ГЕНЕРАЛЬСЬКІ ЯМИ
(Про вулиці і дороги Вінниці та її околиці ХІХ-поч. ХХст.)
Знаєте, хто кожного дня стає абсолютним чемпіоном Вінниці по кількості лайки на свою адресу?
Не хвилюйся, владо. Цей чемпіон - одна з вибоїн на вінницьких дорогах.
Але якщо б ця вибоїна вміла розмовляти, то у відповідь на чергову згадку про її, вибоїни, матір, гукнула б навздогін водієві:
- Дякуй долі, чоловіче, що ти моєї мами не бачив!
І дійсно, якщо б хтось з вінницьких автомобілістів разом з своїм чотириколісним другом раптом опинився на вулицях рідного міста, скажімо, початку століття, їхнім очам і фарам відкрилася б вражаюча картина.
«17.05.1902 г. Штаб 12-го Армейского Корпуса Винницкому Исправнику.
16 сего мая Командир корпуса верхом проезжал к казармам для смотра 19 Арт. бригады. У макаронной фабрики, не доезжая церковно-приходского училища, (генерал їхав напрямком сучасної вулиці Данила Нечая, а пригода сталася біля нинішнього млина - А.С.) грязь была настолько вязка и глубокая, что лошадь Его Превосходительства погрузилась в нее чуть не по брюхо, упала вместе с Командиром Корпуса и благодаря только подскочившим на помощь сопровождавшим отделался легким ушибом и весь был в грязи...»
Втім, корінний вінничанин тієї доби, який з дитинства звик місити багнюку рідних пенатів, мабуть, не вбачав у тій пригоді нічого особливого, окрім хіба що генеральського чину потерпілого. І, взагалі, авторами скарг на поганий стан міських вулиць і доріг, що зберігаються донині у Вінницькому обласному архіві, є здебільшого люди приїжджі, головним чином військові, яких тоді у місті було чимало.
Ви тільки уявіть собі, яким ефектним видовищем могла б бути на тлі провінційної глухомані блискуча ранкова виправа батьків-командирів: вуса, золоті погони, баскі жеребці, - якби не ті кляті баюри!
Втім, «штафірки»-чиновники міської управи, очевидно, того захоплення не поділяли, тож і відповідали на скарги досить меланхолійно: «...что же касается пути, которым желает ездить в казармы ген. Пичугин и офицеры его бригады, то «исправить за один день несколькими возами камня и песку» дорогу невозможно, т.к. по распоряжению Управы в одну только образовавшуюся яму на углу Сенной улицы и Тюремной площади (це неподалік нинішнього універсаму по вул. Коцюбинського) вивезено ок. 100 возов камня и песку, но проезд по-прежнему затруднителен».
Так ось якою була вона, мама-яма теперішніх міні-ямочок на вінницькому асфальті!
* * *
А зараз трохи статистики. Навіть пізніше, у 1915 році, у вінницькому повіті, що займав площу понад 250000 кв. км, довжина усіх вимощених доріг становила лише 52,8 версти, тобто трохи більше 56 км.
Тож, якщо б досить обширну територію повіту, що, окрім вінницького околу, обіймала Жмеринку, Калинівку, Тиврів, скласти в компактний квадрат, то й тоді ланцюжка бруківок вистачило б лише на одну його сторону.
До речі, з цих 52,8 верст лише 12,4 припадало на міжміські шосе. Решту становили проїзні вуличні дороги, що, нарешті, почали потроху з'являтися не стільки у самій Вінниці, скільки в повіті - в першу чергу біля багатих цукроварень і спиртових заводів.
Що ж до Вінниці, то на початку століття практично усі її вулиці були ґрунтовими. Головною вимощеною магістраллю міста була старовинна торгова дорога, що йшла від Літина, переходячи за мостом у вулицю Замостянську (нині вул. Островського). Та й то бруківка тут була лише в межах міста.
Найліпшою порою для поїздок була тоді морозна сніжна зима. Баюри замерзали, вибоїни засипало снігом, і вздовж вулиць пролягали гладенькі санні дороги. О, тоді вже можна було промчати і з вітерцем! Тож тодішні вінничани набагато краще за нас розуміли, чому «торжествуя, на дровнях обновляет путь» хрестоматійний пушкінський селянин і його конячка.
Щоправда, місто тоді було невелике, і пішки його можна було перетнути за якихось півгодини. А ось дістатися з Вінниці, скажімо, до Літина - це вже була проблема.
В ролі міжміського «автобусу» тих часів виступав візок балагули (на ідиш це слово означає «візник»). Ось як цей візок виглядав лише якихось 80 років тому:
«...пассажиры усаживаются на него по 10-12 человек, с бебехами, сундуками, мешками с товаром и даже ухитряются привязывать к бокам снаружи огромные клетки с домашней птицей... Станьте на Литинской рогатке (поблизу нин. універмагу) и посмотрите на эти поезда. Ахнете от изумления, как люди решаются ехать!» («Вінницький листок» листопад 1916 р.).
І дійсно, коли така вщерть навантажена колимага наближалася до крутого узвозу скажімо, на «Долинках» (яри, що перетинали літинський шлях поблизу нинішньої вул. Максимовича), катастрофа здавалася неминучою. І дійсно, "транспортні аварії" тоді частенько траплялися, але візок - це не авто, тим більше, не авіалайнер!
* * *
Втім, люди на шляхах потерпали не тільки від ям і крутих узвозів. Ось яку історію розповів мені 10 років тому один з ветеранів вінницького таксопарку.
«В двадцяті роки на тутешніх дорогах було ще дуже неспокійно. Ось, наприклад, відбазарували люди і йдуть на той куток торговиці, де балагули стоять, - домовлятися їхати на Літин. Склалася компанія, поїхали. Під'їжджають до якушинецького яру, - і тут починає балагула якусь тарабарську, нібито іудейську, пісню мугикати. А слова тієї пісні добре розуміють ті, хто в кущах при дорозі сидять, нагоди чекають: «Мовляв, все спокійно, люди в мене за спиною тихі, лиха не буде! »
Почули ті, кому треба (а то вже - сільські головорізи, українці, бо мафія, знаєте, штука інтернаціональна), і виходять: кожухи вовною навиворіт, пики сажою намастили, щоб ніхто не впізнав, та й щоб страшніше було. В руках - обрізи.
-А ну, добрі люди, що в кого є в гаманцях?
Зберуть здобич, а потім балагулі по спині його ж власним батогом як вперіщать (це для алібі):
-Поганяй далі!
Поїхали. Всі сумні, мовчать. І балагула мовчить. А потім раптом каже:
- А чого це я вас маю до Літина везти, коли у вас грошей немає?
Що робити? Злізають з візка люди, - за лахи, і на Літин, вже пішки. А балагула - назад, на Вінницю.
А назавтра ранком до нього на базарі потрібна пюдина підійде, подякує та ще й грошей в руку тицьне - трохи більше ніж за таксою виручив би за ту учорашню мандрівку".
Втім, споконвіку подорожувати подільськими шляхами було справою ризикованою. Тож недарма з давніх-давен тут був поширений звичай виставляти при дорогах «фігури» - так на Поділлі називали придорожні хрести або зображення святих. Ставилися вони на перехрестях шляхів або біля карколомних узвозів та зловісних розбійницьких урвищ. Проминеш таке місце щасливо - ось тобі і «фігура» - скидай шапку, дякуй Богові!
Інколи хрестами позначали і місця сумнозвісних дорожніх трагедій. Якщо жертву ніхто не міг розпізнати - під тим же хрестом й і ховали.
Але наші пращури були людьми загартованими, - звичними і до небезпеки, і до бездоріжжя. Більше того, призвичаївшись до таких обставин, вміли подеколи і зиск з цього мати.
«Колись давно, у Гущинцях жив гончар Качур. От якось наклав він повного воза горщиків та й поїхав у Вінницю на ярмарок. Їде обережно, ями на дорогах обминає, коли раптом чує ззаду гуркіт, лемент: «Геть з дороги!» - мчить шляхом панський тарантас. Коні-звірюки, батіг над ними так змією і в'ється! А тарантас на ресорах - через ями та яруги так і перелітає, тільки гойдається! Завернув Качур хутчіш свого воза на узбіччя, - промчався той тарантас, і в куряві зник.
А як спала курява, бачить Качур - он на дорозі скриня, мабуть, з того тарантаса випала.
Під'їхав, розкрив її - а там купа грошей! Тоді Качур, недовго думаючи, бере і свого воза на ту скриню вивертає Зросла над скринею посеред дороги ціла череп’яна гора. Тільки він це зробив, коли вертається тарантас.
Чи не знаходив ти, хлопче, чогось на дорозі?
Та де там! В мене, он, у самого втрата - всі горщики ця клята дорога забрала!
Поїхав тарантас, більше його Качур і не бачив. Почав він потихеньку череп'я перебирати, буцімто цілі горщики вишукує. До вечора перебирав, а як стемніло - за скриню, та додому. Десь з рік перечекав, а потім прикупив доброї землі шмат і став справним господарем».
Отаку байку колись розказав мені Дмитро Кіндратович Гуменюк, вчитель з Калинівки.
А ось ще один образок до цієї ж теми - "зиск з бездоріжжя”. Це уривок з мемуарів вчителя вінницької гімназії 1840-х років, де він описує свої перші враження від знайомства з нашим містом.
«В 40-х годах Винница ничем не отличалась от других городов Юго-Западного края. Безобразне скученные, крытые черепицей и соломой, постоялые дворы, улицы - кривые, узкие, загаженные навозом и падалью, казалось, предназначены были скорее для скота, чем для сообщения людям...
На другой день после прибытия в Винницу, я, облекшись в девственный виц-мундир, отправился представляться начальству; но попасть к нему не так-то было легко. Встретилось непреодолимое препятствие: через улицу, отделявшую постоялые дворы от гимназии (це було в районі нинішнього поштамту - А.С.) и представлявшую на сей раз подобие огромного корыта, доверху наполненного жидкой грязью, мне никоим образом нельзя было перебраться.
Заметив меня, в раздумьи стоящего на берегу зтого Мертвого моря, тут же шлепая по грязи, подошел мещанин с метелками и щетками и за «злотувку» предоставил в мое распоряжение свою спину для переправы через улицу... »
Так ось яким екзотичним ремеслом нагороджувало вінницьке бездоріжжя міську бідноту! Що й казати, наша голота завжди вміла якось призвичаюватись до обставин.
Але давайте вже, попрощавшись з цим містечковим Хароном, повертатися в наші часи. Гадаю, що після такої подорожі в минуле вибоїни і ухаби на наших сьогоднішніх шляхах здаватимуться не такими вже й катастрофічними. Врешті-решт життя, хоча часом і непомітно, але все ж таки йде до кращого. А якими наші шляхи стануть завтра, залежить тільки від нас.
А.Секретарьов. Бл. 2000 р.