із друзів, ти можеш робити принцесами й принцами ,– Олеся подивилася на хлопчиків,– і нагороджувати золотим ланцюжком та орденом Ляльки феї з діамантами. – Ого!– сказав Ярик. Він почухався і навіть хотів плюнути. Але від хвилювання у нього пересохло в роті. Знаєте, існує такий психологічний феномен – ми повторюємо дії чи звички тих, кого дуже поважаємо. Чи вважаємо вищим за себе.
- Ми з батьком, – між тим говорила Олеся,– придумали цю казку і вирішили зняти за нею дитячий музичний серіал. Ми побудували будиночок Ляльки Феї і запросили знімальну групу з відомого телеканалу. Ми навіть орендували телевізійникам на літо пансіонат.
– Класно!– сказав Ярик.
- Батько хотів знімати тут, – посміхнулася Олеся, - звідси родом моя бабуся.
- Так у тебе й справді тут живе бабуся ,– зрадів Лодик.
- Уже не живе, – посміхнулася Олеся, – вона тепер із нами – у Києві.
– Значить ти не будеш приїжджати на канікули? – зажурився Лодик .
- Зараз канікули ,– ласкаво сказала Олеся,– і я нікуди не від`їжджаю.
- А що потім? – спитав Ярик.
- Потім ,– відповіла Олеся ,– батько придумав цілу лінійку дитячої косметики – «Лялька феї». А я напридумувала модних лялькових і дитячих убрань, прикрас та меблів. У батька почав вимальовуватися серйозний бренд, – додала Олеся, - наш власний. Ви розумієте?
Усі наші закивали. Геть усі. Ну ще б пак, присутні кожного дня обговорювали свої проекти і бренди. Авжеж. Вони всі виросли в середовищі, де створення бренда, зазвичай займає час між другим сніданком та полудником.
- А фільм? - Перебив Олесю нетерплячий Лодик .
- Ну, - сказала Олеся, – у будиночку Феї ми вирішили знімати свій багатосерійний дитячий фільм і показати не тільки різні казкові історії, але й справжнє життя українських дітей.
- - А косметика й наряди? – спитала Квіта.
- Схоже через них, – задумливо сказала Олеся, – конкуренти батька вирішили зірвати зйомки. В Україні вистачає дитячої косметики, вбрання та іграшок. Мабуть комусь із батькових конкурентів здалося, що вихід Ляльки Феї погано відіб»ється на їхніх доходах. Ви розумієте про що я кажу.
Усі закивали. Ну ще б пак, присутні … втім читачі вже знають, що присутні все знали про конкуренцію та бренди.
- Конкуренти вирішили знищити батьків проект, – сказала Олеся.
- Зйомки мали розпочатися через тиждень. Я заздалегідь виїхала з Києва. Одна, без батька.
- Ти сама вела машину? – перехопило подих Мареку.
- Ні, – Засміялася Олеся, – Ми – тобто я і Бай виїхали з водієм. Ми поїхали на джипі. Дорогою нас почали наздоганяти. Спочатку ми нічого не зрозуміли, а потім подзвонив батько і сказав, що ми мусимо негайно рятуватися. Що мене хотять схопити і сховати.
- Але навіщо? – здивувася Компан.
- Я думаю, – припустила Олеся,– викрадачі збиралися запропонувати таткові згорнути проект «Лялька Феї» в обмін на моє звільненя.
- Татко звелів мені рятуватися будь-що.– продовжувала Олеся.- Наш водій зумів відірватися від погоні й непомітно висадив мене у Світлогорську біля пошти. Потім він поїхав без мене. Я вийшла, а через кілька хвилин за нашим джипом пронеслися переслідувачі.
- Опа – на! – Лодикові очі горіли від захвату. – А Бай?
- Бай залишився з водієм, – Олеся провела рукою по голові, – мабуть водій вирішив висадити Бая трохи далі, щоб збити нападників зі сліду.
- А що з водієм? – Спитав Компан.
- Не знаю? – Чесно сказала Олеся.
- Так це я твою машину знайшов? - зрадів Марек.
Олеся кивнула.
- Ось! - сказав Марек Ярику, – а ти мені не вірив.
- А я врятував Бая,– гордо заявив Лодик.
- І що з тобою сталося потім? – Спитав Марек у Олесі.
- Я залишилася одна,– сказала Олеся, - без з`вязку у незнайомому місті. Я знала, що мене будуть шукати дуже пильно, вивернуть усе місто навиворіт. З переляку я купила собі футболку, шорти та джинсову куртку. А потім пішла й підстриглася наголо.
- Вау! – Сказав Марек, – А потім я тебе зустрів.
- Так, – погодилася Олеся, – потім я зустріла вас.
- А що тепер? - спитав Лодик.
- А що тепер?– здивувалася Олеся, – тепер усе буде добре.
Вона засміялася і ляснула себе долонькою по лобі. – Тепер доведеться терміново придумувати історії про нас (тому, що ми всі обов`язково будемо зніматися в кіно) та про азовського крокодила. Я тепер розумію, що азовський крокодил найкращий друг Ляльки Феї.

Епілог

Батько Олесі, Олесь Миколайович, увійшов до лялькової вітальні.Він тепер кожні п`ять хвилин заходив до вітальні,щоб подивитись на Олесю. Цього разу він мав дещо заклопотаний вигляд.
– Телефонували Катрусині батьки, - сказав він, – і дуже перепрошували. Вони сказали, що Катруся не зможе прийняти участь у зйомці фільму. Вони сказали, що вона від`їхала до Індії.
– Очевидно, – з жалем сказав Лесь Миколайович , - їх хтось повідомив, що у нас майже викрадення та ЧП.
– Такі справи, – зажурився Олесь Миколайович, – у нас нема феї.
Усі подивилися на Олесю. Олеся почухала лису голову , подивилася на тата і сплюнула.
– Ця Катруся,– пояснила Олеся друзям, - навчається зі мною в одному класі. Вона була моєю кращою подругою до тих пір, поки я не зустріла вас. Її татко – друг мого татка. Катруся повинна була грати у нашому фільмі Фею.
– Катруся в Індії, - Нагадав Олесь Миколайович,– Що ж нам робити, доню?
– Татку, – усміхнулася Олеся, – тобі Квіта подобається?
– Хороша дівчинка, – похвалив Олесь Миколайович – А що?
– Тато і мама Квіти – артисти, – сказала Олеся,– Та й Квіта -актриса. Знаєш, як ми Гусака і Бандана розвели?!
– – Олесю… - докірливо промовив Олесь Миколайович.
– Ну таточку – розіграли, – поправилася Олеся.
– Квіта справжня артистка, - вела далі Олеся, - вона зіграє роль феї у сто разів краще, ніж Катруся ! Правда, Квіто?
Квіта заусміхалась.
- Ми з Квітою вже примірювали вбрання феї. Воно як на неї шите. І Квіта знає напам`ять усі казки Андерсена!
- Та я ж не заперечую, – підняв обидві руки Олесь Миколайович, - Олеся, дитинко, я не проти. Але ми повинні отримати згоду Квітиних батьків на її участь у зйомках.
- У батька з мамою роумінг! – закричала Квіта радісно. - У них такий нескладний номер, Олесь Миколайович!
В Іспанії, у крихітній гримувальні провінційного цирку пролунав дзвінок. Жінка, котра саме змивала грим, підняла слухавку.
- Хто? – Спитав чоловік.
- Незнайомий номер, але телефонують з України.
- Потрібно відповісти, – занепокоївся чоловік, – раптом із Квітою щось трапилося.
Жінка піднесла телефон до вуха і сказала: - Алло.
Потім її обличчя набрало спочатку розгубленого, а потім здивованого виразу.
- Що? Що трапилося? – стривожився чоловік. – Із Квітою все гаразд? Негайно відповідай!
- Пробачте, – сказала жінка у слухавку і прикрила трубку долонею, – зачекайте хвилиночку.
Вона повернула до чоловіка здивоване обличчя, і сказала:
– Це відомий мільйонер – король іграшок та шоколаду, Олесь Миколайович…
– Що йому потрібно? – здивувався чоловік.
– Він попросив нас дати дозвіл на участь Квіти у зйомках дитячого телесеріалу. В одній із головних ролей .У ролі феї. Ляльку Феї буде грати його дочка - Олеся.
Чоловік, чи як ви вже, мабуть, здогадалися – батько Квіти – сів. Втім він і так сидів, але погодьтеся, звучить сильно – так і сів.
- А… О… - почав тато. Він не знав, що сказати, тому й випалив перше, що спало на думку, - А які умови?
- Коханий, – дуже рівним голосом сказала мама Квіти,- Стільки грошей ми з тобою не заробимо за двадцять років гастролів. Навіть, якщо будемо гастролювати удень і вночі.
- А що говорить Квіта? – схаменувся батько.
- Квіта говорить «Так», - сказала мама.
- «Так», - сказав тато.
- Ура! - закричала на тому краю Європи Квіта.


Олесь Миколайович від`єднався.
- Хто поспішає додому – гвинтокрил готовий. – усміхнувся він.
Компан піднявся. Це він замовляв гвинтокрил, хоча ще вранці йому велосипеда ніхто б не дав покататися .
– А крокодила ми залишимо собі – можна? – попросила у Компана Олеся.
Компан зволікав із відповіддю.
Татко привезе у музей двадцять крокодилів із усіх куточків світу, - пообіцяла Олеся, - а наш крокодил нехай тепер живе тут, у будиночку феї. Можна?
Компан кивнув. Усі заусміхались.
- Можна я теж поїду? - спитав Лодик,– На мене теж татко чекає.
Погляд у Лодика був сумний.
- Можна, – дозволила Олеся ,– Бая свого не забудь.
Лодик засіяв і ніжно прийняв на долоню свого крихітного песика.