(В запису спогадів збережено лексику оповідача)
Коли наші у сорок першому звідси відступали, то вони спочатку вкопалися у нашому селі. Колгосп наш був маленький, але «примерний», дуже гарно штахетами оббитий. Коней було — 60 пар робочих, а то ще вирощували фондових, для армії. Все це наші, як відступали, геть забрали, разом з возами.
Ми, підлітки, вешталися тоді повсюди, нам цікаво було. Пам'ятаю, як низенько самольот німецький пролетів, з хрестами. Робив, видно, розвідку. І зараз же бачу, солдати наші знялися, міномети забрали, що вкопані були, і швидко виїхали на Цвіжин. Там вони знову окопалися, і там зав'язався бій, і там дуже багато загинуло наших.
А після того бою в Соловіївку ввійшла німецька розвідка. Пам'ятаю, це було в п'ятницю. А ми саме, підлітки, у колгоспі в кузні поралися. Той кує щось, той знайшов пилочку, що залізо ріже, і щось собі пиляє. Тут один хлопець вбіг в кузню: «Німці йдуть». Я вискочив, взяв з собою сокирку таку маленьку і гвоздів торбинку, бо там була пасіка, сімдесят вуликів, — думаю, візьму, бо дома пригодиться, тоді, знаєте все забирали, грабували...
Бачу — йдуть: тринадцять чоловік, в цих касках, страшні, з автоматами, один такий довгий кулемет несе, з коробкою. Ми ж їх ніколи не бачили, то й страх взяв. Я як кинувся полем за кузню, а той, з кулеметом, поклав його на штахети, і до мене щось — га-ла-ла. Я біжу, а хтось з хлопців кричить: «Вернись, бо заб'ють». Я тоді став, кинув ту сокиру і гвозді, підхожу, там дірка була в штахеті, то я до них переліз, а він мене як вдарить кулаком під вухо, я впав, а він ще ногою, ногоюю. Потім перестав бити, я піднявся. А хлопці старші вже воза волокуть від кузні. Так в село і увійшли — попереду хлопці воза котять, а позаду німці йдуть.
Ну а тоді, знаєте, були люди обіжені на радянську владу, то вони їм назустріч тарілки курячих яєчок виносять, а ті їх п'ють та ногами пусті шкарлупки футболять і сміються, сміються, і все далі в село просуваються. А ми думаємо, як би нам з цим возом від них завернути, а тут якраз вони в одну хату зайшли хліба взяти, то ми і відійшли. Одна жінка їм глечик молока винесла, вони розливають, п'ють, а баби, такі старенькі, теж на радянську владу обіжені, вийшли до них і кажуть: «Оце люди! Оце янг`елики прилетіли!»
Коли трохи згодом, чуємо — пур-пур-пур! — це наш самольот, прилетів, така собі драбиняка, кукурузник чи що, пролетів і десь — ба-бах — впав, збили його.
Отак через нас фронт пройшов. А потім вже наїхали якісь люди, на велосипедах, я чув, що їх називали «націоналісти», вони з Західної України були. То вони зібрали людей на сходку і стали питати, який тут у вас найкращий господар, щоб старостою його поставити. Ну, люди представили одного, в нього хата була гарна під бляхою, двір зразковий — з міцним забором, з криницею, його і призначили, потім ще одного старосту вибрали, церковного. Церква в нашому селі була, та з неї клуб зробили, молодь там танцювала. Тож націоналісти ці наказали церкву відбудувати, все непотрібне винести, щоб люди Богу молилися... Отже, поставили старосту і веліли всім йому підчинятись, щоб у селі порядок був. А потім питають: «Є у вас комуністи?» Люди кажуть: «Було двоє, та один виїхав, а другий на фронт пішов». «Ну, добре. Тоді починайте збирати хліб». І люди почали робити, хто тільки міг, була така дисципліна, боялися, знаєте.
Пам'ятаю ще, як через сусіднє село наших полонених німці гнали. Люди туди носили їм їсти. А німці наказували все, щоб приносили — хліб, молоко, борщ, все в великі діжки зливати, а потім вже черпаками ділили.
Минає деякий час, і в селі з'являється дочка нашого колишнього пана, фамілія його була, здається, Тимошенко. Під час революції пан, по розказах, помер, осталася його дочка Ольга, «бариня» на неї казали. Як почали розгонити панів, то розграбили все її господарство, забирали хто що хотів. То вона тоді виїхала і з'явилася вже тільки при німцях. Вона претендувала на те, щоб їй повернули панський дім, в якому школа тоді була, комору, землю навколо. Там же так було гарно, коло її дома такі сосни високі, алейки плитами виложені, а біля вікон — така площадка, веранда. Квіти скрізь були, горіхи росли, такі товсті, що й вдвох не охопити. Але німці їй нічого не віддали. Вони колгосп зберігали, бо це їм було вигідно. То ця Ольга, як навідалась сюди, то тільки поплакала, взяла в платочок кусочок землі біля дому, перебула декілька днів у людей, які колись у них робили, і виїхала, і вже більше її ніхто не бачив.
А люди тоді, при німцях, в колгоспі дуже працювали. Як хліб збирати — то виходять геть всі — з косами, серпами. У нас тільки чоловіків було десь з 60. Німці тоді українців з полону випускали, а хто так приходив, то за того староста повинен був поручитися. Працювали і вночі, коли почалися дощі і хліб треба було заскиртувати. Мені було 13, і я теж до роботи підключився — і скиртував, і на конях хліб возив у Вінницю на «Заготзерно». Те, що собі залишали, ділили спочатку по трудоднях, а потім вже по тому, скільки в кого в сім'ї душ. Спочатку було голоднувато, а потім пристроїлися — почали красти. Староста, хоч і строгий був, з палкою ходив, але теж, казав — беріть, щоб тільки німець не бачив. Його, як наші прийшли, мобілізували, а коли поранений вернувся, то засудили, заслали, і він там загинув. Мене теж на суд викликали, але я тій жінці, що повістку принесла, кажу — ти мене не бачила. А сам пішов в сусіднє село до бабусі своєї, вона хату свою циганам здавала, виліз на піч — а цигани танцюють, на скрипці грають, слухаю і аж на душі легше...